Герої ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN 978-617-15-0938-2 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Abercrombie J. The Heroes : A Novel / Joe Abercrombie. — London : Gollancz, 2023. — 500 p.

Переклад з англійськоїАнни Нікіфорової-Вакалюк

Обережно! Ненормативна лексика!

Дизайнер обкладинкиІван Дубровський

Аберкромбі Дж.

А14Герої : роман / Джо Аберкромбі ; пер. з англ. A. Нікіфорової-­Вакалюк. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2024. — 752 с.

ISBN 978-617-15-0787-6

ISBN 978-1-399-61449-8 (англ.)

Герої — це не протектор Півночі, прозваний Чорним Доу, і не лорд-маршал Крой, головнокомандувач армії Його Величності на Півночі, і не полковник Бремер дан Ґорст, і не «принц» Кальдер… Щиро кажучи, всі ці особи — радше різники, що ведуть кнурів на забій. Можливо, справжні герої — це забуті кам’яні велети, що бовваніють на вершині нещасного пагорба у глухомані Півночі, бо саме вони впродовж трьох днів стануть мовчазними свідками кровопролитної битви між арміями Союзу і Півночі. І чи доросте хтось з-поміж тисяч і тисяч вояків до справжніх героїв, вирішиться саме тут.

УДК 821.111

© Joe Abercrombie, 2011

© Dave Senior, карти, 2010

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2024

Бойові порядки

СОЮЗ

Верховне командування

Лорд-маршал Крой — головнокомандувач армії Його Величності на Півночі.

Полковник Фелніґ — його начальник штабу, має напрочуд куце підборіддя.

Полковник Бремер дан Ґорст — королівський оглядач Північної війни і знеславлений майстер фехтування, колишній Перший страж короля.

Рюрґен і Янґер — його вірні слуги, один старий, а другий… молодший.

Баяз, Перший з-поміж магів — голомозий чарівник, якому, ймовірно, сотні років, а також впливовий представник Закритої Ради, найближчих радників короля.

Йору Сульфур — його лакей, охоронець і головний ра­хівничий.

Денка і Сауризин — два старих адепти з Університету Адуа, вчені, які проводять експеримент для Баяза.

Дивізія Джеленгорма

Генерал Джеленгорм — давній друг короля, надзвичайно молодий для свого звання, його характеризують як сміливого, але схильного до помилок.

Реттер — його тринадцятирічний горніст.

Полковник Валлімір — амбітний командир Першого Королівського полку.

Старший сержант Форест — старший унтерофіцер зі штату Першого полку.

Капрал Танні — спекулянт і прапороносець Першого полку, який уже багато років служить в армії.

Кавалеристи Жовток, Клайдж, Ворт і Ледерлінґен —­нетямущіновобранці,прикомандированідоТанніяк вістові.

Полковник Веттерлант — педантичний командир Шостого полку.

Майор Калфер — його заступник-панікер.

Сержант Ґонт, рядовий Роуз — солдати Шостого полку.

Майор Попол — командир першого батальйону Ростодського полку.

Капітан Ласмарк — бідний капітан Ростодського полку.

Полковник Вінклер — хоробрий командир Тринадцятого полку.

Дивізія Міттеріка

Генерал Міттерік — професійний військовий з великим підборіддям і норовом, його характеризують як спритного, але необачного.

Полковник Опкер — його начальник штабу.

Лейтенант Дімбік — невпевнений у собі молодий офіцер зі штабу Міттеріка.

Дивізія Міда

Лорд-губернатор Мід — воєначальник-дилетант із шиєю як у черепахи, в мирний час губернатор Енґлії, ненавидить північан, як свиня м’ясників.

Полковник Гарод дан Брок — чесний і старанний підлеглий Міда, син сумнозвісного зрадника.

Фінрі дан Брок — надзвичайно амбітна дружина полковника Брока, донька лорд-маршала Кроя.

Полковник Брінт — старший у штаті Міда, давній друг короля.

Аліз дан Брінт — наївна молода дружина полковникаБрінта.

Капітан Гардрік — штабний офіцер Міда, який носить обтислі штани.

Прибічники Шукача

Шукач — отаман тих північан, які воюють на боці Союзу. Давній приятель Кривавої Дев’ятки, колись близький друг Чорного Доу, а тепер його запеклий ворог.

Червона Шапка — права рука Шукача, носить червону відлогу.

Черствий — бувалий Іменитий, який очолює дюжину для Шукача.

Червоний Ворон — один із карлів Черствого.

ПІВНІЧ

Трон Скарлінґа та його оточення

Чорний Доу — Протектор Півночі або її викрадач, залежить у кого спитати.

Клешня — його права рука, тобто головний охоронець і сраколиз.

Ішрі — його радниця, чаклунка з пустельного Півдня і заклятий ворог Баяза.

Каул Тіпало — спотворений шрамом Іменитий з металевим оком, якого дехто називає псом Чорного Доу.

Карнден Зоб — Іменитий, якого вважають принциповим, колись був правою рукою Руда Тридуби, потім одним із наближених до Бетода, тепер очолює дюжину для Чорного Доу.

Химерниця — його терпляча права рука.

Вірран із Блая — знаменитий герой з крайньої Півночі, який орудує Батьком Мечів. Його також називають Лускунчиком, позаяк у нього в голові наче щось луснуло.

Веселун Йон Камбер, Брек-і-Дайн, Скоррі Легкоступ, Аґрік, Атрок і Дрофд — інші члени дюжини Зоба.

Люди Скейла

Скейл — старший син Бетода, нині найменш могутній із п’яти бойових ватажків Доу, сильний, як буйвол, хоробрий, як буйвол, і з мізками як у буйвола.

Блідий-Як-Сніг — колись один із бойових ватажків Бетода, тепер права рука Скейла.

Гансул Білоокий — сліпий на одне око Іменитий, колись був посланцем Бетода.

«Принц» Кальдер — молодший син Бетода, сумнозвісний боягуз та інтриган, тимчасово засланий за пропозицію миру.

Сефф — його вагітна дружина, донька Каула Річі.

Глибокий і Мілкий — пара головорізів, які наглядають за Кальдером у надії збагатитися.

Люди Каула Річі

Каул Річі — один із п’яти бойових ватажків Доу, старий воїн, відомий своєю доброчесністю, батько Сефф, тесть Кальдера.

Брідіан Розлийвода — Іменитий, колишній член дюжиниЗоба.

Бек — юний фермер, який прагне зажити слави на полі бою, син Шами Безсердечного.

Рефт, Колвінґ, Стодер і Брейт — інші юнаки, яких забрали воювати разом із Беком.

Люди Ґлами Золотого

Ґлама Золотий — один із п’яти бойових ватажків Доу, нестерпно марнославний, загрузлий у ворожнечі з Кейр­мом Залізноголовим.

Сатт Крихкий — відомий своєю жадібністю Іменитий.

Дрімота — карл на службі в Золотого.

Люди Кейрма Залізноголового

Кейрм Залізноголовий — один із п’яти бойових ватажків Доу, відомий своєю впертістю, загрузлий у ворожнечі з Ґламою Золотим.

Кучерявий — відважний розвідник.

Айріґ — злосливий воїн, який орудує бойовою сокирою.

Норов — лихослівний лучник.

Інші

Брод Тенвейс — найвідданіший із п’яти бойових ватажків Доу, огидний, як інцест.

Зайда-На-Порозі — одержимий цивілізацією дикун-велет, володар усіх земель на захід від Крінни.

Возз’єднані з землею(мертві, вірогідно мертвіабо давно померлі)

Бетод — перший король північан, батько Скейла і Ка­ль­дера.

Скарлінґ Простоволосий — легендарний герой, який свого часу об’єднав Північ проти Союзу.

Кривава Дев’ятка — колишній чемпіон Бетода, людина, якої на Півночі бояться найбільше, недовго був королем північан, перш ніж його вбив Чорний Доу (ймовірно).

Руд Тридуба — відомий своєю доброчесністю вождь Уф­фріта, який воював проти Бетода і загинув у двобої з Кривавою Дев’яткою.

Форлі Найслабший — відомий своєю немічністю воїн, приятель Чорного Доу і Шукача, вбитий за наказом Кальдера.

Шама Безсердечний — знаменитий чемпіон, якого вбив Кривава Дев’ятка. Батько Бека.

Для Єви

Перед битвою

Нещасна та країна, що потребує героїв.

Бертольт Брехт

Часи

–Я надто старий для цього лайна, — пробубнів Зоб, щокроку кривлячись від болю у хворому коліні. Йому пора йти на спочинок. Давно пора. Сидіти на ґанку свого дому з люлькою в зубах, усміха­тися сонцю, що пірнає у воду, та проводжати сповнений чесної праці день. Не те щоб у нього був свій дім. Зате коли з’явиться, то неодмінно буде гарний.

Він саме пробирався крізь діру в розваленому мурі. Серце гупало, мов киянка, через довге сходження крутим схилом, через буйну траву, що чіплялася за черевики, і злостивий вітер, що намагався звалити його з ніг. Проте найбільше, якщо по щирості, через страх, що на вершині його чекає загибель. Він ніколи не вважав себе відчайдухом, а з віком ставав тільки боягузливішим. Дивна річ: що менше років залишається, то дужче боїшся їх втратити. Мабуть, людина, з’являючись на світ, отримує запас сміливості і з кожною халепою вичерпує його.

