Історія для дорослих ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2023

ISBN978-617-15-0327-4(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Фотографії: Е-архів ЦДВР / ГДА СБУ; картина Казимира Малевича«Супрематична композиція 1» (Національний культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький Арсенал», Україна); картина Архипа Куїнджі «Місячна ніч на Дніпрі» (Державний Російський музей); картина Миколи Івасюка «Тріумфальний в’їзд Богдана Хмельницького до Києва» (Національний художній музей України); картини Тараса Шевченка «Смерть Богдана Хмельницького», «Марія», «Портрет Ганни Закревської» (Національний музей Тараса Шевченка); Карикатура Кліффорда Беррімана для TheWashington Star, 1939; Wikipedia

Криштопа О., Дерейко І.

К82 Історія для дорослих / Олег Криштопа, Іван Дерейко.— Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023. — 304с.

ISBN 978-617-15-0178-2

ББК П94(477)

© Криштопа О. С., 2023

© Дерейко І. І., 2023

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українськоюмовою, 2023

Дякуємо українському PEN-клубу,Христі Бурдим, Марині Євтушок, Наталі Савченко, Сергію Зейналову, Ігорю Судакову, Максиму Костенку,Захару Борисенку, Івану та Марічці Довганикам, Володимиру Сівку, Володимиру Мжельському, Юрію Бірюче

Передмова

Слава Україні!

Ми створили цей проєкт (ютуб-канал «Історія для дорослих») у лютому 2021-го як освітньо-розважальний. Із власного досвіду знаємо, що історія у школі та й у вишах — то переважно нудні дати. Однак поза навчальними програмами цей предмет не лише важливий, а й з біса цікавий. Власне, це й було головною ідеєю ютуб-каналу: розказати про наше минуле легко, з гумором, іноді навіть чорним, показати відомих персонажів історії живими людьми і, звісно, згадати про маловідомих загалу. Наш канал популяризував львів’янина, спецагента Сосновського і ще одного уродженця Львова Карла Радека — людину, яка першою розповіла, як Ленін створив росію на гроші німецького Генштабу, і до останніх днів тролив Сталіна. До речі, Йосип Джугашвілі у нас — то не просто убивця мільйонів, він ще й полюбляв упізнавати в голих натурниках своїх знайомих. А ось Тарас Шевченко постав у нас в образі героя-коханця.

Утім, за веселощами ми не забували про головне: незнання історії не звільняє від відповідальності. Саме історія розказує про те, що росіяни українцям ніякі не брати, а імперська нація, яка століттями намагалася нас поневолити. Коли ж хтось пробував довести, що ми з ними не один народ, починався геноцид.

Двадцять четвертого лютого 2022 року цей меседж став як ніколи актуальним. Щойно минув перший шок від повномасштабного «братського» вторгнення, як мільйони українців почали масово вивчати український історичний контент. Для багатьох стало відкриттям те, що війна почалася не 24 лютого, а значно раніше. Не буде великим перебільшенням сказати, що з перервами вона триває сотні років.

Зараз у каналу «Історія для дорослих» понад двісті тисяч підписників, і це число щодня збільшується. Тож ми вирішили частину адаптованих сценаріїв наших випусків видати у формі книжки. Утім, це не підручник з історії. Наприкінці книжки немає списку літератури, бо це не наукове видання, а есеїстика. Так само й тести, уміщені наприкінці кожного розділу, жартівливі. Ми не намагалися переписати Грушевського чи переговорити Снайдера. У нашому форматі це просто неможливо, та й не потрібно. Нам важливо інше: подивитись на історію України у двох найважливіших аспектах: яке місце ми весь цей час посідали у світі і чому нам не місце в Росії.

Тож — уперед! Тобто назад, у минуле!

Рівень А0

Найтриваліший геноцид в історії. Скільки разів Росія намагалася знищити Україну?

Слава Україні!

На сьогодні слово «геноцид» максимально актуальне і максимально заяложене через постійне вживання.

