Коти вояки. Шлях Вогнезора ebook

Анотація

 Після жорстокої битви із Кривавим Кланом минула вже не одна повня, і в лісі нарешті запанували мир та спокій. Вогнезір із головою поринає у провідництво і робить усе можливе, щоб зміцнити Громовий Клан. Але несподівано в його життя вриваються тіні минулого. Загадкові примарні коти не дають йому спокою ні вдень, ні вночі. Про що вони благають? Куди кличуть? Аби дізнатися правду, Вогнезір має вирушити в небезпечну подорож, яка переверне з лап на голову не тільки його власне життя, але й життя усіх лісових Кланів. 

Пролог

Круглий диск місяця завис у небі, освітлюючи ліс. Тихий легіт шепотів між листям чотирьох могутніх дубів. Бліде сяйво мерехтіло й переливалося хутром котів, які спускалися в лощовину.

З-за кущів, що оточували видолинок, з’явився м’язистий рудий кіт. Він перебіг через галявину і заскочив на великий камінь.

Троє інших котів уже чекали там. 

— Вітаємо, Червонозоре, — нявкнула до нього смугаста коричнева кішка. — Які справи зі здобиччю у Громовому Клані?

— Маємо достатньо, дякую, Берестозоро, —відповів провідник Громового Клану. — У Річковому Клані все добре?

Перш ніж Берестозора встигла відповісти, її перебив інший провідник, який скородив кігтями твердий камінь. Його сіра шуба темною плямою вбирала місячне сяйво.

— Уже пора починати Зборище, — гаркнув він. — Ми марнуємо час.

— Ще не можна починати, Прудкозоре, — нявкнула четверта кішка. Її брунатна шубка мерехтіла у зоряному світлі, наче вкрита морозцем. — Ще не всі прийшли.

Прудкозір нетерпляче форкнув:

— У Вітряного Клану є важливіші справи, ніж сидіти й чекати на котів, які навіть не можуть вчасно прийти на зустріч.

— Гляньте! — Червонозір махнув хвостом на верхів’я лощовини. Там, у блідому місячному світлі, вимальовувалися темні обриси кота. Якусь мить той стояв нерухомо, а тоді майнув хвостом і зник у кущах. За ним з’явилися інші коти. Вони ринули вниз звором, а від їхнього прудкого бігу хрустіли гілочки на землі.

— Ось! — нявкнула Світозора. — Нарешті прийшов Небесний Клан.

— Якраз вчасно, — пробурмотів Прудкозір. —Хмарозоре! — вигукнув він, коли перший кіт з’явився на галявині. — Що вас затримало?

Провідник Небесного Клану був досить дрібний, мав пружне тіло й охайну, ніби точену, голівку. Його хутро було блідо-сіре, ніби хмарами, помережане білими плямами. Він не відповів на Прудкозорове запитання, а почав пробиратися поміж котів до каменя, щоби приєднатися до решти провідників.

Позаду нього з кущів виходило все більше й більше котів. Раптом вигулькнула група новаків, що збилися докупи й розглядали всіх переляканими і водночас захопленими очима. За ними вийшли старійшини, деякі з них кульгали, а хтось ішов, спираючись на плече якогось вояка. Дві королеви несли в зубах по малюку, біля них втомлено плелися старші кошенята. Вояки оточували їх колом.

— Святий Зореклане! — вигукнув Прудкозір. — Хмарозоре, ти ніби привів на Зборище весь Клан.

Хмарозір спокійно зустрів погляд Вітряного провідника.

— Так і є, — нявкнув він.

— І для чого ж, в ім’я Зореклану, ти це зробив? — запитала Берестозора.

— Бо ми більше не живемо на своїх землях, —відповів їй провідник Небесного Клану. — Двоноги знищили їх.

— Що? — виступив наперед Червонозір. — Мої патрулі казали, що помічали все більше Двоногів на ваших землях, чули шум їхніх потвор, але ж не могли вони зруйнувати там усе.

— Але так і сталося, — Хмарозір спрямував свій погляд позад галявини, ніби бачив щось інше замість розмитих кущів. — Вони прийшли з величезними потворами, що вирвали наші дерева і покудовчили землю. Двоноги повбивали і розполохали всю здобич. Зараз потвори зібралися навколо нашого табору, чекаючи, щоб напасти. У Небесного Клану більше немає дому, — він повернувся до решти провідників. — Я привів увесь свій Клан, щоби просити у вас допомоги. Ви повинні поділитися з нами землями.

З-під каменя почулися вигуки протесту. На краю галявини коти Небесного Клану збилися докупи, а їх оточили найсильніші вояки, ніби готуючись захищатися від нападників.

Прудкозір озвався першим:

— Ви не можете просто так прийти і попросити нас виділити вам земель. Ми самі ледве прогодовуємося.

Червонозір нервово перебирав лапами.

— Зараз, у зеленлист, здобичі є вдосталь, але що буде, коли прийде падолист? Громовий Клан навряд чи зможе поділитися.

— Як і Тіньовий Клан, — нявкнула Світозора, підвівшись зі свого місця на краю каменя і зустрівшись поглядом із Хмарозором. — Мій Клан найбільший з усіх. Нам потрібен кожен шматочок цієї землі, щоби прогодуватися.

Хмарозір перевів погляд на єдину провідницю, що досі мовчала.

— Берестозоро? Що ти скажеш?

— Я б хотіла допомогти, — нявкнула Річкова провідниця. — Справді хотіла б. Але річка зміліла, і риби зараз дуже мало. Зрештою, Небесний Клан навіть не вміє рибалити.

— Власне, — додав Прудкозір. — І лише Вітряні коти достатньо швидкі, щоб ловити кролів і птахів на пустирі. На наших землях точно нема де розмістити табір. Ви би скоро втомилися спати під кущами ялівцю.

— То що ж моєму Кланові робити? — тихо нявкнув Хмарозір.

Над галявиною запала така тиша, ніби кожен кіт затамував подих. Її порушив Червонозір одним-єдиним словом:

— Піти.

— Так, — в інтонації Прудкозора почулося гарчання. — Залишити ліс і знайти собі місце деінде, де ви не зможете красти нашу здобич.

На галявині підвелася юна чорно-срібляста кицька.

— Прудкозоре, — сказала вона, — як твоя медикішка я можу сказати, що Зореклан буде незадоволений, якщо ми виженемо Небесних котів. У лісі завжди жило п’ять Кланів.

Прудкозір перевів погляд на медикішку.

— Ти кажеш, що знаєш волю Зореклану. Але скажи мені, Веснокрилко, чому місяць досі світить? Якби Зореклан не був згідний, що Небесному Кланові слід покинути ліс, вони би наслали хмари на небо.

Веснокрилка похитала головою, неспроможна здобутися на відповідь.

Хмарозір не міг повірити в те, що чує.

— У цьому лісі споконвіку жило п’ять Кланів. Невже це для вас нічого не означає?

— Часи змінюються, — відповів Червонозір. —Можливо, воля Зореклану також змінилася? Наші предки дали кожному Кланові здібності, необхідні для того, щоб вижити на їхніх землях. Річкові коти добре плавають. Громові — вміють гарно полювати в підліску. Небесний Клан же вміє добре лазити по деревах, бо на вашій території немає багато укриття. Чи не означає це, що жоден Клан не міг би вижити на території іншого?

Худий чорний кіт зі скуйовдженим хутром підвівся зі свого місця під Великим Каменем.

— Ви все говорите, ніби Зореклан хоче, щоб у лісі було п’ять Кланів. Але чи впевнені ви, що це правда? Тут чотири дуби. Це може бути знаком, що має бути лише чотири Клани.

— Небесному Клану тут не місце, — зашипів сріблястий вояк, що сидів біля нього. — Потрібно їх вигнати.

Ураз усі вояки Небесного Клану наїжачили хутро і випустили довгі закручені кігті.

— Зупиніться! — вигукнув Хмарозір. — Вояки Небесного Клану! Ми не боягузи, але цю битву нам не виграти. Сьогодні ми побачили, чого насправді вартує вояцький правильник. Відтепер ми одні й залежимо тільки від нас самих.

Він зіскочив з Великого Каменя і пройшов між рядами своїх вояків, поки нарешті не зустрівся віч-на-віч із вродливою коричневою кішкою. Біля її лап жалібно нявчали двоє кошенят.

— Хмарозоре, — занепокоєно промурмотіла вона, — наші кошенята ще надто малі для довгої дороги. Я залишуся тут із ними, якщо хто-небудь нас прийме.

Боривітер, медикіт Громового Клану, протиснувся між двома Небесними вояками, ігноруючи їхнє гарчання, і нахилився, щоб обнюхати кошенят.

— Ви можете залишитися у Громовому Клані.

— Ти впевнений? — запитав його Хмарозір. —Після того, що сказав твій провідник?

— Я думаю, що мій провідник помилився, — нявкнув Боривітер. — Але він усе одно не залишить безпомічних кошенят напризволяще. У Громовому Клані у них буде майбутнє — як і в тебе, В’юнко.

Кішка схилила голову.

— Дякую, — вона повернула на Хмарозора погляд, сповнений жалю. — Мабуть, це все.

— В’юнко, ні, — провідник Небесного Клану виглядав переляканим. — Як же я можу тебе залишити?

— Ти мусиш, — голос В’юнки дрижав. — Ти потрібен Кланові, а я потрібна нашим кошенятам.

Хмарозір похилив голову.

— Я чекатиму на вас, — прошепотів він. — Завжди чекатиму, — він притулився мордочкою до В’юнки. — Будь біля Боривітра. Він знайде вояків, щоб допомогли донести кошенят до Громового табору, — а тоді додав, звертаючись до Громового медикота: — Подбай про них.

