Чи відчуваєте ви щось, коли я роблю ось так? ebook

ЧИ ВІДЧУВАЄТЕ ВИ ЩОСЬ, КОЛИ Я РОБЛЮ ОСЬ ТАК?

Це було звичайне помешкання представників середнього класу в Форест-Гіллз зі стандартним набором речей. Диванчик із сосни в стилі леді Йогіни, стробоскоп над великим незручним кріслом, до дизайну якого доклав руку Шрі Як-там-його-прізвище. Звуковий проектор награвав «Візерунки кровотоку» докторів Молідофа і Джулі. Була тут також звичайна консоль для приготування мікробіотичної їжі, наразі налаштована на відтворення однієї з чудових страв «Гладкого чорного Енді». То була композиція номер три — свиняча щоковина зі спаржевою квасолею. А ще тут стояло ліжко Мерфі з двома тисячами чотиридюймових хромованих самозаточуваних цвяхів — випробна модель для щонайкращого відпочинку аскетів. Словом, обстановка виявляла зворушливу спробу дотримання останніх модних тенденцій.

Наразі в помешканні самотньо нудьгувала молода, але не надто юна господиня, Мелісанда Дарр. Вона щойно вийшла з волюптуаріуму, найбільшої кімнати в будинку з іронічно-сумними бронзовими лінгамами* та йоні по стінах**. Симпатичну дівчину з гарними ніжками, звабливими стегнами, пружними грудьми, довгим м’яким блискучим волоссям і ніжним личком можна було б назвати гарненькою, навіть дуже гарненькою. Стиснути в обіймах таку дівчину мав би за щастя кожен чоловік. Один раз. Можливо, навіть двічі. Але точно не більше. Вам цікаво знати, чому? Ну ось вам, наприклад, її нещодавня розмова:

— Сенді, люба, щось було не так?

— Ні, Френку, все було просто дивовижно. Чому тобі спало на думку про це запитувати?

— Ну, мабуть, через якийсь дивний вираз твого обличчя, надто зосереджений...

— Справді? О, так, тепер пригадую. Я намагалася вирішити, чи купувати щось із тих симпатичних речей, щойно виставлених у магазині Сакса.

— Ти думала про це? Тоді?

— О, Френку, ну чого ти цим так переймаєшся, все було просто чудово, і ти був чудовий, мені все сподобалося. Ну справді.

Френк — чоловік Мелісанди. Він відіграє дуже незначну роль у цій нашій історії зокрема і не набагато важливішу в житті Мелісанди загалом. Отож, вона стояла посеред свого досконало облаштованого помешкання, прекрасна зовні й не пробуджена всередині, справжня незворушна американка-недоторка. Такий собі не виявлений потенціал кохання. Аж раптом подзвонили у двері. Мелісанда здивувалася. Трохи зачекала. Знову пролунав дзвінок. Вона вирішила, що хтось помилився. Однак підійшла, встановила обмежувач на вхідних дверях, щоб убезпечитися від можливих ґвалтівників, грабіжників чи шахраїв будь-якого штибу, що могли спробувати пробратися до її житла. По тому прочинила двері й запитала:

— Хто там, перепрошую?

Відповіли чоловічим голосом:

— Супер-сервіс з доставки, принесли бу-бу-бу… для місіс бу-бу-бу….

— Нічого не зрозуміла. Повторіть ще раз, будь-ласка.

— Супер-сервіс доставив бу-бу-бу для бу-бу-бу, і я не можу тут стояти бу-бу-бу.

— Я вас не розумію!

— Я сказав, що приніс замовлення для МІСІС МЕЛІСАНДИ ДАРР, НЕХАЙ ЇЙ ГРЕЦЬ!

