Нашіптувач. Книга 1 ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN978-617-15-0842-2(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням: Carrisi D. Il Suggeritore : А Novel / Donato Carrisi. — Milano : Longanesi, 2009. — 464 p.

Переклад з італійськоїЛюбові Котляр

Дизайнер обкладинкиМаріанна Пащук

Каррізі Д.

К26 Нашіптувач: роман / Донато Каррізі ; пер. з італ. Л. Котляр. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2024. — 544 с.

ISBN 978-617-15-0647-3

ISBN 978-88-304-2644-3 (іт.)

Шістьдівчатокзникають одна за одною. Шість могилок знайдено в лісі, в кожній з них — дитяча рука. Але відшукати постраждалих чи їхні тіла поліції не вдалося.

За справу беруться МілаВаскес, яка спеціалізується на розшуку викрадених дітей, і талановитий криміналіст Ґоран Ґавіла. З кожною знайденою зачіпкою справа стаєдедалі складнішою, адже виявлені факти суперечать один одному, а сіра зона між добром і злом стрімко ширшає….

УДК 821.131.1

©Milano Gruppo editoriale Mauri Spagnol, 2009

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2024

Карцер ||||||||||||||||||||||||

Судовий округ № 45.

Рапорт начальника карцеру доктора Альфонса Беренґера.

23 листопада поточного року

До уваги Канцелярії

Головного прокурора

Дж. Б. Маріно

Предмет: конфіденційно

Шановний синьйоре Маріно!

Дозволю собі звернутися до Вас, щоб повідомити про дивний випадок з одним ув’язненим. Ідеться про в'язня під особистим номером РК-357/9. Ми вже давно звертаємося до нього саме так, адже він ні разу не висловив бажання повідомити нам свої особисті дані.

Поліція затримала його 22 жовтня. Чоловік блукав серед ночі сам і без одягу, на одній із другорядних сільських доріг регіону ||||||||||||||||||||.

Порівняльний аналіз відбитків пальців з тими, які є в нашому архіві, унеможливлює його причетність до незакритих попередніх правопорушень або злочинів. Однак затриманий відмовився повідомити свої особисті дані, навіть коли постав перед суддею, за що отримав покарання у формі ув’язнення на три місяці й вісімнадцять діб.

Відтоді, як ув’язнений РК-357/9 переступив поріг виправного закладу, він ні разу не мав проявів недисциплінованості й завжди дотримувався правил тюремного ув’язнення. Окрім того, суб’єкту притаманна самітницька вдача і він не схильний до спілкування з іншими. Можливо, через це ніхто відразу не звернув уваги на одну особливість у його поведінці, яку лише недавно помітив один із наших наглядачів.

Ув’язнений РК-357/9 протирає сукняною ганчіркою всі предмети, яких торкається, щодня збирає всі волосинки, що з нього падають, ретельно протирає після кожного використання посуд та унітаз.

Отже, ми маємо справу з маніяком гігієни, або (що значно ймовірніше) із суб’єктом, який за будь-яку ціну не бажає залишати після себе якихось «органічних слідів».

Відповідно до зазначеного вище ми маємо вагому підозру, що ув’язнений РК-357/9 здійснив якийсь особливо тяжкий злочин і тепер хоче завадити нам отримати свій ДНК для ідентифікації.

До цього часу суб’єкта утримували в камері разом з іншим ув’язненим, що, без сумніву, сприяло його намаганням розсіяти власні біологічні сліди. Однак я хотів би Вам повідомити, що тепер ми негайно перевели його в режим ізоляції, щоб позбавити можливості змішування.

Доводжу до Вашого відома зазначену вище інформацію для відкриття справи, а в разі потреби — термінового судового розпорядження, щоб примусити ув’язненого РК-357/9 зробити тест ДНК.

Треба взяти до уваги той факт, що рівно через 109 діб (12 березня) суб’єкт вийде на свободу.

З повагою — начальник карцеру

доктор Альфонс Беренґер.

1

Десь неподалік від В.5 лютого

Йоговівзасобоювеликийнічнийметелик,щовпевнено рухався у нічній пітьмі. Махав своїми запиленими крильцями, спритно оминаючи пастки гір, що стояли тихо пліч-о-пліч, як завмерлі, сплячі велетні.

Над ними —оксамитове небо. Під ними — ліс. Густий-прегустий.

Пілот повернувся до пасажира і вказав на величезну білу яму на землі попереду, яка нагадувала освітлене жерло вулкана.

Гелікоптер узяв курс на неї.

Через сім хвилин вони приземлилися на узбіччі траси. Дорогу перекрили й охороняли поліцейські. Чоловік у синьому костюмі поквапився на зустріч новоприбулому, дійшов аж під лопаті гелікоптера, притримуючи оскаженілу від вітру краватку.

— Вітаю, докторе, ми на вас чекали, — промовив він голосно, щоб перекричати рев двигунів.

Ґоран Ґавіла не відповів.

Спецагент Штерн продовжував:

— Ходімо, я поясню вам усе по дорозі.

Вони рушили в’юнкою стежиною, залишивши позаду гуркіт гелікоптера, який уже набирав висоту, і якого вже через мить поглинуло чорнильне небо.

Густий туман саваном сповзав донизу, а над ним виднілися обриси схилів. Навколо пахло лісом і вогкістю, що налипала на одяг і холодила шкіру.

— Можу вас запевнити, що це було нелегко, зараз самі побачите.

Агент Штерн ішов на кілька кроків попереду Ґорана, прокладаючи собі дорогу руками між гілками дерев, і водночас говорив, не озираючись на нього:

— Усе почалося вранці, десь об одинадцятій. Двоє хлопців ішли собі стежкою із собакою. Зайшли у ліс,піднялисясхиломі вийшлинагалявину.Собакав них — лабрадор, а ви ж бо знаєте, як вони полюбляють рити… Так от, той пес щось нанюхав і ледве не збожеволів. Став рити й вирив яму. Отак вигулькнула перша.

Ґоран намагався не відставати, поки вони заглиб­лювалися у дедалі густіший ліс, підіймаючись крутим схилом. Він помітив у Штерна на штанині під коліном дірку — свідчення, що цієї ночі йому не раз довелося пройти туди-сюди тим шляхом.

— Хлопчаки, звісно, відразу дременули звідти й повідомили місцеву поліцію, — вів далі агент. — Ті провели розслідування на місці, зафіксували результати, почали шукати зачіпки. Тобто звичайна робоча процедура. Потім комусь спало на думку ще копнути, щоб подивитися, чи не знайдеться ще чогось… і з’явилася друга! Отоді вони викликали нас. Ми вже тут три години й гадки не маємо, що там іще може бути під землею. Ось ми й прийшли…

Вони вийшли на невелику, освітлену прожекторами галявину, — те саме освітлене жерло вулкана. Несподівано запахи лісу зникли, і обом ударив у ніс характерний сморід. Ґоран задрав голову, принюхався. «Фенол», — сказав про себе.

І побачив.

Коло з невеликих могил. Десь із три десятки чоловік у білих комбінезонах розкопували у химерному галогеновому світлі. Озброївшись лопатками й пензлями, вони обережно знімали землю шар за шаром. Деякі прочісували траву, інші фотографували й ретельно реєстрували кожну знахідку. Усі рухалися, як в уповільненому кадрі. Дії експертів були точними, виваженими, гіпнотичними й супроводжувалися святим мовчанням, що порушувалися час від часу лише тихим клацанням фотоспалахів.

Ґоран розгледів серед слідчих спецагентів Сару Розу і Клауса Боріса. А ще там був Роше, головний інспектор, який його впізнав і відразу рішучим крокомрушив назустріч. Перш ніж він устиг розкрити рота, Ґоран випередив його запитанням:

— Скільки?

— П’ять. Кожна п’ятдесят сантиметрів завдовжки, двадцять завширшки й ще з п’ятдесят завглибшки… Як ти думаєш, що ховають у таких ямах?

В усіх — одне. Одне й те саме.

Кримінолог чекав, втупившись у нього уважним поглядом.

Пролунала відповідь:

— Ліву руку.

Ґоран розвернувся до людей у білих комбінезонах, що працювали на тому абсурдному цвинтарі просто неба. Земля повертала лише напіврозкладені рештки, однак те зло, що їх породило, гніздилося тут іще до того ніби завислого у просторі й часі моменту.

— Вони? — запитав Ґоран. Однак цього разу він вже знав відповідь.

— За результатами аналізу ПЛР усі жіночої статі. До того ж європейки й віком від семи до тринадцяти років…

Дівчатка.

Роше промовив фразу невиразним тоном на одному диханні. Ніби не міг більше тримати в собі й виплюнув, бо від них йому пекло в горлі.

Деббі. Аннеке. Сабіна. Мелісса. Кароліна.

