Коти-вояки. Цикл 2. Нове пророцтво. Сутінки ebook

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

Аннотація

На новій території стежки чотирьох Кланів розійшлися в різні боки. Тепер кожен з них знову сам по собі, як і було з давніх-давен заповідано вояцьким правильником. Проте небезпеки, що чатують у цих незвіданих місцях, можна подолати лише разом. Громові коти завжди готові простягнути лапу допомоги своїм сусідам, та найбільша біда приходить саме до їхнього табору — нещадний ворог, що палає помстою. У ці темні часи вони мусять виявити всю свою силу та мужність, а дехто — зробити нелегкий вибір, від якого залежить доля всього Клану.

Громадянство

Громовий клан

Провідник

Воєвода

Медикицька

Вояки(дорослі коти і кицьки без кошенят)

Новаки(коти старші шести повень, які готуються стати вояками)

Королеви(кицьки, які виношують або доглядають кошенят)

Старійшини(колишні вояки і королеви, які пішли на спочинок)

Тіньовий Клан

Провідник

Воєвода

Медикіт

Вояки

Королеви

Старійшини

Річковий Клан

Провідник

Воєвода

Медикіт

Вояки

Королеви

Новаки

Старійшини

Вітряний Клан

Провідник

Воєвода

Медикіт

Вояки

Королеви

Старійшини

Коти поза Кланами

Пролог

— Ні! Це якась помилка! — кішка підвела погляд, сидячи біля води; її хутро мерехтіло в місячному сяйві. — Я ще стільки всього мушу зробити!

Із-за озера підійшла блакитно-сіра войовниця з плескатою мордою. Її погляд був співчутливий і ніжний.

— Мені шкода, — нявкнула вона. — Я знаю, що ти хотіла провести значно більше повень зі своїм Кланом, перш ніж долучатися до нас.

Перша кішка перевела погляд на воду. Відзеркалений місяць тремтів, мов самотній листок, а вся поверхня озера мінилася зоряним світлом, яке відкидали незчисленні сяйливі постаті, що встеляли долину. На мить запала тиша, і чувся тільки шум водоспаду, який плюскотів по найкрутіших відрізках скелі. Коти Зореклану мовчки чекали, ніби всі як один поділяли горе кішки, що сиділа понад озером.

— Ти прислужилася своєму Клану значно більше, ніж будь-хто інший за його довге життя, — провадила далі блакитнохутра войовниця. — Тобі, мабуть, здається несправедливим те, що ти мусиш їх зараз покидати.

Кішка біля озера поглянула на воячку своїми блискучими очима.

— Синьозірко, я знаю, що це не твоя провина. Не треба вибачатися.

Синьозірка смикнула хвостом.

— Звісно, що треба. Ти маєш знати, як сильно твій Клан тобі завдячує.

— Усі Клани, — чорно-білий кіт із довгим хвостом підвівся й, обігнувши озеро, став поруч Синьозірки. — Зореклан також. Ми би не змогли знайти наш новий дім без твоєї допомоги, — він поважно вклонився, і зорі на плесі захвилювалися.

Кішка моргнула йому.

— Дякую, Високозорий. У мене були помилки, але я завжди намагалася робити те, що вважала за правильне.

— Зореклан і не вимагає більшого від своїх вояків, — стрункий чорний кіт підвівся і рушив по зарослому мохом камінню. — Якби ми могли змінити твою долю, ми б так і зробили.

— Але пам’ятай, — застерегла Синьозірка, — що навіть Зореклан не може повернути навспак стежину долі, як би нам того не хотілося.

Кішка, яка сиділа біля води, кивнула.

— Я розумію. І намагатимуся бути хороброю. Ви можете сказати мені, коли…

Синьозірка похитала головою.

— Ні. Навіть ми не бачимо майбутнє так чітко. Проте, коли прийде час, ти дізнаєшся, а ми будемо тебе чекати.

Четвертий дух вояка підвівся зі свого місця трохи вище схилом і зійшов до них поміж сяйливих рядів Зореклану. То був світлий смугастий кіт зі звихнутою щелепою.

— В усі часи, коли Клани розповідатимуть історії про велику подорож, твоє ім’я завжди згадуватимуть з пошаною, — пообіцяв він.

— Дякую, Кривозоре, — нявкнула киця.

Усі четверо зоряних котів зібралися навколо неї, — четверо, які були провідниками Кланів, коли їхні лапи ще ступали по землі.

— Знай, що сила Зореклану буде з тобою, — нявкнула Синьозірка. — Ми не залишимо тебе з цим наодинці.

Кішка підняла голову й зустрілася з пильним поглядом блакитних очей.

— Зореклан завжди був зі мною.

— Ти так кажеш навіть попри те, що твоє життя було таким складним? — голос Високозорого звучав здивовано.

— Звісно, — кицька блимнула очима, відбиваючи зоряне сяйво. — Я зустріла чудових друзів у всіх чотирьох Кланах. Я бачила, як народжуються кошенята, і бачила, як старійшини вирушають у свою останню подорож Срібносмугою. Я пройшла довгу дорогу до нового дому наших Кланів. Повірте, я нічого не хотіла би змінити, — кішка замовкла і знову опустила погляд на воду. — Я знаю, що вам не під силу подарувати мені більше часу з моїм Кланом. Але я не можу не прагнути цього.

Синьозірка примружила очі.

— Нам усім боляче, коли молодому коту доводиться приєднатися до Зореклану. Я знаю, що ти і далі вірно служила би своєму Клану ще багато сезонів, — її голос тремтів від болю, і кішка підвела погляд, витягнувши одну лапу, щоб заспокоїти Синьозірку.

— Не журись, Синьозірко. Я знаю, що про мій Клан дбатимуть і після моєї смерті.