А Зоб пережив чимало халеп. І виглядало на те, що він от-от ускочить у ще одну.

Нарешті ступивши на рівний клапоть землі, він перевів подих, зігнувся і витер виточені вітром сльози, силкуючись вгамувати кашель, який від того став іще гучнішим. Попереду крізь морок скалозубили Герої, неначе величезні беззоряні діри в нічному небі, учетверо вищі за людину, а то й більше. Забуті велети, покинуті на вершині пагорба під пронизливим вітром, що вперто чатували пустку.

Зоб намагався прикинути, скільки важили ті здоровенні кам’яні боввани. А от як їх туди виволокли, хіба лише на тому світі знали. Чи хто їх виволік. І нащо. Проте мерці не могли про це розповісти, а Зоб не збирався приєднуватися до них лише для того, щоб це з’ясувати.

Тепер він угледів слабенький відблиск багаття на пощерблених краях каменюччя. А крізь тихе завивання вітру до нього долинав гомін чоловічих голосів. Це нагадало про ризик, на який він йшов, і страх знову ринув на нього хвилею. Хоча страх — це корисна штука, поки змушує ворушити мізками. Колись давно йому це сказав Руд Тридуба. Зоб добре все обміркував і вирішив, що зробив правильний вибір. Або принаймні найменш неправильний. Іноді це найкраще, на що можна сподіватися.

Він глибоко вдихнув, намагаючись згадати, як почувався замолоду, коли суглоби не підводили й на все було начхати, а відтак обрав зручний просвіт між величезними старими каменюками і пройшов крізь нього.

Можливо, колись у давнину це була святиня і в каменях таїлася потужна магія, а зайти в коло без запрошення було найтяжчим злочином. Але якщо якісь давні боги і образились на нього, то не подали знаку. Хіба що вітер скорботно зітхав, та й усе. Магії нині обмаль, як і святості. Такі вже настали часи.

Світло вогнища змістилося на внутрішній бік Героїв, проливаючи рудаву заграву на ямкувате каміння, обросле мохом, зашкарублими стеблами ожини, кропивою та бур’яном. Від одного відкололася горішня половина, ще пара за століття впала, залишивши прогалини, що нагадували щербатий вишкір черепа.

Зоб нарахував вісім чоловіків, що кублились довкола розшарпаного вітром багаття, щільно закутані в зношені плащі, полатані накидки та діряві ковдри. Відблиски вогню мерехтіли на худорлявих обличчях зі шрамами, щетиною і бородами, та іскрилися на облямівках щитів і лезах зброї. Купа зброї. Назагал ця ватага мало чим відрізнялася від загону Зоба, хіба що була трохи молодша. Либонь, вони і справді мали чимало спільного. Зобу навіть на мить здалося, що обернений профілем чоловік — це Ютлан. Йому від несподіванки аж сперло груди, а з уст от-от мало зірва­тися вітання. Потім він згадав, що Ютлан уже дванадцять років як у сирій землі, а він виголошував промову надйогомогилою.

Можливо, у світі є лише певна кількість облич. І коли достатньо довго топчеш ряст, то бачиш, як їх використовують знову.

Зоб високо підняв обернені долонями вперед руки й щосили старався, щоб вони не тремтіли.

— Добривечір! — вигукнув він.

Обличчя різко повернулися до нього. Руки смикнулися до зброї. Один чоловік схопив лук. У Зоба аж у животі похололо. Та перш ніж той встиг натягнути тятиву, його сусіда висунув руку й опустив лук долу.

— Стривай, Червоний Вороне, — озвався дебелий старигань із густою сивою бородою. На його колінах лежав оголений меч — блискучий і готовий до бою. Зоб якось чудернацьки всміхнувся. Він упізнав старого. А отже, його перспективи поліпшились.

Стариганя звали Черствий. Він був Іменитим із далекого минулого. Колись Зоб пліч-о-пліч воював із ним у кількох битвах, і ще в кількох — проти нього. Втім, Черствий мав солідну репутацію. Бувалий, розважливий вояка, не з тих, хто спершу вбиває, а потім ставить запитання, що нині ставало дедалі звичнішим. Скидалося на те, що він був ватажком цього загону, бо парубок на прізвисько Червоний Ворон, хоч і насупився, проте, на втіху Зобу, таки поклав свій лук. Зоб не хотів, щоб сьогодні ввечері когось убили, й не соромився зізнатися, що передусім мав на увазі себе. Крім того, до світанку лишалося ще кілька годин, а навколо було до біса заточеної сталі.

— Ради мертвих! — вигукнув Черствий. Він сидів незрушно, мов Герої, хоча його думки, понад усякий сумнів, бігли навперейми. — До нас посеред ночі завітав Карнден Зоб. Чи я обізнався?

— Не обізнався, — відказав Зоб, повільно ступивши кілька кроків уперед. Він досі тримав руки високо над головою і намагався мати якомога безтурботніший вигляд, поки на нього зизом дивилися вісім пар очей.

— А ти трохи посивів, Зобе.

— Ти теж.

— Війна йде, як-не-як. Сам знаєш. — Старий вояка поплескав себе по череву. — Псує мені нерви.

— Чесно кажучи, мені також.

— Але хто буде воювати, як не ми?

— Еге, пекельна нам роботонька дісталася. А кажуть: старий кінь новий пліт не перескочить.

— Я зараз стараюся взагалі не скакати, — відказав Черствий. — Чув, що ти зі своєю дюжиною воюєш на боці Чорного Доу.

— Намагаюсь воювати якомога менше, а щодо боку — твоя правда. За мій хліб платить Доу.

— Люблю хліб. — Черствий опустив погляд на багаття і з задумливим виразом обличчя розворушив його галузкою. — За мій тепер платить Союз.

Хлопці завовтузились: язики облизували губи, пальці лоскотали зброю, а в очах поблискував вогонь. Вони були мов глядачі двобою, що приглядаються до перших випадів і намагаються вгадати, хто переможе. Черствий знову підвів погляд.

— Виходить, ми по різні боки.

— І ми дозволимо такій дрібниці зіпсувати нашу чемну розмову? — спитав Зоб.

Неначе слово «чемний» було образою, Червоний Ворон знову закипів.

— Давайте просто вб’ємо цього вишкребка!

Черствий повільно обернув до нього сповнене зневаги обличчя.

— Якщо трапиться немислиме, і мені знадобиться твоя допомога, я скажу, що робити. А доти тримай язик за зубами, недоумку. Такий бувалець, як Карнден Зоб, не ліз би чортові на роги дарма.

Його погляд ковзнув по каменях і знову прикипів до Зоба.

— То чого ти прийшов сам-самісінький? Більше не хочеш битися за цього покидька Доу й вирішив приєднатися до Шукача?

— Я б так не сказав. Воювати за Союз — не моє, за всієї поваги до тих, хто це робить. У кожного є свої причини.

— Я намагаюсь не судити людину тіки за тим, хто її друзі.

— Хороші люди завше є по обидва боки, — зауважив Зоб. — Річ у тім, що Чорний Доу попросив мене пройтися доГероїв, трохи постояти на варті і подивитися, чи йде сюдиСоюз. Але, може, б ти збавив мені клопоту. То як, Союз іде сюди?

— Не знаю.

— Але ж ти тут.

— Я б на це не зважав. — Черствий без особливої втіхи глянув на парубків довкруж багаття. — Як бачиш, я тут майже один. Шукач попросив мене пройтися до Героїв, постояти на варті і подивитись, чи, бува, не з’явиться тут Чорний Доу або хтось із його ватаги. — Він здибив брови і спитав: — То як гадаєш, з’явиться?

Зоб вищирився.

— Не знаю.

— Але ж ти тут.

— Я б на це не зважав. Тут лише я і моя дюжина. Окрім Розлийводи. Він зламав ногу кілька місяців тому. Довелося лишити його, щоб оклигував.

Черствий гірко всміхнувся і штурхнув багаття галузкою, здіймаючи сніп іскор.

— У тебе завше був згуртований загін. Певно, твої вже стоять навколо Героїв із луками напоготів.

— Щось на кшталт.

Парубота Черствого аж відсахнулася, роззявивши роти, приголомшена голосом, який лунав казна-звідки, а надто тим, що голос був жіночий.

Схрестивши руки й опершись на одного з Героїв так недбало, неначе то була стіна таверни, стояла Химерниця з мечем у піхвах і луком на плечі.

— Здоров був, Черствий! — гукнула вона.

Старий вояка скривився.

— Могла бодай тятиву натягнути, щоб вдати, ніби нас не легковажиш.

Вона кивком вказала у пітьму.

— Є там кілька хлоп’ят, готових всадити стрілу у твою пику, якщо хтось криво на нас гляне. Ну що, стало краще?

Черствий ще більше скривився.

— І так, і ні, — відказав він.

Його парубота встромила очі в прогалини між каменями. Нараз ніч сповнилась загроз.

— А ти досі полигачка, еге ж?

Химерниця почухала довгий шрам на голові з коротким, мов стерня,волоссям.

— Кращих пропозицій нема. Ми як старе подружжя, що вже роками не трахається, а тільки гиркається.

— У нас із жінкою теж так було, поки вона не вмерла. — Черствий постукав пальцем по оголеному мечу. — Щоправда, тепер сумую за нею. Я здогадався, що ти з компанією, Зобе, допіру побачив тебе. А що ти досі точиш ляси, а я досі дихаю, то, гадаю, ти налаштований владнати цю ситуацію розмовою.

