Брехня. Як шахрайство та самообман роблять нас справжніми людьми ebook

Історія людства – то нескінченні пошуки правди та справжності, які тривають дотепер. У війнах, торгівлі, мистецтві, коханні ми відчайдушно прагнемо пізнати справжнє і уникнути омани. У цій щоденній боротьбі, як у фатальній битві, не можна стати переможцем раз і назавжди. Бо найталановитіші ошуканці всіх часів – люди.

Бор Стенвік ретельно досліджує близьку та далеку історію, відвідує Науково-дослідний інститут оборони, школу етикету й гарних манер та навіть курси зваблення, бере інтерв’ю в істориків мистецтва, слідчих, антропологів, нейропсихологів, і сплітає все у захопливу розповідь про те, що ми зневажаємо, що нас зачудовує і чого нам ніколи не уникнути.

Ми звикли думати, що неправда – погана, якщо не гірше, а правда, нехай навіть неприємна, – то завжди краще. Бор Стенвік доводить: природа не така категорична, і на це є вагомі причини. Може, людина стала особистістю саме завдяки здатності маніпулювати правдою заради власного блага? Можливо, завдяки вмінню лукавити ми навчилися розв’язувати конфлікти через переговори, не вдаючись до зброї? І якщо дійсно так, то чи характеризує це нас як хитромудрих винахідників нових методів? Чи стала наша брехня цивілізованою? Або просто наша цивілізація заснована на брехні?

Незабутні історії та наукові гіпотези, викладені в книзі, допоможуть усім нам розібратися в різних видах ошуканства, навчать розпізнавати блеф та обман і менше брехати самим собі.

Для широкого кола читачів.

ISBN 978-617-7654-77-2 (Видавництво Анетти Антоненко)

ISBN 978-966-521-772-5 (Ніка-Центр)

© Copyright © Cappelen Damm AS, 2014

Norwegian edition published Cappelen Damm AS, Oslo

Published by agreement with Hagen Agency, Oslo

© Н. Іліщук, переклад, 2021

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2021

© «Ніка-Центр», 2021

Бор Стенвік

Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми

У 2012 році одна новина з Китаю облетіла весь світ. Інтернет-медіа та телебачення з усіх континентів повідомляли: китаєць Чжан Фен за рішенням суду отримає компенсацію в розмірі 75 000 доларів від дружини. Після того, як у них народилося «жахливо потворне» дитя, він звинуватив її у невірності. Та обман, як виявилося, крився в іншому: вона витратила 100 000 доларів на пластичні операції у Південній Кореї ще до їхньої зустрічі. Чоловік подав на неї до суду через її приховування правди про себе, тож одруження відбулося за брехливих передумов, і закон став на захист позивача.

Новина була проілюстрована світлинами дружини до та після операцій. На першій вона з вузькими очима, напіввідкритим ротом, нерівними зубами, на іншій – з великими очима лані та ляльковим ротиком. Обговорення були переповнені гнівними висловлюваннями про безсердечного чоловіка та бідолашну дитину. Звісно, деякі коментатори вважали, що чоловік мав право на таку реакцію, все ж таки його пошили в дурні.

Насправді справа ще більш заплутана, аніж згадувалося в обговореннях. Поліпшувати свій зовнішній вигляд – шахрайство це чи ні? Чому пластична хірургія – то обман, а косметика – ні? А висвітлення волосся? Якщо все це ошуканство, то серед норвезьких чоловіків, певно, багато жертв. А якщо порядність тієї китайської жінки можна поставити під сумнів, то до чоловіка також є питання, на більш принциповому рівні. Якщо він так легко зумів покинути свою дружину, то хіба його кохання було щирим і справжнім?

Мабуть, найцікавіше тут те, чому саме ця судова справа з настільки особистими подробицями набула такого розголосу далеко за межами країни. Здається, у нас десь глибоко всередині сидить щось таке, що змушує нашорошувати вуха, коли ми чуємо про обман, або те, що наштовхує на думку про обман – бо видає себе за інше, ніж є насправді. Слова справжнє, фальшиве, автентичне, поверхневе, оболонка, копія та оригінал є немов клейкою стрічкою людського зацікавлення. Вони пробуджують категоричні судження і спонукають до осуду – і з етичного, і з естетичного погляду.

Як і більшість, я вважаю схожі питання доволі захопливими, тож почав працювати над тим, аби з’ясувати, чому такі питання виникають у стількох різних контекстах, і як взагалі до того дійшло. Кожне питання, яке я досліджував, породжувало цілий ряд нових. Чи наш інтерес до блефу вроджений, чи є частиною нашої культури? Яку роль відігравали брехня та обман у розвитку нашої цивілізації та людського розуму? Чи існує таке поняття, як чесна війна? Чи брешуть політики більше за інших? Де проходить межа між прикрашуванням та ошуканством? Чи ми розпізнаємо брехню, зіткнувшись із нею? Наскільки реалістичними є наші уявлення про себе? Що таке справжнє кохання? Чи може копія бути такою ж доброю, як оригінал?

Китайська медійна історія 2012 року після детальнішого вивчення критично налаштованих блогерів виявилася не новиною, а перебільшенням, менш сенсаційною справою 2004 року, доповненою із сумнівних джерел інформації. Вона є чимось на кшталт обману. Це спонукає звернути увагу на інший аспект брехні – а саме: вона добре поєднується з винахідливістю. Те, що історія стала настільки популярною, вказує і на добре чуття тих, хто має стосунок до її поширення; мабуть, ця історія порушує актуальне питання про те, що ми можемо маніпулювати оточенням і собою дедалі краще. Зрештою, багато норвезьких батьків робили корекцію зору, водночас їхнім дітям доводиться ходити в окулярах. І нас постійно оточують рекламні картинки, де краса є лише маніпуляцією. Можливо, та історія була надто гарною, аби бути правдою, однак велике зацікавлення нею може свідчити ось про що: вона приклад того, що Пабло Пікассо називав «брехнею, яка розповідає правду».

Ця книжка не лише про красу. Це тільки одна з багатьох тем, серед яких і війна, політика, дизайн автомобілів, фільми, біологія, дослідження мозку, знайомства, мистецтво та музика. Вичерпний огляд всього шахрайства та обману на світі, звісно, річ неосяжна, тож натомість я керувався своїм чуттям. Один редактор на початках моєї кар’єри журналіста порадив писати лише про речі, які я сам вважаю цікавими. А вже згодом інший наставник дав пораду «шукати місце, де горить». Мова не про реальні пожежі, а про палаючі сліди, тобто потрібно завжди шукати сфери, де, здається, щось непевне тліє під поверхнею.

Науково-популярні книжки, присвячені якійсь одній великій темі, часто називають «Big Idea Books», і мета таких книг представити велику теорію, яка пояснює все. Це не про цю книжку. Моїм бажанням є заглибити читачів у мої відкриття, дати змогу захоплюватися окремими прикладами блефу та обману, проводити між ними паралелі і з подивом виявляти, як функціонує наше розуміння справжнього і фальшивого. Ті, хто хоче ретельно ознайомитися із якоюсь конкретною сферою, можуть послуговуватися списком першоджерел. Решту закликаю йти за логікою тексту, попри постійний ризик зіскочити зі шляху і приземлитися в зовсім іншому, несподіваному місці, як я сам неодноразово робив під час роботи над цією книжкою.

У процесі роботи я натрапляв на багато цікавих історій та фактів зі сфери медицини, спорту, економіки та всілякі інші теми, які з тих чи інших причин не потрапили до фінального тексту книги. Наприклад, історія про зневіреного чоловіка, який потрапив у реанімацію із артеріальним тиском 80/40 через передозування тестовим препаратом. Коли розпитали керівника експерименту, виявилося, що той чоловік був у контрольній групі, якій дали таблетки плацебо. Щойно він дізнався про це, симптоми негайно зникли, і чоловік заплакав, цього разу від полегшення.

Серед інших тем, які відсіялися в процесі: лазутчики Ірландської республіканської армії, автоматизована торгівля акціями та інфраструктура Лас-Вегаса, разом із Вільгельмом Фогтом, «капітаном з Кьопеніка». Звісно, чимало читачів зауважать, що їм бракує матеріалу, який, на їхню думку, мав би тут бути, однак я шукав у багатьох різних напрямах. Тож сподіваюся, більшість знайдуть у цій книзі те, що їм відгукується, і те, про що вони досі мало знали.

Та все ж це не означає, що книга неструктурована. Кожна сторінка в ній заглиблює читача в інтелектуальну мандрівку, і, як підказують заголовки розділів, підводить до ще глибших ідей. І хоч кожна з них відображає частково суперечливі погляди на блеф, брехню та самообман, однак разом всі вони створюють враження доволі заплутаного наративу. Але я і не мав бажання закінчити одним спільним поясненням всього, волію слідувати за ниткою у клубку, а не намагатися розплутати його.

Сам я покладаю на книжку такі ж сподівання, як на перебування поруч з іншою людиною. Я хочу провести з нею кілька годин, аби зацікавитися, почути якісь захопливі історії, дізнатися про щось нове, чого я раніше не знав, дивуватися, приймати виклики та зачаровуватися. Якщо ця книжка може нагадати читачеві саме таку людину, тоді я зі своїм завданням впорався.