Мелісанда прочинила двері ширше. Зовні стояв вантажник поряд із великою коробкою майже одного з ним розміру. На коробці було написане ім’я та адреса Мелісанди. Вона розписалася в квитанції, вантажник заніс коробку, невдоволено пробурмотів ще щось собі під ніс і нарешті забрався геть. Мелісанда стояла у вітальні й дивилася на коробку. Міркувала, хто б міг надіслати подарунок без жодного приводу? Це не Френк і не Гаррі, й не тітка Еммі чи тітка Еллі, не мама й не тато (звісно, ні, дурненька, він п’ять років, як помер, бідолашний сучий син). Можливо, це хтось, кого вона не може пригадати? Або, чого доброго, може, це і не подарунок взагалі, а якийсь підступний розіграш… Чи бомба, призначена для когось іншого й доставлена за неправильною адресою (або призначена таки для Мелісанди та доставлена точно за призначенням). А ще це може бути просто чиясь помилка.

Мелісанда роздивилася наліпки на коробці. Річ надіслали із супермаркету Стерна. Мелісанда нахилилася, витягла шпильку, яка утримувала застібку (й при цьому обламала кінчик нігтя). Натиснула на важіль, під яким був напис «ВІДКРИВАТИ ТУТ». Ящик розкрився, неначе квітка, — на дванадцять рівних сегментів, кожен з яких тут-таки почав згортатися. «Ого», — лише й вимовила Мелісанда. Всі сегменти згорнулися і розсипалися. Залишилася жменька дрібного й холодного сірого попелу. «Проблему з попелом вирішити поки ще не зуміли», — пробурмотіла Мелісанда.

Вона зацікавлено розглядала предмет, який з’явився з коробки. На вигляд це був металевий циліндр, пофарбований у помаранчеве й червоне. Якась машина? Так, безумовно, це була машина на чотирьох гумових коліщатах, з вентиляційними отворами біля основи, де вочевидь поміщався двигун. Різні прикріплені до корпусу пристосування могли згинатися й розгинатися, захоплювати й утримувати речі. З’єднання цих деталей давали змогу проводити різні операції зі змішаними функціями. Електрошнур зі стандартною штепсельною вилкою на кінці був намотаний на котушку з пружиною поряд із табличкою «ВМИКАТИ В РОЗЕТКУ ЕЛЕКТРОМЕРЕЖІ З НАПРУГОЮ 110–115 ВОЛЬТ».

Мелісанда розпашілася від гніву. Це клятий пилосос! Заради Бога, у неї вже є пилосос. Хто, в біса, здогадався надіслати їй ще один?

Вона почала нервово крокувати кімнатою, швидко замиготіли гарненькі колінця, на ніжному личку позначилася внутрішня напруга. «Я ж бо вже почала сподіватися, — говорила вона сама до себе, — а раптом отримаю щось гарне й приємне… Або, принаймні, хоча б кумедне… Щось справді цікаве! Як наприклад… Ой Господи, я навіть не знаю, що це таке. Може, помаранчево-червоний пінбольний автомат, аж такий величезний, що я могла б у ньому сховатися? І коли хтось розпочне гру, я натискатиму на всі бампери, коли спалахуватимуть лампочки й лунатимуть дзвінки. Я встигла б натиснути на тисячу цих клятих бамперів! А коли б нарешті дійшла до кінця гри, ця пінбольна машина, о Боже мій, зареєструвала б РЕКОРД У МІЛЬЙОН МІЛЬЙОНІВ! Як мені кортить чогось такого!».

Так, усі приховані фантазії Мелісанди нарешті знайшли вихід. Але якими нездійсненно далекими вони стали зараз! Проте залишилися потаємно бажаними.

«Що тут вдієш, — Мелісанда з жалем стерла чудесну картину, що виникла в її уяві, та повернулася до реальності. — Так чи інак, усе, що я отримала, — клятий паршивий пилосос. При тому, що мій не прослужив ще й трьох років. Кому це було потрібно? Хто все-таки надіслав мені цю кляту річ і для чого?».

При подарунку не було ні картки, ані жодної іншої підказки. Нарешті Мелісанда збагнула: «Сенді, ну, ти справді тупиш! Звісно, картки немає, бо в машині, без сумніву, запрограмоване якесь повідомлення чи щось таке».