— Тоді ти достобіса проникливий. Саме такий мій план.

— Мої вартові живі?

Химерниця обернулася і свиснула, і з-поза одного з бовванів вислизнув Скоррі Легкоступ. Він обіймав молодика з великою рожевою родимкою на щоці. Вони майже скидалися на двох старих друзяк, якби не ніж у руці Скоррі, вістря якого лоскотало горло Родимки.

— Звиняйте, отамане, — сказав бранець Черствому. — Заскочили зненацька.

— Буває.

В освітлене багаттям коло, зашпортуючись, влетів худорлявий хлопчина, неначе хтось його щосили штурхонув. Він заплутався у власних ногах і з зойком розпластався у високій траві. Із темряви позаду нього виринув Веселун Йон — похмурий бородань із сокирою в руці й важким блискучим клинком на чоботі.

— Дяка мертвим, — мовив Черствий, махнувши галузкою на хлопця, що саме спинався на ноги. — Син моєї сестри. Обіцяв не спускати з нього очей. Якби ти вбив його, мене б із лайном з’їли.

— Він спав, — буркнув Йон. — Не надто пильний вартовий, еге ж?

Черствий знизав плечима.

— А ми нікого не чекали. Чого-чого, а пагорбів і каменяччя у нас на Півночі задосить. Хто б міг подумати, що пагорб із камінням виявиться таким принадним місцем.

— Мені до пагорба байдуже, — відказав Зоб, — тільки-от Чорний Доу сказав піднятися сюди.

— А коли Чорний Доу щось каже… — озвався Брек-і-Дайн, майже виспівуючи слова, як це зазвичай роблять горяни, і ступив на широке плесо трави. Багаття пролило світло на татуйований бік його дорідного обличчя, а западини другого залили тіні.

Червоний Ворон хотів був скочити на ноги, але Черствий присадив його, поплескавши по плечі.

— Чи ти ба! Усе вам, хлопці, не сидиться.

Він зиркнув на сокиру Веселуна Йона, тоді на посмішку Химерниці, тоді на пузо Брека і, зрештою, на ніж Скоррі, досі приставлений до горла вартового. Видно, оцінював перспективи, точнісінько як це зробив би Зоб.

— Вірран із Блая з вами?

Зоб звільна кивнув.

— Не знаю чого, але він заповзявся невідступно ходити за мною.

Тут, мов за командою, з темряви пролунав дивний акцент долинянина:

— Шоґліґ сказала… що мене… приведе до моєї долі… людина з кісткою у горлі. — Голос Віррана відлунював від каменів і, здавалось, линув звідусіль нараз. Він як ніхто вмів створювати драматичну атмосферу. Кожен справжній герой має володіти таким умінням. — А Шоґліґ стара, як ці камені. Подейкують, її саме пекло не приймає. І лезо не тне. Кажуть, вона бачила, як народився світ, і як він згине, теж побачить. Ось жінка, до якої мусить прислухатись чоловік, еге ж? Принаймні так кажуть.

Вірран пройшов через прогалину, що залишилась на місці одного з Героїв, і зупинився у світлі вогнища: високий, худорлявий, обличчя затінене відлогою, терплячий, як зима. Батько Мечів лежав на його плечах, мов коромисло, руків’я поблискувало сірим металом, а з укладеного в піхви клинка звисали його довгі руки.

— Шоґліґ розповіла мені, коли, де і як я помру. Сказала пошепки і взяла з мене слово, що я триматиму це в таємниці, бо магія, яку розбовкали, уже не магія. Тому я не можу сказати, коли і де це буде, але не зараз і не тут.

Він зупинився за кілька кроків від багаття.

— Та з вами, хлопці, все інакше…

Вірран схилив голову набік. Із затіненого відлогою обличчя виднілися лише кінчик його гострого носа, кутасте підборіддя і тонкі вуста.

— Шоґліґ не сказала, коли прийде ваш час.

Вірран не рухався. Та й не було потреби. Химерниця поглянула на Зоба і, закотивши очі, втупилась у зоряне небо.

Проте хлопці Черствого почули цю історію не сотий, а тільки перший раз.

— Це Вірран? — тихо спитав один із них у свого сусіда. — Вірран Лускунчик? Це він?

Його сусід нічого не сказав, тільки борлак ковзнув по шиї, коли він зглитнув.

— Що ж, моїй старій дупі буде непереливки, якщо почнеться бій, — бадьоро мовив Черствий. — Є шанс, що ви дасте нам забратися звідси?

— Я навіть наполягатиму на цьому, — відказав Зоб.

— І зброю можна взяти?

— Я не хочу збивати вас на слизьке. Мені просто потрібен цей пагорб.

— Чи радше Чорному Доу.

— Це нічого не змінює.

— Тоді ласкаво просимо. — Черствий поволі підвівся і скривився, розпростуючи ноги. Певно, йому теж дошкуляли хворі коліна. — Вітрисько тут такий, що до кісток діймає. Краще сидіти внизу, в Осрунзі, і гріти ноги біля багаття.

Як на правду, то Черствий мав рацію. Зоб навіть задумався, кому з них більше поталанило. Черствий задумливо вклав меч у піхви й чекав, поки його хлопці збирали своє причандалля.

— Дуже шляхетно з твого боку, Зобе. Недарма кажуть, що ти порядний чоловік. Добре, коли люди по різні боки можуть домовитися, навіть посеред усього цього. Нині шляхетність уже не в моді.

— Такі часи.

Зоб кивком подав знак Легкоступу, той забрав ніж від горла Родимки, злегка вклонився і простягнув руку долонею до вогню. Родимка відступив, потираючи свіжовиголену смужку на зарослій щетиною шиї, і заходився згортати ковдру. Зоб засунув великі пальці за портупею і пильнував парубків Черствого, поки вони збиралися в дорогу — на випадок, якщо комусь із них закортить погратися в героя.

Червоний Ворон якраз справляв враження того, хто міг викинути колінце. Він закинув лук на плече і вовкувато поглядав довкола. В одній руці він міцно тримав щит із зображенням червоного птаха, а в іншій стискав сокиру, аж суглоби біліли. Якщо в нього й раніше свербіли руки вбити Зоба, то останні кілька хвилин навряд чи розохотили його.

— Купка старих пердунів і якась шльондра, — процідив він крізь зуби. — І ми поступимось цій потолочі без бою?

— Ні, ні, — відказав Черствий, закидаючи на плече свій щит, що побував у бувальцях. — Я поступаюсь, і хлопці йдуть зі мною. А ти залишишся тут і зійдешся із Вірраном у двобої.

— Я що? — Червоний Ворон, увесь як на голках, блимнув оком на Віррана, і той обернув до нього досі кам’яне, мов у самих Героїв, обличчя, чи радше те, що з нього було видно.

— Битимешся, — відрік Черствий, — якщо вже тобі так руки сверблять. Потім я відвезу твій порубаний труп матусі і скажу, щоб вона не переймалась, бо такою була твоя воля. Ти так любив цей йобаний пагорб, що мусив за нього померти.

Рука Червоного Ворона нервово стисла сокирище.

— Га?

— Може, ти б краще пішов разом із нами, благослов­ляючи Карндена Зоба за те, що він чесно попередив нас і відпустив без стріл у дупах.

— Ага, — сказав Червоний Ворон і сердито відвернувся.

Черствий зітхнув, надимаючи щоки.

— Ох уже ця нинішня молодь. Невже ми теж колись були такі дурні?

Зоб знизав плечима.

— Найімовірніше.

— Я б не сказав, що був такий спраглий до крові, як вони.

Зоб знову стенув плечима.

— Такі часи.

— Правда, правда, і ще раз правда. Багаття ми лишаємо. Ходімо, хлопці.

Вони попрямували до південного схилу пагорба, допаковуючи залишки свого надіб’я на ходу, й один за одним танули в мороці між каменями. Небіж Черствого зупинився в прогалині та показав Зобу середній палець.

— Ми ще вернемося сюди, падлюки!

Дядько ляснув його по кучматій голові.

— Ай! За що?

— За неповагу.

— Так ми ж воюємо, чи як?

Черствий знову відважив йому потиличника, що той лиш заячав.

— Це не привід грубіянити, гімнюче.

Зоб так і стояв, аж поки ниття хлопця розтануло у вітрі за бовванами, тоді зглитнув кислу слину і витяг пальці з-за пояса. Його руки тремтіли. Щоби приховати це, він мусив терти їх одна об одну, вдаючи, ніби йому холодно. Зате завдання було виконано, і всі причетні досі дихали, а отже, на думку Зоба, усе скінчилось якнайкраще.

Одначе Веселун Йон не поділяв його думку. Він підійшов до Зоба, нахмурений, немов із нього от-от полетять блискавки, і плюнув у вогонь.

— Можливо, колись ми пошкодуємо, що не вбили цих типів.

— Пощада зазвичай не так обтяжує мою совість, як убивство.

— Воїну ліпше не бути надто совісним, — докинув свій п’ятак Брек, вигулькнувши біля Зоба.

— А ще воїну ліпше не бути надто череватим, — озвався Вірран. Він зняв Батька Мечів із плечей і стійма спер на землю. Навершя меча сягало його шиї, дарма що й мечник був на зріст нівроку. Вірран повертів його, споглядаючи, як світло міниться на хрестовині, а тоді додав: — Кожен із нас мусить нести свій тягар.