Троянські гармати – Голос Бейонсе – Науково-дослідний інститут оборони – Вабливі краби – Кубістичні військові кораблі – Уніформа ошуканців – Чесний бій – Підступна атака – Перегони озброєнь зозулі – Військова магія – Міський камуфляж – Камуфляж от-кутюр – Енді Воргол – Повсякденний костюм як камуфляж – Партизанські війни – Приховані мотиви

Красивий фотоальбом фотографа на ім’я Крістіан Шваґер затримує ваш погляд у книжковій крамниці. На обкладинці зображене швейцарське шале – помпезна дерев’яна будівля з терасою, великими виступами даху, зеленими віконницями та затишними шторами, почепленими на карнизах. Перед будівлею стоїть клуня із запасом дров та невеликий дерев’яний сарай із колесами від воза на стіні. Ти гортаєш книгу, в якій бачиш кілька світлин старих будиночків в Альпах. Поміж дерев на зелених гірських схилах серед інших давніх будівель у невеличких селищах. Так, авжеж, затишно, думаєш ти, там, у Швейцарії, аж якось надто ідеалістично, як з поштової листівки. А тоді ти відкладаєш цю книжку.

Та повернімося до книги знову, щоб тепер зауважити її назву: «Фальшиві шале» (Falsche Chalets). Застережені німецьким прикметником, ми передивляємося фото і звертаємо увагу, що деякі з будиночків мають химерні виступи, а дошки вигинаються, немов на картинах Далі. І хіба не дивно, що в жодній з віконних шибок не відбиваються сонячні промені чи небо? Що ж робить ці будівлі такими тривожно мальовничими? А може, все тому, що це таки і є малюнки?

Крістіан Шваґер виявив таке фальшиве шале вперше у 2000 році під час гірського походу. Один будиночок, який він оминав, здавався непропорційно вузьким. Кому заманулося би зводити щось схоже та навіщо? І лиш коли він підійшов до будівлі геть впритул, то зрозумів, що все це лиш ілюзія, бетонний бункер, розфарбований так, аби скидатися на швейцарський будиночок. Насправді ці милі фасади приховували жорстоку реальність. Коли фальшиві віконниці та вікна відсуваються вбік, з них показуються жерла гармат.

Більшість із тих візуальних ілюзій звели збройні сили Швейцарії в 30–40-х роках, у період, коли шпигування з повітря стало звичним явищем у Європі. Військові наймали художників театру, аби замаскувати гармати та конструкції протиповітряної оборони, і вони виконали свою роботу зі швейцарською точністю. Дерев’яні конструкції та карнизи відтворювалися з вимогою, аби на відстані понад 20 метрів не було помітно, що вони фальшиві. Коли Шваґер мандрував, фотографуючи будиночки, він зустрічав людей, що 20 років мешкали по сусідству навіть не підозрюючи, що це щось інше, а не черговий затишний дерев’яний будиночок.

Якщо поглянути на обкладинку видання уже з новими знаннями, то одразу ж помітимо: дерев’яні віконниці, вікна та карнизи – все намальовано просто на стіні, а балкон – не більше, як пласкі перила, прибиті до фасаду. Коли ми знаємо, на що дивитися, важко зрозуміти, як ми могли дозволити себе обманути першого разу. Ось як функціонує наш мозок: коли ми вперше щось бачимо, надсилається багато асоціацій та сигналів і мозок дістає спогади, схожі на те, що ми бачимо. І як тільки він відчуває, що це нагадує щось знайоме, з метою ефективності запов­нює всі прогалини і порожнечі, створюючи надійну модель. Насправді таку ж модель світу ми сприймаємо більшість часу – ми бачимо те, що очікуємо побачити. Поки ніщо не суперечить очікуванням, така модель працює добре. І звертаємо на неї увагу ми лиш тоді, коли реальність відхиляється від чогось звичного. Ми роками можемо добиратися на роботу за кермом авто, немов уві сні, аж поки одного дня не з’явиться пасажир, що зауважить особливість будівель і ландшафтів за вікном, яких ми раніше ніколи не помічали. Тоді ми прокидаємося і бачимо довколишній світ, точно так само, як перші натяки на обман спонукають нас помітити очевидну підробку шале.

Співай своїм голосом

Прохолодної неділі січня 2013 року відбувалася повторна інавгурація Барака Обами, і коментатори обговорювали, які ж сигнали він подасть у своїй промові. Чи говоритиме він про фінансову кризу? Чи висловить суперечливу підтримку гомосексуалам? І, так само важливо, що він скаже про присутність США в Іраку та Афганістані? Як швидко він хотів би залучити війська та що робитиме для забезпечення стабільності? Чи, може, він прийшов, аби поговорити про ядерні погрози з боку Ірану та Північної Кореї, чи будуть якісь конкретні попередження?

На більш тривіальному рівні медіа говорили також і про офіційну церемонію: можливо, президент обмовиться під час присяги, як останнього разу, чи, може, сцена загориться, як то було при Кеннеді? Ніхто не передбачав того скандалу, який насправді заповнив перші шпальти інтернет-видань після промови. Так само як і ніхто не помітив інциденту одразу. Допоки за кілька днів після церемонії журналістам вдалося роздобути інсайдерську інформацію від одного джерела з військового оркестру, який грав під час заходу.

Виконавиця Бейонсе, яка співала під час інавгурації, схоже, лише ворушила губами у мікрофон, а глядачі по всьому світі чули попередній запис. Дебати про політичний курс США вмить потонули серед шуму від скандалу з виконанням гімну під фонограму: чи справді Бейонсе – і влада – обдурили всіх? Чи «глибока горлянка»[1] у цьому скандалі, сержантка військового оркестру, що видала таємницю, мала якісь особисті мотиви – можливо, їй просто набридло стояти непоміченою на сцені, поки всю славу крала солістка?

Королева знаменитостей номер один у США, Опра Вінфрі, виступила на захист Бейонсе: «Я зрозуміла б, якби вона використовувала голос Мері Джей Блайдж чи Алішії Кіс, але то був її голос! До чого весь цей галас?» Англійський звукорежисер отримав свої п’ять хвилин слави, коли на основі аналізу, який «Vanity fair» назвали «Запрудерівським»[2], вирішив довести, що Бейонсе співала наживо.

Оркестр морської піхоти США вніс свою лепту свідченнями, і вся ця плутанина тривала, аж поки головна винуватиця скандалу не вийшла на публіку, зізнавшись, що співала під фонограму через погодні умови та брак часу на репетиції. Вона запевнила, що перед фінальною грою Національної футбольної ліги «Super Bowl» співатиме наживо, і на додачу виконала гімн США акапельно перед журналістами, аби відстояти свою честь.

Пошук у Google за запитом «beyoncé+inauguration+lipsync» станом на 31 січня 2013 року видавав 37 600 000 результатів, тож щось таки стояло на кону, хоча й не всі розуміли, що саме. Як комік Стівен Колберт сказав своїм телеглядачам у розпал цієї справи: «Якщо Бейонсе й співала під фонограму, ви тямите, що це означає? Якщо так, напишіть, бо я дуже хотів би знати, чому почуваюся зараз таким злим».

Інавгурація найвпливовішої у світі політичної фігури має символічну вагу, і можна було б подумати, що співи не такі вже й важливі, а є лише своєрідним доповненням до 18-хвилинного звернення глави держави до своєї нації. Звісно, національний гімн є важливим ритуалом, миттю для рефлексій про те, що таке нація, зміцнення зв’язків між громадянином і країною. Та попри визнання важливості цього ритуалу, чому це має говорити щось про фонограмний спів Бейонсе, особливо зважаючи на те, що два дні на це ніхто не звертав уваги? Чому професійна честь артистки в якийсь момент була під загрозою через звичайнісіньку для шоу-бізнесу річ?

Парадокс обману

Ми, люди, маємо складні стосунки з несправжністю та обманом. Ми можемо жити біля гарматних установок половину свого життя, не помічаючи їх. Та якщо поп-зірку підловлюють на «шахрайстві», коли звучить її власний голос, записаний в інший момент часу, на події, що стосується далеко не її самої чи її досягнень, ми реагуємо миттєво. Ми і сліпі, і гіперчутливі водночас, і та чутливість виявляється часто щодо трішки дивних речей. Чому так?

Ми маємо здатність чудово виявляти обман – як тільки звернуть нашу увагу на нього. Але суть обману в тому, аби не привертати до себе уваги. Камуфляж послуговується саме цим механізмом, ведучи нашу увагу відомими шляхами, приховуючи ознаки того, що криється під ним. У випадку швейцарських шале – підземні конструкції з тунелями, гарматами та радіопередавачами. Такі військові об’єкти є відображенням того, чого ми так боїмося в брехні та обмані: невинних фасадів та смертоносних інтер’єрів. Принцип майже такий же давній, як і саме життя: небезпечні організми, які зливаються з навколишнім середовищем, а тоді несподівано нападають. Наприклад, так звані кам’яні рибки, які виглядають як частина морського дна, аж поки ви не наступите на одну з них і вона не впорскне смертельну отруту вам у стопу. Або рослини-хижаки, які приваблюють виглядом і пахнуть приємно для комах, а тоді поглинають їх, як тільки ті на них сідають. Так само поширеною є і протилежна форма обману, наприклад, нешкідливі повисюхові мухи, які намагаються налякати своїм імітованим під ос забарвленням, або метелики з великими плямами-очима на крилах.

