П'ять четвертинок апельсина ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN 978-617-15-0959-7 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Harris J. Five Quarters of the Orange : A Novel / Joanne Harris. — New York : HarperCollins, 2009. — 322 p.

Переклад з англійськоїДар’ї Москвітіної

Дизайнер обкладинкиАліна Бєлякова

Гарріс Дж.

Г20 П’ять четвертинок апельсина : роман / Джоан Гарріс ; переклад з англ. Д. Москвітіної. — Харків :Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2024. —352 с.

ISBN 978-617-15-0869-9 (дод. наклад)

ISBN 978-0-06-183670-1 (англ.)

Фрамбуазотримала дивний спадок від матері.Її брату дісталася ферма, старшій сестрі — винний погріб, сповнений бурштиново-сонячних пляшок, а Фрамбуаз — альбом з кулінарними рецептами. Не багацько… Але на берегах зошитазі старовинними рецептами різноманітних смаколиків вона знаходить загадкові нотатки —секрети та зізнання матері. Життя в часи війний окупації, яке мати ретельноприховувала від дітей. Маленькі радощі й прикрощі, потаємні думки, дитячі образи та сповідь жінки, що боялася любити. Минуло стільки років. Лишилося стільки запитань. Відповіді на них — у цьому старому щоденнику. Настав час розкрити моторошні таємниці минулого.

УДК 821.111

© Joanne Harris, 2001

© Unsplash.com / Roberta Sorge, обкладинка, 2019

©Depositphotos.com / EnginKorkmaz,обкладинка, 2019

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українсь­кою мовою, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2019

Частина I. Спадок

1

Коли матипомерла, мій брат Кассі отримав у спадок ферму, сестрі Рен-Клодвідійшли багатства винного погреба, а мені ж, наймолодшій, дісталися їїальбом і дволітровий слоїк із чорним перигорським трюфелем зав­більшки з тенісний м’яч. Занурений у соняшникову олію, він і досі розповсюджуєнасичений сирий запах підліска. Досить несправедливий розподіл статків, але матизавжди була наче невблаганна стихія, що творить благодіяння на власнийрозсуд і не лишає шансу зрозуміти примхливі вихиляси її логіки.

А я, як повсякчас твердив Кассі, була її улюбленицею.

Щоправда, за життявона цього жодного разу не демонструвала. Мати не мала часувиявляти поблажливість, навіть якщо вона і була їй властива. Недо того їй було, коли чоловіка вбили на війні, а вона залишилася сама хазяйнувати на фермі. Ми ж стали невтіхою, а дратівниками її вдівства з усіма нашими галасливими забавками,бійками та суперечками. Коли ми хворіли, вона піклувалася про насіз вимушеною добротою, ніби вираховуючи при цьому ціну нашого одужання. Вияви любові в неї були найелементарніші: дати облизати каструлю після приготування, дозволити вишкребти останнє варення зі слоїка, без усмішки пригоститижменькою диких суниць, зібраних на межі за городом і загорнутиху носовичок. За чоловіка в сім’ї був Кассі. З нимвона поводилася ще суворіше, ніж із нами. Ренетт крутила хлопцямголови ще навіть до підліткового віку, і мати марнославно пишаласявиявленою до неї увагою. А я була зайвим ротом —ані другим сином, який міг би розширити ферму, ані дочкою-красунею.

Я завжди була морокою й недоладьком, а після смерті батька взагалістала хнюрком і нахалюгою. Кістлява й темноволоса, як мати, з такими ж мужицькими руками, пласкими стопами та широким ротом, я, мабуть, надто нагадувала її саму, бо дуже вже часто маминігуби кам’я­ніли, коли вона дивилася на мене. У цьому булощось від стоїцизму та фаталізму. Ніби вона передбачала, що самея, а не Кассі чи Рен-Клод, збережу пам’ять про неї.І неначе їй хотілося, щоб це був хтось більш підхожий.

Можливо,саме тому вона й залишила мені нічого не вартий альбом, у якому нотатки та зізнання тіснилися на берегах упритул із рецептами, газетними вирізками й описами рослинних ліків. Це ніякий нещоденник, повірте. В альбомі немає ані точних дат, ані впорядкованості.Сторінки вставлені абияк, окремі аркуші пізніше зшиті дрібними стібками. Одністорінки тонкі, ніби цибульне лушпиння, інші ж вирізані з картонупід розмір пошарпаної шкіряної обкладинки. Мати позначала події свого життярецептами — власними кулінарними винаходами або ж варіаціями старих добрихстрав. Їжа була її ностальгією, її святкуванням, а готування й годування — єдиним виявом творчості. Перша сторінка присвячена смерті могобатька — стрічка від його ордена Почесного легіону цупко приклеєнадо паперу, під розмитою фотографією та коротким рецептом темних гречанихмлинців — і містить трохи чорного гумору. Під фотографією матичервоним олівцем приписала:«Не забути — викопати топінамбури. Ха! Ха!Ха!».