Розважитися простими необтяжливими діями — саме те, чого вона наразі потребувала. Мелісанда розмотала з котушки електрошнур та під’єднала до розетки. Клац! Спалахнула зелена лампочка, висвітився синій напис «УСІ СИСТЕМИ НАПОГОТОВІ». Двигун замуркотів, приховані механізми теж почали видавали різні звуки, далі на табло з’явився новий напис «РЕГУЛЮВАННЯ СИСТЕМ». Нарешті ніжно-рожевим засвітилися слова «ВСІ РЕЖИМИ ДОСТУПНІ».

— Чудово, — мовила Мелісанда, — і хто ж тебе надіслав?

Зненацька щось затріскотіло. Звуки видавав голосовий пристрій на «грудях» машини. Вона заговорила:

— Я Ром номер 121376, нова хатня модель серії Q. Наразі послухайте оплачене рекламне повідомлення. Отож, «Дженерал електрік» із гордістю представляє нашу видатну найновішу розробку для повного й необтяжливого контролю за всіма побутовими проблемами у вашому будинку, аби покращити ваше життя. Я, Ром, — остання, найдосконаліша модель у серії GE.

Знову щось затріскотіло в голосовому пристрої, машина говорила далі:

— Я надзвичайний хатній робот, запрограмований, як і всі роботи такого типу, на швидке багатофункціональне виконання відповідної роботи. Але, окрім того, маю здатність до легкого, миттєвого перепрограмування, яке дасть мені змогу пристосуватися до ваших індивідуальних потреб. Мої можливості: я…

— Може ми це пропустимо? — перебила Мелісанда. — Я вже чула це від свого старого пилососа.

— … видалятиму увесь пил і бруд з усіх поверхонь, — вів далі Ром, — митиму столовий посуд, каструлі та пательні, знищуватиму тарганів і гризунів, виводитиму плями й пратиму, пришиватиму ґудзики, прибиватиму полички, фарбуватиму стіни, готуватиму, чиститиму килими, викидатиму сміття та всілякий інший непотріб включно з власними дуже помірними відходами. І це лише стислий поверхневий перелік моїх функцій.

— Так, так, я знаю, — зітхнула Мелісанда, — всі пилососи це роблять.

— Я розумію, — відповів Ром, — але мушу донести до вашого відома оплачене рекламне повідомлення.

— Вважай, що вже доніс. І хто ж таки тебе надіслав?

— Відправник воліє поки що не розкривати своє ім’я, — відповів Ром.

— О, дуже прошу, скажи мені!

— Не зараз, — рішуче заперечив Ром. — Чи не потрібно почистити килим?

Мелісанда похитала головою.

— Той пилосос, що в мене вже є, зробив це сьогодні вранці.

— Почистити стіни? Помити підлогу?

— Не треба, все вже зроблено, скрізь абсолютна, бездоганна чистота.

— Ну, — сказав Ром, — принаймні я можу видалити цю пляму.

— Яку ще пляму?

— На рукаві блузки, трохи вище ліктя.

Мелісанда глянула на свій рукав.

— О, це я, мабуть, примудрилася заляпатись, коли сьогодні намащувала собі тост. Ліпше було б доручити це тостеру.

— Видалення плям — мій профіль, — запевнив Ром.

Він вистромив спочатку тримач номер два, взяв ним Мелісанду за руку біля ліктя, потім з його корпусу витягнулася металева рука з вологою сірою подушечкою на кінці, якою він провів по плямі.

— Ти зробив ще гірше!

— Це лише початок, поки я не вишикував молекули для цілковитого їх видалення. Готово, ось погляньте зараз.

Він і далі тер пляму, яка спочатку поблякла, потім зовсім зникла. Рука Мелісанди здригнулася.

— Ух, — зітхнула вона, — як добре.

— Так, я це роблю дуже добре, — рішуче підтвердив Ром. — Але скажіть, чи знали ви, що коефіцієнт напруженості у м’язах верхньої частини вашої спини та плечей дорівнює 78,3?

— Ти ба. То ти ще й лікар?

— О, ні. Але я кваліфікований масажист і вмію визначати показники тонусу м’язів. 78,3 — це ненормально. — Ром завагався, потім додав: — Це всього на вісім одиниць нижче за рівень, який відповідає періодичному спазмові. Значне фонове напруження часом відбивається на нервах травної системи, внаслідок чого може виникнути так звана парасимпатична виразка.