Боривітер кивнув.

— Звісно.

Востаннє глянувши на свою кохану, Хмарозір махнув хвостом решті Клану.

— Ідіть за мною.

Він повів їх до звору, але, перш ніж вони зникли в кущах, Червонозір крикнув з верхівки Великого Каменя:

— Нехай буде з вами Зореклан!

Хмарозір повернувся і вп’явся крижаним поглядом у кота, якого колись вважав другом.

— Зореклан може собі бути, де хоче, — прошипів він. — Вони зрадили Небесний Клан. Відтепер я не хочу чути ні слова про наших предків, — провідник пропустив повз вуха здивовані зойки позаду себе. — Зореклан дозволив Двоногам зруйнувати наш дім. Вони дивляться на нас з висоти і дозволяють місяцю світити, доки ви нас виганяєте. Вони казали, що в лісі завжди буде п’ять Кланів, але це була брехня. Небесний Клан більше ніколи не підведе погляду до зір.

І, востаннє махнувши хвостом, Хмарозір пірнув у кущі, решта котів пішла за ним услід.

Розділ 1

Вогнезір прослизнув повз зарості ліщини і спинився, щоби скуштувати повітря. Місяць наближався до повні. Він побачив, що опинився вже недалеко від струмка, який відділяв їхні землі від Тіньових. Він слухав тихе дзюрчання води і чув помітки Тіньових котів.

Вогнисто-рудий кіт вдоволено замуркотів. Він був провідником Громового Клану ось уже три сезони і відчував, наче знає тут кожне дерево, кожен кущ ожини, кожну манюсіньку стежинку, яку на його землях протоптали миші. Це була його територія. Відколи лісові Клани зібралися і вигнали Кривавий Клан та його жахливого провідника Бича, у лісі панував спокій, а довгі дні новолисту й зеленлисту приносили все більше здобичі.

Та Вогнезір знав, що десь у нічній тиші ховається небезпека. Він зосередився і напружив усі чуття. Запах миші та кроля, зелений аромат трави й дерев і далекий сморід Громошляху... Але було щось іще. Щось незнайоме.

Провідник підвів голову, щоби краще розпізнати запах. У ту ж мить щось розворохобило кущ папороті, і звідти вийшла темна постать. Вогнезір рвучко повернувся, але не встиг піднести лапу, щоб захиститися, як постать пришпилила його до землі.

Зібравши всі свої сили, Вогнезір перекотився на спину і штовхнув нападника задніми лапами. Він побачив над собою широкі, масивні плечі, велику темну голову і полиск бурштинових очей…

Вогнезір вищирив зуби і знову вдарив задніми лапами. Нападник заніс передню лапу, і Громовий провідник здригнувся, чекаючи удару.

Раптом уся вага, що тримала його, зникла —нападник відскочив убік із переможним криком.

— Ти не знав, що я там, правда? — нявкнув він. — Ну ж бо, Вогнезоре, зізнайся. Ти поняття не мав.

Вогнезір зіп’явся на лапи й обтрусився від насіння і моху.

— Ожинолапе, ну ти й одоробло! Ти мене мало не розчавив.

— Я знаю, — очі Ожинолапа сяяли. — Якби я справді був вояком Тіньового Клану, тебе б уже доїдали ворони.

— Мабуть що так, — Вогнезір торкнувся хвостом його плеча. — У тебе чудово виходить, особливо приховувати свій запах.

— Я вивалявся у купі гнилої папороті, коли вийшов із табору, — пояснив Ожинолап. Раптом його щось занепокоїло. — Вогнезоре, то я склав іспит?

Вогнезір завагався, намагаючись відігнати спогади про кровожерного батька Ожинолапа — Тигрозора. Коли він дивився на новака, то бачив ті самі широкі плечі, темне хутро й бурштинові очі, що й у кота, який був готовий зрадити та убити власних товаришів, аби стати провідником.

— Вогнезоре? — наполягав Ожинолап.

Виховник похитав головою, звільняючись від старих спогадів.

— Так, Ожинолапе, звісно ж! Краще за всіх.

— Дякую! — очі новака сяяли, а хвіст одразу став трубою. Коли вони вже зібралися повертатися до Громового табору, Ожинолап раптом глянув назад, на кордон із Тіньовим Кланом. — Як думаєш, Вохролапка теж уже десь закінчує свої тренування?

Ожинолапова сестра Вохролапка народилася у Громовому Клані, але так і не змогла звикнути до нього. Її надто зачіпала недовіра котів, які ніколи не забували, що вона — донька Тигрозора. Коли її батько став провідником Тіньового Клану, Вохролапка покинула Громовий Клан і приєдналася до нього. Вогнезір завжди відчував, наче це його провина, і знав, як сильно за нею сумує Ожинолап.

— Я не знаю, як це відбувається у Тіньовому Клані, — обережно сказав він, — але Вохролапка почала впоряди тоді ж, коли й ти, так що мала би вже бути готова до церемонії назовництва.

— Сподіваюся, — нявкнув Ожинолап. — Вона буде чудовою войовницею.

— Ви обоє будете, — відповів йому Вогнезір.

Повертаючись до табору, Вогнезір почувався так, ніби з кожного темного закутка, кожного куща папороті чи заростів ожини за ним стежать блискучі бурштинові очі. Які би злочини не чинив Тигрозір, він завжди пишався своїми дітьми, а смерть його була справді жахлива: Бич випустив із нього всі дев’ять життів одним ударом гострих пазурів. Чи стежив Тигрозір за ними тепер? Зі снів Вогнезір знав, що його ворог не долучився до Зореклану. Попелюшка — медикішка Громового Клану — також ніколи не згадувала, що бачила Тигрозора, коли ділилася язиками із Зорекланом. Може, для жорстоких котів, які зрадили вояцький правильник на користь власних амбіцій, було окреме місце? І якщо до нього вела така темна стежка, Вогнезір сподівався, що ні він, ні його новак не ступлять на неї. Ожинолап біг вистрибом позаду нього, щасливий, наче кошеня. Мабуть, за нього перейматися вже не слід.

Коли вони спустилися звором до табору, Ожинолап раптом спинився і серйозно глянув на Вогнезора.

— Я справді склав іспит? Я годжуся, щоб…

— Щоб стати вояком? — закінчив за нього Вогнезір. — Звісно. Ми проведемо твою церемонію завтра.

Ожинолап поважно кивнув.

— Дякую, Вогнезоре, — нявкнув він. — Я тебе не підведу.

Очі новака палали. Раптом він підскочив і ринув униз до ялівцевого тунелю. Вогнезір радісно спостерігав за своїм учнем. Він ще пам’ятав, як сам мав стільки енергії, що не міг втримати її в чотирьох лапах — почувався так, наче може мотати кола лісом без упину.

— Тобі варто поспати, — сказав провідник, коли порівнявся з Ожинолапом. — Завтра нічне чатування.

— Ти впевнений? — завагався Ожинолап, переминаючись із лапи на лапу. — Я б міг пополювати спершу.

— Ні, ходи, — сказав йому виховник. — Ти зараз такий розпалений — не помітиш навіть, якщо тебе з’їсть лисиця.

Ожинолап помахав хвостом і поскакав через тунель.

Вогнезір ще трохи побув перед табором, умостившись на пласкому камені й обгорнувши хвостом лапи. Він чув лише шепіт листя і тихеньке шарудіння здобичі у підліску.

Битва з Кривавим Кланом залишила свій слід на всіх Кланах. Ще цілий сезон після неї кожен кіт у лісі здригався від найменшого шереху і гнав геть незнайомців, наче від цього залежало його життя. Лісові вояки навіть боялися підходити надто близько до угідь Двоногів — на випадок, якщо там тиняється хтось із Кривавого Клану. Та минуло вже п’ять повень, і Громовий Клан процвітав. Завтра до його лав приєднається ще один вояк, а новаки Дощолап, Сажолап та Каролапка мали неабиякі успіхи після трьох повень тренувань. Невдовзі вони також стануть чудовими вояками, як їм і належить, зважаючи на те, хто був їхнім батьком. Щодня вони нагадували Вогнезорові про його першого воєводу Білошторма, який загинув у бою з лютим воєводою Кривавого Клану, Кістяком. Вогнезір досі горював за старим вояком.

Його думки полинули до Білошторма, і раптом він усвідомив, що чує якийсь далекий звук: кроки кота, що тихо ступав підліском. Вогнезір підскочив на лапи й роззирнувся, але не побачив нічого. Та не встиг сісти, як знову почулися звуки. Цього разу він повернув голову вчасно, щоб зловити поглядом бліду постать, яка стояла трохи вище схилом.

«Я сплю? Чи Білошторм залишив Зореклан, щоби прийти до мене?»

Проте цей кіт був меншим за Білошторма, його хутро було сіре з білими плямами. Він дивився прямо на Вогнезора, очі його були темні й серйозні, наче той хотів щось сказати. Вогнезір ще ніколи його не бачив. Може, це самітник? Чи ще гірше — може, Кривавий Клан відійшов від поразки і повернувся, щоб захопити ліс?

Вогнезір скочив на лапи і побіг вгору схилом до незнайомого кота. Та як тільки він почав наближатися, той зник. Громовий провідник шукав усюди, але не міг ніде його знайти. На землі не було жодних слідів. Скуштувавши повітря, він відчув слабкий слід незнайомого запаху, який майже зник за запахами Громових котів.

Вогнезір поволі повернувся і знову сів на камінь. Усі його чуття були напружені. Але незнайомого сірого кота він більше не бачив.

Розділ 2

Вогнезір усе чекав, чи з’явиться знову сірий кіт, а тим часом над ним почали збиратися хмари. По камінню затарабанили великі краплини, що швидко перейшли у зливу. Вогнезір пробрався до табору через ялівцевий тунель і побіг до свого кубла під Високим Каменем.

За завісою лишайнику було сухо. Хтось із новаків поміняв йому підстилку — мох був свіжий і пухкий. Вогнезір зручно вмостився, і монотонне накрапання дощу його врешті заколисало.

Поволі шум зник, і Вогнезір розплющив очі. Він промерз до кісток. Його зручне кубельце зникло разом зі знайомими запахами Громового Клану. З усіх боків Вогнезора оточував густий, липкий туман. Де-не-де його проривали подуви вітру, відкриваючи смуги пустиря. Під лапами Вогнезір відчував жорстку і пружну траву. Спочатку він вирішив, що опинився на землях Вітряного Клану, але тоді зрозумів, що цього місця ніколи раніше не бачив.

— Плямолистко? — гукнув кіт у мряку. — Ти тут? Зореклан має для мене повідомлення?

Але там не було ні сліду вродливої плямистої кицьки — колишньої медикішки Громового Клану. Вона часто приходила до Вогнезора у снах, але тепер він зовсім не відчував її солодкого запаху.

Натомість провідник почув якийсь звук, настільки віддалений, що неможливо було його розібрати. Вогнезір напружив слух, і мороз пробрав його від вух до кінчика хвоста, коли він зрозумів, що чує жахливе завивання десятків переляканих котів. Громовий провідник застиг, готовий втікати разом із ними, але, хоч крики ставали все гучнішими, досі не було видно нічого, крім розмитих постатей. Здавалося, що вони наближаються до нього, але зникали, перш ніж Вогнезір встигав що-небудь розгледіти. У повітрі снували запахи незнайомих котів.

— Хто ви? — крикнув він. — Чого вам треба?

Та ніхто не відповів, а скоро затихло й те жахливе завивання.

Раптом щось штурхнуло його в бік, і він підскочив. Розплющивши очі, Вогнезір побачив тепле сонячне світло, що заливало його кубло, і сяйливу руду постать своєї коханої Піскошторми.

— Усе гаразд? — спитала вона. — Ти смикався уві сні.

Вогнезір зітхнув і сів. Його м’язи були такі напружені, наче він щойно справді бігав пустирем.

— Це був лише сон, — пробурмотів провідник. — Усе буде добре.

— Глянь, я принесла тобі свіжини, — вона присунула до нього мишку. — Щойно якраз повернулася з ловів.

— Дякую.

Миша була ще свіжа. Її теплий запах заповнив його ніздрі, і в животі забурчало. Він нахилився і з’їв свій сніданок за кілька швидких укусів.

— Краще? — запитала Піскошторма, а в її очах заграли вогники. — Це навчить тебе поважати юнацтво.

Вогнезір погладив її кінчиком хвоста. Очевидно, новини про успішний іспит Ожинолапа вже розійшлися табором.

— Гей, я ще не старійшина, знаєш.

Моторошні тіні його сну розвіялися під блискучим сонцем. Він підвівся і почав умиватися.

— Ти не знаєш часом, уже всі патрулі повернулися?

— Щойно прийшов останній, — біля входу до кубла промайнула тінь. Вогнезір підвів погляд і побачив, що ззовні стоїть його воєвода Сіросмуг. — Мисливські патрулі наловили стільки здобичі, що Шипокіготь узяв новаків із собою, щоб її принести. А що, вони тобі потрібні?

— Не терміново, але я хочу знати, що вони доповіли, — відповів Вогнезір. Помахом хвоста він закликав воєводу в кубло. Раптом згадав про незнайомого кота, якого напередодні бачив біля звору, і запитав: — Хто-небудь із них помічав сліди перекинців на наших землях?

Сіросмуг похитав головою.

— Ні сліду, все мирно, — він примружив очі. —Вогнезоре, тебе щось турбує?

Вогнезір завагався. Сіросмуг знав його досить добре, щоби вгадати, коли щось його непокоїть. Але він вважав, що зараз не час розповідати про свій сон чи видіння кота у лощовині. Вогнезір не знав навіть, з якого боку підступити; можливо, йому ввижалися речі через постійні думки про Тигрозора і Білошторма.

— Ні, все гаразд, — відповів він, намагаючись викинути з голови того сірого кота. — Ожинолап учора просто чудово склав іспит. Він чатував на мене біля кордону з Тіньовим Кланом. Ходімо, — нявкнув він до Сіросмуга та Піскошторми. — Я хочу провести церемонію назовництва, як тільки повернуться новаки.

Він вийшов з кубла і заскочив на Високий Камінь. Дощ уже став, і небо було блакитне, де-не-де поплямлене білими хмарками. Яскраве сонячне проміння відбивалося з калюж, і йому замерехтіло в очах. На кущах терну переливалися крапельки дощу. З ялівцевого тунелю вийшов Шипокіготь зі своїм новаком Сажолапом, обоє несли в зубах свіжину. За ними з’явився Хмарохвіст із Дощолапом та Каролапкою.

Вогнезір гукнув:

— Нехай усі коти, здатні спіймати собі здобич, зберуться під Високим Каменем на віче Клану.

Він дивився, як під каменем збирається його Клан, і відчував, як жилами струменить гордість. Троє наймолодших новаків поклали здобич на кагат  і поскакали на свої місця біля підніжжя Високого Каменя. Вони захоплено перемовлялися, мабуть, гадаючи, як то буде, коли вони самі стануть вояками. Крапохвістка вивела старійшин із кубла біля обпаленого дерева. Попелюшка вийшла з папоротевого тунелю, що вів до її кубельця, і пошкутильгала до Орлякошуба, Верболози та Мишошубки.

Вогнезір помітив Ясносерду, яка вийшла з ясел. Коли вона була ще новачкою, її покалічила зграя собак, тож одна половина її лиця була понівечена. Тепер же, коли її живіт округлився під вагою кошенят, Ясносерда здавалася щасливою. Вона повільно перейшла через галявину до Хмарохвоста, що сидів біля купи свіжини. Він ніжно торкнувся до неї носом.

За Ясносердою з’явилася Папоротехмарка з двома кошенятами, які захоплено поскакали до найближчої калюжі.

— Мідику! Косарику! — сварливо гукнула Папоротехмарка.

Обоє кошенят посідали рядком на краю калюжі, але час від часу кидали погляди на маму і плескали по воді передніми лапками. Вогнезір захоплено спостерігав, як їхній батько, Порохошуб, підійшов до них і строго щось сказав, а тоді сів біля Папоротехмарки. Та не минуло й секунди, як маленька лапка знову потягнулася до води.

— Косарику! — крикнув Порохошуб так голосно, що Вогнезір його почув. — Я що тобі сказав?

Обидва малих повернулися до батька, а тоді чкурнули геть, вимахуючи хвостами. Раптом Мідик знайшов клубок моху, що лежав на землі. Він підчепив його одною лапою і жбурнув братикові. Косарик пригнувся, і мох перелетів над ним і врізався прямо в груди Крапохвістки. Старійшина підскочила, одну лапу притиснула до грудей і розлючено зашипіла. Вона була дуже дратівлива, та Вогнезір знав, що Крапохвістка ніколи не образить кошеня. Проте Мідик та Косарик цього ще не знали. Вони припали до землі й тихенько поповзли до мами і тата.

Спостерігаючи за ними, Вогнезір пропустив той момент, коли Ожинолап виходив із новацького кубла. Тепер він уже наближався до підніжжя каменя. Оскільки його виховником був Вогнезір, то замість нього Ожинолапа супроводжував воєвода, Сіросмуг. Новак гарно причепурився, а його бурштинові очі серйозно й поважно гляділи на провідника.

Вогнезір зіскочив з Високого Каменя, щоби привітатися з ним. Підійшовши ближче, він помітив, що за серйозним виразом Ожинолапа ховається страшенне хвилювання. Він зрозумів, наскільки важливою була ця церемонія для новака. Невже Ожинолап сумнівався, що зможе коли-небудь стати вояком Громового Клану?

Вогнезір пригадав слова, які чув кожен вояк у цьому лісі.

— Я, Вогнезір, провідник Громового Клану, закликаю моїх предків-вояків поглянути на цього новака. Він сумлінно тренувався, щоби збагнути настанови вашого шляхетного правильника, і ось я ставлю його перед вами уже як дорослого вояка, — він поглянув у вічі Ожинолапу і продовжив: — Ожинолапе, чи присягаєшся ти невідступно слідувати вояцькому правильнику, захищати  свій Клан навіть ціною власного життя?

— Присягаюсь.

І в цю мить усі знали, що Ожинолап справді усвідомлює свої слова.

— Тоді волею, наданою мені Зорекланом, —продовжив Вогнезір, — я нарікаю тебе твоїм вояцьким іменем. Ожинолапе, віднині тебе знатимуть як Ожинокігтя. Зоряний Клан поважає твою відданість та твій розум, ми ж запрошуємо тебе до Громового Клану вже вояком.

Зіниці Ожинокігтя розширилися, коли Вогнезір говорив про його відданість, і провідник відчув поколювання під хутром — він розумів, яку вагу має це слово. Вогнезір ніколи не сумнівався у відданості Ожинокігтя вояцькому правильнику, але йому завжди було тяжко навчитися довіряти Тигрозоревому сину. Він побачив, як про щось перемовляються інші коти, ніби вони теж розуміли, чому провідник вирішив наголосити на відданості у церемонії Ожинокігтя.

Підійшовши на крок ближче, Вогнезір торкнувся мордочкою голови Ожинокігтя. Він відчув, як тремтить юний вояк. Провідник лизнув колишнього виховника у плече, а тоді відступив назад. Очі його сяяли.

— Ожинокіготь! Ожинокіготь! — скандували його ім’я товариші з Клану. Незважаючи на те, що він був сином Тигрозора, у Клані його любили, і більшість котів щиро раділа за нього.

Вогнезір відійшов на кілька кроків, його погляд знову привернули Мідик із Косариком, які гралися біля калюжі. Поверхня води розгладилася, і тепер вона лежала на землі суцільним світляним диском. У ній віддзеркалилася хмара дивної форми…

Вогнезір моргнув. Це була зовсім не хмара. Це було обличчя кота — блідо-сірого з білими плямами на хутрі та великими блакитними очима, — який дивився прямо на нього. Біля Вогнезора промайнув слід запаху, який він відчув тієї ночі у лощовині.

— Хто ти? — прошепотів Громовий провідник. — Чого тобі треба?

Його видіння перервав гучний захоплений писк Мідика, який плигнув угору і приземлився прямо посеред калюжі, обляпавши водою всіх котів навколо.

Вогнезір підвів погляд. Небо над ним було чисте і блакитне. Він присоромлено роззирнувся, сподіваючись, що ніхто з Клану не помітив його спроб поспілкуватися з калюжею. Провідник дивився на котів, які зібралися навколо Ожинокігтя для привітань, але досі не міг викинути з голови свого видіння.

* * *

Вогнезір повів вечірній патруль аж до Високих Сосон та угідь Двоногів — його досі непокоїла можливість сутички з Кривавим Кланом, що залишився по той бік кордону. Ніч застала їх ще до повернення в табір. Вийшовши з ялівцевого тунелю, Вогнезір побачив Ожинокігтя, який сидів самотою посеред галявини.

— Він, мабуть, смертельно втомлений, — співчутливо промурмотіла Піскошторма. — Вчора він пізно ліг після іспиту, а сьогодні все пообіддя полював разом із Золошубом та Сіросмугом.

— Із ним все буде гаразд, — відповів Вогнезір. — Усі вояки після церемонії повинні відбути чатування.

— Щоб усі ми могли добре поспати вночі, —Хмарохвіст, ще один вояк патруля, потягнувся і позіхнув.

Піскошторма з Хмарохвостом попрямували до кагату свіжини, а Вогнезір підійшов до Ожинокігтя.

— Усе гаразд? — запитав він.

Ожинокіготь кивнув. Згідно зі звичаєм, воякові належало відбути чатування мовчки. Його очевидно аж розпирало від гордощів, і він сприймав свої нові обов’язки напрочуд серйозно.

— Добре, — нявкнув Вогнезір. — Якщо щось трапиться, негайно клич мене.

Ожинокіготь знову кивнув і зосередив погляд на вході до ялівцевого тунелю. Вогнезір залишив його чатувати і повернувся до свого кубла. Він скрутився на підстилці і, як тільки заплющив очі, опинився посеред пустирища, вкритого мрякою, а його вуха знову залило завивання котів. Ні! Він не міг провести ще одну ніч, безпомічно слухаючи їхній жахливий плач.

Вогнезір змусив себе прокинутися і вийшов на галявину. Ожинокіготь усе ще сидів сам, а Піскошторма саме прямувала до вояцького кубла. Раптом вона помітила Вогнезора і повернула до нього.

— Щось трапилось? — запитала руда воячка. —Чому ще не спиш?

— Та щось не можу заснути, — відповів Вогнезір, відчуваючи нестерпне бажання поділитися сном із коханою. — Іду прогуляюся, — і, зрозумівши, наскільки йому зараз потрібна компанія Піскошторми, додав: — Хочеш пройтися зі мною?

Він відчув, як відчай просочується в його погляд, але Піскошторма лише кивнула. Вони перетнули галявину і вийшли у ялівцевий тунель. Несвідомо Вогнезір повернув до Сонцескель — смуги гладеньких сірих курумників, яка розділяла території Громового та Річкового Кланів.

Коти вилізли на камінь і сіли одне біля одного, вдивляючись у тихе мерехтіння річки.

Першою тишу порушила Піскошторма.

— Ти переймаєшся через Ожинокігтя? Думаєш, чи варто було робити його вояком?

Її питання здивувало Вогнезора. Отже, Клан досі думає, що він не довіряє Ожинокігтеві через те, ким був його батько? Та за здивуванням прийшло почуття провини, адже Громові коти все-таки були недалекі від правди.

— Ні, — відповів Вогнезір, намагаючись сказати це якомога впевненіше. — Ожинокіготь не такий, як його батько.

На його полегшення, Піскошторма не наполягала, щоб він розповів, що насправді його турбує. Вона просто схилила голову йому на плече. Її солодкий запах огорнув його, і вони удвох просто сиділи і вдивлялися в річку.

Вогнезір думав, що близькість коханої заспокоїть його, але ніяк не міг викинути з голови і моторошне завивання котів, і відображення в калюжі. Він дивився на річку, на воду, що омивала каміння… і раптом збагнув, що то було не каміння. Ні, то були коти — вони відчайдушно намагалися пливти, загрібаючи лапами, але течія була сильнішою за них.

Вогнезір моргнув, і видіння зникло. Усе, що він тепер бачив: річка, яка продовжувала свій невпинний рух, і мерехтливі зорі, які заплуталися в її глибинах.

«Святий Зореклане! — подумав Вогнезір. — Що зі мною діється?»

Розділ 3

Тієї ночі Вогнезір не бачив снів, але спав погано, і коли наступного ранку вийшов зі свого кубла, то почувався досі втомленим. Від яскравого світла йому потемніло в очах, а коли він трохи звик, то побачив Золошуба, який підійшов до Ожинокігтя.

— Твоє чатування завершено, — нявкнув Золошуб. — Ходімо, знайдемо тобі, де поспати.

Вони подалися до вояцького кубла, а Вогнезір рушив через галявину до папоротевого тунелю, що вів до кубла Попелюшки.

Сіра медикицька сиділа біля входу і лапою перебирала якісь трави. Біля неї була Ясносерда, яка, нахилившись, обнюхувала листочки.

— Це огірочник, — пояснила Попелюшка. —Тобі варто почати вже його їсти, щоб у тебе було багато молока, коли народяться кошенята.

Ясносерда ковтнула зілля і скривилася.

— На смак як мишача жовч. Але то нічого, —поспішно додала вона, — я ж хочу найкращого для кошенят.

— Усе буде гаразд, — запевнила її Попелюшка. — Приходь за травами щоранку, а якщо відчуєш, що вже на порі, одразу клич мене. Не думаю, що ще довго чекати.

— Дякую, Попелюшко, — Ясносерда кивнула і пішла геть, дорогою зустрівши Вогнезора.

— Тобі треба зараз багато відпочивати, — нявкнув він, коли порівнявся з кицькою.

Попелюшка зішкребла залишки огірочника з лапок і вийшла на галявину до Вогнезора. Колись вона була його новачкою, але через нещасний випадок на Громошляху пошкодила ніжку і не могла стати воячкою. Вогнезір знав, як важко Попелюшці відмовлятися від майбутнього, про яке вона завжди мріяла, і досі звинувачував себе за те, що не вберіг її.

— Попелюшко, мені треба з тобою поговорити, — почав він.

Та не встигла вона відповісти, як позаду Вогнезора пролунав гучний крик.

— Попелюшко! Подивись на мою лапку!

— О Зореклане, що вже сталося? — пробурмотіла медикішка.

Каролапка, найменша новачка, пришкутильгала на галяву, витягнувши передню лапу.

— Подивися, Попелюшко!

Медикішка нахилилася, щоб оглянути лапку. Вогнезір побачив, що з подушечки в неї стирчала колючка.

— Чесно, Каролапко, — нявкнула Попелюшка, — з того галасу я вже подумала, що тобі лапу лисиця відкусила. Це всього лише колючка.

— Але воно болить! — закапризувала жовтоока новачка.

Попелюшка нетерпляче цикнула.

— Ляж на спину і витягни лапу.

Вогнезір спостерігав, як медикішка акуратно вхопила край колючки зубами і смикнула. З проколу потекла кров.

— У мене йде кров! — вигукнула Каролапка.

— Ну так, — спокійно відповіла Попелюшка. — Можеш її зализати.

— Усі коти час від часу заганяють собі колючки, — сказав Вогнезір новачці, яка активно лизала лапку. — Мабуть, це не остання у твоєму житті.

— Я знаю, — сказала Каролапка і підвелася. —Дякую, Попелюшко. Мені вже краще, так що піду до всіх. Ми тренуємося в лощовині, — її очі горіли, і вона випустила кігті. — Піскошторма мені покаже, як битися з лисицями!

І, не чекаючи на відповідь, чкурнула в папоротевий тунель.

Попелюшка замислено подивилась їй услід.

— У Піскошторми з нею роботи хоч відбавляй, — сказала вона.

— Та й у тебе не менше, — нявкнув Вогнезір. — Тут завжди такий рух?

— Рух — це ж добре, — відповіла Попелюшка. — Якщо нічого смертельного, звісно. Я рада, що можу прислужитися своєму Кланові.

Її очі горіли ентузіазмом, нагадуючи Вогнезорові про ту новачку, якою вона колись була. Якою б Попелюшка стала воячкою! Та той нещасний випадок повернув усю її енергію, як чистий швидкий струмок, у русло медицини.

— Гаразд, Вогнезоре, — сказала вона. — У тебе теж справ удосталь, отже, ти сюди не потеревенити прийшов. Як я можу допомогти?

І, подавши знак вухами, щоб Вогнезір ішов за нею, Попелюшка рушила до ущелини в камені й почала прибирати залишки огірочника. Вогнезір сів біля неї і раптом відчув несамовиту потребу поділитися своїми дивними видіннями хоч із кимось.

— У мене були сни…

Попелюшка кинула на нього швидкий погляд. Зазвичай Зореклан посилав сни лише медикотам, але вона вже давно знала, що предки-вояки говорять і з Вогнезором.

— Це не був сон від Зореклану, — продовжив Вогнезір. — Принаймні, мені так здається.

Він описав туманний пустир і відчайдушні завивання котів. Проте не міг змусити себе розказати ні про примару блідо-сірого кота, що явилася йому в лощовині, ні про відображення у калюжі, ні про видіння котів у річці. Їх можна було надто просто тлумачити: хмара дивної форми, гра світла чи відображення зоряного сяйва у темній воді.

Попелюшка закінчила розбиратися з травами і сіла біля нього. Вона виглядала задумливою.

— У тебе цей сон був двічі?

— Так.

— Тоді я думаю, що це щось більше, ніж просто шматок м’яса, який застряг тобі в шлунку, — медикиця кілька разів моргнула і додала: — Так багато котів могло бути тільки з якогось Клану… а ти певен, що це не Вітряний Клан?

— Впевнений. Той пустир був не на Вітряній території, і я не розпізнав жодних знайомих голосів. Зрештою, Вітряний Клан нічого не говорив про якісь проблеми.

Попелюшка кивнула.

— Та й ніхто з Кланів не говорив. Може, ти ще не відійшов від битви з Кривавим Кланом?

— Ні, Попелюшко. Те, що я чув, не було звуками битви. Вони завивали так, наче сталося щось жахливе, — Вогнезір здригнувся. — Я хотів допомогти їм, але не знав, що робити.

Попелюшка обняла його хвостом за плече.

— Можу дати тобі трохи макового насіння, — запропонувала вона. — Від нього ти принаймні добре поспиш.

— Дякую, але не треба. Я хочу відповідей, а не поспати.

Попелюшка не здивувалася.

— Цього я тобі дати не можу, принаймні зараз, — нявкнула вона. — Але я скажу, якщо Зореклан мені що-небудь покаже. А ти обов’язково скажи мені, якщо матимеш ще якісь схожі сни.

Вогнезір не був певен, що може це пообіцяти. У Попелюшки справ і так було під зав’язку, і він не хотів обтяжувати її ще й турботами про нього.

— Мабуть, я просто роблю з мухи слона, — сказав він. — Я впевнений, що ці сни припиняться, якщо я не буду про них думати.

Він не міг переконати в цьому себе і, вже виходячи з кубла Попелюшки і відчувши на собі пильний погляд блакитних очей медикиці, зрозумів, що не зміг переконати в цьому і її.

* * *

На другу ніч після розмови з Попелюшкою Вогнезорові знову наснився сон. Він стояв посеред пустирища, намагаючись розібрати розмиті тіні, що снували навколо нього, але ніяк не підходили на достатню відстань.

— Чого ви хочете? — вигукнув він. — Як я можу вам допомогти?

Та відповіді не було. Вогнезір почувався так, ніби він назавжди приречений ходити цим затуманеним пустирем, гукаючи котів, які не могли або не хотіли його почути.

Коли Вогнезір прокинувся наступного ранку, сонце вже підбилося високо над деревами. Він вийшов на галявину, і теплий легіт розкуйовдив його хутро. Сажолап біг через увесь табір із великим клубком свіжого моху для старійшин. Папоротехмарка та Ясносерда приймали сонячні ванни біля входу до ясел, споглядаючи борюкання Мідика та Косарика.

Раптом Вогнезір застиг, почувши високе завивання звідкись з-за табору. Десь неподалік якийсь кіт потрапив у біду. Невже сон переслідує його і наяву? Чи, може, він досі спав, потрапивши у пастку сну?

Провідник кинувся до ялівцевого тунелю, та не встиг у нього зайти, бо звідти з’явилися Хмарохвіст і Орлякошуб, які підтримували Довгохвоста. Нижня щелепа його відвисла, він гучно і протяжно завивав. Новак Хмарохвоста, Дощолап, ішов слідом за ними, його хутро нащетинилося від шоку.

Очі Довгохвоста були заплющені. З-під напухлих повік сочилася кров і розтікалася його світлим хутром.

— Я нічого не бачу! Я нічого не бачу! — кричав він.

— Що трапилося? — запитав Вогнезір.

— Ми були на полюванні, — пояснив Орлякошуб. — Довгохвіст зловив кроля, але він вивернувся і подряпав йому очі.

— Не хвилюйся, — заспокоював Довгохвоста Хмарохвіст. — Ми вже скоро будемо у Попелюшки. Вона тебе підлатає.

Вогнезір пішов за ними до медикішки. Хмарохвіст гукнув Попелюшку, і вона миттю з’явилася зі свого кубла та побігла до Довгохвоста.

— Як це трапилося?

Орлякошуб повторив їй те саме, що допіру розповів Вогнезорові, а Попелюшка тим часом заспокоювала Довгохвоста. Його завивання затихло і перейшло в часте дихання. Він весь тремтів.

— Я нічого не бачу, — прошепотів вояк. — Попелюшко, я осліпну?

— Не можу сказати, поки не огляну твої очі, — відповіла медикішка. Вогнезір знав, що вона б не стала давати йому марні надії. — Ходи сюди і сідай, щоб я могла тебе добре оглянути.

Вона повела його до куща папороті біля входу до свого кубла. Довгохвіст кульгав біля неї, важко дихаючи.

— Дощолапе, принеси мені зволоженого моху, — наказала Попелюшка. — Якнайшвидше.

Новак глянув на свого виховника і, як тільки той кивнув, кинувся виконувати наказ.

— Решта може йти, — додала медикішка. — Довгохвостові зараз потрібні тиша і спокій.

Хмарохвіст із Орлякошубом розвернулися йти, а Вогнезір підійшов до Попелюшки, яка заспокійливо гладила Довгохвоста лапою.

— Я можу чимось допомогти? — запитав провідник.

— Просто залиш мене робити свою справу, — відповіла вона, суворим тоном нагадавши йому про свою виховницю, Жовтоіклу. Коли Вогнезір уже повернувся, Попелюшка додала: — О, попроси Хмарохвоста, щоб віддав мені Дощолапа до кінця дня. Новак мені тут знадобиться.

— Добра думка, — відповів Вогнезір. — Я йому передам.

Серце йому розривалося від жалю до Довгохвоста. Смугастий вояк не прийняв Вогнезора, коли той вперше прийшов до лісу, і довгий час підтримував Тигрозора. Але коли плани кровожерного воєводи розкрили, Довгохвіст усвідомив, кому повинне належати його серце, і звідтоді став одним із найвірніших вояків Вогнезора.

Вогнезір попрямував на галявину і побачив Хмарохвоста та Орлякошуба, які відповідали на нетерплячі запитання Ясносердої. Мишошубка та Сіросмуг також вийшли з вояцького кубла, щоб дізнатися, що відбувається.

Провідник підійшов до Хмарохвоста і передав прохання Попелюшки щодо Дощолапа.

— Звісно, — нявкнув той. — Це буде і для нього самого корисно.

— Що буде з Довгохвостом? — хвилювалася Ясносерда. — Він справді осліпне?

— Попелюшка ще не знає, — відповів Вогнезір. — Будемо сподіватися, що травма не така серйозна, як виглядає.

— Мені пощастило, — промурмотіла Ясносерда. — У мене принаймні залишилося одне око.

Поглянувши на стурбовані обличчя котів, Вогнезір зрозумів, що треба звернути їхні думки в якесь інше русло.

— Що там з мисливськими патрулями? — спитав він Хмарохвоста і Орлякошуба. — Вам слід повернутися, я теж з вами піду. Що б не трапилося, Клан треба нагодувати.

— Я поведу інший, — запропонував Сіросмуг. — Мишошубко, ти з нами?

Коричнева воячка кивнула і майнула хвостом.

— Я захоплю Порохошуба, — нявкнула вона і повернулася до вояцького кубла.

Вогнезір востаннє глянув на папоротевий тунель. Здавалося, на галявині Попелюшки все було спокійно.

— О, Зореклане, — прошепотів він, — не дай Довгохвосту втратити зір.

* * *

Тієї ночі Вогнезір ніяк не міг вмоститися у своєму кублі. Його лякав той сон. Він уже так боявся незнайомого пустиря і сполоханих криків котів, яким не мав змоги допомогти.

Коли провідник вийшов на галявину, то почув якесь мурмотіння з боку кубла Попелюшки і вирішив зайти дізнатися, що там відбувалося. Довгохвіст лежав у папороті біля входу до скелі. Його очі були заплющені, але він точно не спав. З-під повік текли сльози.

Попелюшка сиділа біля нього, легко погладжуючи його хвостом по голові, і заспокійливо муркотіла, ніби мама, що сидить біля хворого кошеняти. Вона підвела погляд, коли зайшов Вогнезір.

— Тобі хіба не час вже спати? — запитав він.

Її блакитні очі світилися в місячному сяйві.

— Можу спитати в тебе те саме.

Вогнезір знизав плечима і сів біля медикиці.

— Я не міг заснути. Як Довгохвіст?

— Ще не знаю, — Попелюшка підняла скибку пережованого зілля з листочка і обережно приклала до очей Довгохвоста. Вогнезір розпізнав різкий запах нагідок. — Кровотеча припинилася, дякувати Зореклану, — сказала медикішка, — але очі ще дуже напухлі.

— Вогнезоре, — Довгохвіст підвів голову, але очей не розплющував. — Що стане, якщо я осліпну? Я більше не зможу бути вояком?

— Про це не хвилюйся, — серйозно сказав Вогнезір. — Що б не сталося, для тебе завжди буде місце в Громовому Клані.

Довгохвіст протяжно зітхнув і знову опустив голову. Вогнезір сподівався, що йому трохи полегшає і він зможе заснути.

— Слухай, Вогнезоре, — сказала Попелюшка і приклала ще трохи зілля до очей Довгохвоста. — Як твоя медикішка я наказую тобі відпочити, — і, трохи ніжніше, додала: — Твій сон нікуди не зникне, і ти це добре знаєш. Тобі треба дізнатися, що він означає, і єдиний спосіб це зробити — снити його знову і знову, аж доки все не з’ясується.

Вогнезір завагався. Він не був певен, чи погоджується з нею. Поки що сни не давали жодних відповідей.

— Гаразд, — неохоче нявкнув він. — Але якщо Зореклан намагається щось мені сказати, було б добре, якби вони робили це трохи зрозуміліше.

І, послухавшись наказу медикиці, Вогнезір повернувся до свого кубла. Та цього разу ніч минула без снів.

Наступного дня рано-вранці він зайшов до кубла медикішки, несучи в зубах білку. Попелюшка досі сиділа біля Довгохвоста, що скрутився калачиком і спав.

— Ти була тут всю ніч? — запитав Вогнезір, поклавши білку біля Попелюшки.

— А де ще мені бути? Я потрібна Довгохвосту. Не турбуйся, я не змучена, — і, ніби сама не чула власних слів, широко позіхнула.

— Учора ти мені наказала піти поспати, — сказав Вогнезір. — Тепер як провідник Клану я наказую тобі. Довгохвостові не буде жодної користі з того, що ти тут заслабнеш.

— Але я турбуюся за нього, — тихо промурмотіла Попелюшка, боячись розбудити хворого. — Я думаю, в нього зараження. Мабуть, у кроля були брудні кігті.

Вогнезір глянув на заплющені повіки Довгохвоста. Відучора вони не змінилися — досі були червоні й напухлі, з кіркою з липкої рідини і м’якоті нагідок.

— Це погано, — нявкнув він. — Та все одно тобі потрібно поїсти і відпочити. Я пришлю Дощолапа, — наполіг Вогнезір. — Він за ним пригляне і покличе тебе, коли Довгохвіст прокинеться.

Попелюшка підвелася і потягнулася.

— Добре, — погодилася вона. — Але скажеш Дощолапу, щоби спершу назбирав ще нагідок? Їх багато на вершині звору.

— Не раніше, ніж побачу, як ти з’їла цю білку.

Попелюшка нахилилася над білкою, але знову підвела погляд на Вогнезора.

— Я так боюся, що не зможу зберегти йому зір, — зізналася вона.

Вогнезір ніжно торкнувся носом до її вушка.

— Усі у Клані знають, що ти зробиш все можливе. І Довгохвіст це також знає.

— Але що, як цього недостатньо?

— Усе буде добре. Ти чудова медикішка.

Попелюшка зітхнула і похитала головою, а тоді таки взялася за трапезу. Вогнезір знав, що марно її переконувати. Якщо Довгохвіст осліпне, Попелюшка неодмінно буде звинувачувати себе — як і тоді, коли при пологах померла кохана Сіросмуга, Срібнострумка.

Він погладив її хвостом по плечу і пішов шукати Дощолапа.

* * *

Вогнезір вів перед на шляху до Чотиридерева. Уранці пройшов дощ, і краплини прилипали до його хутра, коли він простував високою травою. Тепер хмари розвіялися, і небом поволі пропливав повний місяць, оточений сяйвом Срібносмуги.

Вояки, яких Вогнезір обрав для цього Зборища, ступали слідом за ним. Ожинокіготь біг майже пліч-о-пліч з Вогнезором, його очі горіли, здавалося, наче він стримується, щоб не вибігти наперед і погнати вгору схилом.

— Заспокойся, — нявкнув йому Сіросмуг. — Це ж уже не перше твоє Зборище.

— Ні, але перед цим я на всіх був новаком, —відповів Ожинокіготь. — Сіросмуже, як думаєш, Вогнезір оголосить перед усіма, що мене висвятили на вояка?

Провідник глянув на нього через плече.

— Звісно, оголошу.

— Але ніхто не повірить, якщо ти не припиниш поводитися, як новак, — підштрикнув його Сіросмуг.

Вогнезір уже чув звуки великого скупчення котів і вловив запахи Вітряного, Річкового та Тіньового Кланів у теплому нічному бризі. Він пришвидшив крок. У снах його досі переслідували завивання незнайомих котів, і було б добре провести трохи часу між друзів. Вогнезір хотів розібратися зі старими проблемами, замість намагатися зрозуміти, що від нього хочуть ті примари.

Але, зійшовши на останній схил перед лощовиною, він раптом застиг. На кілька митей йому здалося, що на нього біжать коти — багато котів, цілий Клан. Громовий провідник моргнув і, розплющивши очі, не побачив нічого, крім тіней. Але запах, який він відчував у своїх снах, знову заповнив повітря, і тепер був ще сильніший. Йому здавалося, наче він бачить прищулені вуха і нашорошене хутро — ніби ці коти тікали зі Зборища, що закінчилося сваркою.

За мить усе зникло, і Вогнезір відчув, як Порохошуб врізався у нього ззаду.

— Святий Зореклане, — пробурмотів вояк, —чого отак раптом спинятися? Ми вже подумали, що ти забув дорогу.

— Пробач, — нявкнув Вогнезір.

Коли він підіймався схилом, у лапах досі відчувалося поколювання. Перед ним чотири могутні дуби розкинули своє гілля, відкидаючи ряхтливі тіні на галявину. Вогнезір на кілька секунд зупинився, щоб пошукати якихось слідів тих незнайомих котів. Та від них не залишилося нічого, не було й блідо-сірого кота, чиє відображення він бачив у калюжі. Вогнезір змусив себе зосередитися на Зборищі, махнув хвостом решті Клану і пірнув у кущі.

Коли вони дійшли до галявини, Ожинокіготь пробіг повз свого провідника і зупинився перед плямистою кішкою, яка сиділа за кілька хвостів далі.

— Вохролапко! — вигукнув він, віддихуючись. —Вгадай що!

Його сестра глянула на нього здивованими очима.

— Вохролапка? Це хто така? Попрошу, я тепер Вохрошубка.

Ожинокіготь замахав хвостом від захвату.

— Справді? Я теж! Тобто я теж уже вояк. Мене тепер звуть Ожинокіготь.

Вохрошубка замуркотіла і торкнулася своїм хвостом братового.

— Вітаю!

Прямо за ними Сіросмуг вітався зі своїми дітьми, Бурешубом та Перохвостою, чиї вояцькі імена Леопардозірка оголосила на минулому Зборищі. Бурешуб був мускулястим сірим котом, дуже схожим на батька, а Перохвоста успадкувала чудову сріблясту шубку від своєї мами, Срібнострумки.

Піскошторма одразу попрямувала до Мрячконіжки — воєводи Річкового Клану, яка сиділа біля Великого Каменя. Вони тісно здружилися, коли Мрячконіжку вигнав із її власного Клану Тигрозір, і Річковій киці довелося прожити деякий час у Громовому Клані.

Побачивши, що решта вояків також пішла вітатися з товаришами з інших Кланів, Вогнезір вирушив до Великого Каменя, де вже чекали Леопардозірка, Чорнозір та Високозорий. Останній вийшов назустріч, помітивши, що Вогнезір заскочив до них на камінь.

— Вітаю, Вогнезоре. Тепер, коли вже всі зібралися, можна починати.

Вогнезір кивнув іншим трьом провідникам, і Чорнозір загукав на котів, закликаючи до тиші й оголошуючи початок Зборища.

— Я почну з новин Тіньового Клану, — сказав Тіньовий провідник, примруживши очі на інших провідників, ніби вони збиралися заборонити йому першому говорити.

Та ніхто не сперечався, хоч Високозорий неоднозначно глянув на Вогнезора, а Леопардозірка роздратовано смикнула кінчиком хвоста.

— Здобичі у нас вдосталь, — почав Чорнозір. — І ми висвятили нову воячку — Вохрошубку.

Коти всіх чотирьох Кланів привітали Вохрошубку, вигукуючи її ім’я. Вогнезір глянув на плямисту кицьку, яка сиділа поруч із братом. Її очі сяяли гордощами. Та він не міг не помітити, що кілька котів із її Клану — воєвода Бурошубка, зокрема — промовчали, якось підозріливо зиркаючи на Вохрошубку. Вогнезір ледь стримався, щоб не зітхнути. Очевидно, деякі Тіньові коти не довіряли їй, бо вона народилася у Громовому Клані.

— Також ми помічали все більше Двоногів на наших землях, — продовжив Чорнозір. — Вони ходять і щось кричать один до одного, а іноді випускають своїх потвор із Громошляху до лісу.

— Відпускають із Громошляху? — вигукнула Мрячконіжка. — Навіщо? Вони полюють за твоїми котами, Чорнозоре?

— Ні, — відповів Тіньовий провідник. — Не думаю, що вони взагалі здогадуються про нас. Якщо триматися подалі, Двоноги не є проблемою.

— Але вони, мабуть, розлякують здобич, — пробурмотів Високозорий до Вогнезора. — Я б точно не хотів, щоб Двоноги тинялися на моїй території.

— Тіньові коти найкраще вміють ховатися, —упівголоса відповів Вогнезір.

Тим часом Чорнозір закінчив промову і звернувся до Високозорого.

— Виходь, тепер твоя черга, — нявкнув він.

Вітряний провідник кивнув і вийшов наперед.

—У Попелястої народилося троє кошенят. Одновус і Багнокіготь вигнали з наших земель лисицю, що завела біля нас нору. Думала, що на пустирі буде жити краще, ніж у лісі.

— Ми швидко допомогли їй змінити думку! — то Багнокіготь вигукнув з-під Великого Каменя.

— Раджу вам взяти це до уваги, — сказав Високозорий Леопардозірці. — Вона перейшла на ваші землі біля річки.

— Дякую, — сухо відповіла Річкова провідниця. — Нам ще тільки лисиці не вистачало. Я попереджу патрулі.

Вогнезір намотав собі на вус зробити те саме. З того боку територія Річкового Клану була обмежена вузькою смугою, тож якщо лисиця там не осіла, то могла цілком собі перейти і на Громові землі.

Тим часом наперед вийшла Леопардозірка.

— Як завжди у зеленлист, біля нас побільшало Двоногів, — нявкнула провідниця. — Вони спускають на воду човни, а їхні кошенята граються у річці і розлякують рибу. Зараз річка зміліла, тому Двоногів не так багато, як зазвичай, але в нас усе одно проблеми із живністю.

Вогнезір гадав, чи це достоту правда. Якщо вода в річці упала, то риби все одно було б не так багато. Але не йому з цим сперечатися, і він знав, що Леопардозірка, як і всі провідники, не дозволить своєму Клану виглядати слабким через брак їжі.

— У Громовому Клані теж новий вояк, — оголосив Вогнезір, коли Леопардозірка закінчила зі своїми новинами. — Ожинолап пройшов церемонію назовництва, і тепер він Ожинокіготь.

Пролунав ще один вибух привітань, а Ожинокіготь тим часом сидів біля своєї сестри, присоромлено схиливши голову. Поки лунали вигуки, Вогнезір вирішив, що краще не розповідати про випадок із Довгохвостом. Була надія, що до наступного Зборища Попелюшка його вилікує, і все забудеться.

— Здобичі у нас багато, і Двоноги не турбують, — закінчив він промову.

Нечасто Зборища закінчувалися так швидко, щоб без жодних серйозних проблем чи причин для суперечки між Кланами. Чорнозір оголосив завершення Зборища, і Вогнезір оглянув лощовину. Йому все важче ставало пригадати, як вона виглядала після битви з Кривавим Кланом — коли трава була червона від крові й тіла котів лежали розкидані по всій галявині. Тоді він втратив своє перше життя і побачив свою бліду тінь поміж вояків Зоряного Клану.

Духи предків дали йому відвагу продовжувати битву, коли сказали, що в лісі завжди жили і завжди житимуть чотири Клани.

І життя завжди буде таким — ця думка дивним чином заспокоювала Вогнезора. Щоденні зміни патрулів, важка праця полювання на здобич і тренування новаків, навіть такі неприємні події, як поранення Довгохвоста і Вогнезорові незрозумілі сни, здавалися малими й незначними поруч із нескінченним колом Кланового життя. Вогнезір був частиною довгого ланцюжка котів, які будували свої життя на вірності Клану і вояцькому правильнику. І навіть коли він втратить своє останнє життя, чотири Великі Дуби стоятимуть тут, а його ім’я назавжди забудуть.

Розділ 4

Зборище закінчилось, і Вогнезір уже наготувався зістрибнути з Великого Каменя. Та коли глянув на галявину, то застиг, вчепившись у камінь кігтями. Лощовина враз здалася переповненою. Переливчасті від місячного сяйва постаті снували між лісових котів так близько, що майже торкалися до них хутром. Останні проходили повз них, не помічаючи, гукали своїх товаришів і збиралися вирушати. Інші троє провідників зіскочили прямо в гущавину незнайомих котів, як водяні миші плигають у калюжу. Леопардозірка мало не приземлилася на спину блискучо-білого вояка і пішла далі, навіть вусом не повівши.

Вогнезір здригнувся. Ніхто, крім нього, їх не бачив!

Його увагу привернув сіро-білий кіт, який уже двічі йому являвся. Він дивився прямо на Вогнезора, розтуливши рота у німому проханні, та перш ніж Вогнезір устиг що-небудь відповісти, перед його зором пройшов Багнокіготь, і сіро-білий кіт зник.

Це були ті самі коти, обриси яких він бачив крізь туман у своїх снах. Хто вони? І що вони тут роблять?

— Гей, Вогнезоре! — гукнув Сіросмуг з-під Великого Каменя. — Ти там збираєшся всю ніч стояти?

Вогнезір обтрусився. Це більше не могло так тривати. Незнайомі коти переслідували його у снах, а тепер вже й наяву почали з’являтися. Він мусив з’ясувати чому, і якщо Попелюшка не могла йому допомогти, то він спробує знайти інших котів, які зможуть.

Вогнезір стрибнув до Сіросмуга, який уже чекав на нього разом із Піскоштормою, Ожинокігтем та рештою Клану.

— Сіросмуже, ви з Піскоштормою поведете Клан назад у табір.

— А ти куди підеш?

Вогнезір глибоко вдихнув.

— Я мушу піти до Місяцескелі. Треба поділитися язиками із Зорекланом.

Сіросмуг виглядав здивованим, але Піскошторма глянула на Вогнезора з розумінням.

— Я знала, що тебе щось таки турбує, — тихо нявкнула вона і притулилася до нього. — Може, після цієї розмови тобі стане краще.

— Сподіваюся, — відповів Вогнезір.

— Може, мені піти з тобою? — запропонував Сіросмуг. — Клан і сам знає дорогу додому, а на тому пустирищі може водитися бозна-що. Раптом туди лисиця повернулася?

— Ні, Сіросмуже, дякую, — нявкнув Вогнезір. — Я дійду з Вітряними котами до їхнього табору, а після того вже розберуся сам.

— Гаразд, — Сіросмуг махнув хвостом решті Клану, щоб збиралися. — Коли будеш біля ферми Ячменя, передай від мене привіт Круколапу.

— Неодмінно, — Вогнезір повернувся до Піскошторми та торкнувся її носа. — До зустрічі. Я скоро повернуся.

— Щасти, — підморгнула йому Піскошторма. — Сподіваюся, ти знайдеш відповіді. Бо зараз ти здаєшся надто далеким від них.

Він востаннє лизнув її вушко, пірнув у кущі та побіг на верхівку схилу, де починалася територія Вітряного Клану. Високозорий уже вів своїх котів до пустиря: їхні дрібні темні постаті вирізнялися на тлі освіченого місяцем звору. Вогнезір побіг за ними і зрештою наздогнав кота, що замикав процесію.

— Привіт, Одновусе, — видихнув він. — Можна я пройдуся з вами? Мені треба до Високих Скель.

— Звісно. Я сподіваюся, все добре?

— Так, нема чого переживати, — відповів Вогнезір, хоча й сам не був певен, чи це правда.

* * *

Він розпрощався з Вітряними котами на узвишші, де був їхній табір. На Високих Скелях уже зарожевів світанок, їхні масивні відроги темніли на тлі блідого неба. Холодний вітерець ворушив коротку траву і притискав Вогнезорове хутро до боків. Небо тут здавалося величезним, бо не було жодного дерева, яке б його заступало. Запахи також були незвичні: суміш ялівцю, вересу і кроликів, із гострим вкрапленням торфу.

Невеличкий, зарослий очеретом струмок перебігав Вогнезорові шлях. Він легко його перескочив, злякавши кролика, що ледь не скочив йому під лапи і втік униз схилом, блимаючи своїм білим хвостом.

Вогнезорові аж лапи засвербіли за ним погнатися, але він не мав права полювати на території іншого Клану. До того ж провіднику, який ішов до Місяцескелі на зустріч із Зорекланом, не дозволялося їсти під час подорожі.

Коли сухий пустир перейшов у пишні луги, оточені живоплотами Двоногів, сонце вже зійшло. Перед Вогнезором з’явилося гніздо Двоногів, і почувся віддалений гавкіт собаки. Він неспокійно роззирнувся і покуштував повітря, але запах собаки був уже застояний, і кіт нагадав собі, що ті пси, які колись втекли до лісу, тепер були знову надійно прив’язані.

Вогнезір обійшов гніздо Двоногів, ховаючись у тіні огорожі. Раптом звідкись повіяв інший запах, сильніший і свіжіший, ніж собачий: щури! Вогнезір спинився, згадавши, як під час його першої подорожі до Високих Скель Синьозірка втратила одне життя у бійці зі щурами біля цього місця. Він простежив, звідки йшов запах, і зрозумів, що стоїть за вітром від нього. Якщо пощастить, йому вдасться пройти непоміченим.

Неподалік від гнізда Двоногів стояла повітка, збудована з грубого каменю. Вогнезір рушив до неї і спинився перед дверима. Зі щілини під ними доносився сильний запах котів. Вогнезір відчув, як у грудях вже наростає муркіт.

— Агов! — нявкнув він. — Можна зайти?

— Вогнезоре! — з повітки долинув радісний нявкіт, і з дірки під дверима виглянула чорна голова. — Що ти тут робиш?

Вогнезір прослизнув під дверима й опинився на запилюжених оберемках сіна, що лежали на долівці повітки. Його радо зустрів Круколап, який був новаком Громового Клану, коли Вогнезір ще вперше прийшов до лісу. Круколап знав забагато про злочини Тигрозора, тож Вогнезір відвів його сюди, щоб уберегти від кровожерного воєводи. Круколап тоді виглядав худорлявим і невротичним. Тепер він був добре вгодованим і пашів здоров’ям, а його чорна шубка вилискувала у променях сонця, що струміли крізь дірку у стрісі.

— Радий знову тебе бачити, — нявкнув Вогнезір. Востаннє вони з Круколапом зустрічалися ще у битві проти Кривавого Клану — тоді чорний кіт і його товариш Ячмінь стали на бік лісових котів.

— Ласкаво просимо, — сказав Круколап і торкнувся носами з другом. — Як справи у Громовому Клані?

— Чудово, — відповів Вогнезір. — Але я…

Його перервав чийсь вигук. Ячмінь, чорно-білий кіт, який жив у повітці разом із Круколапом, з’явився на тюку сіна й акуратно приземлився біля Вогнезора. Він був низький і крупний, досить м’язистий, хоч і мав невелике пузце.

— Хочеш пополювати? — запропонував він. —Здобичі тут достатньо, можеш брати, скільки влізе.

— Дякую, але не можу, — скрушно відповів Вогнезір. Від запаху мишей слина наповнила його рот. Він чув дрібне попискування десь у соломі. — Я йду до Місяцескелі, так що мені не можна їсти.

— Це сумно, — нявкнув Круколап. — Принаймні ти можеш тут відпочити. Усе одно зараз немає сенсу йти до Високих Скель, ти там будеш задовго до заходу сонця.

— Дякую. Я так втомився, що мало не заснув на ходу.

Круколап повів його в інший кінець повітки, де вони з Ячменем облаштували собі кубельця на сіні. Ячмінь по-дружньому кивнув Вогнезорові й вийшов надвір, залишивши їх із Круколапом поговорити. Вогнезір трохи пововтузився, перш ніж вмоститися. Солодкавий запах зілля лоскотав йому ніздрі.

— То пощо ти йдеш до Місяцескелі? — запитав Круколап, а тоді поспіхом додав: — Можеш не казати, якщо не можна.

Вогнезір завагався. Досі він звірявся лише Попелюшці, та навіть їй не розповідав усього. Раптом він зрозумів, яким би полегшенням для нього було поділитися з кимось, хто дивився на нього не як на провідника, а як на друга.

— У мене були дивні сни, — почав Вогнезір і описав Круколапові незнайомий пустир і моторошне завивання котів у тумані. — І це ще не все. Я також почав бачити дивні речі наяву. Є один кіт — блідо-сірий вояк, який мені вже являвся тричі. І не лише він… цілий Клан котів, що сяяли, ніби зорі. Я бачив їх учора на Зборищі, але крім мене ніхто не знав, що вони там. Іноді мені здається, що я божеволію.

Круколап виглядав занепокоєним.

— Ти впевнений, що вони не із Зореклану?

На мить Вогнезір здивувався з того, що кіт, який більше не належав до Клану, почав говорити про Зореклан.

— Не думай, що я забув своїх предків, — сказав Круколап, наче вгадав, про що замислився Вогнезір. — Може, я більше й не ходжу на Зборища, але якась частина мене досі належить Кланові.

Вогнезір із розумінням моргнув.

— Я впевнений, що ті коти, яких я бачив, мені незнайомі. Я не впізнав ні їх, ні їхнього запаху. Я не знаю, хто чи що вони таке, чи чому вони мені являються. І це мене турбує.

Круколап смикнув кінчиком хвоста.

— Мабуть, Зореклан зможе тобі це пояснити сьогодні вночі. А тепер краще поспи.

— Гаразд, — промурмотів Вогнезір. — Збуди мене на сонцепіку, будь ласка.

І, сонно замуркотівши, він ще зручніше вмостився на сіні. Сонячне світло косо лягало на запилюжене повітря, і пилинки танцювали й виблискували, ніби дрібні зірки. Його очі заплющилися, і Вогнезір відчалив у теплий, запашний сон.

Здавалося, минуло лише кілька митей, перш ніж він відчув, як хтось штурхає його в бік. Вогнезір продрав очі й побачив, що над ним стоїть Круколап.

— Уже сонцепік, — сказав чорний кіт.

Вогнезір підвівся і смачно потягнувся. Він уже й не пам’ятав, коли востаннє спав так міцно. Відколи він вперше побачив блідо-сірого кота, його сон був жахливий, навіть коли не з’являлися дивні видіння на пустирі. Мабуть, цього разу Вогнезір зміг так добре відпочити, бо був далеко від лісу. Невже ті незнайомі коти могли до нього приходити лише там?

Він швидко попрощався з Ячменем та Круколапом. По обіді повітка повнилася густим запахом здобичі, нагадуючи йому про порожній шлунок. Громовий провідник шкодував, що не поїв перед Зборищем, але тепер було вже пізно. Вогнезір залишив повітку з її принадами позаду і вирушив до Високих Скель.

Поки він перетнув Громошлях, виліз на кам’янисту гору і дійшов до хребта, сонце вже котилося на західний пруг. Уста Матері чорною плямою темніли посеред схилу. Вогнезір знайшов плаский камінь, сів на ньому й озирнувся на поля і гнізда Двоногів. Сутінки поволі опускалися на землю, і місяць освітив своїм срібним сяйвом позублені скелі.

Вогнезір уже багато разів проходив темним тунелем, що вів до Місяцескелі, але страх досі стискав лещатами його живіт, коли він ступав у густий морок. Лише торкаючись вусами стін і відчуваючи під лапами жорсткий схил, він знав, куди йти. За розщелиною повітря було застояне і пахло пилом та камінням. Вогнезір здригнувся від самої думки про те, яка маса каміння тяжіла над його головою і над цим маленьким тунелем.

Нарешті повітря знову стало свіже, у ньому чувся запах болота. Тунель виходив у велику печеру. У її стелі був отвір, крізь який лилося мерехтливе світло зір. Вогнезір розпізнав темні обриси Місяцескелі попереду — вона височіла на три хвости над землею. Він обгорнув лапи хвостом і сів чекати.

Раптом усе навколо перемінилося, ніби всі зорі Срібносмуги водночас освітили печеру. Місяць став прямо над отвором у стелі, в його сяйві Місяцескеля миготіла, наче вкрита росою, відбиваючи світло на стіни й високу вигнуту стелю.

Вогнезір ліг навпроти Місяцескелі й витягнувся так, щоб можна було торкнутися до неї носом. Від цього всім тілом пробіг дрож, і він згадав, як востаннє приходив сюди, щоб отримати свої дев’ять життів. Здавалося, що це було так давно. Кіт заплющив очі та пірнув у темряву.

Довгий час він не відчував нічого, крім нічного вітру, що куйовдив його хутро. Усередині наростав страх. Вогнезір стиснув зуби, намагаючись не піддатися спокусі відвернути носа від холоднючого каменя.

Тоді його вуха вловили тихий звук, що поступово наростав: шурхотіння листя на вітрі. Очі розплющилися. Великі гілляки розкинулися над його головою, ледь видимі у густій темряві. Місяця не було, але зорі Срібносмуги горіли яскраво і здавалися такими близькими, наче заплуталися в гіллі.

Вогнезір підвівся і роззирнувся. Він був знову біля Чотиридерева, але цього разу галявина була порожня.

Боковим зором він помітив ще одне джерело світла — надто низьке, щоби долинати зі Срібносмуги. Вогнезір обернувся і побачив блакитно-срібну кішку, яка виходила із затінку. Її хутро переливалося, і під її лапами трава починала наче вкриватися інієм.

— Синьозірко! — Вогнезір був невимовно щасливий зустрітися із Громовою провідницею. — Я таки радий тебе бачити. Ти сама прийшла?

Синьозірка підійшла ближче, і Вогнезір зміг роздивитися сяйливі глибини її блакитних очей.

— Я знаю, чому ти прийшов, — відповіла вона, — і знаю, що ті питання, які ти хочеш поставити, не сподобаються багатьом твоїм предкам-воякам.

Вогнезір здивовано глянув на кішку.

— Ти хочеш сказати, що Зореклан знає тих котів із моїх снів? Вони також із Зореклану? Чому я їх ніколи раніше не бачив? І чого вони від мене хочуть?

Синьозірці довелося затулити його рота хвостом, щоб він замовк. Вона виглядала стурбованою. Вогнезір почувався так, наче підійшов надто близько до якоїсь жахливої таємниці, і раптом зрозумів, що не хоче її відкривати.

— Вогнезоре, — голос Синьозірки звучав непевно. — Є шанси, що ти погодишся піти без відповіді?

У її очах виднівся відчай. Вогнезір майже піддався їй, але тоді згадав, навіщо прийшов. Якщо піде без відповідей, то жахливі завивання з його снів переслідуватимуть його й далі, і спокою від моторошних видінь він не отримає.

— Ні, Синьозірко, — твердо відповів кіт. — Я мушу знати правду.

— Що ж, добре, — зітхнула Синьозірка. —Коти, яких ти бачив, із Небесного Клану.

— Небесного Клану? — перепитав Вогнезір. —Це що?

Синьозірка схилила голову.

— Колись вони були п’ятим Кланом.

Розділ 5

— Але в лісі завжди було чотири Клани!

— Не завжди, — відповіла Синьозірка. І голос, і очі її були холодні. — Колись їх було п’ять. Землі Небесного Клану простягалися внизу за річкою, де тепер угіддя Двоногів. Багато-багато сезонів тому, коли Двоноги тільки збудували своє гніздо, Небесний Клан покинув ліс. Для них там не було місця — як і тепер немає.

— Куди вони пішли? — запитав Вогнезір.

— Я не знаю. Кудись, куди не сягають небеса Зореклану.

— І Зореклан ніколи не намагався їх знайти? — Вогнезір дивувався, чому Синьозірка звучала так сухо, ніби духам їхніх предків було байдуже на те, що з лісу пішов цілий Клан.