І хоча багато створінь обманюють одні одних, мабуть, так чітко працює мімікрія, ми, люди, перебуваємо в особливому становищі. Ми не лише знаємо, що нас обманюють й самі обманюємо інших, ми також рефлексуємо над цим свідомо та підсвідомо, і значна частина психології людини постійно зайнята такими підозрами. Ми намагаємося розрізнити, кому ми можемо довіряти, а кому ні, ми шукаємо зачіпки, що можуть допомогти нам зрозуміти, чи є у квартирі, яку ми маємо наміри придбати, приховані недоліки, і вслухаємося, чи поп-артист по радіо співає по-справжньому переконливо. Чільна частина нашої культури має на меті тримати ошуканців та шахраїв під контролем: шпигунство, закони, моральні настанови, наукові тести, питання доброго смаку та поліцейські розслідування. Подвижниками цивілізації є інновації, які покликані ускладнювати можливості обману так, немов брехню та шахрайство можна відсіяти як бур’ян раз і назавжди. Водночас шахраї завжди знаходять нові креативні стратегії і є на крок попереду у цій вічній гонці озброєнь. Чи мали би ми нашу людську самосвідомість сьогодні, чи мали б ми таку ж багату культуру без цієї гонки озброєнь? Чи стала ця зброя водночас нашим лемешем?

Люди з Х’єллера

Будівлі Науково-дослідного інституту оборони у Х’єллері є оманливими. На перший погляд вони нагадують школу, до якої я ходив, коли був маленьким. Квадратні коробки 60-х років із бежевого профлиста та темного бейцованого дерева, двері з вузькими вертикальними віконечками та квадратні дерев’яні ручки. Зчитувач електронних карток видає, що вони трохи модернізовані, але як тільки я заходжу і бачу стіл-вітрину, то вловлюю відголоски наукової фантастики. Тут Інститут демонструє деякі свої прототипи, наприклад, «переносний плазмовий пальник» і щось, що схоже на пару дверних ручок і пару дивних кріплень для сноубордів, які виявляються високотехнологічними черевиками для альпінізму. Сюди наймають найкращих дослідників Норвегії для створення всіх тих технологій, які звичайні люди знають із таких фільмів, як «Місія нездійсненна», хоча і на дещо більш приземленому рівні, ніж подібні екранні експонати.

Мене ведуть далі до звичайнісінької кімнати для семінарів, і фізик Мортен Сьодерблом та двоє його колег завзято розповідають про обман та маскування в історії. Ніхто з них не схожий на військового: ні сивоволосий, м’який Сьодерблом, ані Даніела Гайнріхен зі своїм пофарбованим хною волоссям та у черевиках Dr. Martens. Кожен з них міг легко справити враження працівника відділу мовознавства, хоча третій з-поміж них – Стайн Крістофферсен – трохи вирізняється своїм хвостиком на потилиці та сафарі-жилетом, який наводить на думки про дослідників з «Парку Юрського періоду». Він працює з тим, що для мене звучить як найхитромудріше маскування (оперативне маскування насправді є поняттям, яке застосовують у військовій справі, англійською воно звучить як military deception).

– Радар, – каже він, – видає сигнал, який потрапляє в те чи інше місце, а потім вимірює відбиті сигнали. Якщо сигнал змінився, ви можете сказати щось про швидкість мішені. Коли ви випускаєте приманку, то робите все так, аби вона не була схожою на те, чим є насправді.

Старомодний спосіб, який і досі часто застосовують, полягає у створенні повномасштабних макетів танків та літаків. У давнину вони мали лише обдурити людське око, і часто були надувними або виготовлялися з фанери. Сьогодні камуфляж та оперативне маскування повинні підлаштовуватися під інфрачервоні та ультрафіолетові датчики і радари, а тому поверхні мусять мати властивості, які обманюють і електроніку. Але якщо технологія і ускладнює все, то вона пропонує нам також і нові можливості:

– Ми підхоплюємо радіолокаційний сигнал, потім модифікуємо його певним чином і відправляємо назад – так, що він не схожий на справжній, а виглядає чимось іншим, не тим, чим він є.

– Як коли брати Гавс[3] виставляли фотографію кімнати перед камерою спостереження, – додає він.

Хоча військові минулих часів, яким доводилося мати справу з оперативним маскуванням, повинні були створювати свої фальшиві мішені з фізичних матеріалів, тепер ми досягли рівня віртуальних приманок. Крістофферсен показує фото, який це має вигляд для потенційного ворога. Я бачу радіолокаційне зображення військової колони, а поруч – ілюстрацію того, як виглядає зманіпульований сигнал. Одна колона перетворилася в п’ять – тепер ворог не знає, по якій з них стріляти. Інший приклад демонструє судно, оснащене обладнанням для радіоглушіння, що надсилає зображення абсолютно іншого типу судна. Чи можна тепер просто запрограмувати будь-яке зображення кількома натисканнями клавіш і відправити його ворогу?

– У теорії, – відказує Крістофферсен. – Але є багато практичних викликів. Це ті, про які ми тут не будемо говорити.

А тепер все стає цікавішим.

– Ми вже і так працюємо надто відкрито, у всіх країнах НАТО, – промовляє фізик Даніела Гайнріхен із вибачливою усмішкою. – Якщо постійно розповідати медіа про свою діяльність, то це надто полегшить справу людям зі злими намірами.

– Це якраз принцип того, з чим ми маємо справу, – каже Крістофферсен. – Якщо хтось знає, що саме шукає, завжди буде легше зрозуміти, що це обман. Так це насправді працює з усіма обманами – якщо ви раніше цього не бачили і сподіваєтесь побачити щось справжнє, вас набагато легше обманути. А тому ми ніколи не показуємо, який вигляд мають наші розробки, незважаючи на те, в робочому вони стані чи ні.

Той, хто не має спеціальних сигналів для наслідування, у відправній точці розглядатиме вхідну інформацію як правдиву.

– Повсякденне життя дуже втомлювало б, якби вам потрібно було постійно перевіряти всі факти, – каже Сьодерблом. – У мене є донька, яка полюбляє бавитися вказуючи, що на моїй сорочці пляма, а потім вона хапає мене за носа, коли я дивлюся вниз. Вона веде постійний підрахунок, скільки разів так може зробити. Я не завжди можу думати про те, в який момент вона дуркує, тож вірю їй. Це по-людськи – у відправній точці ми віримо в усе.

Обман залежить від довіри. Іммануїл Кант, основоположник філософії етики, відомий своїм категоричним імперативом: не роби іншим того, чого не хочеш, щоб вони робили тобі. Одним з аргументів, які слугують за основу його правилу, є те, що якщо всі почнуть брехати, ніхто вже нікому не буде довіряти, тож брехня втратить сенс. Становище брехуна також залежить від довіри, ідеальна позиція для нього – бути єдиним ошуканцем серед наївних та довірливих співгромадян. Але який першопочаток, яка наша сутність? Чи правдива модель «раю та змія-спокусника»: що ми, люди, за своєю натурою чесні, з чого паразитивно користають кілька маніпуляторів, і чи є тоді їхня схильність до обману своєрідним дефектом? Чи навпаки, всі ми насправді брехуни, яким, лише з огляду на суворі правила та систему покарань, вдається стримувати своє прагнення до обману? Перш ніж зайти так далеко, варто зазначити, що та гра, яка відбувається між людьми на війні та у повсякденному житті, має більш давні корені, ніж такі сучасні поняття, як довіра та обман.

Пусті погрози

За назвою «вабливий краб» (або ж «краб-скрипаль») видається дружелюбним створінням, і там, де ці істоти збираються разом на пляжі у тропіках, вони справляють захопливе та приємне враження. У них одна непропорційно велика клешня, що може сягати довжини самого тіла, і переважно вона кольору, який легко впадає в око: жовта чи рожева. Коли вони піднімають її та «махають», скидається на те, немовби вас весело запрошують пограти в пляжний волейбол. Однак ці жести можна тлумачити і набагато більш тривожно. Його латинська назва Uca Pugilator більш промовиста, адже спрямовує думки у бік боксерів, які погрожують кулаками, а гігантська клешня скидається радше на грізну зброю у ближньому бою.

Самці крабів постійно кидають виклик один одному на битву, аби захопити холостяцькі помешкання один одного, вони риють нори в землі. Крім того, вони борються, щоб справити враження на самок. Вони перехоплюють, штовхають і кидають одне одного, і в найгіршому разі один з них може втратити велику клешню. Оскільки та сама частина тіла використовується для приваблювання самок, краб без клешні має кепський вигляд, але, на щастя, виростає нова клешня. Проте у деяких видів нова клешня є другосортною. Вона не така велика, як попередня, не така ж загрозлива і не така міцна. Ці краби сновигають серед своїх озброєних братів, немов із іграшковими пістолетами, і повинні покладатися виключно на візуальне залякування.

Серед біологів така тактика називається «нечесним сигналом» (dishonest signal). Природу можна вважати полем битви, де криваві переможці передають свої гени далі. Але природа також сповнена боїв, які не ведуться активно. Тварини, які лякають одне одного загрозою нападу чи просто своїм загрозливим виглядом, подають сигнали, що запобігають фізичним протистоянням. Теорія сигналів досліджує, як надсилаються та приймаються повідомлення про силу та небезпеку та як ці сигнали еволюціонують. Чесні сигнали (honest signals) є ключовим терміном, що вживається, наприклад, описуючи те, як антилопи високо стрибають у повітрі – просто біля левів. Можна собі уявити, що ці зависання в повітрі передають повідомлення: подивіться, наскільки я проворний, немає сенсу бігти за мною, навіть не намагайтеся. Ці стрибки у повітрі є «чесними», бо їх неможливо сфальсифікувати. Сам сигнал затратний, у тому сенсі, що подати його можуть лише ті, хто насправді володіє необхідними ресурсами.