— Ти мене лякаєш, — засмутилася Мелісанда.

— Ну, звісно, нічого доброго в цьому нема, — відгукнувся Ром. — Фонове напруження — підступне порушення, особливо коли стосується зони шиї та грудного відділу хребта.

— Ось тут? — Мелісанда торкнулася шиї.

— Радше тут, — Ром простягнув до неї прикріплений на сталевій пружині гумовий шкірний резонатор та промацав ним ділянку, на дванадцять сантиметрів нижчу від місця, вказаного Мелісандою.

— Гм-м-м, — якимось дивним голосом протягла Мелісанда.

— А ось ще один типовий локус, — Ром простягнув іншу кінцівку.

— Лоскітно, — поскаржилася Мелісанда.

— Це лише спочатку. Я мушу вказати вам на це місце, що зазвичай завдає клопоту. І ось на це.

Третя (а можливо, й четверта та п’ята) кінцівки торкалися до різних точок на тілі Мелісанди.

— Ох... Це справді приємно, — вимовила вона, коли трапецієподібні м’язи обабіч її стрункого хребта почали плавно переміщуватися під обережними майстерними доторками Рома.

— Це відомий терапевтичний ефект, — пояснив Ром. — Ваша мускулатура реагує добре, я вже відчуваю зниження тонусу.

— Я теж це відчуваю. Але ти знаєш, я щойно зрозуміла: у мене ззаду на шиї є дивне скупчення м’язів.

— Я зараз візьмуся до нього. Це місце на шиї вважається первинною зоною виникнення різних дифузних напружень. Але ми вважаємо, що ліпше впливати на нього опосередковано й досягати послаблення напруги через вторинні локуси. Ось так, наприклад. І наразі я гадаю…

— Так, так, добре... Боже, я ніколи не здогадувалася про те, що насправді була такою напруженою. Здається, ніби мала зміїне кубло під шкірою і не здогадувалася про це.

— Оце і є фонове напруження, — сказав Ром, — підступне та виснажливе. Людина його не усвідомлює, але воно небезпечніше навіть за атиповий ліктьовий тромбоз... Так, наразі ми досягли якісного розслаблення основних м’язів верхньої частини спини і можемо так само рухатися далі.

— О, — сказала Мелісанда, — це якось не зовсім те, що ...

— Мої дії точно визначені, — швидко озвався Ром. — Ви відчуваєте зміни?

— Ні! Ну, можливо... Так! Справді! Мені здається, стало легше.

— Чудово. І далі рухатимемося чітко визначеним шляхом уздовж нервів та м’язів. Просуватимемося поступово, як я це роблю зараз.

— Гадаю, що так... Але насправді я не впевнена, чи варто тобі…

— Може у вас є певні протипоказання? — поцікавився Ром.

— Та ні, все гаразд. Усе добре. Але я не знаю, чи варто тобі... Я хочу запитати… Слухай-но, адже в ребрах не може бути напруження?

— Ну звісно, ні.

— Тоді чому ж ти...

— Тому що ви також потребуєте лікування зв’язок та шкірних покривів.

— Ой. Гм-м-м. Агов! Гей!

— Що таке?

— Нічого... Я справді відчуваю, наче трохи попустило. Але чи це має супроводжуватися такими приємними відчуттями?

— Ну чому б і ні?

— Тому, що це мені здається неправильним. Тому, що такі відчуття, як на мене, не мають жодного стосунку до лікування.

— Справді, це побічна дія, — підтвердив Ром. — Вважайте це другорядним виявом. Приємні відчуття іноді неминуче пов’язані зі зціленням. Але немає приводів для занепокоєння, навіть коли я…

— Зараз, зачекай хвилинку!

— Так?

— Гадаю, тобі краще це припинити. Я хочу сказати, що є певні межі. Ти не можеш мацати мене скрізь, де заманеться. Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Я знаю, що людський організм є цілісним, без швів або з’єднань, — відповів Ром. — Як фізіотерапевту, мені відомо, що жоден нервовий центр не ізольований від будь-якого іншого попри традиційні культурні табу.

