Мистецька Буковина. Нариси з минулого ebook

Композитор Сидір Воробкевич, співачка української опери Філомена Лопатинська, актор Іван Захарко, режисер Іван Дутка, музикознавець, педагог і композитор Євсевій Мандичевський, український музичний діяч, диригент, засновник і керівник хорового товариства „Буковинський боян” та першої на Буковині музичної школи ім. Лисенка у Чернівцях Модест Левицький, співаки Модест Менцинський, Орест і Денис Руснаки — це далеко не повний перелік талановитої, яскравої плеяди визначних діячів культури, що творили у рідному краї і за його межами добротний засів на духовній ниві.

На сторінках цієї книги відтворюються маловідомі, а здебільшого зовсім невідомі факти і явища з мистецького минулого Буковини.

ISBN 978-966-2147-26-1

© Книги — ХХІ, 2008

© Віктор Демочко, 2008

© Вступна стаття Коцур А. П., 2008

Кузьма Демочко

Мистецька Буковина: Нариси з минулого

Початок вивчення мистецького минулого Буковини, діяльності її талановитих людей пов’язаний з іменем відомого українського мистецтвознавця, журналіста Кузьми Макаровича Демочка. Народився він 9 листопада 1911 року в с. Сакуниха на Полтавщині (тепер Недригайлівського району Сумської області). Без перебільшення, це був корифей журналістики на Буковині, якій віддав усе своє життя, приїхавши сюди у 1940-му році після закінчення Українського інституту журналістики до редакції новоствореної газети „Радянська Буковина”, де до початку війни працював завідуючим відділом. У березні 1944 року був відкликаний з фронту і знов направлений в редакцію „Радянської Буковини”, яка відновила свій вихід 3 квітня 1944 р.

Кузьма Макарович полюбив Буковину, її історію і людей, своїми мудрими і чесними публікаціями вчив доброти і добропорядності, забезпечував злагоду і мир у колективі редакції, яку очолював майже 20 літ, щиро і схвильовано проймався турботами людей, проблемами національно-духовного відрод­ження, поверненням з небуття імен славетних людей краю. Своїми знаннями, життєвою мудрістю ділився з колегами, і сьогодні не один журналіст завдячує йому за науку, за уміння ставитись до людей по-людськи, бачити у кожному з них неповторну особистість.

При редакції в період, коли в ній працював К.М. Демочко, було створене міцне літературне об’єднання. На своїх сторінках обласна газета розповіла майже про всіх українських письмен­ників дорадянської Буковини. Кілька років вона друкувала статті про визначних діячів культури краю, зокрема про театральне і музичне мистецтво в минулому. Редактор охоче давав „хід” усім цим матеріалам, незважаючи на те, що декому це було не до вподоби. У цей час він і сам захопився краєзнавством, не поповнивши, однак, загін професіональних літературознавців університетського міста, а взявшись за обробку ніким ще не ораного перелогу, яким було на той час та й залишається досі історія театрального і музичного життя на Буковині дорадянсь­кого часу.

Публікації К.М. Демочка на сторінках редагованої ним газети згодом, у доповненому чи переробленому вигляді, уклали збірку нарисів „Мистецька Буковина”, яка дістала високу оцінку і в нас, і за кордоном, зокрема в Канаді. Автор цієї книжки вперше відтворив сторінки з історії української культури на Буковині у XIX — першій третині XX століття. Кузьма Макарович зупинив свою увагу на мало, а то й зовсім не відомих не лише широким читацьким колам, а й дослідникам української культури питанням історії театрального та музичного мистецтва у краї. Журналіст використав не знані досі факти з архівів та української, польської, румунської й німецької преси на Буковині другої половини XIX — першої третини XX ст. Саме завдяки величезній праці дослідника до нашого покоління прийшли у чесноті, у добродійстві без вини затьмарені — композитор Сидір Воробке­вич, співачка української опери Філомена Лопатинська, актор Іван Захарко, режисер Іван Дутка, музикознавець, педагог і композитор Євсевій Мандичевсь­кий, український музичний діяч, диригент, засновник і керівник хорового товариства „Буковинсь­кий боян” та першої на Буковині музичної школи ім. М. Лисенка в Чернівцях Модест Левицький, співаки Модест Менцинський, Орест Руснак, Денис Руснак та багато інших, тих, хто робив у рідному краї і за його межами добрий засів на духовній ниві. Праця „Мистецька Буковина” нині уже стала бібліографічною рідкістю.