— У мене з цим усе гаразд, кістлявий вилупку.

Горянин гордо погладив своє величезне черево, як батько погладив би голову сина.

— Отамане, — мовив Аґрік, виходячи з пітьми на світло багаття, з луком на плечі та стрілою, що гойдалась, затиснута між пальцями.

— Вони пішли? — запитав Зоб.

— Бачив, як вони проходили повз Нащадків. Зараз перетинають річку в напрямку Осрунґа. За ними пильнує Атрок. Якщо повернуться, ми будемо знати.

— Гадаєш, вони повернуться? — спитала Химерниця. — Утім, Черствий старого гарту. Він, може, і шкірив зуби, та це ще не означає, що він їх на нас не гострить. Ти віриш тому старому шкарбуну?

Зоб насупився, вдивляючись у пітьму.

— Десь так само, як і всім іншим у наші часи.

— Все так погано? Тоді краще поставити вартових.

— Ага, — сказав Брек. — І пильнувати, щоб наші не спали.

Зоб ляснув його по плечі.

— Люб’язно з твого боку зголоситися на першу зміну.

— Твоє пузо може скласти тобі компанію, — кинув Йон.

Зоб і його ляснув по плечі.

— Радий, що ти за. Можеш йти на варту другим.

— От дідько!

— Дрофде! — гукнув Зоб.

Було нескладно здогадатись, що кучерявий парубок новенький, бо він негайно відгукнувся:

— Так, отамане?

— Бери сідланого коня і вертайся дорогою на Йос. Не знаю, кого ти стрінеш першими: найімовірніше, хлопців Залізноголового, а може, і Тенвейса. Скажи їм, що ми натрапили на одну з дюжин Шукача біля Героїв. Мабуть, вони просто прийшли порознюхувати, але…

— Та певно, що порознюхувати. — Химерниця відкусила шматочок кірки з рани на пальці і сплюнула. — Війська Союзу ще далеко звідси, розділені, розкидані, і намагаються зібратися в рівні бойові порядки на місцевості, де немає жодного рівного клаптика землі.

— Найімовірніше. Але ти все одно рушай і передайзвістку.

— Зараз? — спантеличено перепитав Дрофд. — Поночі?

— Ні, можна наступного літа, — огризнулася Химерниця. — Авжеж, зараз, йолопе. Тобі треба просто їхати туди, куди веде дорога, — оце й усе.

Дрофд важко зітхнув.

— Робота не для слабаків.

— На війні, хлопче, будь-яка робота не для слабаків, — відказав Зоб.

Він би радше послав когось іншого, але тоді вони би до світанку сперечалися, чому новенький не поїхав. Коли чогось не можна уникнути, то треба зробити це правильно.

— Ваша правда, отамане. Я, мабуть, повернуся аж за кілька днів. З роздовбаною сракою.

— Чого? — спитала Химерниця і промовисто завихляла стегнами. — Тенвейс — твій особливий друг, еге ж?

Пролунав сміх. Брек загиготів, Скоррі хихикнув, і навіть похмурий вираз обличчя Йона трохи пом’якшав, а отже, його цей жарт незле розвеселив.

— Смішно до всрачки, — кинув Дрофд і пішов у темряву шукати коня та ладнатись у дорогу.

— Кажуть, для цього діла курячий жир помічний! — гукнула йому вслід Химерниця.

Регіт Віррана відлунював від Героїв і линув у чорну по­рожнечу.

Коли хвилювання вщухло, Зоб відчув, що змучився до краю.

Він сів біля вогню, кривлячись від болю в колінах. На місці Черствого земля була ще тепла. Скоррі примостився потойбіч багаття і заходився гострити ножа. Скрегіт металу карбував ритм, а він високим голосом виводив тиху пісню про Скарлінґа Простоволосого — найславетнішого героя Півночі, який у давнину об’єднав клани, щоб вигнати із цих земель Союз. Зоб сидів і слухав, покусуючи шкіру біля нігтів, де вже й місця живого не було, і думав, що йому, врешті-решт, треба позбутися цієї звички.

Вірран поклав Батька Мечів на землю, присів навпочіпки і витягнув старий мішечок із рунами.

— Саме час поворожити, га?

— Може, обійдемось без цього? — пробубнів Йон.

— Чого це? Боїшся того, що покажуть знаки?

— Боюся, що ти нагородиш небилиць і я не спатиму пів ночі, намагаючись добрати глузду в тій маячні.

— Подивимось.

Вірран висипав руни в жменю, плюнув на них і кинув біля вогню. Зоб мимоволі нахилився, щоб і собі поглянути, хоча він ні за які гроші не зміг би прочитати ті кляті знаки.

— Ну, що там кажуть руни, Лускунчику?

— Кажуть… — Вірран примружився, неначе намагався розгледіти щось вдалині, — …проллється кров.

Химерниця чмихнула.

— Вони завжди так кажуть.

— Ага. — Вірран закутався в плащ, заплющив очі та притулився носом до руків’я меча, мов до коханої. — Проте останнім часом вони дедалі рідше помиляються.

Зоб обвів понурим поглядом Героїв — забутих велетів, що вперто чатували пустку.

— Такі часи, — прожебонів він.

Миротворець

Він стояв біля вікна, поклавши руку на кам’яну стіну, і кінчиками пальців барабанив, барабанив, барабанив. Його похмурі очі зорили вдалину. Через лабіринт брукованих вулиць Карлеона, плетиво гострих, покритих шифером дахів, і височезні, зведені ще за його батька, мури міста, що почорніло та блищало від сльоти. Через імлисті поля, сірий зарічок і смугасту гряду пагорбів край долини. Так ніби, якби насупився як слід, він зміг би подивитись далі — через два десятки миль перетятої місцевості, на розкидане військо Чорного Доу. Туди, де вирішувалась доля Півночі.

Без нього.

— Я лише хочу, щоб усі робили так, як я кажу. Невже я прошу забагато?

Сефф тишком стала позаду нього, притуляючись до його спини животом.

— Це було б розважливо з їхнього боку.

— Я ж усе-таки знаю, як краще, правда?

— Авжеж.

— Схоже, на Півночі є кілька міднолобих вилупків, які не розуміють, що ми маємо відповіді на всі питання.

Її рука ковзнула вгору по його руці і притисла невгамовні пальці до каменю.

— Чоловікам не подобається домовлятися про мир, але, зрештою, вони підуть на це. От побачиш.

— А доти, як і всі провидці, я зневажений, знехтуваний, і у вигнанні.

— А доти ти замкнений у кімнаті зі своєю дружиною. Хіба це так погано?

— Єдине місце, де я хочу бути, — збрехав він.

— Неправда, — прошепотіла вона, лоскочучи вустами його вухо. — Ти майже такий лукавий, як про тебе кажуть. Ти хочеш бути там, поруч зі своїм братом, в обладунках. — Її руки ковзнули йому під пахви, а тоді по грудях. Він ледь затремтів од лоскоту. — Рубати голови південців цілими підводами.

— Різня — моє улюблене хобі, як ти знаєш.

— Ти вбив більше людей, ніж Скарлінґ.

— Я б і в ліжко лягав в обладунку, якби міг.

— І лише турбота про мою шовковисту шкіру зупиняє тебе.

— Відрубані голови, проте, можуть заляпати кров’ю. — Він обернувся до неї обличчям і звільна тицьнув пальцем у її груди. — Тому я волію швидко пронизувати серце.

— Так само, як пронизав моє. Ти ж вправно орудуєш мечем.

Він пискнув, відчувши її руку між ніг, і, хихикаючи, поповз по стіні з простягнутими перед себе руками, щоб тримати її на відстані.

— Гаразд, визнаю! З мене кращий коханець, ніж воїн.

— Нарешті ти сказав правду. Лише поглянь, що ти зробив зі мною.

Сефф поклала руку на живіт і насупилась до нього. Він підійшов ближче, і на її скривлених вустах заграла усмішка. Його рука лягла на її руку, а кінчики пальців пестили випуклий живіт.

— Хлопчик, — прошепотіла вона. — Я відчуваю це. Спадкоємець Півночі. Ти станеш королем, і тоді…

— Ш-ш-ш. — І він закрив її вуста поцілунком. Бо ж невідомо, хто й коли тебе підслуховує. — І хай там як, а в мене є старший брат, пам’ятаєш?

— Тупоголовий старший брат.

Кальдер скривився, але не став заперечувати.

Він зітхнув, кинувши погляд на її живіт, який водночас дивував, тішив і лякав його.

— Батько завжди казав, що немає нічого важливішого за сім’ю. — Крім влади. — До того ж, який сенс сперечатися про те, чого в нас немає. Ланцюг мого батька носить Чорний Доу — от через кого нам треба перейматися.

— Чорний Доу — просто одновухий головоріз.

— Головоріз, у якого під чоботом уся Північ і якому вторують наймогутніші отамани.

— Наймогутніші отамани… — з глузливим смішком промовила вона. — Курдуплі з помпезними іменами.

— Брод Тенвейс.

— Той старий гнилий хробак? Та мене нудить від однієї думки про нього.

— Кейрм Залізноголовий.

— Я чула, що в нього крихітний стручок. Тому він вічно супиться.

— Ґлама Золотий.

— Ще менший. Завбільшки як палець немовляти. А в тебе є союзники.

— Та невже?

