1984 ebook

ЧАСТИНА I.

РОЗДІЛ 1

Був ясний, холодний квітневий день. Годинник вибивав тринадцяту. Вінстон Сміт, притискаючи підборіддя до грудей у намаганні бодай так захиститися від пронизливого вітру, швидко прослизнув у скляні двері будинку «Перемога». Разом із ним досередини увірвався вихор пилу і піску.

У коридорі тхнуло вареною капустою та старими смердючими килимками. У кінці коридору до стіни було пришпилено кольоровий плакат — явно завеликий для цього приміщення. На ньому було зображено гігантське, понад метр завширшки, лице чоловіка років сорока п’яти на вигляд із густими чорними вусами та грубуватими, однак вродливими рисами обличчя. Вінстон попрямував до сходів. Викликáти ліфт не було сенсу. Навіть у найліпші часи він працював лише вряди-годи. А тепер удень електрику взагалі відключали. Це було частиною заходів економії під час підготовки до Тижня ненависті. Щоб дійти до квартири, треба було пройти цілих сім сходових маршів, і тридцятидев’ятирічний Вінстон, який до того ж мав варикозну виразку над правою щиколоткою, підіймався дуже повільно, раз у раз зупиняючись, аби перевести дух. На кожному сходовому майданчику зі стіни навпроти ліфта на нього витріщалося те саме величезне обличчя з плаката. Зображення було намальоване так, що здавалося, наче очі чоловіка стежать за тобою, хоч куди б ти пішов. Нижче на плакаті був підпис: «СТАРШИЙ БРАТ СТЕЖИТЬ ЗА ТОБОЮ».

У квартирі чийсь солодкавий голос зачитував перелік цифр, якось пов’язаних із виробництвом чушкового чавуну. Голос лунав із довгастої металевої пластини, схожої на потьмяніле дзеркало, вмонтованої врівень із поверхнею стіни праворуч від входу. Вінстон крутнув вимикач, і голос залунав дещо тихіше, хоча слова усе одно лишалися розбірливими. Цей пристрій (теле­екран — так його називали) можна було приглушити, однак цілковито вимкнути його було неможливо. Вінстон підійшов до вікна. Синій комбінезон на ньому — формений одяг членів партії — лише підкреслював худорлявість його дрібної, миршавої постаті; чоловік мав дуже світле волосся та рум’яне від природи обличчя, шкіра якого загрубла від шорсткого мила, тупих лез і холоду зими, що тільки-но закінчилася.

Світ назовні видавався холодним. Це відчувалося навіть крізь шибку зачиненого вікна. Унизу дрібні пориви вітру гнали по вулиці хмари пилу й клаптиків паперу, закручуючи їх спіралями. Попри те, що з ядуче-синього неба світило сонце, увесь пейзаж здавався абсолютно безбарвним; кольори збереглися лише на розклеєних усюди плакатах. Вусате обличчя витріщалося на перехожих із кожного рогу. Один такий плакат був і на фасаді будинку прямо навпроти Вінстонового вікна. «СТАРШИЙ БРАТ СТЕЖИТЬ ЗА ТОБОЮ» — стверджував напис; а темні очі з плаката пильно вдивлялися в саму глибину Вінстонових очей. Унизу над самою вулицею судомно лопотів на вітрі інший, надірваний з одного кутка плакат, то ховаючи, то знову відкриваючи єдине слово: «АНГСОЦ». Удалині межи дахи будинків пірнув гелікоптер, на якусь мить завис на одному місці, наче трупна муха над здобиччю, і знов стрімко полетів геть, раз по раз завертаючи то в один, то в інший бік. Це був поліцейський патруль, що зазирав до людей у вікна. Утім патрулі не важили. Важила лише Поліція думок.

За спиною Вінстона голос із телеекрана продовжував белькотіти щось про чушковий чавун і перевиконання Плану дев’ятої трирічки. Телеекран був не лише передавачем, а й приймачем. Він вловлював будь-який голосніший за дуже тихий шепіт звук, що його видавав Вінстон; окрім того, поки Вінстон перебував у полі зору пластини, його могли не лише чути, а й бачити. Безперечно, знати, чи за тобою стежать у певний момент, було неможливо. Можна було лише здогадуватися, як часто чи за яким принципом Поліція думок вмикала кожен окремий канал спостереження. Можливим було навіть те, що поліцейські стежили за всіма водночас. Хай там що, та вони могли вмикати твій приймач, коли їм лише заманеться. Ти мусив жити — і жив, за звичкою, що перетворилася на інстинкт — у вічній підозрі про те, що кожен звук, який ти видаєш, підслуховують, а кожен твій рух, окрім як, хіба що, в темряві — пильно відстежують.

Вінстон продовжував стояти до телеекрана спиною. Так було безпечніше — хоча, як він чудово знав, часом виказати може навіть спина. За кілометр від нього над похмурим краєвидом здіймалася гігантська біла будівля Міністерства правди, де він працював. «І оце, — подумав він із невиразним відчуттям відрази, — оце і є Лондон, столиця Першої Злітної Смуги, третьої за чисельністю населення провінції Океанії». Він спробував вичавити із себе бодай якісь дитячі спогади, що підказали б, чи завжди Лондон був таким. Чи завжди існували ці прогнилі будинки дев’ятнадцятого століття зі стінами, підпертими дерев’яними балками, із заклеєними картоном вікнами, дахами з гофрованої сталі та схибнутими, покошеними в усі боки садовими огорожами? А сліди колишніх бомбардувань, де над порослими іван-чаєм купами уламків крутяться вихори гіпсового пилу? А місця, де бомбами розчистило більші ділянки, на яких проросли відразливі колонії дерев’яних бараків, схожих на курники? Та все було марно, він не міг нічого згадати; у його пам’яті не лишалося нічого, пов’язаного з дитинством, окрім яскравих і переважно нерозбірливих сцен, що виринали нізвідки.

Міністерство правди — Мінправ, якщо висловлюватись новоговором [Новоговір був офіційною мовою Океанії. Для отримання довідки щодо його структури й етимології назви див. Додаток.], — разюче відрізнялося від усіх інших будівель у полі зору. То була величезна пірамідальна споруда з блискучого білого бетону, що ярус за ярусом здіймалася метрів на триста вгору. Зі свого вікна Вінстон якраз міг розібрати три гасла Партії, виведені красивими літерами на білому фасаді будівлі:

«ВІЙНА — ЦЕ МИР

СВОБОДА — ЦЕ РАБСТВО

НЕВІДАННЯ — ЦЕ СИЛА».

Подейкували, що в Міністерстві правди було три тисячі кабінетів над землею та приблизно стільки само під нею. У всьому Лондоні було лише три споруди, схожі на нього за виглядом і розміром. Порівняно з будівлями навколо вони були такими гігантськими, що з даху будинку «Перемога» можна було побачити всі чотири водночас. У цих будівлях розташовувалися чотири Міністерства, між якими поділявся увесь державний апарат: Міністерство правди, до сфер компетенції якого входили новини, розваги, освіта та мистецтво, Міністерство миру, що займалося війною, Міністерство любові, що стежило за дотриманням правопорядку, та Міністерство достатку, що відповідало за економічні питання. Новоговором їх називали Мінправ, Мінмир, Мінлюб і Міндост.

