Дім голосів ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN978-617-15-0971-9(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:

Carrisi D. La Casa delle Voci : А Novel / Donato Carrisi. — Milano : Longanesi, 2019. — 400 p.

Переклад з італійськоїВікторії Карібової

Дизайнер обкладинкиМаріанна Пащук

Каррізі Д.

К26 Дім голосів: роман / Донато Каррізі ; пер. з іт. В. Карібової. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2024. — 304 с.

ISBN 978-617-15-0712-8

ISBN 978-88-304-4829-2 (іт.)

Австралійку Ханну Холл непокоїть яскравий спогад про вбивство немовляти. Проте дівчині складно зрозуміти, чи тажахлива подія справді відбулась у її дитинстві, чи це лише розбурхана уява. Аби зʼясувати правду, вона приїздіть в Італію до П’єтро Джербера — психолога, який спеціалізується на гіпнозі. Незважаючи на те, що його пацієнтами зазвичай є діти, лікар намагається витягнути з дорослої Ханни спогади маленької дівчинки, а також відшукати в архівах правдиві дані про її минуле.

УДК 821.131.1

© Donato Carrisi, 2019

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», виданняукраїнською мовою, 2024

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2024

23 лютого

Ласка уві сні.

На туманній межі з реальністю, за мить до падіння в безодню забуття легкий дотик крижаних і тонких пальців до чола, супроводжуваний сумним і таким солодким шепотом.

Її ім’я.

Почувши поклик, дівчинка розплющила очі. І від­разу злякалася. Хтось приходив до неї, коли вона вже спала. Це міг бути хтось зі старих мешканців будинку. Іноді вона розмовляла з ними або чула, що вони, як миші, рухаються вздовж стін.

Але привиди говорили всередині, а не зовні.

Навіть Адо — бідний Адо, меланхолійний Адо — приходив до неї. Але, на відміну від решти духів, Адо ніколи не говорив. Тож зараз її хвилювало дещо більш конкретне.

Окрім мами й тата, ніхто у світі живих не знав її імені.

Це було «правило номер три».

Думка про те, що вона порушила одну з п’яти настанов своїх батьків, лякала її. Вони завжди довіряли їй, вона не хотіла їх розчарувати. Точно не зараз, коли тато пообіцяв навчити її полювати з луком і навіть мама погодилась на це. Але потім вона подумала: ­хіба ж це її вина?

Правило номер три: ніколи не кажи своє ім’я не­знайомцям.

Вона не казала своє нове ім’я незнайомцям, і навряд чи хтось із них дізнався його випадково. До того ж вже принаймні кілька місяців ніхто не блукав біля маєтку. Вони були ізольовані посеред глушини, до найближчого міста два дні пішки добиратися.

Вони були в безпеці. Утрьох.

Правило номер чотири: ніколи не наближайся до незнайомців і не дозволяй їм наблизитися до тебе.

Ну а як це могло статися? Це будинок кликав її, іншо­го пояснення не було. Інколи балки зловісно скрипіли чи стогнали. Тато казав, що будинок хоче вмоститися на фундаменті, як літня жінка, що сидить у кріслі і час від часу відчуває потребу влаштуватися зручніше. Спросоння їй здалося, що її кличуть на ім’я. Усе.

Її стурбована душа врешті заспокоїлася. Вона заплющила очі. Сон своїм мовчазним покликом запросив її туди, де тепло і нічого не має значення.

Вона вже майже піддалася, як раптом її знову хтось покликав.

Цього разу дівчинка підвелася з подушки і, не встаючи з ліжка, оглянула темряву в кімнаті. Піч у коридорі вже давно затухла. Незважаючи на ковдри, ліжко охопив холод. Тепер вона вже остаточно прокинулась.

Хто б її не кликав, він був не в будинку, а зовні, у гущі темної зимової ночі.

Вона говорила з ним через протяги, що просочу­валися під дверима чи між закритими віконницями. Але тиша була надто глибокою, і вона не розчула жодного іншого звуку, а її серце калатало у вухах, неначе риба у відрі.

— Хто ти? — захотіла вона запитати темряву. Але боялася відповіді. А можливо, вже знала її.

Правило номер п’ять: якщо незнайомець покличе тебе на ім’я, втікай.

Вона піднялася з ліжка. Але перш ніж поворухнутися, намацала однооку ганчір’яну ляльку, з якою спала, і взяла її із собою. Не вмикаючи лампи біля ліжка, вона пішла по кімнаті наосліп. Її маленькі босі кроки відлунювали по дерев’яній підлозі.

Потрібно було повідомити маму й тата.

Вона вийшла в коридор. Зі сходів, що вели на поверх нижче, доносився запах дров, які повільно догорали у каміні. В уяві постав кухонний оливковий стіл, усе ще наповнений залишками вчорашнього свята. Солодкий хлібний пиріг, який приготувала мама у дро­в’яній печі і в якому бракувало рівно трьох скибочок. Десять свічок, які вона задула з одного разу, сидячи в тата на колінах.