Кузьма Демочко (1911—1990)

У багатогранному історико-культурно-мистецькому житті Буковини чимало недосліджених сторінок. Вдалою спробою заповнити прогалини стала друга книжка К.М. Демочка „Музична Буковина”, яка допомагає глибше і всебічніше ознайомитися з музичним минулим Буковини, діяльністю відомих співацьких товариств, а також окремих композиторів і виконавців. Професор Р. Пилипчук у передмові до книги наголошував, що „читач матиме змогу пересвідчитись, що її автор не переспівує загальновідомого, що він у простій популярній манері висвітлює маловідомі, а здебільшого зовсім невідомі факти і явища з мистецького минулого Буковини”.

Зокрема, йдеться про творчу діяльність талановитого учня Фридерика Шопена — чернівчанина Карла Мікулі, відомого діяча з Праги Адальберта Гржімалі, керівника „Музичного това­риства”, на запрошення якого у 1879 році до Чернівців вперше завітав видатний російський піаніст і диригент Антон Рубінш­тейн. „Жайвором весни відродження” культури К.М. Демочко називає композитора, письменника і педагога Сидора Воробке­вича. З цікавістю і захопленням розповідає про музикознавця і композитора Євсевія Мандичевського з села Молодія під Чернівцями, який виховав цілу плеяду композиторів, музико­знавців, педагогів, багато з яких стали зірками музичного світу Австрії, Італії, Англії, Америки.

У своїй книзі автор дотримується документальності, що надає оповідям більшої достовірності, переконливості, значну увагу зосереджує на характеристиці творчості, розкритті особливостей таланту. З цими мірками аналізує діяльність обдарованого співака і музики, палкого популяризатора української демократичної культури на Буковині Модеста Левицького, неперевершеного бандуриста того часу Гната Хоткевича, „чарівної квітки України” Соломії Крушельницької та ін.

Після тривалого періоду замовчування імен деяких митців К.М. Демочко повернув читачам призабуті творчі постаті, дав можливість по-новому осмислити першоджерельні матеріали мистецького минулого краю.

У січні 1990 р. К.М. Демочко пішов з життя, встигши побачити сигнальний примірник щойно виданої останньої своєї книги „Музична Буковина”. У рукописах залишилась низка неопублікованих матеріалів із культурного життя Буковини, а також спогади про свій життєвий шлях, історія рідного села, де народився і виріс цей „лицар мудрості і честі”.

Кузьма Макарович був авторитетом у краї, з ним радились науковці університету, до його думки прислухались історики Буковини. Його книги і досі служать незамінними посібниками для всіх, хто цікавиться історією буковинського мистецтва. „Та найперше — він був редактором. І хай простять колишні і нинішні головні чи просто редактори, але, як на мене, то Кузьма Макарович Демочко не лише був, а й залишається, після Ю. Федьковича, кращим редактором у нашому краї”, — написав у одному з номерів „Буковини” журналіст А. Масловський.

У 1991 р. у с. Сакуниха, що на Сумщині, земляки вшанували пам’ять Кузьми Макаровича, встановивши меморіальну дошку на приміщенні школи, де він навчався. А 7 червня 2003 р. на будинку в Українському провулку (з 2005 р. — вул. Едуарда Райса) Чернівців, де жив К.М. Де­мочко, зусиллями редакцій газет „Буковина” та „Правдивий поступ”, міської влади, багатьох друзів було урочисто встанов­лено пам’ятну дошку знаному журналісту, мистецтвознавцю.

Доброчинну справу робить видавництво „Книги — ХХІ”, перевидаючи обидві книги К.М. Демочка в об’єднаному варіанті, роблячи тим самим прекрасний подарунок землякам, гостям краю до ювілею Чернівців.

