Османи на трьох континентах ebook

Розповісти просто та цікаво про складне – справжня наука. «Османи на трьох континентах» – майстерний вик­лад загадкової історії нашого заморського сусіда. Адже, як стверджує автор, це не просто минуле цивілізації, без якої не було б сучасної Європи. Це історія «Третього Риму» та цілого Середземномор’я; відгомін Вавилону, шумерів і хетів, давньоєгипетського, грецького й римського спадків, теренів, на яких поставало людство.

Сам кримський татарин за походженням, автор неабияк пишається своїм родинним корінням, що пов’язує його й з Україною. Один із провідних істориків сучасної Туреччини, поліглот і оратор-ерудит Ільбер Ортайли майстерно, винахідливо й захопливо занурює в яскравий світ турецької історії у науково-популярній і дискусійній формі.

То чи належить і нам середземноморський спадок?.. Вирішувати читачеві. Книжка стане у пригоді всім поціновувачам світової історії.

ISBN 978-617-7654-17-8 (Видавництво Анетти Антоненко)

ISBN 978-966-521-732-9 (Ніка-Центр)

Copyright © TİMAŞ Basım Ticaret Sanayi AŞ, 2017 İstanbul Türkiye

www.timas.com.tr

© Переклад. О. Кульчинський, 2019

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2019

© «Ніка-Центр», 2019

Ільбер Ортайли

Османи на трьох континентах

Останніми роками турецька історія стала невід’ємною частиною українських гуманітарних студій. Дедалі приковує вона увагу й неакадемічної спільноти, усіх поціновувачів минувшини в Україні. Звичайно, для нас передусім важливе наше спільне минуле з тюркськими народами – і досі затемнена історична сторінка. Власне, це й пояснює зацікавленість вітчизняного читача однією з наших найближчих сусідок – Туреччиною. Стосовно ж розвитку цієї країни нас інтригує насамперед епоха Османів як така, що позначилася відносинами цієї династії та її уряду з Козацькою державою.

Одначе ситуація спричинила й чимало труднощів. Варто зважати, що голос самих турецьких істориків щодо цієї доби для широкого загалу, як і для значної частини академічної спільноти, часто залишається недоступним. Донині тільки український переклад єдиної фундаментальної праці в означеній царині «Османська імперія: класична доба, 1300–1600» Галіля Іналджика побачив світ два десятиліття тому. До слова, Іналджик, без перебільшення провідний турецький історик-османіст другої половини ХХ століття, був учителем Ільбера Ортайли, переклад чиєї книжки й репрезентує це видання. Можна мовити, що її автор відтепер і сам посідає місце свого вчителя Галіля Іналджика, тобто є головним рупором заморських гуманітаріїв.

Утім брак тлумачень турецьких і першоджерел, і сучасних праць з історії – це виклик не тільки нашій науковій спільноті, а й взагалі суспільству. Адже без них нам годі скласти пазли повноцінної картини власного минулого, а поготів – зрозуміти сьогодення українських стосунків із Туреччиною, з якої для нас починається увесь Близький і Середній Схід. Із такого ракурсу ­книжка, яку читальник тримає в руках, набуває особливої гостроти для вітчизняного простору. Вона дарує змогу безпосередньо ознайомитися з поглядом одного з провідних гуманітаріїв сучасної Туреччини на колишнє цієї країни, діткнутися до нього самим, відтак і пошукати точок перетину з власною історією в «османській» царині чи то радше тим, що нам про неї відомо. Причому пропонований погляд Ільбера Ортайли значною мірою відображає й візію широких гуманітарних кіл із сусідньої нам країни, а також вагомої, можливо, домінантної частини турецького суспільства в цілому, та навіть – його владної верхівки. Щонайменше цей погляд відображає той новітній «османський» дискурс, який очевидячки панує в Туреччині на різних суспільних щаблях, як особливий інтерес до свого наддержавного пройдешнього з намаганням відродити його знакові елементи, загалом – реанімувати під новим кутом зору історію країни, яка тривала до появи Турецької Республіки та реформ її першого президента – Кемаля Мустафи Ататюрка. Адже Ільбер Ортайли – далебі, рупор сучасної турецької історіографії. Він – неодмінний учасник багатьох турецьких радіо- та телепередач, автор цілої низки науково-популярних бестселерів на історичну тематику. Зрештою, до нього журналісти часто звертаються як до останньої інстанції щодо тлумачення історичних підвалин політичних подій сучасного турецького і загалом світового життя.