Поки дівчинка підходила до батьківської спальні, радісні думки щезли, поступившись місцем похмурим передчуттям.

Правило номер два: незнайомці — це небезпека.

Вона бачила це на власні очі: незнайомці забирали людей від їхніх близьких. І потім ніхто не знав, де вони і що з ними. А може, вона була ще надто маленька, не була готова, тому ніхто не хотів їй про це розповідати. Єдина впевненість була в тому, що ці люди ніколи не повернуться.

Ніколи.

— Тату, мамо… Біля будинку хтось є, — прошепотіла вона, але з упевненістю людини, яка більше не хоче, щоб її вважали дитиною.

Першим прокинувся тато, за мить і мама. І дочка відразу привернула їхню увагу.

— Що ти почула? — запитала мама, поки тато брав ліхтарик, який завжди мав напоготові біля ліжка.

— Моє ім’я, — нерішуче відповіла донька, боячисьотримати догану через порушення одного з п’ятиправил.

Але їй ніхто нічого не сказав. Тато увімкнув ліхтарик, прикриваючи промінь рукою, щоб він ледве освітлював темряву в кімнаті — так зловмисники не знатимуть, що вони не сплять.

Більше батьки її ні про що не питали. Вони міркували, вірити їй чи ні. Але не тому, що вони підозрювали, що дочка збрехала, бо ж вони знали, що вона ніколи не збреше про таке. Їм просто потрібно було зрозуміти, чи реальне те, що вона розказала. Дівчинка дуже хотіла, щоб це була лише її уява.

Мама й тато були насторожі. Проте вони не рухалися. Вони мовчали, злегка піднявши голови, прислухаючись до темряви — як радіотелескопи в її підручнику з астрономії, що вдивляються в невідоме, яке ховається в небі, сподіваючись, але й боячись вловити сигнал. Тому що, як пояснив їй батько, те, що вони не одні у Всесвіті, не обов’язково стане гарною новиною: «Інопланетяни можуть бути зовсім не дружніми».

Спливали нескінченні секунди абсолютної тиші. Єдиними звуками були вітер, що ворушив верхівки сухих дерев, жалібний крик іржавого залізного флюгера на димоході та гуркіт старого сараю — наче кит, що спить на дні океану.

Металевий звук.

Відро, що впало на землю. Старе криничне відро, якщо точніше. Тато прив’язав його між двома кипарисами. Це була одна зі звукових пасток, що він щовечора ставив навколо будинку.

Відро стояло біля курника.

Вона збиралася щось сказати, але не встигла, бо мати закрила їй рот рукою. Вона хотіла припустити, що, можливо, це була нічна тварина — куниця чи лисиця, — а не обов’язково незнайомець.

— Собаки, — прошепотів батько.

Лише зараз їй це спало на думку. Тато мав рацію. Якби це була лисиця чи куниця, то після звуку падіння відра їхні сторожові собаки неодмінно б зреагували на її присутність, почавши гавкати. А оскільки цього не сталося, було лише одне пояснення.

Хтось змусив їх замовкнути.

Гарячі сльози закипіли в її очах від думки, що з її пухнастиками могло статися щось погане. Вона змусила себе не плакати, смуток змішався з раптовою хвилею жаху.

Батькам достатньо було перезирнутися. Вони точно знали, що робити.

Тато встав із ліжка першим. Швидко одягнувся, але не взувався. Мама повторила за ним, але ще зробила те, від чого дівчинка на мить оніміла: їй здалося, що мама чекає моменту, коли тато її не помітить, потім побачила, як вона засунула руку під матрац, взяла якийсь маленький предмет і швидко поклала його в кишеню. Дівчинка не встигла зрозуміти, що це було.

Їй це здалося дивним. Мама й тато не мали секретів одне від одного.

Перш ніж вона встигла щось запитати, мати дала їй другий ліхтарик і стала перед нею на коліна, накинувши їй на плечі ковдру.

— Ти пам’ятаєш, що ми маємо робити зараз? — запитала вона, дивлячись доньці прямо в очі.

Вона кивнула. Рішучий погляд мами додавав їй сміливості. Відтоді, як вони переїхали в покинутий будинок приблизно рік тому, вони пропрацьовували цю процедуру десятки разів: так її називав тато. До цього часу ніколи не було потреби в її реалізації.

— Міцно тримай свою ляльку, — порадила мати, потім взяла її маленьку руку у свою, теплу й сильну, і повела звідти.

Коли вони спускалися сходами, дівчинка обернулася і побачила, що її батько взяв із комори одну з каністр і тепер розливав її вміст по стінах верхнього поверху. Рідина сочилася крізь дошки підлоги та мала різкий запах.

Опинившись унизу, мама потягла її за собою до підсобних кімнат. Босі ноги збирали скалки з деревини, дівчинка стисла губи, намагаючись стримати стогони болю. Але це було все одно марно, їм більше не потрібно було приховувати свою присутність. Там зовні незнайомці вже все зрозуміли.

Вона чула, як вони рухалися навколо будинку, хотіли зайти.

