Історія еротизму ebook

Жорж Батай (1897–1962) — французький письменник, філософ, публіцист, дослідник історії мистецтва, який випереджав свій час, його ім’я досі асоціюють з інтелектуальними провокаціями, скандалами та порнографічною естетикою. «Історія еротизму» (1951) — сміливий погляд дослідника, пророка сексуальної революції на еротичне в людській природі, сакральне та прокляте, трансгресію, порушення заборон та їх вплив на культуру й історію людства. «У кожному разі еротика — це екстравагантність», бажання й насолода, та водночас бажаний і неминучий сором, усвідомлення якого й відрізняє людей від тварин, а заодно є шляхом досягнення екстазу, як стверджує автор у статті «Парадокс про еротизм». 1970 року у видавництві «Ґаллімар» вийшло друком повне зібрання творів Жоржа Батая у 10 томах із передмовою історика сексуальності, філософа Мішеля Фуко, в якій він називає Батая одним із найбільших письменників XX століття.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7654-55-0

© Editions Gallimard, Paris, 1976

© Іван Рябчій, український переклад, 2020

© Олег Покальчук, передмова, 2020

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2021

Жорж Батай

Історія еротизму

Є стародавня китайська легенда про чарівний пензель. Малюнки, виконані ним, оживали. Вогонь насправді палав і море буяло, птах відлітав, а тигр підкрадався.

Тому художник мусів бути вельми обачним, щоб його магічний твір лишався до слушного часу просто малюнком.

Письменник і філософ, про якого мова, був саме таким митцем. Він народився 10 вересня 1897 року в комуні Бійом в Оверні, (за нашими мірками, це практично в селі) в родині збирача податків. Потім родина переїхала до Реймсу, де він почав учитися в інтернаті, і шкільну освіту завершив в Еперне, що за 130 кілометрів від Парижу. Це були роки його великої набожності, яка розвинулася без якихось зовнішніх втручань і так само зникла в молодому віці.

Подальше його життя аж до смерті в 1962 році, з формального погляду, не аж таке якесь розмаїте, Париж та Мадрид. Особисте життя більш колоритне: перший шлюб був у 1928 році з актрисою Сільвією Маклес; 1930-го народилася донька Лоуренс, подружжя розлучилося в 1934 році.

У Батая також був роман з Колетт Пеньє, яка померла в 1938 році. Її дитячі психологічні травми, смерть рідних у Першій світовій, слабке здоров’я, наповнили її творчість симпатією до раннього комунізму, описами різних шаленств і страждань, що зробило її дуже популярною у середовищі французького мистецького авангарду.

У 1946 році Батай одружився на княжні Діані Кочубей (Даяні де Богарне, з роду тих самих Кочубеїв), народилася донька Жюлі. Якщо Колетт Пеньє безумовно мала вплив на Батая, то Діана де Богарне сама зазнала такого істотного творчого впливу, вони прожили разом майже 20 років. Це видно з її єдиної книги «Янголи з нагайками» (1955), (щось схоже на тогочасну «Емманюель»), з передмовою Батая.

Сьогодні Жорж Батай на Заході маловідомий як письменник і філософ. Про нього говорять лише у високоінтелектуальних колах істориків літератури, антропології та філософії. Річ у тому, що теми, які Батай піднімав свого часу як «заборонені», такі, що були не межі допустимого, сьогодні є частиною повсякденного інтелектуального дискурсу. Загальна ревізія системи моралі та етики породила зовсім нові табу в соціальній поведінці. Зацікавлення інтимністю лишилося тільки як до джерела компромату. Біологія і техніка сексу стали шкільним предметом. Поза тим, інша частина людей, навпаки, дуже болісно сприймає ці зміни, і для них десакралізація старих табу є неможливою.

Чому тоді оця його книжка, однак, важлива сьогодні для нас?

Як часто буває в історії людської думки, річ не у відповідях, а у способі постановки питання. Українська філософська і політична думка, за поодинокими винятками, досі стримується в берегах класичності, яку вона через стрімкий розвиток історичних подій просто ще не встигла перетравити. Така сакральна субстанція, як еротизм, існує поза цивілізаційними змінами. Може мінятися ставлення до неї, але це жодним чином не скасовує її природу.