Усе розпочалося за двадцять п’ять днів до тієї ночі з невеликої новини у щоденному провінційному виданні: зникнення учениці з престижного коледжу для дітей багатіїв. Усі відразу подумали про втечу. Героїні виповнилося дванадцять років, а звали її Деббі. Однокласники пригадували, що бачили, як вона виходила з коледжу після занять. У студентському гуртожитку для дівчаток її зникнення помітили лише під час вечірньої перевірки. Взагалі вся історія швидше нагадувала одну з тих незначних подій, яким присвячують невелику статтю на третій сторінці, щоб потім із нетерпінням чекати на щасливий кінець.

Та згодом зникла Аннеке.

Це сталося у маленькому селі з дерев’яними хатинами й білою церквою. Аннеке було десять років. Спершу подумали, що вона загубилася в лісі, де часто гасала на своєму велосипеді. До групи пошуку долучи­лися всі місцеві жителі. Однак безрезультатно.

Перш ніж вони встигли збагнути, що відбувалося насправді, це сталося знову.

Третю звали Сабіна, вона була найменшою. Сім рочків. Це сталося в місті суботнього вечора. Вона пішла з батьками до парку розваг, як і багато інших родин із дітьми. Там сіла на коника на каруселі, де товклося безліч дітлахів. Її мати бачила, як вона об’їхала перше коло і помахала їй рукою. Потім — друге, і вона знову їй махнула. А на третьому колі Сабіни вже не було.

Тільки тоді комусь спало на думку, що зникнення трьох дівчаток лише протягом трьох діб не можуть бути випадковими.

Тут уже розвернули масштабні пошуки. Залучили телебачення. Відразу заговорили про маніяка чи навіть кількох, можливо, про цілу банду. Насправді поліція не мала достатньо інформації, щоб висунути якусь конкретну гіпотезу для розслідування. Слідчі наполягали на виділенні окремої телефонної лінії для збирання інформації, навіть в анонімній формі. Дзвінків були сотні, і щоб перевірити їх усі, знадобилися б місяці. Однак від дівчаток — ані сліду. До того ж, оскільки діти зникли в різних місцях, місцеві органи поліції ніяк не могли дійти згоди, в чиїй компетенції мало відбуватися розслідування.

Лише на цьому етапі відділ розслідування особливо тяжких злочинів, яким керував головний інспектор Роше, отримав наказ долучитися. Справи про зникнення не були його компетенцією, однак психоз, що наростав, примусив керівництво зробити виняток.

Роше та його люди взялися за розслідування, коли пристрасті вже й без того розпалилися, і тут зникла четверта дівчинка.

Мелісса була найстаршою: тринадцять років. Як і всім іншим дівчаткам її віку, батьки ввели їй своєрідну комендантську годину, адже боялися, що вона може стати жертвою маніяка, що тероризував жителів. Однак заборона виходити з дому випала якраз на її день народження, а Мелісса мала власну програму на той вечір. Разом зі своїми подругами вони розробили невеликий таємний план: нишком вислизнути з дому й піти святкувати в боулінг. Усі подруги прийшли вчасно. Одна Мелісса не прийшла.

Відтоді розпочалося полювання на чудовисько,часом безладне та імпровізоване. Місцеві жителі згуртувалися і були готові навіть власноруч вчинити розправу. Поліція розставила на вулицях блок-пости. Посилили контроль за особами, яких у минулому притягували до відповідальності за злочини щодо неповнолітніх або кого підозрювали в таких. Батьки не хотіли випускати дітей із дому навіть до школи. Багато закладів тимчасово зачинили через відсутність учнів. Люди виходили з домівок лише в разі нагальної потреби. Після настання сутінок вулиці сіл та міст порожніли.

Кілька днів не було повідомлень про нові зникнення. Багато хто почав сподіватися, що всі вжиті заходи та застережні методи привели до бажаного ефекту, відбивши охоту в маніяка. Однак вони помилялися.

Викрадення п’ятої дитини набуло найбільшого розголосу.

Дівчинку звали Кароліна, вона мала одинадцять років. Її викрали просто з домашнього ліжка, поки вона спала в кімнаті поряд із кімнатою батьків, які нічого не чули.

П’ятеро дівчаток, викрадених протягом тижня. Затим — нескінченні сімнадцять діб тиші.

До тієї миті.

До отих п’яти похоронених рук.

Деббі. Аннеке. Сабіна. Мелісса. Кароліна.

Ґоран перевів погляд на коло з маленьких могил. Зловісний танок із рук. Йому навіть почала вчуватися лиховісна мелодія.

— З цієї миті всім зрозуміло, що ні про які випадкові зникнення не йдеться, — казав Роше, жестом підкликаючи до себе всіх на коротку промову.

Для них це вже стало звичкою. Роза, Боріс та Штерн склали руки за спину і, похнюпившись, стали слухати.

Роше розпочав:

— Я думаю про того, хто привів нас сюди цього вечора. Про того, хто все запланував і передбачив. Ми тепер тут, тому що він цього хотів, тому що він так це собі уявляв. І влаштував усе це для нас. Бо ця вистава — для нас, синьйори. Тільки для нас. Він підготував її дуже ретельно. Наперед насолоджуючись миттю і нашою реакцією. Щоб нас вразити. Щоб ми зрозуміли, який він великий та всемогутній.

Вони мовчки кивали.

Ким би не був той постановник, йому ніхто не перешкодив.

Роше, який вже давно офіційно долучив Ґавілу до своєї команди, помітив, що кримінолог слухав його неуважно, цілком заглибившись у власні думки.

— Ну а ти, докторе, що скажеш?

І тоді Ґоран випірнув зі свого мовчання і лише промовив:

— Птахи, — спершу ніхто не зрозумів, про що йдеться. А він вів далі незворушно: — Відразу після приїзду я не звернув уваги, тільки зараз помітив. Дивно якось. Послухайте…

З темряви лісу було чути голоси тисяч птахів.

— Співають, — здивовано пробурмотіла Роза.

Ґоран повернув голову в її бік і кивнув.

— Це все через прожектори… Вони сприйняли їхнє світло за світанок. От і співають, — зауважив Боріс.

— Вам здається, що в цьому немає сенсу? — продов­жив Ґоран, цього разу поглянувши вже на нього. — Однак він таки є… П’ять похованих кінцівок. До плеча. Без тіл. Якщо можна так висловитися, — ніякої жорстокої сцени в цьому випадку. Без тіл немає й облич. Без облич немає можливості ідентифікації, бракує зв’язку з конкретними особами. Можна хіба що запитати: а де ж вони, ці дівчатка? Тому що там, у могилах, їх немає. Не можна поглянути їм у вічі. Не можна усвідомити, що вони такі самі, як і ми. Бо насправді в усьому цьому мало людського. Це лише частини… Жодного співчуття. Він нам його не дозволив. Залишив нам тільки страх. Нам не можна відчувати жаль до цих маленьких жертв. Ми мусимо лише знати, що вони мертві… Вам здається, що в цьому є сенс? Тисячі птахів змушені галасувати навколо химерного світла. Ми не можемо їх бачити, але вони за нами спо­стерігають, — тисячі птахів. Хто вони? Прості птахи. Проте водночас — ілюзія. Треба уважно ставитися до ілюзіоністів: інколи зло нас обманює, набираючи найпростіших форм.

Мовчання. Кримінолог вкотре зумів відшукати маленький і багатозначний символічний зміст. Те, що інші часто не могли побачити або, як у цьому разі, почути: дрібниці, обриси, відтінки. Тінь навколо речей, темний ореол, в якому ховається зло.

Кожен вбивця має свій власний «малюнок», точний образ, що дарує йому задоволення, сповнює гордістю. Найважче завдання для слідчих — зрозуміти, яким є його бачення. Ось чому Ґоран був тут. Ось навіщо його викликали. Щоб загнав оте незбагненне зло до заспокійливих рамок науки.

У ту мить один з експертів у білому комбінезоні зі збентеженим виразом на обличчі підійшов до них і звернувся безпосередньо до головного інспектора:

— Синьйоре Роше, виникла проблема… тепер рук уже шість.

2

Учитель музики заговорив.

Проте не цей факт її вразив. Таке траплялося вже не вперше. Часто самотні люди промовляють уголос власні думки, перебуваючи у стінах домівки. Мілі теж траплялося говорити самій із собою, коли вона була вдома.

Ні. Здивувало інше. Саме воно й було нагородою за цілий тиждень роботи, за постійне сидіння на холоді в автівці напроти коричневого будинку, звідки вона в бінокль спостерігала за переміщеннями того товстого, веснянкуватого чоловіка під сорок, який повільно рухався у своєму невеликому, впорядкованому все­світі, повторюючи одні й ті самі дії, ніби павук, що плів одному йому відому павутину.

Учитель музики заговорив. Однак новина полягала в тому, що цього разу він промовив ім’я.