У минулому вже траплялося, що щось або хтось погрожували їм у тому місці, яке вони вважали без­печним. Зрештою, їм завжди вдавалося відвернути небезпеку.

Вони з мамою пройшли повз оливковий стіл, іменинний торт із десятьма задутими свічками. Повз емальовану чашку з молоком, з якою вона мала снідати наступного дня, дерев’яні іграшки, які зробив для неї батько, повз баночку з печивом, полиці з книжками, які вони разом читали щовечора після вечері. Усе те, із чим доведеться попрощатися, знову.

Мама підійшла до кам’яного каміна, сунула руку в димохід, щось намацуючи. Врешті-решт вона знайшла кінець почорнілого від сажі залізного ланцюга. Мати почала тягнути його на себе щосили, змушуючи прокручуватися навколо шківа, захованого в димоході. Одна з плиток пісковику під вугіллям почала зрушуватися. Але він був занадто важкий, була потрібна допомога тата. Саме він зробив цю штуковину. Що ж він так довго? Ця ситуація додавала ще більше страху.

— Допоможи мені, — наказала мати.

Донька схопила ланцюг, і вони стали тягти разом. У запалі мати ліктем зіштовхнула глиняний горщик із камінної полички. Вони безпорадно дивилися, як він падав на землю. Глухий звук пробігся кімнатами маєтку. Через мить хтось почав голосно грюкати у вхідні двері. Ці удари пролунали для них як попередження.

Ми знаємо, що ви там. Ми знаємо, де ви. І ми йдемо за вами.

Мати з донькою стали тягнути ланцюг більш енергійно. Камінь під вугіллям поворухнувся рівно настільки, наскільки було потрібно. Мати посвітила ліхтариком на дерев’яну драбину, що вела вниз.

Стукіт у двері продовжувався, прискорюючись.

Вони з мамою направилися в коридор і нарешті побачили тата, який йшов із двома пляшками в руках: замість корків у них були мокрі ганчірки. Раніше в лісі дівчинка побачила, як її батько підпалив одну з таких пляшок, а потім кинув її на сухе дерево, яке миттєво спалахнуло.

Незнайомці стукали у вхідні двері: на їхній подив, петлі, на яких ті кріпилися, потроху відходили від стіни, а чотири засуви, що закривали двері, з кожним стуком ставали дедалі вразливішими.

В одну мить вони зрозуміли, що цієї перешкоди не вистачить, щоб довго стримувати злодіїв.

Тато подивився на них, потім на двері, а потім знову на них. Часу на процедуру більше не було. Тому, недовго думаючи, кивнув їм і водночас поставив одну з пляшок, але лише для того, щоб дістати з кишені запальничку.

Двері з гуркотом піддалися.

Коли кричущі тіні переступили поріг, останній погляд тата був спрямований на неї та маму — неначе обіймаючи їх. У ті кілька хвилин стільки любові, співчуття та жалю було в очах батька, що солодкий біль цього прощання назавжди залишиться в її пам’яті.

Запалюючи вогонь, батько, здавалося, легко посміхнувся, лише для них двох. Тоді він кинув пляшку і зник разом із тінями у вогні. Дівчинка більше нічого не бачила, тому що мати штовхнула її в отвір під каміном, а потім пішла за нею, тримаючи ланцюг у руці.

Вони спускалися по дерев’яних сходах на шаленій швидкості, кілька разів ледве не впавши. Згори долинув приглушений гуркіт нового вибуху. Незрозумілі крики, метушня.

Біля підніжжя сходів, у сирому підвалі, мати відпустила залізний ланцюг, щоб механізм замкнув кам’яну плиту над ними. Але щось заклинило, і широка щілина залишилася відкритою. Мама намагалася щось із цим зробити, тягнула й смикала. Марно.

Згідно з процедурою, в разі нападу родина мала б знайти прихисток внизу, поки будинок горить над головою. Тоді, можливо, чужинці злякалися б та втекли або ж загинули у вогні. План полягав у тому, що, коли нагорі стане тихо, вони з мамою і татом відчинять кам’яний люк і повернуться на поверхню.

Але щось пішло не так. Усе пішло не так. По-перше, тата не було з ними, а потім ще й клята плита не закрилася повністю. Тим часом все нагорі палало. Дим уже заповзав крізь щілину, щоб викурити їх. І в тому тісному підвалі не було виходу.

Мати потягла її в найдальший куток тієї катакомби. За кілька метрів від них, у холодній землі під кипарисом, був похований Адо. Бідний Адо, меланхолійний Адо. Треба було забрати його із собою.

Але тепер навіть вони не могли втекти.

Мати зняла з її плечей ковдру.

— Усе добре? — запитала вона.

Маленька дівчинка притиснула до грудей однооку ганчір’яну ляльку й затремтіла, але все одно кивнула.

— Тепер послухай мене, — продовжила вона. — Зараз тобі доведеться бути дуже сміливою.

— Мамо, я боюся, я не можу дихати, — сказала вона, кашляючи. — Ходімо звідси, будь ласка.

