Кінець однієї леґенди. Есеї та статті ebook

УДК 821.161.2’06-311.6-92

Ш37

Шевельов Юрій

Ш37 Кінець однієї леґенди : есеї та ст. / Юрій Шевельов; упоряд. і передм. Євгенія Стасіневича. — Київ : Віхола, 2024. — 224 с. — (Серія «Недочитані тексти»).

ISBN 978-617-8517-15-1

Юрій Шевельов — один з найвидатніших інтелектуалів в історії української культури. Дитинство та юність провів у Харкові, жив під німецькою окупацією, був у таборах у післявоєнній Німеччині, викладав у Гарварді та Колумбії.

Фокус цього видання специфічний: відібрати й дати того Шевельова, який потрібен нам саме тут і конкретно зараз. Тексти в книжці розташовано в хронологічному порядку, від 1943-го до 1997-го, півстолітня панорама. У такій послідовності є кілька резонів: простежити динаміку самого Шевельова, подивитися на розвиток його мотивів і думок у часі, а ще дістати змогу крізь ­окремі сюжети побачити 50 років української інтелектуальної історії в екзилі. Це розумні, гострі, непоступливі й ­оригінальні тексти, написані на одній хвилі та зі зрозумілою, бо знайомою аджендою.

УДК 821.161.2’06-311.6-92

Усі тексти, подані в збірці, за мовним оформленням відповідають «Харківському правопису» 1928 року.

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Теодор Костюк, правонаступник Юрія Шевельова, 2024

© Євгеній Стасіневич, упорядкування і передмова, 2024

© Ярослава Стріха, переклад, 2024

© Сергій Вакуленко, переклад, 2024

© Тетяна Омельченко, обкладинка, 2024

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2024

Недочитані тексти

Перед вами — серія есеїв і статей, де зібрані тексти українських інтелектуалів, що допоможуть розібратися з темами й питаннями, які досі викликають ідеологічні протистояння та часті маніпуляції.

«Недочитані тексти» — своєрідний інтелектуальний захист посеред великої війни: супроти ворожої пропаганди й різнорідного невігластва.

Разом з літературним критиком Євгенієм Стасіневичем ми дібрали ті тексти з дня вчорашнього, що якнайсильніше резонують з днем нинішнім. Тексти-тригери й мисленнєві подразники, які гарантують і користь, і захопленість.

Читати й перечитувати

Зараз уже надійшов той момент, коли про Юрія Шевельова, одного з найбільших інтелектуалів в історії української культури і науки, можна не заговорювати щоразу від самого початку. Тобто можна не окреслювати його статус і детально не переповідати його біо­графію та перелік заслуг. Про харківське дитинство, юність і молодість, про навчання у Булаховського та Білецького, життя під німецькою окупацією, період ді-пі таборів у післявоєнній Німеччині, викладання в Гарварді та Колумбії, довге наукове життя в США й загалом довге життя (1908‒2002). І поїздки в Украї­ну в 1990-х, і світову славістичну популярність через руйнування пропагандистської квазіконцепції про міфічну праруську мову як колиску трьох «братніх». Шевельов достатньо динамічно стає надбанням шир­шого — і молодшого також — кола, що вже мало змогу почитати і його дивоглядні двотомні мемуари, й окремі хрестоматійні тексти.

Фокус цього видання — специфічний, а від того, сподіваюсь, і свіжий: відібрати й дати того Шевельова, який потрібен нам саме тут і конкретно зараз. Для нинішніх дискусій, суперечок, коментарів. А ще рефлексій, вдумувань, інтелектуальних медитацій наодинці із собою. Аби дочитувати і додумувати важливе. Не тексти-­зброя (це занадто пишні слова навіть і не для воєнних часів), але тексти-­захисти, тексти-­антидоти: супроти і ворожої пропаганди, і місцевого невігластва. А ще — тексти-­тригери, мисленнєві подразники. Такі, що писані не у вічність, — Юрій Шевельов так не цілився, — а на день нинішній.

Тобто писані вони були на день тодішній, але специфіка суспільних і культурних динамік та пробуксовувань у нас в останні сто років така, що окремі теми й проблеми, ба навіть тематичні шари і вузлові дилеми схильні настирливо повторюватися.

