Моральні листи до Луцілія. Вибрані афоризми ebook

Луцій Анней Сенека

Моральні листи до Луцілія

Вибрані афоризми

Луцій Анней Сенека Молодший — видатний римський філософ-стоїк, поет, драматург, державний діяч. В останні роки життя Сенека приділяв особливу увагу питанням морального самовдосконалення, багато його думок співзвучні християнським світовідчуттям — недарма Сенеку вважали «майже християнином» і приписували йому Листування з апостолом Павлом. «МОРАЛЬНІ ЛИСТИ ДО ЛУЦІЛІЯ», адресовані молодшому сучасникові Сенеки, прокуратору Сицилії, - підсумок філософських пошуків і життєвого досвіду Сенеки.

Написані простою і виразною мовою, «ЛИСТИ» і сьогодні можуть слугувати посібником з духовного життя, моральною настановою нащадкам.

Моральні листи до Луцілія

Усвідомлюй все, що робиш, о Луцілію, і старанно зберігай час, який досі або сам вислизав від тебе, або його крали інші, або, зрештою, ти сам витрачав його даремно. Запевняю тебе, так і є: частину часу у нас забирають інші, частина витрачається марно, решта спливає непомітно для нас самих. Але найбільш ганебна втрата часу та, яка йде від нашої власної недбалості. Вникаючи в справу, ти легко помітиш, що величезний відрізок життя безглуздо пропадає у тих, хто припускається помилок і робить безглузді вчинки; значний — у тих, хто витрачає його на бездіяльність, і майже все життя — у тих, хто робить не те, що треба. Та чи багато є на світі людей, які б шанували і цінували будь-яку мить свого життя, усвідомлювали, що з кожним днем вони вмирають? Адже в тому й полягає наша помилка, що ми ставимося до смерті лише як до події далекого майбутнього. В той час як чимала частина смерті вже настала: той час, що ми пройшли — вже у її володінні. Отже, о мій Луцілію, продовжуй, як пишеш — проживати з користю кожну годину. Якщо сьогоднішній день буде у твоїх руках, то менше залежатимеш від завтрашнього. Поки ми відкладаємо життя, воно минає.

Все, о Луцілію, не наше, а чуже; тільки час — наша власність. Природа надала в наше володіння тільки цю невтримну і непостійну річ, яку до того ж може забрати у нас всякий, хто лишень забажає. Люди настільки нерозумні, що почувають за собою боргу, навіть отримавши дрібний подарунок, тим більше коли мають можливість за нього віддарувати, проте рішуче не цінують чужого часу, хоча він — єдина річ, якої не відшкодувати і повернути назад за всього на те бажання. Ти, певно, запитаєш, як вчиняю я сам, повчаючи тебе? Зізнаюся відверто, я живу як люди марнотратні, але педантичні: веду рахунок своїх витрат. Не можу сказати, що я нічого не втрачав, але завжди усвідомлюю, скільки я згаяв, яким чином і чому. Принаймні, я можу пояснити причину моєї бідності. Я з тих людей, що впали у злидні не зі своєї вини: таких ніхто не засудить, але й ніхто не допоможе. Втім, я не вважаю бідними тих, кому вистачає того, що у нього залишилося. Тож бережи те, що у тебе є, і бажано — завчасно. Недарма наші пращури казали: пізно берегти вино, коли вже видно дно. Адже цього залишку не тільки замало, він — поганої якості.

Зважаючи на те, що ти мені пишеш у листах, і те, що я про тебе чую, я можу на тебе покластися. Ти не роз’їжджаєш світами і не шукаєш собі повсякчас нового, ліпшого місця. Така метушня — прикмета хворого духу. Кращою ознакою врівноваженого розуму я вважаю вміння зосереджуватися і терпляче чекати.