Анатолій Коцур,

доктор історичних наук, професор

Над лісовими просторами Карпат, над сонячними ланами Придністров’я, над мальовничими селами і містами Буковини сьогодні дзвінко й привільно лунає пісня нового життя. Мов квіти після теплого дощу, забуяли таланти людей оновленого краю. Тисячі трударів беруть тепер участь у народних театрах, балетних студіях, хорових колективах, оркестрах та інших гуртках художньої самодіяльності. Чарівні мелодії, що народилися тут, нині стали надбанням усієї країни.

Щовечора після робочого дня у концертних залах міст, у будинках культури, сільських клубах виступають популярні співаки, скрипалі, піаністи, майстри художнього слова, професіо­нальні хори, оркестри, ансамблі. Щорічно Чернівці й інші міста області відвідує багато прославлених митців і колективів України та країн світу. Буковинці радо приймають гостей, охоче переглядають спектаклі, слухають концерти, жадібно тягнуться до скарбниць мистецтва. Сьогодні для них стали доступними чудові творіння Бетховена і Шопена, Верді і Гуно, Ліста і Сметани, Чайковського і Лисенка, Дунаєвського і Прокоф’єва, Лято­шинського і Людкевича, Шоста­ковича і Майбороди.

Далеко за межами краю часто гастролюють не тільки буковинські професіональні артисти, але й аматори. Захоплені їхньою високою майстерністю, люди з інших республік допитуються: „Хто ви за професіями, звідки у вас така висока музична культура?”. І вони, аматори — залізничники, текстиль­ники, електрики, хлібороби, тваринники, — розповідають про себе, про свій край, про своє місто, що має великі культурні традиції. Вони могли б розповісти чимало і про те, в яких великих муках у роки чужоземної окупації краю народжувались ці традиції, як переслідувалось їхнє рідне слово.

Але й тоді, коли рідне слово було під забороною, коли пісням в’язали крила, чинили всякі перешкоди для їх злету, українське мистецтво квітло, розвивалося на Буковині, бо невмируща душа народу, бо нікому не зламати його волелюбного духу, не вбити віри в краще майбутнє.

* * *

Історія свідчить, що першими „храмами” театрального мистецтва в Чернівцях у другій половині XVIII століття були звичайнісінькі балагани, які відкривались у громадських садах, заїжджих дворах та на ярмарках. Виступали в них мандрівні артисти: співаки, танцюристи, фокусники. Так, у 1784 році появився якийсь італійський ілюзіоніст, що показував „китайські тіні”, в 1795 році була влаштована публічна виставка — „машина, яка говорить” (фонограф). А ось ще одне цікаве повідомлення тогочасних газет: німецькі актори Гаппмейєр і Акерман не дістали дозволу „грати короткий час у театрі” в Чернівцях. Господарі міста мотивували свою відмову тим, що, мовляв, заїжджі митці виманять за видовисько в громадян останні заощадження, а тим часом багато з них не сплатили податків...

Першим гастрольним колективом, котрий дістав змогу грати в Чернівцях, була німецька трупа Бернта, яка в 1803 році протягом дев’яти тижнів приносила „загальне задоволення, а також дала добрий приклад для поліпшення норовів”. Повторила вона свої гастролі і в наступному році.

Чернівецький антрепренер Марторел 1819 року зробив добру справу — перебудував одну стайню в театральне приміщення. Відтоді стали частішими гастрольні виступи, помітно змінилося ставлення до акторів.

У тридцятих роках минулого століття вистави влаштову­вались у будинку № 36 по вулиці Головній (нижче Центральної площі); пізніше в так званому „швейцарсь­кому будиночку”, точніше, в дерев’яній корчмі міського парку; в приміщенні багатого домовласника Бека по вулиці Ратушевій, 4 (нині вулиця Головна, вище міськради); в школі для верхової їзди, в залі готелю „Молдавія” (теж вул. Головна). Потім — знову в будинку Бека. В цьому ж приміщенні більше трьох років (1839 — 1842) ставила італійські опери трупа А. Чабона. В 1847 році гастролював у Чернівцях Королівський міський театр з Кенігсберга, який кілька разів показував на чернівецькій сцені комічну картину із співами на три дії (переробка з французької) „За участю чорта”. В 1851 році завітав сюди ансамбль віденського коміка Фріза. Коли ж у 1855 році будинок Бека згорів, вистави були перенесені до залу готелю „Чорний орел” (тепер корпус ЧТЕІ КНТЕУ), а через деякий час — у готель „Молдавія”1.