Ґрунтовна академічна освіта, солідні знання та досвід наукових пошуків правомірно дозволяють йому посідати місце лідера в турецькій історіографії. Окрім політологічного факультету й історичного відділення Анкарського університету, він також навчався у Віденському та Чиказькому. В останньому саме під орудою Галіля Іналджика й працював над магістерською роботою. Стрімка ж академічна кар’єра увінчалася для нього працею в університетах Відня, Берліна, Парижа, Прінстона, Рима та Мюнхена, Кембриджу з Оксфордом тощо. Упродовж 2005–2012 років Ортайли також працював директором музею Топкапи – давнього султанського палацу, куди, бувши в Стамбулі, зазвичай таки ступить ногою сливе кожен турист, поміж них і український. А доповнює цей багатий спектр те, що науковець опанував цілу низку східних і європейських мов, заразом і російську. Та, до слова, Ортайли – поліглот не лише завдяки освіті, а й через походження, яке частково поєднує його з Україною.

1947 року історик з’явився на світ в австрійському місті Брегенці, де в таборі для біженців опинилися його батьки – кримські татари, тікаючи від сталінського переслідування. Далі сім’я історика емігрувала до Туреччини. Та саме від батьків Ортайли мав змогу черпати знання не лише з кримськотатарської, а й з німецької та російської мови. Згодом він викладав і в Москві. Зважаючи ж на родовід науковця, не дивно, що він став й одним із головних турецьких коментаторів недавніх фатальних для України подій. До речі, вихідцем же з кримськотатарської родини, тільки більш ранніх поколінь, був і згаданий Галіль Іналджик.

Отже, можна сказати, що знайомство нашого читача саме з цими двома авторами як першими турецькими істориками, чиї книжки перекладено українською, доволі-таки символічне. Попри це, справа читальника – погоджуватися з автором чи то опонувати йому з приводу його бачення османської минувшини власної країни. Зрештою, він і сам висловлює побажання щодо дискусій у поданій нижче передмові до своєї праці.

А та захоплива завдяки й лаконічному стилю автора, і його вмінню вдало, у цікавій формі оперувати безліччю мовних та історичних фактів. Треба віддати належне цьому хистові Ільбера Ортайли. Під час однієї з анкарських тюркологічних конференцій і перекладач цієї праці турецького історика мав змогу стати свідком усіх його ораторських і риторичних родзинок, прийомів; тієї ж орнаментальної, переповненої фактами переконливості в аргументації, яку він демонструє й у виданні «Османи на трьох континентах»[1], власне – упорядкованому зібранні його виступів, своєрідній публічній лекції з османістики.

Хотілося б, утім, ще раз наголосити: в умовах орієнталістики, яка тільки відроджується в Україні, справа й вдумливого читача, і досвідченого гуманітарія – що не є зрозуміти, щонайменше постаратися зрозуміти турецький погляд на речі, не кваплячись ані закохуватися в нього, ані критикувати його. Не варто й забувати, що історична наука – найпаче в Туреччині надпотужний ідеологічний інструмент і особливо за намагань секуляризувати близькосхідне суспільство впродовж ХХ століття, мимохіть увібрала там у себе якусь частину традиціоналістського, навіть релігійного спадку цієї країни, у такий спосіб реагуючи на трансформаційні виклики. Це можна простежити хоч би й у турецькій системі освітніх і академічних відносин, спостерігаючи за структурою на рівні учитель–учень, яка здавна вкорінена на Близькому Сході. Спадкоємність, повага та навіть буквально послух – риси, яких натомість часто бракує нам, – там і досі поза сумнівом у науковому середовищі. Також не варто забувати й того, що значною мірою ще від часів батька новітньої турецької гуманітаристики Фуада Копрюлю – учителя Галіля Іналджика – історіографія наших сусідів часто випромінює їхню реакцію на західний османістичний дискурс. А той у ХХ столітті, особливо на початку, відштовхувався від бачення Османської імперії в геть неприйнятних для самих турків формах, як от зіпертої винятково на фанатичні мотиви війни за віру, ба гірше – на саму тільки номадичну давнину без жодного національного підґрунтя, а то як бездарної спадкоємиці державних інститутів Візантії. Тому з турецької сторони так часто домінує прагнення захистити себе, відстояти чи то навіть і вберегтися, тим паче зважаючи на недавнє минуле після Першої світової війни, коли не просто пощезла Османська імперія, а все існування сучасної турецької нації, яка, по суті, лише зароджувалася, було затиснене до вузьких меж тісного регіону на Анатолійському півострові, навіть без виходу до Середземного моря, як це передбачав Севрський договір 1920 року. Безперечно, таке важке, з одного боку, величне, з другого – катастрофічне насліддя й досі впливає на формування не лише історичного, а й політичного та загалом суспільного і різноманітних громадських, у тім числі й релігійного, дискурсів новітньої Туреччини.