Над долиною піднявся схвальний муркіт. Синьозірка схилила голову перед кішкою, війнувши на неї своїм ароматом.

— Ми з тобою завжди, — нявкнула вона.

Тоді всі інші коти по черзі обернулися, додавши до її запаху свій і наповнивши повітря легким присмаком зір, криги й нічного вітру. За ними рушили інші вояки — граційна плямиста кішка, кремезний коричневий кіт, срібляста смугаста воячка — сповнюючи кішку силою і відвагою Зореклану.

Їхні голоси злилися в журних заводинах і здійнялися до зірок. Тоді мерехтливі фігури почали одна за одною танути, і невдовзі долина спорожніла.

Усі зорі світили на самотню кішку, яка нерухомо сиділа біля озера.

Розділ 1

— Нехай усі коти, здатні піймати собі здобич, зберуться під Високим Виступом на віче Клану.

Вивіркострибка стрепенулася зі сну, щойно вигук Громового провідника пролунав понад кам’яною лощовиною. Хмарохвіст уже виходив крізь шпичасті гілки, що затуляли вояцьке кубло. Його партнерка Ясносерда потягнулася на їхньому мшаному кубельці, підвелася і вийшла за ним.

— Що Вогнезорові тепер ще треба? — пробурмотів Порохошуб, заспано підіймаючись на лапи й обтрушуючись від моху. Він роздратовано смикнув вухами і вийшов на галявину слідом за своїми товаришами.

Вивіркострибка широко позіхнула, підвелася і нашвидку причепурилася. Порохошуб сьогодні був іще більш дратівливий, ніж зазвичай. З його незграбних рухів Вивіркострибка бачила, що рана, яку він отримав у битві проти Багнокігтя, досі не загоїлася. Більшість котів Громового Клану все ще носили шрами від кігтів бунтівників; у Вивіркострибки теж болів бік від рани, тож вона кілька разів швидко її лизнула.

Багнокіготь був воєводою Вітряного Клану, доки всі Клани не прибули на свої нові землі навколо озера. За мить до власної смерті колишній провідник Високозорий призначив воєводою Одновуса, щоб той став його наступником. Розлючений Багнокіготь підняв повстання проти Одновуса, перш ніж той встиг отримати свої дев’ять життів від Зореклану. А Шулікокриг із Річкового Клану йому допоміг. Вивіркострибка відчула приплив злості, пригадавши, як Ожинокіготь наполягав на тому, що треба вірити його зведеному брату. І це після того, як Шулікокриг по вуха вляпався у Багнокігтеву зраду!

«Слава Зореклану, — подумала Вивіркострибка, — що Громовий Клан вчасно викрив їхній план і долучився до битви проти Багнокігтя та його поплічників». Зореклан показав, хто був істинним провідником, коли блискавка вдарила в дерево, яке впало на Багнокігтя і вбило його.

Закінчивши вилизувати своє темно-руде хутро, Вивіркострибка прослизнула поміж гілля і вийшла на галявину, тремтячи від холодного повітря. Бліде гололистове сонце тільки-но з’явилося з-за дерев, які оточували кам’яну лощовину, де після довгої подорожі оселився Громовий Клан. Голі гілки торохкотіли від вітру, але внизу було тихо. Повітря було наче хрумке, іній ще вкривав траву й кущі. Та все ж Вивіркострибка вже вловила ледь помітний натяк на появу молодої зелені — а це означало, що новолист був не за горами.

Вона випустила кігті в землю та смачно потягнулася. Її батько, Вогнезір, сидів на Високому Виступі біля свого кубла, десь посередині прискалка. Вогнисте хутро провідника виблискувало в косих променях сонця, а його зелені очі сяяли гордістю, коли він обводив поглядом свій Клан. Вивіркострибка здогадалася, що батько не був би таким упевненим, якби мусив повідомити їм про якісь проблеми.

Коти вже зібралися на галявині. Мишошубка й Золотоквітка вийшли з кубла старійшин; Золотоквітка вела за собою Довгохвоста, поклавши йому на плече кінчик свого хвоста.

— Привіт, — до Вивіркострибки підійшла її сестра Листоплеса і торкнулась до неї носом. — Як твої подряпини? Хочеш іще нагідок?

— Ні, у мене все добре, дякую. — Листоплеса та її виховниця Попелюшка, медикішка Громового Клану, мали дуже багато роботи після битви, шукаючи потрібні трави і лікуючи котячі рани. — Є багато котів, яким вони потрібніші, — додала Вивіркострибка.

Листоплеса обнюхала шрами сестри і задоволено кивнула.

— Маєш рацію. Вони добре загоюються.

З боку ясел почувся захоплений писк, і звідти вискочив Березко, перечепився через самого себе та впав купкою світло-коричневого хутра, а тоді підвівся й сів біля свого тата Порохошуба. Його мама Папоротехмарка підійшла та сіла поруч із ним, повернувши голову, щоби прилизати скуйовджене хутро кошеняти.

Вивіркострибка весело муркнула. Її погляд прослизнув повз них до тунелю крізь тернову загорожу, де був вхід до табору. Вона відчула, як м’язи на її плечах напружуються. Щойно повернувся досвітній патруль. Із тунелю вийшов Ожинокіготь, а за ним — Піскошторма та Дощовус.

— Що сталося? — спитала Листоплеса.

Вивіркострибка ледь зітхнула. Вони із сестрою були значно ближчі, ніж більшість братів і сестер, і кожна завжди відчувала те, що відчуває інша.

— Це через Ожинокігтя, — неохоче нявкнула вона. — Не можу повірити, що він досі дружить із Шулікокригом — після того, як той підтримав Багнокігтя.

— Багато хто підтримав Багнокігтя, — зауважила Листоплеса. — Вони так вчинили, бо справді вірили, що Одновус не був істинним провідником Вітряного Клану. Але після того як упало дерево, Шулікокриг визнав, що помилявся і що Багнокіготь обманом змусив його приєднатися. Одновус уже йому пробачив, як і всі інші коти, що билися проти нього.

Вивіркострибка махнула хвостом.

— Шулікокриг збрехав! Він був заодно з Багнокігтем увесь час. Я чула, що Багнокіготь сказав перед смертю — Шулікокриг намагався здобути владу, щоб захопити Річковий Клан.

Листоплеса пронизала Вивіркострибку своїм стурбованим поглядом.

— У тебе немає жодних доказів, Вивіркострибко. Чому б ми мали вірити Багнокігтю, а не Шулікокригу? Ти впевнена, що неупереджено ставишся до Шулікокрига через те, хто був його батьком?

Вивіркострибка вже розтулила рота, щоби сказати щось у відповідь, але нічого не придумала.

— Не забувай, що Тигрозір був і Ожинокігтевим батьком, — мовила далі Листоплеса. — Може, він і був кровожерним зрадником, але це не означає, що його сини повинні наслідувати його. Я довіряю Шулікокригові не більше, ніж ти, але ми не можемо стверджувати, що він такий самий злий, як і його батько, не маючи доказів. І навіть якщо Шулікокриг справді небезпечний, це не означає, що Ожинокіготь такий самий, як він чи як Тигрозір.

Вивіркострибка непевно смикнула хвостом.

— Мабуть, твоя правда. — Троє цих смугастих котів переплелися, немов галузки ожини, і Вивіркострибка задумалася про те, чи вдасться хоч одному з Тигрозорових синів коли-небудь позбутися батькової зрадницької спадщини. — Просто… Ожинокіготь взагалі не слухає, що я йому кажу! Він ставиться до Шулікокрига значно краще, ніж до мене. Не розумію, чому він вірить його словам більше, ніж моїм.

— Шулікокриг — його брат, — нагадала Листоплеса. Її бурштиновий погляд був теплим і співчутливим. — Ти не думаєш, що краще судити Ожинокігтя за тим, що зараз робить він, аніж за тим, що робив його батько? Чи ти боїшся того, що він може зробити в майбутньому?

— Ти думаєш, я несправедлива? — запитала Вивіркострибка. Під час подорожі до Сонцеспаду, куди їх послав Зореклан, щоби дізнатися про небезпеку, яка загрожує усім Кланам, вона довіряла Ожинокігтеві своє життя. Та відколи побачила, як міцніє його дружба зі зведеним братом Шулікокригом, її довіра до нього розтанула, мов роса.

— Я думаю, що ти марно засмучуєшся, — відповіла Листоплеса.

— Я не засмучуюся. — Вивіркострибка навіть перед власною сестрою не могла визнати, як болісно мучила її думка про те, що вона втратила. — Я непокоюся за Клан, от і все. Якщо Ожинокіготь хоче водитися з Шулікокригом, то мене це не обходить, — прогарчала вона.

Листоплеса поклала кінчик свого хвоста на плече сестрі.

— Не роби вигляд, що тобі байдуже, — нявкнула вона. — Особливо переді мною, — її голос був ніжний, але погляд — серйозний.

— Привіт, Вивіркострибко! — Вона не встигла відповісти, бо до них приєднався Золошуб. Сірий кіт махнув їй хвостом. — Ходи сідай біля мене.

Вивіркострибка підійшла до вояка, помітивши, як його сині очі зблиснули, коли вона до нього доєдналася. Листоплеса пішла за нею і швиденько лизнула їй вухо.

— Намагайся не перейматися, — промурмотіла вона. — Усе буде добре.

Листоплеса дружелюбно кивнула Золошубові, а тоді відійшла і сіла біля Попелюшки під Високим Виступом.

Краєм ока Вивіркострибка помітила, що Ожинокіготь ступив кілька кроків у її напрямку. Непевний вираз його очей змінився на похмурий, коли вона всілася біля Золошуба, й Ожинокіготь різко обернувся й сів поруч із Орлякошубом та Карохвісткою. У Вивіркострибки пробігли мурашки шкірою, та вона не знала, від полегшення чи від розчарування. Тоді заговорив Вогнезір, і руда воячка спрямувала погляд на нього, відчуваючи, як Ожинокігтеві бурштинові очі пропалюють їй хутро.

— Коти Громового Клану, вже минули три світанки від битви з Багнокігтем, — нявкнув провідник. — Біля нашого табору досі лежать два мертвих вояки. Тепер, коли ми вже відпочили, треба повернути їх Тіньовому Кланові.

Вивіркострибка здригнулася. Вона знайшла цю кам’яну лощовину, коли впала в неї — тоді вони разом з чотирма іншими котами вперше оглядали ліс. Вивіркострибці неймовірно пощастило, що та частина скелі, де вона послизнулася, була достатньо низька. Проте під час битви двоє втікачів із Тіньового Клану впали з обриву в його найвищому місці й попереламували шиї на галявині внизу.

— Ти думаєш, Тіньовий Клан їх прийме? — нявкнув Хмарохвіст. — Вони ж допомагали тому зраднику Багнокігтю.

— Не нам визначати вірність іншого Клану своїм воякам, — застеріг Вогнезір. — Багнокіготь не був звичайним зрадником. Навіть коти з інших Кланів вірили, що він був істинним провідником Вітряного Клану.

Хмарохвіст смикнув кінчиком хвоста, вочевидь невдоволений, хоча Вивіркострибка побачила, як кивнув Ожинокіготь, — неначе він подумав про Шулікокрига.

— Загиблі коти були вояками Тіньового Клану, — мовив далі Вогнезір, — і їхні товариші захочуть вшанувати їх перед мандрівкою до Зореклану. Наш патруль мусить віднести тіла до кордону з Тіньовим Кланом.

— Я піду, — запропонував Шипокіготь.

— Дякую, — Вогнезір схилив голову. — Орлякошубе, ти також підеш, і…

Він завагався й замислено обвів поглядом своїх старших вояків. Вивіркострибка зрозуміла, що це завдання може бути небезпечним. Хоч у битві брали участь лише кілька Тіньових котів, та їхній провідник Чорнозір усе одно міг звинуватити Громовий Клан у загибелі своїх вояків і використати це, як привід для нападу.

— Порохошуб та Хмарохвіст, — вирішив Вогнезір. — Віднесіть тіла до кордону і залиште біля сухого дерева, а тоді знайдіть патруль Тіньового Клану і розкажіть їм, що трапилось. Але не шукайте проблем. — Його погляд на мить спинився на Хмарохвостові, так, ніби він боявся, що запальний білий вояк може сказати щось не те. — Якщо Тіньовий Клан налаштований вороже, то чимшвидше забирайтеся звідти.

Шипокіготь підвівся й підкликав решту патруля помахом хвоста. Разом вони рушили до тернового тунелю. Тіла Тіньових вояків лежали просто біля виходу, заховані в густих заростях ожини від лисиць та інших стервоїдів.

Вогнезір перечекав, доки втихне шурхотіння гілок за патрулем, а тоді продовжив:

— Учора Одновус мав піти до Місячного Ставу, щоб отримати свої дев’ять життів та ім’я. Проте його провідництво не буде усталене, якщо його не приймуть усі до одного члени його Клану. Я поведу патруль до Вітряного Клану, щоб це перевірити.

— Але ж це проблема Вітряного Клану! — запротестувала Мишошубка. — Громові вояки вже одного разу заробили собі шрами, допомагаючи Одновусу. Ми ще недостатньо для нього зробили?

Вивіркострибка, хоч у неї ще болів поранений бік, не могла з цим погодитися.

— Якщо ми ризикували життями заради Одновуса, — сказала вона, — то чому б не піти й не переконатися, чи це було того варте?

Мишошубка зиркнула на неї, проте Вогнезір махнув хвостом, аби закінчити сварку, перш ніж вона зайшла задалеко.

Підвелася Попелюшка.

— Хто би не мав вести цей патруль, Вогнезоре, це не будеш ти. Ти звихнув плече в бою, і тобі треба залишатися в таборі, доки воно не загоїться.

Вогнезір настовбурчив хутро на загривку, та враз розслабився і кивнув медикішці.

— Що ж, гаразд, Попелюшко.

— Я поведу патруль, — скочив на лапи Ожинокіготь.

— Дякую, Ожинокігтю, — нявкнув Вогнезір. — Однак вам краще не заходити на територію Вітряного Клану. Ми повинні показати, що поважаємо їхні кордони. Поведи патруль уздовж кордону і глянь, чи не буде десь їхніх котів.

Ожинокіготь кивнув.

— Не хвилюйся, Вогнезоре. Я подбаю, щоб жоден кіт не переступив кордону.

Косариконіг, який сидів біля Золошуба з іншого боку, ніж Вивіркострибка, форкнув.

— Великий начальник, — буркнув він. — Що він про себе думає взагалі? Що він воєвода?

— Ожинокіготь — хороший вояк, — нявкнув Золошуб. — Нема нічого поганого в тому, щоб хотіти стати воєводою.

— Тільки от у Громового Клану вже є воєвода, — нагадав Косариконіг.

— Але Сіросмуга тут нема, — відповів Золошуб. — І рано чи пізно Вогнезорові доведеться вирішувати, скільки ще він готовий на нього чекати.

Вивіркострибка відчула болючий укол жалю. Двоноги впіймали Громового воєводу саме перед тим, як Клан був змушений тікати зі свого старого лісового дому. Вивіркострибка досі пам’ятала той шок, який відчула, побачивши, як Сіросмуга везли геть у гаркітливій закаляній болотом потворі Двоногів. Ніхто не знав його подальшої долі, та все ж Вогнезір відмовлявся вірити, що той загинув, і не призначав нового воєводу.

«Ожинокіготь насправді хоче бути воєводою?» — задумалась Вивіркострибка. І не могла подумки не додати: «точнісінько, як Тигрозір», згадавши, наскільки далеко був готовий зайти кровожерний вояк, щоби вдовольнити свої амбіції.

Вогнезір гукнув її на ім’я, повертаючи назад у лощовину.

— Вивіркострибко, ти можеш піти до Вітряного Клану разом з Ожинокігтем. Золошубе, Дощовусе, ви теж.

Вивіркострибка нагострила вуха; гарна пробіжка лісом допомогла б позбутися цих неспокійних спогадів. Золошуб уже стояв напоготові, високо піднявши хвіст.

— Ходімо! — нявкнула Вивіркострибка та пострибала до Ожинокігтя.

— Ще ні, — твердо відповів Ожинокіготь й окинув її та Золошуба таким поглядом, ніби ніколи їх і не знав. — Я хочу послухати решту віча.

Вивіркострибка невдоволено зиркнула на нього і знову сіла.

— Нам також потрібні мисливські патрулі, — нявкнув Вогнезір. — Піскоштормо, ти зможеш їх організувати?

— Звісно, — Піскошторма підвела погляд зі свого місця під прискалком. — Проте я хочу сказати ще одну річ, перш ніж закінчиться віче. — Вона замовкла, і Вогнезір махнув їй хвостом, щоб говорила далі. — У Громового Клану зараз лише одна новачка. Вона не може впоратися з усіма обов’язками.

Сажошуб, брат Карохвістки, смикнув хвостом.

— Так, мені вже набридло носити мох для підстилок. Це не для вояка робота, — поскаржився він. Хоч минуло ще не так багато часу, відколи його висвятили на вояка, та він вочевидь сподівався, що його новацькі обов’язки закінчаться назавжди, щойно Вогнезір нарече його вояцьким ім’ям.

— Дуже шкода, — Вогнезір глянув на юного вояка; його голос був твердий. — Проте одна новачка не може тягнути все це на собі.

— Білолапка працює без спочину, — додала Мишошубка. — Вона заслуговує на допомогу.

Білолапка, єдина новачка у Клані, втягнула голову і переминалася з лапи на лапу. Вивіркострибка бачила, що вона не очікувала похвали від цієї жилавої карої старійшини, у якої язик був не менш гострий, ніж кігті.

— Я допоможу! — захоплено застрибав Березко. — Я вже дорослий, я можу бути новаком!

— Ні, ще ні, — лагідно сказала йому Папоротехмарка. — Ще повню почекай.

— Боюся, Березку, що твоя мама має рацію, — нявкнув Вогнезір. — Але не хвилюйся, тобі ще прийде час. І роботи для тебе залишиться ще багато. Піскоштормо, ти могла б тим часом розподілити обов’язки, щоб нікому не довелося робити більше, ніж належить?

Руда кішка кивнула.

— Звісно, і я подбаю, щоб у Білолапки залишалося достатньо часу для тренувань із виховником. І ще одне, — додала вона. — Оскільки в нас немає новаків, яких треба тренувати, ми не відточуємо свої вояцькі навики так, як раніше. Якщо буде ще одна битва, у нас можуть бути з цим проблеми.

— Не буде ще одної битви, — нявкнув Косариконіг. — Багнокіготь уже мертвий, то звідки загроза?

— Так, у нас роботи вистачає, — пробурмотів Сажошуб.

— А Багнокіготь — це єдиний кіт, який коли-небудь спричиняв проблеми? — уїдливо спитала Мишошубка, зневажливо смикнувши вусами. — Коли проживеш стільки, скільки я, то побачиш, що завжди є якась загроза.

— Саме так, Мишошубко, — нявкнув Вогнезір. — Чотири Клани знову розходяться, і рано чи пізно ми зрозуміємо, що в нас немає виходу, і треба битися. Нам потрібен хтось відповідальний за те, щоб тримати під контролем наші бойові навики.

Золошуб збирався вже зголоситися, та не встиг нічого сказати, як поперед нього встряв Ожинокіготь:

— Я можу це робити, Вогнезоре.

У Вивіркострибки наїжилося хутро. Такою роботою зазвичай займався воєвода; здавалося, що Ожинокіготь і справді намагається зайняти місце Сіросмуга.

— Від завтра я можу займатися боротьбою з двома-трьома котами, — мовив далі смугань. — Золошубе, почну з тебе і Косариконога.

Золошуб примружив свої блакитні очі.

— Без кігтів?

Ожинокіготь зустрівся з його поглядом.

— Без кігтів, але це все. Ми не кошенята, щоб гратися.

— А Золошуб такого і не говорив! — скочила на лапи Вивіркострибка, настовбурчивши хутро на спині. — Я поборюся з тобою, побачимо, чи тобі здасться, що я граюся!

Ожинокіготь кліпнув.

— Я певен, що Золошуб і сам може за себе постояти, без твоєї помочі, Вивіркострибко. Чому б тобі не дозволити йому говорити самому?

Вивіркострибка проігнорувала те, що Золошуб застережливо торкнувся хвостом її плеча. Руда воячка була надто розлючена й не усвідомлювала, що вчинила сварку посеред віча Клану.

— Ожинокігтю, думаєш, що ти такий великий…

— Досить! — махнув хвостом Вогнезір. Погляд його зелених очей пропалював хутро Вивіркострибки, і та, присоромлена, сіла.

— Я ж казав, що він себе уявив великим начальником, — прошепотів їй на вухо Косариконіг.

— Дякую, Ожинокігтю, — нявкнув Вогнезір. — Подбай, щоб кожен і кожна мали змогу попрактикуватися найближчим часом.

Провідник окинув поглядом котів унизу, неначе обдивлявся кожен шрам, кожен клапоть відірваного хутра, міркуючи, за скільки часу вони знову будуть готові до битви.

Підвелася Ясносерда.

— Тут неподалік є захищена галявина, — біло-руда кішка вказала хвостом напрямок. — Я там вчора полювала. Долівка рівна і поросла мохом, там було б гарне місце для тренувань, як та наша піщана лощовина в лісі.

— Звучить ідеально, — нявкнув Вогнезір. — Покажи мені її після віча. Ожинокігтю, не забудь доповісти, щойно прийдете від Вітряного Клану.

Смугастий вояк коротко кивнув і повернувся до Вивіркострибки.

— Можемо вже йти, якщо ти готова.

Вивіркострибка підскочила на лапи і примружила очі.

— Досить мене дражнити, Ожинокігтю.

— То почни поводитись, як воячка, а не якась мишомізка новачка. Чи ти вважаєш, що Вогнезорові слід було обрати когось іншого, щоб повів цей патруль?

Його голос був холодний, як і його очі. Вивіркострибка відчула, як усередині кольнула образа. Це був не той самий кіт, який мандрував із нею та іншими до Сонцеспаду. Під час тої подорожі він був її найближчим другом, котом, який важив для неї більше за всіх інших, а тепер вона його не впізнавала.

— Вогнезір може обирати, кого схоче, — відповіла Вивіркострибка, випльовуючи кожне слово, ніби пісок. — Зрештою, ти — один зі старших вояків.

— Але ти насправді так не думаєш, — кинув їй у відповідь Ожинокіготь. Його бурштинові очі палали, а вуха були прищулені від злості. — Ти думаєш, що я невірний, бо в мене є родич в іншому Клані. Я бачив, як ти стежила за мною, коли я був із Шулікокригом біля озера.

— І добре, що стежила, — відрубала Вивіркострибка. — Інакше ніхто б не дізнався, що Шулікокриг плів змову, аби стати Вітряним воєводою і потім захопити Річковий Клан. Я чула, що сказав Багнокіготь.

— Багнокіготь брехав! — зашипів Ожинокіготь, розлючено настовбурчивши хутро на карку. — Чому ми маємо вірити цьому зраднику?

— А чому ми маємо вірити Шулікокригові? — Вивіркострибка роздратовано шматувала кігтями ґрунт.

— А чому не маємо? — відрізав Ожинокіготь. — Бо його батьком був Тигрозір? Так він був і моїм батьком!

— Це нечесно, — запротестував Золошуб, ставши опліч Вивіркострибки. — Вивіркострибка не казала…

— Це тебе не стосується! — накинувся Ожинокіготь на сірого кота, вимахуючи хвостом. — Тебе це ніяк не стосується!

Вивіркострибка випустила кігті; вона вже була за волосину від того, аби пошматувати Ожинокігтеву мордяку. Та раптом вона побачила Вогнезора, який виходив із табору разом з Ясносердою, і зрозуміла, як розізлився б її батько, якщо б його вояки почали битися поміж собою. Вона глибоко зарилася кігтями в торф’янистий ґрунт.

— Мене не колише, ким був його батько! — прошипіла вона. — Я не довіряю Шулікокригу, бо він плів змову проти Одновуса. Він зробить усе задля влади. Тільки сліпий їжак цього не бачить.

Ожинокіготь кинув на неї злий погляд.

— Ти так кажеш, але в тебе нема жодних доказів. Шулікокриг — мій брат. І я не збираюся відвертатися від нього, коли він не зробив нічого поганого.

— То й добре! — вигукнула Вивіркострибка. — Він тебе так задурманив, що ти не побачив би правди, навіть якби вона встала та вкусила тебе! Чому б тобі не приєднатися до Річкового Клану, якщо це тебе ощасливить? Тобі очевидно не в голові Громовий Клан — чи я.

Ожинокіготь уже приготувався кинути якусь уїдливу відповідь, коли це Березко перечепився, ганяючись за власним хвостом, і впав прямо до передніх лап смугастого вояка. Очі малого притьмом розширилися, коли він побачив нагороїжених вояка й воячку, які кидали одне на одного розлючені погляди та вимахували хвостами.

— Вибачте! — писнув Березко й дременув до ясел.

Ожинокіготь відступив крок назад, закопиливши губу.

— Ходімо, ми гаємо час. Такими темпами ми й до ночі не дійдемо до Вітряного Клану.

І, не перевіряючи, чи решта патруля йде за ним, він розвернувся й подався до виходу, задерши хвоста.

Вивіркострибка перезирнулася із Золошубом і побачила в його блакитних очах занепокоєння та ніжність. Після Ожинокігтевої ворожості це було, як прохолодна водичка у спекотний день.

— Як ти? — спитав він.

— Нормально, — з натиском відповіла Вивіркострибка, рушивши за Ожинокігтем. Вона зачепила дорогою Дощовуса, який витріщався так, ніби в неї виросли кролячі вуха. — Ходімо, бо ми його так ніколи не доженемо.

Ожинокіготь, не чекаючи на них і не озираючись, пірнув у терновий тунель. Коли він зник поміж тремтливих гілок, Вивіркострибка відчула, як усередині в неї все спорожніло; вона почувалася так, ніби Ожинокіготь навмисне хотів зникнути з її життя. Чи стануть вони коли-небудь знову друзями? Після такої сварки — навряд чи.

Їй просто потрібно було змиритись: те, що між ними колись було — дружба, яка протривала всю їхню довгу подорож, — добігло кінця.

Розділ 2

Оце вперше від битви проти Багнокігтя Вивіркострибка вийшла за межі табору; вона насолоджувалася тим, як вітерець куйовдить її хутро і як листя хрумтить під лапами. То тут, то там з’являлися перші ознаки новолисту: під деревом прорізалося кілька бліденьких підсніжників, а одна-єдина квітка мати-й-мачухи жовтіла, мов сонячна плямка, на тлі мшаного зеленого стовбура. Вивіркострибка нагадала собі розповісти Листоплесій, де його шукати. Мати-й-мачуха допомагала від задухи.

Коли вони вже досить далеко відійшли від табору, Ожинокіготь зупинився.

— Чому б вам двом не повести перед? — запропонував він, кивнувши Золошубові та Дощовусові. — Перевіримо, наскільки добре ви знаєте нову територію.

— Звісно, — з ентузіазмом погодився Дощовус і побіг наперед.

Однак Золошуб зміряв смугастого вояка холодним поглядом, перш ніж податися крізь орляк слідом за Дощовусом. Вивіркострибка знала чому.

— Навіщо ти це сказав? — роздратовано нявкнула вона до Ожинокігтя, коли вони залишилися самі. — Ти поводишся з ними так, ніби вони твої новаки. Не забувай, що Золошуб старший за тебе.

— А я очолюю цей патруль, — зауважив Ожинокіготь. — Якщо тобі не подобаються мої накази, то можеш повертатися.

Вивіркострибка вже розтулила рота, щоб відповісти щось ущипливе, проте змовчала. Вона не хотіла вв’язуватись у ще одну сварку. Натомість рішуче пройшла повз Ожинокігтя і минула зарості ожини, біжучи за слідом, який лишили Дощовус із Золошубом.

Золошуб, мабуть, почув, як вона зачепила дорогою папороть; він зачекав, доки воячка його наздожене, і трохи сповільнив ходу.

— На деревах уже бруньки бубнявіють, — сказав Золошуб, махнувши хвостом на гілля дуба. — Скоро новолист.

— Не можу дочекатися, — нявкнула Вивіркострибка. — Ніяких тобі льоду і снігу, здобичі повно.

— Так, Клану не завадило б трохи більше свіжини, — погодився Золошуб. — До речі, про свіжину: може, пополюємо? Як думаєш, Ожинокіготь буде не проти?

— А мені не в голові, чи не буде проти Ожинокіготь, — прошипіла Вивіркострибка.

Воячка розтулила щелепи й покуштувала повітря. Спершу їй здалося, що вона вловила слід борсука, і Вивіркострибка замислилась, чи розповідати про це Ожинокігтеві: борсуки — це проблема, особливо якщо їхня територія накладалася на територію Клану. Проте зараз Ожинокіготь був останнім котом у лісі, з яким їй хотілось би говорити, і до того ж він усе одно не слухатиме жодного її слова.

Вона знову покуштувала повітря. Її заполонив запах білки, і коли Вивіркострибка помітила пишнохвосте звірятко, яке заклопотано возилося з горіхом за кілька лисячих хвостів попереду, то витіснила з пам’яті борсука. Перевіривши напрям вітру, воячка стала в мисливську стійку і почала підкрадатися до здобичі. Коли вона вистрибнула, білка кинулась до найближчого дерева, проте Вивіркострибка виявилася спритнішою. Її кігті зімкнулися на білячому плечі, і вона прикінчила її швидким укусом у шию.

Раптом пролунав гучний клич, і Вивіркострибка, обернувшись, побачила дрозда, який злетів з куща орляка. Золошуб розчаровано дивився на птаха.

— Не пощастило! — гукнула Вивіркострибка. — Мабуть, я налякала його, коли напала на білку.

Золошуб похитав головою.

— Ні, я наступив на галузку.

— Не переживай, можемо поділитися моєю здобиччю, — дружньо махнула хвостом Вивіркострибка. — Тут вистачить.

Тільки-но Золошуб присів із нею над свіжиною, як із чагарів з’явився Ожинокіготь.

— Що ви робите? — прогарчав він. — Ми ж ідемо зустрітися з Вітряним Кланом, чи ви забули вже?

Вивіркострибка проковтнула шматок здобичі.

— Ох, Ожинокігтю, охолонь трохи, заради Зореклану. Ми ще від ранку не їли, — і незграбно, не певна, як відреагує Ожинокіготь на її намагання бути дружелюбною, вона відійшла трохи від білки. — Можеш пригощатися, якщо хочеш.

— Ні, дякую, — різко відповів смугань. — Де Дощовус?

— Пішов наперед, — нявкнув Золошуб і махнув хвостом.

Не кажучи більше ні слова, Ожинокіготь подався в тому напрямку, куди вказав сірий кіт. Смугастий вояк пропхнувся крізь високу траву, і за мить його темне хутро зникло за вогкими зеленими вайями.

Вивіркострибка роздратовано зашипіла.

Золошуб легенько поплескав її по вуху кінчиком хвоста.

— Не бери так близько до серця.

— Я й не беру, — буркнула Вивіркострибка, намагаючись переконати себе, що це правда. Вона знову пригадала, наскільки близькими вони з Ожинокігтем були під час їхніх мандрівок, як вони покладалися одне на одного і як потребували одне одного. «Як ми дійшли від того до оцього?» — у відчаї подумала Громова воячка.

Підвівши погляд на Золошуба, вона побачила, що його очі потемніли від занепокоєння. Вивіркострибка знала, що він хотів бути ближчим до неї, стати не тільки товаришем по Клану. Вона відчувала спокусу сказати йому, що почувається так само, проте було ще надто рано, аби вона була певна, що її почуття щирі. Спершу їй потрібно було перегніватися через сварку з Ожинокігтем. «А тим часом у нас є робота, — нетерпляче нагадала собі Вивіркострибка. — Ти ж воячка, а не якась пришелепувата кролиця!»

Вони із Золошубом розправилися з білкою кількома швидкими ковтками і далі рушили до кордону з Вітряним Кланом. Невдовзі вони наздогнали Ожинокігтя та Дощовуса. Ожинокіготь вполював шпака і зголодніло впивався в нього зубами, а Дощовус дожовував мишу. Коли Золошуб із Вивіркострибкою підійшли ближче, сірий вояк підвів на них очі.

— Я думав, ви загубилися, — нявкнув він.

Ожинокіготь доїв свого шпака і підвівся. Не зронивши ні слова, він обернувся й пішов далі. Вивіркострибка перезирнулася із Золошубом, знизала плечима і подалася за смугастим котом.

Згодом ліс порідів, і Вивіркострибка вже чула дзюркотіння води. Патруль вийшов на верхівку звору, який вів до струмка, що протікав по кордону з Вітряним Кланом. Вітерець доносив запах Вітряного Клану, проте котів ніде не було видно.

— Мабуть, ми якраз пропустили патруль, — тихо нявкнув Золошуб. — Ці помітки свіжі.

Це був хороший знак, подумала Вивіркострибка. Якщо Вітряний Клан зумів зорганізуватися, аби патрулювати кордони, то вони, вочевидь, уже оговталися від повстання Багнокігтя. Отже, це означало, що Одновус зможе піти до Місячного Ставу й отримати свої дев’ять життів та провідницьке ім’я від Зореклану?

— Ходімо до скоків[1], — запропонував Ожинокіготь. — Може, ми їх ще доженемо.

Він збіг униз і рушив берегом проти течії, решта патруля не відставала. Скоро дерева зникли зовсім, і перед ними відкрилася широка прилука. Вивіркострибка повернула голову й подивилася на сіру смугу безлистих гілок унизу. В озері під ними віддзеркалювалося бліде блакитне небо, сонце вже майже дійшло до зеніту.

Струмок тут збігав стрімкими порогами, поміж берегами, порослими осокою та рогозою. Вода плюскотіла на порогах, що утворювали стежинку, якою коти могли легко перескочити до прилуки на тому березі, навіть коли струмок був повноводний.

Вітер ударив Вивіркострибці в лице, пригладивши її хутро і змусивши очі засльозитися.

— Не знаю, як Вітряний Клан може це терпіти, — пробурмотіла вона до Золошуба. — Тут ніде ані деревця!

Золошуб коротко засміявся.

— А вони, мабуть, думають, як Громовий Клан може терпіти те, що купа гілок заступає небо.

— Спитаєш, коли дощ піде, — буркнула Вивіркострибка.

Раптом вона краєм ока помітила щось світло-коричневе: то кролик біг краєм схилу. У Вивіркострибки аж лапи засвербіли за ним побігти, але вони вже досить глибоко зайшли на Вітряну територію. За мить з’явився стрункий чорносірий кіт і кинувся за кролем, низько торкаючись животом торфовища. Вивіркострибка закліпала, щоби прочистити змокрілі очі, й упізнала Воронокрила. Він, як і Ожинокіготь, був одним із котів, яких обрав Зореклан для подорожі до Сонцеспаду.

Мисливець і здобич зникли в лощовині. Пролунав пронизливий писк, а тоді швидко обірвався — Вивіркострибка зрозуміла, що Вітряний вояк досягнув свого.

— Мисливський патруль, — нявкнув Дощовус, кивнувши на верхівку пагорба.

Слідом за Воронокрилом з пагорба спускалися ще двоє Вітряних котів, але вже повільніше. Вивіркострибка розпізнала темно-сіре смугасте хутро Павотенога; за ним крокував менший кіт — то був його новак Ласколап. Третьою була Білохвістка. Вітряна воячка доєдналася до побратимів, коли вони зупинилися, побачивши патруль Громового Клану.

Ожинокіготь вигукнув:

— Ми принесли повідомлення від Вогнезора!

Павотеніг із Білохвісткою перезирнулися, а тоді Павотеніг повів Вітряних котів униз зі схилу, і зрештою всі троє опинилися на протилежному березі струмка.

— Яке повідомлення? — запитав Павотеніг.

Вивіркострибка оглянула Вітряного вояка. Він був одним із найлютіших прибічників Багнокігтя, і в нього досі не загоїлися бойові рани: його вухо було розірване, а на одному плечі видніла залисина. Проте Одновус вочевидь вирішив знову довіритися цьому вояку, якщо дозволив йому очолити патруль.

Ожинокіготь кивнув на знак привітання.

— Вогнезір послав нас подивитися, чи все гаразд, — нявкнув він. — Він попросив перевірити, чи Одновус ходив до Місячного Ставу.

— Однозір, — виправила його Білохвістка.

У Вивіркострибки тріпнуло серце. Назвати провідника Клану його звичайним вояцьким ім’ям було справді великою помилкою — так, наче Ожинокіготь не очікував, що той уже отримав ім’я від Зореклану.

— Вибач… Однозір, — Ожинокіготь смикнув вухом, проте його голос залишався спокійним. — Це чудова новина. Будь ласка, передайте йому наші вітання.

Павотеніг примружив очі.

— Чому Вогнезір послав вас? Чи він думає, що Зореклан не подарував би Однозорові дев’ять життів?

Вивіркострибка здивовано розкрила очі. Може, Павотеніг уже забув, що Однозір зараз був би воронячим їдлом, якби не Вогнезір із Громовим Кланом?

Ожинокіготь кліпнув.

— Він просто хотів пересвідчитися.

— Мабуть, Вогнезорові краще зосередитися на Громовому Клані й дозволити Вітряному жити своїм життям, — мовив Павотеніг.

— Однозір не став би провідником, якби не Громовий Клан! — зопалу сказала Вивіркострибка. — Ти знаєш це не гірше за інших, Павотеноже. Ви з Багнокігтем… — вона замовкла, відчувши в роті жмут хутра: Ожинокіготь заткнув її своїм хвостом.

Очі Павотенога палали.

— Я був не єдиним, хто вірив, що Багнокіготь — наш істинний провідник, — гаркнув він. — Проте коли Зореклан убив його, поваливши на нього дерево, і подарував Однозорові дев’ять життів та ім’я, я зрозумів, що помилявся.

— Якщо Однозір довіряє йому — то в нього в голові бджоли завелися! — відхилившись, пробурмотіла Вивіркострибка на вухо Золошубові. — На місці Однозора я б остерігалася.

На своє полегшення, вона помітила Воронокрила, який з’явився понад лощовиною, несучи в зубах кроля. Хоч Вітряний вояк був колючий, як терновий кущ, він усе одно не поводився зі своїми старими друзями так холодно і з такою недовірою, як Павотеніг.

— Привіт, Воронокриле, — нявкнула вона. — Гарний улов!

На її здивування, темний вояк коротко їй кивнув і відвів погляд, не кажучи ані слова. Він зчепив зубами здобич, а його ніздрі надималися.

— Якщо це все, — нявкнув Павотеніг, — то можете всі йти додому.

— Не вказуй, що нам робити на нашій власній території! — форкнула Вивіркострибка.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.