Але так само існують і нечесні сигнали. Як і фальшивий Rolex, вони виглядають затратними і справжніми для більшості людей, наповнюючи конкуренцію страхом обману. Для біологів нечесні сигнали також нелегко відрізнити від чесних – зрештою, сигнали достатньо розвинулися, аби завадити своїм побратимам по виду їх виявити, тож чому дослідникам іншого біологічного виду мало б це вдаватися краще? Тим не менш, відомі випадки, коли кмітливі біологи змогли розкусити ці витівки, як-от у випадку раків-богомолів, довжина тіла яких може сягати до 30 см. Упродовж семи з восьми тижнів у них міцний панцир і небезпечні клешні, але на восьмий тиждень вони міняють панцир, стаючи вразливими протягом періоду, поки їхня нова оболонка не стане міцною. У цей непевний час вони компенсують свою загрозливість клешнями, часто поєднуючи це із фальшивими нападами, сподіваючись налякати противника. В іншому разі вони повинні відступити так швидко, наскільки це дають змогу їхні слабкі ноги. Тиждень перед зміною панцира вони витрачають на формування своєї репутації, погрожуючи частіше, ніж це супроводжується реальними атаками.

Вабливий краб є ще одним винятком, якому вдається обманювати своїх побратимів, але не дослідників. Може здатися, що краби судять про бойові здібності супротивників із довжини клешні, не зважаючи на те, що нові вирости тоншої будови. Дослідницька група, очолювана Патрісією Беквелл, у 2000 році виявила, що краби-брехуни слабші і не можуть конкурувати з іншими в бою. Але все-таки вони непогано справляються, уникаючи фізичних конфронтацій та знаходячи покинуті земляні ями, де можна спокійно жити, а не боротися за них. Оскільки самки крабів теж не могли відрізнити другосортну клешню від оригінальної, цим крабам-імітаторам вдавалося розмножуватися так само добре, як і іншим. У статті дослідники пишуть, що до 44 % крабів у колонії можуть мати вторинні клешні, тому вони припускають, що подібні форми обману можуть бути набагато більш поширеними в природі, ніж ми здогадуємося, оскільки такі стратегії за визначенням є прихованими. Для всіх науковців, які мають справу з обманом, це вічний парадокс: вони приречені на постійне дослідження найменш вдалих різновидів обману, оскільки найкращі викрити неможливо.

Маскування в природі не обмежується лише візуальним. Кажани можуть знаходити свою здобич у темряві за допомогою тактики, що нагадує радар: вони надсилають ряд ультразвуків та отримують інформацію про те, що їх оточує, слухаючи відлуння. Дослідники давно знають, що один вид молі також видає високочастотні сигнали, і у них була підозра, що не випадково вони працюють в одному і тому ж діапазоні частот. У класичному стилі «злого вченого» науковці залишили міль на місці у темній кімнаті, перешкоджаючи їй надсилати свій сигнал. Потім впустили кажана, який з’їв міль. Та коли вони залишили міль, не перериваючи її сигнали, кажан не зміг її знайти. Виявилося, що міль прийняла сигнали кажана і відповіла власним фальшивим сигналом, завадивши йому знайти свою жертву.

Звучить знайомо і нагадує Науково-дослідний інститут оборони. Але говорити про те, що поведінка цих тварин нагадує радар і радіосигнали, геть недоречно. Так само, як було б дивним сказати, що хамелеон імітує вдосконалений військовий камуфляж, який може змінювати колір. Чи що риби-їжаки імітують 3D-камуфляж військових. У будь-якому випадку тварини були першими: вони надсилають фальшиву інформацію, вони живуть під прикриттям у колоніях один одного, і звичайно ж, застосовують камуфляж. Все тому, що вони користають із тих самих фізичних законів та розумових установок, що і ми, люди, у своєму світі, тобто роблять ставку на слабкі місця сприйняття противника.

Камуфляжний митець

Еббот Таєр, художник другої половини XIX століття з Нью-Гемп­шира, славився прекрасними зображеннями природи та ідилічними картинами, малював невинних жінок, які стали символом найвищих цінностей та чеснот. Він полюбляв дикі місця та проводив багато часу серед дерев, наполягав на тому, що сім’я повинна спати просто неба цілий рік під покровом сузір’їв-Ведмедиць. Ніхто й гадки не мав, що пізніше ім’я Таєра пов’язуватимуть з війнами та обманом. Сьогодні його найвідомішими картинами є натуралістичні зображення лісових сцен, на яких при ретельному вдивлянні можна помітити добре прихованих тварин: змію, що зливається з опалим листям на землі, її плями є немов продовженням осінніх візерунків природи – і навіть щось таке виразне, як павич, майже зникає у листі, де між зеленими гілками пробиваються блакитні клапті неба. Ці картини самі собою є певною формою обману: павич навіть не живе у таких рослинних умовах, в які його помістив Таєр, а на картині він з усіма своїми плямами-очима на пір’ї надзвичайно вправно вписується поміж листям позаду. Навряд чи павич зумів би так високо піднятися самостійно. Однак картини майстерно показують, як візерунки можуть розбивати контури та ускладнювати знайомі форми, особливо якщо креативити.

Як художник Таєр знав, як працює погляд: спершу ми шукаємо контрасти, обриси та візерунки, потім мозок формує версію: чим може бути те, на що ми дивимося, і таке тлумачення є відправною точкою для подальшої роботи. Таєр вважав, що саме його мистецькі знання про те, як влаштоване візуальне сприйняття та ефекти світла, допомогли йому на рівень краще розуміти мімікрію тварин, і він хотів поділитися знаннями з рештою світу. Його найважливіший внесок в історію камуфляжу – це розуміння контрастування чи контртіньових ефектів (countershading). Причина, чому в більшості тварин вентральна сторона тіла світліша за спинну, пояснював він, полягає в тому, що ми часто розпізнаємо тривимірні фігури через тінь, яку вони відкидають знизу. Якщо оперення чи шерсть поступово стають світлішими, це вирівнює ефект тіні, і тварини можуть зникати, губитися на тлі. Таєр долучився до того, аби переконати військових застосувати як контртіньові ефекти, так і маскувальні малюнки (disruptive patterns). Сьогодні війна та камуфляж  – два боки однієї медалі, але це не завжди було так.

Подібно до тварин, люди також живуть у постійному протистоянні. Різниця лише в тому, що людська війна не є метафоричною. Війна – це стабільна галузь промисловості, політична неминучість, невідворотна загроза. У більшості країн є армії, і велика частина тактики уникнення або перемоги в бою полягає в сигналах більшою чи меншою мірою оманливого характеру. Шоломи римських центуріонів нагадують нам оперення птахів, у яких на головах є певні нарости, аби здаватися більшими та небезпечнішими. Шоломи центуріонів часто були оснащені диявольськи викривленими масками, які в поєднанні з товстою бронею повністю закривали тіло чоловіка і робили його схожим на демона в обладунках.

Ледь не до Першої світової війни завдання військової уніформи полягало в тому, аби бути помітною як для своїх, так і для ворогів, щоб подавати чіткий сигнал сили та непереможності. Але все змінилося із початком застосування сучасної вогнепальної зброї. Під час Першої англо-бурської війни 1880 року англійські солдати в своїх червоних мундирах стали чудовими мішенями. Дивлячись, як солдати один за одним падають від куль снайперів, генерали зрозуміли, що менш помітний одяг може мати перевагу, тож згодом у них з’явилася уніформа кольору хакі.

Під час Першої світової війни камуфляж набув широкого застосування, і при його створенні надихалися здобутками таких художників, як Еббот Таєр. Слово «камуфляж» походить від французького слова, що означає напускати дим в обличчя іншим, і французькі творці камуфляжу називали себе камуфлерами (camofleurs). Один з них, Анрі Бушар, вразив англійського майора Гескета Притчарда своїми витончено змодельованими бюстами французьких та англійських солдатів у вигляді пап’є-маше. Притчард одразу замовив також і муляжі гуркхів та сикхів в уніформі, аби збити з пантелику німецьку розвідку, яка намагалася роздобути план розміщення англійських військ. Можна лиш сподіватися, що на німців також справила враження непохитна постава солдатів з їхніми кам’яними обличчями.

Деякі манекени Бушара були зроблені настільки добре, що в роті у них була навіть дірка для сигарети, якою справжній солдат, який безпечно сидів під манекеном, міг затягнутися через гумовий шланг. Легко уявити нерухому фігуру з рисами обличчя Клінта Іствуда за колючим дротом із недопалком як єдиною ознакою життя. Пізніше Притчард описав те «дивне відчуття», коли куля зносила муляжну голову, під якою він сидів і палив цигарку.

Засліплюючий камуфляж

Майстри камуфляжу під час Першої світової війни також виготовляли муляжі коней та дерев, за якими могли ховатися солдати, а також різнокольорові плащі для снайперів. Як птах у лісовій гущі чи тигр у траві, солдати хотіли зливатися з тлом. Але імітація є не єдиною формою маскування. Зебра та восьминіг також мають оманливі візерунки, які розбивають контури і можуть змусити ворога засумніватися, з чим він насправді має справу. Французький художник Люсьєн-Віктор Ґіран де Сцевола виявив у 1914 році, перебуваючи на службі в артилерійському полку, що той самий принцип застосовувався і до гармат. Якщо він розмальовував їх абстрактними чорно-білими плямами в оманливих ракурсах, для ворога ставало важче виявити артилерію. Технічний прийом отримав назву «зебраж».

Ми настільки звикли переглядати фільми часів Другої світової війни у чорно-білому варіанті чи бачити сучасні військові кораблі в нейтральних сірих кольорах, що фотографії флоту з Першої світової війни можуть нас шокувати. На світлині 1918 року вантажний корабель військово-морських сил США «West Mahomet», на перший погляд, наче кубістична картина човна, на який ми дивимося з кількох ракурсів одночасно, чи як скупчення декількох човнів, чи їх частин навхрест. Ніс корабля тут, корма теж тут, а потім борт, спрямований в інший бік. Ефект досягається завдяки намальованим віртуозним візерункам із широких чорних смуг на корпусах, хитромудро розділених на зони, які обманюють око і воно бачить інші пропорції та обриси, аніж ті, що є насправді. Тому не так безглуздо звучить те, що сказав Пікассо, коли вперше побачив одну з розфарбованих гармат, яку котили Парижем у 1915 році: «Це ж придумали ми!»

