Бути українською. Речення і його знаки ebook

УДК 811.161.2’367(0.062)

Д79

Дубчак Ольга

Д79 Бути українською. Речення і його знаки / Ольга Дубчак. — Київ : Віхола, 2025. — 256 с. — (Серія «Наукпоп»).

ISBN 978-617-8517-33-5

Людству неймовірно пощастило: крім того, що вміє влучно називати всі предмети і явища навколишнього світу, воно також майстерно висловлює свої думки та впливає за допомогою мовлення на співрозмовника. А українцям пощастило ще більше, адже найголовніший інструмент, за допомогою якого ми самовиражаємося, передаємо інформацію та демонструємо почуття й емоції, — досконалий, філігранно вивершений і бездоганний. І хто ж це збирає стільки компліментів? Авжеж, речення — саме та мовна одиниця, в якій ми вербалізуємо свої думки й накопичуємо всю потрібну нашим співрозмовникам інформацію.

Книжка «Бути українською» — четверта й остання в серії, при­свяченій українській мові. Вона містить захоплену, а подекуди й суперзахоплену синтаксично-пунктуаційну розповідь про особливості українського речення, його структуру, типи ускладнень і, звісно, розділові знаки, що їх ми використовуємо і наприкінці, і в середині цього чарівного мовного творіння. Авторка переконана, що після прочитання ми ще більше й назавжди полюбимо свою українську мовоньку.

УДК 811.161.2’367(0.062)

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Ольга Дубчак, 2025

© Олена Каньшина, обкладинка, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Відгуки про книжку

Речення! Вони всюди. Навіть тут, з нами, у цій кімнаті. Авторка люб’язно бере нас за руку і веде у темний ліс речень, обводить через коми, лякає пасивно-агресивними крапками, трясе довгим тире і штрикає дефісом, показує, що отам ген-ген до обрію простягається Забужківське речення… На якусь мить навіть здається, що темний ліс — це приємна галявина. Яка наївність! Український синтаксис та пунктуація — це таки темний ліс, але ця книжка принаймні розставляє там указівники.

Євгенія Кузнєцова, письменниця

Мамо! Я не хочу малювати речення, я хочу монстра-­машинку, а речення не хочу, бо хочу монстра-­машинку!

Костянтин, чотирирічний син авторки

Наталі Мозговій

Ви мали би бути

Умовні позначення:

[ ] — головна частина складного речення

( ) — підрядна частина складного речення

. — пасивна агресія

! — активна агресія

!!! — перемога

Передмова

Вітаю, любі друзі!

Яке щастя знову зустрітися на сторінках книж­ки про нашу кохану українську ­мовоньку! Якщо ви тримаєте-таки це видання в руках, можемо впевнено стверджувати, що проєкт успішний, а ми — лінгвістичні зубри, які нічого не бояться й відважно йдуть уперед у мовному пі­знанні.

Це завершальна книжка з мовознавчої серії, присвячена найдосконалішій мовній одиниці, за допомогою якої ми виражаємо свої думки і — берімо якнайширше — мислимо про всесвіт і про себе в ньому. Ми вже говорили про чарівні звуки української мови, розглядали картину світу україн­ців крізь призму слова, а тепер час присвятити пильну увагу тому, без чого неможливе пізнання й формулювання сенсів, які ми хочемо донести до інших людей.

Певно, уважні читачі вже здогадалися, про що йдеться (тим паче ми вказуємо про це в назві книжки).

Речення — та ідеальна мовна одиниця, за допомогою якої ми формулюємо власні думки, виражаємо їх усно й письмово та застосовуємо як інструмент впливу на співрозмовника чи співрозмовницю, спосіб донесення до нього чи неї свого світобачення (а він або вона робить так само, навіть не сумнівайтеся). Ось що є запорукою нашого, людського, порозуміння і встановлення взаємин, висловлення почуттів, розкриття інформації та поширення цієї інформації в просторі й часі. Врешті, не буду голослівною, навіть якщо запевню, що грамотно складені речення — і їх слушне поєднання в тексті — є надзвичайно потужним рушієм розвитку: дитини, дорослої людини, громади й суспільства загалом. Формулювання думки в реченні й вербалізація цієї думки — той самий секрет успішного домінування людини на планеті.