Московити почали ліпити його до всіх повідом­лень про Україну починаючи з 2014-го. Так званий «Слідчий комітет» ерефії тоді ж відкрив кримінальну справу проти українських посадовців за «повний геноцид російськомовного населення» Донбасу. Це було таке кремлівське виправдання для гібридного вторгнення. До речі, де там зараз справа? І де «повний геноцид»?

А ще за п’ять років до цього, у 2008-му, кримінальну справу — за геноцид росіян і осетинів — порушили і проти Грузії. Але дійшло не до суду, а до прямої агресії РФ.

Кремль тоді війни не оголосив, а своє вторгнення назвав «операцією з примушення до миру». Зовсім як зараз. Тільки в очах Путіна ми раптом стали нацистами, а своє нове вторгнення він назвав «спец­операцією з денацифікації».

Прикметно, що 15 лютого 2022-го, за півтора тижня до вторгнення, він заявив: «За нашими оцінками, те, що відбувається на Дамбасі сьогодні, — це і є геноцид».На восьмому році війни ботоксний покруч вкотре назвав Донбас «ДАМбасом».

Про геноцид заговорила й українська влада — після перших ударів Росії по цивільних. А після Бучі про нього заговорив увесь світ. Президент США Джо Байден, зокрема, зауважив: «Так, я назвав цегеноцидом, бо стаєдедалі більш очевидно, що Путін намагається знищити саму ідею можливості бути українцем чи українкою».

На каналі «Історія для дорослих» ми розповідаємо, чому кремлівська ницість і жорстокість стали несподіванкою — хоча москва завжди, століття за століттям, робить те саме.

Однак утретє путінські закиди про «геноцид» уже нікого не переконали. Навпаки, дослідники Голокосту з усього світу виступили зі спільною заявою: «Подібна риторика не підтверджуєтьсяніякими фактами, вона огидна з позиційморалі та глибоко образлива для мільйонів жертв нацизму».

Тому що геноцид — це не просто пропагандистський штамп, який можна тулити куди завгодно задля скороминущих цілей.

Це юридичний термін, сформульований польським євреєм, юристом-міжнародником Рáфалом Лéмкіним — випускником, до речі, Львівського університету.

За його визначенням злочину судили й вішали нацистів у Нюрнберзі.

Формула Лемкіна лягла в основу міжнародної Конвенції про запобігання геноциду й покарання за нього.

Там усе чітко: геноцидом вважають дії, вчинені з наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу. Під діями маються на увазі: масові вбивства; серйозні тілесні чи психічні ушкодження; створення умов, які ведуть до знищення групи або її частини; запобігання народжуваності в групі; насильне вивезення дітей.

Самі дії довести нескладно. За перші місяці останнього вторгнення вже задокументовано все вищеперелічене. Окупанти наче йшли по пунктах: вбивали, калічили, створювали неможливі для життя умови бомбардуваннями і руйнуванням інфраструктури, викрали більше ста тисяч дітей, а дорослих відправили — без перебільшення — до Сибіру.

Весь світ шокований таким масштабом і темпом російського людиновбивства. Але ж і значна частина українців виявилась до такого не готовою.

І це ми не згадуємо відвертих «ватників» як серед простих людей, так і серед політиків. Деякі захоплювались СРСР, нинішньою ерефією і Путіним — і навіть робили це публічно!

Такіпацієнти вже неоперабельні. Але є ще чималоцілком адекватних українців, які досі вірять, що «це все Путін», «є багато хороших росіян» і взагалі «раніше ж жили разом і нормально було».

Ні, не було. В історії такі переконання називаються «помилкою вцілілого», коли історична пам’ять формується передусім спогадами тих, кому справді «було нормально» і хто вижив. А як же ті, кого система визнала неправильним і небезпечним? Усі вбиті, стерті в табірну пилюку чи депортовані й асимільовані в Сибіру чи Казахстані.