— Ти це чудово знаєш. От, скажімо, мій батько: ти подобаєшся йому.

Кальдер скривився.

— Твій батько не ненавидить мене, але я сумніваюся, що він кинеться перерізати мотузку, якщо мене повісять.

— Він благородний чоловік.

— Авжеж. Каул Річі — взірець порядності, усі це знають. — Якщо це чогось варте. — Але ми побралися, коли я був сином короля Півночі, і світ тоді був геть інакший. Він брав собі за зятя принца, а не ославленого боягуза.

Вона поплескала його по щоці, ніжно й водночас доволі сильно, з ляскотом.

— Вродливого боягуза.

— На Півночі вродливих чоловіків люблять ще менше, ніж боягузів. Навряд чи твій батько задоволений тим, як склалася моя доля.

— Мені начхати на це. — Вона схопила його за сорочку і притягнула ближче із силою, якої годі сподіватися від тендітної жінки. — Я б однаково нічого не змінила.

— Я теж. Я просто кажу, що твій батько міг би.

— А я кажу, що ти помиляєшся. — Вона зловила його рукуі зновупритисладосвогоопуклогоживота. —Ви — сім’я.

— Сім’я. — Він не став казати, що сім’я може бути не лише силою, а й слабкістю. — Отже, у нас є твій шанований батько і мій тупоголовий брат. Можна вважати, що Північ наша.

— Буде наша. Я впевнена. — Вона звільна похитувалась і задкувала, відводячи його від вікна в бік ліжка. — Доу, може, і створений для війни, але війни не тривають вічно. Ти кращий за нього.

— Мало хто погодився б із цим. — Але йому було приємно чути це, особливо озвучене тим пестливим, звабливим голосом, яким вона шепотіла йому на вухо.

— Ти розумніший за нього. — Її щока ковзала його підборіддям. — Значно розумніший. — Її ніс торкався його шиї. — Найрозумніший чоловік на Півночі.

Їй-право, як він любив лестощі!

— Продовжуй.

— І, безперечно, вродливіший за нього. — Вона стисла його руку й опустила нижче живота. — Найвродливіший чоловік на Півночі…

Він облизав її вуста кінчиком язика.

— Якби найвродливіший правив, ти б уже була королевою Півночі…

Її пальці розстібали ремінь.

— Ви завжди знаєте, що сказати, адже так, принце Кальдере…

Раптом у двері хтось загрюкав. Кальдер завмер. Кров миттю ринула в голову і запульсувала в скронях замість члена. Ніщо так не руйнує романтичний настрій, як загроза наглої смерті. Знову пролунав гуркіт. Масивні двері задвигтіли. Кальдер і Сефф відірвалися одне від одного і, розпашілі, заходились похапцем опоряджати одяг. Вони радше скидалися на пару закоханих підлітків, яких застукали батьки, ніж на подружню пару, яка вже п’ять років у шлюбі. Ось тобі і мрії про владу. Він навіть над замком на власних дверях не мав влади.

— Клятий засув з того боку, чи вам повилазило? — гарк­нув він.

Заскреготів метал, і двері зі скрипом відчинились. У склепінчастому прогоні стояв чоловік, його патлата голова майже торкалася замкового каменю. Понівечений бік обличчя повернутий уперед. Від кутика рота через брову й поперек чола тягнувся величезний шрам, а в сліпій очниці холодно поблискувала металева куля. Якщо якісь рештки романтичного настрою ще забарились у закапелках покою чи штанях Кальдера, то цей жахливий шрам і око добили їх.

Він відчув, як Сефф заклякла, а що вона була значно сміливішою за нього, йому стало ще тривожніше. Гіршого передвісника лиха, ніж Каул Тіпало, годі було зустріти. Його називали сторожовим псом Чорного Доу, проте ніколи не казали цього дивлячись в його обпалене обличчя, а тільки за спиною. Людина, яку Протектор Півночі посилав виконувати найбруднішу роботу.

— Доу хоче бачити тебе.

Якби обличчя Тіпала лише почасти нажахало якогось сміливця, то його голос довів би справу до кінця. Хрипкий шепіт, через який кожне слово звучало так, ніби завдавало болю.

— Чого? — спитав Кальдер погідним, як літній ранок, голосом, дарма що його серце несамовито калатало. — Невже не може перемогти Союз без мене?

Тіпало не засміявся, але й не насупився. Він просто стовбичив у проймі дверей грізною німою брилою.

Кальдер постарався якомога безтурботніше знизати ­плечима.

— Що ж, мабуть, усі мусять коритися чиїмось наказам. А як щодо моєї дружини?

Тіпало зиркнув на Сефф. Якби він хтиво шкірився до неї чи міряв її гидливим поглядом, Кальдеру було б легше. Але Тіпало дивився на вагітну жінку, як м’ясник на тушу — просто робота, та й усе.

— Доу хоче лишити її заручницею, щоб усі добре поводились. Вона буде в безпеці.

— Поки всі добре поводитимуться.

Кальдер збагнув, що став перед дружиною, закриваючи її своїм тілом, як щитом. Благенький щит проти такого, як Тіпало.

— Саме так.

— А якщо Чорний Доу погано поведеться? Де мійзаручник?

Тіпало знову вп’ялив око в Кальдера.

— Я буду твоїм заручником.

— Тобто якщо Доу не додержить свого слова, я можу вбити тебе, так?

— Можеш спробувати.

— Хм.

Каул Тіпало мав репутацію одного з наймогутніших воїнів Півночі. Зайве казати, що за Кальдером ходила геть інша слава.

— Можеш дати нам хвильку, щоб попрощатися?

— Чом би й ні? — відказав Тіпало і подався назад, аж поки з тіні замаячив лише полиск його металевого ока. — Я ж не чудовисько.

— Назад у той гадючник, — прожебонів Кальдер.

Сефф схопила його руку і, широко розплющивши очі, дивилася на нього зі страхом і ентузіазмом воднораз. Він відчував те саме, тільки гостріше.

— Будь терплячий, Кальдере. І дивись під ноги.

— Я добиратимусь туди навшпиньки.

Якщо взагалі добереться. Він підозрював, що приблизно кожен четвертий просив Тіпала перерізати йому горлянку і викинути тіло в болото ще по дорозі.

Сефф узяла його за підборіддя великим і вказівним пальцями й добряче потрясла.

— Я серйозно. Доу боїться тебе. Батько каже, що він тільки й чекає якогось приводу, щоб убити тебе.

— Доу варто боятися мене. Хоч би ким я був, я однаково син свого батька.

Вона ще сильніше стисла його підборіддя, дивлячись йому просто в очі.

— Я кохаю тебе.

Він потупив очі в підлогу, відчуваючи, як сльози клубком підступили до горла.

— Чому? Невже ти не розумієш, який я мерзотник?

— Ти кращий, ніж думаєш.

Він майже вірив її словам.

— І я кохаю тебе.

Йому навіть не довелось брехати. А як він лютував, коли батько оголосив про їхні заручини! Одружитися з тою кирпатою, язикатою, мізерною сукою? А тепер щоразу, коли він її бачив, вона здавалася йому дедалі вродливішою. І він дедалі більше любив її кирпатий ніс і гострий язик. Цього було майже достатньо, щоб відмовитись від інших жінок. Він пригорнув її, тамуючи сльози, і ще раз поцілував.

— Не хвилюйся. Не існує людини менш зацікавленої в моїй смерті, ніж я сам. Ти незчуєшся, як я повернусь до тебе в ліжко.

— В обладунках?

— Як забажаєш, — мовив він і подався до дверей.

— А доти обманювати зась.

— Я завжди кажу правду.

— Брехня, — промовила вона, беззвучно ворушачи губами, перш ніж вартові зачинили двері на засув, а Кальдер залишився в темному коридорі з похмурою думкою, що, можливо, він більше ніколи не побачить свою дружину.

Це несподівано додало йому сміливості. Він поквапився за Тіпалом, який ще плентався коридором, наздогнав його і плеснув по плечі. Кальдера неабияк занепокоїло те, що плече Тіпала було тверде, як дровиняка, та попри це не змовчав.

— Якщо з нею щось трапиться, обіцяю, я…

— Кажуть, що твої обіцянки нічого не варті.

Тіпало зизом глянув на руку Кальдера, що нахабно лежала на його плечі, і той обережно прибрав її. Він, може, й рідко здобувався на сміливість, зате ніколи не бравував.

— І хто ж так каже? Чорний Доу? Якщо на Півночі є хтось, чиї обіцянки важать менше, ніж мої, то це той покидьок Доу. — Тіпало мовчав, а от Кальдер був не з тих, кого легко заткнути. Для того щоб успішно плести інтриги, треба вправно плести язиком, а це вартує неабияких зусиль. — Доу ніколи не дасть більше, ніж можна вирвати у нього з рук. Тобі нічого не дістанеться, хоч би яким вірним ти був. Власне, що відданіший ти, то менше тобі дістанеться. От побачиш. Надто багато голодних псів, а м’яса обмаль.

Єдине живе око Тіпала ледь-ледь примружилось.

— Я не пес.

Більшість людей злякалися б цієї іскри гніву й замовк­ли б, але для Кальдера то була лише жаринка, з якої можна роздмухати полум’я.