В інших місцях її записи більш багатослівні, хоча й сповненіабревіатур і зашифрованих послань. Я розпізнаю деякі фрагменти, про яківона пише. Інші ж нотатки записані якимись карлючками, тільки щобзафіксувати щось необхідне тієї миті. Ще якісь записи здаються повністювигаданими, брехливими, неймовірними. Багато де містяться помітки дрібним почерком, написанімовою, яку я геть не розумію:Ini tnawini inoti plainexini.Ini nacini inton inraebi inti ynani eromni. А ще трапляютьсяокремі слова, надряпані зверху чи збоку сторінки ніби навмання. Наодній сторінці —гойдалкасинім чорнилом, на іншій —грушанка,пройдисвіт,візерунокпомаранчевим олівцем. Ще на іншій — щось на кшталт вірша,хоча я ніколи не бачила, щоб вона брала до рукякусь книжку, окрім кулінарної. Вірш такий:

Ця солодкість

вишкрябана

ніби якийсь яскравий плід

слива персик абрикос

можливо кавун

з мене

ця солодкість

Було в цьомущось ексцентричне, те, що мене здивувало й занепокоїло. Наприклад, щоця кам’яна прозаїчна жінка могла в інтимні моменти плекати такідумки. Адже вона відгороджувалася від нас — від будь-кого —з такою люттю, що я вважала її нездатною на почуття.

Я ніколи не бачила її в сльозах. Вона зрідка усміхалась — і то лише на кухні, копирсаючись у прянощах і розмовляючи сама з собою (так мені здавалось). Бурмотіла назви трав і приправ: кориця, чебрець, перцева м’ята, коріандр, шафран, базилік,любисток. І так само монотонно коментувала:Слідкуй за плиткою. Маєбути правильно нагріта. Якщо недостатньо гаряча, млинець вийде глевкий. Якщоперегріта, олія горітиме і димітиме, а млинець стане хрустким. Пізніше я усвідомила, що вона намагалася мене вчити. Я слухала, бо розглядала ці кухонні уроки як єдину можливість заслужити бодай часточку її похвали. Та й будь-яка запекла війна час від часу потребує перемир’я. Понад усе вона любила сільські страви рідної Бретані, тож ми постійно їли гречані млинці, а бретонський крем-брюле 1, кунь-аман 2 і бретонські галети 3, як і козячий сир, ковбасу та фрукти ми продавали в Анже, що в низов’ї річки.

Мати завжди вважала, що фермою опікуватиметься Кассі. Але він виявив непокору та першим утік аж до Парижа, обірвавши всі контакти й даючипро себе знати хіба що різдвяною листівкою щороку.Тож коли мати через тридцять років померла, ніщо не могло його зацікавити в напівзабутому фермерському будинку на березі Луари. Я викупила його за власні кошти — вдовині гроші — і запропонувала гарну ціну, але то була чесна угода, і він радо на неї погодився. Він розумів, що потрібно зберегти ферму в родині.

Тепер, звичайно, усе змінилося. У Кассі є син. Хлопецьодружився з гастрономічною журналісткоюЛорою Дессанж, і у них тепер ресторан в Анже. Називається «Насолода у Дессанжів». Я бачила Кассі ще кілька разів до того, як він помер. Його син мені не сподобався. Жевжикуватий невіглас, котрий потроху, як і батько, гладшає, хоча й досі гарний і знає про це. Здавалося, він був одразу і всюди, намагаючись догодити. Називав мене тітонькою, знайшов мені стілець, наполіг на тому, щоб я всілася якнайзручніше; приготував каву, додав цукру й вершків, спитав про здоров’я, підлестивмені щодо цього — і так продовжувалося, аж доки в мене не запаморочилось у голові. Шістдесят-із-гакомрічний Кассі, брезклий від коронарного тромбозу, який його й доконав, дивився на мене з нестримною гордістю. Мій син. Дивись, який він красивий чоловік. Якогогарного, поштивого племінника ти маєш.

Кассі назвав його Яннік, на честь нашого батька, але я не стала через це любити його більше. Це в мені говорить мати з її нелюбов’ю до традицій і фальшивої близькості. Мені не подобається, коли мене торкаються або манірно посміхаються. Не розумію, чому наша спільна кров має бути запорукою приязні. Або ж таємниця пролитої крові, яку ми так довго приховуємо.

О, так. Не думайте, що я забула про цю історію. Ні на хвилину не забула, хоч інші й старанно намагалися це зробити. Кассі шкрябав пісуари у своєму паризькому барі. Ренетт працювала білетеркою в порнокінотеатрі на площі Піґаль і кидалася від одного чоловіка до іншого, ніби загублений собака. Здебільшого, щоб дістати грошей на помаду та шовкові панчішки. Удома вона була б королевою свята врожаю, улюбленицею, сільською красунею, якій немає рівних. А на Монмартрі всі жінки на одне лице. Бідолашна Ренетт.