Як найбільший злочин Москви проти України ми згадуємо сталінський Голодомор. Бо це наймасштабніший і найвідвертіший акт знищення українців. Його визнав геноцидом ще сам Рафал Лемкін, а зараз — уже й більшість країн вільного світу. Що ж, покладати всі злочини на Сталіна зручно для всіх, навіть росіян.

Проте згадаймо всі війни, які вели московити проти українців, і буквальність історичних паралелей із нинішнім геноцидом скаже більше за будь-які інші докази.

Розрахунок забезпечення спецперевезень вагонами (Е-архів ЦДВР / ГДА СБУ. — Ф. 2. — Спр. 727)

Як більшовики змогли здолати опір УПА? Так само, як роблять і зараз, — масовими вбивствами та терором проти цивільного населення. Навіть за вкрай заниженими кадебістськими даними, окупанти вбили й полонили до ста тисяч озброєних повстанців, а ще засудили та депортували чверть мільйона «небезпечних» цивільних. Тільки під час операції «Захід» було депортовано двадцять шість тисяч сімей. Саме так — сімей, бо росіяни завжди воюють із жінками й дітьми.

Так само була придушена хвиля селянських повстань 20—30-х років ХХ століття. Голодомор став лише логічним завершенням багатоетапного терору і депортацій. І для вчинення геноциду московитам не потрібно було вбивати усіх українців до останнього. Рафал Лемкін окреслював мету Кремля так:

«Україна загине, наче було б убито усіхбез винятку українців, бо вона втратитьту частину народу, що зберігала і розвивала її культуру, вірування, її об’єднав­чі ідеї, які прокладали її шлях і давалиїй душу, тобто зробили її нацією, а не просто населенням».

Свої умовні Бучі — із брутальним і показовим знищенням населення, особливо носіїв національної ідеї і пам’яті, — були в кожній війні Московії проти України. У січні 1918-го великою Бучею став Київ. Червоні окупанти вбивали тут усіх за українську мову, вишиванку чи просто хороші чоботи. Убитих достеменно не рахували, але загинуло не менше п’яти тисяч киян.

Виправдання, що це, мовляв, не росіяни, а богопротивні більшовики, не працює. Бо двісті років до того кривавою Бучею стала інша українська столиця — гетьманський Батурин Івана Мазепи. Тоді загинуло додесяти тисяч людей. Тогочасні французькі газети без особливого здивування описували злочин так: «Усі мешканці Батурина, незважа­ючи на вік і стать, вирізані, як велять нелюдські звичаї московитів».

Тобто те, що казав Лемкін про Голодомор, характерне для всієї історії українсько-російських відносин. Це історія безупинних спроб Москви знищити українців як націю й перетворити на свій мобілізаційний і ресурсний актив.

Андрій Боголюбський. Реконструкція за черепом

Так було завжди, просто інтенсивність і методи варіювалися залежно від кровожерності того чи іншого кремлівського ватажка. Але загалом і знищення Січі царем Петром, і заборона козацтва Катериною чи української мови Олександром, і навіть брежнєвська русифікація — то все щаблі повзкого, невпинного геноциду. Бо без деукраїнізації України, про яку зараз вже відверто говорять кремлівські пропагандисти, усі путінські історичні галюцинації втрачають найменший сенс.

Ми не один народ. І це стало зрозуміло давно, ще 1169 року, коли володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський ненадовго захопив Київ. Замість того щоб традиційно посісти найвищий на Русі великокняжий престол, він наказав сплюндрувати столицю так, що й пізніше ординське завоювання було для киян не таким вже страшним.

Імперський історик Василь Ключевський назвав цю подію «кривавою смугою, яка позначила розрив давньоруської народності». Василь Карамзін нарікав, що суздальці, плюндруючи Київ, забули, що самі були русинами — чи то пак, «росіянами».