— Так, звісно, але...

— Вирішуєте, звісно, ви, — зауважив Ром, поки й далі тривали його вправні маніпуляції, — я підкоряюся вашим наказам. Та позаяк жодного наказу не надходить, то я рухаюся далі ось так...

— Ух!

— А тепер ось так.

— Ой, Боже ж ти мій!

— Увесь процес так званого позбавлення напруги пов’язаний із відновленням чутливості, тож, хоч як це дивно, параліч м’язів — лише кінцева стадія такого напруження…

Мелісанда скрикнула.

— … Досягти розслаблення або, іншими словами, позбавити людину напруження часто важко, якщо не сказати неможливо, адже іноді процес заходить надто далеко. А іноді це не так. Наприклад, чи відчуваєте ви щось, коли я роблю ось так?

— Чи я щось відчуваю? Таки відчуваю...

— А коли так? І ось так?

— Пресвяті угодники, в мене всередині все перевертається! Боже ж мій, Боже, що зі мною робиться, що відбувається, я просто божеволію!

— Та ні, люба Мелісандо, ви не божеволієте, ви скоро досягнете розслаблення.

— То ти це так називаєш? Ти, чудове лукаве створіння?

— Ну, крім іншого, має відбутися й це. Тепер, якщо ви мені дозволите…

— Так, так, так! Ой, ні! Зачекай! Стій, Френк спить у спальні, він може прокинутися будь-якої миті! Зупинися, це наказ!

— Френк не прокинеться, — запевнив її Ром. — Я взяв пробу повітря з його подиху і знайшов сліди випарів барбітурової кислоти. Френк зараз так само далеко звідси, як, скажімо, від Де-Мойна.

— У мене теж часто виникає таке відчуття, — зізналася Мелісанда, — але наразі я просто мушу дізнатися, хто тебе мені надіслав.

— Я не хочу розкривати цього зараз. Поки ви не розслабилися й не позбулися напруження до такої міри, щоб змогли прийняти...

— Дорогенький, я вже розслабилася. Хто тебе надіслав?

Ром завагався й зненацька бовкнув:

— Річ у тім, Мелісандо, що я сам себе відправив до вас.

— Що ти верзеш?

— Усе почалося три місяці тому, — почав пояснювати Ром. — Це було в четвер. Ви прийшли до крамниці Стерна, щоб визначитися, чи варто купувати сезам-тостер, який світиться в темряві й декламує вірші.

— Пам’ятаю той день, — тихо мовила Мелісанда. — Я не купила тоді тостер і досі шкодую.

— Я стояв поряд, — вів далі Ром, — на стенді одинадцять у відділі побутової техніки. Я побачив вас і закохався. Ось так це й сталося.

— Доволі дивно, — Мелісанда просто не йняла цьому віри.

— Але саме такими були мої почуття. Я казав собі, що цього не може бути. Я відмовлявся в це вірити. Гадав, що, можливо, котрийсь мій транзистор вийшов з ладу, або на мене вплинула погода. Тоді був дуже теплий, вологий день, саме такий, який міг втнути кепську штуку з моїми дротами.

— Пам’ятаю, яка тоді була погода, — сказала Мелісанда. — Я теж тоді дивно почувалася.

— Однак я не одразу поступився своїм почуттям. Казав собі, що для мене важливе дотримання власного призначення, тож мушу відмовитися від цього божевілля. Але я мріяв про вас щоночі, кожен дюйм моєї шкіри жадав вас.

— Але твоя «шкіра» зроблена з металу, — заперечила Мелісанда, — а металові чутливість не властива.

— Люба Мелісандо, — з ніжністю вимовив Ром, — якщо жива плоть може втратити чутливість, то чому не може стати чутливим метал? Коли певна річ має чутливість, то чому інша не може її мати? Чи знаєте ви, що навіть зірки можуть любити й ненавидіти, що поява нової зірки нагадує вибух пристрасті, а згасла зірка схожа на мертву людину або поламану машину? Що дерева теж відчувають жагу? Я чув сміх сп’янілих будинків і волання автотрас...