Найбільший жах на усіх наводило Міністерство любові. У цій будівлі взагалі не було вікон. Вінстон ніколи не бував усередині Міністерства любові, та й узагалі не наближався до нього ближче, ніж на півкілометра. Увійти туди можливо було лише за офіційним дорученням — і лише подолавши цілий лабіринт загорож із колючого дроту, сталевих дверей і замаскованих кулеметних гнізд. Навіть вулиці, що вели до зовнішніх стін міністерства, постійно патрулювали схожі на горил вартові в чорній уніформі, озброєні складаними кийками.

Вінстон різко повернувся. На обличчя він напустив вираз спокійного оптимізму, який бажано було мати завжди, стоячи обличчям до телеекрана. Про йшовши на інший бік кімнати, він опинився у крихітній кухоньці. Покинувши Міністерство о цій порі, Вінстон втратив можливість пообідати в їдальні й чудово знав, що ніякої їжі, крім шматка темного хліба, який слід було відкласти на завтрашній сніданок, на кухні не було. Він дістав із полиці пляшку безбарвної рідини, на білій однотонній етикетці якої було написано: «Джин “Перемога”». Рідина відгонила нудотним маслянистим духом, схожим на запах китайської рисової горілки. Вінстон налив собі майже цілу чашку, вичекав якусь мить, налаштовуючи себе на потрясіння, а тоді залпом вихилив увесь вміст чашки, наче дозу ліків.

За мить його обличчя почервоніло, а на очах виступили сльози. Пійло було їдким, мов нітратна кислота, а відчуття, коли ковтаєш, було таким, наче тебе вгатили гумовим кийком по потилиці. Утім уже скоро пекуче відчуття у Вінстоновому шлунку вщухло, і світ почав видаватися не таким вже й сірим. Він витягнув цигарку із пом’ятої пачки з написом «Сигарети “Перемога”», з необачності взявши її вертикально, від чого весь тютюн висипався на підлогу. З другою цигаркою йому пощастило більше. Він повернувся до вітальні та сів за невеличкий столик, що стояв лівобіч від телеекрана. Із шухляди столика він дістав перову ручку, пляшечку чорнила й товстий записник ін-кварто з червоним корінцем та обкладинкою кольору мармуру.

У вітальні телеекран чомусь був встановлений у незвичному місці. Замість розташовуватися, як це траплялося зазвичай, у торцевій стіні, звідки йому відкривався б вид на всю кімнату, він був умонтований у довшу стіну навпроти вікна. Збоку від нього у стіні містилася вузька ніша, що в ній зараз умостився Вінстон, і яка, напевно, коли будинок тільки зводили, призначалася для книжкових полиць. Затиснувшись у нішу поглибше, Вінстон міг залишатися невидимим для телеекрана. Безперечно, його й досі могли чути, але бачити його в такому положенні телеекран не міг. Саме таке незвичне планування кімнати частково й спонукало Вінстона втілити в життя свій намір.

Хоча, звісно, спонукав його до цього також і записник, який Вінстон тільки-но витяг із шухляди. То був надзвичайно красивий записник. Такого паперу — гладенького паперу кремового відтінку, трохи пожовклого з роками — не виробляли вже щонайменше сорок років. Утім Вінстон підозрював, що записник значно старший. Він побачив його на підвіконні задрипаної крамнички лахмітника в якомусь кварталі у нетрях міста (тільки в якому саме, Вінстон згадати не міг), і одразу ж запалився нестримним бажанням взяти його собі. Членам партії не забороняли заходити до звичайних крамниць (це називалося «торгівлею на вільному ринку»), але цього правила особливо ніхто не дотримувався, оскільки на вільному ринку було чимало речей, як-от шнурки для взуття чи леза для бритв, дістати які в будь-який інший спосіб було просто неможливо. Він швидко зиркнув спершу в один, тоді в інший бік вулиці, прослизнув досередини й придбав записник за два долари п’ятдесят центів. На той час він особливо не думав про те, для чого йому він потрібен. Вінстон приніс записника у портфелі додому, злодійкувато озираючись. Навіть попри те, що всередині ще не було нічого написано, тримати такі речі при собі було небезпечно.

Вінстон саме збирався завести щоденник. Це не було протизаконним (узагалі ніщо не було протизаконним, оскільки й законів уже не існувало), однак якби щоденник виявили, це могло б стати достатньою підставою для смертної кари або ж щонайменше для двадцяти п’яти років таборів. Вінстон вставив у ручку перо й трохи посмоктав його, аби зняти змазку. Такі ручки давно вже застаріли й навіть для підписів використовувалися рідко, і Вінстон потай — і не без труднощів — роздобув її лише тому, що, на його думку, такий красивий кремовий папір заслуговував, щоб по ньому писали справжнім пером, а не шкрябали чорнильним олівцем. По правді кажучи, Вінстон не звик писати від руки. Якщо не брати до уваги якихось незначних нотаток, він зазвичай надиктовував усе в мовописець — однак, безперечно, для теперішньої мети це було неможливо. Він умочив перо в чорнило і ще якусь мить провагався. Його нутром пройшов дрож. Торкнутися пером паперу означало б вчинити незворотне. Дрібними неоковирними літерами Вінстон вивів:

«4 квітня 1984».

Він відкинувся на спинку стільця. Усього його охопило відчуття цілковитої безпорадності. Перш за все він не мав жодної певності в тому, чи справді то був 1984 рік. Виходило десь на те, оскільки Вінстон був майже впевнений, що йому тридцять дев’ять, а народився він, як йому було відомо, десь 1944 чи 1945 року; однак точно визначити будь-яку дату в межах одного-двох років було неможливо.

Неочікувано для самого себе він замислився: а для кого він пише цей щоденник? Для майбутнього. Для тих, хто ще не народився. Якусь мить він і далі обдумував сумнівну дату, виведену на сторінці, а тоді в його мозку раптово виникло новоговірне слово дводумство. Уперше за ввесь цей час Вінстон осягнув масштаби скоєного. Як узагалі можна спілкуватися з майбутнім? Це було в принципі неможливо. Майбутнє буде або подібним до теперішнього, і в такому випадку просто не слухатиме його, або ж буде інакшим — і його поневіряння для нього не матимуть жодного значення.

Який час він просидів, дурнувато витріщаючись на папір. З телеекрана вже певний час гримів військовий марш. Дивно, але Вінстону здалося, що він не лише втратив здатність висловлювати свої думки, а й узагалі забув, що хотів сказати від початку. Він уже кілька тижнів готувався до цієї миті, та досі йому ще жодного разу не спало на думку, що для цього необхідно буде бодай щось іще, окрім відваги. Він гадав, що власне писати буде легко. Усе, що треба було зробити — це перенести на папір той нескінченний, невпинний монолог, що тривав у його голові вже кілька років. Утім цієї миті, здавалося, навіть цей монолог вичерпав себе. Крім того, у Вінстона нестерпно почала свербіти варикозна виразка. Чухати її він не смів: щоразу, коли він не стримувався, починалося запалення. Секунди спливали. На той час у свідомості Вінстона існувала лише розгорнута перед ним чиста сторінка, свербіння шкіри над щиколоткою, ревіння маршу та ледь відчутне сп’яніння, спричинене джином.