Я знаю, про що ви думаєте. Ви хочете, щобя перейшла до суті. Усе, що вас зараз цікавить, —це історія давніх днів, єдина приваблива нитка в моєму пошматованомупрапорі. Ви хочете почути про Томаса Лейбніца. Чітку, розкладену пополицях, завершену історію. Втім, це не так уже й легко.Тут, як і в альбомі моєї матері, немає нумерованих сторінок.Відсутній початок, а фінал розтріпаний, як край непідшитої спідниці. Алея стара жінка — сьогодні буквально все старішає так швидко:мабуть, це щось у повітрі — і в мене є своя манера оповіді. Крім того, ви маєте дуже багато всьогозрозуміти. Чому моя мати скоїла те, що скоїла. Чому митак довго приховували правду. І чому я вирішила розповісти теперсвою історію чужим людям, упевненим, що життя можна вмістити в розворот у недільному газетному додатку, кілька фотографій, текстовий абзац і цитату з Достоєвського. Перегорни сторінку — і все скінчиться.

Ні. Не цього разу. Вони запишуть кожне слово. Звичайно, я не можу примусити їх надрукувати це, але, їй-богу, вони слухатимуть. Я змушу їх це зробити.

2

Мене звати Фрамбуаз Дартижан. Я народилася саме тут,у селі Ле-Лавез, розташованому на березі Луари менш ніж у п’ятнадцяти кілометрах від Анже. Наступного липня мені виповниться 65 років,сонце підпеклой вижовтило мене, як курагу. У мене є дві доньки:Пісташ, одружена з банкіром з Ренна, і Нуазетт,яка переїхала в 1985-му до Канади й пише мені разна півроку, а також двоє онуків, які приїжджають на фермущоліта. Я ношу чорне на знак жалоби за чоловіком, якийпомер двадцять років тому та під чиїм ім’ям я таємно повернулась до рідногосела й викупила материнську ферму — давнозанедбану, наполовину спустошену вогнем та опадами. Тут мене знають якФрансуазу Симон,удовицюСимон, і нікому й на думку неспадає шукати зв’язок між мною та родиною Дартижан, що поїхалазвідси через ту жахливу історію. Не знаю, чому я вибралате саме село й ту саму ферму. Можливо, я простовперта. Сталося як сталося. Тут мій дім. Роки з Ервезараз видаються мені білою плямою, як дивні спокійні хвилини в буремному морі, моменти очікування й забуття. Але я ніколи по-справжньому не забувала Ле-Лавез. Ні на секунду. Якась частина мене завждибула тут.

Знадобилося більше року, щоб зробити будинок нафермі зновупридатним для життя. Я мешкала в південному крилі, де принаймнізберігся дах, і поки робітникиперекладали покриття, черепицю за черепицею,я працювала в саду — у тому, що від ньогозалишилось, — зрізала гілля, формувала крони та знімала з дереввеличезні гірлянди ненажерливої омели. Моя мати обожнювала всі фрукти, крімапельсина, якого не дозволяла приносити додому. Навіть імена вона намдала на честь фруктів і ласощів: Кассі — на честьпирога з чорної смородини4, Фрамбуаз — на честь малиновоголікеру5, а Ренетт отримала своє ім’ячко на честь сливи-ренклода6, що росла при південній стіні та родила рясно,ніби виноград, а влітку її вщент обліплювали оси — такавона була солодка. Колись ми мали більше сотні дерев —яблуні, груші, сливи-угорки, ренклод, вишні, айва, — не кажучи вжепро кущі малини, аґрусу, смородини, порічок і грядки полуниці. Їхніплоди ми сушили, зберігали, а потім готували з них варенняй лікери, а також чудові круглі пироги на пісочному тістіз заварним кремом і мигдалевою пастою. Мої спогади приправлені їхнімизапахами,кольорами, назвами. Мати пестила дерева, як коханих дітей: у заморозки ми влаштовували їм димову грілку, на яку витрачали власнізимові запаси палива; весною — тачками вивалювали перегній під коріння.А влітку, щоб відлякувати птахів, ми прив’язували до гілок вирізаніз фольги фігури, що тремтіли й шурхотіли на вітру, а також міцно зв’язані ниткою порожні бляшанки, які видавали моторошний гуркіт,і зроблені з кольо­рового паперу вертушки, що несамовито крутилися. Садтоді перетворювався на карнавал брязкалець, блискучих стрічок і верескливих дротів — ніби різдвяна вечірка посеред літа. І кожне дерево малосвоє ім’я.

Прекрасна Івонн — говорила мати, проходячи повз сукату грушу. Аквітанська троянда. «Бере» короля Генріха. У ці миті її голос ставав м’яким і монотонним. Я не знала: вона говорить до мене чи ж сама до себе. Конференція. Вільямс. Гіслен із Пентьєвра. Ця солодкість.