Зваж, однак, що читання багатьох авторів і книжок всякого роду сформує тебе поверхневим і нестійким. Якщо ти хочеш отримати від читання справжню користь, зупиняйся на безсумнівних авторитетах і «підживлюйся» винятково ними. Той, хто скрізь, той ніде. У людей, що все життя у мандрах, зазвичай багато знайомих, але зовсім немає друзів. Те саме неодмінно трапляється і з тим, хто не вивчає глибоко бодай одного письменника, але прочитує всіх мигцем і поспіхом. Немає користі від їжі, яку шлунок, ледь сприйнявши, вивергає; ніщо так не шкодить одужанню, як часта зміна ліків; ніколи не загоїться рана, якщо лікувати її різними засобами; не розквітне рослина, якщо її часто пересаджувати. Ніщо з того, що впливає мимохідь і короткочасно, не приносить користі — велика кількість книг тільки обтяжують, розпорошують увагу. Якщо ти не можеш прочитати стільки книжок, скільки їх є у тебе, то задовольняйся стількома, скільки можеш прочитати. «Але, — заперечиш ти, — якщо мені хочеться погортати то одну книгу, то іншу?» Ознака засміченого шлунка — бажання скуштувати багато різноманітних страв. Перебирання харчами — ознака пересичення. Тож читай завжди кращі, визнані твори, а якщо і трапиться щось інше, то повернися потім до перших. Щодня закладай бодай цеглинку у мур, що захистить від бідності, хвороб та інших лих. І якщо багато прочитаєш, то з прочитаного закарбуй головну думку. Так вчиняю і я: з того, про що довідався, неодмінно відзначу щось одне. Сьогодні, наприклад, я вичитав у Епікура — я не цураюся заглядати іноді ворожого табору (не перебіжчиком, а шпигуном) — що «весела бідність гідна поваги». Втім, яка ж то бідність, коли вона весела? Хто добре уживається з бідністю, той, по суті, багатий. Не той вбогий, у кого обмаль, а той, хто хоче більшого. Яка користь, що у нього в скринях багато грошей, в коморі — пшениці, на луках — худоби, чимало грошей вкладено у зростання, якщо він жадає чужого майна і рахує не те, що придбав, а те, що прагне придбати? Умов для накопичення багатства, як на мене, дві: спершу — мати необхідне, друге — мати достатнє.

Ти надсилаєш мені свого листа, як повідомляєш, зі своїм другом. А потім додаєш, щоб я не повідомляв йому всього про тебе, оскільки й сам не робиш цього. Таким чином, в одному Листі ти і назвав його другом, і зрікся його. Якщо ти назвав його другом, бо це перше слово, що спало тобі на думку і ти вжив його так само абстрактно, як ми називаємо паном всякого, коли не знаємо його імені, — тоді нехай. Та якщо ти вважаєш своїм другом того, кому віриш менше, ніж самому собі, то ти жорстоко помиляєшся і не розумієш суті щирої дружби. З другом обговорюй все, але, перш ніж дружити, пізнай його самого. А якщо вже потоваришував — довіряй; обмірковувати треба було раніше. Вельми негарно вчиняють ті, хто, всупереч настановам Теофраста, міркують, полюбивши, а не люблять, розсудивши. Довго думай, перш ніж назвати когось другом. Але якщо вирішиш, що він гідний дружби, віддайся цій дружбі всім серцем, і довіряй другові, як самому собі. Жити, власне кажучи, завжди слід так, щоб довірити все, що на душі, можна було і найлютішому ворогові. Проте в житті трапляються різні обставини, з яких у нас заведено робити таємниці. І другові якраз і можна довірити всі свої турботи, всі помисли. Якщо ти вважаєш його відданим, то і поводься з ним, як з відданим. Хто боїться обману, той навчає обману, і самою лише підозрою дає право на підступність. Від друга не приховують жодної думки, а в його присутності почуваються, як наодинці з собою.

Є люди, схильні повідати першому-ліпшому те, що можна довіряти самим лише друзям, вони ладні вивантажувати таємну ношу душі своєї в будь-які вуха. Інші, навпаки, не наважуються покластися навіть на близьких, і якби могли, то, не довіряючи й самим собі, переховали б усякий секрет якомога глибше. Не слід робити ні того, ні другого. Обидві ці крайнощі — і довіряти всім, і не вірити нікому — однаково хибні: тільки одна благородніша, друга — безпечніша. Несуть загрозу і люди невгамовні, і, навпаки — до всього байдужі. Але насолода тривогами життя не є діяльністю, це лише трепет схвильованої душі. З іншого боку, стан, за якого будь-який рух обтяжує, теж не є спокоєм, а означає лише розслабленість і втому. Розмірковуючи про це, корисно мати на увазі вірш Помпонія:

Відпочинок і робота йдуть рука об руку: той, хто відпочив, має попрацювати, а той, хто трудився, може відпочити. Цього вчить нас і природа, що створила і день і ніч.