— Якщо ми вийдемо, злодії заберуть нас, ти це знаєш. Ти цього хочеш? — сказала вона з докором. — Ми багато чим пожертвували, щоб цього не сталося, а тепер мусимо здатися?

Дівчинка підняла очі до стелі підвалу. Вона вже чулаїх, за кілька метрів: чужі намагалися подолати полум’я, щоб піти й захопити їх.

— Я дотримувалася всіх правил, — захищалася вона, схлипуючи.

— Я знаю, люба, — заспокоювала її мати, погладжуючи по щоках.

Над ними дім голосів стогнав у вогні, як поранений велетень. Це було нестерпно. Із тріщини у плиті з пісковику тепер клубочився більш густий і чорний дим.

— У нас залишилося небагато часу, — сказала мама. — У нас ще є спосіб вийти звідси…

Тоді вона полізла в кишеню і щось дістала. Секретним предметом, який мама сховала від тата, була скляна пляшка.

— По одному ковтку кожній.

Вона дістала пробку і подала доньці.

Дівчинка вагалася.

— Що це?

— Не питай. Пий.

— І що станеться потім? — злякано спитала вона.

Мама посміхнулася їй.

— Це вода забуття… Ми заснемо, а коли прокинемося, все вже буде скінчено.

Але вона їй не повірила. Чому у процедурі не було води забуття? Чому тато нічого про це не знав?

Мати схопила її за руки, потрясла.

— Яке правило номер п’ять?

Дівчинка в той момент не розуміла необхідності їх перелічувати.

— Правило номер п’ять, швидко! — сказала мама.

— «Якщо незнайомець покличе тебе на ім’я, втікай», — повільно повторила вона.

— Номер чотири?

— «Ніколи не наближайся до незнайомців і не до­зволяй їм наблизитися до тебе», — відповіла вона, починаючи розриватися від сліз. — Третє: «Ніколи не кажи своє ім’я незнайомцям», але я цього не робила, клянусь, — відразу почала виправдовуватися вона, згадуючи, як усе почалося тієї ночі.

Тон мами знову став м’якшим.

— Друге правило, ану ж…

— «Незнайомці — це небезпека».

— Незнайомці — це небезпека, — серйозно проговорила мати. Тоді піднесла пляшечку до губ і зробила маленький ковток. Знову подала доньці.

— Я люблю тебе, сонечко.

— Я теж тебе люблю, мамо.

Дівчинка подивилася на свою матір, яка спостерігала за нею. Тоді вона подивилася на пляшку в її руці. Донька узяла її і, більше не вагаючись, проковтнула те, що залишилося.

Правило номер один: довіряй лише мамі й татові.

1

Для дитини сім’я — найбезпечніше місце на землі. Або найнебезпечніше.

П’єтро Джербер намагався ніколи цього не забувати.

— Гаразд, Еміліане, ти розповіси мені про підвал?

Шестирічний хлопчик із блідою шкірою, майже прозорою, наче у привида, продовжував мовчати. Він навіть не відривав очей від фортеці з кольорових цеглинок, яку вони разом побудували. Джербер продовжував терпляче додавати цеглинки, не поспішаючи. До­свід підказував йому, що Еміліану доведеться самому знайти слушний момент, щоб заговорити.

Кожній дитині свій час, завжди говорив він.

Уже сорок хвилин Джербер сидів біля Еміліана на райдужному килимі кімнати без вікон на другому поверсі Палаццо деі Треченто, що на вулиці делла Скала, в історичному центрі Флоренції.

Від самого початку будівлю використовували флорентійські благодійні установи «для надання притулку загубленим дітям», тобто дітям, покинутим сім’ями, які надто бідні, щоб їх утримувати, позашлюбним дітям, сиротам і неповнолітнім, які стали жертвами певної протиправної діяльності.

Із другої половини ХІХ століття в будівлі розташовувався суд для неповнолітніх.

Будівля була майже непомітною на фоні споруд, які її оточували, абсурдно зосереджених на кількох квадратних кілометрах, що й зробило Флоренцію одним із найкрасивіших міст світу. Але навіть цю будівлю не можна вважати місцем, схожим на інші. Через походження: раніше це була церква. Через те, що будівля мала залишки фрески Ботічеллі, що зображує Благовіщення Богородиці.

І через ігрову кімнату.

Окрім цеглинок, якими займався Еміліан, тут були ляльковий будиночок, потяг, різноманітні іграшкові машинки, бульдозери та вантажівки, конячка-гойдалка, маленька кухня для приготування вигаданих ласощів, а також різноманітні м’які іграшки. Був також низенький столик із чотирма стільцями та всім необхідним для малювання.

Але це була фікція, оскільки все в цих двадцяти квадратних метрах слугувало для того, щоб приховати справжню природу цього місця.

Ігрова кімната фактично була залою суду.

Одну зі стін займало велике дзеркало, за яким ховали­ся суддя, прокурор, а також підсудні та їхні адвокати.