Зараз у саду лишилосяменше двадцяти дерев, і їх цілком вистачає, щоб задовольнити моїпотреби. Особ­ливо популярний мій кисленький вишневий лікер, хоча я йпочуваюсь трохи винною, що ніяк не можу запам’я­тати назву вишні.Уся штука в тому, щоб не виймати кісточок. Нашаруйте вишніта цукор у сулію з широким горлом, заливаючи кожний шарчистим міцним алкоголем (найкраще смакує з кіршем, але можна взятий горілку чи навіть арманьяк), десь до половини посудини. Долийтеще алкоголю й чекайте. Щомісяця перевертайте сулію, щоб цукор некристалізувався. Через три роки алкоголь знебарвить вишні, просочить їх докісточок, до крихітних серединок, а сам натомість стане рубіново-червоним, їдким,виразним, з ароматом пізньої осені. Наливайте настоянку в лікерні чарочкиз тонкого скла, подавайте до них ложечки, щоб витягувати вишні,і не ковтайте одразу, дайте вимоченій ягоді розчинитися під язиком.Розколіть зубами кісточку, щоб вивільнити з неї залишки лікеру, і потримайте її в роті, поганяйте кінчиком язика: туди-сюди, уверх-униз, нібинамистину з чоток. Спробуйте згадати час, коли вишні дозріли, теліто, ту спекотну осінь, коли пересох колодязь, коли ми знайшлиосині гнізда. Час минув, ми його втратили та знову віднайшлиу твердому серці ягоди…

Так, знаю, знаю. Вам кортить, щоб я перейшла до суті. Але манера оповіді й час, необхідний для оповіді, важливі так само, як і все інше… Мені знадобилося п’ятдесят п’ять років, щоб про це заговорити. Тож дозвольте зробити це так, як я хочу.

Коли я повернулася до Ле-Лавеза,то була майже впевнена, що ніхто мене не впізнає. А протея відкрито, навіть сміливо показалась у селі. Якщохтось мене впізнав, якщо комусь вдалося вгадати в моїх рисах материні, я хотіла дізнатися про це одразу. Я хотіла з’ясувати, в якому була становищі. Я щодня ходила до Луари й вмощувалась на пласкому камені,де ми з Кассі вудили линів. Стояла на платформі нашогоСпостережного Пункту. Деяких Стоячих Каменюк уже немає, але збереглися кілки,на які ми вішали свої трофеї, вінки та стрічки, а також голову Старої Мами, коли ми нарешті її впіймали. Я пішла й до тютюнової крамнички Брассо — там тепер заправляєйого син, але старий ще живий, очі в нього чорні,злі й розумні — і до кафе Рафаеля, і допошти, де поштаркою працює Жінетт Ур’я.

Я сходила навіть до військовогомеморіалу. З одного його боку під написом «Загиблі за Батьківщину»викарбувані імена вісімнадцяти вбитих на війні солдатів. Я помітила, щопрізвище мого батька відкололи, залишивши грубу латку міжДарю Ж.таФенуй Ж.-П. На другому його боці містилася бронзова табличказ десятьма іменами, написаними більшими літерами. Мені непотрібно було їхчитати. Я знала їх напам’ять. Але я вдавала цікавість, знаючи,що хтось обов’язково розповість мені цю історію: можливо, покаже місцебіля західної стіни церкви Святого Бенедикта, розкаже про щорічну службу,яку правлять на їхню пам’ять, що ці імена виголошують зісходинок меморіалу, а потім покладають квіти… Мені було цікаво, чизможу я це витримати. Ціка­во, чи зможуть вони щось зрозумітиз мого обличчя.

Мартін Дюпре. Жан-Марі Дюпре. Колетт Ґодін. ФіліппУр’я. Анрі Леметр. Жульєн Ланісен. АртурЛекоз. Аньєс Петі. ФрансуаРамонден. Август Трюріан. Так багато людей досі пам’ятають. Так багато людей мають ті самі імена та обличчя. Родини ж зали­шилисятут — Ур’я, Ланісени, Рамондени, Дюпре. Шістдесят років по тому вони все ще пам’ятають, і старі навчають ненависті молодих.

До менепевний час виявляли інтерес. Таку собі цікавість. Це ж будинок,занедбаний відтоді, як його покинула та жінка, Дартижан. «Япогано пам’ятаю подробиці, мадам, але мій батько… мій дядько…».«Навіщови придбали це місце?» — допитувались вони. Воно було яксіль в оці, як чорна пляма. Дерева, які там щезалишилися, наполовину згнили від омели та хвороб. Колодязь забитий каміннямі замазаний цементом. Але я пам’ятала ферму охайною, квітучою та галасливою — коні, кози, кури, кролі… Мені подобається думати, щоті дикі кролики, які бігають через північне поле, можуть бутинащадками наших, бо я подекуди помічала білі плями на коричневомухутрі. Щоб задовольнити цікавість суспільства, я вигадала історію про дитинствона бретонській фермі. Пояснила, що купила землю задешево. Прикинулася вбогоюта вибачливою. Дехто зі старожилів поглядав на мене з підозрою,думаючи, мабуть, що фермі належало б назавжди залишитися пам’яткою. Я носила чорне й ховала волосся під купою шарфів. Як бачите,я була старою від самого початку.

Незважаючи на це, мене прийняли лише через деякий час. Люди поводилися ввічливо, проте непривітно, а оскільки я від природи не вмію бути товариською — мати називала мене вовкуватою, — так і продовжувалося. Я не ходила до церкви. Знаю, який вигляд це мало, але я не могла примусити себе піти. Зарозумілість або ж непокірність, з якою мати назвала нас не на честь святих, а на честь фруктів… І тільки крамничка допомогла мені стати частиною громади.

