Луцьк. Тисяча років життя та історії ebook

УДК 908(477.82-21Луц)(091)

К76

Котис Олександр

К76 Луцьк. Тисяча років життя та історії / Олександр Котис. — К. : ­Віхола, 2024. — 224 с — (Серія «Життя»).

ISBN 978-617-8178-49-9

Від Любарта й Вітовта до єзуїтів, чорнокнижників, імператорів та соціалізму. Де у Луцьку шукати Нижній замок і на якій будівлі залишила свій «автограф» сестра Лесі Українки? Чому коронували ікону Луцької Богоматері та для чого виставляли сідло у вікнах монастиря?

Олександр Котис у своїй книжці не просто змальовує основні віхи історії Луцька, він фактично знайомить нас із життям міста за різних часових періо­дів і тими, хто творив його сучасний ландшафт. Стартуючи в центрі Луцька, автор проводить нас вуличками міста, вміло балансуючи поміж легендами й історичними фактами. Він не обмежується оповідями про величні храми та замки, а водночас розповідає, якими стежками гуляли місцеві монахи та якими свого часу були особливості політики, як вигравалися битви і забудовувалося місто.

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Олександр Котис, 2024

© Яна Зіневич, обкладинка, 2024

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2024

Відгуки про книжку

Якщо ви, як і я, любите блукати вулицями міста, знаходити приховані дворики, розгадувати, що ж там було сто років тому, фантазувати, хто міг жити у цих будинках, задумуватись, хто ходив цими вулицями до нас, то книга Олександра Котиса «Луцьк. Тисяча років життя та історії» стане хорошим другом у пізнанні Луцька.

Книга буде корисною для тих, хто вперше в Луцьку і хоче дізнатись про місто, в яке потрапив, для гідів у підготовці нових екскурсійних програм, а також, і, як на мене, це найголовніше, для лучан. Адже окрім знань, отриманих в архівах, автор ділиться найціннішим — своєю енергією любові до міста. Він такий уважний до деталей, що після прочитаного хочеться якнайшвидше вирушити на прогулянку Луцьком і ще раз поглянути на те, що здавалось таким буденним і звичним, торкнутись до давньої цегли й відчути силу міста, зрозуміти його. Бо ж, як каже автор: «Розуміти історію — розуміти життя».

Катерина Мойсіюк-Теліпська, очільниця управління туризму та промоції міста

У Твоїх руках, ласкавий читальнику — книжка про Луцьк. Про старожитнє місто — столицю княжої Волині. Не фаховому історикові, а фізику-астроному за університетським дипломом вдалося ніби пройти крізь століття. Лаконічно як у літописі, зі знаковими людьми й цікавинками пригадати всю його минувшину: від перших відомостей до наших днів. Писати коротко — писати талановито. Залюблено у своє місто і зоряне небо. Зримо й «луцько» автор відчуває, що і як було під його рідним небозводом.

Володимир Пришляк, історик

Це справді захоплива книга про історію прекрасного ­міста Луцьк. Автор веде нас у дуже цікаву ­подорож від витоків «Лучеська» аж до сучасного Луцька ХХІ століття. Пан Котис явно вклав душу в проєкт, і це, ­безперечно, найкраща книжка про історію Луцька, яку я читав. Щиро рекомендую цю книгу всім, хто цікавиться істо­рією ­міста, — тут знайдеться цікава інформація для кожного.

Деніел Брумфілд, викладач англійської мови

Це видання містить карту, за якою можна знайти всі згадані локації Луцька.

Переходьте за ­посиланням, звертайте увагу на примітки та «шпильки» на початку абзаців.

Щасливої мандрівки!

Вступ. Навіщо це все

Шкільна історія мені здавалася нуднуватою. Якісь князі, армії, дати, події... Я не дуже вчитувався, що там робив якийсь князь у далекому Києві. Мене завжди цікавило, що ж було тут, на цій вулиці, де нині моя школа, де мій будинок. Тут жили люди, закохувалися, працювали, сварилися, мирилися, боялися і мріяли...

Луцьк у шкільному підручнику історії, мабуть, жодного разу не з’явився. А Волинь... Ми цього не сприймали. Я прагнув пізнати, якою на вигляд була ось ця вулиця, натомість чув, що «суспільно-політичний устрій XII століття...», хотів дізнатися про людей і як вони тут жили, але слухав ще якісь шкільні канцеляризми, які мали пробудити в дітей цікавість до минулого, але викликали тільки бажання швидше піти на перерву. Бо надворі травень, юну душу манить щось невідоме, і життя князів у реферативній формі ніяк не може збігтися із цим невідомим, тож дисонує зі справжнім шкільним підлітковим життям...

Хоча на вулиці було гаряче, та моє захоплення минулим не давало можливості сповна віддатися стра­жданням літньої спеки. Думка була зосереджена на одній конкретній історії. Ба навіть не стільки історії, скільки на комплексі почуттів, які вона в мене викликала. Це ж треба, як цікаво! Нам у школі такого не розповідали. Я ніколи не чув про те, що на Волині відбувалися такі події. Це неймовірно круто.

Тієї миті моя увага зосередилась зовсім на іншому. Я заново відкрив для себе князів! І зовсім не тих, які були героями шкільних параграфів з історії України, а тих, які жили та діяли тут, у моєму рідному Луцьку. Чомусь я раніше не знав про з’їзд монархів, завдяки якому Луцьк став винятковим містом на українській мапі.

Отак ідучи вулицею і, як завжди, роздумуючи, почув щось неймовірне. Під крислатими деревами скупчилася групка людей і слухала дівчину приблизно мого віку, яка стояла по центру півкола.

Я зупинився.

«У Вільні та Луцьку (перше місто після Вільна в Литві на той час) люди почали протестувати: Литва має стати самостійною, із князівства перетворитися на королівство, а королем має стати Вітовт. Отже, цей чоловік мав свої федералістські, з погляду унії, плани. Його мета — відокремити Литву за будь-яку ціну! Треба корону! Тут усе й почалося...

Для розв’язання цих та інших європейських геополітичних питань монархи Європи зібралися в Луцьку в 1429 році. Приїхало 15 тисяч гостей. Щодня споживали 700 волів, півтори тисячі баранів, кабанів та лосів. Випивали 600 бочок мальвазії, вина й інших напоїв. Гуляли три тижні. Розселялися навіть по довколишніх селах.

У Луцьку домовилися, що наступного року корону з Рима привезуть до Вільна. Але в події втрутилися політичні противники. Наступного року посланців перехопили. Ненависну корону, яка для Польщі була символом зради та майбутньої загрози, розрубали навпіл. Тож корона Вітовта так і не потрапила до потенційного короля-­власника, а надії шляхти розбилися, мов кришталь об камінь. Сльози, розпач — корону не вберегли. Польська амбітність розітнула символ самостійності. Але цей символ став вічним, став магічним образом колишньої могутності та слави — Вітовтової корони...»

Я стояв вражений, бо почув історію, яку лише почав для себе відкривати. Слухаючи цей текст, помітив дивний збіг. На словах про тисячі спожитих баранів, лосів та кабанів, сотні щодня випитих бочок меду, мальвазії зрозумів, звідки ростуть ноги.

Це ж мій текст! Я його колись написав і опублікував на неформальному сайті — першому інтернет-майданчику про наше місто, де спілкувалася молодь середини 2000-х. І це якісно відрізнялося від популярних тоді форумів і публічних чатів. Власне, йшлося не про популярність, а про самовираження і творчість.

«Ну, чого все так грузить?» — із цієї фрази почалося моє знайомство із сайтом «Луцьк неформатний». Автор пояснював його створення тим, що в інтернеті якась каламуть, і нічого путнього про місто знайти не можна. Офіційні сайти, за його словами, «грузили», адекватної інформації не було, усе офіційно-ділове, сервісів нуль. Тож він створив майданчик для самовираження: без цензури і фільтрів. Головне — мати що сказати.

Я вирішив, що це гарна можливість розповісти про історію — просто й цікаво. Передати її так, ніби розповідаєш своїм друзям побрехеньку, як ти вчора напився, приєднався до футбольних хуліганів і тебе ледь не загребли. Це ж принадно буде послухати в колі однодумців? Тож минуле я хотів зробити історією для однодумців, викликати в них емоцію та повагу, показати всю неймовірність і глибину нашого міста. То була перша спроба розповісти про Луцьк молоді так, щоб зачепило, щоб змусило залишити бодай коментар під публікацією.

Соцмережі тільки з’явилися і були нерозвинені, тож видавалося, що написати якусь статтю в інтернеті — це справді круто. Так усе й почалося. І мені додавало інтриги випадково почути шматочок своєї історії на вулиці.

Тепер думаю, що, мабуть, це на краще. Так, у моїй школі я нічого не дізнався з локальної історії. Але якби я тоді задовольнив частинку своєї цікавості, то цей шматочок пізнання був би вже такою собі приємною стравою на блюдці, поданою і сприйнятою як звичайна шкільна програма. А тепер ні. Все, що знаю, це моє. Я сам лупав сю скалу, сам вибудував у голові систему, і ця самоосвіта мені неабияк сподобалася. Бо коли робиш щось сам, ти вчишся, а коли просто слухаєш уже готове, хай яким важливим воно здається для когось, це не стає для тебе інсайтом.

Я ловлю дівчину на ще кількох помилках у тексті (зокрема, про тисячі туш і сотні бочок щодня. Звісно ж, це неправда, або правда, яку треба вміти тлумачити із джерел минулого) і розумію, що вона просто переказує мою статтю з того сайту. Ех, часи фейсбуку, копірайтингу, фактчекингу й авторського права, ви тоді ще не настали. Ваш матеріал ще важко було верифікувати, бо треба було шукати фахівців, відкривати енциклопедії і довго й важко працювати. Зробити це електронно було дуже складно. Принаймні не з такими можливостями, як тепер.

А проте її підхід я зацінив. Вітовт був ключовою фігурою так званого литовського періоду в історії Луцька. І нехай навіть із помилками, чути про це на вулиці в ті часи було дуже файно. Звісно, з часу написання того тексту я знайшов нові джерела і побачив свої огріхи. Та вже як є.

Я відчував обурення і водночас захоплення. Навряд чи ця дівчина згадала мене перед слухачами. Але ж це моє! Тоді я ще не розумів, що це нормально і що саме цього згодом я й прагнутиму.

У той час в якійсь книжці я побачив нібито першу фотографію Луцька, яку зробив такий собі Козловський у 1860-х роках. Епоха фотографії тоді тільки набирала розмаху, тож не дивно, що саме зáмок постав на першому знімку. Фотографія і мені допомагала пізнавати місто. Усі мої вилазки й міські експедиції відбувалися саме для того, щоб зробити фото. Без фотоапарата процесу пізнання минулого я не уявляв. І якось мені закортіло повторити той знаменитий перший ракурс міста.

Поки йшов вулицями старого міста до замку, подумав: «А що, як узяти не одну, а багато старих фотографій і повторити ті самі ракурси?». З цього все й почалося. У мене була книга з репродукціями луцьких поштівок — радянський збірник документів «Луцьку 900 років». Це страшенно невдале видання висвітлювало радянський бік «історії»: панське гноблення, підступні єзуїти й католицьке духовенство, героїчна радянська армія, визволення від фашистів, трудівники здають перший виріб заводу — сторінки кровоточили цими стереотипами. Та було в ньому й корисне — фотографії. Щоправда, вони не давали жодної прив’язки до конкретних місць — лише підписи давно зниклих назв вулиць та місцин.

Я довго крутив у руках ті фото і ніяк не міг нічого впізнати — так усе змінилося. Якось, блукаючи центральними вулицями, я став як укопаний: перспектива вулиці, що завертала вліво, баня церкви й навіть балкон, що нависав над перехожими, — усе це видалося знайомим. Я розгорнув книжку на сторінці 124...

Так я віднайшов перший невідомий ракурс міста зі старої поштівки. Мою радість годі описати. Здавалося, нічого не може вразити більше, ніж оцей віднайдений скарб. І в моїй колекції було вже два ракурси: невідомого Козловського на зáмок і ось цей — на Базиліанський міст і братську церкву.

Я уважно роздивлявся фотографії з радянської збірки, вчитувався в контексти, ловив якісь можливі натяки, і незабаром розшифрував практично всі фото. Повторити їх на свій фотоапарат було не так і складно, тож створив колекцію з півтора десятка пар. А це вже хороший початок для публікацій на «Луцьку неформатному».

Хоча я народився і прожив у Луцьку все своє життя (за винятком київського періоду навчання і дрібних поїздок), а на той час це було лише років двадцять, проте ці два десятиліття були несвідомі. Я не цікавився містом і нічого про нього не знав. Тож відкриття міської історії почалося з пошуку фотографій, а відтак — і пошуку інформації для опису знятих місць.

З усього цього виникали невеликі розповіді на сайті. І вже перші коментарі під публікаціями запевнили мене, що то успішна справа. Я приємно був здивований, що моє захоплення — не лише моє. Якщо нормально, по-людськи, розповідати людям історію їхнього міста, додавши до цього дрібку цікавих ідей і нестандартних тем, то маєш 95 % захоплених відгуків. Усім це подобає­ться, усі це хвалять і просять ще, чекають наступних ­публікацій. Я зрозумів, як люди прагнуть почути ці історії, розібратися у складних темах. І це просто прекрасно!

Один із тих відгуків я пам’ятаю досі. Чоловік написав приблизно таке: мені вже шістдесят п’ять років, я все життя прожив на цих вулицях і навіть не знав, що тут така історія, що тут ходили такі люди. Виявилося, що той чоловік має колекцію фотографій ще від дідуся — приблизно 40 штук, більш ніж половина їх стосувалася міжвоєнного Луцька. А Друга світова війна в моїй уяві стала переломним моментом від того колишнього і справжнього Луцька до Луцька радянського з усіма його нюансами. Формула була проста: усе довоєнне — класне, усе радянське — сумнівне. І от, він дає мені колекцію унікальних ніде не тиражованих приватних фотографій міста. Це була справжня бомба!

Тоді я зрозумів, навіщо це все. То було не просто хобі, таке собі неважливе захоплення, яке протікає поруч із життям. Це моє життя. Я зрозумів головну ідею і світоглядний концепт цієї справи. Це не просто розвага для однодумців. Коли той чоловік подякував за своє пізнання історії рідного міста, я усвідомив: так будується людська мережа від сучасного до минулого й навпаки. Сучасність, ця тонесенька скоринка на великій буханці життя, дістає реальний сенс. Вибудовується зв’язок з минулим, яке вже не чуже й незвідане, а своє і зрозуміле. У ньому ти бачиш себе. З’являються перспектива, неперервність, розуміння, логічний ланцюжок, який тягнеться з минулого через сучасне в майбутнє. Відчувши це, ти передаєш іншому.

На неформатному сайті я продовжував писати. А потім ще довго-довго й на інших платформах. Ця книга — моя спроба розповісти найцікавіші історії про Луцьк, його будинки і його людей. На хронологічну вісь моєї розповіді нанизані окремі історії. Тут не зайдете ні історичного аналізу з неперервністю дат і описом усіх можливих версій, ні вигадок. Усі розповіді мають історичне підґрунтя й посилаються на історичні дослідження про Луцьк.

Своєю розповіддю я хочу продовжити цей «ланцюжок» і передати вам енергію любові до Луцька.

1. Лучеськ: етимологія, початки й давні легенди

«Зустрічаємося біля ЦУМу1».

Театральний майдан із ЦУМом — одне з головних місць зустрічей у центрі сучасного Луцька. І хороше місце для початку знайомства. Ми одразу стаємо глядачами в природному амфітеатрі, на сцені якого — старе місто. Щоправда, побачити це вдається не одразу. Доводиться побродити вуличками й проходами, щоби знайти фрагменти давньої панорами, яка розгорталася із цих пагорбів. Нині тут висока й густа забудова. Але якщо вийти на дах якоїсь будівлі, можна побачити гарний краєвид.

Стара частина Луцька розташована на пагорбах — «гірках». Мало хто з місцевих пригадає їхні назви. Однак вони збереглися у вулицях — П’ятницька гірка, Святогірська, Градний узвіз. Ці назви вулиці дістали під час декомунізації, яка в Луцьку стартувала з початку дев’яностих. Трохи далі від центру ще є Гнідавська гірка. За південною межею міста — Гірка Полонка. Усі ці пагорби та підвищення здіймалися серед подекуди непрохідних боліт на берегах головної річки Стир та кількох менших річок. Найстаріша частина нинішнього Луцька розташована на колишньому острові, де довго зберігались ознаки природної географії. Тож навіть напередодні Другої світової війни ця частина міста так і називалася — wyspa (виспа), що з польської мови означає «острів».

Власне, вигин («лук») річки Стир біля цього острова, як припускають, і дав назву місту — Лучск, або Лучеськ. Згодом ця назва скоротилася до «Луцьк». За іншою версією, назва міста походить від племені лучан, або лучичів, які жили в цій місцевості. Сучасні мешканці Луцька — лучани.

Коли ж виник Луцьк? Відповідь проста — достеменно невідомо. Вважається, що попередниками міста були поселення VII–VIII століть поблизу нинішніх сіл Гнідава та Рованці1. До Х століття довколишні поселення сформували потужну структуру із центром на острові, де був укріплений дитинець, тобто замок з адміністративними і церковними спорудами, у якому жили князь, духовенство, ремісники.

На сторінках давньоруських літописів Луцьк уперше згадується в описі подій 1085 року. Волинський князь Ярополк Ізяславович виступив проти великого київського князя, але зазнав поразки і був змушений утікати до Польщі. Матір і дружину він залишив у Луцьку. Київський князь послав до Луцька свого сина Володимира (Мономаха) з військом. Той забрав родину, скарби і бояр Ярополка до Києва2. Отже, Луцьк на той час уже був містом. Ба більше, мав князівську резиденцію і сформовану міську громаду. Саме вона ухвалила рішення здатися Володимиру. Подальші перипетії політичної боротьби вказують на те, що Луцьк в XI столітті був важливим містом, щоб за нього воювати. Власне, на Волині більше значення мало тільки місто Володимир.

Однак є більш ранні згадки про Луцьк. Польський історик XV століття Ян Длугош пише, що Луцьк заснував великий київський князь Володимир3, тобто це було не пізніше ніж 1015 року. У 1008 році Луцьк нібито захопили війська Болеслава Хороброго під час його походу на Київ4.

Хай там як, а міська традиція веде вік Луцька від першої писемної згадки в давньоруських літописах. Тож сучасні відзначення «Луцьку 900 з гаком років» — це лише формальність, спроба «започаткувати» міську історію. Насправді Луцьк старіший.

А от День міста святкували по-різному: то влітку, то восени (як нині — перші вихідні вересня). Були пропозиції святкувати й навесні, але не через обертання Землі навколо Сонця. Хоча астрономічні явища не раз змінювали плин міського життя. Зазвичай це були затемнення Сонця. Одне з них описане й ілюстроване в Радзивіллівському літописі.

Фрагмент Радзивіллівського літопису з описом походу на Луцьк та сонячного затемнення

На Волині було дуже неспокійно: війни, зради, підступи, політичні інтриги. Луцьк як одне з найбільших міст регіону зазнавав частих нападів і облог. На початку 1150 року вороже військо вчергове рушило на Луцьк. Нападав Юрій Долгорукий зі своїми синами та їхніми союзниками. Однак коли полчище було вже на підході до міста, раптом сталося сонячне затемнення. У таборі зчинився «пополох». Хтось відступив аж до самого Дубна. Юрій же перечекав затемнення і рушив далі, попри застереження. Облога міста тривала шість тижнів — лучани не могли навіть води з річки зачерпнути. Настав березень, прийшла повінь. Ворожі війська були змушені відступити5.

З цими подіями пов’язана міська легенда, яку в середині ХІХ століття передавали з уст в уста. Син Юрія, Андрій Боголюбський, вирішив проявити свій войовничий характер і зробити вилазку на оборонців Луцька. Бойові товариші не підтримали його задуму, тому він лише з кількома поплічниками опинився біля оборонного валу. Оборонці міста його оточили, одного з посіпак убили, а княжого коня поранили. Боголюбський прощався із життям, але кінь несподівано виніс його з місця сутички і повернув у табір.

Кінь не вижив. Андрій Боголюбський поховав його з почестями на березі річки Стир. Де саме, невідомо. Але в середині ХІХ століття на ймовірному місці заховання — поруч із нинішнім кафедральним собором Святої Трійці, у самому центрі міста, — стояв кам’яний стовп6. Тоді там був курган Романсівка. Вважається, що в дохристиянські часи там проводили ­язичницькі ритуали. Наприкінці ХІХ століття під час розкопок там знайшли рештки поселень Х століття. А коли в 1920-х ­роках поруч будували банк, знайшли поховання коня з вершником. Той банк зберігся. Головним фасадом він орієнтований на соборне подвір’я. А місце кургану і ймовірного поховання коня Боголюбського забудоване. Там Волинська православна богословська академія.

Однак на мапі міста є пам’ятник, пов’язаний з давніми часами. Годі знайти краще місце для нього — самий центр ділового, культурного, політичного життя, на перетині кількох історичних вулиць, біля міської ради. Пам’ятник Святому Миколаю2 відкрили у 2000 році. Скромна скульптура стоїть над доріжкою, де щодня проходять тисячі людей. Покровителю міста не зроблено якогось великого неспівмірного з людиною п’єдесталу, фігура не стоїть далеко на широкому майдані. Ні, тут панує камерна атмосфера. І так було в Луцьку багато століть. Святий Миколай повсякчас символічно оберігав лучан від великих нещасть, як у XIII столітті.

Історія його вшанування походить з літописних описів подій 1250-х років. До Луцька підійшли війська ­монголо-татарського воєводи Куремси. Була зима. Почувши про похід Куремси, люди з околиць прийшли в місто. Оборонці заздалегідь обрубали міст, яким могли пройти вороги, і стали їх засипати стрілами. Ті ж вирішили закидати місто камінням. Проте здійнявся сильний вітер і розвернув каміння до метальників ­Куремси. Вороже військо було розбите. Літописець описав цю подію як заступництво святих Івана та Миколая. Про Івана забули, а Миколая нарекли покровителем Луцька.

Напівлегендарна історія святого Миколая дістала реальне продовження в міській традиції. Образ Миколая фігурує на печатці міського уряду — магістрату — з XVI століття. Вважають, що печатка виконувала функцію міського герба. На сучасному гербі Луцька також зображений святий Миколай. Ще одним прикладом пошанування лучанами постаті цього святого є те, що головний міський храм був присвячений саме святому Миколаю. Він розташовувався в районі перетину сучасних вулиць Кафедральної та Драгоманова. Сьогодні це місце забудоване пізнішими спорудами.

Це була важлива комунікаційна і торгова артерія. Драгоманова називалася Ринковою, бо вела від домініканської переправи через Стир до майдану Ринок. На цій вулиці жили найбагатші купці й ремісники.

Від цих найдавніших століть міської історії в Луцьку майже нічого не збереглося. За винятком головного об’єкта і найдавнішої пам’ятки — собору Івана Богослова3 XII століття, розташованого просто посеред замку. Щоправда, побачити його у звичному вигляді не вдасться. Храм збережений лише фрагментарно у вигляді давніх руїн стін, що вивищуються над землею щонайбільше на два метри. Ці археологічні релікти, накриті великим металевим саркофагом, слугують і як музейний об’єкт, і як чинна церква. Завдяки постійному накриттю здає­ться, що це споруда, тож біля найдавнішого міського храму періодично відбуваються богослужіння.

Релікти церкви Івана Богослова з фресками в наш час

Церква Івана Богослова була зведена в 1170-х роках. Вона діяла до середини XVIII століття і зникла через прикрий збіг обставин. Єпископ Сильвестр Рудницький наказав розібрати старі аварійні мури до рівня землі й поруч закласти фундамент нового, більшого, храму. Єпископ помер. Нової церкви ніхто не побудував. Залишилися тільки фундамент нового храму і рештки старого. У 1980-х роках після розкопок давні релікти відкрили для публіки. Під час цих досліджень віднайшли фрагменти давніх фресок XIV століття. Їх можна оглянути поряд із залишками давніх стін.

2. Луцьк за трьох князів

Любарт. І замок4, який він перебудував

Серед сотень поштових листівок столітньої давнини із краєвидами Луцька, які блукають інтернетом, ми знайдемо лише одну, на якій сфотографовано хрест і підписано: «Łuck. Grobowiec Lubarta» («Луцьк. Могила Любарта»). Хрест встановили символічно наприкінці ХІХ століття на місці давньої церкви, де начебто був похований Любарт. Тут уже немає і сліду від того символічного хреста — просто газон обабіч доріжки. Любарт — перший із трьох князів дуже важливого для Луцька литовського періоду його історії.

Більшість істориків одностайні: цей литовський період почався в 1340 році. Батько дванадцяти дітей Великий Князь литовський Гедимін почав політику збирання руських земель воєнним і родинно-династичним шляхом. На Волинь прибув Любарт — наймолодший син Гедиміна, одружений із дочкою галицько-волинського князя Андрія Юрійовича7.

Саме з Любартом пов’язана історія любовного стра­ждання. Проте невідомо, що завдавало страждань — примус до політичного шлюбу чи дуже довге очікування цього шлюбу.

Агрипина була дочкою місцевого князя Андрія Юрійовича (з Рюриковичів). Великий Князь литовський Гедимін хотів династично закріпитися на руських землях, тож ініціював шлюб свого сина Любарта з Агрипиною. Придане Любарту — Луцьке княжіння. Проте матір нареченої була проти такого шлюбу. Можливо, через занадто юний вік дочки.

За кілька років батько Агрипини помер. Усі думали, що шлюбу не буде. Час спливав. Аж нарешті в 1331 році Любарт і Агрипина побралися. Молодята оселилися в дерев’яному замку в Луцьку. Це було зовсім не модно. Дехто вважає, що саме для дружини в 1340 році Любарт почав перебудовувати замок на цегляний. На цю пару покладали великі надії щодо продовження династії Галицько-Волинського князівства з Гедиміновичами. Але ці надії розтанули, коли Агрипина померла, не народивши дітей. Однак спорудження замку не припинилося. Почалися мулярські роботи зі зведення стіни та вежі. Будівництво з цегли велося за межами тісного дитинця навколо однієї з його стін, щоби розширити його площу. За якийсь час дерев’яних частин не залишилося — усе було цегляне. Проте будівництво не обмежувалося самим лише замком. Спорудили дамбу й підйомний міст над ровом перед вежею. Звели чотири мости: два через річкові русла і два через замкові перекопи. До сьогодні попід замком пролягає вулиця Плитниця. Тут за часів Любарта був великий склад цегли із князівських цегелень. З неї будувався замок. Любарт долучився до облаштування неподалік замку нової річкової пристані.

Розбудова Луцька була непростим завданням. Укріп­лене поселення розташовувалося на острові, який оперізували болота й річки. Усі ділянки на суходолі вже були зайняті. Але те, що набудували, не відповідало вимогам головного міста Луцького князівства. На невеликій ­території замку тіснилися княжий двір, суд, церква Івана Богослова, господарські й оборонні споруди.

Любарт власним коштом відновив церкву Святого Дмитра посеред Окольного замку8. Храм існував до кінця ХІХ століття і зберігся на деяких зображеннях та фотографіях тогочасного Луцька.

Любарт знов одружився. У нього народився син. Оскільки нащадок був не від першого шлюбу, то й права на Луцьке князювання не мав.

З іменем князя пов’язані дві давні писемні релігійні пам’ятки. Луцьке Євангеліє — пам’ятка галицько-волинської книгописної школи та пам’ятка української мови. Євангеліє було написано у Красносельському монастирі біля Луцька. Любарт був причетний до заснування цього монастиря, хоча безпосередньо фундуш зробив його вірний слуга Порфирій, якого згадано в одному з маргінесних записів на сторінках Луцького Євангелія. Цей монастир мав стратегічне значення в комунікації між Луцьком і західною частиною князівства. Любарт почав (але не завершив) масштабні роботи зі спорудження греблі до монастиря для кращого сполучення.

Луцькому Євангелію притаманний орнамент з міфічними тваринами, птахами і плазунами. Це один із перших прикладів такого використання на українських землях. Оригінал зберігається в Російській державній бібліотеці в Москві.

Друга пам’ятка — Луцький псалтир, який датують 1384 роком. Його замовили сини Любарта на річницю смерті батька. Псалтир був написаний у церкві Святої Катерини, розташованої біля самої брами Любартового замку, і переданий собору в замку, де його щоденно читали за упокій душ Дмитрія-Любарта (Дмитрій — ім’я, яке Любарт отримав під час хрещення) і його волинських побратимів. Зберігається у флорентійській бібліо­теці Лауренціана.