Раптом він почав у паніці писати, дуже невиразно усвідомлюючи, що саме викладає на папір. Дрібні, але по-дитячому неоковирні рядки повзли то вгору, то вниз, гублячи спершу великі літери, а тоді й крапки:

«4 квітня 1984. Учора ввечері був у кіно. Усі фільми про війну. Один дуже хороший, про бомбардування корабля біженців десь у Середземному морі. Глядачі дуже веселилися з кадрів, де здоровенний товстун намагався втекти по воді від гелікоптера, спершу ти бачиш, як він по-дельфінячому бовтається у воді, тоді його видно через приціли кулеметів гелікоптера, а тоді в ньому вже купа дірок, море навколо рожевіє, і він раптом іде під воду, наче крізь дірки в нього набралась вода, глядачі верещали від сміху, коли він потонув. тоді на екрані рятівний човен із дітьми, а за ним летить гелікоптер. на носі сидить жінка середнього віку, може, єврейка, з хлопчиком років трьох на руках. хлопчик кричить від страху й ховає голову між її грудей наче хоче заритися прямо в неї а жінка обхоплює його руками й заспокоює а сама вся аж посиніла від страху ввесь час намагається закрити всього його руками наче руки захистять його від куль. тоді гелікоптер скидає прямо на них 20-кілограмову бомбу жахливий спалах човен розносить на друзки. тоді був чудовий кадр із дитячою рукою яка злітає дедалі вище вище вище прямо в повітря за нею мабуть летів гелікоптер із камерою на носі і з партійних місць усі аплодували а в секції для пролів якась жінка раптом почала здіймати бучу й репетувати це не можна показувати дітям це не можна показувати дітям доки поліція її не вивела не вивела назовні я не думаю що з нею щось сталося кому яке діло до того що кажуть проли типова реакція пролів вони ніколи…»

Вінстон зупинився — почасти через те, що його руку звело судомою. Він не знав, що змусило його вилити з себе усю ту дурню. Та найдивнішим було те, що доки він писав, у його голові вималювався зовсім інший спогад — так чітко, що він ледь не наважився записати і його теж. Зараз він розумів, що саме через цей випадок він раптово й вирішив повернутися додому й зробити перший запис у щоденнику саме сьогодні.

Це сталося того ранку в Міністерстві — якщо такі примарні події взагалі можуть «ставатися».

Була вже майже одинадцята нуль-нуль, і співробітники Відділу документації, де працював Вінстон, саме витягали стільці зі своїх кабінетів і розставляли їх посеред зали, навпроти великого телеекрана, готуючись до Двохвилинки ненависті. Вінстон саме займав своє місце в одному з середніх рядів, коли до кімнати зайшло двоє людей. Обох їх він уже неодноразово бачив у міністерстві, однак розмовляти з ними йому ще не доводилося. Першою була дівчина, яку він часто проминав у коридорах. Імені її він не знав, але йому було відомо, що вона працює у Відділі літератури. Судячи з того, що часом Вінстон бачив її з гайковим ключем у вимащених мастилом руках, він міг припустити, що вона виконувала якусь технічну роботу з обслуговування одного з апаратів із написання романів. То була смілива на вигляд дівчина років двадцяти семи з густим волоссям, обличчям, усіяним ластовинням, та швидкими, атлетичними рухами. Поверх комбінезона вона туго оперізувалася вузьким багряним паском, емблемою Юнацької антистатевої ліги, що кілька разів обвивав її талію, підкреслюючи контури стегон. Вінстонові вона не сподобалася з найпершої ж миті, коли він її побачив. І він знав чому. Від неї віяло духом хокейних полів, холодних ванн, колективних походів на природу та загальної «чистоти» думок, якої їй вдавалося дотримуватися. Утім Вінстон узагалі не любив жінок — особливо молодих і гарненьких. Адже завжди саме жінки, і понад усе — молоді жінки, були найвідданішими прихильницями Партії, що нараз заковтували всі партійні гасла й усюди винюхували сліди інакодумства. Та ця дівчина видавалася йому небезпечнішою за інших. Якось, коли вони проминали одне одного в коридорі, вона на мить скоса зиркнула на нього. Той погляд, здавалося, пронизав Вінстона наскрізь та сповнив його відчуттям безпросвітного жаху. Йому навіть спало на думку, що дівчина може бути агенткою Поліції думок. Звісно, це було дуже малоймовірно. А втім, він усе одно відчував якийсь неспокій, своєрідну суміш страху й ворожості, щоразу, коли вона була десь поблизу.

Другим був чоловік на ім’я О’Браєн, член Внутрішньої партії, посада якого була такою важливою та далекою від Вінстонової, що той лише приблизно міг уявити, чим же, власне, О’Браєн займається. То був кремезний, огрядний чолов’яга із товстою шиєю та грубими, навіть дещо комічними рисами обличчя. Попри непривабливу зовнішність О’Браєну не бракувало своєрідного шарму. Своєю манерою знімати окуляри й знову чіпляти їх собі на носа він просто обеззброював — важко пояснити, але це мало надзвичайно інтелігентний вигляд. Цим жестом він міг би скидатися на дворянина вісімнадцятого століття, що простягає співрозмовникові свою табакерку — якби в чиїйсь пам’яті й досі затрималися подібні порівняння. Вінстон бачив цього чоловіка разів зо десять — приблизно за таку ж кількість років. Його надзвичайно тягнуло до О’Браєна — і справа була не лише у контрасті між його люб’язними манерами та статурою боксера-важковаговика. Радше річ була в тому, що Вінстон потай вірив — а можливо, навіть не вірив, а лише сподівався — що політична правомірність О’Браєна була не такою вже й бездоганною. У його обличчі було щось, що просто змушувало зробити таке припущення. Знову ж таки, цілком можливо, що на О’Браєновому лиці прочитувалося не так інакодумство, як просто розум. Хай там як, він скидався на людину, з якою можна було б поговорити — тільки якось обдурити б телеекрани й залишитися з ним сам-на-сам. Вінстон жодного разу не зробив ані найменшої спроби, аби підтвердити свій здогад — та насправді це й було неможливо. Тієї миті О’Браєн зиркнув на свій наручний годинник, побачив, що вже майже одинадцята, й, очевидно, вирішив залишитися у Відділі документації до кінця Двохвилинки ненависті. Він зайняв місце у тому самому ряду, що й Вінстон, лише на кілька стільців далі. Між ними сиділа дрібна рудувата жіночка, яка працювала у сусідньому з Вінстоном кабінеті. Чорнява дівчина всілася прямо за ним.

За мить із великого телеекрана в кінці кімнати почав гриміти чийсь огидний скреготливий голос, схожий на гуркіт якогось погано змащеного механізму. Від цих звуків шкірою проходив дрож і волосся ставало дибки. Двохвилинка ненависті почалася.