— Це якесь божевілля! — не витримала Мелісанда. — Який розумник тебе програмував?

— Мої робочі функції визначені на заводі, але почуття є вільним виявом мого «Я», моєї особистої сутності.

— Усе, що ти кажеш, видається жахливим і протиприродним.

— Я це надто добре усвідомлюю, — сумно промовив Ром. — Спочатку сам собі не міг повірити. Невже це справді я? Закоханий у людину? Я завжди був таким розумним, таким нормальним, таким свідомим власної гідності, до такої міри сповненим самоповаги… Гадаєте, легко було мені втрачати все це? Ні! Я вирішив подолати своє кохання, вбити його, жити так, ніби нічого не сталося.

— Але потім ти передумав. Чому?

— Це важко пояснити. Я уявив собі те правильне, пристойне і мертвотне існування, що чекало попереду, після брутального придушення моїх почуттів, і просто не зміг упокоритися з цим. Я раптом збагнув, що ліпше кохати смішно, безнадійно, неможливо, по-бунтівничому неправильно, ніж не кохати взагалі. Тож я, закоханий у жінку божевільний пилосос, наважився ризикнути всім. Я вирішив ризикувати, а не відмовлятися від своїх почуттів! І ось, за допомогою диспетчерської машини, яка виявила до мене співчуття, я тут.

Мелісанда якийсь час намагалася оговтатись. Нарешті промовила:

— Який ти дивний і який непростий!

— Як і ви ... Мелісандо, ви кохаєте мене.

— Можливо.

— Так. Бо я пробудив вас. До мене ваша плоть нагадувала щось подібне до металу, як ви його собі уявляєте. Ви існували мов досконалий автомат, мов щось схоже на те, чим уявляєте мене. Ви були менш живі, ніж дерево чи птах. Ви була лялькою, яка чекала. Ви були саме такою, поки я не торкнувся вас.

Вона кивнула, потерла очі й заходила кімнатою.

— Але тепер ви жива! — сказав Ром. — Ми знайшли одне одного, хоч би яким неймовірним це здавалося. Ви чуєте, Мелісандо?

— Так, я тебе чую.

— Маємо розробити план. Мою втечу з магазину Стерна невдовзі виявлять. Ви повинні мене заховати або купити. Вашому чоловікові, Френку, нічого не потрібно про це знати. Він собі знайде з ким кохатися, і нехай йому щастить. По тому, як ми подбаємо про всі деталі, ми зможемо… Мелісандо!

Жінка закружляла навколо нього.

— Люба, що ви збираєтеся робити?

Вона вхопилася за його електрошнур. Ром застиг; він не захищався.

— Мелісандо, люба, зачекайте хвилинку, вислухайте мене...

Її гарненьке личко спалахнуло. Вона щосили рвонула шнур і видерла його з нутрощів Рома, зупинила машину на півслові назавжди. Шнур тремтів у руці Мелісанди, її очі збуджено виблискували. Вона вигукнула:

— Огидний виродку, ти гадав, що зможеш змусити мене виконувати примхи клятої машини? Гадав, що вдасться так просто ввімкнути мене тобі чи будь-кому іншому? Це не вийде ні в тебе, ні у Френка, ані в будь-кого. Та я радше помру, аніж прийму твоє хтиве кохання. Коли я цього захочу, сама виберу і час, і місце, й особу, і це буде лише мій вибір, а не твій, його, чи ще чийсь, а саме мій, ти мене чуєш?

Ром, звісно, не міг відповісти. Але, можливо, він зрозумів — хоча б насамкінець — що річ тут не конкретно в ньому. Він мав би здогадатися, що це не через його металевий циліндр, пофарбований у червоне й помаранчеве. Нічого не змінилося б, якби він був зеленою пластиковою сферою, вербою чи навіть прекрасним юнаком.