Цей простір був розроблений для захисту психічної безпеки маленьких жертв, яких попросили свідчити. Щоб полегшити вербалізацію, кожен об’єкт у кімнаті був обраний і сконструйований дитячими психологами так, щоб він відігравав конкретну роль у розповіді чи тлумаченні фактів.

Часто діти використовували м’які іграшки чи ляльки, замінюючи ними катів у грі, і поводилися з ними так само, як ці дорослі з ними. Хтось вважав за краще малювати, а не говорити, інші вигадували казки і насичували їх згадками про те, що вони пережили.

Але іноді певні одкровення відбувалися несвідомо.

Саме тому з плакатів на стінах за іграми маленьких гостей разом із невидимими мікрокамерами спостерігали веселі фантастичні персонажі. Кожне слово, жест чи поведінка були записані, щоб стати корисним доказом для винесення вироку. Але були нюанси, які електронні очі вловити не змогли. Деталі, які у свої тридцять три роки П’єтро Джербер уже навчився точно визначати.

Продовжуючи разом з Еміліаном будувати фортецю з кольорових цеглинок, він уважно вивчав його, сподіваючись вловити хоча б найменші ознаки прояву відкритості.

Температура всередині була двадцять три градуси, лампи на стелі випромінювали м’яке блакитне сяйво, а на фоні метроном відбивав ритм сорок ударів на хвилину.

Найкраща атмосфера для повного відпочинку.

Якщо хтось запитував Джербера, в чому полягає його робота, він ніколи не відповідав, що він «дитячий психолог, що спеціалізується на гіпнозі». Він використовував вислів, який придумав той, хто навчив його всього, і який найкраще підсумовував сенс його місії.

Той, що присипляє дітей.

Джербер знав, що багато хто вважав гіпноз своє­рідною алхімічною практикою для контролю розуму інших. Або вони вірили, що загіпнотизований втрачає контроль над собою та своєю свідомістю і опиняється в руках гіпнотизера, який міг підштовхнути його сказати чи зробити що-небудь.

Насправді це була просто техніка, яка допомагала людям, що втратили із собою зв’язок.

Ані контроль, ані свідомість ніколи не втрачаються — доказом є те, що маленький Еміліан грався, як завжди. Завдяки гіпнозу рівень пильності знижувався, аж поки не зникали всі подразники зовнішнього світу: виключивши будь-яке втручання, гіпноз збільшував сприйняття самого себе.

Але робота П’єтро Джербера була ще більш конкретною: вона полягала в тому, щоб навчити дітей наводити лад у своїй тендітній пам’яті, завислій між грою та реальністю, і відрізняти, що правда, а що ні.

Однак час, виділений для спілкування з Еміліаном, спливав, і експерт міг уявити невдоволений вираз облич­чя Балді, судді у справах неповнолітніх, яка ховалася за дзеркалом разом з іншими. Це вона призначила його консультантом у цій справі, і саме вона завжди вказувала йому, що запитати в дитини. Джербер мав завдання визначити найкращу стратегію, щоб змусити Еміліана надати йому цю інформацію. Якщо він щось не отримає протягом найближчих десяти хвилин, слухання доведеться перенести на іншу дату. Психолог, однак, не хотів здаватися: вони зустрічалися вже вчетверте, були лише маленькі кроки вперед, але жодного реального прогресу.

Еміліан, дитина-привид, мав би повторити в суді історію, яку він одного дня несподівано розповів шкільному вчителю. Проблема полягала в тому, що відтоді він більше не згадував про цю «підвальну історію».

Ні розповіді, ні доказів.

Перш ніж оголосити цю спробу невдалою, гіпнотизер дозволив собі останній підхід.

— Якщо не хочеш говорити про підвал, добре, — сказав він. Потім, не чекаючи реакції неповнолітнього, припинив будівництво фортеці. Натомість він взяв кілька кольорових цеглинок і розпочав інше будів­ництво поруч.

Еміліан це помітив і зупинився, приголомшлено дивлячись на нього.

— Я малював у своїй спальні, коли почув віршик… — сказав він через деякий час слабким голосом і не дивлячись Джерберу в очі.

П’єтро не продемонстрував жодної реакції, дозволяючи йому говорити далі.

— Про допитливу дитину. Ви його знаєте? — Емі­ліан почав повторювати, наспівуючи: «От допитлива дитина — в куточку грається хлопчина — у тиші темряви він чує — де привид-жартівник ночує — привид кличе його на ім’я — поцілувати він хоче хлоп’я».

— Так, знаю, — зізнався психолог, продовжуючи грати, ніби це була звичайна розмова.

— Тож я пішов дізнатися, звідки він лунає…

— Вдалося?

— Звук ішов із підвалу.

Уперше Джерберу вдалося вивести Еміліана з ігрової кімнати: тепер вони були в будинку хлопчика. Він повинен був бути з ним там якомога довше.

— Ти ходив дивитися, що там у підвалі? — запитав він.

— Так, я спускався.

Зізнання Еміліана було важливим. У нагороду психолог вручив йому кольорову цеглинку, що дозволило йому взяти участь у будівництві нової фортеці.