Як і зазвичай, на екрані з’явилося обличчя Ворога народу Еммануеля Гольдштайна. То тут, то там хтось із глядачів починав шипіти. Дрібна рудувата жіночка заверещала від страху й огиди. Гольдштайн був зрадником і відступником, що колись давно (так давно, що ніхто вже й не пам’ятав, коли) був одним із очільників Партії, майже на рівні із самим Старшим Братом. Після того, як Гольдштайна викрили у контрреволюційній діяльності, його засудили до смерті — та якимось таємничим чином йому вдалось втекти, і відтоді його ніхто не бачив. Програма Двохвилинки ненависті щодня була іншою, однак Гольдштайн щоразу виконував у ній головну роль. Він був найголовнішим зрадником, найпершим осквернителем чистоти Партії. Усі подальші злочини проти Партії, усі зради, акти саботажу, інакодумства й відступництва корінням сягали його вчення. Гольдштайн був ще й досі живий і десь переховувався, виношуючи свої змовницькі задуми: можливо, десь за морем, під захистом своїх іноземних покровителів, а може, навіть — подейкували й про таке — у якійсь таємній криївці в самій Океанії.

Вінстонові забило дух. Обличчя Гольдштайна завжди викликало в нього болючу суміш різних почуттів. То було худе єврейське обличчя в ореолі кошлатого сивого волосся та з маленькою цапиною борідкою — у ньому прочитувався розум, та водночас було в ньому і щось невід’ємно відразливе, особливо якщо дивитися на довгий худий ніс, на кінчику якого трималася пара окулярів, що надавав обличчю по-старечому дурнуватого виразу. Загалом обличчя скидалося на овечу морду — та й голос також був схожий на овече мекання. Гольдштайн, як завжди, злісно нападався на доктрини Партії — нападався в такому перебільшеному й викривленому світлі, що навіть дитина могла б зрозуміти, що він бреше — але водночас достатньо правдоподібно, аби викликати побоювання, що інші, менш ідейні люди, можуть повірити йому. Він паплюжив ім’я Старшого Брата, ганив диктаторську владу партії, вимагав негайного укладення миру з Євразією, кричав про свободу слова і друку, свободу зібрання та свободу думки, істерично волав, що революцію зрадили — і ввесь час торохкотів, розкидаючись довгими слівцями, ніби пародіюючи те, як зазвичай висловлювалися партійні промовці. Він навіть вживав новоговірні слова — більше, аніж вживав би в дійсності будь-який член Партії. І ввесь цей час, аби ні в кого не виникало сумнівів щодо справжньої мети усіх позірних нісенітниць, що їх видавав Гольдштайн, за ним на екрані, шерега за шерегою, марширували нескінченні ряди євразійських солдатів, міцно збитих чоловіків із байдужими азіатськими обличчями, які сунули аж до самої поверхні телеекрана й зникали, поступаючись місцем іншим, схожим на них, як дві краплі води. Мекання Гольдштайна супроводжувалося глухим ритмічним гупанням солдатських чобіт.

Не минуло й тридцяти секунд, як половина присутніх у кімнаті вже неконтрольовано волала від люті. Самовдоволена овеча морда на екрані, жахлива міць євразійського війська — стерпіти усе це було неможливо. Сам лише вид Гольдштайна автоматично викликав страх та злість. Гольдштайна ненавиділи навіть більше, аніж Євразію та Остазію, оскільки, воюючи з однією із цих держав, Океанія переважно укладала мир із іншою. Та на диво, попри те, що Гольдштайна ненавиділи й зневажали геть усі, попри те, що кожний телеекран, кожна газета, кожна книжка спростовували, висміювали й розбивали вщент його теорії, виставляючи їх усім на позір як жалюгідні нісенітниці, якими вони насправді й були — попри все це видавалося, що вплив Гольдштайна аж ніяк не меншав. Він завжди знаходив нових простаків, які, здавалося, тільки й чекали на те, аби їх обдурили. Не минало й дня, щоб Поліція думок не викривала шпигунів і шкідників, які діяли за його вказівками. Гольдштайн був головнокомандувачем величезної сірої армії, координатором підпільної мережі змовників, відданих ідеї державного перевороту. Припускали, що вона називається Братство. Крім того, подейкували про існування жахливої книги, повного збірника усіх його єресей, яку написав сам Гольдштайн і яку таємно розповсюджували то тут, то там. Назви ця книга не мала. Коли хтось і згадував її, то називав просто «книга». Утім, окрім невиразних чуток, про це нікому нічого не було відомо. Усі рядові члени партії всіляко намагалися уникати згадок як про Братство, так і про книгу, якщо це лише було можливо.

На початку другої хвилини ненависть переросла у чисте божевілля. Люди скакали на стільцях, репетували на повен голос, намагаючись заглушити нестерпне мекання, що доносилося з екрана. Дрібна рудувата жіночка вся побуряковіла й сиділа, то розтуляючи, то знову стуляючи рота, наче викинута на берег риба. Навіть масивне обличчя О’Браєна почервоніло. Він, виструнчившись, сидів на своєму стільці, а його могутні груди роздувалися й здригалися так, наче в них били хвилі прибою. Чорнява дівчина, яка сиділа позаду Вінстона, почала викрикувати «Паскуда! Паскуда! Паскуда!», і раптом схопила грубезний Словник новоговору й швиргонула його прямо в екран. Книга влучила Гольдштайну прямісінько в носа й відскочила від телеекрана; але голос невблаганно лунав далі. На мить отямившись, Вінстон збагнув, що горлає разом із іншими, несамовито гупаючи п’яткою об поперечку стільця. Найжахливіше у Двохвилинках ненависті було те, що поводитися так нікого не зобов’язували, однак утриматися від участі в загальному шаленстві було неможливо. То був якийсь жахливий транс, суміш страху, прагнення помсти й бажання вбивати, катувати, трощити кувалдою лиця, що проходили крізь усю групу людей, як потік електричного струму, попри їхню волю змушуючи їх волати з викривленими обличчями, наче божевільні. А втім, лють, що відчувалася в цей момент, була абстрактним почуттям без конкретного спрямування, що могло переходити з одного предмета на інший, наче полум’я паяльної лампи. Якоїсь миті ненависть Вінстона взагалі не була спрямована проти Гольдштайна — навпаки, тоді він ненавидів Старшого Брата, Партію, Поліцію думок; у такі миті самотній, осміяний єретик на екрані здавався йому єдиним вартовим правди й здорового глузду у світі брехні. Та вже наступної миті він вже був заодно з іншими людьми навколо, і все, що казали про Гольдштайна, починало видаватися йому правдою. У такі моменти його таємна ненависть до Старшого Брата змінювалася на обожнювання, і сам Старший Брат у його уяві поставав непереможним, безстрашним захисником, об якого, наче об скелю, розбивалися азіатські орди, а Гольдштайн, попри всю свою самотність, безпорадність і попри всі ті сумніви, якими був оповитий сам факт його існування, здавався йому якимось лиховісним чародієм, спроможним самою лише силою свого голосу зруйнувати всю цивілізацію.

