Колекція Writers on Writing. Записки для молоді. Про написане і пережите ebook

До Колекції книжок вибраної есеїстики «Writers on Writing» увійдуть вперше перекладені українською твори всесвітньо відомих класиків літератури, серед яких – бразильська письменниця українського походження Кларісе Ліспектор. Її «Записки для молоді: про написане і пережите» – це роздуми про письменництво і життя, які для авторки були двома подобами одного чуда: життя повсякденного.

Для деяких читачів ця книжка «Про написане і пережите» буде приводом для пошуку шляхів тлумачення засад творчого доробку культової авторки, інші напевне відчують поштовх до того, щоб описати чи навіть закарбувати історію власних життів. У кожному разі ця незвичайна книжка думок і почуттів як modus operandi може стати своєрідним посібником для тих, хто прагне писати й стати письменником.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7654-10-9

ISBN 978-617-7654-08-6 (Серія «Writers on Writing»)

© Clarise Lispector, 2010, and heirs of Clarise Lispector

© Наталія Пнюшкова, український переклад, 2019

© Дмитро Дроздовський, післямова, 2019

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2019

Кларісе Ліспектор

Записки для молоді: про написане і пережите

Для Кларісе Ліспектор писати — означало жити, а жити — означало писати. Можна сказати, крилата фраза, навіть заяложена, але саме вона найчіткіше віддзеркалює істину: життя й письменництво зливалися й перепліталися в письменниці так тісно, що важко було зрозуміти, де починається одне й закінчується інше.

Кларісе Ліспектор розкрила магічну силу слів — силу створювати світи більш яскраві і тривалі, ніж сама реальність, — ще коли їй було шість років, на лавах школи у Ресіфі, де вона провела дитинство і юність. Вона пронесла цю любов через усе життя, вибудовуючи світи у різноманітних країнах і різних містах, де вона жила або просто бувала, спочатку як дружина дипломата, а потім як журналістка й письменниця.

Протягом того періоду життя, коли Кларісе займалася журналістикою, вона жила письменництвом суто з матеріальної причини. Проте впродовж цього періоду та й усього свого життя вона жила, щоб писати, віддаючи більшу частину часу і присвячуючи геній створенню літературного доробку, якому тепер вклоняються в усьому світі. Всупереч тій долі, що зазвичай вготована творам авторів, які вже пішли з життя, ця робота Кларісе настільки глибоко й прекрасно розкриває і висвітлює таємниці не лише письменництва, а й стану людини, що захоплює чимраз старшу та водночас і молодшу публіку.

З іншого боку, Кларісе була джерелом натхнення для драматургів, режисерів, композиторів, поетів, письменників, професорів та есеїстів, які відчули в її текстах поштовх до реалізації власних творчих ідей або досягнення академічних висот. Усе це трапилося з однієї напрочуд простої причини: робота Кларісе є досі такою ж правдивою і яскравою, як і тоді, коли вона писалася: майже завжди на друкарській машинці, зіпертій на коліна, поки сама вона стежила за тим, як готується їжа на кухні або як діти роблять уроки у вітальні. Літературний твір народжувався серед злободенних клопотів повсякденного життя, — адже Кларісе мала на меті створити «справжній будинок» для себе і своїх дітей, аби мати змогу абстрагуватися й віддалитися від повсякденності для пошуків сенсу буття і, у цьому круговороті життя в різних країнах та інтернаціоналізації, вигнання та безсилля, вихоплюючи з письменництва глибинну суть життя, ту саму чисту живу воду, рятівну й відновлювальну, що досі тече сторінками її текстів до сердець її читачів. Як пояснила сама Кларісе в рядках, які можна віднайти у цьому виданні, так сталося, бо «утворити зв’язок з іншою істотою за допомогою написаного слова — це честь. Якби у мене відібрали слово й лишили порожнечу, я мала б танцювати або малювати. Я б знайшла якийсь засіб для спілкування зі світом. Письменництво — це божественне в людській істоті».

Педру Карп Васкес

Сьогодні у школі я написала твір про День прапора, такий чудовий, такий чудовий... Адже я вживала навіть такі слова, про які й не до кінця знаю, що вони озна­чають.

Я відповіла, що насправді мені хотілося б колись зуміти написати історію, яка починалася б словами: «Одного разу...». Мене запитали: для дітей? — Ні, саме для дорослих, — відповіла я уже відсторонено, заглибившись у спогади про ті перші історії, які я писала, коли мені було сім років, і всі вони починалися зі слів «Одного разу». Я надсилала їх для друку на дитячій сторінці в газету Ресіфі, що виходила щочетверга, проте жодну, жодну з них так і не опублікували. Тоді навіть було зрозуміло, з якої причини. У жодній із них не було речей, які мають бути в історії. Я читала всі ті оповідання, які вони друкували, і скрізь розповідалося про якусь подію. Вони були вперті, але так само впертою була і я.