Міла прочитала по його губах літеру за літерою. Пабло. Це було підтвердження, ключ, щоб потрапити до того загадкового світу. Тепер вона це знала напевно.

Учитель музики мав гостя.

Ще десять днів тому Пабло був звичайним восьмирічним хлопчиком із темним волоссям і хитрими оченятами, який ганяв кварталом на скейті. І якщо мати або бабуся посилали його кудись із дорученням, то можна було не сумніватися: він вирушить на скейті. Він цілими днями гасав на швидкій дошці туди-сюди вулицями міста. Для сусідів, які постійно бачили через вікна, як він пролітає повз їхні домівки, Пабліто (так вони його ніжно прозвали) давно став невіддільною частиною довкілля.

Можливо, якраз через це ніхто нічого не помітив того лютневого ранку в жилому кварталі, де всі знали одне одного на ім’я і де будинки та життя мало чим відрізняються. Зелена «вольво» з кузовом-універсалом (напевно, вчитель музики навмисне вибрав саме її, щоб вона не дуже впадала в око серед інших автівок, припаркованих у провулках кварталу) повільно прокотилася порожніми вулицями. Тишу звичайного субот­нього ранку порушували хіба що шурхіт шин по асфальту та глухе шкрябання скейта, що поволі набирав швидкість… Знадобилося шість довгих годин, перш ніж хтось помітив, що серед звичних звуків тієї суботи чогось бракувало. Отого самого шкрябання. І що маленького Пабло під байдужим поглядом холодного зимового сонця проковтнула рухома тінь автомобіля і тепер не хотіла повертати, розлучивши з його улюб­леним скейтом.

Ота дошка із чотирма коліщатами так і лежала нерухомо посеред мурашника з агентів поліції, які від­разу після заяви про зникнення перекрили й оточили квартал.

Усе це відбувалося якихось десять днів тому.

Та це могло вже бути дуже пізно для Пабло. Пізно для його вразливої дитячої психіки. Пізно, щоб прокинутися без травм від такого поганого сну.

Тепер скейтборд лежав у багажнику поліцейської машини разом з іншими речами, іграшками та одягом. Предметами, на які натрапила у своїх пошуках Міла і які привели її до цього коричневого лігва. До вчителя музики, що викладав у коледжі, а у неділю вранці грав на органі в церкві. Віцепрезидента музикального товариства, яке щороку влаштовувало невеличкий фестиваль музики Моцарта. Непримітний і сором’язливий нежонатий чоловік в окулярах із помітними залисинами на голові та пухлими, пітними долонями.

Міла добре вміла спостерігати. Саме в цьому полягав її талант.

Вона вступила до лав поліції із чіткою метою, а закінчивши навчання в академії, цілком присвятила себе її досягненню. Її мало цікавили правопорушники, а ще менше — закон. Не задля них вона невпинно прочісувала кожен куточок, в якому могла сховатися ніким не потурбована принишкла у своїй гнилій сутності тінь.

Прочитавши ім’я Пабло по губах його тюремника, Міла відчула, як стрельнуло у праву ногу. Можливо, від багатогодинного сидіння в машині в очікуванні того знаку. А можливо, через рану на стегні, на яку вона наклала кілька швів.

«Потім полікую її як треба», —пообіцяла сама собі. Але потім. І вже в ту мить, промовляючи подумки ті слова, Міла вирішила, що неодмінно зайде до того будинку, щоб розвіяти чорні чари й припинити кошмар.

— Агентка Міла Васкес — Центру: виявила підозрюваного у викраденні малого Пабло Рамоса. Помешкання у коричневому будинку під номером двадцять сім, що по віале Альберас. Можлива небезпечна ситуація.

— Гаразд, агенте Васкес, направляємо до вас кілька патрульних машин. Знадобиться приблизно хвилин тридцять.

Забагато. У Міли їх не було. У Пабло їх не було.

Страх, що потім доведеться почути слова «було вже пізно» змусив її рушити до будинку.

Голос у рації вже став далекою луною, коли вона, міцно стискаючи пістолет у руці на рівні барицентру власного тіла, з уважним поглядом, короткими, швидкими кроками хутко досягла огорожі кремового кольору, що тягнулася лише вздовж задньої стіни будинку.

Над будинком височів велетенський білий платан. Його листя змінювало колір під поривами вітру, час від часу показуючи свій сріблястий бік. Міла підійшла до задньої дерев’яної хвіртки. Завмерла, притулившись тілом до забору, і прислухалася. Уривками до неї долітали звуки року, що розносилися вітром із невідомо якої сусідської оселі. Міла зазирнула через огорожу й побачила доглянутий сад із сарайчиком для начиння та червоним шлангом, що вився змією по траві й закінчувався розбризкувачем води. Пластмасові меблі й газовий мангал. Усе тихо і спокійно. Двері з великими вставками з матового скла кольору мальви. Міла потяглася рукою над хвірткою і обережно підняла защіпку з внутрішнього боку. Завіси хвіртки скреготіли, а тому вона відчинила її рівно настільки, щоб прослизнути до саду.

Зачинила, щоб ніхто всередині, визирнувши у вікно, не побачив жодних змін. Усе мало залишатися, як і раніше. Затим рушила вперед, так, як її навчили в академії, уважно опускаючи ступню на траву, самими носками, щоб не пригинати її, готова рвонути чимдуж, якщо виникне потреба. Через мить вона вже опинилася біля дверей чорного входу, з того боку, де вона не відкидала б тіні, якби вирішила зазирнути всередину будинку. Так дівчина й вчинила. Через матове скло вона мало що могла розгледіти, однак з обрисів меблів зрозуміла, що це була вітальня. Міла взялася за ручку дверей. Потягнула її донизу. Двері відчинилися.

Незамкнено.

Напевно, вчитель музики почувався цілком у безпеці у лігві, яке влаштував для себе та для свого в’язня. Уже зовсім згодом Міла мала б нагоду дізнатися, чому.

Покрита лінолеумом підлога жалібно попискувала під кожним кроком гумових підошов. Вона намагалася ступати якомога тихіше, зрештою вирішила роззутися і залишити кросівки біля шафи. Босою підкралася до порога коридору і почула, як він говорить…

— А ще мені потрібен рулон паперових рушників для кухні. І отой засіб для чищення кераміки… Так, саме він… І принеси мені також шість упаковок курячого супу, цукор, газету з програмою для телебачення і кілька пачок цигарок «лайт» тієї марки, що й завжди…

Голос лунав із вітальні. Учитель музики замовляв телефоном доставку товарів додому. Такий заклопотаний, що немає часу, щоб вийти з дому? Чи просто нехотів, бо не бажав спускати ні на мить ока зі свого гостя?

— Так, номер двадцять сім на віале Альберас, дякую. І принесіть решту з п’ятдесяти, бо це все, що в мене є вдома.

Міла йшла на голос, проминула дзеркало, в якому на мить побачила власне деформоване відображення. Як оті, що в парку розваг. Дійшовши до дверей вітальні, вона витягнула вперед руки з пістолетом, набрала у груди повітря і переступила поріг. Сподівалася захопити його зненацька, можливо, коли він ще стояв спиною до неї зі слухавкою в руці біля вікна. Як бездоганну живу мішень.

Якої не було.

Вітальня виявилася порожньою, а слухавка лежала на своєму місці на телефоні.

Зрозуміла, що ніхто нікуди не телефонував із тієї кімнати, коли холодні губи пістолета моторошним поцілунком доторкнулися до її потилиці.

Він стояв у неї за спиною.

Міла вилаялася про себе, дорікаючи собі за дурість. Учитель музики справді добре попрацював, влаштовуючи свій барліг. Хвіртка в саду, яка скрипіла, лінолеум на підлозі, що попискував, — усе для того, щоб попередити господаря про появу сторонніх. А потім — вдавана телефонна розмова, щоб спіймати здобич на наживку. Викривлене дзеркало, щоб вона не змогла помітити, як він підкрадається ззаду. Усі ці деталі були складовими пастки.

Міла відчула, як він потягнувся рукою вперед, до її пістолета. Опору не чинила.

— Можеш мене вбити, все одно тобі не втекти. Скоро тут будуть мої колеги. Тож краще здайся без зайвих дурниць.

Він не відповів. Їй здалося, що краєм ока вона може його бачити. Невже він посміхається?

Учитель музики відступив на крок. Дуло пістолета відокремилося від Мілиної потилиці, однак вона все ще відчувала отой моторошний зв’язок між власною головою та смертоносним залізом. Затим чоловік обійшов її і нарешті потрапив у поле її зору. Якусь мить мовчки дивився на неї. Але ніби не бачив. Було щось у його очах, що нагадувало Мілі непроглядні сутінки.

Учитель музики повернувся до неї спиною без найменшого остраху. Міла бачила, як він упевнено рушив до піаніно біля стіни. Опинившись перед музичним інструментом, чоловік сів на стілець і уп’явся поглядом у клавіші. З лівого краю поклав обидва пістолети.