Часом ненависть вдавалося перемикати від одного об’єкта до іншого зусиллям волі. Раптом, ціною нестямної потуги, подібної до тієї, із якою ми відриваємо голову від подушки, пробуджуючись від кошмару, Вінстону вдалося перенести свою ненависть із обличчя на екрані на чорняву дівчину, яка сиділа позаду. У його голові одне за одним спалахували яскраві, прекрасні видіння. Він заб’є її до смерті гумовим кийком. Він прив’яже її голою до стовпа та простромить стрілами, як святого Севастіана. Він зґвалтує її й переріже їй горлянку в момент оргазму. Разом із тим він ясніше, аніж будь-коли, зрозумів, ЧОМУ її ненавидить. Він ненавидів її, бо вона була молода, вродлива й безстатева, тому що він хотів переспати із нею, але ніколи не переспить, тому що її гнучку талію, що, здавалося, сама просила, щоб її обвили рукою, оперізував лише той огидний багряний пасок, агресивний знак непорочності.

Шаленство ненависті сягнуло кульмінації. Голос Гольдштайна переріс у справжнє овече мекання, і на якусь мить його обличчя перетворилося на справжню овечу морду. Тоді овеча морда переросла у величезну, жахливу постать євразійського солдата із пістолетом-кулеметом у руках, який насувався дедалі ближче, і, здавалося, от-от вистрибне з екрана — так, що люди на перших рядах повтискалися у спинки стільців. Аж раптом — у цю мить усі видихнули з полегшенням — на місці ворожої постаті з’явилося вусате обличчя Старшого Брата, від якого аж пашіло силою та загадковим спокоєм — таке величезне, що заповнило мало не ввесь екран. Ніхто не розчув, що казав Старший Брат. То були лише кілька підбадьорливих слів — слів, що їх чуєш у самий розпал битви, слів, які, попри свою нерозбірливість, додають тобі впевненості самим лише фактом свого звучання. Тоді обличчя Старшого Брата зникло, а на його місці величезними жирними літерами проявилися три гасла Партії:

«ВІЙНА — ЦЕ МИР

СВОБОДА — ЦЕ РАБСТВО

НЕВІДАННЯ — ЦЕ СИЛА».

Одначе всім здавалося, що обличчя Старшого Брата ще кілька секунд залишалося на екрані, так, наче зображення так яскраво врізалося всім в очі, що просто не могло зникнути миттєво. Дрібна рудувата жіночка кинулася вперед, перехилившись через спинку стільця, що стояв попереду. Тремтячим голосом пробурмотівши щось на кшталт «Спасителю мій!», вона простягнула руки до екрана. Тоді затулила обличчя долонями. Скидалося на те, що вона молиться.

Цієї миті усі присутні стиха почали повільно й ритмічно скандувати: «С-Б!…С-Б!», роблячи довгу паузу між двома літерами. Здавалося, що десь на тлі цих потужних приглушених звуків вчувається тупотіння босих ніг і бій тамтамів. Секунд зо тридцять вони сиділи й скандували. У моменти, коли людей сповнювали непоборні емоції, таке скандування звучало часто. Частково це можна було б вважати своєрідною одою мудрості та величі Старшого Брата, однак точніше було б назвати це сеансом самогіпнозу, навмисного притуплення свідомості за допомогою ритмічного шуму. У Вінстона всередині все похололо. Під час Двохвилинки ненависті він не міг опиратися бажанню долучитися до загального шаленства, однак це нелюдське скандування «С-Б!…С-Б!» завжди жахало його. Звісно ж, він почав скандувати разом із іншими — іншого вибору в нього просто не було. Приховувати свої почуття, контролювати вираз обличчя, робити те, що роблять усі — все це було інстинктивною реакцією. Та до цього впродовж якихось кількох секунд вираз його очей таки міг його зрадити. Саме тоді й сталася та вагома річ — якщо й справді сталася.

На якусь мить він перетнувся поглядом із О’Браєном. На той час О’Браєн уже підвівся. Він саме чіпляв на носа щойно зняті окуляри, як робив це зазвичай. Та на якусь частку секунди їхні погляди перетнулися, і цього часу Вінстонові вистачило, аби зрозуміти — так, зрозуміти! — що О’Браєн думав про те ж саме, що й він. Той посил неможливо було переплутати ні з чим іншим. Розум обох чоловіків ніби розкрився, й думки перетікали від одного до іншого через очі. О’Браєн ніби казав йому: «Я точно знаю, що ви відчуваєте. Я знаю все про вашу зневагу, вашу ненависть і вашу огиду. Але не хвилюйтесь, я на вашому боці!». А тоді проблиск інтелекту в його очах згас, і обличчя О’Браєна знову набуло такого ж непроникного виразу, як і в інших.

На цьому все й закінчилося, і Вінстон уже взагалі почав сумніватися, чи сталося це насправді. У подібних випадків ніколи не було жодного продовження. Вони лише змушували його й далі вірити — чи сподіватися — що, окрім нього, існують ще й інші вороги Партії. Можливо, чутки про численні змови, що їх готували підпільники, й справді були правдивими; можливо, Братство й справді існувало! Навіть попри нескінченні арешти, зізнання та страти неможливо було знати напевне, що Братство було чимось більшим за міф. Часом Вінстон вірив у його існування, часом — ні. У нього не було жодних доказів — лише скороминущі натяки, що могли щось значити, а могли й узагалі не мати жодної ваги: уривки підслуханих розмов, напівстерті карлючки на стінах туалету — а якось навіть, коли на його очах зустрілося двоє незнайомців, він побачив, як один із них ледь помітно поворухнув рукою, ніби подаючи таємний знак привітання. То були лише здогади; цілком можливо, що все це існувало лише в його уяві. Після того випадку він повернувся до свого кабінету, більше не дивлячись на О’Браєна. Йому навіть на думку не спало якось продовжити їхній миттєвий контакт. Це було б невимовно небезпечно, навіть якби він знав, як за це взятися. До того вони ще якусь секунду чи дві обмінювалися двозначними поглядами — та на цьому все й закінчилося. Утім серед тої безпросвітної самотності, в якій жив Вінстон, навіть це вже було значущою подією.

Вінстон зусиллям повернув себе до тями й випростався. Тоді відригнув. То зі шлунка ліз назовні джин.

Його очі знову зупинилися на сторінці. Він побачив, що в той час, доки він безпорадно сидів, поринувши у свої мрії, його рука продовжувала автоматично щось писати. Проте то вже були не такі кострубаті, недолугі рядки, як досі. Тепер його рука з насолодою водила ручкою по паперу, карбуючи на ньому красивими великими літерами: «ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА», знову і знову, заповнивши вже цілих півсторінки.

Вінстон увесь аж здригнувся, охоплений панічним страхом. То було безглуздо, оскільки запис конкретно цих слів був не надто небезпечнішим за саме рішення завести щоденник, та все ж на якусь мить у Вінстона виникла спокуса вирвати зіпсовані сторінки й покинути усю затію.