Ми розглянемо основні принципи формування (і формулювання) українського речення, упевнимося, що інформація про його частини нам таки потрібна, а ще, звісно, простежимо історію та правила вживання його розділових знаків, бо, хоч сучасні месенджери намагаються вдавати, що нічого про ці знаки не чули, в нашому письмовому мовленні вони мають неабияке значення. Це не абстрактні поняття й дивні значки, а важливі елементи в правильній організації нашого мислення й світогляду.

«Cogito ergo sum», — стверджував французький філософ Рене Декарт, що в перекладі на наймилозвучнішу означає «Я мислю, отже, існую». Авжеж, усі ми так чи інакше чули цей вислів і вкладали в нього власний сенс. Можливо, навіть геть не той, що його мав на увазі сам Декарт1. Але в тому й штука: власний, але ж сенс! У цій книжці його згадано недаремно, адже саме речення і є найголовнішим виразником сенсів, думок і умовиводів. Ми мислимо українською, виражаємо свою думку — усно чи письмово — українською, а отже, існуємо українською. Були, є і будемо. Українською.

То як, готові? Чудово! Погнали у світ українського речення, там класно. Сподіваюся, після цієї синтаксичної екскурсії ви ще міцніше й назавжди полюбите нашу фантастичну мову.

Вступ

Одного чотирирічного хлопчика одна авторка попросила намалювати речення, і він зробив це так:

Митець уточнив, що це речення вредне, бо поліція робить віу-віу, а він (ги-ги-ги, дивись, робот!) малюватиме завтра машинку, мамо, чи привезеш ти мені з роботи монстра.

Загалом і сам малюнок, і ЛСД, яке ви щойно прочитали, мені сподобалися. Але є нюанс. І саме цей нюанс я планую коротенько уточнити на подальших 240 сторінках цієї книжки. Звісно, з вашою допомогою, хочете ви цього чи ні.

Спершу про те, що в намальованому й сказаному слушне: речення — це оформлена за допомогою слів мовна одиниця, в якій ми висловлюємо певну думку й виражаємо емоцію (на картині речення вредне, нагадую). Далі про те, чого в картині й дитячому висловленні не ви­явилося: завершеного змісту.

І одразу до гарних новин (бо не хотілося б, аби ви тут же відклали цю філософську працю до кращих часів): чотирирічний хлопчик тільки вчиться писати довершені картини й висловлювати завершений зміст, а ми з вами це вже давним-давно вміємо й несвідомо щоразу реалізуємо у творенні досконалих речень. Це зараз було пафосно, а тепер нормально: речення — основна мовна одиниця, за допомогою якої ми спілкуємося, висловлюємо власні думки, передаємо інформацію та виражаємо емоції. Кожен і кожна з нас робить це за граматичними законами нашої мови, і ці закони закладені в наше мислення від природи.

Ані словосполучення, ані слово, ані звук до такого не здатні. Якщо ви хочете зараз гукнути, мовляв, алло, Ольго Петрівно, слово може виражати закінчену думку й емоції, то не стримуйтеся, місце для здорової дискусії в нас завжди знайдеться. Особливо якщо врахувати, що в такому разі слово припиняє бути словом і стає повноцінним реченням.

Завдання слова — давати чомусь назву: певному предмету, певному явищу, певній істоті, певній дії тощо. Проте щойно хтось скаже: Зрада! — всі українці зрозуміють, що слово набуло комплексності, почало виражати певний зміст і закликало взяти участь у національному виді спорту: шукати зраду навіть там, де перемога. Так стається з усіма повнозначними словами, які здатні, крім називання, розширити свої можливості й стрибнути кар’єрною драбиною з лексичного на граматичний рівень мови.

З неповнозначними словами теж час від часу стається така граматична історія. Наприклад, у діалозі

— Ходім сьогодні в бар?

— Ні.

заперечна частка ні — цілком собі речення. Неприємне таке речення. Не кажіть його.