Підняв руки й через мить опустив їх на клавіші.

Коли звуки шопенівського Ноктюрна №20 до-дієз мінор заповнювали кімнату, Міла часто дихала, а її внутрішнє напруження розливалося по тілу через жили та м’язи шиї. Пальці вчителя ковзали по клавішах піаніно легко і впевнено. Солодка мелодія змушувала Мілу, як під гіпнозом, бути мимовільною слухачкою концерту.

Вона примусила себе повернутися до дійсності, повільно позадкувала, обережно переступаючи босими ногами, аж поки знову не опинилася у коридорі. Видихнула, намагаючись уповільнити серцебиття. Затим під звуки мелодії взялася швидко обшукувати приміщення. Оглядала кімнату за кімнатою. Кабінет. Ванна. Комірчина.

Аж до зачинених дверей.

Штовхнула їх плечем. Від нього знову заболіла рана на стегні, довелося перенести вагу та силу удару на дельтоїдний м’яз. Нарешті двері піддалися.

Слабке світло коридору першим проникло до кімнати, де вікна, як здалося, були замурованими. Міла придивилися у темряву, звідки на неї зиркнули перелякані, налиті сльозами оченята. Пабліто сидів на ліжку, підібгавши ноги до худорлявого тільця. На ньому були тільки труси й майка. Малий намагався збагнути, чи треба її боятися, чи є Міла частиною його жахливого кошмарного сну. Вона промовила те, що завжди промовляла, коли знаходила дитину:

— Нам треба йти.

Він кивнув, простягнув до неї рученята і заліз їй на руки. Міла тим часом насторожено дослухалася до музи­ки, яка не змовкала і підганяла її. Боялася, що її може не вистачити, що вона от-от обірветься, і в неї забракне часу на те, щоб вибратися з будинку. Її охопив новий страх. Вона поставила під загрозу власне життя і життя бранця. І тепер вона боялася. Боялася зновупомилитися. Боялася перечепитися на останньому кроці, на тому, який би вивів її надвір із цього триклятоголігва. Або дізнатися, що будинок її нізащо не випустить,що вона зав’язне в ньому, як у клейкому гнізді, навіки.

Однак двері відчинилися, і вони опинилися надворі, на слабкому, але заспокійливому денному світлі.

Коли калатання серця дещо стихло і вона могла вже, відкинувши думку про пістолет, який залишила всередині, міцніше притиснути до себе Пабло, щоб прикрити його своїм гарячим тілом і таким чином ­відігнати від нього страх, хлопчина потягнувся до її вуха і прошепотів:

— А вона з нами не піде?

Мілини ноги раптом ніби свинцем налилися, і вона завмерла на місці як укопана. Захиталася, однак рівноваги не втратила.

Запитала в нього, сама не знаючи, чому, підштовхувана лише усвідомленням страшної істини:

— А де вона?

Хлопчик підняв руку і вказав пальчиком на третій поверх. Будинок поглядав на них своїми вікнами і нахабно насміхався, шкірився розчиненими дверима, які щойно випустили їх на волю.

Отоді страх зник уже цілком. Міла пройшла останні метри, що відділяли її від машини. Всадовила маленького Пабло на сидіння і пообіцяла йому урочисто:

— Я зараз.

Відтак розвернулася і знову зникла в нутрощах будинку.

Вона зупинилася перед сходами. Дивилася догори, не знаючи, що знайде там. Почала підніматися, тримаючись руками за поруччя. Ноти Шопена й надалі незворушно супроводжували її пошуки. Ноги важко переступали сходинку за сходинкою, а руки ніби прилипли до поруччя, яке, здавалося, хотіло утримати її.

Несподівано музика припинилася.

Міла завмерла і насторожилася. Пролунав сухий постріл, глухий удар від падіння тіла і какофонія звуків піаніно під вагою тіла вчителя музики, що зачепило клавіші. Міла поквапилася на верхній поверх. Не могла знати напевно, що ішлося не про нову пастку. Наприкінці сходи різко загинали вбік і закінчувалися майданчиком, який переходив у застелений товстим ковроліном вузький коридор. У самому його кінці — вікно. Перед ним — людська постать. Така худа, враз­ли­ва проти світла, з ногами на стільці, а руками й шиєю — простягнутими догори, до петлі, що звисала зі стелі. Міла побачила, як вона намагається вставити в ту петлю голову, і закричала. Та теж її помітила і спробувала прискорити свої дії. Бо так він їй сказав, так її навчив: «Якщо вони прийдуть, ти мусиш убити себе».

«Вони» — це всі інші, світ ззовні, ті, що не змогли б зрозуміти й ніколи б не пробачили.

Міла кинулася вперед у відчайдушній спробі зупинити її. І що більше наближалася, то сильнішим було її враження, буцімто вона біжить проти часу.

Багато років тому, в іншому житті, та дівчина була маленькою дівчинкою.

Міла добре пам’ятала її фото. Ретельно вивчала її, рису за рисою, подумки пригадуючи кожну дрібницю, кожну зморшку експресії на обличчі, закарбовуючи у своїй пам’яті кожну характерну деталь, навіть найменшу ваду на шкірі.

І оті очі. Блакитно-крапчасті, веселі. Спроможні цілком увібрати в себе все світло фотоспалаху. Очі десятирічної дівчинки, Елізи Ґомес. Той знімок зробив її батько. Нишком, під час свята, коли вона якраз збиралася розгорнути подарунок і не чекала, що її фотографуватимуть. Міла навіть уявляла собі, як воно сталося: батько покликав її, вона повернулася, і таким чином він із фотоапаратом захопив її зненацька. А тому Еліза, повернувшись, не мала навіть часу, щоб здивуватися. У виразі її обличчя закарбувалася мить, щось невидиме і непомітне для звичайного ока. Дивовижне зародження усмішки ще до того, як вона розквітне на устах чи осяє обличчя, як щойно народжена зірка.

Тож поліцейська не здивувалася, коли на її прохання надати їй один з останніх знімків зниклої доньки батьки Елізи Ґомес вибрали саме цей. Звісно, не найкращий вибір для її мети, адже вираз обличчя Елізи був неприродним, а тому від нього було б мало користі в намаганні змодулювати, як її обличчя могло змінитися із часом. Інші колеги, залучені до розслідування, стали нарікати. Однак Міла не звертала уваги, бо в тому знімку була якась особлива енергетика. От її якраз і треба було шукати. Не одне обличчя з тисячі схожих, не одну дівчинку серед багатьох інших. А саме оцю дівчинку, з оцим світлом в очах. Звісно, за умови, що тим часом нікому не вдасться його погасити…

Міла ледве встигла підхопити її обома руками за ноги, перш ніж тіло зависло у петлі. Дівчина запручалася, спробувала відбиватися ногами, кричати. Аж поки Міла не назвала її на ім’я.

— Елізо, — промовила вона якнайніжніше.

І та впізнала.

Згадала, хто вона є. Роки ув’язнення вирвали з неї її особистість, день за днем, шматочок за шматочком. Аж поки вона не вирішила, що той чоловік і є її родиною, забувши про решту світу. Решта світу ніколи б її не врятувала.

Еліза здивовано поглянула Мілі в очі. Затихла і дозволила себе порятувати.

3

Шість рук. П’ять імен.

З тією загадкою команда залишила галявину посеред лісу і перемістилася до тимчасового табору мобільної групи розслідування, розташованого на узбіччі траси. Наявність свіжої кави та канапок, здавалося, аж ніяк не відповідала загальному настрою, однак служила для того, щоб створити враження контролю над ситуацією. Хай там як, а того холодного лютневого ранку слідчим було не до буфету.

Штерн вийняв із кишені коробочку з м’ятними льодяниками. Потрусив її, висипав кілька собі на долоню і закинув до рота. Казав, що з ними йому краще думається.

— Як таке може бути? — промовив швидше для самого себе, аніж для інших.

— Чорт… — не втримався Боріс. Однак вилаявся так тихо, що його ніхто не почув.

Роза шукала всередині фургона мобільної групи якийсь предмет, щоб зосередити свою увагу. Ґоран це помітив. Він розумів її, адже в неї самої була донька того ж віку, що й жертви-дівчатка. Це перше, що спадає тобі на думку, коли маєш справу зі злочином щодо неповнолітніх. Твої власні діти. І ти запитуєш себе: а що сталося б, якби… І не можеш висловити фразу до кінця, бо від однієї лише думки тобі стає погано.

— Так він нам їх по частинах і видасть, — сказав головний інспектор Роше.

— То ось у чому полягає наше завдання?! Збирати тіла? — запитав із відтінком роздратування в голосі Боріс. Він мав діяльну вдачу, і роль могильника його геть не задовольняла. Він вимагав винуватця. Та й інші вже кивали головами на знак згоди.