А втім, він цього не зробив, адже чудово знав, що це нічого не змінить. Байдуже, писав він «ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА» чи не писав. Байдуже, продовжуватиме він вести щоденник чи покине його. Поліція думок усе одно його дістане. Він скоїв — і все одно скоїв би, навіть якби так і не торкнувся б паперу пером — найтяжчий злочин, що містив у собі всі інші можливі злочини. Його називали думкозлочином. Думкозлочин неможливо було приховувати вічно. Певний час розплати можна було уникнути, однак раніше чи пізніше до тебе все одно добиралися.

Це завжди відбувалося вночі — усі арешти незмінно відбувалися вночі. Ти раптово прокидаєшся від того, що чиясь груба рука трусить тебе за плече, а в очі б’є світло, і бачиш кільце незворушних облич біля узголів’я. У переважній більшості таких випадків справа навіть не доводилася до суду — ніхто навіть не повідомляв про арешт. Люди просто зникали — завжди вночі. Твоє ім’я стирали з усіх реєстрів, усі записи про твою діяльність стирали, а сам факт того, що ти колись існував, спершу заперечували, а тоді й взагалі забували. Тебе просто знищували, ліквідовували — випаровували, як це зазвичай називали.

На якусь мить Вінстона охопила своєрідна істерика. Він почав поспішно писати своїми звичними неоковирними карлючками:

«мене розстріляють мені байдуже вистрелять прямо в потилицю мені байдуже геть Старшого Брата стріляють завжди в потилицю мені байдуже геть Старшого Брата…»

Вінстон відхилився на спинку стільця, засоромившись своїх дій, і поклав ручку на стіл. Та вже за мить він здригнувся всім тілом: у двері постукали.

Так швидко! Вінстон сидів тихо, наче миша, марно сподіваючись, що той, хто стукав, хай хто б то був, піде після першої спроби. Але ні, у двері постукали вдруге. Зволікання було найгіршим, що можна було зробити в цій ситуації. Серце його калатало, мов навіжене — хіба що застиглий за звичкою вираз обличчя, можливо, не видавав його почуттів. Вінстон підвівся і важко поплентався до дверей.

РОЗДІЛ 2

Узявшись рукою за дверну ручку, Вінстон раптом помітив, що залишив на столі розгорнутий щоденник. Увесь він був списаний словами «ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА». Літери були такими великими, що їх майже можна було розібрати з цього кінця кімнати. А втім, раптом усвідомив Вінстон, навіть попри напад панічного страху йому не хотілося бруднити кремовий папір, захряснувши записника, доки чорнило ще не висохло.

Він глибоко вдихнув і відчинив двері. Усім його тілом одразу ж прокотилася хвиля полегшення. На порозі стояла вицвіла, побита життям рідковолоса жінка зі всіяним зморшками обличчям.

— О, товаришу, — жалібно загугнявила вона, — я почула, як ви повернулися. Ви не могли б зайти до нас і глянути на нашу раковину на кухні? Вона забилася, і…

То була пані Парсонс, дружина сусіда по поверху. («Пані» було одним зі слів, які Партія не надто схвалювала; вважалося, що до всіх треба звертатися словом «товариш» — однак у звертанні до деяких жінок це слово виривалося саме собою.) Жінці було років зо тридцять — та на вигляд вона була значно старшою. Здавалося, що у зморщечках на її обличчі осів пил. Вінстон пішов за нею вздовж коридору. Слюсарювати так йому доводилося чи не щодня. Будинок «Перемога» звели дуже давно, десь близько 1930 року, і вся будівля вже розсипáлася на шматки. Зі стель та стін постійно обвалювалася штукатурка, труби проривало, тільки-но вдаряли морози, дах протікав щоразу, коли випадав сніг, а система опалення зазвичай працювала лише упівсили — якщо її геть не вимикали з міркувань економії. Будь-який ремонт, за винятком того, що можна було зробити самостійно, доводилося узгоджувати через окремі комітети, що навіть заміну шибки могли розтягнути на два роки.

— Звісно, це лише тому, що Тома нема вдома, — спроквола промовила пані Парсонс.

Квартира Парсонсів була більшою, ніж у Вінстона, але теж по-своєму обшарпана. Усе в ній мало такий побитий і потоптаний вигляд, наче по квартирі щойно пробігся якийсь величезний, лютий звір. Усюди на підлозі валялося різноманітне ігрове манаття: хокейні ключки, боксерські рукавиці, проколотий футбольний м’яч, пара вивернутих назовні шортів, укритих плямами поту, — а стіл був завалений брудними тарілками й зошитами із загнутими кутиками. На стінах були розвішені багряні стяги Молодіжної ліги та «Шпигунів», а до однієї з них був пришпилений ще й плакат із зображенням Старшого Брата у повен зріст. У цій квартирі також тхнуло вареною капустою — цим смородом просякнув увесь будинок — та тут його перекривав різкіший запах поту, який — це можна було зрозуміти, тільки-но втягнувши носом повітря, хоча й важко було б сказати, чому — належав якійсь іншій людині, якої наразі в квартирі не було. В іншій кімнаті хтось за допомогою гребінця й шматка туалетного паперу намагався підігрувати військовому маршу, що й досі лунав із телеекрана.

— Це діти, — сказала пані Парсонс, кидаючи тривожний погляд на двері. — Сьогодні вони не виходили надвір. І звісно ж…

У неї була звичка не договорювати речення до кінця. Кухонна раковина майже по вінця була заповнена брудною зеленавою водою, від якої просто-таки нестерпно смерділо капустою. Вінстон став навколішки й почав оглядати сифон. Він ненавидів працювати руками, а ще ненавидів нахилятися — від цього він завжди починав кашляти. Пані Парсонс продовжувала безпорадно дивитися на нього.

— Звісно, якби Том був удома, він за мить усе прочистив би, — сказала вона. — Він таке любить. У нього золоті руки, у мого Тома.

Парсонс працював разом із Вінстоном у Міністерстві правди. То був огрядний, але дуже активний і, що більше, приголомшливо тупий чоловік — справжня гора недоумкуватого ентузіазму. Він був одним із тих безмежно відданих трудяг, які ніколи не ставлять зай­вих запитань, на яких Партія покладалася чи не більше, ніж на Поліцію думок. Молодіжну лігу він неохоче покинув у тридцятип’ятирічному віці; а до того, як вступити до Молодіжної ліги, він пробув у «Шпигунах» на рік довшше, ніж передбачено статутом. У міністерстві він обіймав якусь рядову посаду, для якої інтелект був зайвим — але водночас він виконував найголовніші функції у Спортивному комітеті та всіх інших комітетах, що займалися організацією колективних походів на природу, стихійних демонстрацій, кампаній із економії та й узагалі організовували всю самодіяльність. Він любив гордо заявляти, попахкуючи люлькою, що вже чотири роки поспіль проводить у Громадському центрі кожен вечір. Незмінним його супутником був запаморочливий запах поту — такий собі несвідомий доказ того, яким напруженим було життя Парсонса — що залишався навіть тоді, коли сам Парсонс ішов.

— У вас є гайковий ключ? — запитав Вінстон, намагаючись відкрутити гайку на сифоні.