Речення бувають такі різні: прості, складні, однослівні, багатослівні, повні, неповні, всякі, всілякі й усілякі — що не варто й намагатися звести цей феномен до якогось надто спрощеного пояснення. Ми побачимо далі, що для вираження думки й донесення її до співрозмовника українська мова дає просто-таки величезну кількість можливостей. А речень, які ми можемо, вміємо й практикуємо створити своїм мозком, просто нескінченна кількість. І це не перебільшення, адже якнайрізноманітніші конструкції зі слів української мови для вираження думки можна складати безкінечно2.

Що там балакати, зараз лише 19 сторінка книжки, а авторка вже настворювала тих речень до біса. А скільки ще настворює — гай-гай!

Граматичну будову речення вивчає синтаксис, і перша частина книжки присвячена саме йому. Якщо ви напружилися, що тут я моралізуватиму стосовно розділових знаків, то розпружуйтеся, будь ласка: цим я займатимуся в другій частині, де буде про пунктуацію, що, власне, цими розділовими знаками й займається.

Коли мовознавці говорять про логіку творення речення, вони часто співвідносять його із судженням — логічним поняттям, що означає мисленнєву одиницю. Це хороше зіставлення, бо всі наші судження про цей світ і про себе в ньому під час вербалізації, тобто оформлення за допомогою слів, стають реченнями. Інакше кажучи, будь-яка виражена мовою думка є реченням (або кількома реченнями).

Ще речення називають висловленням. І це теж хороша ідея, бо висловлення — це одиниця спілкування, побудована за граматичними законами мови. Звісно, будь-яке речення, сформульоване усно чи письмово, є висловленням.

Мета висловлення

Це може здаватися фактом неочевидним, але кожне висловлення — усне чи письмове — ­переслідує якусь мету. Ні, не когось із нас переслідує, а саме мету, себто речення ми вимовляємо або пишемо для чогось: аби поділитися враженнями, аби когось про щось попросити, виявити емоцію, щось розповісти… Цілі нашого висловлювання можуть бути різними, однак їх можна об’єднати в три узагальнені:

Повідомлення про певні подію, факт, явище дійсності — це розповідь. Тож, відповідно, речення, що містять такі повідомлення, називаємо розповідними.

Спонукання до чогось: прохання, наказ, пересторогу, пораду, вимогу, заборону, заклик — ми формулюємо в реченні спонукальному. Зауважте, погроза — це не спонукальне речення. Бо коли кажемо Зараз я декому покажу, де раки зимують, ми нікого ні до чого не спонукаємо, а вводимо, так би мовити, в курс власних планів на найближче майбутнє.

І, зрозуміло, запитання до співрозмовника чи співрозмовниці (що не обов’язково потребує відповіді, але в будь-якому разі схиляє до роздумів) запаковуємо в речення питальне.

Формальний принцип вирізнення таких речень у тексті простий: наприкінці розмовного речення завжди стоїть крапка, наприкінці спонукального — знак оклику, питального — знак питання. Гарний же принцип? Гарний. Шкода, що неробочий. Він працює тільки щодо питальних речень, бо вузькоспеціалізований знак питання й справді стоїть лише в них.

Та порівняймо такі речення: 1. Я хочу кожний день років нових! 2. Без тебе нічого не буде, хочеш чи ні. Чим, на вашу думку, вони відрізняються між собою, крім того, що перше належить Михайлю Семенку, а друге — досліднику творчості Михайля Семенка Сергієві Жадану? Правильно, нічим, адже обидва є розповідними: у першому автор розповідає про свої щоденні бажання, а в другому — про невтішні перспективи когось усупереч будь-яким бажанням.

Однаковими за метою висловлювання є й речення: 1. Гей, ти, найвищим визнаний, стій, виходь з найсумнішим і вигнаним на бій! 2. Кохай, рибо, кохай, хай безнадійно, хай, хай без жодних надій — радій, рибо, радій. Попри те що перше все так само належить перу Михайля Семенка, а друге — кульковій ручці Сергія Жадана, обидва речення є спонукальними, бо в першому автор викликає на бій, а в другому — радить, просить або наказує (це, на щастя, можна уточнити в самого автора) кохати й радіти.