Праця Жоржа Батая «Історія еротизму» має водночас і магічний, і реалістичний виміри. Автор по Другій світовій задумав написати амбітний триптих у царині культурної антропології. «La рart maudite» — «Проклята частка», перший том трилогії — єдиний опублікований ще за життя Батая (1949) — досліджував «парадокс корисності». Якщо бути корисним — це служити вищій меті, то лише некорисне може бути остаточною метою такого задуму. Бо зокрема з економічного погляду, не життєва ощадність, а безоглядне життєве горіння є для людства тим викликом, що визначає не лише сенсовність його буття, а й перспективи його історичності.

Наступні два томи мали називатися «Історія еротизму» та «Суверенність». Триптих загалом мав бути філософсько-культурницький, про сенс людського буття, але в антропологічному аспекті його посутності і ужитечності, який Батай називає «корисністю».

Це вже саме собою диво. Яким чином ірраціоналіст, містик, ніцшеанець визначив для себе кінечним наративом творчості саме прикладну, утилітарну, як би ми сьогодні сказали, опцію?

Побіжний огляд нарисів і статей, присвячених творчості Жоржа Батая, показує дивну річ — кожен з авторів легко класифікує його згідно зі своїми політичними та культурними уподобаннями. І дійсно знаходить в його творчості цілком переконливі аргументи.

Ліві вважають його ліваком і згадують Маркса, атеїзм і матеріалізм (у версії Спінози), участь у комуністичному гуртку Суворіна, об’єднанні лівацьких культуртрегерів «Контратака» (розпалося у 1936 році), нищівну критику суспільства споживання. Праві вказують на Платона, Гегеля, Шестова, ніцшеанство, яким дихають його тексти, апологетику тоталітарних режимів, позитивне протиставлення Гітлера французьким політикам.

Лінгвісти скажуть, що саме він, а не Бодріяр, першим вніс у культуру термін «симулякр» (яким тепер можна позначити всі когнітивні складові постбодріярівського і постінформаційного суспільства).

Шанувальники культурних провокацій і різного андерграунду справедливо називають його автором філософських порнографічних есеїв, пророком сексуальної революції. Психологи проведуть пряму аналогію з уродженцем Перемишлянського району, епатажним дослідником сексуальності, психоаналітиком Вільгельмом Райхом. Літературознавці легко долучать його у вервечку з іменами Альтюссера, Фуко, Дерріди, Жене, Барта, Дебора, Лакана. (Перша дружина Батая згодом вийшла заміж за психоаналітика Лакана, тож ця вервечка має ще і внутрішні цікаві нитки, і підстави для глибших розважань).

У всеохопності його континентальної філософії є, з одного боку, цілком реалістичне пояснення. Жорж Батай двадцять років (до 1942-го) працював у Національній бібліотеці Франції. В юності намірявся стати священником і трохи вчився в семінарії. Базова освіта — Національна школа хартій, що дала Франції і світу чимало славетних істориків, філологів, архівістів, і Батай — у списку славетних випускників. Його вольтеріанський сарказм у оцінці себе і світу — питомо французький, який пронизує своєю енергією найтемніші безодні, навіть Ніцше Батая жвавий і задерикуватий, як мушкетер.

З іншого боку, магія творчості Батая скидається на унікальну безперервну містерію. Це антропологічна циркумамбуляція, зухвале ходіння по колу наукових ритуалів довкола священного провалля еротизму.

Жорж Батай принципово ігнорує не лише поділ на свідоме і несвідоме, для нього це одне цілісне явище. Для нього також не існує протиставлення еросу і танатосу, це просто різні назви для того самого «людського, надто людського», за виразом Ніцше. Він категоричний противник діалектики протиріч, і у всьому шукає одного спільного знаменника.

Його можна було б назвати мислителем і пророком лімінарної культури, тому що колообіг думок Батая не просто йде межею дозволеного. Він водночас вартовий, розвідник і порушник цієї межі. Її він щодуху і відчайдушно посуває в темряву наших сороміцьких страхів.

Попри те, що Батай виразно говорить уголос те, що навіть Фройд би застидався, а Фрейзер чи Леві-Стросс по-снобістському зарахували б виключно до прикмет дикунства, предметом його філософського культу є ніцшеанська безодня. Батай не вдивляється в неї з містичним страхом, далебі, він жбурляє в неї всі табуйовані терміни і недоторканні смисли, вічні цінності і релігійні догми. І каже: «Дивіться, нема ніякої безодні! Все на поверхні!»