Спочатку це була невеличка крамничка, хоч я завжди хотіла її розширити. Це сталося через три роки після моєї появи тут, і гроші Ерве майже скінчилися. Будинок знову був придатним для життя, проте земля досі стояла без діла: усього лише десяток дерев, овочева грядка, дві карликові кози, кури й качки — я нескоро змогла б мати із неї зиск. Я почала випікати пироги на продаж — бріош та імбирний кекс за місцевими рецептами, а також фірмову бретонську випічку матері, тонкі млинці, фруктові тарти, сабле, печиво, горіхові кекси, хрустики з корицею… Спочатку я продавала їх місцевій пекарні, а потім стала торгувати просто на фермі,додаючи потроху й інші товари: яйця, козячі сири, фруктові лікерита вина. На отримані кошти я придбала поросят, кроликів і ще кількох кіз. Я використовувала старі материні рецепти, більшість із яких брала з голови, лише іноді звіряючись з альбомом.

Пам’ять інодіграє в дивні ігри: здавалося, ніхто в Ле-Лавезі не пам’ятавкулінарії моєї матусі. Дехто зі старожилів навіть говорив, що мійприїзд змінив геть усе, бо жінка, яка жила тут домене, була похмурою нечупарою. Будинок її смердів, а діти постійнобігали босоніж. І, як на них, то баба з воза,кобилі легше. Усередині я здригалася, але що могла сказати? Розповісти,як мати щодня вощила підлогу й примушувала нас вдягати фетровікалоші, щоб ми не натоптували черевиками? Як квітам було тісноу підвіконних ящиках? Як вона скребла нас з такою ж немилосердною безпристрасністю, як і сходи, перетворювала нас на червоношкірих індіанців, розтираючи фланельним рушником ледь не до крові?

Тут вона була людськимосудовиськом. Про ту історію навіть видали книжку. Точніше брошуру. П’ятдесятсторінок, декілька фотографій. На одній — меморіал, на іншій —церква Святого Бенедикта, широким планом фатальна західна стіна. І побіжназгадка про нас трьох, навіть без імен. Я за цевдячна. Розмите збільшене фото моєї матері: вона тут з такимтуго стягнутим волоссям, що очі здаються вузькими, наче в китайця,а рот зібганий у тоненьку смужечку осуду. Офіційне фото могобатька те саме, з альбому: він тут аж занадто молодий,гвинтівку недбало закинув на плече, широко всміхається. Потім, майже наприкінці, фото, від якого мені перехопило ­подих, наче рибі з гачком у роті. Чотири молодики в німецькій уніформі: троє обійнялися,а четвертий стоїть трохи збоку, самовпевнено, із саксофоном у руках…Інші також тримають інструменти — трубу, військовий бара­бан, кларнет. І хоч їхні імена не підписані, я знаю кожного.Військовий ансамбльсела Ле-Лавез, приблизно 1942 р. Крайній справа — Томас Лейбніц.

Я довго думала про те, як їм вдалося розкопати стількиподробиць. Де вони взяли фотографію матері? Наскільки мені було відомо,не існуваложодногоїї знімка. Навіть я бачила лиш один — старе весільне фото, заховане на дні нижньої шухляди комодав спальні. На ньому пара стоїть на сходах церкви СвятогоБенедикта: він — у крисатому капелюсі, а вона — з розпущеним волоссям і квіткою, заткнутою за вухо… Зовсім інша жінка,вона вимушено й ніяково всміхається в камеру, а чоловік обіймаєїї за плечі. Я розуміла: якби мати дізналася, що я бачила цей знімок, вона б розсердилась і заховала його в інше місце, тремтячи він невідомого їй самій занепокоєння.

А от нафотографії в книжці вона більше схожа на ту жінку, котру,як мені здавалося, я знала, хоча насправді не знала ніколи — жорстку й завжди готову вибухнути люттю… Потім, розглядаючи фотографіюавтора на форзаці, я збагнула, звідки взялась інформація. Лора Дессанж,гастрожурналістка й ресторанна критикиня, коротке руде волосся й відпрацьована усмішка.Дружина Янніка. Невістка Кассі. Бідолашний дурник Кассі. Бідолашний Кассі, засліпленийгордощами за успішного сина. Підставляти нас під удар — зарадичого? Чи він сам зрештою повірив у свої вигадки?

3

Щоб вирозуміли, окупацію ми сприймали зовсім інакше, ніж містяни. Відтоді Ле-Лавезпрактично не змінився. Подивіться на нього нині: кілька вулиць, деякіз них — і досі лише брудні дороги, що розходятьсявід головнихперехресть. Там ось, позаду — церква, а там — пам’ятникна площі Мучеників, сквер і фонтан за ним,потім на вулиці Мартіна і Жана-Марі Дюпре — поштове відділення,м’ясна крамниця Петі, кафе «Погана репутація», бар-тютюн, на сходах якого,поряд із підставкою, пов­ною листівок із зображенням військового меморіалу, сидитьу кріслі-гойдалці старий Брассо. Навпроти розташовані крамничка «Квіти — Ритуальніпослуги» (похорон і поминки, завжди пристойні ціни для мешканців Ле-Лавеза),жовта поштова скринька й універмаг —досіу володінні сім’їТрюріан, на щастя, тільки нещодавно повернувся молодший онук.

