Мірки і лекала ebook

Ця книжка про реальність із різними обличчями, очима, язиками і мовами. Про внутрішній конфлікт у зоні зовнішнього комфорту, фізіологічної ситості та емоційного голоду. Це спроба показати світ у точках його дискомфорту, порівняти «щасливі нації» з тими, що безпросвітно перебувають у пошуку самого визначення щастя. Спроба наблизити закордоння в його щоденному вимірі, без охів, замилування тамтешніми дизайнами, архітектурою, структурою, тощо. Чужоземство та досвід «вростання» там у звичному, периферійному, навіть іноді маргінальному вигляді.

ISBN 978-966-663-375-3

© Оксана Смерек, текст, 2017

© Михайло Євшин, обкладинка, 2017

© «Кальварія», 2017

Оксана Смерек

МІРКИ І ЛЕКЛА

Мовити «до» чи «перед» — доконечно важливо в цій маленькій імпровізації. У ній багато емоцій, крайнощів, того, що влітає вихором і залишається в тобі назавжди. Далі твій приватний світ ширшає до тих меж, коли хочеться вийти і видихнути.

Ця книжка про реальність із різними обличчями, очима, язиками і мовами. Про внутрішній конфлікт у зоні зовнішнього комфорту, фізіологічної ситості та емоційного голоду. Не знаю, чи здатна моя душа пережити процес глобалізації світу, як уміють це інші душі. Себто, інтегруватися в безкінечному просторі людей-равликів. Немає в ній нічого, крім самоіронії та суб’єктивних спостережень. Утім, якщо вони виникли і мали в цьому потребу, то будь-який опис не позбавлений сенсу. Навіть у тих місцях, де читачеві здаватиметься, що іронії надто багато, а поваги до когось занадто мало — видихніть мені навздогін і відкладіть книжку далеко. Позаяк це спроба показати світ у точках його дискомфорту, порівняти «щасливі нації» з тими, що безпросвітно перебувають у пошуку самого визначення щастя. Маю велику спокусу наблизити закордоння в його щоденному вимірі, без охів замилування тамтешніми дизайнами, архітектурою, структурою, тощо. Радо залишу ці емоції туристам! Волію показати чужоземство у звичному, периферійному, навіть іноді маргінальному вигляді.

— «Чуєш «кру-кру»?

— Ні, не чую… Журавлі відлетіли…

— Чую «дзень-дзень…»

— Дзен прекрасний!»

Гравітація: рух і падіння! Я тяжію до тебе у просторі й часі, але залишаюся сама собі планетою.

— Віднині наш космос спільний, — скаже поглядом він.

Відтоді ти витрушуватимеш багато звичок зі свого єства, як дрібки хліба, у погоні за новим власним стандартом життя в парі. У залі очікування пропливатимуть сотні незнайомих облич, історій, усмішок і сліз. І поміж них обов’язково час від часу виринатиме й твоя маленька буденність.

* * *

Якби вдалося скласти досьє на еміґрантів у знайомих географічних точках, не надкушуючи їхньої свободи і права вибору, то вартувало б зняти цікавезний документальний фільм про природу відчуження людини від своєї ідентичності. Це відчуження дивне та несвідоме. Розуміння його меж приходить за кілька років перебування в чужій країні. Такий стан речей ніяк не заважає недремній ностальгії терзати твої думки. Однак на якомусь умовному повороті ти раптом усвідомлюєш, що фізична відстань несамовито пожирає вчорашню близькість із рідними людьми. У твоєму серці вони досі займають окрему кишеню. Ти щоденно її намацуєш, виймаєш з неї далекі молитви та нічим не зіпсовану енергетику. Та все-таки: тривала відсутність-присутність тут і зараз розполовинюють твій горіх на дві рівні частини. Те, що випадає зсередини, і є тобою!