Тексти в книжці йдуть у хронологічному порядку, від 1943-го до 1997-го, майже календарне пів століття. В такій послідовності є кілька резонів: простежити динаміку самого Шевельова, подивитися за розвитком мотивів і думок у часі, а ще отримати змогу, крізь окремі сюжети, панорамувати 50 років інтелектуальної історії: української думки в екзилі, але також не без украплень західних контекстів. Шевельов був людиною геть не лише діаспорного світу, де він регулярно відчував задуху.

З іншого боку, ніхто не заборонить читати ці текс­ти нарізно: на те вони й добрий інтелектуальний продукт, що працюють і як цілком самодостатні одиниці. Та здатні, так видається, входити у значний резонанс із нашим сьогоденням.

А скрипниківський правопис1, рідний для автора, вирішено не виправляти. Як писав сам Шевельов-­Шерех у передмові до своєї першої книги есеїв «Не для дітей» (1964): «зміни в статтях мінімальні, і редактор дбав за збереження запаху тієї доби. Якщо минуле хоче говорити з сучасним, воно має говорити своїм власним голосом. Інакше ноти будуть фальшиві».

Оскільки йдеться саме про інтелектуальну продукцію людини, що виростала на дріжджах гомінливо-­дискусійних 1920-х, а міцнішала в затятих суперечках 1940-х, під гамір європейського повоєння та какофонію еміграційного життя, доречно звернути увагу на ті центральні ідеї, що лежать в осерді пропонованих текстів. Менших і більших, але завжди невипадкових, спрямованих на захист, чи супроти, чи ж із метою підсвічення дечого значущого. Текстів по-своєму обов’язкових.

Перші з них — періоду Другої світової війни, але писані не в окупованому Харкові (і не для газети «Нова Україна»), а у львівський період для «Львівських вістей» та «Краківських вістей». Текс­ти ці мають у собі важливі, хоч і відмінні інтенції раннього етапу Шевельовського «розрадянення». Стаття «Кінець однієї леґенди» промовиста вже назвою — йдеться про ревізію радянського культурного міфотворення: «Повторюйте багато разів те саме, повторюйте, не зважаючи ні на що, і слухачі можуть кінець-­кінцем повірити почутому, хоч би воно й не спиралося на жадні факти. Таке провідне гасло большевицької пропаґанди». Варто додати — будь-якої пропаганди. В статті акцентується й базове сприйняття російською культурою культури української — не через заперечення, а через обмеження її до формату народної. Тут можуть виникнути додаткові питання до наших народників, які подібну логіку обмеження зробили основою власної програми.

Пікантно, що саме псевдо «Шевченко» Шевельов узяв собі для контактів з НКВС у вересні 1941-го, після виклику на перший допит. Контактів цих потім, у зв’язку із ситуацією на фронті, сталося буквально кілька, і ні до чого серйозного, як можна судити, вони не призвели. Але в архівах радянських спецслужб Шевельов-­Шевченко жив своїм окремим життям.

Друга стаття, «Без поквапливости», складніша, хоч формально є відгуком на текст літератора Сергія Кокота «Доля українських письменників під большевиками». Тут важать щонайменше два моменти: рефлексії над тогочасною мартирологією, тим спис­ком і тим осмисленням культурних втрат, що за півтора десятиліття знайдуть ще один вияв у «Розстріляному відродженні» Юрія Лавріненка; і спроба не віддати окремих авторів на поживу обмеженим ідеологічним інтерпретаціям.

Щодо першого, то Шевельов-­Шевченко робить майже «пророче» застереження про одновимірність сприйняття кількох поколінь митців, які працювали у 1920‒1930-х: «“Доля українських письменників під большевиками” у С. Кокота і в інших подібних статтях здебільшого змальовується як доля пасивних жертв. Вони собі пишуть цілком аполітичні речі, приходить НКВД і нищить їх. Дійсно, так часто і бувало. […] Але за цим не треба забувати й іншого. Не завсіди наша література і не всі наші письменники були пасивними жертвами. Були в ній — і не так мало — й активні борці проти большевизму». А були і не борці, і не жертви. Були різні. Погляд, що досі не є популярним в оцінці того періоду: всуціль трагічне «розстріляне відродження» звучить ефектніше й легендарніше.