Року 1877-го на Шкільній вулиці був, нарешті, спо­руджений міський театр — дерев’яне приміщення, теж розраховане на кілька років2. Спочатку його утримував міський магістрат, а потім Театральне товариство, створене в 1884 році. Саме в середовищі цієї групи театралів і визріла ідея збудувати нове фундаментальне приміщення театру. Проти цього окупанти3 не заперечували, оскільки планували перетворити новий заклад в один із засобів онімечення Буковини.

Приміщення старого міського театру в Чернівцях 1877 р. Архітектор Й. Грегорі

І ось у 1897 році Театральне товариство порушило відповідне клопотання перед міською управою. Вона передала це клопотання магістрату, який, в свою чергу, звернувся до крайового управління. Очевидно, взявши до уваги інтереси різнонаціонального населення Буковини, магістрат запитував вищу інстанцію, чи не збирається вона будувати крайовий театр. Відповідь прийшла не відразу. В ній повідомлялось, що зараз немає, мовляв, змоги винести на розгляд сейму будь-який проект спорудження крайового театру. Стало ясно: мова може йти лише про будівництво міського театру, причому тільки за рахунок коштів і засобів міста.

Тепер перед магістратом постала низка практичних проблем: звідки взяти необхідні кошти? Де розташувати театр? Хто безпосередньо займатиметься його будівництвом? Після тривалої підготовки, інженерних розрахунків і уточнень дійшли до висновку, що загальна вартість споруди, включаючи і внутрішнє обладнання приміщення, досягне 560 тисяч крон. Для вишукання хоча б частини необхідних коштів збиралися провести серед населення спеціальну лотерею, але згодом з ряду причин від неї відмовились. Було вирішено просити позику в крайового управління та в буковинської крайової ощадної каси, решту ж витрат покрити за рахунок асигнувань з бюджету магістрату, спеціального податку з видовищ та надходжень з інших джерел.

Створений під головуванням інженера Й. Грегора театраль­ний комітет вніс свої пропозиції про вибір місця для театру і оголошення конкурсу на кращий проект його. Однак пізніше вирішили від конкурсу утриматись, бо, на думку багатьох, він міг залучити лише малодосвідчених архітекторів. У квітні 1900 року був схвалений план фінансування будівництва, і міська управа запросила з Відня видатних архітекторів Ф. Фельнера і Г. Гельмера для конкретної розмови. До речі, Фельнер і Гельмер були авторами віденського і одеського оперних театрів, за їхніми проектами споруджено десятки театральних приміщень у різних містах Європи.

На початку травня у Чернівці прибув архітектор Фельнер, щоб разом з місцевими спеціалістами та представниками влади підшукати місце для будівництва театру та одержати інші необхідні дані від замовника. Отож, нарешті, справа зрушилася з місця. А втім, скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться: спливло ще два роки, поки дійшли згоди про спорудження театрального приміщення на площі Єлизавети. У травні 1902 року проект театру на 700 місць і пояснювальна записка до нього були вже на руках у замовника. Авторитетні комісії і експерти висловилися „за”, але разом з тим зажадали від архітекторів передбачити в проекті театру не 700, а 800 місць.

Здавалося б, лишилося небагато для того, щоб розпочати будівництво. І все ж тільки 30 травня 1904 року магістрат спромігся заслухати доповідь архітектора Фельнера про перероблений проект. Кількість місць у театрі збільшено до 813, а вартість будівництва зросла до 600 тисяч крон. Архітектор Фельнер (він же представник фірми, що взялася за будівництво) звернувся з проханням до замовника — всебічно сприяти фірмі в тому, щоб уже в 1904 році підвести будову під дах, а наступної осені здати приміщення в експлуатацію. Та постало безліч перешкод, котрі заважали здійснити задум. Найсерйознішою з них була затримка з одержанням земельної ділянки від військового відомства (на площі Єлизавети були розміщені військові склади та інші об’єкти). Як виявилося, ця справа завдала більше клопоту, ніж вишукання коштів на будівництво. Тому-то фундамент почали закладати аж в липні 1904 року. Може, початок робіт затримався б на більш тривалий строк, але, як то кажуть, не було б щастя, та нещастя помогло: в 1904 році в Чикаго сталася велика пожежа театрального приміщення, розголос про яку пішов по всьому світу. Наляканий можливістю чернівецького варіанта чикагської пригоди, крайовий президент розпорядився негайно закрити старий дерев’яний театр. Саме це й примусило „отців міста” прискорити будівництво.