Продовжуй, що почав, і поспішай: що швидше вдосконалиш і розвинеш свою душу, то триваліше втішатимешся життям. Щоправда, процес збагачення душі теж даватиме втіху. Але найвища насолода полягає в самосвідомості розуму, вільного від будь-яких слабкостей і блискучого чистотою. Ти пам'ятаєш, яку радість ти відчув, коли, відкинув дитячий одяг і вбрався у тогу чоловіка, щоб з'явитися в ній на форумі. Ще більша радість чекає тебе, коли так само відкинеш ти свій дитячий розум, і філософія зарахує тебе до лав чоловіків. А доти твоя свідомість перебуває у дитячому віці, ба навіть гірше — у віці дитячості. Немає нічого більш сумного, ніж ставши літнім чоловіком, зберегти в собі вади дитини, до того ж дитини маленької. Люди похилі цураються легковажного; діти бояться нещирого, а такі люди — і того, і другого. Зауваж собі, найменше слід боятися того, що зазвичай наганяє найбільшого страху (тобто смерті). Ось приходить смерть: її можна було б боятися, якби вона залишилася з тобою. Але вона або ще не настала, або вже сталася. «Важко, — заперечиш ти, — довести свій розум до того, щоб зневажати життя». Невже ти не помічав, як часто це презирство породжується нікчемними причинами? Один повісився біля дверей своєї милої; інший кинувся з даху, щоб не чути більше лайки свого пана; третій розпоров собі живіт, щоб його не повернули до в’язниці. Гідного життя людина так і не звідає, якщо прагне лише довголіття і безтурботності. Щоб дивитися на життя і смерть спокійніше, щодня думай про те, як багато людей чіпляються за життя так само, як хапаються за колючі терни потопаючі в швидкій течії. А скільки коливань між страхом смерті і мукою життя: і жити не хочуть, і померти не вміють. Щоб життя було приємним, треба відкласти всі турботи про нього. Хіба людині радісно володіти річчю, коли її втрата стане для неї невтішною? Навпаки, зовсім не важко втратити річ, по втраті якої вдруге її не побажаєш. Тому приготуйся до примх долі і дивися на них холоднокровно: вони трапляються навіть з найсильнішими. Вирок Помпею промовили сирота і євнух; Крассу — жорстокий і нестерпний парфянін. Гай Цезар наказав Лепіду відрубати голову трибуну Декстру, а сам загинув від руки Херея. Нікого ще доля не підносила так високо, аби йому не загрожувало те, що він сам собі дозволяв щодо інших. Не довіряй затишшю: в одну мить море може схвилюватися. Кораблі часом тонуть того самого дня, коли вони сяяли величчю і красою на гладі вод. Згадай, що і розбійник, і ворог завжди можуть занести над тобою меча. Не потрібні навіть особливі обставини; твоє життя і смерть залежать від примхи будь-якого раба. Знай, хто зневажає своє життя, володіє твоїм. Пригадай, скільки людей загинуло від руки своїх слуг, скільки вбито відкритим насильством або таємноюю хитрістю. Не сумнівайся, від рук своїх рабів загинуло не менше людей, ніж їх знищено за примхою царів. Тож яке для тебе має значення сила того, кого ти боїшся, коли те, чого ти боїшся, тобі може заподіяти будь-хто? Припустимо навіть, що ти потрапиш до рук ворога і на правах переможця він засудить тебе на смерть. І що? Ти прийдеш саме до того кінця, до якого йшов усе життя. Навіщо ж дурити себе, наче ти лише тепер помітив факт, з яким давно вже слід було примиритися? Повторюю: ти неминуче помреш вже хоча б через те, що ти народився. Ось над чим ми повинні міркувати, якщо хочемо спокійно і гідно зустріти останню годину, страх перед якою отруює решту часу нашого життя.