Що ж до другого моменту, то йдеться передовсім про Максима Рильського і Павла Тичину, яких Кокот ховає заживо, випереджаючи цим жестом майбутнє ставлення до Тичини Василя Стуса («жива мумія»). Натомість Шевельов відмовляється бачити в них лише трубадурів режиму: «Питання Рильського і Тичини — це питання цілого покоління. Що було б чесніше, героїчніше і корисніше: відійти від своєї праці і творчости, нічого не робити, чи все таки щось робити, хоч якийсь голос подавати, пристосовуючися до нестерпно-­гнітючих умов?». Вочевидь, у цьому доречно бачити й момент виправдання власної роботи в радянському Харкові в ті ж таки десятиліття.

Окрім того, в Шевельова звучить — на ходу, похапцем — оригінальна думка про суть «підрадянської» поетики Тичини, яка знайшла своє розроблення лише останніми роками, головно в розвідках Григорія Грабовича: «Суто формальні експерименти на задані згори теми і ідеї, взяті в усій їх примітивності й непорушності, експерименти, якими поет з одного боку розробляв і поширював формальні можливос­ті української поезії і поетичної мови, а з другого боку — не знати, свідомо чи мимоволі, — виставляв на денне світло, підкреслював, викривав усю вбогість і примітивність большевицької ідеології». Якщо це й не достеменно так у віршах поета, все одно: подібна інтерпретація виглядає куди справедливішою, бо є тоншою й адекватнішою за Тичину-«дир-дир-дира».

До цього тексту певним чином прилягають пізніші «Непророслі зернята». Тут також про генерацію 1920-х, але крізь іншу оптику: як тодішніх митців «адаптували» під своє розуміння різні групи на еміграції, і викривателі, й оборонці. Отже, мова знову про велике — зі значним спрощенням — викривлення. Коли «гарячковість еміґраційних дискусій» перетворюється на «перегони в патріотизмі», ба більше — «на фальш і зачісування письменників 20-х років під моду, що панує сьогодні». З цим досі маємо величезний, хоч і малоусвідомлений клопіт: замість уважного вглядання в минуле — підлаштовування його під свої порядки денні.

Стаття «Назва “Україна”» дещо вибивається ­з-поміж інших, позаяк є мовознавчою. Але суголосна решті в тому, що теж працює з популязиторськими міфами й кривочитаннями, виводячи тему на твердіший ґрунт. Звісно, ми хотіли б напевно знати, як утворилася назва нашої країни, але якщо в науковців немає згоди, то і це слід прийняти. Відсутність чіткої відповіді — теж відповідь. Наука говорить не так, як нам вигідніше чи приємніше, а так, як виходить після ретельного зважування аргументів та версій. «Патріотична наука» — небезпечна химера, про це Шевельов згадував регулярно. Нинішні дискусії довкола кількості жертв Голодомору підтверджують живучість цієї хвороби.

Абсолютним ексклюзивом цього видання справедливо вважати розлогу статтю «Стефан Яворський і конфлікт ідеологій за доби Петра І»: її переклад ніколи і в жодному виданні не виходив у «континентальній» Україні. Вперше вона з’явилася друком у 1951 році в журналі SEER, а в 1952-му в газеті «Украї­нські вісті» Івана Багряного вийшов дещо скорочений переклад — чи не руки Юрія Лавріненка. Для цього видання зроблений новий переклад повної статті — від Ярослави Стріхи.

У першому наближенні текст видається дивним: Шевельов береться за матеріал, що не відповідає його компетенціям, ідучи на історичну територію. Але більше за історію його цікавить перетин політико-­культурний. А саме вплив «української партії» на реалії переломної доби — після розгрому під Полтавою та під час секуляризації держави Петром І.

Стаття націлена одразу на кілька мішеней: тут і згадувана автором незгода з російською історіографією щодо консервативности Яворського, і підсвічування ролі українських сил як проактивних і навіть опозиційних у процесах постання імперії. Хоча присутня й непряма рефлексія на еміграційне сьогодення.