Проте не варто забувати й те, що турецьким історикам ХХ століття не тільки вдалося відстояти свої позиції та погляди на власне минуле, опонуючи західним колегам, а й від часів Галіля Іналджика поталанило неабияк зміцнити їх, закріпившись разом із тим на особистому людському рівні у провідних академічних установах Західної Європи та США. Це, звісно, не кладе край історичним дискусіям. Ситуація радше переконує, наскільки актуальним знову стає і європейське, зокрема й українське, безстороннє бачення Туреччини та нашої з нею спільної минувшини – не голослівне, як і не догідливе, зрештою, як і не критиканське чи, що гірше, ідеологічно упереджене, ніби за радянщини. Тільки безпосереднє та різнопланове ознайомлення з турецькою історіографією та першоджерелами здатне посприяти нашому відвертому й плідному діалогові з найближчим сусідом, як і допомогти заповнити прогалини в знаннях про власне перебуте.

Можна відтак сподіватися, що поява перекладу праці Ільбера Ортайли саме через двадцять років після видання в нас роботи його вчителя Галіля Іналджика, знову відродить наші дещо згаслі спіткання з турецькою нау­кою в сфері османської історії. Безперечно, і турецькій, і українській стороні є що сказати навзаєм, є чим поділитися й над чим поміркувати, узявши до уваги сучасне становище обох держав, зокрема і ситуацію в Чорноморському басейні. Отож слова Ільбера Ортайли на цьому історично-політологічному підґрунті – для нас новий і цікавий досвід. Їх варто уважно вислухати, обдумати, відтак запропонувати щодо них власну змістовну відповідь.

канд. філол. наук Олесь Кульчинський,

сходознавець, перекладач

Османська імперія зародилась і стала розвиватись у регіоні Мармурового моря як малий бейлік[2]. Проте не минуло й півтора століття від перших років її існування, як вона запанувала на Балканах і Егейському морі. Її гегемонія поширилася сливе на всю територію сучасних Греції з Болгарією, а незабаром дісталась і до Адріатики, Дунаю, Чорноморського узбережжя й Месопотамії. Відтак упродовж другого століття османської історії постала імперія, котра зусібіч, за винятком західної сторони, огорнула Північні Середземномор’я й Африку. Інакше кажучи, якщо взяти до уваги і її життя, й інститути, й універсалістське розуміння влади та саму географію, то це був Третій Рим. Отож останньою пишною імперією середземноморського світу стала Османська. І то була держава, що слугувала домівкою йому й усім його культурам з їхнім спадком, маючи це за свій головний історичний обов’язок: Середземноморська імперія.

Пізнати й зрозуміти османську історію, ідентичність не надто легко; потрібно вивчити, дослідити все наше довкілля, тобто найфундаментальніші світові цивілізації. Але що краще ми пізнаємо Османів із довкіллям, то дужче полюбимо самих себе й подружимося з нашою минувшиною.

Читач зацікавлено сприйняв перші два видання з нашої серії: «Знову відкрити Османів» і «Остання імперія – Османи». Тому й на третю книжку назбиралося чимало тем, як от: керівна форма імперії, що багато років забезпечувала їй панування на трьох континентах, система міллєтів[3], правовий лад і дипломатичні відносини тощо. Я ж маю таке видання за свою доконечну повинність і охоче втілюю його проект. І, звісно, деякі з наших тверджень відкриті для критики й дискусій.