Про що ж, власне, ця книга? Заголовок наче не потребує пояснень. Але послухаймо автора, який застерігає читача від можливих розчарувань. Бо зміст книги надто далекий від масових порнографічних очікувань.

«Бридка зовнішня подоба еротизму — це пастка, до якої ми потрапляємо досить часто. Саме через неї еротизм тихенько зневажають. Або ж відкидають думку про бридку подобу і, сповнені презирства, вживають пласкі визначення. “Нічого брудного в природі немає”, — стверджують іноді. Зрештою, ми щосили прагнемо замінити порожнечу в наших уявленнях на моменти, коли здається, ніби над нами розверзаються небеса.

У цій книжці я намагаюся підпорядкувати думку саме цим моментам, віддалити її від наукових понять (що конче пов’язали б із предметом несумісний з ним спосіб існування); водночас моя думка має залишатися чіткою, якомога чіткішою, як того вимагає послідовність системи мислення, що вичерпує сукупність можливостей», пише Батай у передмові.

Авторська манера письма така, що стисло переказати зміст — це як стисло переказати сонети Шекспіра.

Сюжет лишається, але чаклунський сенс віршування, те, власне, заради чого існує поезія — втрачено.

Тоді в чому сенс «Історії еротизму»? Можна відповісти словами одного китайського художника династії Цін: «Якщо порожні місця на картині розташовані правильно, то все зображення оживає».

Принцип багатоточкової перспективи (з різних ракурсів) у китайському живописі привів до вражаючого зображення просторової неозорості.

Відтак полеміка автора з Леві-Строссом, Фрейзером, Фройдом, Ніцше, Садом, використовуючи їхні-таки способи аргументації (принцип багатоплановості) — створює в тексті той самий феномен неозорості філософської думки.

Тож у цій «Історії еротизму» ви не знайдете жодної історії еротизму, як ми собі уявляємо концепт «історії» внаслідок шкільних деформацій. Це книжка про співвідношення тваринного і культурного, у якій автор лише ставить питання, які самі собою здаються неможливими, не кажучи вже про відповіді.

Де шукати відповіді на ці «кляті питання» і чи варто взагалі, наскільки це безпечно? Напрямок гідної думки Батай вбачає у постійній трансгресії, безупинному подоланні себе, поверненню до суті і знову — прийманню нового виклику.

Еротичне є глибинною сутністю людини, але воно суперечить людському принципу заощадження ресурсів. Еротизм не тотожний сексуальності. Бажання не тотожне власницькому інстинкту. Людина водночас заперечує і зовнішній світ, і власну тваринність, тому самозаперечення є основою культури. Сексуальні табу створюють «людину бажаючу», відтак страх і сором породжують красу. Еротичне переживання — це не злиття з іншою людиною, а проходження крізь неї, її особисту волю і заборони, до злиття з універсальною неособистісною всеохопністю.

Відповідь, однак, певна є. Опис сексуальних експериментів веде до того, що показана їхня неухильна ескалація в бік жорстокості. Тобто вся ця екстатичність на якийсь момент не просто дегуманізує сам процес. Якщо людина втрачає людську подобу, то і людська насолода вже їй не властива. Відтак сенс невтримного, беззастережного спинання кудись вгору (чи спускання вниз) втрачається як такий.

Парадоксальним чином текстуальна філософська еротоманія автора логічно приводить читача до потреби в моралі як такій. Звичаєва ефективність моралі базується на системі обмежень «тут-і-зараз». Проте ці обмеження невдовзі обертаються на очевидні переваги, які створюють для індивіда можливості максимально повно реалізуватися в групі. Особистість має можливість перенаправити свою енергію не на виживання, а на посилення когнітивних функцій, на розвиток креативності. Таким чином мораль сприяє креативності, а креативність — чуттєвості. Експериментальне заперечення моралі породжує девіантну креативність, яка веде до втрати людської подоби і отупіння, а відтак робить безсенсовною відмову від моралі для збільшення насолоди. Мова Батая, її поетичність — неодмінна умова ходіння по краю, для балансу між артикульованим і чуттєвим. Водночас розмова про еротизм творчо перетинається зі смертю, інтелектуалізмом і релігійністю.