Я вдячний вдумливому історикові та моєму товаришу з часів навчання в Києво-­Могилянській академії Сергієві Багро за його згоду прочитати текст і висловити про нього власні міркування. Те, що Шевельов знає матеріал, видно безпосередньо зі статті. Але саме Сергій звернув мою увагу на те, що Юрій Володимирович зовсім не згадує про відомі на тоді контакти Яворського з Пилипом Орликом, гетьманом в екзилі, та — що куди важливіше — скрізь бачить партії та групи впливів («коли існує кілька політичних течій, вони можуть по-різному комбінуватися між собою»). Вочевидь, це більше говорить про самого Шевельова з його еміграційним і радянським бекграундом, ніж про добу Яворського та Петра. Проте демонстрація завуальованого, риторичного, замаскованого протистояння інтелектуала з тиранічним правителем усе одно справляє враження: на тлі постійних спрощень картини «стрімкого помирання» України після Мазепи візія Шевельова, попри заломлену автобіографічність, є плідною і такою, яку варто знати сьогодні. А її претекстом можна вважати «Меч, труби, лютню» — розвідку про Лазаря Барановича, писану восени 1943-го у Львові.

Поза тим, «Конфлікт ідеологій» майже прямо сполучається з дещо пізнішою статтею «Москва, Маросєйка» — можливо, найбільш відомим і хрестоматійним текстом Юрія Володимировича. І точно одним з найбільш републікованих за останні десятиліття. Рік написання — 1954-й, привід — святкування в Союзі річниці Переяславської угоди, з риторикою «возз’єднання» та «російсько-­українських культурних зв’язків».

Слава есею цілком заслужена: на кількох сторінках стрімко й хвацько, на межі між есеїстикою та пуб­ліцистикою, схарактеризувавши кілька століть україн­ської історії крізь призму українсько-­російських контактів, Шевельов таким само галопом вилітає на узагальнення суті українських проблем у довшій історичній перспективі. Вимальовується ворожий тріумвірат, причому зовнішній фактор (Москва) кількісно поступається двом внутрішнім (український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини). Слід розуміти, що це супротивно абсолютній більшості різноякісних візій, що продукувалися під той час на еміграції: там головним ворогом завжди був ворог зовнішній, а все інше хіба похідне; такий зрозумілий нам і сьогодні світоглядний інфантилізм, чорно-­білий максималізм. Зовнішній ворог, звісно, цілком екзистенційний, той, що прямо загрожує існуванню, але чиїми руками він вигодований?

І тут Шевельов розігрує карту, що вже певний час набирала на вазі в українській історіографії: мовляв, це саме українці, скориставшись (а не будучи прибиті) Переяславом, пішли робити Москву (не тільки місто, а й державу) такою, якою вона врешті стала, — коли на певному етапі, за доби Петра, обіграла своїх архітекторів. У цій ідеї цілком очевидним є як антивіктимний запал (ми не лише жертви давніх політичних рішень, ні), так і встановлення саме внутрішніх причин і обставин більших трагедій: культура, що вчасно не модернізується, програє. В умовах тодішніх настійних голосінь про принципову історичну вищість українського над усім російським це виглядало вкрай зухвало. З іншого боку, Шевельов віддавна умів скандалізувати націоналістичні середовища. І як «східняк», і як той, хто думає окремо, поза прямою політичною ангажованістю та колективними символами віри.

Прифінальні акорди заслуговують на чимчастіше цитування нині: «Історія культурних зв’язків між Україною і Росією — це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати. Чому б не видати солідну збірку праць про українсько-­російські культурні зв’язки як вони були, а не як їх препарує Москва чи наш власний провінціялізм?». І Москва, але й наш — свій, рідний — провінціалізм. Неодновимірність. До речі, ідея провінційности — ще одна домінанта думання Шевельова. Провінційність як невміння планувати стратегічно. Як самонахваляння посеред наростаю­чої бурі, коли замість готуватися й змінюватися, самовпевнено тішаться минулим успіхам. Які буря змете остаточно.

В одному місці Шевельов промовляє слова, що сильно важать, однак їх легко пропустити: «Коли ми говоримо про нашу сучасність, ми добре знаємо, що війни ведуться різними методами, що вони бувають гарячі й холодні, що вони тривають, коли підписано мир і коли миру підписати не можна». Роль інтелектуалів у Холодній війні виявилася значною, про це вже писали. Але роль українських фігур лишається невивченою: у 1954 році Шевельов уже в США, якраз тоді кульмінує «гарвардська криза», після чого дослідник переходить у Колумбійський університет. Як тепер знаємо, протягом усіх 1950‒1960-х радянські спецслужби активно шукали і самого Шевельова, і контактів з ним.