Третього жовтня 1905 року приміщення нового театру було відкрито. Фактично його будували 14 місяців, зате підготовка тяглася аж сім років. Початкова сума вартості спорудження зросла до 660 тисяч. Крім того, для зберігання декорацій та іншого обладнання сцени звели допоміжне приміщення вартістю в 45 тисяч крон. Тоді ж таки асигновано ще 32 тисячі крон на придбання декорацій, костюмів і театрального реквізиту. Будівельні роботи виконувались головним чином силами місцевих спеціалістів та робітників, однак частину фахівців було запрошено з Відня. У поставках деяких матеріалів та обладнання брали участь фірми Берліна, Будапешта, Відня, Львова.

І ось в центрі міста на підвищенні з’явилась мону­ментальна, з нарядним фасадом споруда театру. Складалася вона з вестибюля з біломармуровими сходами, які вели на другий і третій поверхи, залу для глядачів зі світлими фойє та сцени з допоміжними приміщеннями. Внутрішнє оздоблення театру було виконане переважно в стилі барокко. Око милували теплі тони, розкішне покриття сухозліткою і багата драпіровка. Театр мав партер, ложі, балкон. Добре механізована сцена, центральне опалення, освітлення, вентиляція — все відповідало тогочасним вимогам.

Чернівецький міський театр 1905 р. Архітектори Г. Гельмер, Ф. Фельнер

Багато дискусій і суперечок виникало навколо питань побудови театру, але особливо гострою була вельми „делікатна” проблема: яка мова звучатиме зі сцени? Це означало: задовольня­тимуться культурні інтереси тільки німців чи й корінного населення краю? До складу міської управи тоді входили досить впливові представники місцевої буржуазії — румунської, польської та української. Зокрема, можна назвати хоча б румунського барона Ніколауса Мустацу, котрий, до речі, був і членом театрального комітету. Ясна річ, для цих панів була потрібна підтримка знаті і простих людей своєї національності. Тому міська управа через магістрат повідомила крайове управління, що вона надаватиме театр також для вистав румунською і слов’янськими мовами.

Та мету, яку поставили перед собою окупанти, — всіляко насаджувати німецьку культуру, перетворити населення краю на своїх покірних слуг, — вони здійснювали, незважаючи на заперечення навіть баронів. Крайовий радник Й. Цахар на одному з засідань (1904 р.) так і заявив: „Те, що тут сказано з приводу національного питання, не слід сприймати всерйоз. Німецький театр в першу чергу призначається для німецького населення, або, вірніше, щоб запобігти непорозумінню, для населення, яке говорить по-німецьки. — І далі самовпевнено додав: — Ми не повинні побоюватись зменшення населення, що говорить німецькою мовою, без різниці національності і віровизнання...”.

Та, не допустивши на сцену місцевих українських, румунських чи польських артистів, окупанти все ж не змогли заборонити виступів гастрольних труп, які грали цими мовами. Чернівці часто відвідували, крім німецьких, румунські, польські, а також українські артисти мандрівного театру зі Львова. Поряд з легковажними оперетками, які так охоче ставив німецький чернівецький театр, глядачі мали можливість побачити світову і українську класику.

Починаючи з 1908 р. і аж до початку першої світової війни в Чернівці щорічно приїжджав український театр львівського товариства „Руська бесіда” і успішно ставив тут п’єси українських та російських драматургів. Правда, навіть цій єдиній на всю Галичину і Буковину професіональній трупі нелегко було добитися сцени для своїх гастролей. Вона постійно відчувала важку матеріальну скруту, зазнавала на собі тягар різних утисків.

У ще гіршому становищі опинилися українські трупи під час румуно-боярської окупації краю. Вони майже не допускались у так званий румунський національний театр у Чернівцях, а тинялись по провінції. Лише за Радянської влади в чернівецькому театрі, збудованому колись на кошти основних платників податків — буковинських українців, — голосно і вільно зазвучала українська мова, як і мова гостей з братніх республік, і двері театру розкрилися для трудящих.