Також я глибоко вдячний любій Несліган Ататімур, доньці Енгіна Ататімура, яка дешифрувала записи моїх виступів, Алі Берктаю, що неабияк допоміг мені відшліфувати цю працю на письмі, моєму редакторові Адему Кочалові та видавництву «Тімаш Йайинлари», завдяки якому серія бачить світ і дістається до читача. Плекаю надію, що книжка виправдає всі його сподівання.

Вересень 2007 року

Ільбер Ортайли

Чимало вагомих питань постає на нашому географічному просторі, передусім на Балканах і Кавказі, у країнах Чорноморського регіону, а віднині й на теренах Близького та Середнього Сходу щодо приходу історичної науки, її знань у маси; коротко кажучи, історії – як вона подана в шкільних підручниках… Адже існує незапереч­ний факт: і в Туреччині, і в інших краях, що довкола нас, значна частина населення після школи не читає книжок з історії.

Отож можна виснувати, що шкільна освіта – це єдиний інструмент, за допомогою якого широкі верстви знайомляться з історичною наукою, її надбаннями й коментарями. Тому шкільні підручники набувають неабиякого значення. Останніми ж роками, особливо з початком 1970-х, інтелектуали міжнародних структур покладають надії, що ці підручники позбудуться ворожих висловлювань, натомість поставатимуть в ореолі дружби та миру. І ми зобов’язані шанобливо ставитися до таких побажань, як і до всяких позитивних міркувань, надій. Ними не можна нехтувати, ми маємо вітати їх, однак не варто також забувати й про реальність.

На Балканах і у Чорноморському регіоні, де ми з вами мешкаємо, історію від самого початку визначає телеологічний (пристосований до мети) коментар. Він геть очевидний: тутешні держави володіли в минулому інститутами великих націй, у них видатна історія. Навіть якщо заувага далека від істини, то принаймні її так подають… Словом, зв’язок із блискучим минулим розірвано, і нині настав час його відродити.

Це відродження обернулося невиліковною та невідмовною метою для балканських країн, що впродовж ХІХ століття порятувалися від гегемонії Османської імперії, відтак заснували незалежні державки… Безперечно, згаданий коментар підлаштовує під себе минуле, а заразом і шкільні підручники, адже його ціль – украй безкомпромісна; він набуває рис однієї з базових тез, основних підґрунть, руйнівного й агресивного націоналізму балканського зразка.

Тут починають фігурувати й визначення з відхиленнями, які в очевидний спосіб змінюють й історію, і географію держав. Кордони сучасної Республіки Македонії[4], яку ми називаємо Македонією, – украй спірні та викривлені серед балканських націй. Я пригадую, як на якомусь науковому конгресі цілу годину дискутували довкола тези одного з американських істориків, котрий приніс середньовічну мапу й доказував, що на ній Македонія належить Болгарії… Справді, науковці заявляли: «Македонія – наша, карта засвідчує це»… Попри те, що мапа містила технічні ґанджі, як і всякі середньовічні карти; самі ж тодішні етноніми не збігаються із сучасними.

Нарешті в більшості творів середньовічних мандрівників не завжди можливо відрізнити українців од росіян. Тобто звичка називати тодішніх українців «малоросами», а відомих нам росіян – «великоросами» не поширювалася на всіх, хай і гадають інакше. Та облишмо середньовіччя. Навіть у деяких новочасних народних класифікаціях XVIII століття доволі нелегко розмежувати болгар і еллінів.

Необхідно глибше вникати, де твердження безпідставне та чи ефективні тут засоби аргументації, доказовий інструментарій. Адже за ними криються свідомі намагання перетлумачити деякі історичні події. Наприклад, незабаром у грецьких підручниках ітиметься, що з Малої Азії виселили півтора мільйона еллінів. І їхнє вигнання начебто сталося впродовж десяти-п’ятнадцяти днів – відразу після перемоги 26 серпня 1922 року (Великий наступ). Хоча насправді події розгорталися не так. Переселення було реалізоване внаслідок договору між нашою республікою та Елефтеріосом Венізелосом. І тодішній обмін населенням, звичайно, не назвеш подією з похвальними наслідками. Однак правда полягає в тому, що понад мільйон греків покинули наші землі саме внаслідок угоди про обмін населенням. Отже, їх не виселяли в п’ятнадцятиденний термін.