На завершення свого Листа наведу тобі вислів, який мені зустрівся у ворожих вертоградах і яка прийшлася мені до вподоби: «Бідність, що узгоджується з законами природи, по суті, найбільше багатство». Природа, як відомо, встановила для нас такі потреби: не голодувати, не відчувати спраги і не мерзнути. А задля того щоб втамовувати голод і спрагу, немає необхідності сидіти у приймальнях різних гордіїв і терпіти їхню важку зарозумілість чи зневажливу поблажливість; немає необхідності плавати по морях або нести тяготи військової служби. Необхідне завжди легко придбати. І тільки для надлишків доводиться працювати до десятого поту. Через надлишки зношується парадне плаття, через них настає передчасна старість у військових походах, через них люди вирушають до чужих країн. А тим часом під рукою у нас є все, що потрібно.

Хвалю тебе і радію, що ти, залишивши все інше, віддався справі самовдосконалення. Я не тільки раджу, але навіть прошу: не полишай цієї справи. Але застерігаю тебе: не вчиняй подібно до тих, хто хоче не так бути кимось, як здаватися; не роби нічого такого, що змусило б говорити про твою зовнішність і твій спосіб життя. Не ходи невмитий, незачесаний та із скуйовдженою бородою; не випинай презирства до грошей; не хвались постіллю, облаштованою на голій землі, і взагалі нічим таким, за чим женеться збочене честолюбство. Саме слово «філософія», хай би як скромно ним не послуговувалися, нерідко відштовхує людей. Що ж буде, якщо ми ще станемо ігнорувати звичаї? Нехай в душі ми несхожі з натовпом, але зовні не маємо від нього відрізнятися. Так, одяг не сяє білосніжністю, але й не слід носити забрудненого. Не варто купувати срібного посуду, щедро прикрашеного золотими візерунками, але й посуд без дорогоцінного оздоблення не стане від того ознакою поміркованості. Дбаймо про те, щоб обрати кращий, але не протилежний натовпу, шлях у житті. Інакше відвернемо від себе тих, кого хочемо виправити, і побачимо, що від побоювання наслідувати нас у всьому, нас не захочуть наслідувати ні в чому. Філософія насамперед проповідує здоровий глузд, товариськість і людяність. Різка відмінність від натовпу суперечить цим цілям. Тож не забуваймо: все, чим ми хочемо здобути захоплення, не має бути смішним і ненависним. Адже наша мета — жити у злагоді з природою. Спотворювати своє тіло, нехтувати елементарною охайністю, жити в бруді і споживати не корисну і смачну, а грубу і нудотну їжу, — чинити всупереч природі. Наскільки можна вважати розкішшю прагнення до вишуканих речей, настільки безглуздо уникати звичайних і загальноприйнятих зручностей. Філософія проповідує: помірність, але не самокатування; помірність же цілком сумісна з охайністю. Тут треба знати міру. Власне добро має узгоджуватися із загальноприйнятним. Нехай дивуються нашому способу життя, але нехай і не засуджують його. «То що, слід жити як всі? І не має бути ніякої різниці між нами і натовпом?» Неодмінно. Хто добре нас знає, той і так побачить, що ми не схожі на натовп. Але, завітавши до нашого будинку, нехай дивуються не його облаштуванню і оздобленню, а його господарям. Велич полягає не лише в тому, щоб з глиняного посуду їсти так само гідно, як і з срібного, а і в тому, щоб дивитися на срібло так само байдуже, як на глину. Тільки вузький розум падає на коліна перед багатством.

За традицією, поділюся з тобою ліпшим з афоризмів Гекатона, що мені сьогодні трапився. Він про те, що межа бажанням — вірний засіб проти страху. «Перестанеш боятися, — каже він, — коли перестанеш сподіватися». Але ж, заперечиш ти, що ж спільного між такими різнорідними речами? Так, мій Луцілію, різні на перший погляд речі тісно пов'язані. Між цими, мабуть, настільки несхожими почуттями існує зв'язок, подібний до того, що пов'язує вартового із в’язнем. Страх стереже надію. І в цьому немає нічого дивного. Обидва почуття — результат напруги нервів, обидва викликані очікуванням майбутнього. Основна причина обох почуттів у тому, що ми не задовольняємося сьогоденням, але спрямовуємо наші помисли у майбутнє. Таким чином передбачливість, найкраща запорука людського благополуччя, здатна обертатися на зло. Тварини тікають від небезпеки, але щойно уникнувши її, заспокоюються; ми ж, люди, мучимося і минулим, і майбутнім. Таким чином, блага, даровані нам природою, ідуть нам на шкоду. Пам'ять відновлює муки страху; передбачливість змушує передчувати їх. Немає такої людини, яка страждала б тільки через сьогодення.