За головною вулицею бринить Луара, темна й тиха, як змія на сонечку, і широка, як пшеничне поле. Її поверхню перерізають островки й перемілі, що здаються туристам, які під’їжджають з боку Анже, такими ж міцними, як і дорога під колесами їхніх авто. Звичайно, усе зовсім навпаки. Мандрівні острівки постійно пересуваються. Під поштовхом бистрих темних вод вони занурюються і виринають, ніби повільні жовті кити, залишаючи в кільватері маленькі коловертні. Із човна вони здаються безпечними, але для плавця становлять смертельну небезпеку: зворотний прибійний потік безжально тягне під спокійну воду, затягує необережного, щоб там тихенько, непомітно поглинути…У старій ­Луарі досі водиться риба. Лині, щуки та вугрі розрослися до гігантських розмірів на каналізаційних відходах і всілякій гнилизні з верхоріччя. Мало не щодня тут побачиш човни, хоча рибалки викидають за борт половину того, що впіймають.

Біля старої греблі стоїть сарайчик Поля Ур’я, де він гендлює рибальською снастю та блешнями, буквально на відстані плювка від того місця, де ми з Кассі раніше рибалили, а Жаннет Ґодін вкусила водяна змія. Біля ніг Поля лежить його старий пес, жахливо схожий на того брунатного дворнягу, що всюди таскався за ним у минулі часи, а сам Поль теліпає у воді шматком мотузки, ніби сподіваючись щось там упіймати.

Цікаво, чи він пам’ятає? Інколи я ловлю насобі його погляд — він один із тих, хто частодивиться на мене, — і в цей момент я майжевпевнена, що так, пам’ятає. Він, ясна річ, постарішав, як і ми всі. Його кругле бліде обличчя потемніло, стало мішкуватим і понурим. Кривулясті вуса кольору пережованого тютюну. Кінчик цигарки між зубами.Темно-синій берет, натягнений на череп. Він переважно мовчить, бо ніколине був балакучим, але дивиться поглядом побитого пса. Він любитьмої млинці та сидр. Можливо, саме тому він ніколи нічогоне казав. Ніколи не здіймав галасу.

4

На шостому році мого перебуваннятут я нарешті відкриламлинцеву. До того часу я вже мала відкладені гроші, до мене звикли й прийняли догромади. Я найняла хлопця працювати на фермі — він бувз Курле й не мав жодного стосунку до тих самихродин, — а ще взяла на роботу дівчину — допомагатиобслуговувати клієнтів. Я починала з усього лише п’ятьох столиків —мій секрет завжди полягав у тому, щоб починати з малогоі не дратувати людей. Згодом я подвоїла їхню кількість, до того ж у погожі дні я виставляла столи на терасу. Усе було дуже просто. Меню обмежувалося гречаними млинцями з начинками на вибір, якоюсь одною стравою дня й десертами. Як бачите, я могла дати собі раду на кухні, а Лізі доручалаприймати замовлення. Свій заклад я назвала «Малиновий млинець», на честьфірмової страви — солодкого млинця з малиновимкулій домашнімлікером, й усміхалася до себе, уявляючи їхню реакцію, якби вонидізналися… Декілька постійних клієнтів почали називати це місце «У малини»,і від цього моя усмішка ставала ще ширшою.

Саме тоді на мене знову звернули увагу чоловіки. Розумієте, за мірками Ле-Лавеза я була досить забезпеченою жіночкою. На той час мені ледве виповнилося п’ятдесят. До того ж я вміла готувати й вести хазяйство… До мене залицялося кілька чоловіків: хороші й чесні, як Жильбер Дюпре і Жан-Луї Лелассен, і ліниві, як Рамбер Лекоз, якому кортіло отримати довічне харчування. Навіть Поль, милий Поль Ур’я з обвислими прокуреними вусами й постійним мовчанням. Певна річ, питання про щось таке навіть не стояло. Я не могла дозволити собі піддатися такій дурній спокусі. Не те щоб мене це нітрохи не бентежило, але я не могла. Я мала справу. У мене були материна ферма та спогади. Чоловік змусив би мене все це полишити. Тоді я вже не змогла б приховувати справжнє обличчя, і навіть якби селяни пробачили моє походження, вони б навряд чи змирилися з шістьма роками брехні. Тому я відмовлялася від усіх пропозицій, несміливих і зухвалих, допоки не зажила спочатку репутації безутішної, згодом — неприступної, а відтак — підстаркуватої.