Може, то й правда, що перша ластівка не робить весни, як говорить прислів’я. Але ж правда й те, що прилітає вона з далекого вирію тільки тоді, як у повітрі раптом запахне могутньою повіддю ріки, і першим громом, і першим цвітом...

Мимоволі приходить на згадку та крилата добровісниця весняної пори, коли думаєш про перший приїзд на Буковину трупи першого українського професіонального театру „Руської бесіди”, відкритого у Львові 29 березня 1864 року. Було ж то в час, коли у цім „забутім богом” краї царину духовного життя нашого народу вкривала міцна крига національного й соціаль­ного гніту: жодної української газети тут не видавали, жодного, бодай освітнього товариства не існувало для аборигенів колонізованого австро-угорською монархією краю.

І ось у вересневі дні 1864 року тут на повен голос зазвучали „Наталка Полтавка” та „Москаль-чарівник” Івана Котля­ревського, „Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненка... Можна собі уявити, який нечуваний резонанс поміж українців мала та подія! Зі сцени лунала рідна мова, чарувала рідна пісня, владний сміх потрясав стіни. Оцінюючи згодом перші виступи галицького театру, Іван Франко писав: „... Всюди красота руської мови і чарівна сила руської пісні збуджували правдивий ентузіазм не тільки серед русинів, а й серед поляків і інших народностей”4. Це була справді перша ластівка української театральної весни, провісник культурного пробудження галичан і буковинців, значний фактор їх духовного і національного єднання зі своїми наддніпрянськими братами.

Тогочасна преса високо оцінювала мистецтво гастрольної трупи на чолі з Омеляном Бачинським, особливо схвально відзивалась про чудовий сценічний талант Теофіли Бачинської, називаючи її першорядною артисткою.

Майже два місяці гастролювала в Чернівцях трупа Бачинського і в наступному році, показавши близько двадцяти вистав, серед яких поряд з п’єсами українських авторів йшли „Верховинці” польського драматурга Ю. Коженьовського, а також переробки мало­відомих французь­ких оперет. У 1871 році митці „Руської бесіди” виступали тут під керівництвом Антона Моленцького, а в листопаді — грудні 1872 р. і в січні та квітні 1873 р. — знов на чолі з Бачинським.

Небавом Омелян Бачинський загостив на Буковину вже з незалежною від „Руської бесіди” трупою. Цього разу буковинці зустріли митців вельми тепло. Проте глядачів уже не задовольняв старий репертуар, і керівництво трупи шукало шляхів, аби його поліпшити. Турбота про оновлення репертуару наштовхнула Бачинського на думку звернутися по допомогу до Юрія Федьковича, котрий прихильно ставився до українського театру і всіляко сприяв його діяльності.

Ще у липні-серпні 1877 року в листах із Снятина артист просив письменника дозволити поставити його драму „Довбуш”, ділився першими враженнями від твору, радив, зокрема, замінити в п’єсі образ єзуїта (оскільки його заборонила цензура) на італійського астролога або співака, вказуючи, що й після цього з п’єси буде видно єзуїта.

Омелян Бачинський (1833—1906)

У подальшому листуванні йшлося переважно про підготовку до постановки Федьковичевої драми. У листі з Кіцманя Бачинський повідомляв, що звідти трупа виїжджає до Косова і Вижниці, де пробуде місяць, а, може, й півтора, і там десь у грудні поставить „Довбуша”. Для вистави Бачинський уже замовив декорації, в Косові купив необхідний реквізит. Але він хоче знати думку Федьковича, бо не певний, чи добрі будуть для вистави замовлені декорації. Незабаром Федькович надіслав листа Бачинському і передав для трупи гуцульські капелюхи, топірець та ще деякі речі. Керівник і режисер трупи з вдячністю відповідав письменникові, що він, мабуть, і за десять років навчання не додумався б до того, що порадив зробити в декораціях Федькович, цей чудовий знавець гуцульського побуту.