— Я бачу, — прошепотів він так само тихо і знадливо, як шепотіла йому Сефф. — Більшість людей засліплює страх перед тобою, але я бачу, хто ти насправді. Ти — воїн, ясна річ, але й мислитель також. Завзятий, гордий — а чому б ні? — Кальдер зупинився в тінистій частині коридору і, пере­борюючи підсвідоме бажання відсахнутися від обличчя з отим жахливим шрамом, по-змовницьки нахилився до Тіпала. — Якби мені служив такий чоловік, як ти, я б не марнував його хист, як Чорний Доу. Це я обіцяю.

Тіпало поманив Кальдера рукою. На його мізинці крізь темінь полискував великий кривавий рубін. Кальдер не мав іншого вибору, як нахилитись ближче, ще ближче, так близько, що стало ніяково. Так близько, що він відчув тепле дихання Тіпала. Так близько, що хоч цілуйся. Так близько, що Кальдер бачив лише відображення своєї викривленої непевної посмішки в його безживному металевому оці.

— Доу хоче бачити тебе.

Найкращий із нас

Ваша Найясніша Величносте,

ми цілковито оправилися після поразки на ТихомуБроді. Кампанія триває. Попри хитрощі ЧорногоДоу, лорд-маршал Крой неухильно відтісняє його напівніч, до столиці в Карлеоні. До міста лишається щонайбільше два тижні ходу. Він не може відступати вічно. Ми діста­немо його, Ваша Величність може розраховувати на це.

Учора дивізія генерала Джеленгорма виграла невелику битву біля гряди пагорбів на північному сході. Лорд-губернатор Мід веде свою дивізію на південь до Олленсанда, сподіваючись змусити північан розділити війська і вести бій із невигідних позицій. Я просуваюся з дивізією генерала Міттеріка, поблизу штабу маршала Кроя. Учора неподалік села Барден північани із засідки напали на нашу колону постачання, що розтягнулася по розбитих дорогах. Але завдяки пильності та хоробрості нашого ар’єргарду вони отримали відсіч і відступили з великими втратами. Принагідно прошу Вашу Величність подати до нагороди лейтенанта Кернса, який виявив надзвичайну відвагу й загинув у бою; як мені відомо, у нього залишились дружина та маленька дитина.

Колони добре впорядковані. Погода хороша. Військо пересувається безперешкодно, а воїни в піднесеному настрої.

Я залишаюся найвірнішим і негідним слугою Вашої ­Величності,

Бремер дан Горст, королівський оглядач Північної війни

У колоні панував хаос. Дощ лив мов із відра. Військо загрузло в багнюці, а воїни були в препаскудному настрої. «І з усього цього деморалізованого стовковиська у мене настрій найпаскудніший», —думав Бремер дан Горст, пробираючись крізь натовп забрьоханих, промоклих на хлющ солдатів, які вовтузились, мов хробаки, зі списами на плечах, що загрозливо вихляли навсібіч. Військо згромадилось у щільну масу й застрягло, як кисле молоко у пляшці, а ззаду, чалапаючи по грязюці, знай підтягувались люди. Запальні новоприбулі підсипали жару у без того розпечений тлум і закупорювали грузьку смугу, що правила за дорогу, відтісняючи товаришів, які сипали на них прокльонами, до дерев на узбіччях. Горст запізнювався, тож мусив продиратися крізь натовп, розштовхуючи всіх на своєму шляху. Подеколи якісь вояки зашпортувалися в багнюці й оберталися, щоб вилаяти нахабу, проте коли бачили хто перед ними, відразу затикалися. Вони знали Горста.

Ворогом, який завдав такої веремії війську Його Величності, виявився їхній власний фургон, що з’їхав з уторованої колії на дорозі, де грязюки було тільки по щиколотку, у значно глибше болото поруч. За універсальним законом підлості, згідно з яким завжди стається найгірше, хоч би яким малоймовірним це здавалося, фургон став майже поперек дороги, загрузши задніми колесами по самісінькі осі. Візник гарикав, марно шмагаючи двійко спінених нажаханих коней, а пів дюжини задрипаних солдатів безпорадно борсались позаду. Обабіч дороги, через розкислий підлісок, брели інші вояки й лаялись, коли ожина рвала їхній одяг, алебарди заплутувались у вітті, а по очах хльоскали тоненькі гілочки.

Неподалік стояли троє молодих офіцерів, плечі їхніх червоних одностроїв промокли до нитки і стали темно-бордовими. Двоє сперечалися, тицяючи пальцями на фургон, а третій просто стояв і дивився, недбало поклавши руку на позолочений ефес меча, незрушний, як манекен у крамниці кравця.

Ворог, хоч би й із тисячею добірних воїнів, навряд би зміг ефективніше блокувати просування війська.

— У чому річ? — запитав Горст, стараючись надати голосу владного тону, та, звісно, безуспішно.

— Сер, обозу на цій дорозі навіть близько не повинно бути!

— Дурниці, сер! Піхоту ж треба забезпечувати, поки…

«Авжеж — головне знайти винного, а не рішення».

Горст відштовхнув офіцерів і почалапав у болото. Відтак уклинився межи замурзаних солдатів, занурив руки в багно, щоб учепитися за задню вісь фургона, а чоботами намацував твердішу опору. Він зробив кілька коротких вдихів і приготувався.

— Їдь! — завищав Горст до візника. Цього разу він забув навіть спробувати понизити голос.

Батіг цьвохнув. Чоловіки застогнали. Коні пирхнули. Багнюка чвакнула. Горст напружився від пальців ніг до маківки, кожен його м’яз напнувся й аж тремтів од натуги. Світ ніби завмер, і він лишився сам на сам зі своїм завданням. Він бурчав, гарчав, шипів, лють кипіла в ньому, ніби замість серця в нього була бездонна бочка і йому достатньо просто витягнути чіп, щоби розтрощити цей фургон на друзки.

Колеса зі скрипом подались і, врешті, вирвались із драговини. Остання потуга Горста виявилась зайвою. Він різко втратив рівновагу і, марно намагаючись втриматися на ногах, брьохнувся в грязюку долілиць разом із якимсь солдатом. Коли він насилу підвівся, фургон торохтів шляхом, а візник силкувався приборкати басуючих коней.

— Дякую за поміч, сер, — озвався обліплений багнюкою солдат. Він простягнув свою незграбну лапу і примудрився розмазати грязюку та ще більше спаскудити однострій Горста. — Вибачте, сер. Я не хотів.

«Змащуйте осі, безмозкі виродки. Тримайте фургон на дорозі, лупаті недоумки. Виконуйте свою кляту роботу, ледачі паразити. Хіба я забагато прошу?» — подумав Горст, а вголос пробубнів:

— Пусте. — Відтак прибрав руку солдата та спробував, хоч і марно, поправити кітель. — Дякую, — докинув він і побрів у мряку вслід за фургоном. Здавалось, він майже чув глузливий сміх солдатів і офіцерів, що шпигав його в спину.

Лорд-маршал Крой, головнокомандувач армії Його Величності на Півночі, реквізував для свого тимчасового штабу найрозкішнішу будівлю в радіусі десяти миль, а саме — приземкувату халупу, настільки зарослу мохом, що та радше скидалася на покинуту купу гною. Беззуба стара жінка та її ще старіший чоловік — ймовірно, виселені хазяї будинку, — сиділи на порозі сараю, накриті благенькою хустиною, і дивилися, як Горст чалапає до колись їхніх вхідних дверей. Висновуючи з виразів облич, Горст їх не вразив. Ані чотирьох вартових, що тинялись біля ґанку в мокрих дощовиках. Ані з’юрмлену в маленькій вітальні компанію офіцерів, які нетерпляче озирнулись, коли Горст переступив поріг, й одна­ково похнюпились, щойно зрозуміли, хто перед ними.

— О, Горст, — єхидно мовив один із них, ніби чекав на короля, а прийшов служка з шинку.

Ту кімнатчину аж розпирало від військової величі. Чільне місце за столом займав маршал Крой, виструнчений і бездоганний, як завжди: у свіжо випрасуваному чорному мундирі з вигаптуваними срібними листками, цупким комірцем; здавалось, навіть кожна сива волосина на його черепі лежала так, як їй наказали. Начальник штабу, полковник Фелніґ, сидів поруч із ним рівненько, неначе проковтнув палицю: малий, меткий, з блискучими очима, які не пропускали жодної деталі, і незручно високо піднятим підборіддям. А що в нього було напрочуд куце підборіддя, то шия утворювала майже пряму лінію від коміра до ніздрів його дзьобатого носа. «Достоту набундючений стерв’ятник,який чекає падло, щоб поласувати ним».

Якби генерал Міттерік став його обідом — оце б він попоїв. Міттерік був кремезним чоловіком із широкою пикою і грубими рисами, які заледве поміщалися на ній. Якщо Фелніґу бракувало підборіддя, то в Міттеріка його було забагато, та ще й із великою хвацькою западиною посередині. «Неначе на його розкішних вусах висіла дупа». На ньому були блідо-жовті шкіряні рукавиці, що майже сягали ліктів, либонь, щоб справити враження людини дії, проте Горсту вони радше нагадували рукавиці, що їх одягає селянин, щоб залізти в зад корові, коли в тої трапляється закреп.

Міттерік здибив брову, дивлячись на заляпаний брудом однострій Горста.

— Нові подвиги, полковнику Горсте? — запитав він, супроводжуючи це притлумленим хихиканням.

«Засунь цей дотеп у ту сраку, що в тебе замість бороди, марнославний кендюху».