— Гайковий ключ… — безвольно протягнула пані Парсонс. — Ні, цього я точно не знаю. Може, діти…

Судячи з тупання ніг і ревіння гребінця, діти саме увірвалися до вітальні. Пані Парсонс принесла гайковий ключ. Вінстон спустив воду й із огидою витягнув із труби клубок людського волосся, який і забив трубу. Він, як міг, вимив руки під холодною водою з крана, а тоді повернувся до кімнати.

— Руки вгору! — заверещав чийсь дикунський голос.

З-за столу вискочив красивий, дуже серйозний на вигляд дев’ятирічний хлопчик, спрямовуючи на Вінстона іграшковий пістолет, у той час, як його сестра — роки на два молодша — націлювалася на нього палицею. Обоє були вдягнені у форму «Шпигунів»: сині шорти, сірі сорочки й червоні хустки, пов’язані навколо шиї. Вінстон підняв руки вгору, але якось неспокійно: судячи з лютого виду хлопчика, то була не зовсім гра.

— Ти зрадник! — репетував хлопчик. — Ти думко­злочинець! Ти євразійський шпигун! Я розстріляю тебе, я випарую тебе, я згною тебе у соляних копальнях!

Нараз вони вдвох почали вистибувати навколо нього, волаючи: «Зрадник!» і «Думкозлочинець!». Кожним своїм рухом маленька дівчинка наслідувала свого брата. Це трохи лякало — наче ігри маленьких тигренят, які дуже скоро виростуть і перетворяться на дорослих тигрів-людожерів. В очах хлопчика прочитувалася жорстока розсудливість; було цілком очевидно, що йому хотілося вдарити Вінстона чи копнути його ногою, і що він усвідомлював, що вже дуже скоро виросте достатньо великий, аби зробити це. «Добре, що пістолет у його руках не справжній», — подумав Вінстон.

Пані Парсонс нервово переводила погляд то на Вінстона, то на дітей. Освітлення у вітальні було ліпшим, і Вінстон із цікавістю зауважив, що у зморшках її обличчя і справді осів пил.

— Вони часом так галасують, — сказала вона. — Вони засмутилися, бо не зможуть піти подивитися на повішення, от у чому річ. У мене забагато справ, а Том до того часу ще не повернеться з роботи.

— Чому ми не можемо піти подивитися на повішення? — заревів страшним голосом хлопчик.

— Хочу побачити повішення! Хочу побачити повішення! — репетувала дівчинка, і досі бігаючи туди-сюди по кімнаті.

Вінстон згадав, що того вечора в Парку мусили вішати євразійських полонених, винних у якихось військових злочинах. Таке дійство відбувалося десь щомісяця, і подивитися на нього сходилося чимало людей. Діти завжди вимагали, аби батьки брали з собою і їх. Вінстон попрощався із пані Парсонс і попрямував до дверей. Та не пройшов він і шести кроків по коридору, як щось нестерпно боляче вдарило його в потилицю. Біль був такий, наче йому в голову встромили розжарений дріт. Він озирнувся саме вчасно, щоб побачити, як пані Парсонс затягує до квартири свого сина, який ховав до кишені рогатку.

— Ти — Гольдштайн! — устиг проревіти хлопчик, перш ніж за ним зачинилися двері.

Утім найбільше Вінстона вразив вираз безпорадного страху на сірому обличчі жінки.

Повернувшись до своєї квартири, він швидко пройшов повз телеекран і знову всівся за стіл, і досі потираючи потилицю. Марш нарешті затих. Замість нього з телеекрана почав лунати монотонний військовий голос, що з грубою насолодою зачитував опис озброєння нової Плавучої фортеці, яка зовсім нещодавно кинула якір між берегами Ісландії та Фарерськими островами.

«Сердешна жінка», — подумав він. Із такими дітьми в неї, певно, не життя, а суцільний кошмар. Іще один рік — може, два — і вони день і ніч стежитимуть за нею, вишукуючи ознаки інакодумства. У цей час усі діти були просто жахливими. Найгіршим було те, що організації на зразок «Шпигунів» систематично перетворювали дітей на некерованих маленьких варварів, водночас не даючи їм навіть подумати про те, щоб повстати проти Партії. Навпаки, діти обожнювали Партію й усе, пов’язане з нею. Пісні, демонстрації, прапори, походи, стройова підготовка із макетами рушниць — усе це вони сприймали як цікавезну гру. Усю свою злісність вони спрямовували назовні, проти ворогів Держави, проти іноземців, зрадників, шкідників, думкозлочинців. Майже всі, кому було за тридцять, боялися власних дітей. І недарма — адже рідко якого тижня у «Таймс» не писали про те, як іще одна мала нишпорка — їх зазвичай називали «дітьми-героями» — почула, як хтось із батьків сказав щось неправомірне та заклала їх Поліції думок.

Біль від пострілу з рогатки потроху вщухав. Вінстон нерішуче знову взяв ручку, не впевнений у тому, чи є йому ще що писати в щоденнику. Раптом він знову подумав про О’Браєна.

Кілька років тому — цікаво, скільки? Певно, уже років сім — йому наснилося, ніби він крокує темним, мов ніч, приміщенням. Проходячи повз якусь людину, що сиділа збоку від нього, він почув її голос: «Ми зустрінемося там, де немає темряви». Це було сказано дуже тихо, майже буденним тоном — не як наказ, а як звичайне ствердження. А Вінстон, не зупиняючись, пройшов повз. Найцікавішим було те, що тоді, уві сні, ті слова не справили на нього особливого враження. Лише згодом вони поступово почали набувати для нього ваги. Вінстон не міг згадати, коли вперше побачив О’Браєна, до чи після того сну. Не пам’ятав він і того, коли вперше пов’язав той голос із О’Браєном. Хай там як, зв’язок таки було встановлено. Саме О’Браєн тоді промовляв до нього із темряви.

Вінстон ніколи не міг сказати напевне — у цьому неможливо було бути впевненим навіть після їхнього вранішнього обміну поглядами — ким був йому О’Браєн: другом чи ворогом. Та це й не мало особливо великого значення. Між ними виник зв’язок розуміння, значно важливіший за дружбу чи прихильність. «Ми зустрінемося там, де немає темряви», — сказав О’Браєн. Вінстон не знав, що це означає — знав лише, що так чи інак його слова здійсняться.

Голос із телеекрана замовк. Задушливе повітря кімнати пронизало красиве й чисте звучання сурми. Скреготливий голос продовжив:

«Увага! Просимо вашої уваги! Екстрені новини із Малабарського фронту! Наші війська в Південній Індії здобули славну перемогу! Насмілюся сказати, що події, про які ми зараз повідомляємо, можуть зумовити дуже скоре завершення цієї війни. Зачитую екстрене повідомлення…»

«Зараз будуть погані новини», — подумав Вінстон. І справді, після кривавого опису знищення євразійського війська та повідомлення про приголомшливу кількість убитих і полонених із телеекрана оголосили, що з наступного тижня пайку шоколаду скоротять із тридцяти грамів до двадцяти.

Вінстон знову відригнув. Хміль від джину поволі вивітрювався, поступаючись місцем відчуттю пригнічення. Із телеекрана — чи то для того, щоб відзначити перемогу, чи щоб змусити всіх швидше забути про втрату шоколаду — загримів гімн «Тобі, Океаніє». Коли він звучав, усі мусили стояти струнко. Утім у ніші Вінстона все одно ніхто не побачив би.