— Я думаю, там було темно. Ти не боявся спускатися туди сам? — зазначив він, уперше перевіряючи надійність маленького свідка.

— Ні, — без вагань відповів хлопчик. — Там горіло світло.

— І що ти там знайшов?

Ще одне вагання. Джербер перестав подавати йому цеглинки.

— Двері не були зачинені, як минулого разу, — вів далі хлопчик. — Мама каже, що я ніколи не повинен туди заходити, що це небезпечно. Але цього разу двері були трохи відчинені. Можна було заглянути всередину…

— І ти заглянув?

Малий кивнув.

— Хіба ти не знаєш, що підглядати неправильно?

Питання може призвести до непередбачуваних наслідків. Відчуваючи докори, Еміліан міг замкнутися в собі й більше нічого не сказати. Але якщо Джербер хотів зробити свою заяву переконливою, йому довелося б ризикнути. Дитина, не спроможна усвідомити негативну оцінку власних дій, не могла вважатися надійним свідком дій інших.

— Знаю, але я забув, що підглядати неправильно, — виправдовувався малий.

— І що ти побачив у підвалі?

— Там були якісь люди… — сказав він.

— То були діти?

Еміліан заперечно похитав головою.

— Значить, дорослі.

Хлопець кивнув.

— І що вони робили? — запитав психолог.

— Вони не були одягнені.

— Як коли йдеш у басейн чи на море або як коли приймаєш душ?

— Коли приймаєш душ.

Ця інформація показувала цінний прогрес у свідченнях: для дітей нагота дорослих була табу. Але Еміліан подолав ніяковість.

— І на них були маски, — додав він без запитання Джербера.

— Маски? — удавано здивувався психолог, який знав історію, розказану вчителем Еміліана. — Які маски?

— Пластмасові, з резинкою позаду, такі, що тільки обличчя закривають, — сказав малий. — Тварини.

— Тварини? — повторив психолог.

Хлопець почав перераховувати:

— Кіт, вівця, свиня, сова… і вовк… так, то був вовк, — повторив він.

— Чому, на твою думку, на них були ті маски?

— Вони грали.

— Що то була за гра? Ти знав про таку?

Хлопець на мить задумався.

— Вони займалися речами з інтернету.

— «Речами з інтернету»?

Джербер хотів, щоб Еміліан був більш відвертим.

— Лео, мій друг зі школи, має старшого брата, якому дванадцять років. Одного разу брат Лео показав нам відео в інтернеті, де всі були голі, якось дивно обіймали і цілували одне одного.

— А тобі сподобалося те відео?

Еміліан скривився.

— А потім брат Лео сказав нам, що ми повинні тримати це в секреті, тому що це гра для дорослих.

— Розумію, — сказав психолог, не дозволяючи помітити жодного осуду в його голосі. — Ти дуже хороб­рий, Еміліане, я б налякався до смерті.

— Я не боявся, бо знав їх.

Психолог пригальмував: момент був делікатний.

— Ти знав, хто ті люди в масках?

Хлопчик-привид на мить забув про фортецю і подивився на стіну з дзеркалом. За цим склом п’ятеро осіб мовчки чекали його слів.

Кіт, вівця, свиня, сова. І вовк.

У той момент Джербер зрозумів, що нічим не зможе допомогти Еміліану. Він сподівався, що малий, використавши досвід свого шестирічного життя, знайде в собі сміливість самостійно вимовити справжні імена героїв того кошмару.

— Тато, мама, дідусь, бабуся. І отець Лука.

«Для дитини сім’я — найбезпечніше місце на землі. Або найнебезпечніше», — повторював про себе П’єтро Джербер.

— Гаразд, Еміліане: зараз ми порахуємо у зворотному напрямку. Десять…

2

Наприкінці аудіенції Джербер подивився на свій мобільний телефон, на якому був вимкнений звук, і побачив лише дзвінок від незнайомого номера. Коли він міркував, чи варто йому передзвонити, Балді різко запитала його.

— Що думаєш про це?

Суддя навіть не дочекалася, поки Джербер зачинить за ними двері кабінету. Напевно, сумніви мучили її відтоді, як завершилася розмова з Еміліаном.

Психолог добре розумів, що суддя хоче поділитися з ним враженнями від свідчень. Але запитання, яке вона справді хотіла поставити, полягало в іншому.

Чи Еміліан сказав правду?

— Діти мають пластичний розум, — заявив експерт. — Іноді вони створюють помилкові спогади, але це не зовсім брехня: вони щиро переконані, що пережили певний досвід, навіть найабсурдніший. Їхня фантазія настільки яскрава, що робить нереальні речі реальними, але вона також настільки незріла, що не дозволяє їм відрізнити, що реально, а що ні.

Очевидно, цього було недостатньо для Балді.

Перш ніж сісти за стіл, жінка підійшла до вікна і, незважаючи на суворий і похмурий зимовий ранок, відчинила його навстіж, наче був розпал літа.