А Соловйов — не той, що Володимир, а Сергій — підкреслював, що саме так виникла нова північна державність із «власними характером і прагненнями». Ага, прагнення у них відтоді не змінились.

А от ми їх — постійно виправдовували. Спершу тим, що цар був самодур (чи самодура — у випадку Катерини), а потім, що у всьому винні більшовики, а не російський народ. Такий собі стокгольмський синдром національного масштабу. Хоча нас попереджали.

Степан Бандера

Степан Бандера писав у далекому 1950-му: «Якщозавтра на зміну большевизмові прийде інша форма російського імперіялізму, то він так само насамперед звернеться всіма своїми силами проти самостійности України, на її поневолення. Російський народ, як і досі, буде нести той імперіялізм, робитиме все, щоб тримати Україну в поневоленні».

Саме так. Доки існує російський імперіалізм у будь-якій формі, його спроби геноциду українців не припиняться, і багатомільйонний та багатонаціональний «російський народ» буде слухняним знаряддям злочину. І з цим треба щось робити.

Лінгвоцид. Як Москва намагалася знищити українську мову

Ми продовжуємо розповідь про те, як орда століттями намагалася нас знищити, але у них нічого не вийшло. Попередній текст був про геноцид, а зараз — про лінгвоцид, тобто знищення московитами української мови з метою асиміляції та перетворення нас із ними на «адіннарот».

Обґрунтовуючи свою загарбницьку війну, воєнний злочинець Пуйло наполягав, що ми «адіннарот» і мова колись теж була одна: «Не існувало жодних мовних відмінностей».

Але потім, за словами Пуйла, прийшли погані ляхи і покалічили російську так, що сталася українська. Якось він забув про австрійський генштаб.

Але навіть після цього українська від російської відрізняється тільки однією фразою, яку Пуйло вивчив і повторює її з будь-якої нагоди: «Ти з глузду з’їхав чи шо?»

Графіті Софії Київської

Та давно уже з’їхав і безповоротно.

Усе це, звісно, маячня, бо предки українців, білорусів і росіян спільною мовою не розмовляли. Єдиною спільністю була писемна старослов’янська — штучна мова, створена Кирилом, Мефодієм та їхніми учнями наоснові південномакедонського діалекту староболгарської для перекладу релігійної літератури. Розмовною ж була давньоукраїнська — і її фрагменти потрапляли на письмо, наприклад, у вигляді графіті на стінах Софійського собору в Києві (це XI століття).

Серед них є і такий цікавий напис. Це не жартівливе порівняння, а щире каяття автора в тому, що він з’їв порося в недозволений час — у піст:

Зізнання Кузьми. Графіті ХІ ст.

Звісно, на теренах Московщини так говорити тоді не могли, бо, по-перше, не було ще власне Москви. А по-друге, там у той час жило фіно-угорське плем’я меря, яке розмовляло своєю, мерянською мовою. Нинішня російська мова сформувалася між ХV та XIX століттями з місцевих слов’янських говорів із додаванням угрофінської й татарської лексики.

У ХVII столітті Україна увійшла до складу Московії на правах автономії, але вже через сто років цю автономію було знищено, і російська влада прямо заговорила про потребу асиміляції українців. А вже у ХІХ столітті було прийнято рішення, що ми «адіннарот», от тільки саме в цей час з’явилися Тарас Шевченко та його послідовники, які писали українською мовою. Росіяни наполегливо радили Шевченку перейти на «общепонятний», а коли він не послухався, то його заслали у солдати з повною забороною писати взагалі. Це, однак, лише заохотило писати рідною мовою сотні інших українських письменників. І тоді російська влада вдалася до повної заборони.

Перелічувати всі заборони української мови настільки довго, що ми зупинимося на головних.

Найвідоміша з них — це так званий Валуєвський циркуляр 1863 року — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ імперії Валуєва заборонити друк українською, бо «її не було, нема і бути не може»:

«Наріччя їхнє, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсута впливом Польщі».