Балканські націоналісти спотворюють історію своїх народів, позаяк існує ненависний для них період османського правління, що охоплює п’ять, навіть п’ять із половиною століть. Поруч із ненауковими характеристиками та класифікаціями цієї доби місцеві режими – наприклад, такі теми, як девшірме[5] або політику ісламізації, – висвітлюють на рівні цілковито далеких від фактів гіпотез, здогадів і перекручень. Тут найуживанішим словом також стало «ярмо». Молода сербська історикиня пані Ольга Зіроєвіч, не на жарт роздратована ним, справедливо запитує: «Чи ми воли, щоб послуговуватися цим терміном для важливого періоду нашої історії?» Звісно, будь-що, позначене словом «ярмо», не пробуджуватиме людських симпатій, і нинішній балканський світ став місцем, де витвори османської культури стирають із лиця землі. Не я веду мову про цю руйнацію. Усім відомі дослідження та переліки об’єктів османської давнини в Румелії[6] й на Балканах, які репрезентував історик мистецтва й архітектури, тюрколог Махіл Кіл.

* * *

Хоча в деяких із балканських країн тюркська філологія та історія існують як самостійні наукові напрями, проте в жодній із них вони не є такими кваліфікованими, як у Західній Європі. Але годі постійно критикувати інших. Хіба ми маємо можливість на належному рівні говорити про такі галузі науки, як візантієзнавство або славістика? Ні. Та якщо їх не існує, звідки нам зрозуміти, які широкі простори обіймала Османська імперія, наскільки її історія є ще більш величною та суперечливою, ніж ми гадаємо? Відповіді історії завжди будуть безпорадні, якщо до неї не застосували наукових методів.

Безсумнівно, що в працях з османської історії впадає у вічі й негативний західноєвропейський вплив. Наприклад, Рада Європи веде мову про те, щоб очистити шкільні підручники від упереджень і хибної інформації… Водночас самі «західноєвропейські підручники», які взяли собі за зразок поборники цього нововведення, потребують ревізії з погляду ідеології та іноді навіть викладу матеріалу. Очевидно, що пропонована модель не здатна замінити наявну, навіть якщо ми зі справді добрими намірами наблизимося до Балкан.

Окрім цього, чиновники-аматори установ РЄ не можуть зрозуміти проблем таких регіонів, як Балкани та Кавказ. Утручання туди деяких німецьких фундацій, що здебільшого мають вигляд нейтральних, мало чим відрізняється від генуезького в Середньовіччі. То як же розв’язати проблему? Дуже просто – знавцям і речникам інтелігенції Західної й Північно-Західної Європи, які активно долучилися до студіювання історії людства всього шість-сім століть тому, не роздавати директив історикам Близького та Середнього Сходу, а також Середземноморського регіону. В їхніх країнах надто давно, уже тисячоліттями, зводять міста, що зродили сам історичний матеріал разом із багатством його мови. Їхні писемні артефакти вкрай давні… У такому разі гуманітарії цих країн, аби зрозуміти власний кліматичний простір, мог­ли б навзаєм викладати свої праці й написати спільну історію, осягаючи все її становище. На жаль, таких намагань немає.

Навіть історики арабських країн Близького та Середнього Сходу зазнали впливу західноєвропейських віянь, хоча й досі ті до них не сягали. Ось чому нам потрібно змінювати деякі концепції. Відомо, що вперше османську історію впорядковано синтезував Димитрій Кантемір – господар Молдавського князівства[7] на початку XVIII століття. Він привертає увагу своїм глибоким знанням десь зо десятка мов і османської музики; очолював у Стамбулі сумісне турецько-еллінське коло. До нього належали брати Маврокордато, Янйали[8] Мегмед Есад Ефенді або ж кадій[9] Галати[10] Есад Ефенді, Гезарфен і навіть такий турецький інтелектуал, як Нефійоглу, що добре володів латиною, грецькою мовою та її понтійським діалектом. Цей строкатий гурт єднала спільна праця.

На жаль, Кантемір на основі зібраних у нас фактів написав свою османську історію тільки після Прутської битви[11] 1711 року на догоду власним інтересам (Incrementa atque decrementa Aulae Othomanicae-Osmanlı – «Історія піднесення та занепаду Османського двору»), оскільки пішов на злуку з росіянами супроти Османів.