— У мене там пара молодих прийомних батьків, які давно хотіли отримати опіку над дитиною, ласкаві бабуся та дідусь, які зробили б будь-якого онука щас­ливим, і священник, який роками бореться за неповно­літніх, таких, як Еміліан, в умовах серйозних сімейних труднощів, щоб запевнити їх у світлому майбутньому, сповненому любові… І той прекрасний малий при­ходить, щоб розповісти нам про язичницьку і святотатську оргію.

Суддя спробувала пом’якшити своє розчарування сарказмом, Джербер зрозумів її невдоволення.

Еміліан народився в Білорусі, його досьє гіпнотизер читав, і не один раз. Згідно з документами, коли йому було два з половиною роки, хлопця забрали з рідної родини через постійне жорстоке поводження з ним. Мама й тато розважалися, перевіряючи, наскільки він хоче жити, наче у грі на виживання. Вони залишали його цілими днями без їжі або ж плакати й валятися у власних екскрементах. На щастя, казав собі Джербер, діти не пам’ятають до трьох років. Проте це нормально, що десь у свідомості Еміліана ще були сліди від того полону.

Отець Лука, знайшовши Еміліана, одразу помітивйогосереддесятківдітей:Еміліанмавпроблемиз навчанням і майже не розмовляв. Священник, який керував асоціацією дистанційного усиновлення, що діяла дуже активно на території колишнього Радянського Союзу, знайшов сім’ю: молода подружня пара, яка належала до релігійної громади, після нескінченних і дорогих бюрократичних процедур врешті-решт змогла привезти його до Італії.

Лише через рік у щасливій родині Еміліан уже наздогнав своїх однолітків і досить вільно розмовляв італійською. Але коли здавалося, що все начебто добре, у нього стали проявлятися симптоми ранньої анорексії.

Відмовляючись від їжі, він став дитиною-привидом.

Прийомні батьки водили його від одного лікаря до іншого, не шкодуючи грошей, але ніхто не міг йому допомогти. Однак походження серйозних розладів харчової поведінки слід шукати в минулому, сповненому самотності та насильства.

Незважаючи на неможливість знайти ліки, батьки не здалися. Прийомна мати навіть залишила роботу, щоб повністю присвятити себе синові. Зважаючи на ситуацію, не дивно, що Балді була дуже засмучена таким нещастям, яке спіткало жінку та її чоловіка.

— Я не думаю, що є якісь альтернативи, — стримував її Джербер. — Ми повинні продовжувати слухати те, що говорить Еміліан.

— Я не знаю, чи хочу я сидіти там і слухати це, — гірко сказала суддя. — Коли ти маленький, у тебе немає іншого вибору, як любити того, хто тебе народив, навіть якщо це робить тобі боляче. Минуле Еміліана в Білорусі — це чорна діра, але тепер він опинився в абсолютно протилежній ситуації і щойновиявив, що володіє могутньою зброєю — любов’ю своєї нової сім’ї. Він безкарно використовує ту саму любов проти них, як це робили з ним його справжні батьки. І це лише для того, щоб відчути, як це — бути на боці мучителя.

— Жертва, яка стала злочинцем, — погодився Джербер, який продовжував заціпеніло стояти перед столом судді.

— Так, саме так, — твердо погодилася суддя, потрусивши пальцем перед обличчям психолога, щоб підкреслити, що він потрапив у саму суть. Вона явно хотіла випустити пару.

Аніта Балді була першим суддею, з яким Джербер мав справу, коли ще був стажистом, що фактично давало їй право невимушено розмовляти з ним. Експерт, однак, ніколи не наважувався на те саме. Протягом багатьох років він поважав її лекції та бурхливі емоції, вона була, мабуть, найсправедливішою та найспівчутливішою людиною, яку він знав у цій сфері. Їй залишалося кілька місяців до пенсії, вона ніколи не була заміжня і присвятила своє життя догляду за дітьми, яких не мала. На стіні позаду неї висіли малюнки, зроблені для неї дітьми, котрі проходили через ті темні кімнати. Її стіл був завалений юридичними документами, серед яких були розкидані різнокольорові цукерки.

Там була і справа Еміліана. Джербер дивився і думав, що для дитини-привида, на жаль, недостатньо змінити країну, ім’я та місто, щоб отримати нове життя. Ось чому цього разу Аніта Балді помилялася.

— Усе не так просто, — констатував дитячий психо­лог. — Я боюся, річ в іншому.

На цьому ствердженні суддя нахилилася вперед.

— Чому ти так думаєш?

— Ви помітили, коли хлопець підняв очі на дзерка­ло? — запитав він, але інтуїція підказала йому, що Балді не має пояснення.

— Так, то що?

— Незважаючи на легкий транс, Еміліан знав, що хтось спостерігає за ним з іншого боку.

— Думаєш, він розгадав фокус? — здивовано запитала вона. — Тоді ймовірніше, що він просто розіграв спектакль, — задоволено підсумувала Балді.

Та Джербер мав переконливий аргумент.

— Еміліан хотів, щоб ми були там, а також він хотів, щоб там була його нова сім’я.

— Чому?

— Я ще не знаю, але дізнаюся.