А почалося усе… з Біблії, точніше з підготовки до друку українського перекладу Євангелія. Тож мотивом до видання циркуляру стали підозри царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюватимуть зростання сепаратистських та антицарських настроїв.

«Добившись перекладуна малоросійське наріччя Священного Писання, прихильники малоросійської партіїдосягнуть, так би мовити, визнання самостійності малоросійської мови, і тоді звісно на цьому не зупиняться, і, спираючись на самостійність мови, стануть заявляти домагання на автономію Малоросії».

Варто визнати: московити мали рацію. Валуєвської заборони їм виявилося замало, і вже через тринадцять років її посилив цар Олександр ІІ, відомий у російській історії як великий ліберал і «асвабадітєль».

У 1876-му цар повторив усю маячню про мову з таємного Валуєвського циркуляру, підписавши на німецькому курорті Бад-Емс, де він лікувався, офіційний указ, що в історії дістав назву Емського. На віллі, де цар вправлявся в лінгвістиці, зараз є табличка від українців:

«У цьому будинку 30 травня 1876 року російськийцар Олександр ІІ підписав Емський указ, спрямованийна придушення української культури шляхом заборони публікацій і виступів українською мовою. Дошку встановлено на знак життєздатності української культури».

Драконівські заборони скасували аж після революції 1907 року. А ще через десять років Україна проголосила незалежність, і це дуже не сподобалося російським більшовикам, які відправили до нас військо. Очолював його частину українофоб М. Муравйов. Відомо, що Харковом їздив броньовик з написом «Смерть українцям», а в захоплених росіянами містах навіть говорити українською було небезпечно. Так, за мову більшовики мало не розстріляли на вулицях Києва свого ж лідера Миколу Скрипника, якого врятувала лише записка від Леніна.

Саме з Миколою Скрипником — уродженцем Ясинуватої, розташованої поруч із Донецьком, — пов’язаний наступний короткий період українізації. Але ще у 1920-му, у розпал війни Росії проти України, керівник окупаційної адміністрації Х. Раковський наполягав, що української мови в державних установах бути не може:

«Признання української мови по урядах якмови урядової могло б означати пануванняукраїнської буржуазії і куркульства».

Наразившись на шалений опір від українців, Ленін, врешті, вирішив бути хитрішим і на якийсь час дозволити їм те, чого вони прагнули.

Офіційно проголошена українізація спершу зазнала шаленого опору від засланих із Росії козачків, але мало-помалу почали з’являтися українські книжки та газети, зрештою, заговорив українською і державний апарат.

Проте мали рацію ті, хто попереджав, що українізація — то лише тактичний хід більшовиків з метою виявити найактивніших, щоб потім їх позбутися. Колишній нарком освіти УРСР Микола Скрипник, «батько» правопису 1928 року (укладач Григорій Голоскевич), названого в народі «скрипниківкою», врешті став жертвою погроз та цькувань. Його звинуватили в буржуазному націоналізмі і в тому, що він «поставив бар’єр між українською та російською мовою». Ішов 1933 рік — рік Голодомору та масових арештів української інтелігенції. Позбавлений усіх посад, Скрипник застрелився. Курувати антиукраїнізацією Сталін прислав з Москви людину з партійною кличкою Єрмак.

Таку кличку мав тоді зовсім не родич глави Офісу Президента України зразка 2022 року, а комуніст Павло Постишев, який маніакально шукав ворогів народу на кожному кроці. У своєму революційному пориві він «знаходив» фашистські символи на шкільних зошитах, у сірниках та навіть ковбасі! Ви спитаєте, чимже завинила ковбаса? Усе просто. Постишеву здалося, що в її розрізі проступають контури Льва Троцького, який на той час уже був ворогом Сталіна.

Зазіханням на вождя народів завинили й шкільні зошити. Постишев помітив на обкладинці ворожу витівку: «Портрет товариша Сталіна проткнуто лінією, ніби ножем».