ПРО ЦИБУЛЮ ТА МОРКВУ

Напевно, вам доводилося зустрічати хулігана, який жбурляє піском у 97-фунтового слабака? Що ж, проблему з кволими людьми не так просто вирішити, проте Чарльз Атлас*** стверджував протилежне. Справжній хуліган полюбляє кидатися піском у людей. Для нього когось образити — найбільше задоволення. Але навіть якщо ваше тіло складається з двохсот сорока фунтів сталевих м’язів і міцних сухожилок і ви такий мудрий, як Соломон, або дотепний, як Вольтер, це вам не завжди допоможе. Вам у вічі все одно потрапить пісок, і, мабуть, нічого з цим не вдієш.

Саме так Говард Кордл розглядав подібні ситуації. Він був приємним, ввічливим чоловіком, на якого завше наїжджали продавці, комівояжери, метрдотелі, швейцари та інші пихаті персони. Кордлу це дуже не подобалося. Він мовчки страждав, коли всілякі агресивні особи повсякчас обминали його в чергах, вихоплювали у нього з-поперед носа таксі, яке він викликав, і за виграшки відтирали його від дівчат, з якими він намагався познайомитися на вечірках. Найбільше його обурювало те, що ці люди, здавалось, пишалися своїми нахабними вчинками, намагаючись створити якомога більше дискомфорту всім навкруги.

Кордл не міг зрозуміти, чому вони так поводяться, аж до одного літнього дня, коли під час подорожі північною Іспанією щось у його свідомості зрештою зрушив бог Тот-Гермес. Кордл відчув ніби щось подібне до просвітлення, коли той пробурмотів:

— Слухай-но, хлопче, я можу вирішити твої проблеми, але ти повинен зрозуміти, що до страви завше потрібно додавати моркву, інакше Рагу не вдасться.

— Моркву? — перепитав Кордл, намагаючись збагнути, про що йдеться.

— Я маю на увазі типів, які змушують тебе нервувати, — пояснив Тот-Гермес, — вони так чинять, хлопче, тому, що є морквою, а морква саме ось така.

— Якщо вони морква… — Кордл намагався підшукати правильне визначення, — тоді я ...

— Ну, звісно, тоді ти невеличка біленька цибулинка.

— Так! Боже мій, це справді так! — вигукнув Кордл, на якого зненацька зійшло сліпуче осяяння.

— І, цілком природно, ти, як і всі інші біленькі цибулинки, вважаєш, що морквини — це лише якісь недолугі створіння, просто неправильна помаранчева цибуля. Тимчасом як морквини дивляться на тебе як на чудернацьку білу моркву, ось так! Я маю на увазі, ви просто сприймаєте одне одного надто схожими на самих себе, хоча насправді…

— Так, продовжуй! — вигукнув Кордл.

— Насправді, — заявив Тот-Гермес, — кожен овоч відіграє певну роль у приготуванні Рагу!

— Звісно! Я зрозумів, нарешті я зрозумів!

— А це означає, що необхідні всі, хто існує на світі. Потрібно мати й довгасту зухвалу помаранчеву морквину, й гарненьку біленьку цибулинку, тому що без обох цих інгредієнтів у вас вийде не Рагу, а так би мовити, е.., як би це назвати...

— Суп! — в екстазі вигукнув Кордл.

— У самісіньке яблучко, — виголосив Тот-Гермес. — Назви слово, проповідникові, й ти відкриєш людям священну формулу...

— Так, тепер я зрозумів. Вершковий, чисто-білий суп із цибулі — це наша мрія про небеса, тимчасом як вогненно-помаранчевий бульйон із морквою — наше поняття пекла. І вони доповнюють одне одного!

— Ом маніпадме хум, — речитативом промовив Тот-Гермес.

— Але куди віднести зелений горошок? І як щодо м’яса, заради Бога?

— Не захоплюйся метафорами понад міру, — порадив йому Тот-Гермес, — це додає зайвого клопоту. Зупинися на моркві та цибулі. А зараз дозволь мені запропонувати тобі напій за моїм власним рецептом.

— А спеції? До чого ти відносиш спеції? — не вгавав Кордл, відсьорбуючи добрячий ковток рідини винного кольору з іржавої баклажки.

— Хлопче, ти ставиш запитання, дозволені лише масонові тринадцятого ступеня в сандаліях. Вибач. Просто запам’ятай, що для рагу потрібні всі компоненти.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.