Я помічаю, о Луцілію, що не лише виправляюся, а й змінююся. Я не кажу, що в мені не залишилося того, що не потребує вдосконалення, та і дивно було б, аби не було що виправити, доповнити або пом'якшити. Одне те є ознакою вдосконалення, коли помічаєш в собі вади, про які раніше і не підозрював. Для багатьох хворих важливо саме усвідомлення хвороби. Я хотів би поділитися з тобою всіма цими швидкими змінами. Це було б найкращим доказом нашої дружби, тієї справжньої дружби, якої не зруйнує ні страх, ні надія, ні турбота про особисте благо, тієї дружби, заради якої і з якою люди йдуть на смерть. Скільки нас, позбавлених не друзів, а саме дружби! Але її не бракуватиме тим, чиї душі об'єднує однакове прагнення істини і добра. Її не бракуватиме, бо у таких людей все спільне, починаючи з недоліків. Важко навіть уявити собі, скільки користі брав я від з кожного свого дня. «То поділись за мною, — скажеш ти, — що для тебе стало настільки цілющими». Я й сам охоче тобі розповім, я навіть радий поділитися, бо мені приємно навчити тебе. Мені нецікаво володіти знанням, хоч і найкориснішим, якщо я володітиму цим знанням один. Якби мені запропонували вищу мудрість за неодмінної умови, що мовчатиму про неї, я б відмовився. Безглуздо, володіючи чимось корисним, не поділитися з ближнім. Тому надсилаю тобі свої книги. Позбавляю тебе від праці самому відшукувати в них важливі місця. Гортаючи сторінки, я зробив нотатки, за якими ти одразу знайдеш все те, що мене захоплює. Звісно, більше користі ти взяв би з живого спілкування зі мною, а не через Листи. Слід все бачити самому, по-перше, через те, що завжди легше вірити очам, ніж вухам, а по-друге, тому що повчаннями мети не досягти так швидко, як за допомогою прикладів. Клеант не міг би так живо розповісти про Зенона, якби тільки слухав його; він жив поряд з ним, знав його таємниці, спостерігав, чи справді він підпорядковує власне життя своїм вченням. Платон і Аристотель і весь сонм інших філософів набагато більше витягли з реального життя Сократа, ніж з його слів. Метродор, Гермарх і Полієн стали великими людьми не внаслідок повчань Епікура, а внаслідок спільного з ним життя. Втім, я кличу тебе не так заради того, щоб повчати тебе, скільки для своєї власної користі. Ми багато в чому можемо допомогти один одному. А поки ось тобі моя щоденна лепта наставника — чудовий вислів Гекатона: «Ти запитуєш, — пише він, — чого я домігся? Я став сам собі другом». Він і справді багато чого досяг, бо вже ніколи не буде самотнім. Знай, хто друг собі — друг усім людям.