У Вижниці Бачинський насамперед подбав про те, аби на „Довбуша” залучити якомога більше гуцулів з гір. Афіші розклеювали не лише у Вижниці і Кутах (в цих містах трупа показувала вистави почергово), а й у селах.

Яке ж враження справила перша вистава, як вона була зустрінута! І про це керівник трупи писав у своїх листах до Федьковича. Він сповіщав письменника, що українська публіка добре прийняла „Довбуша”, але разом з тим скаржився на різні перешкоди, які чинили театрові цензура та інші органи австрійської влади. Навіть львівська газета „Слово” і та під різними приводами зволікала друкування афіш на „Довбуша”.

Після кількох вистав Бачинський (він виконував головну роль у п’єсі) висловив деякі міркування щодо змісту твору. Він писав Федьковичу: „Опришок вийшов вами виідеалізований, а не історичний”5. Митець також зауважував, що „Довбуш” в читанні добрий, а на сцені його не всі розуміють; мабуть, краще, щоб п’єса була написана прозою. Слід зазначити, що ця думка збігалася з тією оцінкою, яку дав „Довбушу” Іван Франко у своїй рецензії, вміщеній у газеті „Kurjer Lwowski” 11 жовтня 1888 р.

12 лютого 1878 року Бачинський зі своєю трупою виїхав у Коломию, взявши до постановки Федьковичеву мелодраму „Керманич”, яку мав намір там зіграти6.

Останній раз трупа побувала в Чернівцях наприкінці лютого 1880 року, здійснивши постановку таких п’єс, як „Дочка полку” (перероблена на мелодраму опера Г. Доніцетті), „Сибірячка” (народна мелодрама М. Полевого з музикою П. Бажанського) і „Ольга” А. Яблоновського (історична мелодрама в шести актах з музикою буковинського композитора і поета С. Воробкевича). На виступи театру тоді відгукнулась чернівецька газета „Родимый листок”, яка зазначала, що „про гру акторів у цих трьох виставах можна лише добре сказати”. Що ж до Теофіли Бачинської, то „вона могла б бути найкращою силою навіть для першорядного театру” („Родимый листок”, 1880, 25 лютого).

Справжньою подією великої культурної ваги були приїзди театру „Руської бесіди”, коли його очолювала Теофіла Романович (1874—1880). Як відзначав Іван Франко, а пізніше історик галицького театру Степан Чарнецький, ця талановита артистка і енергійний керівник зуміла високо піднести художній рівень трупи, зберегти чистоту української мови на сцені. Вона насам­перед залучила до творчого колективу талановитих акторів. Це були І. Гриневецький, І. Біберович, К. Підвисоцький, В. Пло­шевсь­кий, К. Лясковський, А. Людкевич, С. Стефурак, А. Сте­чинський, М. Романович, М. Коралевич-Душинський та інші. Завдяки старанням Т. Романович дещо оновився та розширився репертуар, до нього увійшли „Ревізор” і „Одружен­ня” М. Гоголя, „Гроза” О. Островського, твори української драматургії, хоч ли­ша­лось ще чимало застарілих, малозмістовних п’єс і переробок.

Теофіла Романович (справжнє — Рожанківська, 1842—1924) та Михайло Коралевич (псевдонім — М. Душинський, 1850—1915)

Театральна трупа під керівництвом Т. Романович чотири рази побувала на Буковині, показавши свої вистави в Чернівцях, Кіцмані, Сереті, Радівцях і Сучаві (три останніх міста розташо­вані в Південній Буковині). Найглибший слід полишили гастролі 1875 року, в яких брав участь Марко Лукич Кропивниць­кий, запрошений з України Т. Романович. Високоосвічений літератор, драматург, талановитий актор і чудовий співак, він став улюблен­цем публіки. Багато друкованих спогадів лишилось про його роботу в галицькому театрі. В них, зокрема, вказується на плодо­творну режисерську діяльність і високу культуру гри Кропив­ниць­кого та великий вплив його на західноукраїнську сцену.

Про гастролі Теофіли Романович у Кіцмані схвально писала газета „Слово” (ч. 105). В рецензії на останню виставу драми Н. Чер­нишова „Поламане життя” (переклад М.Л. Кропивниць­кого) відзначалося, що вона пройшла дуже добре, а Кропивниць­кий „в ролі Андрія Демченка не полишив нічого до бажання: він захопив публіку, приводив її до великого напруження ума і до сліз”.

