Інший вид ebook

Ця історія починається просто: після закінчення першого кур­су студенти-філологи Запорізького університету вирушають y фольклорну експедицію до Закарпаття. Але планове збирання фольклору перетворюється на зіткнення з таєм­ниця­ми, упирями й… темною водою. Щоправда, молоді люди зустрічають і нових друзів: Золтана та Хенхенет. Згодом з’ясовується, що одна з дівчат ще до від’їзду знала про те, з чим їм доведеться зіткнутись…

Copyright © by Calvaria Publishing House, 2009

All rights reserved. No part of this publication may be reproduced, translated, stored in a retrieval system, or transmitted in any form or by any means (electronic, mechanical, photocopying or otherwise) without the prior consent in written of Calvaria Publishing House.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Кальварія».

ISBN 978-966-663-294-7

ISBN 978-966-663-286-2 (серія para bellum)

© «Кальварія», 2009

Алла Сєрова

Інший вид

Аудиторія була переповненою. Власне, її й розраховано на велику кількість слухачів, та ви ж знаєте, як це буває зазвичай: хтось прогулює, хтось захворів, у когось інші нагальні справи, отож нема коли плуганитися на лекції. Та не сьогодні.

Такого лементу давно вже не чули ці обшарпані стіни, подекуди прикрашені напівпристойними написами англійською і латиною. Сьогодні перший курс філфаку склав останній іспит. Сьогодні — загальні збори і розподіл на практику. Сто збуджених осіб жіночої статі — таку силу ігнорувати небезпечно. Утім, перепрошую, не сто, а дев’яносто чотири. І шестеро сміливців чоловічої статі — якраз до ста. Сміливців чи щасливчиків, це вже хто як собі забажає, так і висновує для себе, в міру своєї розпусності. Якщо ж судити об’єктивно, то ці шестеро — забиті безстатеві істоти, які за рік навчання звикли не реагувати на де­монстрування нижньої білизни — «Дівчатка, ви тільки гляньте, що я купила! Правда, супер?!» — звикли не бентежитись, користуючись шпаргалкою, написаною на дівочих ніжках — отам, де кінчається спідничка, і далі вгору — до самих отих, що «супер!» Жоден викладач не насмілиться шукати шпаргалку там. Чому ж не поділитись надбанням з однокурсником, самою природою обділеним такими можливостями? Багато до чого звикла шістка приречених з філфаку.

В очах мерехтить від яскравого вбрання, різнокольорових зачісок і розфарбованих облич. Проте тут існує чітке розмежування на групи за інтересами, які частенько ворогують між собою, — така природа жіночого співтовариства, без інтриг життя здається прісним.

Селючок видно одразу. Вирвавшись із лабетів батьківської опіки і з-під нагляду сільських кумась, дівчатка позакидали очіпки за млин, розфарбувались якнайяскравіше, понатягали шмат­тя, що відгонить несмаком і дешевими парфумами, — і гайда! Ці не бажають їхати галасвіта, бо свобода трохи набила оско­мину, хочеться назад, у патріархально-самогонне лоно рід­ної Задрипайлівки. Нічого, за кілька років багатьох із них буде не впізнати. І заросте бур’яном їхня стежина до батьківської хати.

Але хтось повернеться. Ось, наприклад, оця. Низенька, натоптувата коротконіжка з сором’язливо-масною посмішкою святенниці. У неї дивне прізвище — Махарин і повний рот золотих зубів, а на голові — класична «хімія». Цю двадцять перше століття не хвилює. Ретро.

Он тим фіфам з діамантами в оперованих носах теж ні до чого швендяти курними дорогами практичних занять. У кожної з них десь батечко рахує грубі гроші, а викладацький склад давненько без зарплатні. Та й зарплатня там у них — кіт наплакав, тільки й слави, що науковці. Фіфи збились окремою купкою і плюють через губу на брудний вичовганий паркет чотириста сьомої. У них — свій фольклор. Модерн.