Так званий засліплюючий, чи деформуючий, камуфляж (dazzle camouflage) був результатом співпраці художників, дослідників та військових. Художник Норман Вілкінсон відіграв тут ключову роль, але його, можливо, надихнув Таєр, також в процесі були задіяні багато художників-аматорів у ролі паралельної творчої командної групи. Кожен човен був пофарбований у свій особливий візерунок, які спершу тестувались на дерев’яних моделях. Ідея оптичного обману полягала в тому, аби збити з пантелику ворожих спостерігачів. У той час торпеди працювали повільно, тому капітану підводного човна, який повинен був влучити в корабель, доводилося розрахувати швидкість, кут і напрямок руху. Вже з самого початку це було досить складно, а з лініями перспективи, які створювали враження, що корабель курсує в одному чи кількох відмінних від реального напрямках, і з намальованими хвилями на кормі судна, було ще значно складніше.

Оскільки британський та американський флоти були ретельно посмуговані та розмальовані, військове керівництво почало досліджувати, чи справді був значний ефект від камуфляжу, та результат був невтішним. Це, мабуть, одна з причин, чому сьогодні ми не бачимо стільки кубістичних військових кораблів (інша причина полягає в тому, що винайшли радар). Ці зусилля, можливо, мали більший успіх у художньому, аніж тактичному плані. У своїй книзі «Виживання прекрасного» (Survival of the Beautiful) філософ Девід Ротенберґ пише:

Можливо, найціннішим аспектом деформуючого камуфляжу-розпису було пробудження морального духу моряків. Курсувати поміж такого розписаного конвою було немов перебувати у художньому музеї на воді. Захоплюючий зовнішній вигляд кораблів викликав ентузіазм у більшості людей, де б ті не з’являлися. Морська війна була не холодною, нещадною та сірою, але красивою та вражаючою – піднесене естетичне переживання, коли художники та науковці разом дали змогу природному принципу вибухнути у великому експерименті сприйняття та ілюзії.

Вплив «засліплюючого» камуфляжу в тилу міг бути сильнішим, ніж на полі бою. У 1919 році в Лондоні було організовано пишне дійство «Dazzle Ball», де звучала тогочасна джазова музика, а гості були одягнені у розписані в камуфляжному стилі витвори, тому дотепні журналісти написали, що гості рухатимуться не в ті сторони і штовхатимуть один одного на полі дій, намагаючись виконати нові складні танцювальні па. Тим паче, якщо вони охмеліють. Незабаром «засліплюючі» візерунки також потрапили на купальники, а здатність смуг викривляти форми та контури виявилася корисною і в цій ніші, як повідомляє «The New York Tribune» у статті від 23 червня 1919 року. Заголовок звучав так: «Сильфіди у камуфляжі на Коні-Айленд – оптична ілюзія: повні люди послуговуються смугастими купальними костюмами, аби приховати справжні масштаби своїх форм».

Протистояння і честь

Військова історія може розповісти про давню напругу між тими, хто наголошує на «чесному» бою, та тими, хто возвеличує шахрайство та обман у протистояннях. Хоча Карл фон Клаузевіц у своєму класичному творі «Про війну» не дуже вірить у військові обманні маневри, інший із двох найбільш цитованих військових гуру, Сунь-цзи, у своїй книзі «Мистецтво війни» пише, що «війна – це мистецтво обману». Мабуть, найвідоміший військовий маневр – це Троянський кінь Одіссея. Часто грецького героя зображують як маніпулятора, який отримує перевагу над ворогом своїми словами та ідеями, а не зустрівшись з ним сам на сам.

У своїй «Одіссеї» Гомер зображує головного героя таки героєм. Але 400 років по тому, в трагедіях Софокла, його обладунки виблискують вже не так бездоганно. У трагедії «Аякс», написаній близько 450 року до нашої ери, Одіссей та Аякс – два кандидати, яким могла дістатися у спадок Ахіллесова зброя. Символічно – це вибір між різними людськими рисами: після смерті Ахілла Аякс був найвеличнішим воїном, тоді як Одіссей був найрозумнішим. Він також був більш сучасним чоловіком, як би про нього сказали нині, готовим піти на компроміс і хитрість. І це не завжди розглядалося як позитивні риси.

Афіни зазнавали великих змін у той час, коли Софокл писав свої трагедії. Аристократичний вищий клас відчував загрозу від нових ідей про демократію, особливо через твердження так званих софістів, що з доброчесністю не народжуються, вона те, чого можна навчитися. Софісти були поважними викладачами риторики та вправними фахівцями з ведення переговорів, але їхні погляди також були дещо суперечливими. Проте софісти заклали основу для сходження по соціальній драбині. Їхні опоненти били тривогу, мовляв, ці мастаки слова «могли зробити так, щоб найгірший аргумент видавався найсильнішим», а публічні дебати в Афінах були значною мірою про брехню, обман та правду. Це також наклало свій відбиток на твори, написані в той період. Вражає те, що багато з трагедій так чи інакше про людей, які обманюють один одного, або дозволяють ввести себе в оману.

Сьогодні ми знаємо Одіссея як героя, але тогочасні великі поети, які писали трагедії, зображували його шахраєм та ошуканцем, він став непопулярною фігурою, мало хто хотів, щоб його порівнювали з Одіссеєм. Важливо пам’ятати, що уявлення про те, що є чесним, щирим і почесним, із часом змінювалося. Середньовічні лицарі також крутили носом на сумнівні стратегії, а після війни зі Швецією 1808–1809 років Норвезьку армію звинуватили у веденні нечесної війни, оскільки нові вояки були одягнені в зелену уніформу. Як шведи могли вести чесну боротьбу зі солдатами, які ледь були помітними на тлі рослинності?

Жіночі штучки

Під час Другої світової війни в армії все ще існували ті, хто вважав, що камуфляж – нижче їхньої гідності. У 1941 році австралійський зоолог Вільям Джон Дакін був призначений очолити розробку камуфляжу для військових під егідою австралійського Міністерства внутрішньої безпеки. Військове керівництво його проігнорувало і не дало йому можливості ознайомитися зі станом справ та здійснити вплив на роботу з окамуфляження армії. Як зоолог, Дакін вважав, що солдати повинні вчитися у тварин, і пропонував, наприклад, аби солдати прикріплювали гілочки та листя до своїх шоломів так само, як краби використовують водорості на панцирі. На жаль, військові, за словами мистецтвознавиці Енн Еліас, схильні пов’язувати «свою самооцінку та навіть мужність [4] з переконанням, що люди стоять вище тварин».

У цей час багато хто в армії також був переконаним, що в камуфляжі є щось жіночне і боязливе, він для слабких, кому потрібно ховатися. І байдуже, що слово «камуфляж» походить з кримінального середовища Франції, де бандити ховались від поліції, шахраювали, обкрадали та обманювали. Погіршило ситуацію і те, що камуфляжні відділи здобули «мистецьку» репутацію, оскільки в усьому світі до роботи над маскуванням залучали художників. Для армійських вух це звучало, як картини з квіточками та поезія, і ще менше допомагало те, що самі камуфляжисти жартома називали себе «камуфляжними квіточками».

Камуфляжна команда Дакіна зазнавала спротиву хоч би куди їх направляли, у них не було ніякого офіційного статусу, і тривалий час їм не було дозволено носити військову уніформу, тож вони ходили у цивільній одежі поміж інших, одягнутих у хакі. Доволі сумна доля для тих, чия основна експертна роль полягала у забезпеченні злиття з довкіллям. Камуфляжисти будь-що намагалися переконати генералів, що камуфляж достатньо мужній і що обманні маневри відігравали особливу роль під час атак, аби збити з пантелику противника та зробити його вразливим. Аби підкреслити агресивний потенціал камуфляжу, на емблему вони обрали тигра, а коли врешті-решт самі отримали уніформи, то носили нашивки з головою тигра на передпліччях. Зображення тигра використовувалося також на плакатах та інших атрибутах і супроводжувалося девізом «Тигр крадеться, ЩОБ АТАКУВАТИ!»

Попри все австралійська армія показала значні вміння у мистецтві маскування: найуспішніший обманний маневр у війні, «операція Хакні», був проведений так, що Дакін і його колеги навіть не здогадалися. У 1943 році японські війська були витіснені з острова Ґуденаф, проте австралійці побоювалися, що вони знову повернуться, і розпочали масштабну операцію, аби створити враження, що острів окупований військовим загоном. Вони імітували обмін фейковими телеграмами та повідомленнями, активна діяльність у повітрі та на воді сигналізувала про «розміщення на острові», крім того, було виставлено значну кількість макетів таборів, гармат та солдатів. Вони встановили навіть фальшиві задимлені польові кухні та пральні для доповнення картини. Як і в багатьох інших місцях, фальшиві гармати були обтягнуті маскувальними сітками. Але рівно настільки, аби їх можна було помітити та сприйняти за справжні.

«Операція Хакні» була засекреченою і для австралійського народу з міркувань побоювання присутності скрізь подвійних агентів. Пресі наказали повністю утриматися від будь-яких згадок про маскувальні операції армії. Робочі військові звіти свідчили про те, що скепсис військових щодо камуфляжу почав розсіюватися з початком втілення маскувальних заходів. Офіцери повідомили солдатам, що операція закарбується в історії австралійської армії, а в одному з військових звітів доповідалося, що «чоловіки, які виконували маскувальні роботи, виявили особливий інтерес та ентузіазм, іноді їхні зусилля вражали. В одному з наметів, наприклад, було правильно застелене ліжко та манекен, який сидів та читав. Якийсь з транспортних засобів містив манекена на водійському сидінні, і ще одного, який опирався на авто в такій позі, яка хоч і нагадувала військового, то явно і здалеку видавала австралійця».

Союзницькі ілюзії

Ще більше відомими є військові обманні маневри, до яких вдавалися в Африці під час Другої світової війни. Німецькі фахівці були вже добре знайомі з камуфляжними літаками, вдома в Німеччині вони побудували навіть цілі фальшиві міста, щоб ввести в оману ворожі розвідувальні літаки. Тож стратегія союзних сил полягала не просто в блефі, а в подвійному, а то й потрійному обмані. Наприклад, де-не-де вони встановлювали фальшиві танки, вичікуючи, поки противник їх помітить і зрозуміє, що ті не справжні. Потім вночі міняли танки на справжні. Тож вони мали цілу танкову колону, замасковану для відкритої місцевості, що походила на фальшиву. Ще одним фокусом було маскування танків під вантажівки і навпаки. Так само вони могли чинити і з гарматами: виставляти ряд справжніх, а потім вночі міняти їх на фальшиві. Фальшиві гармати були замасковані так само, як і справжні. Крім того, як і під час «операції Хакні», задля підсилення реалістичності вони застосовували пошарпаний камуфляж. Тобто несправжній камуфляж, замаскований під камуфляж.

Англійці значно частіше від австралійців послуговувалися обманними маневрами. Одним з найбільш обговорюваних камуфляжних офіцерів того часу був Джаспер Маскелайн, справжній фокусник з родини відомих ілюзіоністів. Після війни Маскелайн описав свої витівки в книзі «Чари: цілком таємно» (Magic: Top Secret) – збірці екстравагантних історій обманів, на кшталт тієї, як Маскелайн замаскував весь Суецький канал за допомогою кількох дзеркал і прожекторів. Пізніше, коли витівки Маскелайна були досліджені більш детально, виявилося, що з того всього найближчим до правди було хіба те, що він таки був залучений до роботи над макетами танків, та згодом його відправили розважати солдатів картковими фокусами.

Сам Маскелайн та його попередні біографи, звісно, добряче перебільшували, але вони добре відчували, що пробуджує цікавість громадськості: харизматичний джентльмен-шахрай, що замилює очі ворогові. «Ми розумніші за них» – ось що доводили історії про успішні обмани та маскування. Однак принаймні до недавнього часу ці історії повин­ні були подаватися добре збалансованими, аби уникнути клейма «не чоловічих вчинків». Обманні маневри мають все ж кращу репутацію за маскування. Що одне, що інше є формами обману і працює завдяки спрямуванню уваги в неправильному напрямку – втім, мабуть, більш винахідливим способом вважається створювати привабливу ілюзію, ніж просто вдавати, що тебе не існує. Через такі переконання і «виїхали» міфи про Маскелайна: ніхто не асоціював би фокусника з тим, хто ховається, все ж таки його місце на сцені.

Наші колективні уявлення про гострий розум шахраїв та їхню готовність відкрито вести протистояння регулярно можна спостерігати в більшості американських бойовиків. Там головний герой здебільшого володіє вмінням не тільки вправно махати кулаками, а й вдаватися до хитрощів. Навіть такий здоровань, як герой Арнольда Шварценеггера у стрічці «Хижак», вдається до обмазування себе багном та розставляння пасток. З іншого боку, Шерлок Голмс у виконанні Роберта Дауні у сучасній версії фільму також володіє гострим розумом, але і значними запасами вогнепальної зброї та бойовим мистецтвом, тож готовий зустріти суперника в чесному поєдинку. Наше захоплення розумом змушує вболівати за героя, який виявляє інтелект: ми ж бо не хочемо, щоб перемога добра залежала лиш від застосування фізичної сили. Втім, якщо він не наважиться зустрітися з ворогом віч-на-віч у фінальній сцені, то вмить втратить нашу приязнь.

Коли ілюзіоніста Маскелайна завербували до англійської армії, це також було своєрідним піар-ходом, і цілком вірогідно, що роль головного маніпулятора у цій історії відводилася зовсім не самому Маскелайну. Багато про що свідчить те, що офіцер розвідки Дадлі Кларк свідомо перебільшив роль Маскелайна в обманних маневрах союзників. Таким чином армія могла отримати трохи загадковості та елегантності, стати чимось більшим за військову могутність. Використовуючи Маскелайна як приманку, Кларк зміг скористатися доброю репутацією сім’ї ілюзіоніста та заручитися підтримкою військового керівництва, чоловіків, які пам’ятали з дитинства виступи дідуся Маскелайна в Лондоні. Керівництво служби державного захисту у своїй внутрішній грі використало самого Джаспера Маскелайна як ілюзію.

Жорстокість природи

Еволюційний біолог Роберт Тріверс має свій будинок на Ямайці, де живе кілька місяців щороку. Одного весняного дня кілька років тому він цілий вечір провів поміж дерев у саду й кидав камінням у птахів ані. Ці чорні птахи подорожують зграями від шести до дванадцяти особин, що схожі на галасливі та зловісні загони смерті, які пожирають пташенят інших видів птахів просто з гнізд. В ані є один трюк, який вони щороку застосовують до голубів, що гніздяться біля будинку Тріверса. Пташенята голубів, відчуваючи наближення батьків, пищать, просячи їжу, і ці крики темні птахи ані здатні наслідувати. Коли малі чують імітовані звуки поблизу, вони думають, що час їсти, і починають пищати самі. Це все, що потрібно птахам ані, щоб визначити точну локацію пташенят, схопити їх і з’їсти. Звичайно, еволюційні біологи, зокрема Тріверс, знають, що саме так і працює природа – тут немає надмірної жорстокості, всього лиш адаптивна перевага. Проте неважко зрозуміти, чому розчулений старий чоловік стояв там, намагаючись відігнати птахів. Аж поки не втомився, а тоді птахи ані таки отримали свою здобич, лиш на декілька годин пізніше. Еволюція йде своїм ходом.

Казати, що тварини намагаються обхитрувати одні одних так само, як обманюють одне одного люди, – це навіть трохи «діснеїфікації» й проєкції, – ми впізнаємо у них свої власні почуття. Наші уявлення про правду, брехню, честь і зраду еволюціонували разом із мовою та культурою, проте історія обману давня. У 1970-х роках Роберт Тріверс розробив низку теорій про те, яку роль довіра, обман та самообман можуть зіграти щодо генетичної здатності до виживання. Ключові книги з еволюційної психології, як-от «Соціобіологія» (Sociobiology) Е.О. Вільсона, «Егоїстичний ген» (The Selfish Gene) Річарда Докінса та «Як працює мозок» (How the Mind Works) Стівена Пінкера, базуються на теоріях, вперше представлених Тріверсом, а в 2011 році опублікованих у книзі «Безумство дурнів» (The Folly of Fools), що резюмує його ідеї щодо обману та самообману.

У власній книзі Тріверс щедро сіє жартами про свою схильність до обох гріхів, згадуючи історії про брехню дружині чи ніяково зізнаючись у тому, що позичав ідеї в інших науковців для своїх статей та крав кулькові ручки і ключі у колег по офісу, не відаючи про це, аж поки не знаходив їх у своїх кишенях. Брехня та обман – те, до чого ми вдаємося часто без свідомого контролю, і, як показує приклад птахів, за нашою реакцією на несправедливість та маніпуляції не обов’язково стоять раціональні думки. Та це пробуджує глибокі емоції. Згідно з роботою Тріверса, і емоції, і інтелект міцно пов’язані з шахрайством та обманом. Насправді певні форми обману є головним двигуном інтелектуального розвитку вже багато років.

Багато технологій, якими нас оточують сьогодні, на кшталт інтернету та реактивних двигунів, спершу були розроблені для військових цілей. Подібним чином можна стверджувати, що жорстокі стратегічні дії предків стали підґрунтям для розвитку цивілізації, як частина постійної гонки озброєнь, як те, що спонукало організми розробляти дедалі складніші технічні прийоми та краще розпізнавати ворожі наміри та маневри. Тварини постійно обманюють одна одну: приблизно половина всіх видів тварин буквально є паразитами, що виживають за рахунок іншої половини. Більшість з них невеликих розмірів – бактерії, блохи та глисти, але один відсоток усіх видів птахів також живе, годуючи себе паразитуванням. У Норвегії найвідомішим птахом-паразитом є зозуля, і якщо на когось кажуть «зозуленя», то це далеко не комплімент.

«Перегони озброєнь» зозулі з іншим видом, на якому вона паразитує, починаються з того моменту, коли зозуля відкладає яйце в чуже гніздо. Для іншого виду, що є господарем, наприклад, жайворонка, буде великою перевагою здатність розпізнати за виглядом свої власні та яйця зозулі. В еволюційному контексті перевага на боці тих, хто краще розпізнає та класифікує різні форми, а гени, що стимулюють таку мозкову діяльність, передаються представникам того ж виду. Як тільки жайворонки розвинуть це вміння, зозуля буде змушена відкладати яйця, більш схожі на яйця виду господаря. І тоді перевагу отримають ті яйця, вигляд яких важче імітувати: плями на яйцях жайворонків самі собою є складнішими в плані маскування для тих, хто полює на яйця. І одна з теорій стверджує, що ці плями зможуть стати своєрідними «відбитками пальців», які зозулі надто важко підробити.

Аби розпізнати справжні яйця від підкинутих, необхідна неабияка пильність, і для жайворонка буде додатковою перевагою, якщо йому вдасться порахувати і виявити, що на одне яйце стало більше. Тоді починається нова боротьба. Як тільки жайворонок навчиться рахувати, перевагою для зозулі буде навчитися викидати яйце жайворонка з гнізда на кожне своє відкладене яйце. Та найбільш майстерний обман починається тоді, коли зозуленя вилуплюється. Підкидьок може виштовхнути з гнізда інші яйця, а тоді, наслідуючи крики інших пташенят, змусити мачуху годувати його. Деякі види навчилися імітувати крики цілої зграї пташенят господарів, крім того, у них з’являються плями, що схожі на два розкриті дзьобики, це змушує матір-годувальницю добувати втричі більше їжі для одного загарбника.

Стратегія зозуленяти може бути настільки успішною, що воно виростає більшим за свою прийомну маму, мабуть, викликаючи неабияке її здивування. Воно насправді може виростати вшестеро більшим, тоді пташка-годувальниця сідає на плече пташеняти, яке годувала, немов талісман. Слід визнати, що цей випадок не надто підтверджує теорію, згідно з якою обман сприяє розвитку інтелекту. Хіба тоді мати не повинна була б запідозрити щось не те у велетенському малюкові, якого вона вигодувала? Очевидне пояснення тут таке: якщо мати почне зважати на розміри пташенят, то це може негативно позначитися на виживанні її рідних малят: безперечно, буде ще більш трагічно, якщо вона почне викидати власних дітей, вважаючи їх чужими та не такими здоровими та сильними, як пташеня-переросток. Але тоді чому вона не навчиться розпізнавати власних пташенят за зовнішнім виглядом, який запам’ятовується ще з моменту їх вилуплення, що пов’язане з так званим імпринтингом? Одне з можливих пояснень криється в катастрофічному ефекті, який міг би статися, якби вона з першої спроби імпринтингувала вигляд зозуленяти, а тоді убила би всіх власних дітей, вважаючи їх чужими.

Жайворонок міг би бути ще розумнішим, та великий мозок теж не дається задарма. Як і в інших заходах безпеки, часто доходить до моменту, коли витрати перевищують доходи. Взаємодія між обманом та його викриттям часто змушує задуматися про те, що ж таки було первинним: інтелект чи хитрість, ставить питання на кшталт: «яйце-чи-зозуля»? Але взаємодія між ними існує, вона здається доволі очевидною і не обмежується лише прикладом птахів. Дослідження приматів показало, що відносна величина кори головного мозку, так званий соціальний мозок, співмірна кількості тактичних обманів його власника, а величина кори головного мозку є важливим показником інтелекту. Інакше кажучи, що більший інтелект у тварини, то краще вона обманює, і навпаки: обман є ознакою кмітливості.

Військова магія

Наприкінці мого візиту в Науково-дослідний інститут оборони Мортен Сьодерблом веде мене до підвалу, де показує маскувальну сітку. Вона сіро-коричнева, всіяна клапанами у формі півмісяця. Завдяки 3D-структурі матеріал легко змінює температуру, залежно від навколишніх умов. Він показує мені ще одну сітку, ця з протирадарними властивостями. Це, безсумнівно, передові технології, але після черевиків для альпінізму та радіолокаторів я очікував побачити щось більше. Я трішки змінюю свою думку, коли Мортен показує мені цю саму стару сітку в дії на фото. Там я бачу стару військову вантажівку, припарковану на узбіччі лісової дороги, та ще кілька на парковці поблизу. У місці, на яке він показує, я не бачу ніякого транспортного засобу чи сітки, скільки не вдивлявся б. Але Мортен запевняє мене, що насправді там у зелені стоїть схожий транспорт.

– Тут їм дуже вміло вдалося підібрати відповідне тло, – каже він.

Кожне застосування камуфляжу потребує ретельного планування та врахування довкілля. На відкритій місцевості застосовуються інші прийоми, ніж в лісових хащах чи на гірських вершинах, і так було завжди. За багато років змінилося лише те, від чого чи кого потрібно ховатися. Раніше для маскування достатньо було підібрати відповідний колір, аби обманути людське око. Та після винайдення фотоплівки, чутливої до інфрачервоного випромінювання, та сенсорів з’явилася можливість фіксувати випромінювання за межами людського спектра. Хлорофіл в деревах та рослинах дає випромінювання, наближене до інфрачервоного, і якщо поглянути на старі уніформи чи камуфляжний одяг (придбаний в H&M) через інфрачервоний сенсор, на тлі він здаватиметься темним. Тому сучасні військові матеріали вдосконалені так, щоб імітувати навколишнє середовище навіть в проявах, які ми не бачимо, наприклад, теплове випромінювання та ультрафіолет.

Сьодерблом сам брав участь у розробці стелс-човнів, які мають низьку видимість для радарів. Та все ж він наголошує, що якими б прогресивними не були сенсорні технології та камуфляж, за всім цим залишається все ж фактор людини, яка сидить перед екраном, де всі зафіксовані сигнали закодовані в щось, що може вловити людське око, чи що, як він каже, «перекладене на людську мову». Іноді навіть найсучасніші технології не можуть нічим зарадити.

– У «день Д» під час Другої світової війни, коли союзницькі сили перейшли до морського наступу, німецький радар зафіксував тисячі човнів, що на екрані виглядали як велика пляма, тож люди вирішили, що має бути якась помилка – очевидний збій радіолокаційного приймача. І схожі приклади можемо простежити у випадку Перл-Гарбора та цілої низки інших воєнних історій, – каже Сьодерблом. – У Боснійській війні, за підрахунками НАТО, було уражено 200 сербських танків, але виявилося, що жоден не постраждав. Усі вони були обманками.

Деякі з них були звичайними пасажирськими авто з трубами, що стирчали через лобове вікно, прикриті гілками, інші взагалі розфарбованим брезентом, натягнутим на дерев’яний каркас.

– Не надто інноваційні речі, – втручається Гайнріхен, – але в їх створення було залучено все населення. І в цьому культурна відмінність – якби війна розпочалася в Норвегії, мабуть, не до кожного громадянина постукали б у двері, аби покликати на спорудження фальшивого танка.

– Навіть у високотехнологічній першій війні у Перській затоці сенсори працювали не так добре, як здавалося, – розповідає Сьодерблом. – Дуже важливим завданням було знищити мобільні ракетні комплекси SCUD, що мали обстрілювати Ізраїль. А пізніше виявилося, що союзники атакували вантажівки з масивними вентиляційними трубами на даху.

Великий оптимізм 2000-х, коли ставки робилися на дистанційні війни, значною мірою розвіявся, і сьогодні знову важливо мати «людей на місцях», аби була змога оцінити, чи ціль виправдовує очікування. Незалежно від того, наскільки сучасні технології, які застосовують, врешті-решт, межі визначає наше людське сприйняття. Даніела Гайн­ріхен може розповісти, що нещодавно побувала на зустрічі НАТО, де потрапила на презентацію незвичного експерта – фокусника.

– У фокусників є чому повчитися, особливо їхньому розумінню того, як працює мозок. Наприклад, коли ви бачите, як чарівник прибирає якийсь предмет, контролюючи при цьому увагу публіки, аби про нього забули. Чи їхня техніка ставити запитання з передбаченими відповідями – фокусник каже, що ви можете загадати будь-яку карту, при цьому додаючи деякі застереження і коментарі, а тоді обирає відповідного глядача, жінку певного віку – і вона, своєю чергою, майже точно загадає червову даму.

Той фокусник навряд чи був нащадком славетного Маскелайна, і у нас немає жодних ґрунтовних підстав вважати, що скоро з’являться власні війська ілюзіоністів. Однак обман насамперед спрямований на створення очікування. Як у класичному трюку, коли фокусник тричі підкидає м’ячик у повітря, а на четвертий раз той зникає. Насправді м’ячик залишився в руці, але свідомість публіки настільки звикла до певної закономірності, що сама створила ілюзію. Подібно до цього й німецькі війська в Ель-Аламейні так звикли бачити фальшиві військові установки в північних районах, що й не помітили, коли їх замінили справжніми складами боєприпасів. Фокус-покус!

Під час мого візиту до Науково-дослідного інституту оборони його співробітники справили враження цілком тверезомислячих людей, яких мало хвилює вся ця картинка загадковості їхньої діяльності в очах громадськості. Однак вони свідомі свого іміджу. Після моїх відвідин ми ще тривалий час підтримували приємне листування, адже, як і заведено у схожих інституціях, вони залишили за собою право визначати рівень використання отриманої інформації, якою я мав намір поділитися. Тож мені довелося прибрати деякі технічні деталі, до чого я був цілком готовим. Однак найбільше в нашому електронному листуванні обговорювався момент, де я вдався до вільного коментаря про Джеймса Бонда щодо їхніх винаходів, на що один з вчених відповів, що їхня робота нагадує радше мультфільми про Дональда Дака. Пізніше мене повідомили, що керівництву інституту не надто сподобалося порівняння з героями Діснея. Мене ввічливо попросили підкоригувати текст і турботливо запропонували ще один варіант: «Було б набагато краще, якби нас порівняли з героєм К’ю з фільмів про Джеймса Бонда».

Камуфляж от-кутюр

Англійський фотограф Стівен Джилл у своїй серії фото «Непомітні» (Invisible) зобразив одні з найбільш ефективних форм камуфляжу в сучасному місті. Тактикою цього камуфляжу було не наслідування довкілля, а підлаштовування під очікування загалу. Обманними маневрами тут стали флуоресцентні жилети оранжевого чи жовтого кольорів, або ж елементи одягу, створені саме максимально помітними, хоча на практиці мають неймовірну здатність робити невидимими. Кожен, хто одягає один з таких яскравих елементів, вмить зникає з радара сучасного жителя великого міста: вони стають частиною інфраструктури, ми сприймаємо їх як таких, що просто мають бути там для виконання «тієї чи іншої роботи». Якоїсь, пов’язаної з електрикою, дорогами, можливо, вивезенням сміття чи безпекою. Це нагадує принцип, який Дуґлас Адамс у своїй книзі, що стала класикою наукової фантастики, «Путівник по Галактиці для космотуристів» (The Hitchhikers guide to the Galaxy) застосовує для того, аби приховати гігантські космічні кораблі від натовпу: вони генерували поле «Чужа проблема», яке функціонувало завдяки здатності людей ігнорувати речі, які, на їхню думку, їх не стосуються.

На фотографіях Джилла зображені люди, яких ми зазвичай не помічаємо в міському пейзажі, – ті, хто контролює дорожній рух чи лагодить телефонні лінії, ласують ланчем на обідній перерві чи просто повертаються додому з того чи іншого місця. Увагу самого фотографа привернула магічна здатність жилета безпеки робити людей непомітними, коли він одягав його у своїй роботі. Велика фотокамера привертала багато уваги, коли він розгулював з нею вулицями, та варто було лиш одягнути флуоресцентний жилет, як, здавалося, і він, і камера чарівним чином зникали. Злодії та шпигуни також навчилися використовувати такий ефект: накинувши на себе жилет за 20 крон, вони могли грабувати будинки і крамниці просто серед білого дня, заходити в місця з підвищеним рівнем охорони чи стежити за людьми. Інколи найкраще маскування – зробитися помітним у найвідповідніший спосіб.

Військові принципи камуфляжу тут діють у протилежний спосіб: елементи одягу, створені для непомітності, у міських джунглях роблять вас надміру помітними. І як більшість інших яскравих елементів, підхоплюються індустрією моди. Коли камуфляжний одяг з’явився на подіумі у 1980-х роках, серед можливих пояснень вказували на залученість США у воєнних діях у Лівані та Гренаді – плямисті уніформи кольору хакі були на зображеннях у новинах і мали потужний вплив. Бойовики на кшталт «Рембо» також доклалися до популяризації такого стилю і надихали підлітків купувати мисливські ножі та одягатися в одежу кольору джунглів.

Художник Енді Воргол підхопив камуфляжний стиль у середині 1980-х, замінивши в ньому зелений та коричневий на більш психоделічні комбінації кольорів на великих картинах. Як і більшість його творінь, ці роботи були оманливими: з першого погляду вони були схожими на абстрактні картини, а тоді глядач починав розпізнавати форми, що використовуються в одежі армії США, та розуміти, що на картині зображено щось дуже конкретне, а саме візерунок, що повинен був наслідувати природу. На найвідомішій роботі художника зображено обличчя самого Воргола, що немовби розчиняється у хвилястих вигинах камуфляжних плям. Камуфляжні роботи вважали виявом скритної натури самого автора, адже протягом всієї кар’єри Воргол ховався за різними маскуваннями та вводив в оману критиків.

У 1980-х дизайнер Стівен Спроус використав мотиви картин Воргола у своїй колекції одягу, що надало камуфляжному візерунку «богемної» аури. Тоді камуфляжний стиль ще був прерогативою вулиць, але в дев’яностих отримав більш консервативний відтінок після того, як Барбара Буш з’явилася на зустрічі в Саудівській Аравії в одязі з камуфляжним лісовим візерунком. Такий хід невдовзі підхопили дизайнери Джон Гальяно, Ніколь Міллер, Марк Джейкобс, Comme des Garçons та інші, – він був усюди. Як же могло статися так, що безліч людей почала носити одяг, стиль якого ніколи не мав бути красивим?

Стиль хамелеона

«Це стало частиною моди, бо має кльовий вигляд», – заявив у 2012 році Деніел Джеймс Коул, професор історії моди Технологічного інституту моди в Нью-Йорку. «Ось на чому все зав’язано. Модні тенденції весь час намагаються пов’язати з якимись соціальними явищами. Та зрештою все зводиться до того, що нас приваблює лиш зовнішній вигляд».

Авжеж, усіх і кожного можуть заплутати ті, хто постійно намагаються пояснити все соціальним впливом. Візьмемо до прикладу Джейсона А. Бассона, який в чоловічому журналі «GQ» написав колись щось на кшталт: «Коли ми починаємо захоплюватися камуфляжем чи кольорами нашого природного оточення, це переважно свідчить про наше усвідомлення кліматичної кризи, якої зазнає планета, та прагнення повернутися до часів, коли світ був простішим і чистішим». У цьому разі пояснення Коула про кльовий вигляд є більш приземленим. Але що саме надає цього «кльового вигляду»? Чому, наприклад, окуляри від сонця вважаються крутими? Чи причина криється в тому, що вперше всередині приміщення їх одягали музиканти в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, аби сховати свої очі від публіки та яскравого світла? Чи просто через те, що людина, прикриваючи очі, приховує цим свій погляд та емоції, роблячись більш загадковою?

А коли йдеться про камуфляжний візерунок, можливо, його безформні зелено-коричневі плями мають у собі щось привабливе, може, те, як вони розмивають контури і вислизають з уваги? Навряд. Коли я бачу найменший гаманець у камуфляжному стилі чи мілітарі-топ, то на думку одразу спадають асоціації з війною та владою. І не лише це. Насправді однією з особливостей камуфляжного візерунка є те, що він зібрав у собі повно різних асоціацій. У 1960-х антивладні рухи почали одягати камуфляж як вияв спротиву: дехто, аби підірвати авторитет державної влади, інші задля того, аби позичити той самий авторитет, як-от, наприклад, представники «Чорних пантер» та інших повстанських рухів.

Сьогодні камуфляжний візерунок настільки багатий на асоціації, що може виражати буквально будь-що. Камуфляж на модній куртці для походів асоціюється з образом мисливця. А на зношеній вітрівці нагадує бунт. Тісний топ чи мініспідниця у стилі мілітарі натякає на щось небезпечне та еротичне, продовжуючи давню традицію беретів та погонів, що також були запозичені з військових уніформ. Різниця лиш у тому, що камуфляж має стосунок хай і не до аристократів, то до офіцерських чинів, але й до тих, хто в дійсності скоює вбивства на місцях. Камуфляжні штани вуличного стилю навіюють думки про неприязних хлопців з праворадикальними нахилами та інтересом до зброї.

У плані камуфляжу людина зайшла на крок далі, ніж більшість тварин. У природі та війні строкатий візерунок імітує тло, приховуючи таким чином правду – мене тут немає. Оперативне маскування показує викривлену реальність – це (не) гармата. Коли ж цивільне населення одягає плямисті речі військового стилю, сприйняття набагато менш очевидне. У нас виникає цілий ряд естетичних та історичних асоціацій. Одягаючи камуфляжний жакет, ми не зникаємо, ми викривляємо правду про те, хто ми – трішки модники, трішки крутелики, трішки блазні. Ми радше блефуємо, а не брешемо.

Камуфляжний одяг – квінтесенція вміння людей надавати геть нового сенсу візуальним висловлюванням, чи навіть низки сенсів: конформізм поєднується з бунтарством, дозуючи різний ступінь іронії. Нік Вустер, віцепрезидент з питань розвитку продукту та дизайну мережі J.C. Penney, камуфляжний стиль охарактеризував як «безпечний спосіб почуватися трішки радикальним, не будучи насправді таким». Чи, як він додавав: «Камуфляж – це відповідь чоловічої моди на леопардовий принт».

Одяг для відступу та атаки

Мій знайомий розповів, що одного дня, коли він прямував через Осло зі східної частини на захід, помітив щось незвичне: стиль одягу на перехожих поступово змінювався. Мешканці східних районів носили переважно темний мішкуватий одяг – сірого, чорного чи коричневого кольорів. Така ж тенденція прослідковувалася в центральних районах, але далі на захід до вулиці Геґдегауґсваєн він все більше помічав зміни. Коричневі тони перейшли в бежеві, і все більше піджаків та штанів були світло-сірими чи білими.

Таке спостереження нагадує роботу американського гуру стилю Джона Моллоя, який написав бестселер «Одягатися для успіху» (Dress for Success, 1975). На його думку, найкращим способом піднятися вище соціальною драбиною було наслідувати стиль вищого середнього класу. Він провів низку досліджень у повсякденних умовах, аби з’ясувати, що викликало найбільшу повагу та довіру. Одним з найочевидніших висновків був факт, що того, хто приходить до своїх бізнес-партнерів у чорному плащі, сприймають гірше, як того, хто в бежевому. У цьому й криється різниця між нижчим та вищим середнім класом. Схоже пише й Пол Фассел у своєму дослідженні «Клас» (Class, 1983). Він стверджує: що вище по суспільній драбині піднімається людина, то світліші та більш приглушені тони одежі вона носить.

Мета камуфляжу – створити ефект зникнення або злитися з оточенням. У цьому сенсі камуфляж є лиш екстремою всього дизайну одягу, адже основна мета одежі – вписатися в певне середовище. Підтвердження цьому легко помітити на будь-якому шкільному подвір’ї. У дослідженні 2000 року Ненсі Радд та Шерон Леннон виявили, що 30 % опитаних ними студентів коледжу підбирали одяг таким чином, аби приховати недоліки власного тіла. Ця стратегія полягає у певному балансуванні: кожен студент боїться виділятися, але водночас часто хизується особливо гарним чи дорогим одягом, привертаючи до нього увагу.