Коти-вояки. Цикл 1. Пророцтва починаються. Небезпечний шлях ebook

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

Аннотація

Клан ще не оговтався після великої пожежі, а на нього вже знову чекає небезпечне випробування. У прадавньому лісі оселилося зло. Щось невідоме і надзвичайно жорстоке полює на котів — щось, перед чим безсилі пазурі та зуби наймогутніших вояків. Зореклан намагається попередити Вогнесерда і Синьозірку про небезпеку. Та чи зможуть вони прислухатися до голосу пращурів і подолати власну ворожнечу, щоб урятувати Клан?

Громадянство

Громовий клан

Тіньовий Клан

Річковий Клан

Вітряний Клан

Коти поза Кланами

Пролог

Усередині рухомої нори було темно. Вожак зграї чув шкряботіння кігтів і відчував збоку прилизане хутро іншого пса, але не бачив нічого. Собачий запах був дуже сильний, але навіть крізь нього відчувався сморід згарища.

Вожак зграї незручно вмостився на дні рухомої нори, аж раптом підскочив — нора спинилася. Ззовні долинали Людські[1] голоси. Пес зрозумів кілька слів: «Вогонь… будьте напоготові… патрульні собаки».

Вожак зграї вловив сморід Людського страху поміж гірко-солодкого запаху спиляного дерева. Він згадав, як приходив сюди минулої ночі, і позаминулої, і ще стільки ночей, скільки йому не вистачить лап, щоб порахувати. Він обшукував територію разом із рештою зграї, винюшуючи зловмисників, аби прогнати їх.

Собака тихо загарчав, оголивши гострі ікла. Його зграя була сильною. Вони легко могли загнати і вбити ворога. Проте пси дозволяли замкнути себе у клітці, їли те, що їм кидали Люди, і слухалися Людських наказів.

Пес підвівся на свої могутні лапи і струсонув залізні двері одним поштовхом великої чорно-брунатної голови. Він загавкав, і його голос звучав ще гучніше, відлунюючи від стін закритого приміщення.

— Надвір! Зграя, надвір! Уже!

До нього приєдналися голоси решти псів:

— Зграя, надвір! Зграя, бігти!

Ніби у відповідь двері рухомої нори розчахнулися. У сутінках вожак помітив Людину, що стояла і наказувала виходити надвір.

Вожак першим скочив на землю біля стосу колод посеред угіддя. Його лапи здійняли хмари пилу і сажі. Решта зграї зливою чорно-брунатних тіл послідувала за ним.

— Зграя, слідом! Зграя, слідом! — гавкали вони.

Вожак нетерпляче крокував уздовж паркану, що відділяв їх від лісу. За парканом обпалені дерева схилилися одне на одне, а деякі зовсім попадали на землю. Трохи далі шелестів листям гайочок, який оминула пожежа.

Із тіней між деревами долинали спокусливі запахи. М’язи вожака напружилися, і тепла слина підступила до зубів. Там, у повному живності лісі, зграя могла би вільно бігати. Там не було би жодної Людини, яка б щось наказувала. Пси могли б їсти так часто, як захочуть, бо вони стали б найсильнішими і найлютішими у цілому лісі.

— На волю! — загавкав вожак. — Зграя, на волю! Скоро на волю!

Він підійшов до паркану і притулився носом до шпарини, вдихаючи на повні груди запахи лісу. Багато з них він відчув уперше, але був один доб­ре знайомий, сильніший за інші — запах його ворога і його здобичі.

Коти!

Настала ніч. Голі гілки обвуглених дерев чорніли на тлі повного місяця. Пси снували територією, вишукуючи щось у тінях. Їхню ступу зм’якшували попіл і тирса. Мускули вигравали під лискучим хутром. Очі палали. Пащі з гострими зубами були роззявлені, а язики вільно звисали.

Вожак обнюхав паркан, шукаючи, де з того боку ночувала Людина. Три ночі тому він знайшов вузький хід, який вів під паркан, і відразу зрозумів, що це шлях до звільнення зграї.

— Дірка. Де дірка? — гарчав пес.

Аж раптом помітив місце, в якому під паркан запала земля, і одним поштовхом сильної лапи відгріб її вбік. Пес підвів голову і загавкав до своїх побратимів:

— Тут! Дірка, дірка. Тут.

Він відчував збудження зграї, його розум загострився і розпалився, наче під час лихоманки. Собаки підстрибом наблизилися до свого вожака, гавкаючи у відповідь:

— Дірка, дірка.

— Більша дірка, більша, — пообіцяв вожак. — Скоро бігати.

Він почав знову рити землю, докладаючи всіх зусиль, налягаючи усім своїм струнким, могутнім тілом. Земля розсипалася навсібіч, і діра під парканом усе ширшала і глибшала. Решта собак ходили довкруж вожака, принюхуючись до запахів нічного лісу. З їхніх пащек крапала слина: вони думали про лісову здобич.

Вожак зупинився і нашорошив вуха: чи не йшла Людина перевірити, що вони роблять? Та нікого не було чутно, Людський запах долинав звіддалік.

Пес пригнувся до землі та протиснувся в нору. Низ паркана шарпав його спину. Вожак сильно відштовхнувся задніми лапами, подався вперед і видряпався нагору. Тепер він стояв у лісі.

— Уже вільні, — гавкнув пес. — Ходіть, ходіть.

Собаки проривали собі шлях один за одним, і з кожним разом нора ставала все глибшою. Вилізши, вони підходили до свого вожака, що стояв між обвугленими стовбурами. Пси снували туди-сюди, обнюхуючи нірки, коріння дерев та вдивляючись у темряву. Їхні очі палали холодним вогнем.

Коли під парканом проліз останній собака, вожак зграї підвів голову і тріумфально загавкав:

— Бігти. Зграя вільна. Бігти тепер!

І, повернувшись до лісу, він щодуху помчав углиб. Його міцні мускули вигравали під хутром. Зграя ринула за ним, темні постаті блискавками миготіли в нічному лісі.

«Зграя, зграя, — думали вони. — Зграя, бігти».

Цілий ліс належав їм, і їхні думки заполонив єдиний інстинкт.

Вбити, вбити!

Розділ 1

Вогнесердове хутро наїжачилося. Він лютував і не міг повірити своїм очам, дивлячись на нового провідника Тіньового Клану, що стояв на Великому Камені. Темний кіт мовчки водив своєю величезною головою з боку в бік. Його бурштинові очі переможно блищали, а під лискучим хутром вигравали м’язи.

— Тигрокіготь! — гаркнув Вогнесерд. Старий ворог, який уже кілька разів намагався його вбити, став одним із наймогутніших котів у лісі.

Повня пропливала над Чотиридеревом, ллючи своє холодне світло на котів чотирьох Кланів, які прийшли на Зборище. Вони всі були шоковані звісткою про загибель Ночезора, Тіньового провідника. Та ніхто не міг подумати, що новим провідником стане Тигрокіготь — колишній воєвода Громового Клану.

Хоча це стосувалося не всіх. Біля Вогнесерда стояв Темносмуг і аж тремтів від хвилювання, очі його сяяли. Цікаво, які думки роїлися у нього в голові? Коли Тигрокігтя вигнали з Громового Клану, колишній воєвода запропонував своїм товаришам піти з ним, але Темносмуг відмовився. Чи шкодував він про це зараз?

Вогнесерд помітив Піскошторму, яка протискувалася до нього крізь натовп. 

— Що відбувається? — шепнула йому на вухо блідо-руда кицька. — Тигрокіготь не може очолити Тіньовий Клан. Він же зрадник!

Вогнесерд на кілька митей завагався. Він першим дізнався про те, що Тигрокіготь убив Рудохвоста — попереднього воєводу. А коли Тигрокіготь сам став воєводою, то підмовив бродячих котів напасти на Громовий табір і намагався вбити Синьозірку, аби зайняти її місце. Не надто героїчне минуле як для провідника будь-якого Клану. 

— Але ж Тіньовий Клан не знає про те все, — тихо нагадав він Піскоштормі. — Взагалі ніхто більше не знає.

— Тоді ти мусиш їм сказати!

Вогнесерд підвів погляд на Високозорого і Кривозора — провідників Вітряного і Річкового Кланів, які стояли побіч Тигрокігтя на Великому Камені. Чи захотіли б вони його хоча б вислухати, якби Вогнесерд розповів їм усе? І до того ж Тіньовий Клан уже достатньо настраждався від кровожерливого провідництва Хвостолома і від жахливої недуги, аби зважати на те, що їхній новий провідник колись учинив. Головне для них — повернути могутність Тіньовому Кланові.

Зрештою Вогнесерд не міг позбутися почуття провини, бо відчув полегшення від того, що Тигрокіготь вирішив задовольнити свої владні амбіції в іншому Клані. Можливо, тепер Громовий Клан може зітхнути спокійно і не чекати нових атак, а Вогнесерд — ходити лісом, не озираючись щокроку.

Та все ж, борючись зі своїми суперечливими емоціями, він знав, що не дозволить Тигрокігтеві без бою захопити владу в лісі. 

— Вогнесерде! — Громовий воєвода обернувся й побачив Хмаролапа, свого довгошерстого білого новака, який швидко йшов до нього поруч із брунатною воячкою Мишошубкою. — Вогнесерде, ти що, збираєшся просто стояти там і чекати, поки той шматок лисячого лайна захопить ліс?

— Тихо, — наказав Вогнесерд. — Я не можу поки нічого сказати.

— Але ти знаєш, що він зробив! 

— Так, — відповів Вогнесерд. — Але почекай, доки почнеться Зборище. Це…

Він замовк на півслові, побачивши, як Тигрокіготь вийшов наперед на Великому Камені. 

— Я дуже радий сьогодні бути разом із вами на цьому Зборищі, — тихо, але владно почав кіт. — Я стою тут перед вами як новий Тіньовий провідник. Хвороба забрала багато життів з мого Клану. Ночезір теж загинув, тож Зореклан призначив мене його наступником.

Високозорий, чорно-білий провідник Вітряного Клану, повернувся до нього.

— Вітаємо тебе, Тигрозоре, — нявкнув він і поважно кивнув. — Нехай Зореклан буде тобі супутником.

Кривозір нявкнув, погоджуючись, і новий провідник Тіньового Клану схилив голову. 

— Я вдячний вам за ваші привітання, — відповів Тигрозір. — Для мене за честь стояти тут поруч із вами, але я волів би, щоб це було за кращих обставин.

— Зачекайте, — перебив його Високозорий. — Нас тут має бути четверо. — Він глянув униз на натовп котів. — Де провідниця Громового Клану?

— Ходи, — Вогнесерд відчув, як хтось підштовхнув його. Він обернувся й побачив, що це Білошторм приєднався до решти Громових котів. — Ти ж мусиш підмінити Синьозірку, забув?

Вогнесердові відібрало мову. Він кивнув і приготувався до стрибка. За мить кіт уже видерся на верхівку Великого Каменя і став поряд із трьома провідниками, захоплено споглядаючи всіх — дуже незвично було стояти на цьому місці. Здавалося, це так далеко від підніжжя, особливо коли дивишся на строкаті ряди світлих і темних котів у сяйві місяця, що лине крізь гілки чотирьох велетенських дубів. Вогнесерд здригнувся, зустрівшись поглядом із блідим відблиском нескінченних пар очей.

— Вогнесерде? — пролунав голос Високозорого. — Чому ти тут? Щось трапилося із Синьозіркою?

Вогнесерд із повагою схилив голову.

— Наша провідниця надихалася диму під час пожежі й була ще не готова до подорожі. Але вона скоро одужає, — поспіхом додав він. — Нічого серйозного.

Високозорий кивнув, але раптом роздратовано озвався Кривозір:

— Ми взагалі збираємося починати сьогодні? Тільки гаємо ніч.

І, не чекаючи на відповідь, світлошерстий Річковий провідник завив, сигналізуючи початок Зборища. Коли мурмотіння котів унизу затихло, він нявкнув:

— Коти всіх Кланів, вітаємо вас на Зборищі. Цієї ночі до нас приєднався новий провідник, Тигрозір. — Він підкликав темного кота помахом хвоста. — Тигрозоре, ти готовий сказати слово?

Ще раз поважно кивнувши, Тигрозір виступив наперед, аби привітати всіх котів:

— Я стою тут перед вами з волі Зоряного Клану. Ночезір був хоробрим вояком, але вже зістарівся і не міг перебороти хворобу. Його воєвода, Попелюх, також загинув.

Вогнесерд відчув неприємне поколювання під хутром, слухаючи його слова. Усі провідники отримують у дар дев’ять життів, коли йдуть до Місячної Скелі ділитися снами із Зорекланом. Ночезір став провідником лише нещодавно. Що ж сталося з його дев’ятьма життями? Невже пошесть у Тіньовому Клані була така жахлива, що забрала їх усі?

Вогнесерд глянув униз і помітив Носошморга, медикота Тіньового Клану, який сидів із похиленою головою. Він не бачив його морди, але зсутулена постать ніби волала про горе. «Йому, мабуть, дуже важко визнавати, що всіх його вмінь не було достатньо, аби врятувати свого провідника», — подумав Вогнесерд.

— Зореклан привів мене до Тіньового Клану в час найбільшої скрути, — продовжив Тигрозір з верхівки Великого Каменя. — Після хвороби вижило мало котів, які могли полювати для королев та старійшин і захищати Клан. Ніхто не був готовий узяти на себе відповідальність провідника. Тоді Зоряний Клан послав Носошморгові видіння, ніби прийде інший могутній провідник. І я присягаюся всіма нашими славними предками, що стану цим провідником.

Краєм ока Вогнесерд помітив, що Носошморг незручно засовався. Чомусь медикіт виглядав дуже нещасним при згадці про видіння.

Раптом Вогнесерд усвідомив, що його завдання стане значно складнішим. Якщо видіння таки було, то Зореклан, очевидно, сам обрав Тигрозора новим провідником Тіньового Клану. Ні Вогнесерд, ні будь-хто інший не мав права оскаржувати рішення предків. Що ж він мав зараз таке сказати, щоб це не суперечило їхній волі?

— Завдяки Зорекланові, — провадив Тигрозір, — я привів із собою й інших котів, які виявили бажання полювати для свого нового Клану.

Вогнесерд напевне знав, кого Тигрозір мав на увазі — банду волоцюг, які напали на табір Громового Клану! Він угледів одного з них прямо тут, під Великим Каменем, — кремезного рудого кота, що сидів, обкрутивши хвіст навколо лап. Востаннє, коли вони зустрічалися, цей волоцюга зчепився з Ряболицею, намагаючись прорватися до ясел Громового Клану. Дехто з банди Тигрозора виріс у Тіньовому Клані та підтримував тирана Хвостолома. Їх вигнали разом із провідником, коли Громовий Клан прийшов на допомогу знедоленим Тіньовим котам.

Вогнесерд замислився, чи не час йому щось сказати, та раптом наперед виступив Високозорий. Він не приховував своїх сумнівів:

— Хвостоломові посіпаки були жорстокими і кровожерливими, як і він сам. Яке ти маєш право приймати їх назад до Клану?

Вогнесерд розумів занепокоєння Високозорого, адже ці самі коти вигнали Вітряний Клан з його земель і майже знищили. Цікаво, скільки вояків із Тіньового Клану підтримали рішення Тигрозора? Зрештою, власний Клан Хвостолома постраждав не менше, ніж Вітряний. Вогнесерд не міг повірити, що Тіньові коти прийняли зрадників назад.

— Вояки Хвостолома підкорялися його наказам, — спокійно відповів Тигрозір. — Хто з вас так не робить? Як сказано у вояцькому правильнику, слово провідника — закон. — Він облизав морду і продовжив: — Ці коти були віддані Хвостоломові. Тепер вони віддані мені. Чорноногий, воєвода Хвостолома, тепер мій воєвода.

Високозорий все ще дивився підозріливо, але Тигрозір спокійно витримав його погляд.

— Високозорий, ти маєш усі підстави ненавидіти Хвостолома. Він справді завдав великої шкоди твоєму Кланові. Та дозволь нагадати, що не я вирішив прийняти його до Громового Клану і піклуватися про нього. Я першим виступив проти цього, але Синьозірка захотіла дати Хвостолому притулок. Моя відданість провідниці змусила мене підтримати її.

Вітряний провідник трохи повагався, а тоді схилив голову.

— Це правда, — нявкнув він.

— І тому все, про що я прошу — повірте мені. Дайте моїм воякам шанс показати, що вони можуть шанувати вояцький правильник і бути вірними Тіньовому Кланові. З допомогою Зореклану я зміцню Тіньовий Клан і поверну його до нормального життя, — присягнувся Тигрозір.

«Можливо, — з надією подумав Вогнесерд, — тепер, коли Тигрозір втілив свої амбіції, він насправді стане могутнім провідником. Він сказав, що волоцюги заслуговують на другий шанс. Може, на нього заслужив і сам Тигрозір?» Якась частка Вогнесерда справді хотіла дати колишньому ворогу цей шанс, та все ж кожна волосинка на ньому тремтіла від люті. Треба показати Тигрозору, що Громовий Клан йому захопити не вдасться.

Воєвода так глибоко поринув у свої думки, що ледве помітив, як Тигрозір закінчив своє звернення до Кланів і відступив назад.

— Вогнесерде? — нявкнув Високозорий. — Ти хочеш зараз щось сказати?

Вогнесерд нервово глитнув і ступив наперед по холодному гладкому каменю. Внизу він побачив Піскошторму, яка очікувально дивилася на нього із рештою котів Громового Клану. Світло-руда кицька не зводила з воєводи захоплених очей.

Підбадьорений її поглядом, Вогнесерд почав промову. Він не збирався вдавати, ніби його Клан не спустошила нещодавня пожежа, але й не хотів створювати враження, ніби Громові коти ослабли. Леопардошубка, Річкова воєвода, уважно слухала. Коли Вогнесерд глянув на неї, вона примружила очі, ніби зважувала кожне його слово. Річковий Клан допоміг їм втекти від пожежі, і краще від Леопардошубки ніхто не знав, які вразливі зараз Громові коти.

— Кілька світанків тому, — доповідав Вогнесерд, — вогонь зайнявся у Дереворізці й поширився на наш табір. Куцохвіст і Плямошкур загинули, ми їх поминаємо. Та найбільше ми вшановуємо Жовтоіклу. Вона повернулася в охоплений вогнем табір, аби врятувати Куцохвоста. — Громовий воєвода схилив голову. Він відчував, що от-от нахлинуть спогади про стару медикицьку. — Я знайшов Жовтоіклу в її кублі й був біля неї, коли вона померла.

З натовпу долинуло розпачливе завивання. Не лише Громовий Клан мав причини горювати за Жовтоіклою. Вогнесерд помітив Носошморга, що сидів нашорошений, витріщившись угору, очі медикота були затуманені жалем. Він був новаком Жовтоіклої, коли та ще жила в Тіньовому Клані, перш ніж Хвостолом прогнав її.

— Нашою новою медикицькою буде Попелюшка, — продовжив Вогнесерд. — Синьозірка надихалася диму під час пожежі, але скоро одужає. Усі наші кошенята цілі й здорові. Ми відбудовуємо табір.

Він не згадав ані про те, що в лісі після пожежі було катма здобичі, ані про табір, який зараз був відкритий для ворога, незважаючи на їхні зусилля збудувати стіни. 

— Ми повинні подякувати Річковому Кланові, — додав Громовий воєвода і вдячно глянув на Кривозора. — Вони надали нам притулок у їхньому таборі під час пожежі. Без їхньої допомоги могло б загинути значно більше наших котів.

Кривозір прийняв його подяку, схиливши голову. Вогнесерд не міг стриматися, щоб не глянути знову на Леопардошубку. Річкова воєвода відвела від нього свій бурштиновий погляд.

Тоді Вогнесерд зробив паузу, щоб набрати повітря, і повернувся до Тигрозора.

— Громовий Клан визнає твоє провідництво з волі Зореклану, — нявкнув він. — Волоцюги наробили шкоди всім чотирьом Кланам, поки вешталися лісом, тож буде краще, якщо вони повернуться до власного Клану, дотримуватимуться вояцького правильника і житимуть на власній території.

Вогнесердові здалося, що в очах Тигрозора майнуло здивування, тож він упевнено продовжив:

— Але ми не будемо терпіти жодних вторгнень на територію Громового Клану. Незважаючи на пожежу, ми все ще маємо сили вигнати будь-якого кота, який насмілиться переступити наш кордон. Ми не боїмося Тіньового Клану.

Знизу долинуло кілька згідливих вигуків. Тигрозір ледь помітно кивнув і тихо, щоб не почув ніхто за межами Великого Каменя, сказав:

— Хоробрі слова, Вогнесерде. Запевняю, що тобі не варто боятися Тіньового Клану.

Якби ж Вогнесерд міг йому повірити! Він кивнув і ступив назад, хутро на ньому нарешті вляглося — промова закінчилася. Громовий воєвода став спокійно слухати Високозорого і Кривозора, які ділилися новинами зі своїх Кланів: про висвячених новаків і вояків, про якихось нових Двоногів біля річки.

Коли офіційна частина Зборища закінчилася, Вогнесерд скочив додолу — до компанії Громових вояків, що стояли біля підніжжя каменя.

— Гарна промова, — нявкнув Білошторм.

Піскошторма глянула на Вогнесерда сяючими очима і притулилася мордочкою до його шиї.

Вогнесерд лизнув її у відповідь.

— Час рушати, — нявкнув він. — Прощайтеся з усіма, і якщо хтось запитає, то кажіть, що у Громового Клану справи йдуть чудово.

Коти на галявині розбивалися на чотири групи, готуючись йти. Вогнесерд озирався, шукаючи решту своїх вояків. Він помітив знайому блакитно-сіру постать і покрокував через галявину до неї.

— Привіт, Мрячконіжко, — нявкнув Громовий воєвода. — Як у тебе справи? Як Сіросмуг? Я не бачив його.

Сіросмуг став першим товаришем Вогнесерда у Громовому Клані, вони разом тренувалися, коли були новаками. Та потім Сіросмуг закохався у Срібнострумку, молоду воячку з Річкового Клану, і вона померла, народжуючи їхніх кошенят. Сіросмуг покинув власний Клан і пішов зі своїми малими до Річкового Клану. Минуло вже багато повень, але Вогнесерд усе ще сумував за своїм другом.

— Сіросмуг не прийшов, — Річкова киця сіла й обгорнула лапки хвостом. — Леопардошубка йому не дозволила. Вона була лиха через його поведінку під час пожежі. Воєвода вважає, що глибоко в серці Сіросмуг усе ще відданий Громовому Кланові.

Вогнесерд мусив визнати, що Леопардошубка, мабуть, мала рацію. Сіросмуг уже запитував Синьозірку, чи можна йому повернутися до Громового Клану, але провідниця відмовила.

— То як він? — повторив Вогнесерд.

— З ним усе чудово, — нявкнула Мрячконіжка. — І з кошенятами теж. Він попросив мене дізнатися, як ідуть ваші справи після пожежі. Синьозірка ж не дуже захворіла, чи не так?

— Ні, вона скоро одужає, — Вогнесерд намагався сказати це якомога впевненіше. Це правда, що Синьозірка надихалася диму, але ось уже кілька повень глузд провідниці Громового Клану був затуманений. Вона почала сумніватися у власних рішеннях і навіть у вірності своїх вояків. Викриття Тигрозорової зради вразило її до глибини душі. А тепер воєвода, якого прогнала Синьозірка, став провідником Тіньового Клану. Вогнесерд дуже переймався тим, як вона відреагує на ці новини.

— Я рада чути, що Синьозірка одужує, — нявкіт Мрячконіжки перервав потік його думок.

Вогнесерд смикнув вухами.

— А як Кривозір? — запитав він, змінюючи тему. Річковий провідник виглядав таким втомленим тоді, коли дозволив Громовому Кланові переночувати у своєму таборі, а сьогодні, стоячи біля Тигрозора, він здавався ще старішим. Та це й не дивно. У провідника Річкового Клану було багато проблем через повені, які витурювали котів з їхнього табору, і через нестачу здобичі, бо Двоноги отруїли річку. Крім того, Сіросмугова кохана Срібнострумка була донькою Кривозора, і він невимовно за нею тужив.

— З ним усе гаразд, — нявкнула Мрячконіжка. — Багато пережив останнім часом. Та я більше турбуюся через Сіротоню, — додала сіра киця, згадавши старійшину, що виховувала її з кошеняти. — Вона так постаріла. Боюся, що скоро її забере Зореклан.

Вогнесерд хотів заспокійливо лизнути Мрячконіжку, але не знав, як Річкова киця сприйме такий жест від кота з іншого Клану. Він був єдиним, хто знав, що Сіротоня — несправжня матір Мрячконіжки та її брата Каменешуба. Їхній батько, Дубосерд, приніс їх у Річковий Клан, коли вони ще були кошенятами, і Сіротоня погодилася піклуватися про малюків. Та справжньою мамою Мрячконіжки і Каменешуба була Синьозірка.

Вогнесерд співчутливо муркотів, прощаючись із Мрячконіжкою. Він не міг позбутися думки, що проблема між обома Кланами залишається через секрет Синьозірки.

Розділ 2

Небо вже блідніло у перших променях світанку, коли Вогнесерд зі своїми вояками повернувся до табору Громового Клану. Хоч він і знав, що його чекає на тому місці, та все одно був дуже вражений, побачивши спустошений ліс із вершини яру. Усі укриття з ялівцю і папороті зжер вогонь. Земляний покрив табору був голий, оточений почорнілими рештками тернової стіни, яку коти підперли новими гілками.

— Чи стане тут усе таким, як раніше? — тихо нявкнула Піскошторма, підійшовши до Вогнесерда.

Він подумав про те, скільки часу й зусиль вони витратять, щоби повністю відбудувати табір, і раптом його охопила шалена втома.

— Одного дня, — пообіцяв він. — Ми й раніше зазнавали лиха. Ми виживемо.

Він притулився носом до Піскошторми, заспокоєний її рівномірним муркотом, а тоді вирушив униз яром.

Кущ, біля якого спали вояки, залишився на місці, але гілки, що утворювали острішок, усі згоріли, стирчало лише кілька обвуглених галузок. Орлякошуб скрутився надворі, Довгохвіст вартував біля ясел, а Порохошуб міряв кроками галявину перед кублом старійшин.

Коли Вогнесерд із ватагою увійшли до табору, Орлякошуб підскочив на лапи, але за мить заспокоївся.

— Це ви, — нявкнув він полегшено. — Ми цілу ніч вижидали Тигрокігтя.

— Що ж, можете не хвилюватися більше, — нявкнув Вогнесерд. — Він тепер надто заклопотаний, аби думати про нас. Тигрозір — новий провідник Тіньового Клану.

Спантеличений Орлякошуб витріщився на воєводу.

— Святий Зореклане! — вигукнув він. — Не вірю!

— Що ти сказав? — голос Довгохвоста долинув з іншого кінця галявини. — Я правильно все почув?

— Так, — Вогнесерд подивився на шокованого вояка. — Тигрозір захопив Тіньовий Клан.

— І вони йому дозволили? — нявкнув Довгохвіст. — Вони що, здуріли?

— Зовсім ні, — відповів Білошторм, який тим часом підійшов і став біля Вогнесерда. Старий вояк пошкріб голу землю лапами і сів, втомлено зітхнувши. Його густе біле хутро було брудне від сажі після мандрівки лісом. — Хвороба майже знищила Тіньовий Клан. У них не було сильного провідника. Мабуть, Тигрозір їм здався дарунком Зореклану.

— Виглядає на те, що так і було, — похмуро погодився Вогнесерд. — Як виявилося, Зореклан послав Носошморгові видіння, ніби у Тіньового Клану з’явиться могутній провідник.

— Але ж Тигрокіготь — зрадник! — заперечив Орлякошуб.

— Та Тіньовий Клан цього не знає, — наголосив Вогнесерд.

На галявині почали з’являтися інші коти. Яснолапка з Прудколапом вибігли з новацького кубла, Порохошуб підійшов разом із Папоротелапкою — новачкою Темносмуга, а Крапохвістка зацікавлено виглядала з ясел. Коли всі зібралися навколо Вогнесерда, щоби розпитати його, він мусив підвищити голос.

— Слухайте всі, — нявкнув Громовий воєвода. — Є дещо, що ви мусите почути.

«І що я мушу сказати Синьозірці», — подумав він, налаштовуючись на зустріч із провідницею. 

— Білошторм розповість вам, що трапилося на Зборищі, — продовжив Вогнесерд, — а я призначу досвітній патруль.

Він завагався, оглядаючи котів, що зібралися навколо. Усі вояки були потомлені: ті, хто не пішов на Зборище, чатували на терені.

Та перш ніж Вогнесерд устиг вирішити, кого вирядити у патруль, заговорив Порохошуб:

— Ми із Зололапом підемо.

Вогнесерд вдячно кивнув. Бурий вояк ніколи не виявляв дружби до нього, проте був відданий Громовому Кланові і, здається, вже прийняв Вогнесерда як воєводу.

— Я теж піду, — запропонувала Мишошубка.

— І я, — нявкнув Хмаролап.

На словах новака Вогнесерд замуркотів. Він дуже тішився з того, що син його сестри тепер брав більшу участь у житті Клану. Усе змінилося після жахливого випадку, коли Хмаролапа викрали Двоноги і доводилося його визволяти.

— Отже, Порохошуб, Мишошубка, Хмаролап і Зололап, — нявкнув воєвода. — Решті треба добре виспатися. Нам будуть потрібні мисливські загони.

— А ти що? — запитав Темносмуг.

Вогнесерд набрав повні груди повітря.

— А я йду поговорити із Синьозіркою.

Лишайник, що прикривав вхід до кубла провідниці під Високим Каменем, також згорів. Коли Вогнесерд наблизився до входу, Попелюшка, медикицька Громового Клану, вийшла на галявину і потягнулася зі сну. Її темно-сіре хутро було скуйовджене. Після пожежі вона постійно доглядала за котами Клану, тому і виглядала втомленою, та все ж ясний вогник у блакитних очах медикицьки не згасав. Вогнесерд пригадав часи, коли Попелюшка була його новачкою — аж поки не потрапила в пастку на Громошляху, яку Тигрозір приготував для Синьозірки. Юна кицька серйозно пошкодила лапку і вже ніколи не зможе стати воячкою, проте вона не втратила бажання служити Клану.

Вогнесерд підійшов до Попелюшки.

— Як сьогодні Синьозірка? — тихо запитав він.

Медикицька схвильовано озирнулася на кубло провідниці.

— Вона не спала минулої ночі, — відповіла Попелюшка. — Я давала їй ялівцевих ягідок для заспокоєння, та не знаю, чи це допоможе.

— Я мушу розповісти Синьозірці, що трапилося на Зборищі, — нявкнув Вогнесерд. — І їй це не сподобається.

Попелюшка примружила очі.

— Чому?

Воєвода переповів їй усе у двох словах. Попелюшка мовчки слухала, а її блакитні очі все ширше розкривалися від здивування.

— Що ти робитимеш? — запитала медикицька, коли Вогнесерд договорив.

— Я мало що можу з цим зробити. Зрештою, це, можливо, і на краще для Громового Клану. Тигрозір тепер отримав, що хотів. Якщо нам пощастить, то він буде надто заклопотаний тим, аби привести свій новий Клан до тями, а про нас забуде. — Побачивши недовірливий погляд Попелюшки, воєвода поспіхом додав: — Це справа Тіньового Клану, кого обирати провідником. Ми мусимо дбати про свої кордони, але я не думаю, що Тигрозір найближчим часом може завдати нам шкоди. Я більше переживаю за те, як цю новину сприйме Синьозірка.

— Їй від цього лише погіршає, — тривожно нявкнула Попелюшка. — Я сподіваюся, що зможу підібрати трави, щоб допомогти. Якби ж тут зараз була Жовтоікла…

— Знаю, — Вогнесерд притулився до Попелюшки, щоб заспокоїти її. — Але ти впораєшся. Ти станеш чудовою медикицею!

— Та не лише в цьому справа, — Попелюшка перейшла на шепіт. — Я сумую за нею, Вогнесерде! Я все чекаю, коли вона скаже мені, що я вже не мислю, як мале кошеня. Принаймні, коли Жовтоікла мене хвалила, я знала, що це було щиро. Мені не вистачає її, Вогнесерде, її запаху, дотику її хутра, її голосу.

— Я знаю, — промуркотів Вогнесерд. Він поринув у спогади про стару кішку, з якою був дуже близький, ще відколи знайшов її, вигнанку, на землях Громового Клану. — Але зараз вона вже полює із Зорекланом.

«І, можливо, Жовтоікла нарешті знайшла спокій», — додав воєвода подумки, згадавши біль у голосі старої медикицьки, коли вона, помираючи, думала про свого сина-убивцю Хвостолома. Жовтоікла ніколи не переставала любити його, хоч він і виріс, не знаючи власної матері. Але, врешті-решт, вона згубила власного сина, щоби врятувати Громовий Клан від його кровожерливих намірів. Страждання медикицьки закінчилися, та Вогнесерд все ж не міг за нею не сумувати.

— Ти ж невдовзі йдеш до Місяцескелі, аби зустрітися з іншими медикотами, чи не так? — нагадав він Попелюшці. — Думаю, тоді ти будеш дуже близько до Жовтоіклої.

— Мабуть, ти маєш рацію, — Попелюшка відсторонилася від нього. — Я просто не чую її зараз, — нявкнула вона. — А ти чому стоїш тут і рюмсаєш, коли навкруги стільки роботи? Іди й поговори із Синьозіркою. Я загляну до неї пізніше.

— Ти певна, що все гаразд? — нявкнув Вогнесерд.

— Зі мною все чудово, — Попелюшка швидко лизнула його вухо. — Ти мусиш бути сильним заради Синьозірки, Вогнесерде. Зараз ти їй потрібен, як ніколи.

Воєвода глянув услід медикиці, яка шкандибала геть, а тоді повернувся до кубла Синьозірки. Набравши повні груди повітря, він нявкнув привітання і зайшов у прогалину, над якою раніше нависав лишайник.

Синьозірка скрутилася на підстилці у глибині печери, поклавши передні лапки під груди. Вона підвела голову, але не дивилася на Вогнесерда. Відсутній погляд блакитних очей був зосереджений на чомусь далекому, видимому лише для неї. Брудне хутро провідниці сплуталося, і вона так схудла, що Вогнесерд міг порахувати її ребра. Серце його защеміло від жалю до Синьозірки й до Громових котів. Їхня провідниця перетворилася на стару хвору кішку, розбиту і нездатну захистити себе, не кажучи вже про цілий Клан.

— Синьозірко? — непевно запитав Вогнесерд.

На перший погляд здалося, що вона його не почула. Та коли Вогнесерд зайшов глибше у кубло, провідниця повернула голову. Її затуманений погляд зупинився на воєводі, і якусь мить сіра кішка виглядала спантеличеною, ніби не могла згадати, хто він.

Раптом її вуха смикнулися, провідниця ніби прокинулася від сну.

— Вогнесерде? Що ти хотів?

Кіт шанобливо схилив голову.

— Я щойно повернувся зі Зборища, Синьозірко. Боюся, в мене погані новини, — він зупинився.

— Отже? — роздратовано запитала Синьозірка. — Які?

— У Тіньового Клану новий провідник, — нявкнув Вогнесерд. Він вирішив сказати все як є. — Це Тигрокіготь. Тепер він Тигрозір.

Синьозірка вмить скочила на лапи. Її очі палали, і Вогнесерд раптом пригадав, якою грізною вона колись була.

— Це неможливо! — зашипіла провідниця.

— Ні, це правда. Я сам його бачив. Він говорив з Великого Каменя поруч з іншими провідниками.

Синьозірка не відповіла. Вона міряла кубло кроками, а її хвіст метався з боку в бік. Вогнесерд позадкував до виходу, не певен, чи провідниця не нападе на нього за погані новини.

— Як Тіньовий Клан посмів таке зробити? — нарешті гаркнула вона. — Як вони посміли прийняти кота, який посягав на моє життя, і зробити його своїм провідником?

— Синьозірко, вони не знають… — почав було Вогнесерд, але Синьозірка його не слухала.

— А що думають інші провідники? — запитала вона. — Як вони могли це дозволити?

— Ніхто не знає, що Тигрозір вчинив із Громовим Кланом, — Вогнесерд намагався наштовхнути Синьозірку на логічне мислення. — Кривозір багато не говорив, а Високозорий був незадоволений з того, що Тигрозір привів старих поплічників Хвостолома назад у Клан.

— Високозорий! — пирхнула Синьозірка. — Ми вже мали би знати, що йому не можна довіряти. Зрештою, він дуже швидко забув, що Громові коти зробили для його Клану. Адже це саме ви зі Сіросмугом пішли їх шукати і привели додому.

Вогнесерд хотів заперечити, але провідниця проігнорувала його.

— Зореклан мене покинув! — продовжила вона, все ще роздратовано крокуючи туди-сюди. — Вони сказали мені, що вогонь врятує Клан, але вогонь нас мало не знищив. Як я зможу знову вірити Зорекланові, особливо зараз? Вони подарували дев’ять життів цьому зраднику. Вони плювати хотіли на мене і на Громовий Клан!

Вогнесерд здригнувся.

— Синьозірко, послухай…

— Ні, Вогнесерде, це ти послухай, — провідниця підійшла до нього. Її хутро наїжачилося, а ікла оголилися від люті. — Громовий Клан приречений. Тигрозір приведе Тіньовий Клан і знищить нас усіх — і нам не варто навіть сподіватися на допомогу від Зореклану.

— Тигрозір не здавався вороже налаштованим, — Вогнесерд відчайдушно намагався пробитися до Синьозірки. — Коли він говорив, здавалося, що його турбує лише провідництво у новому Клані.

Синьозірка сухо засміялася.

— Вогнесерде, якщо ти віриш у це, то ти повний дурень. Тигрозір буде тут ще до падолисту, згадаєш мої слова. Але ми на нього чекатимемо. Якщо вже нам всім судилося загинути, то ми прихопимо кілька Тіньових котів із собою.

Вона знову почала швидко міряти печеру кроками, а Вогнесерд злякано за нею спостерігав.

— Збільш кількість патрулів удвічі, — наказала провідниця. — Признач на терені вартових. Накажи охороняти кордон із Тіньовим Кланом.

— У нас недостатньо вояків для всього цього, — заперечив Вогнесерд. — Усі надто виснажені відбудовою табору. 

— Ти суперечиш моїм наказам? — Синьозірка різко розвернулася і глянула йому в обличчя, оголивши ікла. Її очі підозріливо звузилися. — Чи ти теж збираєшся мене зрадити?

— Ні, Синьозірко, ні! Ти можеш мені довіряти.

Вогнесерд напружився, готуючись уже ухилятися від її гострих пазурів.

Та раптом провідниця заспокоїлася.

— Я знаю, Вогнесерде. Ти завжди був відданим, не те що інші.

Вона похилила голову, ніби обтяжена власним гнівом, і подибала назад до гнізда.

— Виряди патрулі, — наказала Синьозірка, вмощуючись на м’якому мохові. — Зроби це зараз, перш ніж Тіньовий Клан перетворить нас усіх на вороняче їдло.

— Добре, Синьозірко.

Він не бачив сенсу більше сперечатися, лише вклонився і позадкував до виходу. Погляд Синьозірки знову був зосереджений на чомусь невидимому. «Цікаво, — подумав Вогнесерд, — чи дивиться зараз провідниця у майбутнє, чи споглядає руйнування свого Клану?»

Розділ 3

Вогнесерд розплющив очі й одразу замружився від яскравого світла. Він все ще не міг звикнути до того, що сонце сяяло прямо у вояцьке кубло, адже густого вкривала з листя вже не було. Позіхнувши, кіт випростався й обтрусив дрібні клаптики моху зі своєї шубки.

Біля нього все ще спала Піскошторма, а трохи далі скрутилися клубочками Порохошуб і Темносмуг. Вогнесерд вийшов на галявину. Минуло вже три дні, відколи вони дізналися про Тигрозора, та жодних ознак вторгнення, якого боялася Синьозірка, не було. Весь цей час Громовий Клан продовжував відбудовувати табір. Хоч залишалося ще багато роботи, Вогнесерд усе ж почувався дуже радісно, дивлячись на тинок із папороті, що почав відростати, і на ожинові зарості, переплетені галуззям, які захищали королев та їхніх кошенят.

На шляху до купи свіжини Вогнесерд помітив досвітній патруль, що повертався на чолі з Білоштормом. Воєвода зупинився і почекав на вояка.

— Є якісь сліди Тіньового Клану?

Білошторм похитав головою.

— Жодних, — нявкнув він. — Лише звичні помітки на кордоні. Хоча була одна річ…

Вогнесерд нашорошив вуха.

— Яка?

— Неподалік від Зміїних Скель ми знайшли витоптану стежку, а на ній — повно голубиного пір’я.

— Голубиного пір’я? — повторив за ним Вогнесерд. — Давно вже я не бачив голубів. Мені би й одного вистачило. Невже якийсь інший Клан полює на наших землях?

— Не думаю. Там усе смерділо собаками, — Білошторм гидливо покрутив носом. — І ще там був собачий послід.

— О, собака, — презирливо смикнув хвостом Вогнесерд. — Так ми всі ж знаємо, що Двоноги весь час приводять своїх псів до лісу. Вони трохи побігають, поганяються за білками, а потім Двоноги забирають їх назад додому, — він весело муркнув. — Дивно, що собаки нарешті змогли когось упіймати.

Та, на його подив, Білошторм залишився серйозним.

— Усе ж, я гадаю, що варто сказати патрулям, аби були насторожі, — нявкнув білий кіт.

— Гаразд.

Вогнесерд надто поважав старого вояка, аби пропустити його пораду повз вуха, та все одно гадав, що той пес уже мав би бути десь далеко, зачинений у гнізді Двоногів. Собаки приносили незручності, але зараз були важливіші проблеми.

Підійшовши слідом за Білоштормом до купи свіжини, він згадав про нестачу запасів. Яснолапка, новачка Білошторма, і Хмаролап, які ходили разом у досвітній патруль, були вже там.

— Поглянь лише! — поскаржився Хмаролап, коли Вогнесерд підійшов ближче. Новак однією лапою перекинув польову мишку. — Тут і на один зуб не стане!

— Живності мало, — нагадав йому Вогнесерд, помітивши, що на купці залишилося лише кілька шматочків. — А ті, хто пережив пожежу, самі не мають, що їсти.

— Нам потрібно знову вийти на полювання, — нявкнув Хмаролап. Він відкусив шматок миші й ковтнув. — Я піду, як тільки закінчу з цим.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.