Емоційні гойдалки війни. Роздуми психотерапевта про війну ebook

Я ­все-таки почуваюся дуже маленькою на тлі зламу історії.

Моя клієнтка

Вступ

На жаль, так сталося, що сьогодні ми всі отримали ще одну дату народження — 24 лютого 2022 року, день, коли все змінилося. Ми не хотіли цієї дати, як не хотіли й цього народження, але, зрештою, нас ніхто не питав. Ця дата назавжди залишиться особливим днем у нашій історії, особливим днем в історії кожного нашого життя, бо з’явилася завіса між тим, що було до 24 лютого, і тим, що відбувається після.

Ми пишемо цю книжку в час, коли війна в самісінькому розпалі, коли на сході України тривають жорстокі бої, а вся наша держава перебуває під ракетними обстрілами; мільйони людей залишили краї­ну, і мільйони людей перемістилися по всій Україні, щоб урятувати свої життя. І все це сталося в той день, коли ми «народилися» для того, щоб протистояти війні й жити в часі, якого не обирали. Цей час такий насичений і концентрований, що нам треба дуже багато сил та енергії, аби впоратися із самим контекс­том усього, що відбувається.

У цій книжці ми говоримо про цивільне населення, про людей, які рятуються від війни, про всіх тих, хто намагається осягнути для себе війну й адаптуватися та переживає надзвичайно складні емоції. І хоч ми добре знаємо, що війна триває вже вісім років, новий виток, що розпочався 24 лютого, з новою силою зачепив усіх, хто є українцем, усіх, хто живе в Україні, всіх, хто ідентифікує себе з Україною.

Напевно, зараз немає життя, яке не змінилося би повністю. Саме тому нам варто поспілкуватися про емоції, що стосуються війни й усього того, що ми переживаємо. В цій книжці ми говоритимемо про найрізноманітніші емоції, про цілу гойдалку емоцій, яка починається від ненависті до ворога, до всього російського (сьогодні ми маємо право на цю ненависть, бо це та злість, яка потрібна, щоб стійко вою­вати з ворогом). Ми обговорюватимемо гойдалку, на якій дуже багато втоми, що веде до апатії, дуже багато невизначеності, тривоги, незрозумілості. Також ми згадаємо й про радісні моменти, коли вчимося радіти життю, попри все вчимося вірити, що життя обов’язково переможе. А ще в цій війні є дуже багато перемог, неймовірно багато звитяги… І всі ці емоції вміщуються в нас, змінюють одна одну по кілька разів за день, і постійно змінюємося й ми самі, адже контекст усього, що відбувається навколо, та величезна невизначеність змушує нашу психіку щоразу реагувати дедалі новими спалахами різноманітних емоцій.

Коли перечитую цю книжку зараз, лише за кілька тижнів після написання деяких розділів, я думаю, що вона вже певним чином застаріла, адже війна так стрімко змінює наші реакції, переживання й ставлення до самих себе і до всього, що відбувається навколо. І все ж є деякі речі, які залишаються незмінними: наша ненависть до ворога, наша жага Перемоги і наша впевненість у тому, що ми ведемо визвольну війну українського народу.

Мене, як і багатьох з нас, вторгнення захопило зненацька. Передчуття великої війни витало в повітрі, ми знали, що щось має початись, але, думаю, більшість з нас не усвідомлювали потенційних масштабів і руйнівної сили цієї війни, яка хоч і розпочалася вісім років тому, але по-справжньому цивільне населення відчуло її на собі лише зараз. Хоч ми давно живемо з усвідомленням того, що росія не залишить нас у спокої, аж допоки сама не впаде від своєї ж безглуздої жаги панування, велика війна стала для нас викликом. У нашому житті все змінилося: рідні поїхали за кордон, пішли на фронт чи в територіальну оборону, ми почали волонтерити, донейтити ЗСУ та ховатися в укриття, ми побачили жахіття спалених міст і понівечених життів.

Я не воєнний психолог, просто, як і більшість з нас, живу в країні, де триває війна. Моя сім’я вже чотири місяці живе в Німеччині, я розмовляю зі своїми клієнтами про війну, говорю про війну в подкасті й пишу про наші емоції у своїх соцмережах — усе наше життя перетворилося на війну. Коли «Віхола» запропонувала мені написати книжку про переживання війни, я погодився, бо писати — це також долати війну. Разом ми вирішили зробити видання про переживання людей, які залишилися в тилу: про наші тривоги, почуття провини, злість і смуток, а також про стосунки в сім’ях, на долю яких випали всі ці непрості випробування. Ми записували книжку розділ за розділом. Навмисно датували кожен з них, бо здавалося важливим, аби те, про що ми пишемо, було вплетено в контекст того, що ми переживаємо саме зараз. Це своєрідна спроба аналізу наших емоцій у момент, коли ці емоції найяскравіше виражені.

Ця книжка — про переживання війни, написана під час самої війни. Напевне, ми ще не до кінця знаємо, якими будуть наші емоції на наступних етапах, але, думаю, основні настрої ми все ж уловили.

Це книжка-­роздуми. Роздуми про війну: те, що я проговорюю з моїми клієнтами, те, що ми переживаємо разом з ними, чого намагаємося позбутися чи що прийняти. Вона підсумовує переживання отих перших етапів війни, коли всі емоції були на найвищому рівні вираження. Це наче частинка нашої історії — такої сумної, тривожної і такої невідворотної. Звісно, це лише частина переживань українського народу, я свідомо не пишу тут про військових, про людей, які перебували й перебувають у блокаді чи під окупацією, — не відчуваю, що маю зараз на це право. Про це будуть написані інші книжки — людьми, які були в безпосередньому контакті з нашими захисниками та захисницями й постраждалими від окупації. Про цю війну буде написано безліч книжок, бо так і має бути. Ми маємо задокументувати все, що з нами відбувалося, аби не забути, аби мати змогу допомагати одне одному пережити цю війну.

Сподіваюся, ця книжка стане для читача ще одним утвердженням у тому, що жоден українець не винен у цій війні й що всі ми маємо право на будь-які свої переживання. Ніхто, крім нас самих, не є експертом у тому, як і чому ми почуваємося в цій війні.

Я хотів би й собі, й іншим дозволити відчувати всі найскладніші емоції, які породжує війна, дозволити іноді відпочивати, аби мати сили для боротьби, і завжди пам’ятати, що Перемога за нами, бо ми боремося за свободу.

Дякую за написання цієї книжки всій команді видавництва «Віхола»: Наталі Шнир, Марині Захарчук, Ользі Дубчак, Вікторії Шелест, Ілоні Замоцній та Ірині Щепіній. Ми створили її разом. Час війни — це час великих випробувань, але також час об’єднання зусиль. Дякую вам за це.

4 липня 2022 року, Львів