Знову-таки, уже в ХІХ столітті Йозеф фон Гаммер-Пургшталь, славетний історик, у своїй праці, спираючись на літописи, проаналізував інститути Османів і склав їхню політичну історію до 1774 року; безумовно, його синтетична праця хоча й застаріла, проте не втрачає актуальності. Хай як часто її критикують, але на кращу ми не спромоглися… Аналогічного синтезу досі не пророблено. Однак і написана майже два століття тому праця не дає відповіді на всі запитання, демонструє безсилля з методологічного погляду. Шкода тільки, що чогось ґрунтовнішого на основі кращих методів ми не змогли створити.

Щодо підручників, то нам передусім потрібно як слід репрезентувати географію… Розповісти нашому юнацтву, що Балкани та Середземномор’я володіють культурною сутністю, ідентичністю… Навчити його любити держави й цивілізації цього географічного простору. І лише тоді ми зможемо пояснити й донести майбутнім поколінням, яку вагому роль відіграла Османська імперія в історії.

Османська імперія – середземноморська. Причому це остання з великих імперій Середземномор’я… Отож, беручи до уваги разом із нею й націю, яка її породила, ми очевидячки не здатні розглядати країни третього світу, Азію та Африку так, як це робить європейська історіографія.

Передусім більшість тутешніх народів і етнічних груп – це спільноти, які мали свої держави, навіть незалежні церкви та релігійні інститути. Наприклад, у середньовічній Болгарії існувало два царства. Можна стверджувати, що Греція – це та сама добра Візантія й водночас її спадкоємиця, рештки. Те саме стосується Сербії. Угорщина – також імперія. Своя писемна хронологія є в албанців. І в цих усіх імперіях постійно виховували активних управлінців і вояків… Відома й історія Близького та Середнього Сходу. З давніх-давен мови його народів фіксує письмо. У них багата літературна спадщина…

Власне, ідеться не про те, чи укоріниться тут якась мова, що її принесли чужоземці. Жодна імперія, а поготів тюркськість, ніколи не нищила тутешніх мов. Ідеться не про ті процеси, що відбувалися на півострові Індостан, коли було знищено цілі писемні мови, тим паче мови, якими послуговувалися й на державному рівні, й у філософії та релігії, а замість них запроваджено одну – англійську. До слова, і французький колоніалізм за дуже нетривалий час знищив у Алжирі тамтешній варіант арабської мови, що володів розвиненішими за французьку структурними рисами й сягав у значно давніший період, ніж класичний. Навіть нині серед алжирських інтелектуалів украй велика кількість тих, хто не вміє добре розмовляти арабською, а найпаче – писати нею. Таке становище – не для османського панування. Тому воно не торувало шлях жодному розриву в минулому народів Балкан і Близького та Середнього Сходу. Якби культурне панування Османів було збережене і його виразні фундаментальні елементи існували й надалі, а надто вдалося інститулізуватися мові, тоді ми й не згадували б про якийсь розрив, відрив чи то втрату пам’яті. Нам варто зрозуміти цей факт в історичному поступі держав і націй.

Великий румунський історик Ніколае Йорга, що народився в ХІХ столітті, залишив по собі безліч творів – приблизно дванадцять тисяч статей і книжок. На жаль, незадовго до Другої світової війни життя науковця трагічно обірвалося: так звані залізні гвардійці, прихильники фашиста Антонеску, вбили його за те, що він обіймав посаду прем’єр-міністра. Йорга не знав турецької, проте використовував переклади багатьох писемних джерел, зокрема й турецьких, для своєї п’ятитомної «Історії Османів». І стверджував таке: «Якби не було османського панування, не існувало б і румунства, воно пощезло б у слов’янському морі. Якби не османське панування, безсумнівно, Косово сербізувалося б… Якби не османське панування, географія Балкан була б геть інакша…»

Імовірно, через таке законсервоване становище на Балканах і триває міжетнічне напруження. За часів існування соціалістичного блоку, після Другої світової війни, цю кризу поталанило стримати. Проте несподіваний вибух і поділ підстерегли Югославію, заледве там зникла гармонія, яку добачили навіть за правління Тіто. Тому доречно сказати про те, що кризу там стримали і це було наслідком османської гегемонії на Балканах, яка тривала близько п’яти століть. Отже, нам потрібно розглянути та проаналізувати й описаний процес, щоб скласти послідовну османську історію.