Роше їх заспокоїв:

— Основна мета, як і завжди: арешт злочинця. Однак ми не можемо уникнути пошуку тіл, що так крають серце.

— Так він же навмисне усе підлаштував!

Усі вирячилися на Ґорана, намагаючись уторопати зміст останньої фрази.

— Лабрадор, який нанюхав руку й вирив яму, є час­тиною «плану». Наш злочинець заздалегідь звернув увагу на двох хлопчаків із собакою. Знав, що вони ходили гуляти лісом. Тому й влаштував там свій маленький цвинтар. Так просто. Завершив свій «витвір» і продемонстрував нам. Ось і все.

— То ви хочете сказати, що ми його не впіймаємо? — запитав Боріс, який повірити в це не міг, а тому лютував іще більше.

— Вам краще за мене знати, як буває з такими справами…

— Але ж він знову це зробить, чи не так? Знову вбиватиме… — цього разу вже Роза ніяк не могла вга­муватися. — Якщо так безкарно в нього вийшло, спробує знову.

Їй хотілося почути заперечення, але Ґоран мовчав. Та навіть якщо він і мав би думку із цього приводу, то не зміг би висловити для нормального сприйняття суперечливе почуття, що, з одного боку, викликала в нього жорстокість тих страшних смертей, а з другого, — його власне цинічне бажання, щоб вбивця вирішив знову діяти. Бо це була б єдина можливість його схопити, і це знали всі.

Знову заговорив головний інспектор Роше:

— Якщо знайдемо тіла цих дівчаток, принаймні батьки зможуть їх поховати й матимуть могили, на яких їх оплакуватимуть.

Як завжди, Роше зумів поставити питання підіншим кутом зору і запропонувати бачення ситуації у більш політкоректному аспекті. Так він готувався до виступу перед журналістами, коли довелося б пом’якшити розповідь і не забути про власний імідж. Спершу — жалоба, біль, щоб виграти час. А вже потім — розслідування та винуватці.

Однак Ґоран добре знав, що нічого в нього не вийде, бо журналісти накинуться на нього, як шуліки, вихоплюючи кожен шматочок інформації, жадібно чіпляючись за справу і обсмоктуючи всі найбридкіші подробиці. І що найважливіше: від тієї миті вони б їм уже нічого не пробачили. Кожен жест, кожне слово набули б ваги обіцянки, урочистої присяги. Роше був переконаний, що йому вдасться утримати під контро­лем журналістів, згодовуючи їм потроху за раз те, що вони хочуть почути. І Ґоран залишив інспектору його хитку ілюзію контролю.

— Гадаю, треба придумати цьому типу прізвисько… Перш ніж це зробить преса, — сказав Роше.

Ґоран погодився, хоча й не з тих самих причин, що головний інспектор. Доктор Ґавіла, як і решта кримінологів, які співпрацювали з поліцією, послуговувався власними методами. Перший полягав у тому, щоб якнайшвидше наділити зловмисника характеристиками й перетворити ще нечітку і неокреслену фігуру в суб’єкт із людською подобою. Адже зіткнувшись із таким жахливим і немотивованим злом, часто забу­ваєш, що його автор (так само, як і жертва) є людською особою з нормальним життям, роботою і, можливо, навіть родиною. На підтвердження цього свого переконання доктор Ґавіла зазвичай звертав увагу своїх студентів університету на той факт, що в разі арешту того чи іншого серійного вбивці для його сусідів та родичів зазвичай це виявлялося великою несподіванкою.

«Ми називаємо їх чудовиськами, бо вважаємо, що вони геть відрізняються від нас, бо так нам простіше, — казав Ґоран на своїх семінарах. — А насправді вони схожі на нас в усьому. Однак нам зручніше не думати, що хтось із подібних нам може бути здатним на що завгодно. Це пояснюється нашою природою. Антропологи називають цю властивість людської психіки “деперсоналізація злочинця”, і вона часто є найголовнішою перепоною для виявлення серійного вбивці. Адже людина має свої слабкі сторони, а тому її можна впіймати. А чудовисько — ні.»

Саме із цієї причини у лекційному залі Ґорана на стіні вже давно висіла чорно-біла фотографія хлопчика. Маленького, пухкенького та беззахисного хлоп’яти. Студенти бачили її щодня і з часом навіть починали прив’язуватися до нього. Аж поки одного дня, десь приблизно на половині семестру, хтось не набирався сміливості запитати, хто він такий, і Ґоран пропонував їм самим відгадати. Відповіді вражали різноманітністю та фантазією. А він потім насолоджувався викликаним ефектом, коли повідомляв, що той хлопчина був Адольф Гітлер.

Після війни лідер нацизму у колективній свідомості перетворився на чудовисько, і протягом десятиліть народи-переможці воєнного конфлікту відмовлялися від іншого бачення. А тому ніхто не бачив дитячих знімків фюрера. Неможливо, щоб чудовисько колись було маленьким хлопчиком чи викликало якісь інші почуття, окрім ненависті, жило звичайним життям, як і всі його однолітки, що згодом перетворилися б на його жертв.

«Для багатьох людей спроба гуманізувати Гітлера означає намагання якось пояснити його, — звертався Ґоран до слухачів. — Однак суспільство не бажає, щоб зло пояснювали чи намагалися зрозуміти. А якщо хтось вирішує спробувати, він у такий спосіб шукатиме йому виправдання.»

Коли всі перебували у фургоні мобільної групи, Боріс запропонував назвати автора цвинтаря з рук «Альберт» на згадку про одну давню справу. Присутнісприйняли його пропозицію з усмішкою. На тому й вирішили.

Відтоді всі члени команди називали б убивцю саме так. І день за днем Альберт почав би набувати людських рис. Мати ніс, очі, обличчя, власне життя. Кожен наділяв би його власним баченням і не вважив би його більше невловною тінню.

— Отже, Альберт? — зібрання команди вже закінчилося, а Роше все ще обмірковував, яким буде відгук засобів інформації на те ім’я. Пробував його на язик, намагався відчути смак. Можливо, подіє.

Однак головного інспектора непокоїло ще дещо. Він вирішив поділитися своїми сумнівами з Ґораном.

— Сказати по правді, я згоден із Борісом. Господи! Не можу ж я зобов’язувати своїх людей збирати мертві тіла, коли якийсь божевільний психопат привселюдно виставляє нас ідіотами!

Ґоран добре знав: коли Роше говорить про «своїх людей», він має на увазі насамперед себе. То він так побоювався, що не отримає бажаного результату. І завжди хвилювався, щоб хтось із федеральної поліції не звинуватив його в неефективності, якби їм не вдалося зупинити злочинця.

А ще не слід забувати про руку номер шість.

— Я тут подумав, що не треба поки що повідомляти пресу про існування шостої жертви.

Ґоран здивовано вирячився на нього:

— А як же ми тоді дізнаємося, хто це може бути?

— Я вже все придумав, не турбуйся…

За свою кар’єру Міла Васкес розкрила вісімдесят де­в’ять справ про зникнення. Її нагородили трьома медалями й багатьма подяками. Вважали експертом у її царині й часто зверталися за консультаціями, навіть із-за кордону.

Операцію того ранку, в результаті якої було звільнено одночасно Пабло та Елізу, вважали неймовірним успіхом. Міла не сказала ані слова. Однак її це дратувало. Їй хотілося визнати всі свої помилки. Те, що вона увійшла до коричневого будинку, не доче­кавшись підкріплення. Те, що недооцінила ситуацію і можливі пастки. Що наражала на ризик себе та заручників, дозволивши підозрюваному себе роззброїти й навести дуло пістолета в потилицю. І нарешті за те, що не змогла завадити самогубству вчителя музики.

Однак її керівники вирішили замовчати ці факти і підкреслити її заслуги, коли позували перед пресою для традиційних фотознімків.

На тих знімках Міли ніколи не було. Офіційною причиною вважали бажання зберегти її анонімність для майбутніх розслідувань. Та насправді вона терпіти не могла фотографуватися. Навіть власне відображення у дзеркалі її дратувало. І не тому, що негарна, якраз навпаки. Однак у її тридцять два роки численні години виснажливих тренувань у спортзалі знищили в ній будь-які натяки на жіночність. Будь-які м’які вигини тіла. Ніби найменші натяки на жіночність треба було вирвати із себе з коренем. Хоча вона часто носила чоловічий одяг, награної маскулінності в ній теж не було. Просто не було нічого такого, що могло б свідчити про належність до якоїсь статі. Так їй хотілося. Одяг непримітний. Не занадто вузькі джинси, зручні кросівки, шкіряна куртка. Просто одяг. Його функція полягала лише в тому, щоб прикривати її тіло і захищати його від холоду. Вона ніколи не марнувала час на те, щоб його вибирати, просто купувала і все. Інколи кілька штук однакового. Вона не переймалася. Так їй хотілося.