Тож бачимо, що крапка й знак оклику аж ніяк не є надійними показниками мети наших висловлювань. Їм узагалі в цьому сенсі довіряти не можна, зате точно можна тому, хто акумулює в собі сенс усього речення, — і це, звісно, присудок. У спонукальних реченнях він виражений дієсловами наказового способу, частками хай і нехай, інфінітивами, наприклад:

От на присудок і варто зважати, коли з’ясовуємо вид речення за метою висловлювання.

А крапка й знак оклику сигналізують про дещо інше.

Емоційне забарвлення

Кожне речення можна вимовляти з підсиленою інтонацією — і тоді воно набуває певного емоційного забарвлення. Інакше кажучи, даємо емоцію — отримуємо емоційно забарвлене речення. Коли так робимо, виходить окличне речення. Коли не робимо — речення лишається неокличним.

Ось де крапка й знак оклику набувають розрізнювального значення, адже за допомогою крапки оформлюємо речення неокличні, а за допомогою знака оклику — і це зрозуміло із самої його назви — окличні. Порівняйте: Ходім гуляти. — Ходім гуляти! Не кричи, я тебе й так чую. — Не кричи, я тебе й так чую! Сама не кричи. — Сама не кричи! Ну, і так далі, поки не посваримося.

Питальні речення теж можуть бути окличні й неокличні. Їх легко розрізнити за тим-­таки знаком оклику, наприклад: Чого ти кричиш? — Чого ти кричиш?! Хто тобі сказав, що ти не кричиш? — Хто тобі сказав, що ти не кричиш?! Далі продовжуємо, чи для сварки вже достатньо?

Знаю, шановні читачі, що зараз ви хотіли би пояснити олдовій авторці: в нинішньому світі знак оклику означає, що ми на когось кричимо3, а крапка — що виявляємо пасивну агресію, а знак оклику біля знака питання — це взагалі підсудна справа. Але авторка — стріляний дубчак і передбачила цю мить, тож запевняю, що все пояснила в другій частині книжки. Поки що нам треба прийняти факт, що у світі рожевих поні літературної мови знак оклику й крапка не озна­чають нічого поганого, а свідчать ­лише про емоційне забарвлення наших речень на письмі й підвищення ­інтонації в усному мовленні.

Склад речення

А тепер від емоцій і визначених цілей нашої усно-­письмової балаканини ми переходимо до форми. Точніше, до формального синтаксису. У цієї науки є один величезний мінус: ­вона не надто зважає на контекст, на те, за яких умов ми формулюємо свої речення і чим керуємося, ­коли утворюємо ті чи інші синтаксичні струк­тури. Їй цікава перед­усім форма: члени речення, їх поєднання, правила відокремлення й оце от усе.

Але є й ще більший плюс: тут усе таке логічне й струнке, що з українського речення можна писати картину! Так, це було окличне речення, так, воно було емоційно забарвленим, бо розглядання синтаксису з формального боку завжди викликає море позитивних емоцій. І я спробую вас у цьому переконати.

Та поки переконування ще не почалося, звернімо увагу, що залежно від кількості головних і другорядних членів, а також граматичних основ речення може бути:

- двоскладним — граматична основа складається з підмета й присудка;

- односкладним — граматична основа складається з одного члена речення, співвідносного з підметом чи присудком;

- непоширеним — містить лише граматичну основу;

- поширеним — крім граматичної основи, містить ще другорядні члени;

- простим — містить одну граматичну основу;

- простим ускладненим — містить одну граматичну основу й ускладнювальні елементи;

- складним — містить дві й більше граматичні основи.

Чи стало вам моторошно від кількості видів речень, про які ми ще не згадали? Якщо стало, то спішу вас заспокоїти: насправді їх іще більше. І я планую про кожен з них поговорити, навіть якщо ви просто осудливо мовчатимете, похмуро гортаючи сторінки, й не підтримуватимете мою захоплену розмову.

Завдання кожного фаната синтаксису — переконати, що синтаксис крутезний, і залучити в цю релігію якомога більше новонавернених. Не привертаючи уваги санітарів, звісно.

Ось цим я й займатимуся за три… дві… одну секунду4.