Слова вже лоскотали губи Горста. Та будь-що сказане його фальцетом перетворилося б у жарт над ним самим. Він радше б зійшовся в бою з тисячею північан, аніж терпів оцю ордалію розмовою. Тож перший звук, який зірвався з уст Горста, обернувся на гірку посмішку. І так було щоразу, коли його брали на глум. Він знайшов найтемніший закапелок, схрестив руки на брудному кітелі й намагався загасити свою лють, уявляючи усміхнені голови підлеглих Міттеріка, насаджені на списи вояків Чорного Доу. Можливо, не найпатріотичніша розвага, але, на його смак, одна з найприємніших.

«Це якийсь бутафорський світ навиворіт, у якому такі чоловіки, як вони, якщо їх узагалі можна назвати чоловіками, можуть із погордою дивитися на такого, як я. А я ж бо вартий удвічі більше за вас. І це найкраще, що може запропонувати Союз? Якщо так — ми заслуговуємо на поразку».

— Не можна виграти війну, не забруднивши рук.

— Що? — нахмурившись, перепитав Горст.

Шукач обіперся на стіну поруч із ним у своєму пошарпаному плащі, а у виразі його не менш пошарпаного обличчя було видно пересит життям і смирення.

Північанин відкинув голову назад, і та м’яко стукнулась об облуплену стіну.

— Але дехто хоче лишитися чистеньким, еге ж? І програти.

Горст навряд чи міг дозволити собі йти до спілки з людиною, яка була ще більшим ізгоєм, ніж він сам. Тож він поринув у звичне мовчання, мов у притерті обладунки, і прислухався до нервової розмови офіцерів.

— Коли вони приїдуть сюди?

— Скоро.

— Скільки їх?

— Я чув, що троє.

— Ні, лише один. Для цього достатньо одного члена Закритої Ради.

— Закрита Рада? — нервово писнув Горст голосом, який був майже недоступний для людського слуху.

Він відчув нудотний посмак жаху, що огорнув його в той день, коли ці огидні старигані позбавили його звання. «Розчавили мої мрії так само байдужливо, як хлоп’я розчавлює жука».

«Наступний…» Його вивели в коридор, і чорні двері зачинились перед ним, як віко труни. «Уже не командир королівської гвардії. Уже не Лицар Тіла. Просто пискляве посміховисько, чиє ім’я стало символом невдачі та ганьби». Він досі пам’ятав ту низку зморшкуватих, обвислих облич, які глузливо посміхалися. А серед них бліде обличчя короля: стиснуті щелепи й очі, що уникали Горста. «Неначе знищення його найвірнішого слуги було не більш ніж неприємною рутиною…»

— А відомо, хто саме це буде? — запитав Фелніґ.

— Навряд чи це має значення. — Крой глянув у вікно. За напіввідкритими віконницями дедалі дужче періщив дощ. — Ми вже знаємо, що вони скажуть. Король вимагає великої перемоги, удвічі швидше та вдвічі меншим коштом.

— Як завжди! — знову заспівав своєї Міттерік, мов нетерплячий півень. — Кляті політики вічно пхають свої носи в наші справи! Б’юсь об заклад, що ці дурисвіти із Закритої Ради згубили більше наших воїнів, ніж триклятущий ворог зроду-віку…

На цім слові з гучним скреготом повернулася дверна ручка, і в кімнату зайшов огрядний голомозий старий із короткою сивою борідкою. На перший погляд і не скажеш, що то був представник верховної влади. Його вбрання промокло й забруднилось лише трохи менше, ніж у Горста. А патериця з простого дерева й зі сталевим наконечником радше нагадувала звичайний ціпок, ніж символ влади. Проте, дарма що на ста­рого і єдиного непримітного слугу, який скрадливо прошмигнувуслід за ним, припадало по десять бравих вояків, саме офіцери затамували подих. Старий же випромінював непохитну впевненість і обводив їх таким зверхнім поглядом, наче вони належали йому з потрухом і він міг робити з ними все що забажає. «Достоту різник, що підбирає кнурів на забій».

— Лорд Баяз.

Обличчя Кроя ледь-ледь зблідло. А Горст чи не вперше побачив маршала здивованим, і не лише він. Уся юрба отетеріла. Навіть якби в ту кімнатчину вкотився возик із трупом Гарода Великого, щоб виголосити їм промову, вони б, мабуть, не сторопіли так.

— Панове.

Баяз недбало кинув патерицю своєму кучерявому слузі, з ледь чутним свистом змахнув намистинки вологи з лисини і обтрусив долоню. Як для легендарної постаті, він був геть не церемонним.

— Ну й погодка тут, еге ж? Іноді я люблю Північ, а іноді… не дуже.

— Ми не чекали…

— Воно й не дивно, — перейняв Баяз, видаючи нарочито добродушний смішок, у якому чомусь вчувалася погроза. — Я ж відійшов від справ! Знову залишив своє місце в Закритій Раді й коротав старість у своїй бібліотеці, подалі від політичної рутини. Та оскільки ця війна точиться біля мого порога, я подумав, що з мого боку було б розважливо навідатись до вас. І гроші прихопив із собою — наскільки я розумію, платня дещо забарилася.

— Трохи, — визнав Крой.

— Ще трохи, і лиск солдатської честі й покори міг стертись нанівець, еге ж, панове? Без цього золотого мастила велика машина армії Його Величності скоро б вийшла з послуху й зупинилась — як і чимало іншого в житті, — чи не так?

— Добробут воїнів — наш постійний пріоритет, — невпевнено відказав маршал.

— І мій! — мовив Баяз. — Я тут лише для того, щоб допомогти. Змастити колеса, так би мовити. Поспостерігати і, можливо, за потреби, дати якусь пораду. Командування, звісно, лишається за вами, лорд-маршале.

— Звісно, — повторив Крой, але прозвучало це непереконливо.

Зрештою, Баяз — Перший з-поміж магів. Подейкують, що йому сотні років і він володіє магічними силами, що він створив Союз, посадив на його трон короля і вигнав гурків, спустошивши при цьому значну частину Адуа. Принаймні так подейкують. «Людина, що воліє не втручатися? Навряд».

—Е-е… дозвольте представити вам генерала Міттеріка, командира другої дивізії Його Величності.

— Генерале, навіть у зачині зі своїми книгами, я чув істо­рії про вашу доблесть. Це честь для мене.

— Ні, ні! — розпишався генерал. — Це для мене честь!

— Авжеж, — із жорстокою відвертістю кинув Баяз.

Запала тиша, яку Крой відважно обірвав.

— Це начальник штабу, полковник Фелніґ, а це лідер тих північан, які виступили проти Чорного Доу і воюють разом із нами, — Шукач.

— О, так! — звів брови Баяз. — Гадаю, у нас був спільний друг — Лоґен Дев’ятипалий.

Шукач спокійно дивився на нього, єдиний у кімнаті, на чиєму обличчі не було й натяку на богобоязний страх.

— А я от далеко не впевнений, що він мертвий.

— Якщо комусь до снаги обдурити Великого Зрівнювача, то це був — або є — він. Хай там як, це велика втрата для Півночі. І для світу. Видатна людина, якої дуже бракує.

Шукач знизав плечима.

— Людина як людина. Є щось хороше, є погане — як у більшості. А чи «дуже бракує» — залежить у кого спитати, еге ж?

— Слушно. — Баяз сумно посміхнувся і сказав кілька слів мовою північан: — Вам слід реалістично дивитися на такі речі.

— І вам, — відказав Шукач.

Горст сумнівався, чи ще хтось із присутніх зрозумів їхню балачку. Він навіть не був упевнений, що сам її зрозумів, хоча і знав мову.

Утім, Крой провадив далі:

— А це…

— Бремер дан Горст, звичайно!

Горст був уражений до глибини чобіт, коли Баяз привітно поручкався з ним. Як для людини його віку, в нього був доволі сильний потиск.

— Я бачив, як ви фехтували з королем. Скільки ж це років минуло? П’ять? Шість?

Не те що років, Горст міг сказати, скільки годин минуло відтоді. «Принизлива поразка в поєдинку з фехтування — досі найбільша гордість, це багато що говорить про мою бліду тінь життя».

— Дев’ять.

— Дев’ять, подумати лишень! Десятиліття пролітають, мов листя за вітром, їй-право. Ніхто не заслуговував титулу більше, ніж ви.

— Я зазнав нищівної поразки.

Баяз нахилився до нього.

— Ви зазнали поразки — на решту можна не зважати, чи не так? — мовив Баяз і ляснув Горста по плечі, ніби це був жарт, який розуміли тільки вони двоє, хоча якщо це таки був жарт, торозумів його лише Баяз. — Здається, ви були одним із Лицарів Тіла. Хіба ви не охороняли короля в битві при Адуа?

Горст відчув, що червоніє. «Був, і всі тут це чудово знають, але тепер я лише нікчемний цап-відбувайло, якого використали і викинули, як викинув би заїкувату покоївку хтивий синок чиєїсь світлості. Тепер я…»

—Полковник Горст — королівський спостерігач, — насмілився сказати Крой, помітивши його збентеження.

— Авжеж! — Баяз клацнув пальцями. — Після того випадку в Сіпані.