Бути невидимою серед невидимих.

Можливо, через це вона запросто перевдягалася в одній роздягальні з агентами-чоловіками.

Міла ось уже десять хвилин стояла перед відчиненими дверцятами своєї особистої шафки в роздягальні, обдумуючи всі події того дня. Вона мусила щось зробити, але мозок відмовлявся пригадати, що саме. Потім гострий біль у стегні повернув її до тями. Рана знову відкрилася, вона спробувала було зупинити кров жіночою прокладкою і пластиром, але марно. Краї шкіри навколо розрізу були закороткими, а тому їй не вдалося як слід зашити його самотужки голкою та ниткою. Мабуть, цього разу таки треба звернутися до лікаря, але їхати до лікарні їй не хотілося. Почнуть розпитувати, що і як. Вона вирішила накласти тугішу пов’язку, сподіваючись, що кров зупиниться, а потім спробувати накласти нові шви. І все одно доведеться вживати антибіотики, щоб уникнути інфекції. Треба буде розжитися підробленим рецептом у знайомого безхатченка, що товкся на залізничному вокзалі й час від часу надавав їй інформацію про нових прибулих.

Вокзали.

«Дивно, — подумала Міла. — У той час, коли для більшості світу вони є лише місцем транзиту, для деяких це пункт призначення. Тут вони зупиняються і вже далі не їдуть. Вокзали — це щось на кшталт передпокою до пекла, де накопичуються душі, які загубилися і чекають, коли хтось по них прийде».

Тут щодня зникають безслідно від двадцяти до двадцяти п’яти осіб. Міла добре знала статистику. Вони просто несподівано припиняють виходити на зв’язок. Зникають раптом, без попередження, без багажу. Так, ніби розчиняються у повітрі.

Міла розуміла, що більшість із них давно зійшли з правильного шляху, жили завдяки торгівлі наркотиками, крадіжкам, завжди були готовими заплямувати себе якимось злочином, постійно знову потрапляли за ґрати майже відразу після виходу з в’язниці. Але були й такі (і то була химерна меншість), хто у певний момент свого життя вирішував зникнути назавжди. Як, наприклад, мати родини, яка пішла на закупи до супермаркету і більше не повернулася додому, або чиїсь син чи брат, які сідали на потяг, але до місця призначення не прибували.

Міла вважала, що в кожного з нас є свій шлях. Шлях, який веде додому, до рідних нам людей, до того, що для нас найдорожче. Шлях зазвичай завжди незмінний, той, який ми вивчаємо ще змалечку і потім ідемо ним протягом життя. Однак трапляється, що той шлях раптом переривається. Чи ніби тимчасово блокується.

Але буває й таке, що губишся у темряві.

Міла знала, що більша частина з тих, хто зникав, зрештою повертаються і розповідають свою історію. Іншим розповісти нічого, і вони просто повертаються до свого попереднього існування. Ще комусь поталанило менше: він них залишилося лише німе тіло. А є й ті, про яких ніхто ніколи й нічого не дізнається.

Серед останніх завжди знайдеться і дитина. Батьки якої готові були віддати все на світі, аби тільки дізнатися, що сталося. Де вони помилилися. Яка неуважність призвела до початку цієї драми мовчання. Куди поділося їхнє дитя. Хто забрав його і чому. Є такі, хто допитується у Бога, за які такі гріхи його так покарали. Інші не знаходять собі спокою протягом решти свого життя у пошуках відповідей або доводять себе до смерті отими запитаннями. «Скажіть принаймні, жива моя дитина чи мертва», — запитують вони. Іншим навіть хотілося почути друге, аби тільки виплакатися. Єдиним їхнім бажанням було не змиритися з втратою, а припинити сподіватися. Бо сподівання повільно вбиває.

Однак Міла не вірила в балачки про «правду, що дарує полегшення». Відчула це на собі, коли вперше знайшла зниклу жертву. І пережила те саме відчуття того дня, коли розвозила по домівках Пабло та Елізу.

Хлопчика зустрічали з криками радості всіх жителів кварталу, гудінням автомобільних клаксонів. Елізу — ні, минуло занадто багато часу.

Урятувавши дівчину, Міла повезла її до спеціалізованого центру, де про неї подбали соціальні праців­ники. Вони її нагодували, перевдягли в чистий одяг. «З якоїсь химерної причини, — подумалося Мілі, — він увесь був на один чи два розміри більший». Можливо, тому що люди, для яких він призначався, кудись поділися за усі роки забуття.

Еліза протягом усього часу не проронила ні слова. Не пручалася, не сахалася, дозволяючи робити із собою все, що треба. Затим Міла сказала, що відвезе її додому. Навіть після цього дівчина промовчала.

Утупившись поглядом у свою шафку, молода поліцейська мимоволі вкотре пригадала обличчя батьків Елізи Ґомес, коли вона постукала разом із нею у двері їхнього будинку. Вони виявилися зовсім неготовими й навіть дещо збентеженими. Можливо, гадали, що їм привезуть назад їхню маленьку десятилітню доньку, а не оту дорослу дівчину, з якою у них не було нічого спільного.

У дитинстві Еліза була дуже розумною і кмітливою. Вона рано почала говорити. Першим промовленим словом було «Мей» — так звали її плюшевого ведмедика. Однак її мати запам’ятала ще й останнє: «завтра». Ним закінчувала фраза «До завтра», яку донька промовила, вже стоячи на порозі, перш ніж піти ночувати до подружки. Але те «завтра» так і не настало. Елізине «завтра» ще не прийшло. А от її «вчора» розтягнулося у довжелезний день, який і не думав закінчуватися.

Протягом того розтягнутого в часі дня Еліза для її батьків залишалася десятирічною дівчинкою з її наповненою іграшками кімнаткою та різдвяними подарунками, які щороку складали біля каміна. Для них вона завжди залишалася такою самою, якою вони її пам’ятали. Як на фотографіях пам’яті, де вона зав’язла ніби під дією чиїхось чарів.

І попри той факт, що Міла її знайшла, вони б і надалі чекали на свою дівчинку, яку втратили. І так би ніколи не заспокоїлися.

Після обіймів, супроводжуваних сльозами й аж занадто передбачуваним розчуленням, синьйора Ґомес запросила їх до хати і пригостила чаєм та печивом. Вона поводилася з донькою, як зазвичай поводяться з гостею. Можливо, десь глибоко в душі сподівалася, що після завершення візиту вона піде, залишивши їх із чоловіком з отим із певного часу втішливим відчуттям втрати.

Міла завжди порівнювала смуток зі старими шафами, від яких постійно хочеш позбавитися, однак зрештою вони залишаються на своїх місцях і через певний час набувають характерного запаху, яким заповнюють усю кімнату. А ти із часом звикаєш і сам починаєш бути частиною того запаху.

Еліза повернулася, тож її батькам належало зняти із себе жалобу і повернути все те співчуття, яким їх наділяли протягом усіх минулих років. Вони вже не малиприводу для смутку. Звідки їм було набратися мужності,щоб розповісти решті світу про своє нове горе, спричинене незнайомкою, яка вешталася по їхній домівці?

Затримавшись для годиться на кілька хвилин, Міла стала прощатися і помітила, як їй здалося, у погляді матері Елізи прохання про допомогу. «І що мені тепер робити?» — читалося німе запитання у переляканих очах жінки, якій доводилося мати справу з новою дійсністю.

Міла й сама повинна була усвідомити нову правду. Той факт, що Елізу Ґомес знайшли цілком випадково.Якби у її викрадача після всіх тих років не виникло потреби розширити «родину», захопивши ще й Пабліто, ніхто б так ніколи й не довідався, що з нею насправді сталося. Еліза й надалі залишалася б ізольованоюв тому світі, створеному лише для неї і для маній її тюремника. Спершу — як донька, а згодом — як вірна наречена.

З тими думками Міла зачинила дверцята шафки. «Забудь, забудь, — наказувала собі. — Інших ліків від цього немає».

Відділок поволі порожнів, і їй не терпілося повернутися додому. Вона б стала під душ, а потім відкоркувала би пляшку порто і насмажила б каштанів на газовій плитці. А потім дивилася б у вікно вітальні на дерево. А якщо поталанить, то навіть, можливо, задрімала б на дивані.

Та коли вона вже збиралася нагородити себе за роботу тихим, самотнім вечором, до роздягальні зазирнув один із колег.

Сержант Морексу хотів її бачити.

Того лютневого вечора вулиці міста вкрило блискучим слизом вологи. Ґоран вийшов із таксі. Він не мав власної машини й водійського посвідчення, бо так було зручніше, коли хтось інший піклувався про його переміщення. Не те щоб він не намагався, йому навіть подобалося керувати транспортом. Але для людини, яка мала звичку занадто заглиблюватися у власні думки, не бажано сідати за кермо. А тому Ґоран покинув цю справу.

Заплативши водієві, друге, що він зробив, ставши на тротуар черевиками сорок четвертого розміру, так це дістав із кишені куртки третю сигарету за день. Підпалив, двічі затягнувся й викинув. Така звичка виробилася в нього після того, як він твердо вирішив кинути палити. Щось на кшталт компромісу із самим собою, щоб обманути потребу в нікотині.

Поки стояв на тротуарі, наткнувся поглядом на власне відображення у вітрині. Кілька секунд роздивлявся. Неохайна борода обрамляла все змучене обличчя. Чорні кола навколо очей, скуйовджене волосся. Він усвідомлював, що занедбав свою зовнішність. А ті, хто раніше про неї піклувався, вже давно відмовилися від такої ролі.

Що найкраще характеризувало Ґорана, на думку всіх, так це його тривалі й загадкові мовчання.

А ще — великі уважні очі.

Уже майже настав час вечері. Він повільно зійшов сходами під’їзду. Увійшов до своєї квартири й при­слухався. Минуло кілька секунд, поки він звикав то тієї нової тиші домівки, а потім розчув знайомий, рідний голос Томмі, який бавився у своїй кімнаті. Підійшов до дверей, однак заходити не став, а спинився на порозі, спостерігаючи за ним і не наважуючись перервати гру.

Томмі був безтурботним дев’ятирічним малюком із каштановим волоссям. Йому подобалися червоний колір, баскетбол і морозиво, навіть узимку. У нього був найкращий друг Бастіано, з яким вони влаштовували фантастичні «сафарі» у шкільному садку. Обидва були скаутами й наступного літа мали вирушити у похід. Остан­нім часом тільки й розмов було, що про нього.

Неймовірно, наскільки він був схожий на матір, а від батька успадкував лише одну рису.

Такі самі великі й уважні очі.

Помітивши Ґорана, він обернувся і усміхнувся.

— Ти пізно, — дорікнув йому.

— Знаю. Вибач, — виправдовувався Ґоран. — Синьйора Руна давно пішла?

— Її син приїхав за нею пів години тому.

Ґоран відчув роздратування: синьйора Руна вже кілька днів працювала у них гувернанткою. А тому мусила знати, що йому не подобалося, коли Томмі залишався сам удома. І це було однією з невеличких незручностей, через які йому часом було так важко примирятися із життям. Сам Ґоран не міг з усім впоратися. Так, ніби єдина особа, що мала той загадковий дар, забула залишити йому інструкції з магічними заклинаннями, перш ніж залишити його.

Напевно, доведеться йому поговорити із синьйорою Руною і суворіше наполягти на своєму. Він скаже їй, щоб вона затримувалася ввечері до того часу, аж поки він не повернеться додому. Томмі, схоже, якимось чином збагнув, чим він незадоволений, і насупився. Тому Ґоран відразу спробував його відволікти запитанням:

— Ти голодний?

— Я з’їв яблуко, кілька крекерів і попив води.

Ґоран насмішкувато похитав головою:

— Не дуже багато як для вечері.

— Так то був перекус. А зараз я б поїв чогосьіншого…

— Спагеті?

Томмі аж в долоні заплескав на радощах. Ґоран погладив його по голові.

Вони разом приготували пасту і накрили на стіл, як у злагодженому танку, де кожен знав свої обов’язки й виконував їх без зайвих запитань. Його син швидко вчився, і Ґоран цим пишався.

Останні місяці видалися важкими для обох.

Їхнє життя загрожувало розпастися в будь-яку мить. І він намагався утримати його за краї, терпляче стягуючи докупи. Своїй відсутності протиставляв порядок: регулярне харчування, чіткий розпорядок дня, вироб­лені звички. Це залишалося таким, як і раніше. Усе повторювалося і давало Томмі відчуття певності.

Зрештою вони навчилися разом, один від одного, якось уживатися з тією порожнечею і не відкидати реальності. Якщо комусь одному хотілося про це поговорити, вони сідали й говорили.

Єдине, чого не робили ніколи, — не називали ту порожнечу її ім’ям. Бо викреслили те ім’я зі свого словника. Послуговувалися іншими способами, іншими висловами. Дивно якось. Чоловік, який дбав про те, щоб надати ім’я кожному серійному вбивці, що трап­лявся на його професійному шляху, не знав, як назива­ти ту, яка колись була його дружиною і яка дозволила синові «зособити» власну матір. Перетворившись майже на героїню з казок, які він читав малому щовечора.

Томмі був єдиним якорем, який ще тримав його в цьому світі. Інакше він би вмить ковзнув до прірви, в яку заглядав щодня там, надворі. Після вечері Ґоран пішов до кабінету. Томмі почимчикував слідом. Так вони робили щовечора. Він сідав у старе скрипляче крісло, а його син вкладався животом на килим, повертаючись до світу своїх уявних діалогів.

Ґоран окинув поглядом свою бібліотеку. На полицях виструнчилися книги з кримінології, кримінальної антропології та судової медицини. Деякі у дорогих палітурках із позолоченими корінцями. Інші — простіші, у твердих обкладинках. У них ховалисявідповіді. Однак найважче, як він завжди казав своїм учням, — знайти правильні запитання. На сторінках тих книг можна було побачити багато страшних фотографій. Порізаних, пошкоджених, понівечених, обпечених, пошматованих тіл. Усі знімки упорядковано і детально підписано. Людські життя, зведені до холодного, сухого предмету вивчення.

Ось чому ще зовсім недавно Ґоран забороняв Томмі заходити до того своєрідного святилища. Боявся, що цікавість візьме гору, і малий, розгорнувши якусь із книжок, дізнається, яким жорстоким може бути життя. Та одного разу Томмі таки порушив правило. Він застав його в кабінеті, де той лежав на килимі, як зараз, і збирався погортати один із томів. Та картина й досі стояла в Ґорана перед очима: син зупинився на зображенні молодої жінки, чиє тіло виловили в річці взимку. Вона була гола, шкіра посиніла, порожні очі розплющені.

Томмі зовсім не здавався зляканим, і Ґоран, замість того, щоб накричати на нього, сів поряд на підлогу, схрестивши ноги.

— Ти знаєш, що це?

Томмі незворушно помовчав якусь мить. Потім відповів, ретельно перерахувавши все, що бачив. Тонкі пальці, волосся, вкрите інеєм, погляд, в якому застрягли невідомі думки. І нарешті став уявляти, ким вона могла бути за професією, яких мала друзів і де мешкала. Отоді Ґоран і збагнув, що Томмі помічав усе на тому знімку, окрім однієї деталі. Смерті.

Діти не бачать смерті. Тому що їхнє життя триває один день, зранку, щойно вони прокидаються, і до вечора, коли лягають спати.

Того разу Ґоран зрозумів: як би він не старався, йому не вдасться захистити сина від усього зла світу. Так само як і кілька років потому він не зміг уберегти від того, що вчинила йому мати.

Сержант Морексу відрізнявся від інших керівників Міли. Йому не було діла ні до слави, ні до фото в газетах. А тому поліцейська вже готувалася отримати наганяй із приводу того, як провела операцію в домівці вчителя музики.

Морексу мав запальну вдачу як у діях, так і в прояві почуттів. Йому не вдавалося стримувати емоції довше, аніж на кілька секунд. Через це він запросто міг розгніватися і накричати, а вже за мить усміхатися і чемно розмовляти. А щоб не гаяти часу на зайві слова, ще й допомагав собі жестами. Наприклад, коли хотів тебе втішити, клав руку на плече і тим часом проводжав до дверей. А коли телефонував, притискав слухавку щокою до плеча, щоб тримати руки вільними.

Однак цього разу він не квапився.

Примусив Мілу стояти перед своїм письмовим столом, не запросивши сісти. Затим втупився у неї важким поглядом, витягнувши вперед ноги й схрестивши руки на грудях.

— Не знаю, чи ти усвідомлюєш те, що сталося сьогодні…

— Знаю, я помилилася, — поспішила виправдатися вона.

— Насправді ти врятувала всіх трьох.

Від тих слів вона заклякла, мов паралізована, на кілька довгих секунд.

— Трьох?

Морексу сів рівніше у кріслі, опустив очі на аркуш перед собою:

— У квартирі вчителя музики знайшли запис серед нотаток. Схоже, він збирався захопити ще одну…

Сержант подав Мілі копію сторінки із записної книжки. Під заголовком із дати й місяця стояло ім’я.

— Прісцилла? — перепитала вона.

— Прісцилла, — підтвердив Морексу.

— І хто вона?

— Дівчинка, якій пощастило.

І не додав нічого. Бо не знав. Не було зазначено ні прізвища, ні адреси, ні фото. Лише ім’я. Прісцилла.

— А тому припини картати себе в усіх гріхах на світі, — продовжив Морексу і, перш ніж вона встигла щось відповісти, додав, — я бачив тебе на пресконференції сьогодні. Складалося враження, ніби тобі все одно.

— А мені справді все одно…

— Хай тобі грець, Васкес! Ти хоч уявляєш, як мають дякувати тобі всі ті, кого ти врятувала?! Не кажучи вже про їхні родини!

«Ви так кажете, тому що не бачили погляду матері Елізи Ґомес», — хотілося відповісти Мілі. Однак вона вирішила обмежитися кивком. Морексу дивився на неї і скрушно хитав головою.

— Відтоді як ти у нас з’явилася, я ні разу не чув від тебе хоч слова нарікання.

— Це добре чи погано?

— Ну, якщо тобі самій невтямки, маємо велику проблему, дівчинко моя… А тому я вирішив, що тобі не завадить трішки роботи в команді.

Однак Міла не погоджувалася:

— Навіщо? Я добре виконую свою роботу, решта мене не цікавить. І я вже звикла працювати самостійно. А так доведеться пристосовувати свої методи під когось. Як мені пояснювати комусь…

— Іди збирати валізи, — перебив її Морексу, навіть не дослухавши.

— Чому такий поспіх?

— Виїдеш сьогодні ввечері.

— Це що, таке покарання?

— Зовсім не покарання і навіть не відпустка. Потрібна консультація експерта. А ти в нас дуже відома.

Поліцейська враз спохмурніла:

— Про що йдеться?

— Про викрадення п’яти дівчаток.

Міла щось таке чула у випуску теленовин.

— Чому я? — запитала.

— Бо схоже на те, що в них там з’явилася шоста, але не знають іще, хто вона…

Їй кортіло дізнатися більше інформації, однак Морексу, схоже, вирішив, що їхню розмову завершено. Він знову кудись заспішив і обмежився тим, що простягнув їй теку з паперами, якою одночасно вказував їй на двері.

— Тут, усередині, є і твій квиток на потяг.

Міла взяла теку і рушила до виходу. Та перш ніж вийти, знову повернулася до сержанта:

— Отже, Прісцилла?

— Авжеж…

4

The Piper at theGates of Dawn11967-го.A Soucerful of Secrets21968-го.Ummagummaвийшов у 1969-му як саундтрек до фільму More. У 1971-му був Meddle3. Але перед ним вийшов іще якийсь… У 1970-му точно. Але він не пам’ятав назву. Зате пригадував обкладинку. Ота, що з коровою. Та як же він називався?

«Треба заправитися», — подумав.

Стрілка вже вказувала на мінімум, а червоний індикатор давно перейшов із блимання на постійне світло.

Однак йому не хотілося зупинятися.

Він був за кермом уже понад п’ять годин і проїхав майже шістсот кілометрів. Однак той факт, що він віддалився від подій тієї ночі на таку значну відстань, не покращив його самопочуття. Сидів, міцно вче­пившись обома руками в кермо. М’язи шиї від напруження боліли.

Він на мить озирнувся.

«Тільки не думай… тільки не думай…»

Намагався зайняти мозок, витягуючи з пам’яті давно відомі заспокійливі спогади. Протягом останніх десяти хвилин зосередився на дискографії Pink Floyd.А в попередні чотири години згадував назвиулюблених кінофільмів, прізвища гравців хокейної команди, за яку він вболівав, за останні три сезони, імена його однокласників та шкільних вчителів. Дійшов навіть до синьйори Берґер. Цікаво, що з нею сталося? Йому б хотілося її побачити. І все лише заради того, аби відігнати від себеоту думку. І ось тепер його мозок застрягнув на назві триклятого альбому з коровою на обкладинці!

І та думка знову повернулася.

Треба було негайно її відігнати. Знову запхати до найдальшого куточка в голові, де йому вдавалося утримувати її раніше тієї ночі. Інакше він знову починав обливатися потом і час від часу плакати, впадаючи у відчай, хоча швидко опановував себе. Знову накочував страх, стискаючи шлунок. І примушував його не втрачати здоровий глузд.

Atom Heart Mother4!

Ось як називався той альбом. На мить він відчув себе щасливим. Однак те відчуття швидко минуло. У його ситуації було мало причин почуватися щасливим.

Він знову озирнувся.

Знову подумав: «Треба заправитися».

Час від часу з килимка під його ногами віяло їдким смородом аміаку й нагадувало йому, що він ще й напудив собі у штани. М’язи ніг вже почали боліти, ще й одна з гомілок затерпла.

Гроза, що лютувала над автострадою цілу ніч, посунула далі за гори. На небокраї він міг ще розгледіти зеленкуваті спалахи, а тим часом диктор по радіо вкотре розповідав прогноз погоди. Уже зовсім скоро світатиме. Годину тому він з’їхав із платної швидкісної траси й звернув на звичайну. Не зупинився навіть для того, щоб заплатити. Думав лише, як би від’їхати щонайдалі.

Виконуючидослівно отримані інструкції.

На кілька секунд він дав думкам змогу блукати, де заманеться. Однак вони все одно неухильно поверталися до подій тієї ночі.

Він приїхав до готелю «Модільяні» на машині минулого дня, десь після одинадцятої ранку. Цілий день виконував свою роботу торгового представника у місті, а ввечері, як і передбачалося, повечеряв із деякими клієнтами в бістро готелю. Після десятої повернувся до свого номера.

Зачинивши за собою двері кімнати, передусім послабив вузол краватки перед дзеркалом, і в ту мить побачив у відображенні свого спітнілого обличчя з виряченими очима справжній образ своєї одержимо­сті. Саме так змінювався його вигляд, коли бажання перемагало.

Він дивився на себе й думав вражено, як це йому вдалося протягом цілого вечора так добре приховувати від співрозмовників справжні думки. Він спокійно розмовляв, вислуховував їхні тупі балачки про гольф та занадто вимогливих дружин, сміявся з ідіотських жартів про секс. Але думками був не з ними. Наперед насолоджувався тією миттю, коли він, повернувшись до свого номеру і послабивши краватку, дав би отому їдкому пузирю, що перехоплював йому горло, нарешті піднятися і вибухнути на його обличчі у формі поту, пришвидшеного дихання і зрадливого погляду.

Справжнім його обличчям під маскою.

У закритому просторі кімнати він зміг нарешті дати волю тому бажанню, яке придушував у своїх грудях і штанах, відчайдушно побоюючись, що воно от-от вибухне. Однак цього не сталося. Йому вдалося себе стримати.

Адже згодом воно б усе одно вирвалося на волю.

Як завжди, він пообіцяв собі, що це буде востаннє. Як завжди, оту обіцянку він повторив би «до» і «потім». І як завжди, порушив би її і дав собі знову час до наступного разу.

Він вийшов із готелю приблизно опівночі, охоплений збудженням. Став безладно кружляти вулицями —він виїхав зарано. Того дня між зустрічами він оглянув відповідні місця, щоб упевнитися, що все піде по плану і жодних несподіванок не трапиться. Він готувався аж два місяці, ревно приглядаючи за своїм «метеликом». Чекання було справедливим авансом кожного задоволення. І він уже наперед ним насолоджувався. Він ретельно обдумав усі деталі, адже саме вони часто зраджували інших. Але з ним такого не трапиться. З ним такого ніколи не траплялося. Хоча тепер, після знаходження цвинтаря з рук, йому доведеться вжити кілька додаткових заходів. Занадто багато поліції навколо, усі насторожі. Однак йому добре вдається ставати невидимкою. Йому нічого боятися. Треба було просто розслабитися. Зовсім скоро він уже побачив би свого метелика далі по вулиці, в умовленому напередодні місці. Він завжди побоювався, що вони можуть передумати. Побоювався, як би щось в їхній інтерпретації могло піти не так. І тоді йому було б дуже сумно, на нього навалилася б така страшна туга, від якої б він оговтувався кілька днів. І що найгірше — її ніяк не приховаєш. Однак він усе повторював і повторював собі, що все буде добре.

Його «метелик» прилетить.

Він би швиденько посадив його в машину, зустрівши звичними відповідними фразами. Тими, що не тільки тішать, а й розсіюють викликані страхом сумніви. Відвіз би його до вибраного вдень місця, звернувши в провулок, що вів до озера.

«Метелики» завжди мали особливий пронизливий запах. Жувальної гумки, спортивних кросівок. І поту. Це йому подобалося. Той запах уже давно став частиною його машини.

Ось і тепер він його відчував, хоча до нього й примішувався запах сечі. Він знову розплакався. Скільки всього сталося за цей час. Який різкий перепад від збудження і щастя до того, що відбулося потім.

Він озирнувся.

«Треба заправитися».

Та вже через мить він знову забув, бо одного ковтка отого насиченого запахами повітря вистачило, щоб змусити його пригадати все, що сталося потім…