Коти-вояки. Цикл 2. Нове пророцтво. Сходить місяць ebook

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

Аннотація

Обрані коти мають повернутися до лісу і передати Кланам повідомлення від Півночі. Але чому Зореклан вказав їм найскладніший шлях додому? Навіщо їм чужі проблеми, коли і власних вистачає по самі вуха? На кожне питання є багато відповідей, але треба обрати правильну і при цьому зберегти відданість рідним Кланам, одне одному і зоряним предкам.

Громадянство

Громовий клан

Провідник

Воєвода

Медикицька

Вояки(дорослі коти і кицьки без кошенят)

Новаки(коти старші шести повень, які готуються стати вояками)

Королеви(кицьки, які виношують або доглядають кошенят)

Старійшини(колишні вояки і королеви, які пішли на спочинок)

Тіньовий Клан

Провідник

Воєвода

Медикіт

Вояки

Річковий Клан

Провідник

Воєвода

Медикіт

Вояки

Новаки

Вітряний Клан

Провідник

Воєвода

Медикіт

Вояки

Новаки

Коти поза Кланами

Пролог

Коти один за одним залізли до печери. Їхнє хутро злиплося від бруду, а в широких від страху очах віддзеркалювалося холодне місячне світло, що пробивалося крізь тріщину в стелі. Вони повзли, щільно притиснувшись животами до землі, і весь час роззиралися навсібіч, наче виглядали небезпеку, що чатувала в тінях.

Місячне проміння губилося в калюжах на долівці печери. Воно освітлювало гострий кам’яний ліс: одні каменюки виростали із землі, а інші звисали зі стелі. Деякі зросталися посередині, утворюючи тонкі дерева з миготливого білого каменю. Між ними шугав вітер, куйовдячи хутро котів. Повітря було вогке й чисте, наповнене далеким шамотінням водоспаду.

Із-за каменя виступив кіт. Стрункий, із тонкими мускулястими лапами і хутром, обліпленим багнюкою, він був наче викарбуваний на скелі.

— Вітаю, — нявкнув кіт скреготливим голосом. — Місячне сяйво лягло на воду. Настав час для Провидіння, як належить за звичаями Племені Вічного Полювання.

Один із котів вийшов наперед і схилив голову перед котом у багнюці.

— Скелевидцю, ти отримав знамення? Плем’я Вічного Полювання промовляло до тебе?

Позаду нього промовив інший кіт:

— Чи є надія?

Скелевидець кивнув.

— Я бачив слова Племені Вічного Полювання у візерунку з місячного проміння на скелі, у тінях каміння, у звуках крапель, що падали зі стелі, — він зробив паузу і роззирнувся навколо. — Вони сказали мені, що надія є.

Тихе мурмотіння, схоже на шарудіння листя на вітрі, пробіглося гуртом котів. Їхні очі наче проясніли, а вуха нагострилися. Той, хто виступив першим, невпевнено нявкнув:

— Отже, ти знаєш, як нам уникнути цієї жахливої небезпеки?

— Так, — відповів Скелевидець. — Плем’я Вічного Полювання пообіцяло, що прийде сріблястий кіт, не з нашого Племені, який раз і назавжди визволить нас від Гострозуба.

Запала тиша. Раптом з-поза гурту пролунав голос:

— Невже є інші коти, не з Племені Стрімкої Води?

— Мусять бути, — відповів інший кіт.

— Я чув історії про чужинців, — нявкнув Щовб, — хоча ми їх ще ніколи не бачили. Але коли цей сріблястий кіт прийде? — з відчаєм додав він, і навколо знову залунав нявкіт.

— Так, коли?

— Це правда?

Скелевидець змахом хвоста закликав до тиші.

— Так, це правда, — нявкнув він. — Плем’я Вічного Полювання ніколи нам не брехало. Я бачив переливи його сріблястого хутра на власні очі у воді.

— Але коли? — не вгавав Щовб.

— Плем’я Вічного Полювання не показало мені цього, — відповів Скелевидець. — Я не знаю, ні коли прийде сріблястий кіт, ні звідки, але коли він з’явиться, ми це зрозуміємо.

Він підвів голову до стелі, а його очі засяяли, як два місяці.

— До того, коти мого Племені, нам залишається лише чекати.

Розділ 1

Бурешуб розплющив очі й закліпав, відганяючи сон та намагаючись пригадати, де він. Замість свого кубельця з комишу в Річковому Клані він лежав на сухій хрусткій купі орляка. Над головою в нього було склепіння печери, поросле корінням. Здалеку долинало ритмічне шипіння води. Спершу його це спантеличило, але тоді Бурешуб пригадав, що вони були близько від Сонцеспаду — місця, де вода без упину омивала край землі. Вояк здригнувся, раптом згадавши, як вони з Ожинокігтем борсалися у воді, намагаючись врятуватися; він сплюнув, досі відчуваючи в роті солоний присмак. Коти його Клану єдині вміли добре плавати в річці, що текла через ліс, тому він звик до води, але не до такої бурхливої та солоної. Це було занадто навіть для Річкового кота.