Я прожила в Ле-Лавезі майже десять років. В останні п’ять я запрошувала Пісташ із сімейством на літню відпустку. Я спостерігала, якдіти з цікавих окатих пакуночків перетворювались на маленьких яскравих пташок,що на невидимих крилах літали моїми лукою та садом.Пісташ — хороша дочка. Моя таємна улюблениця Нуазетт більше схожа намене — лукава й бунтівна, з моїми чорними очима й сповненим дикунством і протиріччями серцем. Я могла вмовити її залишитисяпоряд — вистачило б слова чи усмішки, — але незробила цього.Мабуть, страхалася, що перетворюся на свою матір. Вонаслухняно шле сухі листи. Її шлюб завершився сумно. Вона працюєофіціанткою в нічному кафе в Монреалі. Відмовляється брати в менегроші. А от Пісташ — це така жінка, якою могла стати Ренетт: пухка, довірлива, ніжна зі своїми дітьми й люта,коли необхідно їх захистити, м’яке брунатне волосся, а очі —зелені, як горішок, на честь якого я її назвала. Завдякиїй і дітям я навчилася знову переживати гарні моменти свогодитинства.

Готуючи для них млинці й товстенькі ковбаски з яблу­ками тазапашними травами, я згадала, як бути матусею. Я варила дляних варення з інжиру, зелених помідорів, кислих вишень та айви.Дозволяла бавитися з малими грайливими козенятами та згодовувати їм хлібніскоринки й шматочки моркви. Ми годували курей, гладили м’які мордочкипоні, збирали заячий щавель для кролів. Я показала їм річкуй навчила діста­ватися до сонячних обмілин. Попередила їх, не безколючки в серці, про всі небезпеки: змій, коріння, коловороти, хибкіпіски — і примусила поклястися ніколи-ніколи там не плавати. Я показала їм ліси за селищем, найкращі місця для збору грибів,навчила, як відрізнити справжню лисичку від несправжньої та як знаходитив гущі дику лохину. Таке дитинство мало бути в моїхдівчат. Замість цього був дикий берег Кот-д’Армора, де ми з Ерве жили якийсь час: вітряні пляжі, соснові ліси, криті шиферомкам’яні будинки. Я намагалася бути їм хорошою мамою, справді докладалавсіх зусиль, але завжди відчувала, що чогось не вистачає. Теперя розумію, що не вистачало саме цієї ферми, цього будинку,цих полів, цієї сонної смердючої Луари в Ле-Лавезі. Осьчогоя для них хотіла, а отримала лише з онуками. Тішачисьіз ними, я тішила саму себе.

Мені подобається думати, що мати робила б так само, якби мала можливість. Я уявляла її лагідною бабусею, подумки з нею сперечаючись: «Справді, матінко, ви остаточнорозбещите цих дітей», — і це не здавалося таким уже й неможливим. Чи, може, я приписую їй те, чого не було. Можливо, вона й справді була такою, як я пам’ятаю — кам’яною жінкою, яка ніколи не усміхалась і спостерігала за мною з виразом відвертої незрозумілої люті.

Вона так і не побачила своїх онук, навіть не дізналася про їхнє існування. Я сказала Ерве, що мої батьки померли, і він ніколи в цьому не сумнівався. Його батько був рибалкою, а мати — такою собі округлою жінкою-куріпочкою, яка продавала рибу на ринку. Я загорнулась у них, ніби в позичену ковдру, знаючи, що настане час, і мені доведеться знову вийти на мороз без них. Гарною людиною був Ерве, спокійною, без жодного гострого кута, об який я могла порізатися. Я кохала його — не так палко й відчайдушно, як Томаса, але кохала.

Він помер у 1976 році — вбило блискавкою, коли вони з батьком ловили вугрів, — і моя скорбота мала присмак невідворотності й майже полегшення. Направду тривалий час усе було добре. Але справа — і життя — мали рухатися далі. Вісімнадцять місяців по тому я повернулася до Ле-Лавеза з відчуттям, ніби прокинулася від довгого темного сну.

Вам може здатися дивним, що я так довго зволікала й не читала материного альбому. Він був, за винятком перигорського трюфеля, моєю єдиною спадщиною, а за п’ять років я до нього майже не зазирала. Звісно, я знала безліч рецептів напам’ять, тож мені не треба було їх перечитувати, та все ж… Мене навіть не покликали на оголошення заповіту. Я не знаю, коли вона померла, хоча точно можу вказати де — у старечому притулку «Ля Готрай» у Вітре, від раку шлунка. Її поховали на місцевому кладовищі, і я приїжджала туди лише раз. Могила розташована біля дальньої стіни, поряд із контейнерами для сміття. На пам’ятнику написано: Мірабель Дартижані вказані якісь дати. Я з подивом дізна­лась, що мати брехала нам про свій вік.