Однак відтоді я так сильно змінилася, що тепер, хтозна, може, й була б уже готова для справжнього «одного разу». І я одразу ж запитала себе: то чому не почати? от просто зараз? Я відчувала, що це буде просто.

І я почала. Однак, написавши перше речення, одразу ж зрозуміла, що для мене це досі неможливо. Я написала: «Одного разу була собі пташка, Господи».

Це зізнання в коханні: я люблю португальську мову. Вона не легка. Не піддатлива. І, як би сильно її подумки не відредаговували, вона має схильність не поступатися й іноді завдавати справжнього удару тим, хто сміє намагатися перетворити її на мову почуттів і пильності. І любові. Португальська мова — то ще й виклик тим, хто нею пише. Передусім тим, хто пише про речі й людей, здираючи з них перший шар поверхневості.

Іноді вона реагує на більш проникливу думку. Іноді лякається непередбачуваності речення. Мені подобаєть­ся керувати нею, так само, як подобалося кататися на коні, скеровуючи його за віжки, і змушувати іноді ступати повільно, а іноді — переходити на галоп.

Я хотіла, щоб португальська мова в моїх руках сягнула висот. І це бажання притаманне всім тим, хто пише. Камоен­са та інших таких, як і він, виявилося недостатньо, щоб лишити нам у спадок уже відшліфовану португальську мову. Усі ми, хто пише, дістаємо з гробниці думки те, що дає їй життя.

Нас лякають ці труднощі. Проте я не закликала до співпраці з мовою без заглиблення у неї. Те, що мені лишилося у спадок, незрозуміле для мене.

Якби я була німа і не вміла писати, і мене запитали, яку мову я хотіла б опанувати, я б відповіла: англійську, вона точна й красива. Але оскільки я не народилася німою й навчилася писати, для мене стало цілком очевидно, що насправді я хотіла б писати саме португальською. Я навіть хотіла б не знати інших мов: просто для того, щоб мої стосунки з португальською були прозорими й незайманими.

Для такого собі очищення мені завжди хотілося одного дня зуміти писати навіть без мого природного стилю. Стиль, навіть власний, є перешкодою, яку необхідно подолати. Я не хотіла мати власний спосіб висловлення. Я хотіла просто говорити.

І те, що я писала б, було явленням людської долі в її смертельній гіркоті. Гіркоті від власної блискучості, жалюгідності й смертності. Прощені приниження і гнилість, прощені тому, що вони є складовою приреченої плоті людської істоти і її неправильного шляху на землі. Те, що я писала б, було променем задоволення серед страждань. І моїм боргом радості цьому світові, який не є легким для мене.

Не все те, що я пишу, перетворюється на звершення, на спробу. І в цьому також є задоволення. Я не хочу скрізь хапати. Іноді я хочу лише торкатися. Після мого доторку, бува, розцвіте квітка, що й інші зможуть вхопити обома руками.

Коли я не пишу, я просто не знаю, як писати. І якби найщиріше з питань не звучало фальшиво і по-дитячому, я б обрала собі друга письменника і запитала б у нього: як писати?

Чому, власне, як писати? що говорити? і як говорити? і як почати? і як так трапляється, що білий клапоть паперу спокійно вдивляється в нас?

Я знаю, що відповідь, хай би як вона нас не інтригувала, насправді одна: пишучи. Я саме та людина, яку письменництво дивує найбільше. І я досі не звикла до того, що мене називають письменницею. Бо протягом того часу, коли я не пишу, я взагалі не вмію писати. Отже, писати — не робота? І не навчання? То що ж це? Я зможу назвати себе письменницею лише тоді, коли зможу сказати: я знаю, як писати.

«Мої передчуття набувають більшої ясності, коли я намагаюся передати їх словами». Це те, що я одного разу написала. Але це не так, бо де письмо, там до нього причеплені й приліплені передчуття. І це небезпечно, бо ніколи не знаєш, що з того вийде — це якщо начистоту. З них може вийти попередження про знищення, про самознищення словами. А можуть з’явитися спогади, які за інших обставин ніхто не став би витягати назовні. Настроєвість може перетворитися на апокаліптичну. Для того, щоб з’явилися передчуття, серце має бути чисте. Господи, а коли ж можна сказати, що серце — чисте? Адже важко очистити чистоту: іноді в гріховному коханні таїться вся чистота душі й тіла, не благословенна батьками, але благословенна самим коханням. І все це може явитися, явитися невідворотно. Не можна гратися з чуттями, не можна гратися з письмом: таке полювання може смертельно ранити мисливця.

Але тому, що потрібно писати, щоб принаймні слова не розбивалися між рядками.

без назви