Ведичне злиття Атмана і Брахмана, «тат твам асі», «ти є те», показує той самий наслідок погідних духовних зусиль зі світлого боку, а Батай у цій парадигмі — несамовитий тантрист, жрець Калі, послідовник Бон. Різні вчення людського духу сходяться в пошуку універсальності, праоснови, в якій розчиняється особисте.

Але Батай розчиняє це особисте вельми болісно, в киплячому казані самопороджених кожною людиною страхів, огид і страждань. Врешті він розчинився в ньому і сам, як інтелектуальний Термінатор.

І ми бачимо поверх цієї багряніючої болем і відвагою словесної лави лише Батаєву руку з чарівним пензлем, яка пропонує нам поставити власний завершальний штрих.

Олег Покальчук

І

Найпростіші і найменш освічені людські істоти мають досвід можливого — і навіть тотальності можливого, — за глибиною й інтенсивністю близький до досвіду великих містиків. Тут достатньо певної енергії, зазвичай більш ніж досяжної, принаймні у перші роки дорослого життя. Та водночас ці сила і глибина тотожні дурості, вульгарності — і навіть, слід визнати, ницості, — суджень щодо можливостей, яких досягли. Ці судження спричиняють кінцевий провал операції, сенс якої незбагненний для простаків. Ситуація повсюдна: людська істота може випадково опинитись у неймовірної краси місцині та відчути цю красу, однак не матиме змоги описати свої відчуття — і водночас у її голові купчитимуться розпливчасті думки, які живитимуть нестримні балачки. Коли ж ідеться про еротичне життя, то більшість із нас задовольняється найвульгарнішими уявленнями. Бридка зовнішня подоба еротизму — це пастка, до якої ми потрапляємо досить часто. Саме через неї еротизм тихенько зневажають. Або ж відкидають думку про бридку подобу і, сповнені презирства, вживають пласкі визначення. «Нічого брудного в природі немає», — стверджують іноді. Зрештою, ми щосили прагнемо замінити порожнечу в наших уявленнях на моменти, коли здається, ніби над нами розверзаються небеса.

У цій книжці я намагаюся підпорядкувати думку саме цим моментам, віддалити її від наукових понять (що конче пов’язали б із предметом несумісний з ним спосіб існування); водночас моя думка має залишатися чіткою, якомога чіткішою, як того вимагає послідовність системи мислення, що вичерпує усю тотальність можливого.

Людський помисел неможливо безболісно відділити від предмета, що стосується його першочергово, ми потребуємо думки, яка не губиться перед лицем жахіття, зрештою, ми потребуємо свідомості, яка не шукає сховку, коли необхідно достоту дослідити можливість.

ІІ

Однак мій намір переважає бажання компенсувати приниження від факту, що люди схильні відвертатися від своєї внутрішньої істини, що вони уникають її. Метою другого тому є загальна критика ідей, які узалежнюють діяльність людей винятково від єдиної мети — безтямного споживання власних ресурсів. Мені йдеться про руйнацію поглядів, на яких побудовані усі форми гноблення.

Мені здалося, що пригнобленість думки, її підпорядкування практичним цілям, словом, її капітуляція, зрештою перетворюються на справжню загрозу. Справді, нинішні політична і технічна думки, певною мірою гіпертрофовані, навіть на рівні практичних ідей привели нас до сміховинних результатів. Будьмо відверті: йдеться про крах людства. Авжеж, людини загалом цей крах не стосується. Мова йде лише про ЛЮДИНУ ­ПРИГНОБЛЕНУ[1], яка відводить очі від усього, що не є практичним, що не слугує конкретній меті.

Проте нині вся влада — в руках ЛЮДИНИ ПРИГНОБЛЕНОЇ. І хоч їй ще не вдалося опустити все людство до своїх принципів, усе ж, вочевидь, жоден голос не викриває пригнобленість і не доводить неминучість її падіння. Авжеж, завдання непросте... Врешті, є два незаперечні факти: досі нікому не вдавалося заперечити право ПРИГНОБЛЕНОЇ ЛЮДИНИ на владу, — однак рівень її падіння жахає!

Безсилля тих, кого обурюють ці трагічні обставини, не таке безнадійне, як може видатися на перший погляд. Якщо прийняти факт падіння ПРИГНОБЛЕНОЇ ЛЮДИНИ та його страшні наслідки, то стає не менш очевидним, що принципи, яким опирається утилітарний спосіб мислення, давно вже втратили чинність. І якщо вони ще животіють, то їм залишається хіба примарна слава, тісно пов’язана із занепадом тих, хто їх переміг. Однак і тут можуть бути хіба хвалькуваті й гіркі перекази про минуле.

Зізнаюсь: я почуваюся самотнім у пошуках серед багатого минулого досвіду, — проте не вдосконалених принципів, а ще невідомих законів, які далі вестимуть людство і незнання яких зіштовхує нас на лихі шляхи. Минуле, де не приймали рабства, збилося на манівці, весь час гублячись і приховуючи свої недоліки. Ми ж губимось у протилежному напрямку, побоюючись непродуманих дій і ганебного шахрайства. Однак людство, яке турбують недобрі спогади, здатне торувати лише шлях минулого, яке не зуміло (і не могло б) наслідками дати людству приклад. Раніше все слугувало інтересам когось — тож зрештою ми вирішили, нібито все слугує інтересам усіх. Очевидно, що застосована згубна система все ж є вторинною — і недосконалою. Але це не змушує нас повертатися до іншого варіанту. А проте — якщо ми не перетворюємо консумацію[2] на керівний чинник нашої діяльності, то потрапляємо до жахучих обіймів хаосу, без яких нам складно витрачати належну нам енергію.

ІІІ

Відповідно до мого парадоксального ставлення до питання я мав би продемонструвати абсурдність системи, кожна деталь якої слугує і де ніщо не є самостійним. Я можу це зробити, однак лише через доказ, що світ, де ніщо не є самостійним — найгірший; та, зрештою, виходить, що ми потребуємо суверенних цінностей, унаслідок чого корисно мати і некорисні цінності...

Саме тому вкрай складно було дотриматися принципу з першого тому даної праці, де я розповів про співвідношення виробництва зі споживанням (з непродуктивним витрачанням). Звичайно, я показав, що виробництво важить менше, ніж витрачання, проте у кінцевому підсумку я не міг не зауважити, що витрачання вважають чимось корисним (не менш корисним, ніж виробництво!).

Другий том — геть інший, тут я змальовую вплив на людський дух витрачання енергії, яку зазвичай вважають порочною. Відповідно, ніхто не може просто перескакувати від еротизму до можливої користі від нього. У сексуальності ще вбачають хоч щось добре. Однак еротизм... Ідеться про незалежну форму, яка нічому не слугує.

Начебто недоречно, що дії, які зазвичай є об’єктом осуду і які вважають ганьбою — ключ до незалежної поведінки[3].

Мені довелося б вибачитися за слова, що нібито ніхто не в змозі діяти з користю, не усвідомлюючи, що істоти, задіяні у корисній діяльності — які, власне, і є об’єктами його дій, — насамперед відповідають вимогам еротизму. Натомість, незалежно від ракурсу, з якого ми вирішимо розглядати еротизм, незалежно від того, чи бачимо ми у ньому таку бажану свободу людини у чистій формі, чи прагнемо дізнатися про енергетичний тиск, який на всіх рівнях визначає наші рішення і вчинки — ніщо не цікавить нас більше, ніж намір розкрити таємниці еротизму.

Подвійний характер мого дослідження постає і на сторінках цієї книжки: в епілозі я хотів би зрозуміти наслідки єдиної системи витрат людської енергії, значну частку яких займає саме еротизм. Я й справді не вважаю, що, не беручи до уваги зв’язок праці і еротизму, еротизму та війни, можна глибоко зрозуміти поточну політичну ситуацію, де на задньому плані завжди загрозливо чатує страх. Я доведу, що ці нібито протилежні різновиди людської діяльності черпають енергію з одного джерела... А звідси — необхідність знайти для економічних, воєнних і демографічних питань правильне рішення або ж відмовитися від надії зберегти нині існуючу цивілізацію.

IV

Я цілком усвідомлюю, наскільки мало в мене шансів бути почутим. І все ж том перший «Проклятої частки»[4] був гідно прийнятий, зокрема саме в тих колах, яким був адресований. Однак мої пропозиції — надто новаторські.

Спостерігаючи за реакцією найбільш компетентних читачів, я зауважив, що насамперед мої пропозиції — спокусливі, що вони викликали зацікавлення, та водночас усі швидко переконались, що перетравити їх непросто. Такого висновку я дійшов не завдяки зауваженням, що їх мені робили[5], і непорозумінням, які довелося розвінчувати. Це — результат факту: між звичними уявленнями і тими, якими я пропоную їх замінити, відстань досить значна.