Після гастролей у Чернівцях і Кіцмані Кропивницький зали­шив галицький театр і повернувся на Україну. Основною причиною від’їзду були серйозні незгоди, що виникли на ідейно-мистецькому грунті між ним і другим режисером трупи Львом Наторським. Кропивницький був представником реалістичного напрямку театру, а Наторський, навпаки, дотримувався антиреа­лістичного, псевдонародного7, з чим той не міг примири­тися. Були й інші причини, про які пізніше згадував сам Кропивниць­кий: „Костюми убогі, декорації неподібні, оркестр із шістьох музик, хор з чотирьох дівчат і п’ятьох хлопців... В Тернополі і Чернівцях були путящі театральні зали; що ж до таких міст, як Кіцмань, Дорогобуж, Снятин, Заліщики та інші, то там робилися вистави в стайнях...”8.

Марко Кропивницький (1840—1910)

У листопаді 1880 року трупа „Руської бесіди” під керівниц­твом Теофіли Романович в останній раз навідала Чернівці, показавши шість вистав. З приводу цих гастролей газета „Родимый листок” 13 листопада 1880 року надрукувала велику статтю-рецензію, в якій зазначалось, що трупа складається з людей талановитих і працелюбних, котрі докладають багато зусиль, щоб рухати вперед українську театральну культуру. Однак автор статті побоюється, чи не матиме Т. Романович у Чернівцях великих збитків. Для цього є немало поважних причин. По-перше, погана погода, по-друге, капризна чернівецька (неукра­їнсь­ка) публіка, яка полюбляє переважно оперетки, що їх так часто ставить місцевий німецький театр. По-третє, велика оренда, яку спла­чуватиме Т. Романович цьому театрові. Тим часом малочисельна українська громада при всьому її бажанні не в змозі як слід підтримати українську трупу. Цей же автор, зокрема, рецензує народну мелодраму „Капрал Тимко” І. Мид­ловського та переробку французької драми Фейлета „Даліла”. В рецензії слушно вказується на вади тодішнього репертуару галицького театру і разом з тим доброзичливо, з демократичних позицій подаються рекомендації до його поліпшення. Робиться також натяк на „важкий час”. Справді, це був час, коли об’єднані сили австрійського уряду, польської шляхти і москвофільсько-народовської реакції розгорнули наступ проти прогресивного табору, посиливши переслідування і репресії. Ясна річ, у таких умовах театр не міг успішно працювати і розвиватись. У листі артиста цієї трупи М. Коралевича-Душинського до Ю. Федько-вича наводиться яскрава характеристика тих умов, у яких працювали артисти. „Не можете собі, добродію, представити, з якими противностями, з якими важкими елементами мусили ми боротись, — і за сю боротьбу, за сю невсипучу працю що маєм? Яка нагорода наша? Фактично буває чоловік не раз до крайності посунений!”9.

До речі, трупа Т. Романович підтримувала тісні творчі зв’язки з буковинськими письменниками Ю. Федьковичем і С. Воробке-вичем. На її сцені йшов Федьковичів „Довбуш”, вона мала намір також поставити і його „Керманича”; тут же побачила світло рампи і низка творів С. Воробкевича.

З Чернівців Теофіла Романович наприкінці 1881 р. виїхала до Сучави, порвавши з „Руською бесідою”, потім деякий час очолювала незалежну від „Руської бесіди” трупу, а незабаром і зов­сім залишила роботу в театрі. Сталося так, що після театру Т. Романович разом із своїм чоловіком Михайлом Коралевичем-Душинським та молодшою сестрою Марією, теж артисткою трупи, обрала постійним місцем мешкання Буковину. Спочатку всі вони проживали в Сучаві, потім у Вижниці. Згодом Теофіла і її чоловік переїхали до Чернівців, де багато років брали активну участь в українському культурному житті. Померла Т. Романович у 1924 році в Чернівцях.

Діяльність театральної трупи Теофіли Романович зайняла досить помітне місце в історії тодішнього західноукраїнського театру і залишила по собі добру славу.

Марія Романович (справжнє — Рожанківська, 1852—1933)