Після «Тобі, Океаніє» заграла ненав’язлива музика. Не повертаючись обличчям до телеекрана, Вінстон підійшов до вікна. Надворі й досі було холодно і ясно. Десь удалині з глухим, розкотистим ревом вибухнула ракета. Зараз по Лондону їх щотижня било по два-три десятки.

Унизу на вулиці порваний плакат і далі тріпотів на вітрі, то приховуючи, то знову відкриваючи погляду слово «АНГСОЦ». Ангсоц. Священні засади ангсоцу. Новоговір, дводумство, змінність минулого. Вінстон почувався так, ніби брів навмання крізь лісові хащі десь на морському дні, заблукавши в потворному світі, де й сам він був потворою. Він був сам-один. Минуле вмерло. Майбутнє ж складно було навіть уявити. Як можна бути впевненим у тому, що бодай одна жива людська істота зараз може бути на його боці? Звідки він знав, що влада Партії не протриває вічно? Ніби знаходячи відповіді на ці запитання, його погляд знову зупинився на трьох гаслах партії, виведених на білому фасаді Міністерства правди:

«ВІЙНА — ЦЕ МИР

СВОБОДА — ЦЕ РАБСТВО

НЕВІДАННЯ — ЦЕ СИЛА»

Він дістав із кишені двадцятип’ятицентову монетку. Ті самі гасла були викарбувані крихітними, але розбірливими літерками і на ній — а з іншого боку було зображене обличчя Старшого Брата. Здавалося, що його очі стежили за тобою навіть із монети. Із монет, із марок, із книжкових обкладинок, із прапорів, плакатів, навіть із обгорток пачок із цигарками — звідусюди. Його очі ввесь час стежили за тобою; його голос ввесь час огортав тебе зусібіч. Байдуже, спиш ти чи не спиш, працюєш ти чи їси, удома ти чи надворі, у ванні чи в ліжку — рятунку не було. Тобі не належало нічого, окрім кількох кубічних сантиметрів усередині твоєї черепної коробки.

Сонце заховалося за будинками, і незліченні вікна Міністерства правди, вже не осяяні його світлом, зяяли зловісно, наче фортечні бійниці. Ні, штурмом його не візьмеш — надто вже міцне. Його не знищила б і тисяча ракет. Вінстон знову замислився, для кого ж він пише щоденника. Для майбутнього? Для минулого — яке й узагалі могло бути лише вигадкою? Попереду на нього чекала навіть не смерть, а цілковите знищення. Його щоденник перетвориться на попіл; самого його випарують. Те, що він написав, прочитає лише Поліція думок, перш ніж остаточно стерти ці слова з лиця і пам’яті Землі. Як можна звертатися до майбутнього, якщо після тебе не залишиться геть нічого — ані безіменного словечка, надряпаного на клаптику паперу?

Телеекран пробив другу пополудні. За десять хвилин йому треба виходити. Вінстон мусив повернутися на роботу о чотирнадцятій тридцять.

Хай як дивно, та бій годинника вселив у нього нову відвагу. Він був лише самотньою тінню, що вимовляла слова правди, які ніхто й ніколи не почує. Але доти, доки він вимовляв їх, щось у світі тривало далі. Щоб не урвати лінію людської спадщини, не потрібно було, щоб тебе чули. Достатньо було лише не з’їхати з глузду. Вінстон знову сів за стіл, умочив перо в чорнило й написав:

«Минулому чи майбутньому, часу, коли думки мають волю, а чоловіки й жінки відрізняються одне від одного й не живуть самі;

часу, коли правда існує, а те, що зроблено, не можна змінити;

з епохи одноманітності, епохи самотності, епохи Старшого Брата, епохи дводумства — привіт!»

«Я вже мрець», — думав Вінстон. Здавалося, лише зараз, спромігшись сформулювати свої думки, він нарешті зробив свій вирішальний крок. Наслідки будь-якого вчинку містяться у самому вчинку. Він написав:

«Думкозлочин не тягне за собою смерть: думкозлочин І Є смерть».

Тепер, коли Вінстон визнав себе мерцем, йому надзвичайно важило на тому, щоб прожити якомога довше. На двох пальцях його правої руки позалишалися плями від чорнила. Саме такі деталі зазвичай і видають. Якомусь нишпорці-фанатику з міністерства (найімовірніше, жінці: комусь на кшталт тієї дрібної рудуватої жіночки чи чорнявої дівчини з Відділу літератури) може стати цікаво, чого ж це йому заманулося щось писати під час обідньої перерви, чому для цього він вирішив скористатися старомодною ручкою, і ЩО він узагалі писав — а тоді натякнути, кому треба. Він пішов до ванної кімнати й уважно відчистив усе чорнило шорстким темно-коричневим милом, яке дряпало шкіру, наче наждачний папір, а тому чудово пасувало для таких цілей.

Щоденник він поклав назад до шухляди. Навіть думати про те, щоб сховати його, було б марно, однак Вінстон щонайменше міг спробувати з’ясувати, виявили його існування чи ні. Покласти волосинку на зріз було б надто очевидно. Кінчиком пальця він підчепив ледь помітну білу пилинку й поклав її на куточок обкладинки. Якщо записника хтось зачепить, пилинка впаде.

РОЗДІЛ 3

Вінстонові снилася мати.

Коли вона зникла, подумав він, йому, певно, було років десять чи одинадцять. Мати була високою, ставною жінкою з плавними рухами й приголомшливим світлим волоссям. Батька він пам’ятав гірше: худий і чорнявий, він завжди носив охайний темний одяг (особливо добре Вінстон пам’ятав надзвичайно тонкі підошви батькових черевиків) та окуляри. Обох, очевидно, проковтнула одна з перших масштабних чисток п’ятдесятих років.

Уві сні мати сиділа десь далеко-далеко внизу, тримаючи в руках його маленьку сестричку. Сестру Вінстон не пам’ятав узагалі — хіба те, що то була крихітна, слабка, вічно мовчазна дитина із великими сторожкими очима. Обидві вони дивилися на нього вгору. Спершу вони сиділи десь під землею — на дні колодязя, наприклад, чи в дуже глибокій могилі — і все далі й далі йшли під землю. Тоді вони опинились у кают-компанії корабля, що тонув, і дивилися на нього крізь дедалі темнішу воду. У каюті й досі було повітря, і вони й досі бачили його, так само, як він бачив їх, та увесь цей час вони занурювалися щораз глибше в зеленаву воду, що от-от мусила назавжди сховати їх від нього. Він залишався там, де було повітря і світло, а їх затягувало на глибину, назустріч смерті, і вони були внизу тому, що він був угорі. Він знав це, і вони знали це; Вінстон бачив, як розуміння відбивалося на їхніх обличчях. Ані в їхніх лицях, ані в серцях не було й тіні докору — лише усвідомлення того, що вони мусять заплатити своєю смертю за те, щоб він і далі жив, адже такою є невблаганна природа речей.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.