А оті, мабуть, таки попрацюють. То — середній клас. Інтелігенція. Нудні «каре» і дешеві джинсики, дерматинові сумочки, в яких бовтається дешева помада пастельних тонів, простенький телефон і ключі від кімнати в гуртожитку, а в затертих поліетиленових пакетах — паки сумлінно писаних конспектів. Ці вчаться з ідейних міркувань. І каїнів вогонь в очах свідчить, що їм фольклорна практика — мама рідна. Але на біса купувати сумочку, в яку влазить тільки помада і щітка для волосся? Авангард.

Оці купки і клани видно одразу. Це на перший погляд тут однорідна маса. Ні, тут усе за наукою. Класова боротьба, щоправда, прихована і приглушена жіночим менталітетом, але шило з мішка все одно вилазить — і саме тепер такий випадок.

— ...заплатить. Знаєш, минулого року у Пасадені ми...

— ...писала. Мамка аж плакала, та ніц не вдієш...

— ...щоб не перескладати. А той період в літературі ми ще в першому семестрі...

Ну, чого не вистачає? Ага, ось. Перехоплене яскравою заколкою біляве волосся, бліде обличчя, міцні стегна і плечі, обтягнуті квітчастою сукенкою з «секонду», — невігласи, це ж «Гуччі», хоч і трохи приношена! Велика псевдошкіряна сумка і туфлі в колір. І ніякої біжутерії. Якщо не діаманти — нічого не треба. Вдавіться ними. І сидить киця сама. На останній парті, втупилась в американський детектив — щоб не так було очевидно, що сама по собі. Аутсайдер. Такі є в кожному колективі. Їх не зачіпають, не уявляючи, чого можна чекати у відповідь. Екзистенціалізм.

По закінченні першого курсу має бути фольклорна практика. Як, де, коли і з ким —стане відомо зараз, просто оцієї миті.

Декан Пастушенко виник у дверях, немов статуя Командора. Галас миттєво вщух. Пан професор велично виніс себе на середину аудиторії. Він високий, кремезний і високочолий, сиве волосся зачесане назад, відкриваючи міцно скроєне обличчя: сірі уважні очі, круте підборіддя і суворі уста під сивуватими вусами. Деканові вже під шістдесят, свого часу його добряче били за дисидентство, а його вдача відома всім товстокалитко­­вим татусям. Декан, як то кажуть, «не бере». І не реагує на погрози. Бо смерть — це надто просто для нього. Він її вже бачив. «Ті» добряче вміли показувати смерть, а «ці» — просто плагіатори. Тому Пастушенко вміє бути невблаганним.

— Я прошу тиші, шановні пані та панове! — Пастушенко оглядає аудиторію. — У мене обмаль часу. Власне, я хотів би поінформувати вас тільки з питань фольклорної практики. Отже, на кафедрах пройшли засідання і визначились аспіранти та викладачі, які вестимуть практику. Перелік тих, хто виконає практику безпосередньо за місцем свого проживання, вже вивішено біля деканату. Там вказані керівники практики. Саме до них вам слід звернутися впродовж трьох наступних днів. Це стосується більшості. На жаль, через недостатнє фінансування ми можемо собі дозволити тільки одну групу пошукачів. Я оголошую їх список, всі інші можуть бути вільні.

Величезна аудиторія, враз спорожніла і незатишна, стала лункою і непотрібною. Біля кафедри заклякли поодинокі постаті. Професор Пастушенко зітхнув. Навмисне так зробити було не можна. Це просто випадок. Семеро — і кожен сам по собі. Рік провчилися разом, а чи знають вони одне одного хоч на ім’я? Аутсайдери. Саме вони вказали в анкетах, що їм все одно, де практикуватись у збиранні фольклору. Тепер, звісно, все зрозуміло. Цим сімом справді все одно.

Декан з сумнівом оглянув мальовничу групку. Ну, і що робитиме з цими істотами його аспірант, його надія і гордість Орест Страдомський?

Ось високий і дужий Мар’ян Киртич. Міцна постать, темно-русе хвилясте волосся до плечей, стягнуте на потилиці в хвостик, сережка у вусі. Байдужі блакитні очі, великі й холодні, як північне небо, сильні плечі. Здоровий хлоп, що він робить на філологічному? В армії відслужив, отож що йому тут треба? Невідомо. Всіх осіб чоловічої статі, що подали документи на філфак, прийняли беззастережно. І Мар’яна теж прийняли. Дівчата гинуть за ним, а він користується їхньою прихильністю як чимось нудним і звичайним, а насправді завжди на своїй хвилі.

Ось Наталка Борецька. Невеличка, худа і смаглява, як циганка. Власне, вона і є циганкою. Її батьки працюють у місцевому театрі. Що вона тут робить? Декан відводить очі. Цигани для нього асоціюються з неприємними речами. Він придушує в собі ці думки і переводить погляд на наступну постать.

Віка Берест. Декан знає її батьків, вони працюють в сусідньому інституті — машинобудівному. Милі люди, дуже спокійні та шляхетні. І старший син у них такий самий. А Віка... Віка вся в татуюваннях, затягнута в шкіряні штани і жилетку. Коротке волосся пофарбоване в «кислотні» кольори, а яке воно було спочатку, вже не пам’ятає ніхто, навіть сама Віка.

Рита Гресь. Довге волосся, кирпате веснянкувате обличчя, маленька й швидка, дуже мовчазна і вічно замислена. Декан вже знає, що Рита любить дрібні капості й отримує від них неабияку втіху.

Катя Семенець. Товста й неповоротка, самозаглиблена й постійно всім незадоволена. Катю терпіти не можуть усі без винятку, тому її запхнули в цю групу. Тут на неї ніхто не звертатиме уваги.

Ліка Рубан, у дорогому вбранні, з важкими діамантовими сережками у вухах. Висока, тонка і білява, з презирливою міною, зверхнім поглядом і різкими манерами. Ліка — донька більш ніж заможних батьків, і чому вона опинилась серед білих вовків, так ніхто напевне й не знає. Так склалося.

І Сабрина. Мабуть, несуттєво, як звати цю дівчину в квітчастій доладній сукні. Проте всім відомо, що вона — стриптизерка і виступає під таким псевдонімом. Деканові теж відомий цей факт, але він вже нічому не дивується. Студентка відвідує лекції, готується до семінарських занять, вчасно складає іспити, живе собі в гуртожитку і нікого не зачіпає. А стриптиз — то її особиста справа. Тепер такі часи.

Декан Пастушенко ніколи не виходить з рівноваги. Отож і зараз стоїть незворушний, наче скеля. Мовчанка, либонь, трохи затяглась, але ці семеро порушувати її не мають наміру. Декан це чудово розуміє, а тому порушує тишу сам.

— Я радий, що серед наших студентів є люди, які бажають займатись наукою і не шукають легких шляхів, — ця фраза видалась йому такою фальшивою і казенною, що він аж здригнувся від огиди. — Сідайте, шановне товариство. Нам треба поговорити детально.

Сім постатей мовчки сіли, тільки Сабрина вмостилась на столі, а ноги поставила на сидіння. Декан кинув на неї красномовний погляд, який вона просто проігнорувала.

— Гаразд, — Пастушенко вже опанував себе. Дідько з нею, хай сидить на столі, чому ні? — Отже, у вас буде найцікавіше завдання. Орест Іванович бере вас пошукачами, його дисертація матиме величезне наукове значення. А ви зможете багато чого в нього навчитись. Ваша практика буде проходити в Мукачівському районі. Там гори, а в горах кілька стародавніх селищ. Орест Іванович пояснить докладніше ваші завдання, а я зупинюся на суто технічних питаннях. Проїзд оплачує університет. Їхати будете в купейних вагонах. А ось харчування — за власний рахунок... Звісно, якщо ви привезете товарно-касові чеки, наша бухгалтерія вам компенсує витрати. Жити будете в пансіонаті «Шовкова косиця». Там є всі вигоди, але пансіонат давно закрито, будете там повновладними господарями. Гадаю, два тижні — не задовгий термін, якщо і будуть якісь незручності, то — мінімальні. Є питання?

— Звісно є, — Катя важко підвелася з-за столу. — Антоне Вікторовичу, як же так? Їхати бозна-куди, а з харчуванням справа не вирішена? Які товарні чеки в такій глушині, ну хоч самі подумайте?

«Твоїх запасів жиру на рік вистачить, свиня ти годована! — Пастушенко критично оглядає огрядну Катину постать. — Хто про що, а ця про кендюх».

— Я гадаю, з голоду ви там не помрете. В навколишніх селах за символічну плату вас будуть харчувати, я вас запевняю. Орест Іванович про все подбає. Ще питання?

— Коли виїжджаємо? — Мар’ян відірвався від споглядання краєвиду за вікном.

— Домовитеся з Орестом Івановичем. Я гадаю, у кожного з вас є нагальні справи, які ви хотіли б залагодити до від’їзду. Зараз прийде Орест Іванович, поговорите докладніше. А ось і він, до речі.

До аудиторії швидким кроком зайшов молодик. Дев’яносто дев’ять відсотків студенток і аспіранток хоч раз, та фантазували на тему Ореста. Високий і гінкий, з широким розумним чолом, упертим підборіддям і великими чорними очима, він був схожий на італійського мафіозі з гангстерського фільму. Через свою колоритну зовнішність Орест Страдомський вже не раз потрапляв у халепу, але вдачі він був цілком мирної, фанатично займався наукою і, поховавши себе в товстих фоліантах, нічого навкруги не бачив.

«Як не дивно, всі вони одне одного варті, — декан впіймав себе на бузувірській думці і подумки розсміявся. — Їм усім буде корисно побути разом. Вони скроєні за одним зразком — усі, і Орест також. Ні, навмисно таке важко зробити. Оце компанія — в усіх наче аутизм».

— Отож, я вас залишаю, — пан професор рвучко підвівся, відчуваючи, що йому важко в такому товаристві. — Якщо будуть якісь проблеми — одразу до мене.

Хряснули двері, і знову запала тиша. Орест розгублено озирнувся. На нього ніхто не дивився. Хтось визирав у вікно, хтось розглядав написи на партах, хтось копирсався в надрах сумочок. Орест розуміє, що треба щось сказати просто зараз, а ці обличчя йому наче знайомі — цілий рік він вів на першому курсі семінарські заняття, хвилюючи уяву студенток. Якби він ті­ль­ки знав, до яких краєвидів його приміряли еротичні фан­тазії більшості з них. Утім, Орест Страдомський не переймався таки­ми дрібницями. Він приїхав до Запоріжжя зі Львова, подумки вже надівши собі на чоло терновий вінок месії, але серед «москалів» прижився, в них не виявилось нічого з тих жахів, про які ходили чутки в його рідному Львові. Звичайні собі люди, тільки говорять трохи інакше, та зрозуміти можна. Зрештою, вогонь месіанства згас, а ось потяг до науки — залишився. І який! Професор Пастушенко виділив здібного студента вже на першому курсі і взяв його під свій особистий патронат. Вісім років професор для Ореста — кращий друг і вчитель, аспірантура добігає кінця, дисертація майже готова, щоб її завершити, залишилось зібрати фактаж. А для збору фактажу потрібні студенти-пошукачі. І ось вони є. Тільки вогню в їхніх очах нема, але це другорядне. На багаття за науку ніхто вже не йде. Це, далебі, тепер немодно. Принаймні, серед філологів.

— Я не хочу нав’язувати вам свою волю, — Орест обвів поглядом своїх богоданих пошукачів. — Тому вирішимо разом, коли краще виїхати. Сьогодні п’ятниця. Якщо ми виїдемо у вівторок, це вас влаштує? Якщо хоч когось не влаштує, перенесемо від’їзд.

— Я до середи прив’язана в місті, — звела голову Сабрина. — Якщо виїдемо в четвер, мене це влаштує.

— Середа краще, — Мар’ян не дивиться ні на кого. — Їхати довго, це ж коли будемо на місці, а у вихідні можемо не дістатися до того пансіонату, транспорт там — проблема.

— Але я аж ніяк не можу.

— Через тебе одну ми теж не хочемо страждати! — Катя повернулась до Сабрини всім корпусом, зрадницьки відлетів і порснув у куток ґудзик її блузки.

— Дозвольте, дозвольте! — Орест гасить сварку. — Скажіть, будь ласка, яка проблема? Можливо, якось можна зарадити?

— Ніяк, — Сабрина вперто нагнула біляву голову. — Я купила собі квартиру. І до від’їзду маю розрахуватися з комендантом гуртожитку і переїхати. Речей хоч небагато, але є. Чи це, на вашу думку, не поважна причина?

— Безперечно, причина поважна, — Орест підводиться. — А якщо я допоможу вам з речами? І домовлюся з комендантом?

— Тоді інша річ, — Сабрина оцінююче оглянула викладача. — Тільки навряд чи ви впораєтесь. Речі важкуваті, возити хоч і недалеко, та на собі.

— Чому на собі? — Ліка звела тонкі брови. — Найми вантажників.

— Я б із дорогою душею. Та якщо їхати, мені будуть потрібні гроші. А вантажники і машина — це дорого, виб’юсь із бюджету.

— Хай батьки допоможуть! Попроси.

— У мене нікого нема.

— Тобто як — нікого нема?

— Отак.

Запала мовчанка. Сабрина відчула, що на неї звернені всі погляди, і це її роздратувало. Вона не любить, коли на неї дивляться.

— Тоді зробимо так. — Ліка дістає із сумочки мобільний телефон. — Йди зараз додому, хай Орест Іванович іде з тобою і вирішить питання з комендантом. А я вирішу проблему з вантажниками і транспортом. Дай мені адресу твоєї квартири, сьогодні ж ти маєш бути там. До понеділка обживешся трохи, встигнеш. У вівторок всі розрахуємося з бібліотекою, придбаємо квитки тощо. А в середу виїдемо.

— Вам треба було йти на факультет менеджменту, — Орест з повагою дивиться на тонку постать Ліки.

— Ви вгадали. Я паралельно навчаюсь і там.

— Отже, збираємося всі отут в понеділок і вирішуємо все до кінця, — підсумовує Орест і звертається до Сабрини: — Ходімо зараз до декана, хай зателефонує комендантові.

Вони підвелися і вийшли.

— Я й не думала, що робота повії так добре оплачується, — задумливо крутить в руках ґудзик Катя.

— Вона не повія, а стриптизерка, — Ліка з-під лоба дивиться на товстуху, — танцівниця.

— Ну, та ж це все одно, — масно посміхається Катя. — Ніколи б не стала заробляти таким чином!

— Даремно турбуєшся, — глузливо озвався Мар’ян, — ти таким способом справді не зможеш заробляти. Бо за тебе ніхто й мідного шеляга не дасть.

Він пропікає очима закляклу Катю і виходить з аудиторії, гучно хряснувши дверима. Онде вони пішли, Орест і Сабрина. Треба наздогнати і допомогти з речами. Цікаво, як же її звати? Ну, не Сабриною ж величати!

— Її звати Аліна. Аліна Соколовська, — то Наталка його наздогнала.

— То ти...

— Катя так гидко повелася, — Наталка зводить на Мар’яна чорні величезні очиська. — Ходімо до неї, допоможемо. Я знаю, в неї багато книжок.

— Ти бувала в неї?

— Я не до неї приходила, а до її сусідки по кімнаті. Її ніколи не було вдома. Вона тільки спати приходила, після опівночі. То ти підеш?

— Піду. Той Орест навряд чи щось допоможе їй. Швидше виїдемо — швидше повернемось.

У кімнаті справжній розгардіяш. Біляве волосся Сабрини прилипло до чола, вона похапцем пакує речі до паперових мішків і кількох величезних торб у клітинку.

— Ми прийшли допомогти, — Наталка оглядається навкруги. — А де ж Орест?

— Пішов до коменданта виправляти для мене обхідний лист, — Сабрина відкидає з очей пасмо ясного волосся. — Це для мене найбільша допомога, бо мені туди йти — все одно що на страту. Та стара сука знову гидоту казатиме.

— Де в тебе ще мішки? Куди пакувати? — Мар’ян похмуро зирить з-під лоба.

— Он там, під ліжком. Дякую вам.

— Нема за що. А куди переїжджаєш?

— На площу Маяковського, туди, де квіткова крамниця.

— Там добрі квартири, сталінки. Одначе дорожнеча страшна, — Мар’ян схвально хитає головою. — Одна кімната?

— Дві. А на меблі ще треба заробити.

Западає мовчанка. Ні Мар’ян, ні Наталка не уявляють собі, яким чином можна «заробити».

— Ну, вип’ємо за те, щоб тобі тут добре велося, — піднімає склянку з вином Ліка.

— Будьмо! — Орест Іванович сором’язливо посміхається.

П’ятеро сидять за столом у великій порожній кімнаті. Стіл і табуретки зробив Мар’ян — гарні дубові меблі, таких не купиш. Отак просто було сказано оте «у мене нікого нема», так воно вкололо хлопцеві в серце, що два дні він майстрував стіл і стільці, ретельно шліфуючи поверхні. Хай буде, аби хоч на це не довелося заробляти Сабрині.

— Гарна квартира, — Наталка вкотре оглядає кімнату, обклеєну блакитними шпалерами в синювато-сріблястих трояндах, — і шпалери, як нові.

— Вони і є нові, — посміхається Сабрина. — Я купила квартиру ще взимку і робила ремонт майже півроку. А оце скінчила і вирішила переїхати. А тут — практика.

— То чому треба було переїжджати саме зараз? Могла б після практики! — Ліка здивовано здіймає тонкі брівки.

— Щоб було куди повернутися, — Сабрина крутить в руках склянку. — Мені жодного разу не було куди повернутися, а тепер — буде.

Запала знічена мовчанка. Ліка роздратовано прикусила губу. Вона ладна копняка дати сама собі за власну нетактовність. Якось воно кострубато в них виходить. Оця дівчина — Сабрина... Ліка крадькома спостерігає за нею. Можливо, вперше в житті хтось отак зацікавив її, пещену доню, красуню і розумницю. Ліка, звісно, знає про це життя майже все: багатство і бідність, кохання і ненависть, усе це давно відомо і нецікаво. І ось вам — Сабрина. Ліка збентежено приглядається до неї, намагаючись зрозуміти, що саме так зацікавило її в цій дівчині. Ні, не те, що вона заробляє собі на життя таким екзотичним заняттям.

Це стало відомо десь у кінці першого семестру. Хтось побував у нічному клубі і завважив там Сабрину. Новина розлетілася зі швидкістю світла, і деякий час студентство розважалося тим, що ходило в ту нічну забігайлівку подивитися на Сабрину, аби потім, наступного дня, роздягати її очима в коридорі, вголос ділячись враженнями. Сабрину, здавалось, усе те мало обходило. Ажіотаж ущух сам собою. А тепер Ліка впіймала себе на думці про те, що уявлення не має, як могла почуватися Сабрина в той час під перехресним вогнем загального презирства і сороміцької цікавості. Ліка подумки здригнулась, уявивши себе на її місці.

Наталка стурбовано вдивляється в обличчя навколо. Вона відчуває якусь напругу і недомовленість. Вони всі, власне, оце вперше побачили одне одного. І час для відвертості ще не настав. Просто зібралася за столом компанія незнайомців, яким доведеться пробути деякий час разом. І оце якраз нагода трохи познайомитись.

— Частуйтеся, прошу, — Сабрині непогано вдається роль господині дому. — Зараз принесу ще салату.

— Я тобі допоможу, — Наталка підводиться теж.

В кімнаті стає тихо. Мар’ян з апетитом знищує запечену картоплю. Ось проступило денце тарілки — цей сервіз приніс сьогодні Орест. А Наталка привезла велику фарфорову ляльку в пишному рожевому вбранні, дуже схожу на Сабрину. Ліка схвально посміхнулась — така лялька стане окрасою будь-якої кімнати.

Але найбільше зраділа Сабрина. Вона взяла іграшку обережно, аж навіть побожно, і щось таке дитяче промайнуло в її обличчі, відсторонений погляд холодних сірих очей нараз змінився, спалахнув — але тільки на мить, так, як іноді зблисне щось в густій траві, що — невідомо, і захочеш знайти, та не знайдеш. Зблиснуло й зникло.

— Щось ці телепні спізнюються, — Ліка роздратовано по­глядає на годинник.

— Кого ви маєте на увазі? — Орест Іванович намагається не дивитись на Ліку. Йому чомусь мулько.

— Я замовила подарунок, його мали б доставити, але щось...

У передпокої лунає дзвінок.

— Оце, напевне, й вони, — підводиться Мар’ян. — Мені теж цікаво. Що там?

— Зараз побачиш, — вдоволено відповідає Ліка. — Там — необхідна річ.

Здорові хлопи починають заносити щось велике, загорнуте в грубий папір.

— Що це? — Сабрина здивовано округлює очі. — Ви не помилились адресою?

— Ні, не помилились, — сміється Ліка. — Це сюрприз, люба. Трохи зачекайте, а за півгодини подивимось. Працюйте, хлопці.

Здивовані й зацікавлені, всі повертаються до блакитної кімнати. Сабрина таки вміє куховарити, тарілки знов наповнюються, але бесіда не клеїться, бо за стіною чути гуркіт і кроки. Півгодини спливають нестерпно повільно.

— Готово, — один з робітників заглядає до кімнати. — Приймайте роботу.

Вони юрбою сунуть до кімнати і здивовано спиняються. Посередині стоїть велике ліжко, попід стіною розтеклася велика полірована шафа, біля вікна притислися туалетний столик і комод, усе нове й блискуче. І тільки в кутку псують інтер’єр паперові мішки з книжками. Робітники навіть підлогу протерли за собою.

— Ну як? — Ліка страшенно задоволена собою. — Нічого не кажи, — вона стріпує волоссям, діаманти в її вухах розбризкують навколо яскраві блискітки. — Це дрібниця.

— Я не можу це прийняти.

— Доведеться, бо воно вже тут, — Ліка дивиться просто в очі Сабрині. — Я ж від щирого серця.

— Дякую. Я всім вам страшенно вдячна. — Сабрина обводить очима зібрання. — Я, звісно, розумію, що завдала вам клопоту...

— Власне, особисто мені сподобалось, — Мар’ян розливає у склянки вино. — Якось воно так по-людському.

— Так, — Орест відчуває полегшення. — Ви маєте рацію. Саме по-людському.

Розходяться вони вже затемна. Біля під’їзду чекає велика чорна машина — то за Лікою татко прислав водія. В машину вміщаються всі. Сабрина дивиться з балкона, як її гості по одному зникають у надрах лімузину.

— Я за тобою заїду завтра. — Ліка дивиться вгору, її голос лунко розкотився нічною тишею. — Дочекайся мене обов’язково.

Сабрина мовчки киває головою, потім іде до кімнати. Ці кілька днів наповнили її життя дивовижними подіями. Вона заходить до кухні. Стіл і стільці стоять у кутку. Сабрина уявляє, як воно тут буде, коли встановлять інші меблі. А от про спальню вже й уявляти не треба. Їй трохи незручно, але з Лікою сперечатися неможливо...

Сабрина лежить на ліжку і прислухається до незнайомих звуків, що наповнюють цей великий старий будинок. У великому місті знайшовся дім і для неї. Сабрина засинає, але й уві сні її не покидає відчуття щастя.

Мар’ян і Орест Іванович грають у нарди. Вони сидять удвох в кімнаті Мар’яна, бо його сусід вже поїхав на канікули. Гра не захоплює їх, хочеться просто поговорити, але щось стримує обох. Першим порушує мовчанку студент:

— Знаєте, мені сподобались ці дівчата.

— Всі?

— Так. — Мар’ян робить хід. — Не в плані зваблення, а так. В них щось є — у цих трьох.

— Безперечно. А чому в нашої гостинної господині таке дивне прізвисько? Її ж, здається, звуть Аліною.

— Так. Вона стриптизерка, а то її псевдонім.

— Стриптизерка?! Святий Боже! От ніколи б не подумав...

— І не думайте. Вона ж не повія. Повії в залі, а ці — на подіумі, до них — зась. Я тамтешні правила знаю. — Мар’ян знову робить хід. — Дивне підібралось товариство, еге ж?

— Не знаю навіть, що сказати. А що, власне, дивного? Я думаю, все буде гаразд.

Мар’ян промовчав, та викладач розуміє, що з ним не погодились. Тривога гніздиться десь глибоко, Орест і сам не розуміє її причини, та що з того?

— Гадаєш, будуть проблеми?

— Не з цими трьома, та є ще три. Вони зовсім інші.

Наталка не може заснути. Важкі передчуття гнітять її, вона крутиться в ліжку, намагаючись спекатися якоїсь дивної колючки в серці. Невже знов починається «це»? Наталка злякано зіщулюється під ковдрою. Ті жахливі видіння, що переслідують її вже кілька років. Кров, жах, темна дорога, стіною дерева і щось потойбічне, страшне женеться за нею. Наталка ніколи нікому не казала про це. Вона знає, що це не сни, але їй ніхто не повірить — вважатимуть за божевільну. А вона знає, що вміє бачити майбутнє. І ось тепер воно знову прийшло до неї.

«Я можу не їхати разом з ними. — Наталка здригається від жаху. — Адже це буде, там це станеться, я знаю. Але ж саме мені були видіння, отже, я маю їхати. Від долі не втечеш. Те, що має статися, станеться обов’язково».

Наталка нараз згадує про свого дідуся Якова. Він живе в Зеленім Яру, старий і сивий. Він знає все на світі. Він допоможе.

З цією думкою вона засинає. Їй сниться темна лісова дорога і кров. Наталка квилить уві сні.

— Ти чого сюди прийшла?!

Висока, товста і неохайна, тітка Циноті нависає над Наталкою, наче темна хмара. В цьому величезному недоладному будинку не люблять ні Наталку, ні її батьків, вважаючи їх зрадниками. У циганів заведено триматися своїх, шанувати звичаї та коритись їм, а Наталчині батьки порушили все, що тільки можна порушити. Замість того, щоб залишитися в сім’ї і займатися родинним бізнесом, вони пішли поміж гаджьо. Адже Наталчина мати мала б вийти заміж ще в чотирнадцять років, народжувати дітей і шануватися, а натомість пішла вчитися, покинула рідню і десь там знайшла собі чоловіка — слава Богу, теж цигана, не гаджьо, та все одно нерівню. І вони обоє вже не цигани, а чужі. То чого сюди швендяти їхній дочці?

Циноті не любила і не розуміла сестру. І не розуміла, чому голова родини, її батько, дозволив Яні так вчинити. А вже племінницю Циноті не терпіла на дух. Щось було в тій таке, що не давало змоги поглянути їй в очі. Циноті боїться Наталку, відчуваючи в ній незрозумілу силу, адже Циноті — ворожка, і непогана, тож на таких речах знається.

— Тобі нема чого тут робити.

— Мене кликав дідусь Яків.

Наталка сміливо входить в будинок. Просто навпроти вхо­ду — величезна кухня, в якій пораються кілька жінок. Це — невістки. Всі вони вороже дивляться на непрохану гостю, але мовчать. Старий Яків — голова родини й барон, його слово  — більше ніж закон. То вже з розряду скрижалів.

Наталка обминає Циноті і йде вглиб будинку. У великих кімнатах майже немає ніяких меблів. Підлоги застелені килимами, де-не-де стоять низенькі столики і розкидані подушки. Наталка не любить бувати тут, але зараз саме той випадок, коли вона мала прийти сюди. Бо почула поклик. Вночі, згадавши про дідуся, вона почула, як той кличе її. Щойно поблагословилось на світ, Наталка зібралась і поїхала до Зеленого Яру.

— Ти прийшла, люба моя! Слухняна дівчинка.

Старий Яків сидить в глибині кімнати на низенькій тахті, застеленій старовинними килимами. Наталку знов огортає терпкий аромат трав, тютюну і ще чогось такого, що вона не може ідентифікувати. А дідусь такий, як і завжди: старий і сивий-сивий, і тільки чорні очі жваво і весело поблискують на смаглявому обличчі.

— Здрастуй, дідусю.