Якщо ми не запровадимо дослідження Балкан в університетах на академічному рівні, то не зможемо й по-науковому відреагувати на протести, що надходять звідти; для цього нам замало знань з історії, яку ми пишемо для шкіл.

Отранто – територія, що серед усіх завоювань доби султана Мегмеда Фатіга дуже недовго залишалася в османських руках. Усі решта здобутих країв перебували в складі імперії до ХІХ століття, і навіть частину нашої сучасної батьківщини завойовано за часів Фатіга.

Дві такі важливі складові османського культурного кола (Kulturkreis), як Кримський ханат і Боснія, відтоді також існують як невід’ємні географічно-культурні елементи турецької політики. Натомість підкорення Отранто посідає скромне місце в політичному дискурсі Туреччини. Прикро, але тут ідеться й про ту ж саму ситуацію в історіографії.

Попри те що збереглися земельні кадастри (arazi tahrir defterleri) або реєстри вакфів[12] завойованих у XV столітті країн, наприклад Албанії, до нашого часу не дійшли такі записи, як «важливі протоколи» (muhimme defterleri)[13] султанського дивану[14]. Дивним чином і османські хроніки нерелевантні для тих ста сорока років, які передували середині XV століття. Майже всі літописи, за якими можна простежити заснування та ріст імперії, належать XV століттю. Варто зазначити, що історію, по суті, було переписано через ту-таки імперську ідеологію. Що ще більш дивно, про війну під Отранто 1480 року написали тільки хроністи XVI століття, як от Кемальпашазаде. Отже, щоб дослідити завоювання Отранто, потрібно неминуче братися за османські хроніки post bellum і тодішні італійські джерела XV століття. Проте, здається, навіть такому універсальному історикові, як Франц Бабінгер, не пощастило згладити суперечності між ними. Османісти з істориками, які досліджують минуле Італії, і далі залишаються віч-на-віч зі складним завданням щодо цієї теми.

Султанат Мегмеда ІІ припадає на добу, коли засновано централізовану імперію, формується наша сучасна батьківщина та національна ідентичність. На цю пору довершено й палацовий устрій. Двадцятидворічний падишаг відразу після завоювання Стамбула стратив садразама[15] Чандарли Галіля-пашу. Це перша страта великого візира[16] в нашій історії. Чимало завій[17] переходять у власність держави через військові витрати, які дедалі зростають, і роздачу тимарів[18]. Частину мешканців Анатолії депортовано на Балкани. Звісно, через такі події султана Мегмеда Фатіга значно дужче люблять нинішні історики, ніж ті, які були його сучасниками. Також після завоювання Стамбула немусульманам призначено релігійних лідерів. В імперії засновано Вірменський патріархат. Утілювалася своєрідна римська політика, що водночас узгоджувалася з давніми традиціями тюркських та ісламських імперій. Та, власне, тюрки ще від ХІ століття називали свою нову країну Roma (Rum), тобто Римом, Римською землею, а себе – Romalı (Rumî)[19], отже – її мешканцями. Зрештою султан Мегмед Фатіг прибрав собі титул Kayzer-i Rum – цезар Риму. Управління провінціями було централізовано й підпорядковано падишагові. Усунуто боротьбу при дворі. Ми бачимо, що вже в XVII столітті Кочу-бей[20] у його лаїга[21] згадує тодішній стан справ як систему, за якою ностальгують. Влада падишага була абсолютною. Убивство його братів на ту пору узаконюється. Утім цього вимагала адміністративна структура. Німецький мандрівник, що через сторіччя подорожував османськими країнами, стверджував: «Як на небі сяяти сонцю, так і в країні Османів бути володареві».

Султан Мегмед Фатіг обрав для своїх завоювань європейський напрям, і, без сумніву, найпершою його ціллю в Італії став Рим. Тут навіть зайве дискутувати. Для свого часу Мегмед ІІ був унікальним інтелектуалом ренесансного зразка. Відомо, що володар цікавився світовою історією та життєписом Великого Іскендера[22]. За знання грецької мови його хвалили такі автори, як Міхаіл Крітовулос і Якупо Лангускі. Він також володів арабською, складав вірші перською.