Три більші есеї — «Пороги і запоріжжя», «На берегах хроніки поточних подій» та «Трюїзми (в головному) і троє людей замучених» — об’єднані спільною темою: широкою рефлексією над радянською добою. Тим, що має бути відкинене, згадане і назавжди запам’ятоване. Есеї про Солженіцина й Багряного, дисидентство та демократію, потреби і небезпеки «реукраїнізації України», аристократію, знову провінційність, націю як партію та україно-­єврейські стосунки, приватні авторові, проте й ширші — прин­циповіші для того, аби продовжувати думати про все це зараз.

Тексти різних десятиліть, але об’єднані намаганням «знаходити поза поверхнею безлічі подій і замірів спільний знаменник, узагальнення, історичні пов’язання й історичний сенс». Тобто перед нами — спроби концептуалізувати. З дзвінкими висновками штибу: «навчитися треба бути різними та іншими — іншими супроти того минулого, того давнього і другого, ближчого, і — головне — бути різними». Окреме задоволення — спостерігати архітектуру цих, чого вже там, мало не ідеальних есеїв, де яскрава суб’єктивність проведена із захопливою й вправно аранжованою послідовністю. Теми, підтеми, розділи, коди, крещендо, пуанти.

А пізнім кредом Шевельова можна вважати майже невідомий текст 1992 року — принагідні розмірковування після Світового Форуму Українців у Києві. Тут Юрій Володимирович коротко, але жваво робить багато всього одразу: грайливо й точно характеризує себе bad boy-єм («людина, яка не слухається, не йде протореними стежками, виривається з-під контролю, вперта в своєму зухвальстві»), окреслює невідомість українського культурного продукту у світі, зокрема в Нью-­Йорку («Малі успіхи тонуть у морі байдужости. Інформація, що подає ті успіхи через збільшувальне скло, вільно чи невільно створює зфальшований образ») та вхоплює наші чи не найбільші культурні труднощі («Треба переглянути самий погляд на мистецтво як конденсацію моральности й зразок поведінки»). І навіть пропонує один «іскристий» компонент, який необхідно додавати до українських активностей чимчастіше. Але про це вже слід прочитати самим у передостанньому тексті.

Погодьмося без зайвих деталізацій: якщо ситуа­ція з того часу і змінилась, то не кардинальним чином. І в цьому — зайвий аргумент читати й перечитувати Шевельова: він розумний, він гострий, він непоступливий та оригінальний, а ще — він у цих текстах цілком собі, як писали раніше, наш сучасник. На одній хвилі та зі зрозумілою, бо знайомою, аджендою.

І тоді виходить, що ці есеї та статті — не частина інтелектуальної історії ХХ століття, а ті досі міцні мости, які нас із попередньою добою — на щастя чи ні, важко сказати — все ще поєднують.

Євгеній Стасіневич,

літературний критик,

упорядник серії «Недочитані тексти»

Кінець однієї леґенди. Шевченко і Добролюбов

Перша публікація: Львівські вісті. — 1943. — Ч. 96 (2‒3 травня). — С. 5–6.

Підпис: О. Шевельов. Друкується за: Юрій Шевельов. Доеміґраційне (Публікації 1929–1944 рр.) / упоряд., передм. і прим. С. Вакуленко, К. Каруник. — Харків : Фоліо, 2020. — С. 446–452.

Повторюйте багато разів те саме, повторюйте, не зважаючи ні на що, і слухачі можуть кінець-­кінцем повірити почутому, хоч би воно й не спиралося на жадні факти. Таке провідне гасло большевицької пропаґанди, і нерідко його застосовувано з успіхом як на ділянці безпосередньо політичній, злободенній, так і на ділянці науково-­історичній — бож історія в большевиків була завжди насамперед складовою частиною аґітації й пропаґанди. Так створено чимало леґенд, які набули широкого розголосу, популярности й навіть визнання.

Однією з таких леґенд у шевченкознавстві, особ­ливо вперто повторюваною і підкреслюваною большевицькою пресою й науковцями, є леґенда про зустрічі Шевченка з Чернишевським і Добролюбовим в останні роки його життя, про їх ідейну єдність, однодумство, про вирішальний вплив російських публіцистів на українського поета. Мовляв, у цьому середовищі поет зустрів справжніх друзів і цінителів, там, а не серед земляків-­українців, його високо піднесли й щиро привітали, оточили атмосферою дружби в особистому житті і заслуженої похвали в друкованих виступах. Ці твердження повторювано так часто і так одноманітно, що вони гіпнотизували читача і він починав мимоволі вірити їм. Навіть дослідники найповажніші, дослідники, яким ніяк не закинеш большевицького перекручування фактів, подеколи повторювали цю леґенду. Так, в одній з найкращих наших популярних брошур про Шевченка, виданій уже втретє, читаємо: «Оповідають, що він [Шевченко] близько стояв до революційних російських діячів, таких, як Чернишевський, Добролюбов і інші; всі вони дуже гарно ставилися до поета, а Добролюбов пізніше написав про нього дуже гарну статтю, в якій високо оцінив Шевченка»2.

Як бачимо, дослідник висловлюється обережно: «оповідають…». Але кінець-­кінцем він цих оповідань не спростовує, не заперечує, отже, читач схильний теж пристати до них. Тим часом є всі підстави сумніватися в цих «оповіданнях».

Насамперед, фактична сторона, біографічна. Ми нічого не знаємо про хоч скільки часті зустрічі поета з Чернишевським чи Добролюбовим. А що ж за дружба без зустрічей? Коли найновіша дослідниця цієї справи, Марієтта Шаґінян, вирішила обґрунтувати її фактами, то вона перетрусила чималий архівний і мемуарний матеріял і внаслідок цієї наполегливої праці довела, що Шевченко … один раз гостив у Чернишевського. Чи справді ж не достатні докази, щоб переконатися, що ніякої справжньої, глибокої дружби тут не було? Саме це, всупереч своїм намірам, довела Шаґінян і, очевидно, відчувши це, почала говорити вже не про вплив Чернишевського й Добролюбова на Шевченка, а Шевченка на Чернишевського й Добролюбова. Але й тут їй довелося обмежитися на загальниках, що, мовляв, Шевченко як селянин-­бунтівник був, не міг не бути глибоко цікавим для публіциста, що всі свої надії покладав на перемогу селянської революції3. Міркування надто загальні, до того ж, як і звичайно в большевицькій критиці, поет подається тут однобічно, тільки як селянин-­бунтар. Всі ж інші грані його творчости, якими він був чужий і далекий Чернишевському й Добролюбову, просто замовчуються, іґноруються.

Так розвіюється леґенда про особисті інтимні зв’язки Шевченка з російськими «демократами-­революціонерами» 60-х років. Але твердішого ґрунту не має й друга думка, думка про те, що Добролюбов високо оцінив у своїх критичних статтях Шевченка-­поета. Справжнім наслідком критичних виступів Добролюбова було приниження Шевченка.

З першого погляду, правда, це не так. Добролюбов вітає Шевченка як поета справді народнього — висока похвала в його устах. Він говорить про численні «поетичні красоти»4 «Кобзаря», про те, що там відбилися «кращі людські інстинкти»5, про сповненість «найсвіжішої непідробленої поезії»6 тощо. Все це особливо впадає в очі на тлі скандальної оцінки поезій Шевченка, даної 20 років перед тим другим корифеєм російської критики В. Бєлінським, який заявив з приводу «Гайдамаків», що вони «не зважаю­чи на рясність найвульґарніших і вуличних слів і виразів, позбавлені простоти вигадки й оповіді, сповнені викрутасів і витребеньок, властивих усім поганим піїтам», що «подібного ґатунку твори видаються тільки для насолоди й повчання самих авторів: іншої публіки в них, здається, нема»7. Справді, контраст разючий. Проте в дійсності контраст цей не такий уже великий, і в дечому Добролюбов безпосередньо продовжує й наслідує свого попередника в російській критиці. Але перше, ніж показати цю внутрішню спорідненість підходу, треба з’ясувати, чим же пояснюється зовнішня одмінність і навіть цілковита протилежність тону.

Відповідь на це дає сам Добролюбов. На початку сорокових років ще можна було сподіватися, що нова українська література вмре, не розвинувшися. Тепер вона так розрослася й вибуяла, такого розголосу й популярности набула, що заперечувати її було б просто дон-кіхотством. І Добролюбов визнає це: «Її давнішні зусилля скластися в окреме ціле, поява кількох сильних талантів чисто малоруських і такого великого таланту, як Шевченко, виявляють справжню народню потребу»8. Перед такими недвозначними фактами треба було відмовитися від тактики глузувань і лайки; вони бо тільки дратували і обурювали українців. Недоброзичливість змушена була прибиратися в інші форми, в інший одяг. І Добролюбов навіть заперечує її існування: «[…] ніяк малоруська література не може скаржитися на недоброзичливість, яка ввижається [!!], може, іншим палким оборонцям її»9.