З українською мовою — те саме. Уже того ж 1933-го під кураторством Постишева було ухвалено новий правопис, головною метою якого було наблизити українську до російської.

Під репресії потрапила літера Ґ і тисячі слів.

Наприклад, словомлява — іменник, який означав спекотну задуху — був видалений зі словників. Добре, що хоч млявість залишилася. Ощадливість стала бережливістю, гуртівня — оптом тощо.

І все тому, що Сталін вирішив відновити Російську імперію у вигляді СРСР і не приховував, що росіяни мають бути головною нацією, а російська — основною мовою. У 1938-му російська стає обов’язковою для вивчення в українських школах. А 1939-го Україною прокотилася нова хвиля репресій, під час якої було розстріляно того самого Єрмака-Постишева.

Після смерті Сталіна русифікація тривала, але набула трохи інших форм.

На початку 1959-го Микола Хрущов з візитом приїхав до столиці Білоруської РСР Мінська. Тамтешній секретар партії Кирило Мазуров вирішив звернутися до шефа рідною білоруською мовою: Хрущов її розумів. Але суворо зупинив підлеглого: «Що швидше ми всі будемо говорити російською, то швидше зможемо збудувати комунізм».

Проте хрущовська русифікація, порівняно з брєжнєвською, була лайт-версією. В Україні брежнєвську політику втілював Володимир Щербицький. Він, як і представник так званого дніпропетровського клану Брежнєв, був етнічним українцем, але на роботі спілкувався суто російською. Добу Щербицького пізніше характеризували як «період безжального викорінення всього, що містило хоча б найменший натяк на українську самобутність». Здійснену протягом 70—80-х років русифікацію в освіті ілюструють такі статистичні дані: у цей час в Україні у чотирьох із половиною тисячах російськомовних шкіл навчалося більше половини усіх учнів. У Києві з трьохсот тисяч учнів українською навчалося тільки сімдесят тисяч дітей.

Активно витісняли українську мову і з вищої освіти й науки. Викладання в усіх вищих навчальних закладах, за винятком окремих гуманітарних предметів, і в усіх професійно-технічних училищах було переведено на російську мову.

У цей період набула поширення практика русифікації видань через етап двомовності, коли українське видання паралельно дублювали російською мовою з мотивацією «збільшення попиту». Так поступово зменшували наклад або й зовсім ліквідовували україномовний варіант видання.

Найдивніше, що прихована русифікація продовжилася навіть після здобуття Україною незалежності. Спільний інформаційний простір з Росією і домінування російської у попкультурі збігалися з насадженням наративу, що українська — це неповноцінна мова села.

Як після тривалих століть знищення українська мова вижила? Це не інакше як диво. І ще — наша українська живучість.

Війна за борщ. Як орда знищувала і крала українську культуру

Попередні тексти були про геноцид та лінгвоцид, а сьогодні — про культуру споживання їжі. Бо для росіян, виявляється, навіть український борщ — то ознака нацизму і привід для війни. Навіть М. Захарова з МЗС РФ цілком серйозно закидає: «Не можна було ділитися борщем?! Так це і є ознакою ксенофобії і нацизму!»

Протягом кількох століть Росія успішно створювала образ українця як тупуватого, але хитрого хохла-салоїда у шароварах, якому було протиставлено «високу» російську культуру.

Звісно, цей імперський міф не має нічого спільного з правдою. Ще триста років тому саме Україна культурно та інтелектуально наповнювала варварську Росію, а вже потім та взялася красти та нищити все українське.

Почнімо з відомого: у ІХ столітті з’явилася держава Русь зі столицею у Києві. А майже через триста років київський князь Юрій Володимирович у далеких північно-східних землях Залісся віджав у боярина Кучки поселення Москва, що в перекладі з місцевої мови меря перекладали як «гнила (або мертва) вода».

Русь дала заліським землям писемність та принесла туди християнство. У відповідь північно-східний князьок Андрій Боголюбський, на прізвисько Китай, вирушив на Київ війною. Він не тільки влаштував тут різню, а й чимало вкрав, зокрема Вишгородську ікону Божої Матері.

Московити назвали її Володимирською і зараз експонують у Третьяковській галереї в Москві.

Невдовзі наші шляхи, на щастя, розійшлися.

Марка з українським борщем

Після монгольської навали більша частина України увійшла до складу Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, а майбутня Московія стала частиною Золотої Орди.

Понад двохсотлітнє рабство назавжди змінило ментальність московитів. Карл Маркс написав про це так:

«Страшна й огидна школа монгольського рабства виховала й зростила Московію, яканабула сили лише завдяки тому, що сталавіртуозом у вмінні навчати, як бути рабом. Навіть після свого звільнення Московія далі грала свою традиційну роль раба,що став паном».

До ХVII століття, коли наші шляхи знов перетнулися, Україна була частиною європейської цивілізації, натомість Московія залишалася відрізаною від світу дикою Тартарією. Показовий момент: їхній першодрукар Іван Федоров змушений був тікати з Москви до України, бо його друкарню спалили, а самого Федорова тамтешні попи хотіли знищити як чаклуна.

Минуло зовсім небагато часу, і Красна площа спалахнула.

І це ми не про спалення Москви татарами. У 1622 році там палили українські книжки, бо вважали їх єретичними. І було це задовго до Третього рейху.

Але чого дивуватися країні, в якої навіть Ренесансу не було.

У 1654 році Богдан Хмельницький вирішив укласти з Московським царством військову угоду. В Україні у XVII столітті було два вищі навчальні заклади: Могилянська та Острозька академії. У Московії — жодного. Коли московський цар Петро І вирішив трохи європеїзувати свою країну, то робити це примусив саме українців — випускників та викладачів Могилянки.

Як пише дослідник Григорій Півторак, «у XVIII столітті в Росії не було жодної сфери інтелектуальної й адміністративної діяльності, у якій би не брали активної участі вихідці з Лівобережної України». Україна того часу мала композиторів світового рівня: Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артема Веделя. Але їх, за винятком хіба Веделя, просто взяли і привласнили наші сусіди. Вони й нині біля цих прізвищ пишуть «російський композитор».

Навіть російське бароко було вкрадене з бароко українського. Матимете хвилину — знайдіть у «Вікіпедії» статтю «Українське бароко», щоби на власні очі побачити, наскільки деякі московські, тюменські чи донські церкви нагадують тогочасні українські.

Тоді ж московити вкрали не тільки стиль церков, а й усю українську церкву. За словами патріарха Варфоломія, її анексували.

Заздрість провокує ненависть. Уже до кінця XVIII століття Росія повністю знищила українську автономію і взялася за нищення освіти й культури. У 1817 ро­ці закривається Могилянська академія. У середині ХІХ століття Російська імперія кинула усі свої сили на боротьбу зі жменькою українських інтелектуалів з Кирило-Мефодіївського братства, яке обстоювало окремий шлях України. А великий російський «ліберал» Віссаріон Бєлінський обурювався «пасквілями» Шевченка, яких навіть не читав, і повістю Пантелеймона Куліша про український народ:

«Одна скотина з хохлацьких лібералів, якийсь Куліш (отаке свинське прізвище!) надрукував історіюМалоросії, де сказав, що Малоросія абоповинна від­торг­нуться від Росії або загинути...Ось що роблять ці скоти, безмозкі лібералішки. Ох, ці мені хохли! Адже барани, а ліберальничають в ім’я галушокі вареників зі свинячим салом»

Саме так звані російські інтелектуали того часу — Бєлінський, Погодін та інші — намагаються переконати усіх: Малоросія ніколи не була державою, а отже, не має права на мову та поетів, а вся її культура може зводитися хіба до дурних жартів, шароварів з вишиванками і борщу із салом.

Навіть український театр тривалий час був під забороною.