Ти питаєш, чого, на мою думку, слід уникати? Натовпу. Змішуватися з ним без шкоди для себе не вийде. Я, принаймні, усвідомлюю свою слабкість. Ніколи не повертаюся я з такою самою чистою душею, з якою злився з натовпом. Все, що вляглося, збуриться. Порок, якого позбувся, повернеться. Словом, повторюється те, що буває з хворими, ослабленими до такої міри, що для них вже все шкідливо. Але ж наші душі так само хворі, проте вони повільно оговтуються від своєї недуги. Вступати у стосунки з натовпом шкідливо. Кожна людина прищепить нам часточку своїх вад: або навчить їх, або заразить ними. І що більше людей, то більше небезпеки. А найбільш згубний для моральності — театр; тут порок прищепити найлегше, бо він подобається людям. Зізнаюся, що, побувавши у якійсь спільноті, я повертаюся біднішим, честолюбнішим, сластолюбнішим і навіть жорсткішим. Якось зайшов я на полуденну виставу, розраховуючи подивитися ігри, жарти і взагалі щось веселе, аби очі глядачів могли відпочити від людської крові. Але вийшло навпаки. Той бій, який відбувався раніше, був набагато милосерднішим. А коли прийшов я, розгорталося вже голе людиновбивство без жодних прикрас. Бійці ж не мали нічого для відбиття ударів. Їхні тіла були відкриті для взаємних ударів, і всякий помах рук досягав цілі. Проте більшість віддає перевагу саме такій бійні, а не звичайним поєдинкам і гладіаторським боям. І жадають такої бійки саме через те, що не можна відбити удару шоломом або щитом. Навіщо обладунки, навіщо мистецтво? Все це — лише перешкода для смерті. Вранці людей кидають на розтерзання левам і ведмедям, серед дня — глядачам. Переможцям наказують умертвляти переможених, щоб знову послати їх на бій: у всіх борців, таким чином, один кінець — смерть. Це взаємознищення вогнем і мечем триває, поки арена не спорожніє. Але, скажуть мені, це ж розбійники. На що вони можуть заслуговувати, крім шибениці? Ось, наприклад, цей — вбивця. Якщо він вбивця, то, ясна річ, заслужив смерті, але ти сам чим заслужив право спостерігати все це?!

І невже не розуміють ці глядачі, що їхній приклад їм ще відгукнеться! Дякуйте безсмертним богам, що ви не навчите бути жорстоким того, хто не здатний навчитися цього.

Необхідно видаляти від натовпу всякий незміцнілий розум, ще не здатний самостійно слідувати правді. Від дрібних помилок легко перейти до великих пороків. Розбещений натовп здатен зіпсувати навіть Сократа, Катона і Лелія — ось до якої міри безсилий будь-хто з нас, хай би як був розвинений його розум, чинити опір натиску пороків у такій кількості. Один лише приклад розкоші і скупості може принести величезне зло. Спілкування з розбещеним і нас привчить до розбещеності; багатий сусід збудить заздрість; грубий супутник навіть невинному і щирому передасть хоч трохи своєї брутальності. Що ж буде з твоїм характером, якщо йому доведеться зазнати впливу цілої маси вад? Очевидно, ти станеш або наслідувати їх, або ненавидіти, а між тим і те, й друге — недобре. Не будь схожим на інших через те, що їх багато; не ставай ворогом багатьом, якщо вони не схожі на тебе. Заглиблюйся в себе; шукай товариства тих, хто піднесе твій дух; спілкуйся з тими, кого ти сам можеш зробити краще. Вдосконалення відбувається взаємно: люди вчаться, навчаючи самі. Не варто, однак, заради поширення своїх думок читати лекції юрбі. Це можна робити лише в тому разі, якщо для публічних лекцій є відповідний матеріал. Але нікого, хто б зрозумів тебе, тепер немає. Якщо й затесалося у натовпі кілька людей, здатних до розвитку, то й їх ще доведеться готувати і навчати, аби вони збагнули, про що ти говориш. «Для кого ж я вчився?» — запитаєш ти. Твій час витрачено недаремно, якщо ти вивчився для себе.

Аби самому сьогодні не вчитися тільки для себе, поділюся з тобою трьома вподобаними мною прекрасними висловами, співзвучними до теми мого Листа. Перший прийми як мій традиційний духовний борг за цей Лист, два інших візьми в задаток для майбутніх Листів. Демокріт пише: «Для мене одна людина може уособлювати цілий народ, і цілий народ — одну людину». Добре сказав і інший філософ — точного імені його не назву, бо існують різні думки щодо авторства вислову. Коли у нього запитали, навіщо він вкладає стільки сил у твір, доступний небагатьом, він відповів: «Я задовольнюся небагатьма, та, власне, і одним теж, і навіть жодним». Добре висловився і Епікур в Листі до одного зі своїх учнів: «Я пишу це не для всіх, а для тебе одного: ми досить велика аудиторія одне для одного». Ці слова корисно, о мій Луцілію, зберігати в своєму серці, щоб навчитися зневажати насолоду, яку несе нам схвалення величезного числа людей. Багато хто захоплюється твоєю справо, але яка честь від того, що тебе може зрозуміти всякий? Твої скарби мають бути приховані в тобі.