Отже, існування й розвитку української літератури заперечити вже не можна. Тоді треба її обмежити. Нові умови вимагають нової тактики. Носієм такої нової тактики й виступає Добролюбов. Він нібито визнає українську мову й літературу. Він робить їй комплімент за компліментом. Але все це для того, щоб накинути їй певні межі і то межі дуже вузькі. «Предмет її вивчення — малоруський народній побут і спогади, форма її ще недалека від пісенного складу або від народнього оповідання; її читачі — сам народ […]»10. Але боронь Боже звернутися до ширшого кола тем, ідей, форм. «Звичайно, по-малоросійському не вийде добре “Онєґін” або “Герой нашого часу”»11, бо «ті малороси, яким приступне все, що цікавить Онєґіна і паню Тур, говорять вже майже [!!] пo-російському, засвоївши собі все коло назв предметів, що поступово утворилося в російській мові цивілізацією вищих кляс суспільства»12. Отже, ніякої української мови для науки, для публіцистики, навіть для складнішої художньої літератури. Не може бути української літератури «книжної, громадської, цивілізованої»13. А коли український народ і його література доростуть до цих понять, то «чи не доведеться їй знов свідомо зійтися з “сусідньою словесністю”»14? Отже, українська література в перспективі розвитку — один з ручайків російської, який кінець-­кінцем повинен влитися в це море і зникнути в ньому. Український патріотизм для Добролюбова — ознака провінціялізму.

Вузький патріотизм, який всі людські інтереси підпорядковує земляцтву, досить набридає і в німцях якого-­небудь ляндграфства Гесен-­Гомбурзького або князівства Ліхтенштайнського; від нього ми можемо й звільнити себе. У нас немає причин роз’єднання з малоруським народом; ми не розуміємо, чому ж, коли я з Ніжеґородської губернії, а інший з Харківської, то між нами вже не може бути стільки спільного, як коли б він був з Псковської15.

Так розцінює Добролюбов Україну, українську літературу, українську літературну мову. Полемізувати з цими поглядами було б дико, викривати їхню облудність — зайво. Але треба підкреслити, що високу оцінку Шевченка Добролюбов дає, виходячи саме з цих поглядів, спираючися саме на них і обґрунтовуючи їх своєю оцінкою творчости Шевченка. Всі компліменти Шевченкові в Добролюбова сходять на те, що він, Шевченко, — «поет цілком народній, такий, якого ми не можемо вказати в себе [!!]»16. А ця народність виявляється в тому, що поет нібито не вносить нічого свого в народній світогляд, в світ народньої пісні, він тільки «пригадує її (України) перекази, повторює її пісні»17. Він — не вносить «свого сучасного погляду ні в одному натяку»18. Отже, Шевченко, на думку Добролюбова, не належить до «книжної» чи то пак «цивілізованої» літератури, він, на думку Добролюбова, не прокладає нових шляхів українській літературі й українському народові, він не пророк і вождь, він — тільки талановитий відгомін відмираючого світу етнографічно своєрідної пісні, думи, побуту. Для Добролюбова не існує Шевченко — прокладач нових шляхів, сміливий експериментатор, що зумів оновити народню традицію, воскресити забувані вже елементи героїчної минувшини, поєднати в величній синтетичній будові народнє, староцерковне і новітнє европейське (згадаймо хоч би геніяльну «Марію»!) і винести культуру свого народу на широкі европейські і загальнолюдські шляхи з світу вузьких, етнографічно-­обмежених закутів. Для Добролюбова Шевченко — не початок, а кінець. І похвали Добролюбова Шевченкові — це найгірше приниження поетові, це найбільша образа української нації. Ці похвали об’єктивно нічим не кращі від лайок Бєлінського. Це, власне, продовження традицій Бєлінського, тільки пізніше відповідно до нових обставин. Коли Бєлінський казав про українську культуру «нє било, нєт і нє будєт», то Добролюбов уже не міг цього говорити, бо надто впадали в очі факти її розвитку. І тому він змінює формулу: хай, мовляв, трошки «било», хай трошки «є», але «нє будєт, нє будєт, нє будєт».