Обличчя Горста запалало, наче назва міста була ляпасом. «Сіпані».Він мовби перенісся на чотири роки назад, туди, де проводив купу часу — у вакханалію Будинку насолод Кардотті. Хистким кроком сунув крізь дим, розпачливо шукаючи короля, дістався сходів і побачив те обличчя в масці — а потім полетів шкереберть у незаслужену неласку й ганьбу. Кімната раптом обернулась на сліпучу розмазню облич із самовдоволеними посмішками. Він відкрив пересохлий рот, але, як завжди, нічого не сказав.

— Ну, нічого. — Маг утішливо поплескав Горста по плечі, немов давно осліплого сторожового пса, якому інколи з жалю кидають кістку. — Можливо, вам ще вдасться запобігти ласки короля.

«Не сумнівайся в цьому, мудрований пиздюку, навіть якщо мені доведеться пролити кожну краплю крові на Півночі».

— Можливо, — спромігся прошепотіти Горст.

Але Баяз уже вмостився на стільці і склав пальці дашком.

— Ну що, яка ситуація на фронті, лорд-маршале?

Крой обсмикнув поли кітеля, крокуючи до великої мапи. Настільки великої, що її склали по краях, аби вона вмістилася на найбільшій стіні вбогої низенької хатчини.

— Дивізія генерала Джеленгорма тут, на захід від нас. — Папір зашарудів, коли указка Кроя човгнула по ньому. — Він просувається на північ, підпалюючи посіви та села, сподіваючись втягнути північан у бій.

— Гмм, — зі знудженим виразом обличчя мугикнув Баяз.

— Тим часом дивізія лорд-губернатора Міда, у супроводі прибічників Шукача, рушила на південний схід, щоб узяти Олленсанд в облогу. Дивізія генерала Міттеріка залишається між ними, — «тук-тук» із безжальною точністю стукала указка по мапі, — готова надати підкріплення будь-якій із них. Маршрут колони постачання пролягає на південь до Уффріта. Дороги кепські — насправді це радше путівці, — але ми…

— Авжеж, — урвав його Баяз, і помахом м’ясистої руки перетворив звіт на пустопорожню балаканину. — Але я тут не для того, щоб удаватися в тонкощі.

Указка Кроя зависла без діла.

— Тоді…

— Лорд-маршале, уявіть, що ви муляр, який працює над однією з башт великого палацу. Майстер, чиї уміння, відданість і увага до деталей незаперечні.

— Муляр? — спантеличено перепитав Міттерік.

— А тепер уявіть, що Закрита Рада — архітектори. Наше завдання полягає не в тому, щоб припасувати камінь до каменя, а в тому, щоб спроєктувати будівлю загалом. Політика, а не тактика. Армія — це інструмент уряду й має використовуватись у його інтересах. Інакше — яка з неї користь? Просто надзвичайно дорога машина для… карбування медалей.

Слухачі тривожно заворушилися.«Навряд такі розмови до вподоби іграшковим солдатикам».

—Політика уряду може раптово змінюватися, — пробурчав Фелніґ.

Баяз поглянув на нього, як шкільний учитель на штурпака, що псує успішність усього класу.

— Світ мінливий. Тож і ми мусимо змінюватися. А відколи почалася ця воєнна кампанія, обставини складаються не на краще. Селяни знову збурюються. Воєнні податки тощо. Нетерплячі, завжди нетерплячі, — його оклецькуваті пальці нетерпляче барабанили по стільниці. — Новий Осередок лордів нарешті завершено, тож Відкрита Рада розпочала засідання і шляхтичам є де скаржитись. Що вони, власне, і роб­лять. Без упину. Вочевидь, вони втрачають терпіння через брак успіхів на полі бою.

— Кляті пустомелі, — буркнув Міттерік.

«Правду кажуть: люди завжди ненавидять в інших те, що найбільше ненавидять у собі».

Баяз зітхнув.

— Іноді мені здається, що я будую замки з піску під час припливу. Гурки не дармують, їхнім каверзам немає кінця-краю. Колись вони були єдиною реальною загрозою для нас. А тепер є ще Талінська Змія. Меркатто. — Він скривився, наче це ім’я було гидке на смак, і зморшки на його обличчі стали ще глибшими. — Поки наші війська зав’язли тут, ця клята жінка далі зміцнює свою владу в Штирії, осмілена тим, що Союз майже нічого не може протиставити їй. — Кілька патріотичних вигуків оживили зібрання. — Простіше кажучи, панове, втрати на цій війні — у плані грошей, престижу й можливостей — стають надто великими. Закрита Рада вимагає якнайшвидшого завершення кампанії. Звісно, як солдати, ви схильні сентиментально ставитися до війни. Але боротьба має сенс лише тоді, коли коштує менше, ніж її альтернативи. — Він спокійно зняв пушинку зі свого рукава, насупився і викинув її. — Зрештою, це лише Північ. Я маю на увазі… скільки того діла?

Запала тиша.

Маршал Крой відкашлявся.

— Закрита Рада вимагає якнайшвидшого завершення… тобто до кінця сезону?

— Кінця сезону? Ні, ні. — Офіцери видихнули з явним полегшенням. Але воно було недовгим. — Значно раніше.

Гамір поволі наростав: спочатку приголомшене зітхання, тоді нажахане лепетання, потім тиха лайка та недовірливе бурчання. Ображена офіцерська гордість здобула рідкісну перемогу над зазвичай нездоланним холопством.

— Але це неможливо! — зірвався на крик Міттерік, вдаривши по столу кулаком у рукавичці, та потім схаменувся. — Тобто, я перепрошую, але ми не можемо…

— Панове, панове. — Крой втихомирив свій розбурханий виводок і спробував апелювати до здорового глузду. «Кому-кому, а лорд-маршалу глузду не позичати». —Лорде Баязе… Чорний Доу постійно вислизає від нас. Маневрує і відступає, — він указав на мапу, наче на ній була написана істи­на, з якою просто неможливо сперечатись. — На його боці загартовані ватажки. Його люди знають місцевість, а народ підтримує їх. Вони швидко пересуваються і несподівано атакують. Доу — майстер у цьому. Він уже раз заскочив нас зненацька. Якщо ми кинемося в бій, є всі шанси, що…

Але з таким самим успіхом він міг би сперечатися з припливом. Першому з-поміж магів було байдуже.

— Ви знову вдаєтеся в деталі, лорд-маршале. Муляри, архі­тектори і все таке, хіба я не казав про це? Король послав вас воювати, а не ходити околяса. Я не сумніваюся, що ви знайде­те спосіб втягнути північан у вирішальну битву, а якщо ні, то… будь-яка війна — це лише прелюдія до перемовин, чи не так?

Баяз підвівся, й офіцери дляво підвелись за ним під безладний скрип стільців і брязкіт мечів.

— Ми… надзвичайно раді, що ви завітали до нас, — вимушено мовив Крой, хоча було очевидно, що настрій у вояк прямо протилежний.

Проте Баяз, здавалось, не сприймав іронію.

— Добре, бо я лишаюся, щоб спостерігати. Зі мною прибули кілька джентльменів з Університету Адуа. У них є винахід, який мені цікаво перевірити в роботі.

— Допоможемо чим зможемо.

— Чудово, — широко всміхнувся Баяз. «Єдина усмішка в кімнаті». — Я залишаю припасування каменів у ваших… — він звів брову, побачивши недолугі рукавиці Міттеріка, — умілих руках. Панове.

Офіцери зберігали напружене мовчання, поки зношені чоботи Першого з-поміж магів і його єдиного слуги стукали в сінях. Наче діти, яких рано вклали спати, готові відкинути ковдри, щойно батьки відійдуть на безпечну відстань.

Сердитий гамір здійнявся тієї ж миті, коли вони почули, як зачинилися вхідні двері.

— Якого біса?

— Як він сміє?

— Раніше, ніж кінець сезону? — обурювався Міттерік. — Та він здурів!

— Безглуздя! — гаркнув Фелніґ. — Казна-що!

— Кляті політики!

А Горст усміхався, і не лише через сум’яття Міттеріка та інших. Тепер їм доведеться зав’язувати бій. «Хай для чого вони тут, я тут, щоб воювати».

Крой утихомирив розбурканих офіцерів, стукаючи указкою по столу.

— Панове, будь ласка, годі! Закрита Рада сказала своє слово, а отже, й сам король. Тож ми маємо докласти всіхзусиль, щоб виконати їхню волю. Зрештою, ми лишемуляри. — Колив кімнаті запанувала тиша, він повернувся до мапи і пробіг очима по дорогах, пагорбах і річках Півночі. — Боюся, ми мусимо облишити обачність і зосередити війська для одночасного наступу в північному напрямку. Шукачу?

Північанин підійшов до столу і жваво відсалютував:

— Маршал Крой, сер!

Відсалютував він жартома, звичайно, адже був радше союзником, ніж підлеглим.

— Якщо ми підемо на Карлеон усіма силами, чи є ймовірність, що Чорний Доу нарешті стане до бою?

Шукач потер заросле щетиною підборіддя.

— Можливо. Він не надто терплячий. Схоже, у нього кепські справи, якщо він дозволив вам потоптатися по всіх своїх задвірках за ці останні кілька місяців. Але цей покидьок завжди був непередбачуваний. — Він скривився, неначе пригадав щось дуже неприємне. — Одне я можу сказати напевне: якщо він вирішить йти в бій, то не подасть знаку. А несподівано засадить вам прямісінько в дупу. Втім, спробувати варто. — Шукач вищирився до офіцерів. — Особливо якщо вам таке до вподоби.