«Ти радиш мені, — пишеш ти, — уникати багаточисельного товариства, усамітнюватися і жити просто по совісті. А як же тоді всі ваші настанови, згідно з якими слід померти за справою»? Відповім так: я і сам заради справи пішов жити відлюдно, бо заховавшись від усіх, принесу їм найбільше користіі. Жоден день не проходить у мене в бездіяльності. Я присвячую роботі навіть ночі. Я не в змозі відмовитися від сну, але борюся з ним і напружую очі, стомлені від тривалого неспання. Я закрився, втім, не стільки від людей, скільки від мирських справ, і перш за все від своїх власних. Бо займаюся справами нащадків і пишу те, що буде корисно для них. Я довіряю паперу рятівні настанови як рецепти корисних ліків, випробувавши їхню цілющу силу на власних ранах, які хоч і не зовсім загоїлися, але, в усякому разі, затягнулися. Я вказую іншим істинний шлях, на який сам я натрапив пізно, вже стомлений блуканням, і кричу: «Уникайте того, що подобається натовпу, що дістається завдяки випадку. До всякого дару долі ставтеся підозріло і з острахом. Адже і звір, і риба потрапляють в пастку, бо їх вабить оманлива надія. За несподіваним щастям завжди криється засада. Хто хоче залишитися неушкодженим, нехай уникає щосили цих дарів, які слугують приманкою. Бо саме на них ми, нещасні, і ловимося найчастіше. Гадаючи, що схопили їх у свої руки, ми потрапляємо в пастку. Бундючна розкіш і незаслужена слава веде до безодні, і фінал блискучого життя — прірва. А тим часом людині нелегко опиратися, коли щастя захоплює і веде хибним шляхом. А отже будь завжди твердий, або зійди з цього шляху відразу. Доля не спрямовує, але перекидає і топить. Ведіть здоровий спосіб життя, дбайте про тіло лише тією мірою, яка необхідна для здоров'я. Слід бути суворим до плоті, щоб вона корилась духу. Нехай їжа тільки зменшує голод, питво — спрагу, одяг — холод і житло слугує захистом тіла від негоди. Але геть байдуже, побудоване воно з дерну або з кольорового, чужоземного каменю: знайте, що людина однаково може сховатися як під стріхою, так і під золотим склепінням. Зневажайте всякі прикраси, що дістаються виснажливою працею. Пам'ятайте, що гідна справжнього захоплення лише душа, і ніщо не може бути величнішим за велику душу.

Чи не здається тобі, що коли я розмірковую про це сам з собою, а потім з прийдешніми поколіннями, що я приношу більше користі, ніж якби я зайнявся адвокатурою або нотаріальним засвідченням заповітів, або просто продавав би свій голос і вплив кандидатам, засідаючи в сенаті? Вір мені: той, хто здається неробою, насправді часто робить дуже багато: і божого, і людського.

Проте час завершувати і, як завжди, треба додати щось під кінець Листа. І це «щось» не обов’язково має належати мені. Впродовж тривалого часу я читаю Епікура, тому і наведу сьогодні вислів з його твору: «Щоб здобути справжню свободу, треба служити філософії». Хто їй віддався і підкорився, той не залежатиме від випадкових обставин і дістане волю. Адже саме служіння філософії є справжня свобода. Мабуть, тебе зацікавить, чому я знаходжу стільки розумних висловів у Епікура, а не у інших? А чи варто називати ці вислови Епікуровими, а не просто філософськими? Скільки поетів пишуть про те, що сказано чи що могло бути сказано філософами! Я вже не кажу про драматургів. У їхніх творах (а це щось середнє між комедією і трагедією) доволі багато серйозних суджень. А скільки дотепних віршів трапляється у наших мімах! Навіть у Публія є багато такого, що гідне бути виголошеним не перед черню, а перед добірним товариством. Я наведу один його вірш — з тих, що мають стосунок до філософії, зокрема, до нашої теми. Автор теж вважає, що несподіваний дарунок — не наш дарунок:

Я пам'ятаю, що цю саму думку ти висловив дещо краще і ясніше, ось так: