Навздогін за мрією. Розкриваючи загадки Тихого океану ebook

Сьогодні складно уявити, наскільки загадковим і небезпечним поставав океан в очах давніх мореплавців. Вони вирушали світ за очі, розшукуючи чарівні острови й таємничі континенти, ризикуючи власним життям і назавжди змінюючи життя корінних мешканців відкритих ними земель. Але що рухало цими людьми і яким вони уявляли собі світ «на тому боці планети»? Можливо, десь за океаном лежить Великий південний континент, де проживають «антиподи» або «песиголовці»? Або ж там ховаються славнозвісні острови біблійного царя Соломона, сповнені неймовірних багатств?

Книжка Джона Данмора «Навздогін за мрією» є короткою та яскравою розповіддю про відкриття Тихого океану, а також про уявний світ людей, чиї відвага, розум і відчайдушність зробили світ зрозумілим і дозволили накреслити сучасну карту світу. Морські офіцери та зухвалі пірати, щирі поборники Христової віри та корисливі торговці, письменники та нау­ковці – всі вони зробили суттєвий внесок в опанування Тихого океану та розвінчання численних вигадок, які захоплювали людський розум впродовж багатьох століть.

Для широкого кола читачів.

ISBN 978-617-7654-84-0 (Видавництво Анетти Антоненко)

ISBN 978-966-521-778-7 (Ніка-Центр)

ISBN 978-966-521-594-3 (Серія VIAE HUMANAE)

© А. Дейнека, переклад, 2021

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2021

© Видавництво «Ніка-Центр», 2021

© Серія «VIAE HUMANAE». Видавництво «Ніка-Центр», 2009

Джон Данмор

Навздогін за мрією. Розкриваючи загадки Тихого океану

Історія мореплавства й географічних відкриттів сповнена таємниць і суперечностей. На спробах людини опанувати своє власне та навколишнє середовище завжди позначалася її уява. Крізь віки повсякденні труднощі, страх перед похмурим та небезпечним майбутнім і надія на виживання змушували її мріяти про кращий світ, родючішу землю, більш спокійне та мирне життя. Як співається в пісні, «Десь понад веселкою…» мають бути більш щасливі й безпечні краї.

Кожне покоління завжди будує власні мрії на здобутках або невдачах попереднього. Мандрівник, що збирається в дорогу, байдуже землею чи морем, бере із собою невидимий багаж знань, успадкований від старших поколінь. І, звісно, він має при собі свої власні сподівання.

Але чи можна покладатися на ці знання? Чи справді святий Брендан, ірландський ченець, відкрив Америку? Чи дійсно він вирушив крізь Північну Атлантику на шкіряному човні, оминув Ісландію та досягнув узбережжя Північної Америки? І чому він вирушив у подорож, коли йому вже, ймовірно, було за шістдесят? Як свідчать легенди, він шукав Землю Обітовану.

Його вояж містить усі складові, характерні для ранніх подорожей. Палке бажання здійснити відкриття (байдуже, на честь собі чи на благо іншим), рятувати душі невірних і загалом поглиблювати свої знання. Вони увінчувалися відкриттями дивних місць, сповнених таємниць і легенд, у які наступні покоління будуть змушені вірити, не маючи змоги самотужки пересвідчитися в їхньому існуванні. У випадку Брендана йдеться про Саргасове море та низку островів, один з яких виявився велетенською сплячою рибою. І все це збереглося та знайшло свій відбиток у відомому творі «Navigatio Sancti Brendani» («Подорож святого Брендана»).

Розповіді, в яких описували й переказували подорожі, а також аналіз і ймовірні перебільшення справжніх досягнень – все це грало важливу роль в історії мореплавства. Вони складаються з історій чи легенд про таємничі землі, нині зниклі загадкові острови, утопії, де рід людський зумів створити ідеальне суспільство, чи антиутопії, де людство описується з найгіршої сторони.

Загадковий світ, що оточував жителів Європи, Африки та Азії, раптово розширився, коли свою подорож здійснив Христофор Колумб – він першим відкрив новий континент, який сам вважав частиною Азії. Потім іспанець Бальбоа перетнув Панамський перешийок і відкрив величезний океан, що згодом почав зватися Тихим і став джерелом настільки великих сподівань і небезпек, що історія світу змінилася назавжди. Ніхто не мав спокою, поки цей океан лишався недослідженим.

Безліч моряків пройдуть крізь фізичні й душевні страждання та агонії, помираючи від цинги чи інших тяжких хвороб, до останнього дня живучи вірою в існування якоїсь далекої землі. Це могло принести їм славу і статки, врятувати їхні та чужі душі або збагатити імперію їхнього суверена. Але більшість часу навколо них був лише безмежний океан, цей таємничий невблаганний ворог, який час від часу вибухав низкою шалених, гнівних і руйнівних штормів.

Невдачам у відкриттях зазвичай знаходили пояснення. Якщо розшукуваний острів чи землю знайти не вдалося, це пояснювалось неточністю в описах попередників, або стихійним лихом – як-от землетрус чи якась інша катастрофа, що в підсумку вкрила їх водами. І це стосується не лише Тихого океану. Наприклад, кажуть, що у Бретані пішло під воду місто Іс, і, якщо вірити старим легендам, його досі можна побачити раз на сім років під час відпливу в ніч напередодні Різдва. Дехто стверджує, що в тиху ніч, знову ж таки під час відпливу, можна у тиші розчути легке відлуння дзвонів тамтешньої церкви. І все це так глибоко вросло у місцеву міфологію, що бретонські націоналісти навіть склали афоризм: «Коли Іс знову постане, Париж почне тонути».

З плином часу ці міфи переказували й аналізували, і те ж траплялося з подорожами різноманітних мандрівників і дослідників, які дали нам змогу вивчати та намагатися зрозуміти світ, у якому ми живемо. Історія Тихоокеанського регіону розпочалася дещо пізніше, адже він лежав далеко від Європи, де філософи, географи та картографи прагнули вибудувати цілісну картину світу.

Міфічні історії ширилися тихоокеанськими узбережжями Азії та Америки, а також на розсипах тамтешніх островів. Їх аналізували, збирали до купи та тлумачили як частину людських спроб осмислити, як формувався світ разом із його цивілізаційним розмаїттям, котре, як і всюди, присутнє в Тихому океані. Розповіді, звіти та щоденники мореплавців передруковували, коментували й обговорювали. Постаті мандрівників, зіткнення культур, зміни, що відбувались у локальних традиціях унаслідок втручання європейців, підсумкова колонізація та перетворення, зумовлені рішенням корінних народів захищати власну культуру, постколоніалізм, роль християнських місіонерів та інших людей у появі подібних змін постійно ставали темами літературних творів. Це породило величезні обсяги письмових джерел, які поповнюються і сьогодні мірою розвитку нових напрямів досліджень.

У цій книжці наведено огляд вірувань і сподівань, які підбивали деяких мореплавців вирушити у великий океан. Сьогодні, в добу високих технологій, засобів радіопередачі та гідролокації, електронних приладів на будь-який смак, миттєвої комунікації з усім світом, доволі складно уявити, що значить піти в кругосвітнє плавання двісті чи триста років тому. Кораблі були невеличкими суднами, загромадженими людьми, тваринами та провіантом. Тісні каюти, більшість з яких були розміром із шафу, відводилися для керівного складу та вчених, якщо такі брали участь у подорожі. Матроси спали переважно у мотузкових гамаках, розтягнутих між двома гачками, використовуючи їх по черзі: замість попередньої зміни йшла спати наступна, і так далі. Повітря під палубою було настільки тяжким, нескінченно вологим та сповненим смородом гнилої їжі та сечі, що нерідко вони віддавали перевагу сну у закутку палуби на мотузкових мотках або шматках старої парусини. А хворі під палубами ходили під себе, спускаючи власний сморід на шмаття гнилої тканини та брудної соломи, де й вмирали від цинги чи гангрени.

За часів, коли про консерви й холодильники ще не чули, зберігати їжу було значно складніше. Живу худобу, як-от корів чи свиней, тримали на палубі у тимчасових вольєрах, та різали по одній, коли виникала потреба, а вона виникала швидко. Борошно й сушені овочі, які тримали у трюмі, псували хробаки, таргани, миші й пацюки, що множилися та заповнювали корабель, поки не перетворювалися на частину дієти моряків – з них робили помиї, які згодом ставали головною стравою у їхньому раціоні. У портах тимчасового перебування чи просто у прибережних бухтах, якщо такі знаходили, можна було подибати свіжі їстівні запаси, а насамперед – свіжу питну воду. Впродовж тривалого часу причину цинги – жахливої хвороби, зумовленої браком вітаміну C, вбачали в брудному повітрі з-під палуби (що уподібнювали повітрю, яким дихали в’язні у підземних камерах), а також у загальній нестачі «сухопутного повітря». Отже, ці нехай і короткі зупинки робилися, щоб дати людям змогу зійти на берег і подихати свіжим повітрям, нерідко сповненим пахощами екзотичних рослин і квітів. Це була для них велика розрада, і це зіграло неабияку роль у формуванні образу далеких «екзотичних» країн.

Подібні зупинки завжди заохочувалися керівництвом екіпажу, адже так вони могли з’ясувати своє місцеперебування, орієнтуючись по сонцю та місяцю. Невизначеність супроводжувала весь їхній маршрут, щойно порт або стартова точка зникали за небо­схилом. Аби не збитися з курсу, вони кілька разів на день збирали покази, порівнювали розрахунки колег зі своїми власними та доповнювали записами бортовий журнал. Вони працювали на палубі, яку неперервно хитало, що робило їхню роботу складною та дратівливою, особливо коли небо затьмарювалось і починався шторм. На додачу морські течії, силу і стійкість яких було складно оцінити, збивали їх з курсу. Як наслідок, їхні розрахунки нерідко були хибними, і ці помилки щодня накопичувалися, позаяк розрахунки кожного дня доводилося робити, спираючись на вчорашні дані. Тому мореплавці завжди були раді можливості провести свої спостереження з суходолу. Інколи вони навіть створювали імпровізовані обсерваторії. Після цього вони могли скористатися картами, щоб проаналізувати та спробувати скоригувати свій курс, а також з’ясувати, чи прибились вони до землі, що, як-не-як, вже позначена на картах, або ж вони здійснили нове відкриття. На жаль, їхні оцінки часто були вкрай приблизними через накопичені попередні помилки та неточність карт. Тож їхні записи та звіти перед керівництвом містили купу похибок і лише поглиблювали помилки попередників.

Згодом географи та картографи ретельно вивчатимуть їхні роботи, намагаючись поєднати ці свідчення з власними мізерними знаннями про регіон. А тим часом у своїх рідних портах, тавернах чи на ринках моряки залюбки хизувалися перед випадковою публікою звершеннями та великими відкриттями, які вони здійснили десь далеко-далеко. Їхні розповіді про екзотичні острови, тамтешні насолоди та знайдені багатства ставали все віддаленішими від дійсності мірою того, як слухачі щоразу наповнювали їхні чарки. Деякі з цих історій розвінчувались як дурниці, якщо їх чули географи, але значною мірою їх приймали на віру і це викривляло сформовану географами картину. А серед тих, до кого долинали ці історії, траплялися письменники, які використовували їх у своїх художніх творах або розповідях, що їх читачі сприймали за чисту правду. Це були попередники сучасних журналістів і белетристів. Але вони створили заплутаний світ, який підбурював людей шукати посеред великого океану місця, яких насправді не існує. Минуло багато років, перш ніж з’явилася можливість накреслити об’єктивні та надійні карти. Це був повільний процес, який коштував багатьох життів і безлічі зруйнованих сподівань.

У цій книжці висвітлюються пошуки ось таких небувалих або неможливих світів посеред Тихого океану. У ній згадуються численні стародавні міфи і легенди, які створювали та відроджували ранні мореплавці. Вони спліталися з вірою, яка надихала людей на подорожі, зокрема, іспанців, що сподівалися християнізувати або завоювати жителів цих віддалених місць. І мірою того як тихоокеанський світ ставав дедалі знанішим і про нього говорили в Європі, ці вірування, ці свідчення, ці історії ставали рушійною силою для таких рішучих і ретельних дослідників, як Джеймс Кук. А за лаштунками у цей же час невпинно працювали науковці й картографи, а також письменники, які натхненно, подекуди надміру, задовольняли цікавість читацького загалу своїх країн, що невпинно збільшувався.

Попередні сторінки: У 1570 році Абрагам Ортеліус опублікував карту світу «Theatris Orbis Terrarum», на якій зображений величезний невідомий південний континент

Угорі: Вісімдесят років по тому французький картограф Нікола Сансон все ще зображав цей величезний невідомий материк з незрозумілою береговою лінією, а на півночі він розмістив імовірний Північно-Західний прохід

З давніх-давен людьми керувала допитливість і жага до відкриттів: що там приховується за пагорбом, за річкою, за пасмом гір або за морем. Нерідко основним рушієм був пошук харчів чи нових земель, а інколи – потреба втекти від ворожого наступу. Але ці самі сили діяли у царстві тварин, а ось чиста допитливість, потреба у знаннях набували ваги лише мірою розвитку людського суспільства. Ці пошуки увінчувалися відкриттями, але відкриття не мають жодної цінності для людства, допоки відкривач не повернеться, аби поділитися новими знаннями з ближніми. Людина прагне дізнатися більше про світ, у якому живе, і кожен першовідкривач, повертаючись до рідного краю, робить свій внесок у накопичення та розвиток людського знання.

Як свого часу зазначив Джон Біґлгол, автор «Відкриття Тихого океану»: «У кожному великому відкривачеві містяться дві пристрасті – жага бачити та жага розповідати»[1]. З плином століть чисельність першовідкривачів постійно зростала. На великих континентах можна було багато чого дослідити, але найбільшим серед усіх викликів лишалося море. Спостерігачеві воно здавалося безкраїм. Ті, хто надто пускався берега, чи то втрапивши у пастку власної необачності, чи то ставши жертвою раптового шторму, просто зникали. Не дивно, що серед людей, які живуть поряд із морем, ходить безліч легенд, пронизаних страхом і безвіс­ністю. У всякого моря є свої боги й почвари. Вони можуть бути прихильними до тих, хто їх шанує та віддає їм належне, але можуть і впадати в дике шаленство, лупцювати по берегу та знищувати тамтешніх мешканців. Поступово, хоча і повільно людина почала приборкувати їх. Найпершим свої таємниці відкрило Середземне море, потрапивши у твори грецьких, римських і арабських географів і філософів. Потім Північне море, Індійський океан, а згодом і Атлантичний. Та все ж найсуттєвішим викликом виявився найбільший серед океанів – Тихий.

Його розміри вражають. На мапі світу він скидається на велетенське озеро, оточене двома Америками, Азійським континентом, Арктикою та крижаними землями Антарктики. Відстань від Малайї до Панами становить 18 тисяч кілометрів, або 9,7 тисячі морських миль. З півночі на південь від Берингової протоки до шельфу Червоного моря він сягає 15,5 тисячі кілометрів, або 9,6 тисячі миль. Ним можна було б покрити всю Європу від Ірландії до Уралу, і його однаково вистачило б іще й на більшу частину Північної Америки. Людям, що жили вздовж його берегів, він здавався жахливим, сповненим таємниць, заселеним потворними морськими істотами, а також, звісно, дивними людьми, які мешкали на далеких островах.

Але насправді першовідкривачі та переселенці рушили у його води ще за 4 тисячі років до нашої ери. Вони як відважні моряки проклали шлях собі та своїм сім’ям із Південно-Східної Азії через сучасну Індонезію у напрямку Нової Гвінеї та Австралії. Інші ж рухалися від Філіппін і Тайваню на північ, до Гуама й Маріанських островів.

Відтак поселенці потрапили туди із заходу, а не зі сходу. Цю тезу ставили під сумнів, але панівні вітри та наявність із західної сторони островів, які можна було використовувати як «сходинки», робить імовірнішою міграцію радше з Азії, ніж з Америки. Поволі поселенці перебиралися з острова на острів, створюючи на узбережжях окремі селища, а згодом швидке збільшення кількості населення або сутички змушували окремі сімейства йти далі. З часом вони досягли Гаваїв і острова Пасхи, а також дійшли до Нової Зеландії на півдні. Близько 1200 року нашої ери геть усе узбережжя Тихого океану було заселене і там уже склалися нові культури. Дуже умовно тамтешнє населення можна розділити на полінезійців, які населяють великий трикутник у середині Тихого океану між Гавайськими островами та Далеким Півднем, і меланезійців, які здебільшого проживають у південно-західному регіоні. Вони створили власну історію та міфологію. Для полінезійців океан був царством Танґароа, бога моря. Інші боги підіймали з-під води острови, наприклад, вполювавши під час рибалки Північний острів Нової Зеландії, що досі відомий як Риба Мауї. Їхні небеса були розташовані у міфологічному центрі, на святій землі Гаваїкі, звідки пішло людство і куди воно одного дня повернеться.

Перших поселенців можна було описати як справжніх першовідкривачів. Вони шукали собі новий дім і принагідно натрапляли на острови, про які нічого не знали, але вони не виходили в море лише задля розкриття географічних таємниць. Дуже мало надійної інформації доходило до полишених ними домівок, щоб потім можна було скласти уявлення про цей великий океан. А таємниці зазвичай знаходили пояснення у міфології.

Але для мешканців узбереж Азійського та Американського континентів Тихий океан був краєм світу, пориватися за який було безглуздо. Ті, хто робив це або кого виносило далеко від суходолу раптовою бурею чи небезпечною течією, ніколи не поверталися. Рибалок і торговців застерігали під страхом смерті триматися ближче до берега. Китайський автор XIII століття Чжао Жугуа, автор «Чжуфань чжі» («Опис усього іноземного»), нагадував своїм читачам, що на сході лежить «велика прірва Вей Лу», де води спадають «у світ, звідки люди не повертаються». Цієї океанської прірви треба будь-що уникати.

Існує безліч легенд і міфів, які, поза сумнівом, ґрунтуються на реальних подіях: як на спланованих експедиціях, так і на випадкових мандрівках. Великий загадковий світ, що ховався за обрієм, одночасно лякав і захоплював своєю безвісністю. Наприклад, у стародавній хроніці Хо Шан Шу, складеній приблизно у V столітті, згадується Земля Ва, де розташовані володіння цариці Піміко. Вона була неодруженою чаклункою, яка зачарувала тамтешніх жителів і стала їхньою царицею. Тисяча служниць задовольняли її примхи й охороняли її палац від незваних гостей. На тисячу миль південніше лежала Земля Карликів, мешканці якої були близько метра заввишки. А ще далі, якщо плисти на південь цілий рік, то натрапиш на Землю Голого Народу, а за нею – на Землю Чорнозубих Людей.

Ці історії можуть скидатися на чарівні казки, але вони теж містять певне знання про Японію, а також про острови Мікронезії та Меланезії, мешканці яких носили більш відверте вбрання, ніж китайці, тож їх цілком могли вважати майже голими. Звичка жувати бетель, поширена на деяких островах, псує зуби, котрі можуть видаватися чужинцям приголомшливо, жахливо чорними. Земля Карликів може свідчити про їхню обізнаність щодо певних тайванських гірських племен.

Багатшою на подробиці можна вважати історію Сюй Фу – мореплавця, що народився близько 250 року до нашої ери. Імператором Китаю на той час був Цінь Ши Хуан-ді, засновник династії Цінь. Саме він дарував Китаю його велич і, поміж інших досягнень, добудував знаменитий Великий мур. Наближаючись до старості, він став шукати спосіб уникнути смерті, до чого його також спонукав щонайменше один замах на вбивство. Він чув розповіді про дивовижні острови посеред могутнього моря, де росте чарівна трава, яка дарує вічне життя, і вирішив відрядити по неї Сюй Фу.

Десь у 219 році до нашої ери Сюй Фу розпочав пошуки цих островів, маючи місію схилити тамтешніх безсмертних жителів поділитися дивовижною травою, аби зберегти життя великого китайського імператора. Він повернувся, знайшовши острів із горою Пенґлай і місце, яке він назвав Чі Чен, яке охороняв жахливий дракон. Хоча він і висловив повагу верховному чаклуну та запропонував йому дари, йому однаково не поталанило здобути шукані таємничі рослини. Безсмертні вимагали у дарунок юнаків шляхетного роду із гарним вихованням, дівиць такого ж походження, а також низку вправних майстрів.

Ціна видалася імператорові справедливою, і він дав Сюй Фу три тисячі молодих чоловіків і жінок, а також досвідчених ремісників і на додачу їжу та інші товари. За деякими свідченнями, Сюй Фу ще раз повернувся в Китай з проханням про лучників, які мали захистити вантаж із чарівною травою від акул та інших небезпек. Його прохання задовольнили, але відтоді ніхто його вже не бачив. Так чи так, невдовзі після цього імператор Цінь Ши Хуан-ді помер, а династія Цінь урешті-решт обірвалася внаслідок повсюдних заворушень і змов.

Сюй Фу видається не лише вправним мореплавцем, а й умілим перемовником (або шахраєм), який отримав усе, що треба, аби започаткувати власне царство на якихось островах, чи на сході Китаю, або, імовірно, на Тайвані, на Філіппінах чи у Японії, або навіть, як дехто вважає, в Америці. Спробу повторити подорож Сюй Фу у 1992 році вчинив Тім Северін. Його човен був зроблений із перев’язаного мотузкою бамбуку в точній відповідності до стародавнього ремесла, яким скористався б тодішній мандрівник. На жаль, мотузки у підсумку зогнили і човен розвалився.

Десь у 450 році нашої ери буддійський ченець Хуей Шень Премудрий в компанії інших людей подався у море, аби навернути у свою віру народ, який, як вважалося, жив на землях за океаном. Він вирушив на північний схід і, ймовірно, пройшов між Японією та Камчатським півостровом. Урешті-решт він повернувся до Китаю і розповів, що дістався землі Фусан, де побачив безліч див, зокрема шовкопрядів, що розросталися до нечуваної довжини, а також багато невідомих рослин, серед яких могла бути й омріяна трава вічного життя. Деякі з тамтешніх жителів мали татуювання: вищі класи – великі й розлогі, а люди із нижчих верств – вузенькі та хвилясті. Тривалість його подорожі та озвучені ним подробиці, хоч би як їх спотворювали та перекручували з плином віків, свідчать, що він цілком міг дістатися берегів Північної та Центральної Америки. Земля Татуювальників може виявитися Аляскою, де тату були неабияк поширені серед окремих племен.

Навіть якщо деякі китайські мореплавці й досягали Америки – щодо цього впродовж років тривають дискусії[2], – цей континент не був перспективним у плані торгівлі та колонізації. Дорога туди, поза сумнівом, була довгою та небезпечною, особливо відколи Японія ставала дедалі могутнішою імперією, яка становила загрозу для двох королівств Кореї, поволі зміцнюючи свої позиції на Азійському континенті. Японці не хотіли мати нічого спільного з чужинцями, тож вони радше б убили чи зробили рабами будь-кого, кому випало нещастя ступити на їхній берег, ба навіть пройти повз нього, як це траплялося з усякими нездарами, що хотіли дістатися Америки. У Північній Америці також мешкали численні войовничі племена. Більшість жителів узбережжя були мисливцями й риболовами, які вели своє нетривале й жорстоке життя у суворих умовах. Тихий океан для них був житлом не безсмертних і чарівних істот з дивовижними уміннями, а покійників і стародавніх богів. Кожен китайський човен, що з’явився б неподалік од берега, сприйняли б як щось жахливе, а його екіпаж – як потворних привидів. Перше, що варто було б зробити, якби вони спробували пристати до берега, – тікати світ за очі чи, якщо стане сміливості, одразу убити їх.

Саме в Центральній і Північній Америці збудували свої величні імперії ацтеки, мая та інки, але вони були посутньо сухопутними народами, жителями рівнин і гір. Мешканці західного підніжжя величних Андських гірських хребтів не вважали океан аж надто жахливим і включали його до своїх міфів. Колумбійські індіанці вірили у бога моря Чибчакума, який час від часу вчиняв смертельні землетруси, а інколи спрямовував на берег могутню хвилю – цунамі, маючи намір потопити свій народ. Племена з узбережжя Перу поклонялися й віддавали шану великому океанові як постачальнику їжі. Це, однак, був світ, що потребує поваги, місце, до якого не варто втручатися пересічним людям. Індіанці аймара у Болівії та Перу говорять про бога-творця Віракоча, який покинув їхню землю, пішов у океан, і відтоді його ніхто не бачив.

Попри їхнє суперечливе ставлення до Тихого океану, дехто, ймовірно, таки відважувався вирушити крізь нього в пошуках нових земель. Можливо, вони досягали Гаваїв чи, що більш імовірно, острова Пасхи, де хтось із них урешті й оселився. У 1947 році Тур Хеєрдал довів, що з Перу до східних островів Полінезії можна дістатися великим плотом, хоча це була непроста подорож і йому не вдалося довести, що тут таки здійснювалися регулярні подорожі та міграція.

Жодне з описаних тут плавань, байдуже з боку Азії чи Америки, не увінчалося географічним відкриттям у повному сенсі слова, що передбачає жагу розвідувати й жагу розповідати. Нам вони відомі з давніх переказів, місцевих легенд і кількох ненадійних письмових джерел. Прихильники різних теорій звертають увагу на печерні малюнки, написи, моноліти й тому подібне. Але ці сліди переважно лишили люди, які згодом зникли. Решта світу нічого не дізналися про їхні подорожі чи переселення. Довелося чекати на сучасніші навігаційні засоби, які дали морякам змогу повідомляти про своє місцеперебування. Першовідкривачами Тихого океану були іспанці та португальці, чоловіки на кшталт Бальбоа, Магеллана та, опосередковано, Христофора Колумба, який вирушив із Європи, маючи намір досягти Індії та Сходу, і вважав, що йому це справді вдалося.

Хоча Христофор Колумб і уславив Іспанію, сам він був італійцем родом із Генуї. Попервах він був ткачем і працював на батька, але згодом віддав перевагу життю моряка, подорожуючи Середземномор’ям, а в 1476 році у супроводі генуезького конвою відплив до Англії. Однак біля берегів Португалії його корабель потопили пірати, йому вдалося дістатися берега і осісти на певний час в Лісабоні, де проживав його брат Бартоломео, який працював картографом.

То були дивовижні часи для картографів. Ситуація в Європі дещо нормалізувалася: припинено Столітню війну між Англією та Францією, встановлено нехай хиткий, але мир між Іспанією та Португалією. З іншого боку, турки щойно захопили Константинополь, що ставило під загрозу дедалі небезпечнішу торгівлю на Близькому Сході, а саме на ній ґрунтувалася велич Венеції. Зі скороченням колишнього впливу Венеції її суперники стали шукати інших шляхів для торгівлі зі Сходом. Португальці почали розвідувати західний берег Африки, вважаючи, що там пролягає імовірний шлях до Індії. У 1418–1419 роках мореплавці дісталися Мадейри, а в 1427 році – Азорських островів. Невдовзі вони стали важливими центрами виробництва цукру. Новий легкий парусний корабель, відомий як каравела, дозволив у 1444 році відкрити острови Кабо-Верде, а кількома роками пізніше – Сьєрра-Леоне. Мине певний час, перш ніж припущення португальців щодо можливості дістатися Індії, обігнувши південний край Африки, знайдуть підтвердження. Бартоломеу Діаш доведе це у 1488 році, а через десять років Васко да Гама нарешті обійде південний мис і досягне Індії. Всі ці події сукупно з відомостями, які впродовж років постачали арабські та інші картографи, змінювали мапу світу. Як зазначав брат Колумба, здавалося, що на старі карти доводилося щороку додавати новий острів чи берегову лінію.

Христофор Колумб дивився в іншому напрямку. Щоб дістатися Індії й прямувати далі, мандрівники на кшталт Марко Поло чи торговці на кшталт венеціанців завжди дивилися на схід, але тепер, коли вже ніхто не мав сумніву, що Земля має форму кулі, було очевидно, що до Індії чи Китаю можна дістатися, пливучи на захід. Аби перевірити свою теорію, він склав пропозицію подорожі та подав її королю Португалії. Її одразу відкинули. Тепер, коли португальці збиралися дістатись Індії через південь Африки, не було сенсу витрачати час і гроші на пошуки інших шляхів.

Але Колумб наполягав, що шлях через Атлантику буде коротший, ніж через Індійський океан. За його розрахунками, Земля була значно менша, ніж дехто вважав, а Азійський континент – куди більший, ніж зображено на багатьох мапах. Океан, який відмежовує Європу від Азії, був менший за 10 тисяч кілометрів, як комусь здавалося, тож його можна було здолати якщо не за три, то за чотири тижні, але не більше. Він і його брат безрезультатно намагалися переконати в цьому короля Англії і з ще меншим успіхом короля Франції – той взагалі не відповів. Тож Колумб переїхав до Іспанії та виклав свою пропозицію тамтешньому королю, а той, як зазвичай чинить більшість правителів, віддав її на розгляд комітетові, який, не вагаючись, її відхилив. Однак королеву Ізабеллу ця ідея спокусила: настав час кинути виклик португальцям, які відверто прагнули встановити монополію над африканським маршрутом. Догоджаючи королеві, іспанці зрештою зголосилися підтримати цей ризиковий і вартісний задум, і у вересні 1492 року Колумб вийшов у море з одним кораблем і двома каравелами.

Минуло три тижні в чистому морі. Потім чотири. Непевність охопила членів команди, вони стали побоюватися, що Колумб – звичайнісінький шаленець, який веде їх до загибелі. Але у середині жовтня нарешті замайоріла земля. Під крики й оплески був здійнятий іспанський королівський штандарт, а також спеціально для цієї подорожі створені зелені хоругви з вишитими ініціалами короля і королеви. Колумб уважав, що острів, на який вони прибули, – це ізольована частина Східної Індії і що Азійський континент має лежати неподалік. Насправді ж він прибув до невеличкого острова на Багамах. Протягом наступних тижнів він дістався до сучасних Куби та Гаїті, де його вітали та роздивлялися дружні тубільці, яких він цілком очікувано звав індіанцями – іменем, яке закріпиться за більшістю корінних американців, а згодом їх називатимуть червоними індіанцями, а подеколи – амеріндіанцями.

Колумб повернувся до Іспанії, втративши один із кораблів, і був змушений залишити частину людей. Його зустріли як героя і дали нові кораблі та припаси для наступної подорожі. Це дозволило йому повернутися на Антильські острови – Вест-Індію, як їх зватимуть майбутні покоління, – які він, як і раніше, вважав частиною Азії і які почав ретельно вивчати. У квітні 1494 року він разом із трьома кораблями покинув форт Ізабелла з непохитним наміром знайти материковий Китай, який, за його розрахунками, мав бути десь неподалік. Китаю дістатися не вдалося, тож він вирішив, що Куба – це насправді Японія (типова помилка) і, крім того, що є певний сенс у нескінченних чутках про недалекі острови, казково багаті на золото. Індіанці на той час уже неабияк втомилися від своїх гостей, які часто-густо погано ставилися до них і викрадали їхнє майно та їхніх жінок. Вони дали про це знати, але це зов­сім не обходило іспанців, націлених на прибуткові завоювання. У 1496 році Колумб повернувся до Іспанії.

Там з’ясувалося, що довіра до нього та його звітів потроху слабшає. Він витратив роки та спорожнив королівську казну, полюючи за, здається, невловним Азійським континентом. Йому дозволили повернутися до невеликого іспанського поселення, заснованого ним у «Індії», але воно було погано організоване та вкрай розхлябане. Він вирушив на пошуки Китаю чи ще якоїсь землі та знайшов відрізок берегової лінії вздовж сучасної Венесуели, за якою справді лежав континент, але зовсім не схожий на розшукуваний Китай чи материкову Індію. Іспанці, однак, прагнули тепер радше багатств і майбутніх колоній, а не слави першовідкривачів, а Колумб виявився поганим управлінцем. Коли він у 1499 році повернувся до Іспанії, його вже ніхто не слухав. У 1502 році він вирушив у останню подорож, що привела його до узбережжя Центральної Америки. Після повернення додому він кілька останніх років свого життя чимдуж намагався відбілити зіпсовану репутацію. Але його зусилля виявилися даремними. Коли у травні 1506 року Колумб помер, від його доброго імені нічого не лишилося. Жоден представник королівського двору не прийшов на його поховання. Великий континент, відкритий ним у пошуках дороги в Азію, був названий не на його честь, а на честь більш пізнього мореплавця Амеріго Веспуччі. Колумб заплутав і географів, і картографів, а Мартін Вальдземюллер, який ознайомився зі звітами Веспуччі, зазначив саме його, а не Колумбове ім’я на своїй великій мапі світу 1507 року. Колумбові ж доведеться вдовольнитися увічненням його імені у назві однієї з південноамериканських країн – Колумбії, а також кількох північних міст.

Мандрівники та першовідкривачі не надто часто завершують своє життя у променях слави. Васко Нуньєсу де Бальбоа поталанило не більше, ніж Колумбу. Він вирушив до Нового світу в 1500 році й деякий час прожив на острові Гаїті, а потім просунувся далі, щоб заснувати поселення Дар’єн у сучасній Панамі. До нього долинали настирні чутки, що сонце, що здіймається з Атлантичного океану на сході, щовечора ховається в іншому океані на заході, і він вирішив їх перевірити. Він вів іспанські загони крізь непролазні джунглі, переконуючи з більшою чи меншою жорстокістю тубільних вождів чи «касиків» дати їм пройти крізь їхні території чи навіть приєднатися до них, допоки вони не досягли вершини гори, звідки можна було розгледіти далекий океан. У вересні 1513 року Бальбоа дістався берега, увійшов у воду та занурив у неї свій меч ніби від імені Іспанії. Зважаючи на шлях, яким вони дісталися цих земель – насправді вони були біля Панамської затоки, – він назвав цей океан Південним морем.

Настав час трохи дослідити берег, й іспанці вийшли у море на невеликому каное під керівництвом Алонсо Мартіна, який, отже, став першим європейцем, що вийшов у Південне море. Хоча Бальбоа та його людей більш цікавили скарби та грабунок місцевих племен, вони все ж дали одному острову назву Ріка, що значить «багатий» – нині це острів Рей, а невеликій групі островів – назву Перлинний архіпелаг. Жадаючи розповісти всьому світові, а надто королю Іспанії про свої відкриття та багатства, які можна знайти на узбережжі Південного моря, Бальбоа вирушив назад до Дар’єну. Упродовж наступних років точилися постійні суперечки, сварки та цивільний безлад, спричинені жадібністю й заздрощами, поки Бальбоа не звинуватили у зраді й не засудили до страти. У 1519 році йому дещо незграбно відтяв голову один недосвідчений кат. Вороги намагалися применшити його здобутки та очорнити його ім’я, але з часом його репутацію було відновлено і його внесок у відкриття Тихого океану нарешті визнали. Але це потребувало часу, і в 1817 році англійський поет Джон Кітс завдав його пам’яті потужного удару, навіть не згадавши Бальбоа у цих безсмертних рядках:

Хоча 1519 рік і позначився кончиною Бальбоа, він також ознаменував піднесення Фернана Магеллана, португальця, якого насправді звали Фернао де Магальєс. Завдяки шляхетному походженню він мав хороші зв’язки при дворі та значні воєнні заслуги в Ост-Індії та Марокко. Оскільки Васко да Гама вторував шлях на схід через південь Африки, гадав він, має бути така сама дорога повз Південну Америку, але король Португалії лишався байдужим до його пропозицій. Шлях португальців на схід лежав через Африку, він був коротшим і приємнішим, і не було сенсу марнувати гроші на експедицію через Атлантику. Тож він услід за Колумбом звернувся до Іспанії та навіть позбувся свого португальського підданства. Король Іспанії Карл V більш схвально сприйняв його наміри та дав йому п’ять кораблів, щоб той перевірив свої припущення.

Магеллан розпочав із дослідження тоді ще невідомого узбережжя Патагонії, вишукуючи південний мис нового континенту, який мав би привести його до відкритого Бальбоа океану. І він таки знайшов його, але це завело його у звивисту й украй небезпечну протоку майже 600 кілометрів завдовжки. Нині вона носить його ім’я – це заслужена данина його відвазі та рішучості. Згодом, 28 листопада 1520 року, три його кораблі потрапили до величезного нового океану. Це, поза сумнівом, було не Південне море, адже воно простягалося далеко на півночі, що дозволило їм рухатися три з половиною місяці у північно-західному напрямку в бік Маріанських островів і великого архіпелагу, де вони у 1521 році ступили на землю, яку пізніше назвали Філіппінами на честь короля Іспанії Філіпа II. Щодо океану, то він назвав його Тихим, оскільки той видався йому менш бурхливим, ніж Атлантичний. Назву «Південне море» і дотепер інколи використовують, але картографи зрештою від неї відмовилися. Її досі подеколи вживають у множині, особ­ливо нею послуговуються в рекламі туризму та круїзів, а також у художній літературі – південні моря, на відміну від Тихого океану, асоціюються з теплими, сонячними островами із золотими пляжами та мальовничими лагунами.

Тож, шукаючи щось на кшталт африканського мису Доброї Надії, Магеллан знайшов довгий і звивистий морський шлях із безліччю прибережних бухт і плутаних течій, але то був вхід у Південний океан і впродовж тривалого часу – єдиний вхід. Його припущення справдилися: у Південне море Бальбоа можна було потрапити морем. Але йому не випало шансу насолодитися своїми здобутками та тріумфально повернутися до Мадрида. Він загинув під час бою з тубільцями менш ніж за місяць після висадки на Філіппінах. Один із його кораблів під керівництвом Хуана Елькано зумів таки завершити шлях, діставшись дому через мис Доброї Надії, тож саме він став першою людиною, що здійснила навколосвітню подорож. З 234 членів його команди врятувалося лише 18.

Колумб, Бальбоа та Магеллан, попри вагання посадовців і правителів, спільними зусиллями відкрили західному світові Тихий океан. І оскільки єдиною державою, що надала їм підтримку, була Іспанія, саме це королівство могло по праву претендувати на всі ці неосяжні простори, включно з невідомими островами і, ймовірно, незбагненними багатствами. Це дало змогу впродовж тривалого часу не впускати туди інші держави й розглядати Тихий океан як «Іспанське озеро»[4]. Це дещо нагадує тлумачення римлянами Середземного моря, що його вони називали «Mare Nostrum», тобто «наше море».

Мандруючи Тихим океаном, мореплавці давали європейські назви островам, повз які пропливали. Іспанці обирали імена своїх правителів, святих чи назви релігійних свят або ж давали островам описові назви, подекуди милозвучні, подекуди – ні. Інші мандрівники робили те ж саме своїми мовами, через це деякі острови мали кілька імен, і часто різні мореплавці приписували їм різні координати, що створювало жахливу плутанину.

Магеллан дістався однієї групи островів, яку назвав Las Islas de Los Ladrones (Острови крадіїв), коли виявив, що його мешканці вкрай злодійкуваті. На щастя, єзуїтські місіонери згодом перейменували їх на Маріанські, ця назва звучала куди як привабливіше і збереглася до сьогодні. В її основу було покладено ім’я Маріанни Австрійської, вдови короля Іспанії Філіпа IV, що поєднувало імена святої Марії та святої Анни, а також ім’я її матері. Крім того, це було ім’я видатного єзуїта й іспанського історика Хуана де Маріана. Архіпелаг Святого Лазаря, Острови садів і Острови насолод – ось деякі з назв, присвоєних тій самій групі островів більш пізніми мореплавцями. Сам Магеллан, мабуть, шкодуючи через завдану острів’янам образу, пізніше перейменував їх на Islas de las Velas Latinas (Острови латинських вітрил).

Після смерті Магеллана один із його кораблів, «Тринідад», здійснив спробу повернутися до Панами, але несприятливі погодні умови змусили його шукати прихисток на Молуккських островах. Рішення виявилося невдалим, адже це була португальська територія і португальці розлютилися так, наче йшлося про зазіхання на їхні володіння. Папа Римський спробував примирити сторони, домовившись про лінію розмежування в Атлантичному та Тихоокеанському регіонах. Це був Тордесільяський договір 1494 року, який трохи пригальмував протистояння, хоча більшість європейських держав його не визнала. Екіпаж корабля також не міг попередити численні перепони на кшталт бурі чи корабельної аварії, які дехто сприймав як Божу волю, що не зважає на земні закони. Урешті-решт «Тринідад» разом із командою захопили португальці. Їм на порятунок відрядили експедицію з Іспанії, але вона також була невдалою і ще 120 іспанців опинились у португальському полоні.

У 1527 році Іспанія спрямувала з Америки до Молуккських островів ще одну експедицію під патронатом конкістадора Ернана Кортеса. Кораблі під керівництвом Альваро де Сааведри вийшли з Акапулько і, рухаючись переважно у північному напрямку, врешті досягли Молуккських островів. Але згодом із трьох кораблів лишився тільки один. Виявилося, що португальці захищають острови досить надійно, не допускаючи жодних іспанських вторгнень, і вцілілий корабель «Флорида» став прориватися назад – до Центральної Америки. Перша спроба виявилася невдалою, і в 1529 році іспанці здійснили наступну. Під час другої спроби Сааведра загинув, а залишки його команди, слабкої та виснаженої, склали зброю й були спрямовані на Гуам. Тож не викликало сумнівів те, що для Іспанії розумніше лишитися на Філіппінах і віддати Молуккські острови суперникові.

Проте експедиція Сааведри неабияк поглибила знання європейців про Тихий океан, хоч і приписала йому острови, яких, як виявилося, не існує, але які стали метою пошуків більш пізніх мореплавців. Маршрут привів його до східних Маріанських островів, де його гарно зустріли доброзичливі острів’яни. Він назвав їхні острови Buenos Jardines, тобто Приємними садами, а пізніше назву скоротили Los Jardines. Не дивно, що згодом у Перу та Іспанії про них стали говорити як про нові відкриття.