Тоді почали повертатися інші спогади. Зореклан послав котів із кожного Клану в довгу й небезпечну подорож, аби почути, що їм скаже Північ. Вони пробиралися через невідомі землі, через угіддя Двоногів, відбиваючись від собак та щурів, щоби врешті-решт дізнатися, що Північ була борсучихою.

Пригадавши жахливе повідомлення Півночі, Бурешуб відчув, як кінцівками пробігла дрож. Щоб збудувати новий Громошлях, Двоноги руйнували ліс. Усі Клани повинні покинути його, а обрані Зорекланом коти мусять застерегти їх і привести до нової домівки.

Бурешуб сів і роззирнувся печерою. Бліде світло лилося з тунелю, що вів на урвище, а разом із ним долітало свіже повітря, яке пахло солоною водою. Борсучиху Північ ніде не було видно. Бурешубова сестра, Перохвоста, спала біля нього, закривши носа хвостом. За нею лежала Вохрошубка — запекла Тіньова воячка. Бурешуб із полегшенням побачив, що вона тихо спала — отже, той щурячий укус, який вона отримала в угіддях Двоногів, тривожив її вже менше. Північ знайшла у своїх запасах зілля, яке зняло запалення і допомогло Вохрошубці заснути. На іншому боці печери, трохи осторонь, спав Воронолап, його темно-сіре хутро було майже невидиме між вайями папороті. Найближче до входу в печеру розтягнувся Ожинокіготь, Вохрошубчин брат, а біля нього клубочком скрутилася Вивірколапка.

Побачивши двох Громових котів разом, Бурешуб відчув укол ревнощів, але спробував їх відігнати. Йому не слід так сильно захоплюватися Вивірколапкою, її хоробрістю та оптимізмом — вони ж були з різних Кланів. Ожинокіготь буде їй значно кращим партнером.

Бурешуб знав, що вже час будити товаришів і рушати у довгу подорож назад до лісу.

Та все ж він чомусь зволікав. «Нехай посплять ще трошки, — подумав він. — Усім потрібно набратися сил для того, що на нас чекає попереду».

Обтрусивши хутро від папороті, Річковий кіт подався піщаною долівкою печери до тунелю. Сильний вітер скуйовдив його хутро, коли він ступив на соковиту траву. Бурешуб уже обсох після вчорашньої пригоди у воді, а сон освіжив його. Він зупинився і роззирнувся. Прямо попереду було урвище, а за ним — безмір мерехтливої води у сріблі світанку.

Бурешуб розтулив рота, вдихаючи повітря і намагаючись вловити запах здобичі. Та замість цього його ніздрі наповнилися смородом борсучихи. Він помітив Північ — вона сиділа на верхівці скелі, зосередивши погляд своїх дрібних блискучих очей на зорях. За нею в небі, ген за пустирищем, блідо-рожева смуга світла ознаменувала схід сонця. Бурешуб підійшов ближче, поважно кивнув і сів поруч.

— Доброго ранку, сірий вояче, — прогуркотіла Північ. — Чи добре ти виспався?

— Так. Дякую, Півноче.

Бурешуб досі не звик до того, що може так привітно бесідувати з нею: для лісових вояків борсуки були найзлішими ворогами.

Та Північ не була звичайною борсучихою. Вона була ближчою до Зореклану, ніж будь-хто з вояків, наче медикішка. Північ багато мандрувала і здобула мудрість та здатність передбачати майбутнє.

Бурешуб скоса глянув на неї й побачив, що вона досі пильно дивиться на бліді зорі.

— Ти справді вмієш читати знаки Зореклану? — спитав він, десь у глибині душі сподіваючись, що її жахливі нічні пророцтва розтануть у світлі світанку.

— Їх можна прочитати в усьому, — відповіла борсучиха. — У зорях, у плині води, у блиску світла на хвилях. Цілий світ промовляє до того, хто хоче почути.

— Мабуть, тоді я глухий, — нявкнув Бурешуб. — Для мене майбутнє — темний ліс.

— Це не так, сірий вояче, — відповіла Північ. — Подивися, — вона вказала мордою на Сонцеспад, туди, де над обрієм ще одиноко світив вояк Зореклану. — Зоряний Клан бачив нашу зустріч. Вони задоволені, і вони допоможуть, коли настануть важкі часи.

Бурешуб поглянув угору й ледь зітхнув. Він не був медикотом і не звик ділитися язиками з предками. Його роль полягала в тому, щоб своєю силою й навичками служити Кланові — а тепер уже, мабуть, і всім лісовим котам. Північ дала їм ясно зрозуміти, що всі Клани будуть знищені, якщо не зможуть забути про старі кордони і почати працювати спільно.

— Півноче, коли ми підемо додому…

Та Бурешуб так і не договорив. Його перебив чийсь крик, і, обернувшись, він побачив Вивірколапку, яка вийшла з тунелю, що вів до нори борсучихи. Руда новачка стала на вході, настовбурчивши хутро й нагостривши вуха.

— Я вмираю з голоду! — заявила вона. — Де у вас тут здобич?

— Посунься, ми теж хочемо вийти, — пролунав з-позад неї роздратований голос Воронолапа. — Може, тоді ми зможемо тобі сказати.

Вивірколапка відбігла на кілька кроків, і на вході з’явився Вітряний новак, а за ним і Перохвоста. Вона задоволено потягнулася на сонечку. Бурешуб підвівся і побіг через пустирище, щоб поноськатися із сестрою. Він не був серед обраних Зорекланом котів, але наполіг на тому, щоби приєднатися до подорожі, аби захищати Перохвосту. Їхня мати загинула, а батько жив у іншому Клані, тож вони двоє були значно ближчими, ніж зазвичай бувають брати і сестри.

Північ прибрела за ним і кивнула котам.

— Вохрошубці сьогодні вже значно краще, — доповіла Перохвоста. — Вона каже, що плече майже перестало боліти. — А до Півночі Річкова воячка додала: — Той корінь лопуха, що ти дала, дуже допоміг.

— Корінь добрий, — прогуркотіла борсучиха. — Тепер поранена воячка буде добре йти.

Тим часом з тунелю вийшла і сама Вохрошубка. Бурешуб із полегшенням зауважив, що вона виглядала зміцнілою після довгого сну і вже майже не кульгала.

Слідом за Вохрошубкою з тунелю вибрався її брат Ожинокіготь і закліпав від яскравого світла.

— Сонце вже майже зійшло, — нявкнув він. — Нам час вирушати.

— Але треба спершу поїсти! — заскиглила Вивірколапка. — У мене в животі так бурчить, ніби там завелася потвора з Громошляху! Я би зараз цілу лисицю з’їла, навіть із хутром.

Бурешуб мусив з нею погодитися. Йому вже й самому млоїло в животі від голоду, і він знав, що без їжі вони ніяк не стануть знову на довгий і важкий шлях до лісу. Та все ж Річковий вояк розумів і поспіх Ожинокігтя: через постійне зволікання вони можуть запізнитися й не встигнути врятувати котів.

Обличчям Ожинокігтя пробіг роздратований вираз. Коли він відповів, його голос звучав твердо:

— Можемо щось перекусити дорогою. А коли дійдемо до лісу, де ми ставали на ніч, то вже й пополюємо добре.

— Розкомандувався тут, — пробурмотіла Вивірколапка.

— Ожинокіготь має рацію, — нявкнула Вохрошубка. — Хто знає, що там вдома зараз? Ми не можемо гаяти час.

Інші коти згідливо замурмотіли. Навіть Воронолап, який зазвичай сперечався з будь-яким Ожинокігтевим рішенням, нічого не відповів. Бурешуб раптом зрозумів, що довга подорож і небезпека, що нависла над усіма Кланами, перетворили їх із купки заїдливих суперників на єдиний загін зі спільною метою — врятувати Клани та вояцький правильник, що стільки часу їх оберігав. Бурешуба охопило тепле відчуття згуртованості. Питання відданості Річковому Клану було для нього непростим, бо їхнє з Перохвостою напівкровне походження завжди викликало підозри в інших вояків. Але тут Бурешуб знайшов друзів, які ставилися до нього без упереджень через Кланові розбіжності.

Ожинокіготь вийшов наперед і став перед Північчю.

— Ми дякуємо тобі від імені всіх Кланів, — нявкнув він.

Та Північ прогуркотіла:

— Ще не є час прощатися. Я піду з вами до лісу, щоб переконатися, чи знаєте ви правильну дорогу.

І, не чекаючи на згоду чи подяку котів, вона подалася геть пустирем. Небо тим часом уже так проясніло, що на нього було боляче дивитися, а сонце піднялося над горизонтом. Бурешуб вдячно глянув на жовте світило. Призахідне сонце вело їх всю дорогу до Сонцеспаду, а ранкове сонце поведе їх додому.

Четверо обраних котів, разом із Бурешубом та Вивірколапкою, яка втекла з Ожинокігтем після сварки зі своїм батьком Вогнезором, вирушили з лісу, сліпо слідуючи туманному пророцтву Зореклану. Тепер, коли вони з’ясували його значення, їм було легше вирішити, що робити далі. Але водночас лісовим воякам жахливо було навіть думати про те, в якій небезпеці опинилися їхні Клани.

— Ну, то чого ми чекаємо? — спитала Вивірколапка й кинулася навздогін Півночі.

Її товариш Ожинокіготь подався слідом повільніше, заглиблений у думки, наче вже почав уявляти всі ризики, що чекають їх на шляху додому. Поруч із ним йшла Вохрошубка, яка після нічного відпочинку мало значно кращий вигляд; і, хоч вона досі кульгала, її очі були сповнені рішучості зустрітися з викликами довгої подорожі. Перохвоста чимчикувала, високо піднявши хвоста й явно насолоджуючись ясним ранком, а біля неї з нагостреними вухами і напруженими м’язами простував Воронолап, який наче щомиті очікував небезпеки.

Бурешуб ішов останнім і тихо молився Зорекланові: «Скеруйте наші лапи й приведіть нас усіх безпечно додому».

Сонце вже підбилося вище, а блакитне небо стало ще яснішим, де-не-де поцятковане пухкими хмаринками. Надворі було досить тепло, як на такий пізній падолист. Легкий вітерець пробігся над травами, і рот Бурешуба наповнився слиною від запаху кроля. Краєм ока він помітив білий хвостик, що враз зник за схилом. Воронолап миттю кинувся за здобиччю.

— Зачекай! Куди ти? — гукнув йому вслід Ожинокіготь, але Вітряний новак уже зник. Смугастий вояк роздратовано махнув хвостом. — Він слухає хоч коли-небудь?

— Він швидко, — заспокоїла його Перохвоста. — Воронолап не міг пропустити кроля, тим паче коли той майже сам під ноги кидається.

У відповідь Ожинокіготь лише змахнув хвостом.

— Я піду приведу його, — нявкнув Бурешуб і вже наготувався помчати навздогін.

Та не встиг він поворухнутись, як темно-сірий новак з’явився з-за схилу. Він тягнув за собою кроля — той був майже такого ж розміру, як сам кіт.

— Ось, — нявкнув Воронолап і кинув здобич на землю. — Це було не так вже й довго, правда? Чи можна тепер, коли ваша ласка, зупинитися і поїсти?

— Звичайно, — відповів Ожинокіготь. — Вибач, Воронолапе. Я забув, які швидкі Вітряні коти. На цьому… на цьому пустирі ти, мабуть, почуваєшся як удома.

Воронолап коротко кивнув на знак того, що прийняв вибачення, і всі шестеро котів скупчилися навколо здобичі. Бурешуб раптом застиг на місці, помітивши захоплений погляд Перохвостої. Невже його сестра симпатизувала Воронолапові? Він же весь час лише сварився і випинався, наче вже став вояком. Кіт з іншого Клану — та ще й новак! — не мав жодного права женихатися з Перохвостою. І що взагалі вона в ньому знайшла? Чи вона не знала про проблеми, які можуть з цього вийти — невже не навчилася на прикладі власних батьків?

Та тоді його погляд сковзнув на Вивірколапку. Як він міг ганити сестру, коли й сам закохався у Вивірколапку? Але ж будь-якому коту могла сподобатися ця хоробра й кмітлива Громова новачка. До того ж Бурешуб був достатньо розважливим, аби не починати стосунки з кішкою з іншого Клану, якщо в них не було жодних шансів на розвиток.

Бурешуб зітхнув і припав до своєї долі кроля. Він сподівався, що йому здалося — зрештою, будь-хто би міг захоплюватися тим, як прудко Воронолап упіймав здобич, до того ж коли всі такі голодні. Мабуть, це й усе, що відчувала Перохвоста.

Поки коти їли, Північ чекала віддалік. Бурешуб дивився, як вона розпорпувала траву на вересовищі своїми міцними притупленими пазурами і засмоктувала черв’яків та жуків, що там копошилися. Борсучиха мружила очі, наче їй було важко шукати їжу при такому яскравому світлі, але нічого не казала. Коли коти об’їли все, що могли, з Воронолапового кроля, вона знову рушила назустріч сонцю.

Хоча Північ вела їх навпростець, коти аж у сонцепік дісталися до пагорба й побачили перед собою край лісу. Після виснажливого переходу пустирем тінь під деревами була для Бурешуба майже такою ж манливою, як свіжа вода в потоці. На мить він уявив, як у пообіддя йде на полювання, а тоді ситий вкладається подрімати під розлогим орляком, — та зараз це було неможливо.

Коли вони наблизилися до лісу, Бурешуб помітив у високій траві під кущем щось схоже на купку плямистого коричневого хутра. Він розчаровано смикнув хвостом, упізнавши старого кота, який вів їх — і мало не заблудив — в угіддях Двоногів.

— Агов, Мурку! — вигукнув Ожинокіготь. — Ми повернулися!

Велика кругла голова підвелася з купи шерсті, засмикала вусами й закліпала очима від подиву. Старий звівся на лапи й подибав їм назустріч, обтрушуючи опале листя зі свого скуйовдженого хутра.

— Святий Зореклане! — вигукнув він. — Я вже думав, що більше вас не побачу, — раптом Мурко урвався й зосередив погляд на чомусь за Бурешубовим плечем. — Не ворушись! — прошипів він. — Там за тобою борсук. Залиш його на мене. Я знаю кілька прийомів, які…

— Мурку, все гаразд, — перебив його Бурешуб, а Вивірколапка від потіхи аж хвостом закрутила. — Це Північ. Вона наша знайома.

Старий витріщився на Бурешуба, роззявивши рота.

— Знайома? З борсуками нема чого знайомитися, юначе. Їм не можна довіряти ні на мишачий хвіст.

Бурешуб стурбовано озирнувся на Північ, щоб пересвідчитися, чи не образилася вона на слова Мурка. Та її вони, схоже, потішили так само, як і Вивірколапку, — дрібні чорні очі борсучихи сяяли сміхом.

— Знайомся, це Мурко, — нявкнув до неї Бурешуб. — Він провів нас через угіддя Двоногів.

Північ підійшла й стала перед старим коричневим котом. Мурко присів, наїжачивши карк і вищиривши пощерблені зуби. Бурешуб захоплювався хоробрістю старого кота, адже борсучиха могла приплющити його до землі одним ударом своїх могутніх передніх лап.

— Тут не битися, — заспокоїла його Північ. — Друг моїх друзів — мій друг. Багато вони про тебе мені розповідали.

Мурко смикнув вухами.

— Не можу сказати, що радий знайомству, — пробурмотів він. — Але, мабуть, ти нормальна, якщо вони так кажуть, — старий позадкував і повернувся до Ожинокігтя. — Чому ми тут сторчимо? — запитав він нетерпляче. — Тут повсюди Прямоходці із собаками. Прощайтеся та й підемо.

— Стривай! — крикнула Вивірколапка до Ожинокігтя. — Ти сказав, що ми зможемо пополювати.

— То ми й можемо.

Він принюхався до повітря. Бурешуб вчинив так само і з полегшенням зрозумів, що всі запахи собак були старі. Він подумав, що Мурко, мабуть, використав загрозу собак як привід забратися подалі від Півночі.

— Гаразд, — сказав Ожинокіготь, — розділимося й пополюємо нашвидку. Зустрічаємося там, де минулого разу ставали на ніч. Вохрошубко, ти хочеш піти прямо туди?

Очі Тіньової воячки спалахнули, і вона відповіла:

— Ні. Я можу полювати, як і ви.

Та не встиг ще ніхто відповісти, як Північ підійшла до неї й лагідно штовхнула носом.

— Дурненька воячка, — прогуркотіла борсучиха. — Відпочинь, поки можеш. Покажи мені місце ночівлі. Я залишуся, поки сонце високо, піду додому, коли буде темно.

Вохрошубка знизала плечима.

— Гаразд, Півноче.

Вона подалася в ліс, ідучи вздовж струмка до лощовини, де ночували коти дорогою до Сонцеспаду.

У затінку дерев було прохолодніше, і Бурешуб розслабився. Він почувався тут безпечніше, ніж на відкритому пустирищі, хоча дзюркотливий струмочок — надто мілкий, щоб там водилася риба — ніяк не міг замінити йому улюблену ріку. Раптом у нього стиснулося серце від думки про те, що він хоч і побачить ще свою річку, та не зможе більше жити біля неї. Адже Північ сказала, що Кланам доведеться залишити ліс, щойно шестеро котів повернуться додому.

Шурхотіння в підліску нагадало Бурешубові, що він уже неабияк зголоднів. Було б гарно піти на лови разом із Перохвостою, як колись вдома. Та, обернувшись до сестри, вояк побачив, як їй на вухо щось говорить Воронолап.

— Хочеш пополювати зі мною? — промурмотів новак. Він звучав чи то неохоче, чи то засоромлено. — Разом ми краще впораємося.

— Було б чудово! — очі Перохвостої засяяли, та коли вона помітила Бурешуба, вигляд у неї був ще більш присоромлений, ніж у Вітряного новака. — Ем… чому б нам не піти усім разом?

Воронолап відвів погляд, і Бурешуб відчув, як у нього на загривку здиблюється хутро. Яке право мав цей новак запрошувати Перохвосту йти з ним на лови?

— Ні, я сам чудово впораюся, — відрубав Бурешуб, крутнувся й пірнув у підлісок, вдаючи, наче не помітив болю в очах сестри.

Щойно він прослизнув під кущ, його роздратування враз вщухло. Він нагострив вуха і всі чуття на пошук здобичі.

Минуло кілька митей, як він помітив мишу, що шкряботіла собі між опалого листя, і одразу ж прибив її одним швидким рухом. Задоволений успіхом вояк притрусив землею коричневе тільце, щоб забрати пізніше, і роззирнувся в пошуках наступної жертви. Незабаром у його схованці опинилися білка та ще одна миша. Він забрав усю здобич і рушив до місця зустрічі.

Дорогою Бурешуб думав про те, як там справи у Перохвостої, питав себе, чи не варто було все-таки піти з нею. Він не був одним із обраних Зорекланом і подався в цю подорож лише для того, щоб подбати про сестру. Йому не варто було залишати її в цьому незнайомому місці лише тому, що Воронолап його нервував. Що він робитиме, як із Перохвостою щось трапиться?

Дійшовши до табору, Бурешуб побачив Вохрошубку, яка лежала у затінку тернового куща. Її плямисту шубку було ледь помітно в мерехтінні променів. Північ дрімала біля неї, а на Вохрошубчиному плечі видніла кашка з кореню лопуха. Мабуть, борсучиха знайшла його біля струмка. Ожинокіготь сидів на грубому корінні над Вохрошубкою — очевидно, чатував, — а Перохвоста з Воронолапом вже припали до білки. Бурешуб кинув свій улов на невеличкий кагат посеред лощовини. Вивірколапка з’явилася на верхівці пагорба, тягнучи кроля, слідом за нею простував Мурко з кількома мишами в зубах.

— Чудово, всі вже тут, — нявкнув Ожинокіготь. — Пообідаємо й будемо рушати.

Він зістрибнув униз і витягнув собі з кагату шпака. Бурешуб поніс одну зі своїх мишей до Перохвостої і вмостився біля неї з іншого боку від Воронолапа.

— Як лови? — спитав він.

Перохвоста глянула на брата.

— Чудово, дякую. Тут стільки здобичі! Шкода, що не можна залишитися на довше.

Бурешуб хотів би погодитися, але знав, що їм не можна зволікати через велику небезпеку, що чигала на їхню домівку. Він почав поглинати свою мишу голодними ковтками, а його лапи вже свербіли від нетерпіння вирушати в дорогу.

Річковий вояк проковтнув останній шматок здобичі й почав уже вилизувати своє грубе сіре хутро, коли раптом почув позаду глухе гарчання. Він помітив, як Ожинокіготь підвів голову і як в його очах спалахнула тривога.

Бурешуб розвернувся й побачив, що так злякало Громового вояка. Знайомий запах вдарив йому в ніс, а за мить дві худорляві руді постаті вийшли з-за орляка біля струмка.

Лисиці!

Розділ 2

Листолапка наморщила носа від смороду, намагаючись не зашипіти від огиди. Потрусивши головою, вона розсунула одною лапою плямисте хутро Карохвістки і притиснула шматок моху, просоченого мишачою жовчю, до кліща, що вчепився у плече.

Карохвістка завовтузилася, відчувши, як жовч просочилася крізь хутро.

— Так краще! — нявкнула вона. — Він уже відпав?

Листолапка розтулила рота і впустила галузку, якою притримувала мох.

— Та почекай трохи.

— У кліщів є лише одна хороша риса, — нявкнула Карохвістка. — Вони ненавидять мишачу жовч так само, як ми, — воячка скочила на лапи, добряче обтрусилася і змахнула кліща зі свого плеча. — Ну от! Дякую, Листолапко.

Між гіллям дерев, що оточували кубло медикішки, пробігся вітерець. Кілька листочків полетіли вниз. Прохолода в ранковому повітрі нагадала Листолапці, що незабаром надійде гололист. І цього разу їм загрожує не лише холод і брак здобичі. Листолапка заплющила очі й здригнулася, згадавши те, що вона побачила минулого дня, коли ходила в патруль з батьком.

Гігантська потвора, якої не бачив ще жоден кіт, страхітливо сунула лісом, залишаючи в землі глибокі рівчаки і вириваючи дерева з корінням. Велетенська блискуча потвора безжально топтала орляк, ревіла й вивергала їдкий дим, поки коти безпорадно розбігалися перед нею. Оце вперше Листолапка зрозуміла загрозу для лісу, про яку вони вже двічі отримували пророцтва: спершу — в Ожинокігтевому сні, а вдруге — у видінні Попелюшки про вогонь і тигра. Лихо, яке було передбачене для лісу, вже насувало, і Листолапка не знала, що могли зробити коти, аби його зупинити.

— Листолапко, все гаразд? — нявкнула Карохвістка.

Новачка медикішки моргнула. Видиво диму, покорчених дерев та переляканих котів зникло, а замість нього з’явилися ніжні зелені вайї та гладкий сірий камінь, за яким мешкала Попелюшка. Вона була в безпеці, Громовий Клан був на місці, але скільки ще так триватиме?

— Так, усе добре, — відповіла Листолапка. Вогнезір наказав патрулю мовчати про те, що вони побачили, аж доки він не вирішить, як про це розповісти Кланові. — Мені треба піти змити жовч із лап.

— Я піду з тобою, — запропонувала Карохвістка. — Тоді зможемо ще пройтися звором і пополювати дорогою.

Листолапка вийшла на головну галявину. Білолапка з Мідиколапом борюкалися біля новацького кубла у теплих променях ранкового сонця, а троє кошенят Папоротехмарки захоплено за ними спостерігали. Їхня мама сиділа біля входу до ясел і вмивалася, одним оком поглядаючи на малюків. Досвітній патруль — Порохошуб, Мишошубка та Косариколап — саме поверталися на галявину крізь ялівцевий тунель. Порохошуб вдоволено примружив очі, побачивши Папоротехмарку та своїх кошенят. Листолапка оглянула мирний табір і мало не завила від розпачу.

Як тільки новаки помітили Листолапку, вони зупинили забавку і витріщилися на неї, а тоді почали про щось активно перешіптуватися. Навіть коти, які повернулися з патрулю, позирали на неї якось непевно, ідучи до кагату свіжини. Листолапка знала, що чутки про вчорашній патруль уже почали розлітатися табором. На світанку Вогнезір викликав свого воєводу Сіросмуга, Піскошторму — Листолапчину маму — та Попелюшку на збори у своєму кублі, і весь Клан почав підозрювати, що минулого дня сталося щось незвичайне.

Листолапка з Карохвісткою ще не встигли дійти до ялівцевого тунелю, як зі свого кубла під Високим Каменем з’явився Вогнезір. Слідом вийшли Сіросмуг та Піскошторма, а за ними шкутильгала Попелюшка. Провідник заскочив на камінь, а решта котів сіла біля підніжжя. У косих променях листопадового сонця руде хутро Вогнезора здавалося справді вогняним.

— Нехай всі коти, здатні спіймати собі здобич, зберуться під Високим Каменем на віче Клану, — вигукнув він.

Листолапка відчула, як всередині щось тьохнуло, коли Карохвістка легко підштовхнула її наперед.

— Ти уже знаєш, що він має сказати, чи не так? — промурмотіла плямиста воячка.

Листолапка неохоче кивнула.

— Я так і знала, що вчора щось дивне сталося, — провадила Карохвістка. — Ви всі повернулися такі, ніби за вами гнався цілий Тіньовий Клан.

— Якби ж то, — пробурмотіла Листолапка.

— Коти Громового Клану, — почав Вогнезір, а тоді зупинився, щоб набрати повітря. — Я… я не знаю, чи доводилося ще якому-небудь провіднику переживати зі своїм Кланом такі темні часи, які я бачу попереду, — його голос дрижав, і він глянув на Піскошторму, наче набираючись сил із її спокійних очей. — Нещодавно Круколап попередив мене, що на Громошляху побільшало Двоногів. Тоді я не надав цьому значення, та й ми все одно нічого б не могли вдіяти, бо там не наші землі. Але вчора…

На галявині запанувала напружена тиша. Вогнезір нечасто говорив аж настільки серйозно. Листолапка чула, як неохоче він промовляв слова, які зусилля йому доводилося робити над собою.

— Мій патруль був неподалік від Зміїних Скель, коли ми побачили, як потвора Двоногів сходить із Громошляху. Вона розпанахувала землю і валила дерева. Вона…

— Але це неможливо! — перебив Сажошуб. — Потвори ніколи не залишають Громошляху.

— Це ж не був іще один з його снів? — спитав Порохошуб надто тихо, щоб це почув Вогнезір, та Листолапка розібрала його бурмотіння. — Вчора щось не те з’їв?

— Замовкни і слухай, — зиркнув на нього Хмарохвіст — племінник Вогнезора.

— Я теж її бачив, — підтвердив Сіросмуг зі свого місця біля підніжжя каменя.

Після слів воєводи запала мертва тиша. Листолапка бачила, як збентежено й налякано переглядаються коти. Карохвістка повернулася до Листолапки.

— Ви справді це бачили?

Листолапка кивнула.

— Ти навіть не уявляєш, що то було.

— А що на це скаже Попелюшка? — вигукнула Крапохвістка, яка сиділа між старійшин. — Зореклан тобі що-небудь показував?

Медикішка підвелася і пильно глянула на Клан своїми блакитними очима. З усіх котів вона здавалася найспокійнішою.

Перш ніж відповісти, Попелюшка підвела погляд на Вогнезора. Листолапка практично побачила, як між ними пробіг спогад про пророцтво вогню і тигра, яке медикішка узріла у вогненному кущі орляка. Їй стало цікаво, яку частину зі всього вони вирішили розповісти Кланові. Тоді Вогнезір кивнув, ніби давав Попелюшці дозвіл говорити. У відповідь вона ледь схилила голову.

— Знамення Зореклану неясні, — сказала Попелюшка. — Я бачу попереду часи великої небезпеки та змін у лісі. Над нами нависла страшна загроза.

— Отже, в тебе були попередження про це! Чому ти не сказала нам раніше? — гукнула Мишошубка, змахнувши хвостом.

— Не будь мишомізкою! — прогарчав Хмарохвіст. — Що би доброго з цього вийшло? Що би ми зробили? Покинули ліс? І куди б ми пішли? Блукати незнайомими землями, чекаючи, коли прийде гололист? Може, тобі б таке сподобалося, Мишошубко, але мені не дуже.

— Я думаю, що Ожинокіготь із Вивірколапкою мали рацію, — пробурмотів Сажошуб до свого брата Дощовуса, — коли вчасно забралися звідси.

Листолапка хотіла виступити на захист зниклих котів, але змусила себе сидіти тихо. Вона була єдиною в Клані, хто знав, що Вивірколапка та Ожинокіготь вирушили за завданням Зореклану, намагаючись врятувати ліс від жахливої загрози. Бурешуб та Перохвоста, Річкові діти Сіросмуга, також пішли з ними, а ще коти з Вітряного та Тіньового Кланів. І хоч як їхні товариші сумували за ними, та Листолапка знала, що ця виправа була на благо всіх Кланів.

«Але небезпека вже дуже близько, — із жахом подумала вона, — а їхній загін досі не повернувся. Невже це означало, що вони зазнали невдачі? Чи, може, це Зореклан зазнав поразки, незважаючи на всі попередження, які вони прислали?»

Попелюшка спокійно дивилася на Клан, що вже потрохи втихомирювався, чекаючи на відповідь.

— Над нами велика небезпека, — повторила вона. — Але я не вірю, що Громовий Клан буде знищено.

Коти переглядалися між собою, збентежені й перелякані. Над табором залягла тиша, аж доки її не порушив один-єдиний жалібний крик, що долинув з групи старійшин. І, наче за сигналом, звідусіль здійнялося нажахане волання. Почувши про наближення гігантських потвор, мало хто міг повірити в запевнення Попелюшки.

Папоротехмарка обгорнула хвостом своїх трьох кошенят, підсовуючи їх ближче під захист свого сірого хутра.

— Що нам робити? — викрикнула вона.

Порохошуб підвівся і заспокійливо притулився до неї носом.

— Ми щось придумаємо, — пообіцяв він. — Покажемо Двоногам, що це наші землі.

— І як ти пропонуєш це зробити? — різко спитала Мишошубка. — Коли це Двоноги цікавилися нашою думкою? Вони собі роблять, що хочуть.

— Їхні потвори розлякають усю здобич, — додав Золошуб. — У лісі й так уже порожньо, як ніколи, а попереду гололист. Що ми будемо їсти?

Коти на галявині заволали ще гучніше, і минув деякий час, доки Вогнезора знову можна було розчути.

— Ми не можемо нічого вирішити, доки не дізнаємося більше, — нявкнув він, коли галас трохи притих. — Те, що трапилося вчора, було біля Змієскель — досить далеко звідси. Можливо, Двоноги й не зайдуть значно далі.

— То чому б Зореклан посилав нам знамення? — спитав Шипокіготь. — Треба визнати це, Вогнезоре, ми не можемо робити вигляд, наче нічого не відбувається.

— Я виряджу додаткові патрулі, — запевнив його Вогнезір, — і спробую поговорити з Тіньовим Кланом. Це сталося біля їхнього кордону, отже, у них також мали бути із цим проблеми.

— Не можна вірити ні слову Тіньового Клану, — прогарчав Хмарохвіст. — Вони б тобі не дали й мишачого хвоста, якби ти з голоду вмирав.

— Може, й ні, — відповів Вогнезір. — Але якщо Двоноги вторглися на їхню територію, вони могли б погодитися на перемовини з нами, якби це означало взаємну допомогу.

— Ага, і якби їжаки почали літати, — промимрив Хмарохвіст. Він відвернувся від Вогнезора і почав щось бурмотіти на вухо Ясносердій, а та притулилася до нього носом, наче заспокоюючи.

— Усі повинні добре пильнувати, — провадив Вогнезір. — Якщо бачите щось незвичайне — одразу доповідайте мені. Ми пережили повінь і пожежу. Ми пережили Тигрозорову зграю собак і Бича з Кривавим Кланом. Це ми теж переживемо.

Провідник зіскочив з каменя, засвідчуючи, що віче завершено.

Тієї ж миті коти на галявині почали розбиватися на невеликі групки, тривожно обговорюючи, що вони щойно почули. Вогнезір із Попелюшкою про щось перемовилися, а тоді медикішка підійшла до Листолапки.

— Вогнезір збирається до Тіньового Клану, — пронявкотіла Попелюшка. — Він хоче, щоб ти пішла з ним.

Листолапка від такої звістки відчула водночас захват та насторогу.

— Чому я?

— Він хоче, щоб із ним були обидві медикішки. Можливо, якщо ми з тобою будемо там, то Чорнозір зрозуміє, що Громовий Клан не прийшов битися, — Попелюшка зблиснула своїми блакитними очима. — Втім, Листолапко, сподіваюся, ти не розгубила свої бойові навички.

Юна кицька нервово ковтнула.

— Ні, Попелюшко.

— Добре.

Майнувши хвостом, медикішка попрямувала до Вогнезора, який вже чекав біля входу до ялівцевого тунелю. Сіросмуг та Орлякошуб були з ним.

— Ходімо, — нявкнув провідник. — Але пам’ятайте: ми не хочемо жодних проблем. Ми хочемо просто поговорити.

Сіросмуг форкнув.

— Спробуй це пояснити Тіньовому Клану. Якщо патруль зловить нас на їхній території, вони нам навіть слова не дадуть сказати.

— Сподіваємося, що це не так, — схвильовано відповів Вогнезір. — Якщо Двоноги загрожують обом нашим Кланам, ми не можемо марнувати сили, воюючи одне з одним.

Сіросмуга це не дуже переконало, та він нічого не відповів. Вогнезір повів їх вгору схилом до кордону з Тіньовим Кланом. Листолапка нагострила вуха, наслухаючи незнайомих звуків, кожна шерстинка на її тілі стояла дибки. Ліс, який завжди був для неї безпечним домом, раптом перетворився на жахливе місце, що кишіло Двоногами та їхніми потворами.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.