На цьому пасажі відразу пасувало б зупинитися, аби зайвий раз не рюмсати над піснями про вишиванку, борщ і вареники. Наступає момент, коли ці атрибути, возвеличені до рангу національної пуповини, жовкнуть, киснуть, набивають оскомину. Відтак наперед скажу, що місію виконати неможливо. Ідея написання таких текстів, поза сумнівом, дорівнює обітнутій гілці, що на ній сидиш ти і твоє сімейство. Досвід кожної окремо взятої людини об’єктивний лише для неї самої. Для всіх інших, хто побіжно читатиме текст, перебуваючи в тих самих географічних координатах, що і я, усе може видатися абсолютною нісенітницею. Звісно, йтиметься про мене та моїх сучасників. Жодної історичної ретроспективи.

Упродовж багатьох років я намагалася класифікувати для себе історії знайомих і ледь знайомих людей за системним переліком приблизних причин і мотивів. Звичайно, чужа мотивація — власна безпомічність, і навіть якоюсь мірою брак етики. Однак життєвий досвід-дослід наказав не здаватися. Зрештою, уявімо собі, що перед нами розлоге полотно. Художників сотні, кожен із них доклався кольоровим мазком. Ти дивишся на нього і наводиш лад у персональній системі цінностей. Ніякої критики, лише зафіксоване спостереження.

Отож, неформально існує ряд категорій перелітних птахів. Звісно, орнітологом мені вже не стати, утім птахоподібні люди так само надзвичайно цікаве явище. Спостереження суб’єктивні, як і все в цій історії. Власне, символ перелітної птахи дуже симптоматичний. Услід за пернатими простори кремсає людина. Чи шукає вона сонця — питання риторичне, подеколи навіть безглузде. Чи шукає вона харчів — чом би й ні, первинно, можливо, саме їх і шукає. Єдина відмінність між перелітними (людьми і птахами) — відсутність у перших символічного бумеранга, властивого птахам. Ми, люди, спочатку зависаємо між своїми кроками, згодом розведеним мостом провисаємо над ріками, аж потім пливемо, летимо, йдемо. Що довше ходитимеш чужими стежками, то певніше раптом зізнаєшся собі, що повернення до гнізда майже неможливе.

— Як так? — перепитає розум.

— Занадто багато дрібок витрушено, — відповість душа і постарається ніколи більше не суперечити розуму.

* * *

Отже, які вони, наші перелітні птахи, що я з ними?

Перша умовна категорія — студенти — мрійливі й наполегливі. Своїми світлими головами нерідко розсипають промені у вузьких чужинських коридорах. Мають стільки амбіцій, що ніяка торба не вмістить. Головне — поскладати їх, як книжки в бібліотеці: від першої – до енної.

Вони з подивом перепитають тебе, чи ти вже пробувала травку на центральній вулиці старого міста? Там стільки спокус…

— А чи ходила ти до Кварталу червоних ліхтарів?

— Чи до вподоби тобі тутешні чоловіки зростом під вежу?

— А як тобі не дуже привабливі жінки поряд? (Прекрасна місцина для підкорення імпортних сердець).

Ти привітно усміхатимешся попервах, згодом вони дізнаються, що на тебе вдома чекає маленька дитина і коханий чоловік. Так, на параді планет однією менше.

Молоді шукачі пригод дивитимуться на відсутнє сонце північних широт, буквально не знімаючи окулярів від сонця. Маршрут тіла розписано від злягання до залягання в райську дійсність, коли побут працює на тебе, аж ніяк не навпаки. І не приведи Господи десь у соцмережі єдиним натяком висловити невдоволення з приводу чогось. Безтурботна молодість повна оптимізму — і це прекрасно. Сучасні молоді люди дуже рано прощаються з максималізмом, натомість демонстративно розмахують теорією відносності. У цьому є неабияка мудрість і прагматизм, конче необхідний для щасливого існування. Висновок єдиний: мости між вами прокласти неможливо! Нерідко приналежні до цієї категорії повертаються домів, розпускають намуштровані ноги і семимильними кроками прямують у майбутнє. Там вони стануть новим гештальтом прибулих європейців, часто зі старими звичками.

Друга категорія — представниці жіночої статі: від найглибшої до найпримітивнішої. Серед них молоді дівчата, що правдами і неправдами опинилися тут, тримаючи бумеранг у кишені про всяк випадок. Попри навчання та дрібний підробіток, красуні мислять на перспективу. Кожен зацікавлений погляд випадкового перехожого ловлять, як котик мишку. Я зустрічала дівчат, які говорили про потенційних бойфрендів, як про смачні шматки голландського сиру: аби місцевий. Далі голова застрибує в потрібний вагон правильного потягу і мчить назустріч мрії.

Бували й такі, що сиру «голландського» не любили, надавали перевагу винятково звенигородському, наприклад. Контакт між представницями цих підгруп був нетривалим і нагадував процес розглядання зірок у космосі на відстані витягнутої руки.

Нерідко амурні пристрасті народжувалися в павутині. Не маю жодного морального права робити висновки на цю тему. Кожен несе своє життя, як горня з водою, і смертельно боїться перечепитися за щось чи за когось. Переконана, що деякі шлюби, укладені небом через інтернет, могли б навіть слугувати зразками майже ідеальних стосунків. У них народжуються і зростають щасливі інтернаціональні діти. Декотрі жадібно вивчають рідну мамину мову, припасовують українські прапорці на святкові торти або на стіни, відвідують суботні українські школи. Справедливості заради, знала й такі випадки, де батько строго забороняв мамі спілкуватися вдома з дитиною маминою мовою. Аби сім’я трималася купи, мама плекала в собі мудрість і розповсюджувала її винятково серед утаємничених.

Там, де про українську мову і духом не відали, так само росли синтетичні культурні зразки XXI століття. Як наслідок — нібито напівукраїнські діти козацької крові й гадки не мали, де ж ті козаки водилися й коли перевелися. Ніколи не беруся оцінювати того, чого не здатна осягнути. Скажу лише, що не маю жодної знайомої, яку б павутиння дотягнуло, приміром, до якоїсь бідної африканської країни. Мене часто дивує, як люди вміють шукати правильні координати, аби любов не дала маху. Поняття «любові» проходить ті самі стадії осучаснення, що й ми з вами. Вірю: справжня її природа залишається незмінно крилатою.

До іншої підгрупи належали жінки, що залишили вдома скромні відбитки власної сутності, прихопивши згодом дітей до нового іноземного тата. Вони особливо переймалися проблемами педікюру й манікюру в пошуку координат тільки російськомовних майстринь. Жіночки активно ділилися інформацією, описували прикметні риси локації. Тут народжувалася істинність того, що манікюр і педікюр — речі до гробу непроминальні. Крім того, розв’язують язик і зав’язують тугі вузлики нових контактів. Паралельно вимальовується траєкторія руху від наймоднішого бутика до крутого секонд-хенду. Там усі кутюр’є коштують умовно десять євро, тобто епатаж безцінний. Та що там шмотки, цілу хату можна запакувати використаними речами й меблями з місцевого Еммауса.

Минав час, любов нахабно малішала, як стареньке плаття. Там, де під стелею ще вчора носилися вихори емоцій, як порох на плінтус, осіли банальні запитання:

— Ти коли роботу знайдеш? Чи думаєш, я годуватиму твоїх дітей?!

Батарейки кохання підло підсаджувало хронічно захмарене небо, точніше, скупа видимість сонця на горизонті. Місцеві самі часто розносили бацили депресії, тому приїжджі нерідко страждали нею в подвійній дозі.

Бувало, жінкам щастило відхопити добрий кусень смачної перепічки. Народити дітей і щасливо до пенсії жити в чужій країні. Чому раптом тільки до пенсії? Бо вік вимагає правди від тебе, особливо, якщо обманювати доводиться довго. Відтак хатина на околиці якогось українського міста, сад і город —

найпевніша ідилія перед остаточним світлом. Іншими словами, це неозвучена компенсація за пересаджену рослину в собі.