Проте побоююсь, що дана праця не зможе задовольнити тих, кого зацікавив перший том. Завдання, яке ставлю перед собою — взяти під сумнів людину в цілому (конкретне і реальне ціле), — здивує, щойно звернуся до переважно проклятої сфери.

Зараз не збираюся розвіювати зачудування, яке викликав я свідомо. Гадаю, читачі повинні відчувати певну незручність. Виміряймо прірву, що зяє перед людством! Свідомість, завжди готова відступити перед жахіттям — чи здатна вона осягнути проблеми, які ставить перед нею сьогодення? Прокляте сьогодення par excellence?

І все ж я хотів би заздалегідь вирішити непорозуміння, що його викличе моя позиція. Мою працю можна сприйняти як апологію еротизму, хоча насправді я хочу лише описати незрівнянне багатство реакцій. Натомість здебільшого реакції, про які я пишу — неоднозначні. Уважно простежте за моєю думкою: існування людини вимагало остраху перед будь-яким різновидом сексуальності; а острах надавав привабливості еротизму. І якщо мій спосіб бачення якоюсь мірою апологетичний, то предмет цієї апології — аж ніяк не еротизм, а людство загалом. Незгідливе вперте людство продовжує триматися за нестерпно строгі реакції, однак є чим захоплюватись: кожна реакція щораз інша! І навпаки: послаблення і відсутність напруження та хаотична нестриманість виходять за межі людської гідності; адже людство зникне, щойно визнає факт неможливості стати чимось більшим, ніж воно є, розшарпане між кричущими протиріччями.

Еротизм і осмислене уявлення всесвіту

1. Основна неспівмірність світу еротизму і світу думки.

Нам не дано осягнути людське буття — а саме: його значення, — ми хіба що можемо помилятися: людство завжди суперечить собі, несподівано переходить від доброти до найстрашнішої жорстокості, від надмірної цнотливості до надмірної розпусти, від запаморочливої краси до найбридкіших подоб. Ми часто говоримо про світ і людство так, нібито йдеться про щось єдине: насправді людство складається зі світів, які на перший погляд сусідують, але насправді ворогують; часом їх розділяють неймовірні відстані: скажімо, злочинний світ, з певного погляду, так само далекий від монастиря кармеліток, як одна зірка від іншої. Однак ці різноманітні світи не просто уникають та ігнорують один одного. Ця несумісність може позначитись і на одній-єдиній особі: удома людина чемна й подібна на янгола, та ввечері сторчголов кидається в розпусту. Найбільш вражає те, що для кожного зі світів, про які йдеться, взаємне ігнорування і незнання — це закон. Батько родини, коли грається зі своєю любою доцею, ніби забуває про вертепи, де він поводився, мов свиня; він би дуже здивувався, якби за цим заняттям йому нагадали про гидку тварюку, якою він залишається, порушуючи всі складні правила, яких він дотримується зі своєю донькою.

Так само чоловіки, які вдома — мирні, покірливі селяни, що полюбляють бавитися з дітьми на руках, під час війн грабують і спалюють, вбивають і катують: у цих двох світах вони поводяться абсолютно по-різному, і кожна зі сторін особистості не відає про іншу.

Непохитної міцності подібним бар’єрам надає той факт, що зважена, цільна думка — єдина, яка сформувала людину в одне ціле (і яка, власне, лежить в основі написання цієї книжки), — являє собою світ у собі. Судження, прийнятні щодо людини — хай навіть також виглядають зваженими і цільними, — належать до світу думки, яка, за визначенням, мало контактує чи взагалі не контактує з «нечистими» світами[6] (і навіть тримає на відстані деякі прийнятні, однак бентежні світи[7]). Я не кажу, що думці-світу в собі не відоме те, що вона кваліфікує як «нелюдське», брудне або підозріле, однак їй не вдається інтегруватися з ним — вона бачить його згори, зверхньо, збоку: це для неї винятково другорядний об’єкт, який вона споглядає вряди-годи, не зауважуючи у ньому власної ролі; так медицина сприймає хворих.

Думка-світ у собі ніколи не сплутає цю прокляту сферу з умосяжною людськістю[8] — єдиним своїм складником.