Суддя ретельно обдумала слова Джербера.

— Якщо Еміліан збрехав, то не просто так. І те ж саме, якщо він говорив правду, — зазначила вона, остаточно зрозумівши сенс слів психолога.

— Довірмося йому і подивимось, куди він захоче завести нас своєю історією, — сказав Джербер. — Цілком імовірно, що із цього нічого не вийде і він суперечить сам собі, або ж ми ще й досі чогось не вловлюємо.

Їм не довелося б довго чекати: у справах щодо ­неповнолітніх правосуддя відбувалося швидше, і нове слуханнябулопризначеновженанаступний­тиждень.

Грім сколихнув повітря за вікном. Над містом збиралася гроза, і навіть із третього поверху було чути голоси туристів із вулиці делла Скала, які поспішали знайти прихисток.

П’єтро Джербер подумав, що йому слід уже йти, якщо не хоче потрапити під дощ, хоча його офіс був за кілька вулиць від будівлі суду.

— Якщо це все… — лише сказав він, ступаючи крок до виходу в надії, що суддя його відпустить.

— Як твоя дружина й син? — запитала Аніта Балді, змінюючи тему.

— Із ними все гаразд, — поспіхом відповів він.

— Ти повинен триматися за цю дівчину. А скільки років Марко зараз?

— Йому два.

Весь час він продовжував дивитися на вулицю.

— Знаєш, діти довіряють тобі, я це бачу, — сказала вона, повертаючись до розмови про Еміліана. — Ти не лише переконуєш їх відкритися, ти змушуєш їх почуватися в безпеці.

Після цих слів вона зробила душевну паузу.

«Чому завжди потрібно робити «душевну паузу»?» — сказав собі Джербер. Ця коротка зупинка була прелюдією до фрази, яку він добре знав.

Тож суддя додала:

— Він би тобою пишався.

Почувши непряму згадку панаБ., П’єтро Джербер напружився.

На щастя, в цей момент у нього в кишені задзвонив мобільний телефон. Він витяг його й подивився на дисплей. Знову той самий невідомий номер, з якого йому дзвонили під час аудієнції. Він подумав про батька або опікуна одного зі своїх маленьких пацієнтів. Але помітив, що номер має міжнародний код. Можливо, це була якась неприємність — кол-центр, який хотів надати йому якусь «важливу» пропозицію. Хто б це не був, це був ідеальний привід піти.

— Якщо ви не заперечуєте, — сказав він, беручи слухавку, щоб повідомити їй, що йому є чимзайнятися.

— Звісно, можеш іти, — нарешті дозволила йому Балді помахом руки. — Передай мої вітання дружині і міцно поцілуй від мене Марко.

Джербер помчав сходами будівлі суду, сподіваючись уникнути грози.

— Що ви сказали, вибачте? — запитав він співрозмовника.

Перешкоди, шуми — на лінії було дуже гучно. Безумовно, впливала товщина стін старовинної будівлі.

— Зачекайте, я вас не чую, — сказав він у мобільний телефон.

Вийшовши, він опинився на вулиці саме в той момент, коли почалася злива. Він відразу ж потрапив у натовп перехожих, які намагалися врятуватися від апокаліпсису. Піднявши комір старого Burberry і поклавши руку на вухо, він намагався зрозуміти, чого хоче цей жіночий голос.

— Я кажу, мене звати Тереза Вокер, ми колеги, — повторила жінка англійською, але з акцентом, якого психолог ніколи не чув раніше. — Я телефоную з Аделаїди, що в Австралії.

Джербер був вражений, зрозумівши, що дзвінок надійшов з іншого кінця планети.

— Що я можу для вас зробити, лікарко Вокер? — запитав він, пришвидшивши крок, у той час, як вода сердито заливала місто.

— Я знайшла ваш номер на вебсайті Всесвітньої федерації психічного здоров’я, — заявила жінка. Потім додала: — Я хотіла б передати вам справу.

— Якщо ви можете почекати трохи, я буду у своєму офісі через п’ятнадцять хвилин, і ви розкажете більше, — сказав він, стрибаючи між калюжами, та звернув у провулок.

— Не можу чекати, — стривожено відповіла вона. — Вона їде.

— Хто? — запитав психолог. Але щойно він це промовив, його пройняло передчуття. У цей момент дощ став лити сильніше.

3

Пронизливе хвилювання.

Джербер не міг знайти іншого визначення повільної в’язкої консистенції цього відчуття. І, мабуть, саметомувін шукав прихистку в одному з під’їздів уздовж вулиці.

Він мав добре все зрозуміти.

— Що ви знаєте про ВА? — продовжила Вокер.

ВА, або «Вибіркова амнезія».

Джербер був здивований. Тема була досить суперечливою. Для деяких психологів це було захворювання, яке важко діагностувати, інші рішуче заперечували його існування.

— Небагато, — відповів він, і це була правда.

— Але як ви ставитесь до цього?

— Я налаштований скептично, — зізнався він. — Згідно з моїм професійним досвідом, із пам’яті неможливо вилучити окремі спогади.