Частина 1

Українське речення

Прийом! Прийом! З вами на зв’язку капітан Очевидність. У нього для вас є багато очевидної інформації. Перша: ви почали читати речення, яке вже завершуєте читати. Друга: у речення є основа, і в цьому реченні основа — це «є основа». Третя: кожне речення виражає завершену думку, і завершена думка в цьому реченні полягає в тому, що речення виражає завершену думку. Четверта: речення не пишуть і не вимовляють просто так, кожне з них має призначення, і призначення цього речення — повідомити читачам, що речення мають призначення. П’ята: ви почали читати речення, що має граматичну основу, виражає закінчену думку, має певне призначення, і ви вже завершуєте його читати.

Розділ 1

Сама досконалість

Просте речення

У кожного, кожної, кождого й кождої на нашій планеті (а є ймовірність, що й поза нею) є своя основа. Це, так би мовити, те, на чому кожний, кожна, кожне, кождий, кожда й кожде постають, існують і тримаються. Основою будинку, наприклад, є фундамент, основою тортика — тісто, основою картини — полотно, основою української ідеї — воля. І чого б то речення мало би стати в цьому всьому винятком?

Якщо основа будинку — залізобетонна, а основа авторки цієї книжки — ігриста5, то основа речення — граматична.

Зі школи ми знаємо, що граматична основа речення — це підмет і присудок, але навіть формальний синтаксис нам скаже, що це ну дуже поверхове визначення. Граматична основа озна­чає цілісність: змістову, інтонаційну, експресивну й навіть естетичну. Інакше кажучи, вона свідчить, що речення довершене, себто повністю розкриває закладений у нього зміст, відображає певне явище дійсності, зрозуміле співрозмовнику, інтонаційно оформлене, ще й гарне. Порівняйте: 1. Настала перемога. 2. Перемога! У першому реченні для вираження думки використано підмет і присудок. А у другому — лише один член речення, і його цілком достатньо для вираження тієї самої думки.

Граматична основа — це змістовий центр речення, завдання якого полягає у формулюванні основного сенсу повідомлення. Він може бути виражений двома головними членами: підметом і присудком — у такому разі речення називаємо двоскладним. Проте часто (насправді дуже часто) для цілісного, змісто-інтонаційно-довершеного, висловлення цілком достатньо й одного головного члена. Тоді речення є односкладним.

Є хибне твердження, згідно з яким головний член в односкладних реченнях називають підметом або присудком. Наприклад, кажуть, що в реченні Перемога! головний член — це підмет, а в реченні Світає — присудок. Якби воля авторки, вона накладала б за такі твердження штрафи, але її не взяли в мовний патруль за надто категоричне ставлення до порушників. Тому спробуймо просто побачити, що і в першому, і в другому реченні обидва головні члени ніби об’єдналися за змістом в одному слові. Коли ми вигукуємо: Перемога! — само собою зрозуміло, що вона настала. А коли констатуємо факт, що надворі Світає, — навіть не зможемо знайти слова на означення того, що ­саме світає. Просто тому, що суб’єкт світання (умовний під­мет) міститься вже в самому дієслові.

Тож суто формально в односкладних реченнях ми можемо говорити про головний член, співвідносний з підметом чи при­судком (бо за формою він щось із них нагадує).

Звісно, крім основного змісту, повідомлення може містити додаткову, уточнювальну, розширювальну, поглиблювальну, красивебельну, приголомшлювальну інформацію. Ба більше, зазвичай воно так і робить — містить її. І цю інформацію розкривають другорядні члени речення, до яких належать означення, обставина й додаток. Наприклад:

Другорядні члени мають своїх фаворитів серед головних і гуртуються довкола них. А якщо чесно, то головні члени, як представники смислового центрального центру речення, значеннєвою силою прив’язують до себе тих, хто допоможе їм самовиражатися якнайефективніше. Мовою ­синтаксису це називається граматична залежність, мовою сучасної психології — співзалежність. Головним членам потрібні другорядні задля само­вираження, а другорядні члени не можуть існувати в реченні без головних. Така-от сумна історія для психотерапії, але доволі радісна для українського синтаксису.