Навіть не знаю, що змусило мене вперше розгорнути її альбом. Я проводила перше літо в Ле-Лавезі. Стояла засуха, і Луара зміліла на пару метрів, оголивши зморшкуваті береги, потворні, ніби коріння гнилого зуба. Вибілені під сонцем коріння дерев переплітались у воді, і діти гралися між ними на відмілинах, хлюпаючи босоніж по коричневих брудних калюжах і тицяючи палицями в сміття, яке приносило зверху течією. До того часу я уникала навіть дивитися на альбом, відчуваючиякусь незрозумілу провину: наче я підглядаю, наче будь-якої миті зайдемати й побачить, що я читаю її дивні секрети… Насправді ж я не хотілазнати їїтаємниці. Таке буває, колизаходиш у темну кімнату й чуєш, як кохаються твої батьки.Внутрішній голос казав, що це неправильно, і мені знадобилося десятьроків, щоб зрозуміти — той голос був не материн, а мій.

Як я вже казала, її записи були переважно незрозумілі. Більшість зроблені незнайомою мовою — схожою на італійську, але вимовити її неможливо. Після декількох невдалих спроб розшифрувати я покинула цю справу. Рецепти були досить розбірливі, написані синім або фіолетовим чорнилом, а от божевільні карлючки, вір­шики, малюночки, спостереження, що їх перемежали, залишені казна-як. Я так і не змогла зрозуміти бодай якоїсь логіки.

Бачиласьогодні Ґійома Рамондена. З новою дерев’яною ногою. Він сміявся з Р.-К., яка на нього витріщалась. Коли вона запитала, чи неболяче, він відказав, що йому пощастило. Його батько робить клоги7. Тож тепер йому знадобиться тільки півпари, ха-ха, а шансивстояти навшпиньках під час вальсу скоротяться удвічі, моя гарнюня. Я постійно думаю про те, що там, усередині, під підколотою доноги штаниною. Щось схоже на недосмажену ліверну ковбасу, перев’язану мотузочкою.Довелося кусати губи, щоб не розреготатись.

Ці слова дуже дрібним почерком записані над рецептом ліверної ковбаси. Мені такі історії з життя, з цим чорним гумором, здаються тривожними.

В інших місцях мати пише про дерева як про живих істот: Провела всю нічбіля Прекрасної Івонн, їй було так погано від холоду. При цьому дітей вона позначає скорочено — Р.-К., Кас, Фра, а про мого батька і згадки немає. Ніде. Багато років я гадала чому. Звичайно, я не могла розібрати, що написано в інших, таємних розділах. Мого батька — а я так мало про нього знаю — ніби не існувало.

5

А потім сталася ця халепа зістаттею. Сама я її не читала, як ви розумієте. Їїопублікували в такому журналі, де про їжу пишуть як простильний аксесуар:«Цього року, дорогенька, всі їдять кускус, це надзвичайноважливо». А для мене їжа — це просто їжа,чуттєвезадоволення, дбайливо витворена ефемерність накшталт феєрверка, хоч вонаінколи й потребує значних зусиль, та все ж не сприймаєтьсясерйозно, не є мистецтвом — на бога! — через одну дірку потрапило, з іншоївийшло. Хай там як, але одногодня статтю надрукували в одному з модних журналів. Називалась вона«Подорож уздовж Луари» чи якось так — відомий шеф-повар відвідувавресторани, що траплялися йому дорогою на узбережжя. Я його пам’ятаю:невисокий худий чоловічок, який приніс із собою в серветці власнусільничку й перечницю, а на коліна вмостив блокнот. Він скуштувавмоюпаелью по-антильськита теплий салат з артишоків, потім спробувавшматоккунь-аманаза материним рецептом, запив усе це домашнімсидром і чаркою фірмового малинового лікеру на додачу. Вінбагатозапитував про мої рецепти, захотів відвідатикухнюта сад і був у цілковитому захваті, коли я повела його в погрібі показала полиці з террінами8і консервацією, з ароматизованими маслами (горіховим, розмариновим, трюфельним) та оцтами (малиновим, лавандовим, яблучним). Він спитав мене, де я навчалась, і, здається, навіть засмутився, коли я розреготалась у відповідь.

Мабуть, я тоді наговорила зайвого. Мені це, бачте, лестило. Пропонувала йому скуштувати те й се. Шматочок паштету рієт, кружальце сиров’яленої ковбаси. Ковточок лікеру з груш, тієї самої грушівки, яку мати зазвичай виготовляла в жовтні з падалиць, що починали шумувати одразу, як тільки торкалися землі, — їх обліплювали брунатні оси, тож доводилося збирати плоди дерев’яними щипцями… Я показала йому материн трюфель, що бережно зберігається в олії, мов комаха в бурштині, і всміхалася, спостерігаючи за тим, як він захоплено витріщає очі.

Чи розумієте ви, чого вартатака річ?

Так, він потішив моє марнославство. Можливо, він ще й трохи самотній, а мені приємно було спілкуватися з чоловіком, якийговорив зі мною однією мовою, зміг назвати трави у терріні,тільки скуштувавши його, і який сказав мені, що я надтогарна для цього місця та що це майже злочин…

Можливо, я трохи розмріялася. Треба було краще пильнувати.

Стаття вийшла через кілька місяців.Хтось приніс мені вирізку з журналу. Фотографія моєї млинцевої тапара абзаців.

«У пошуках автентичної гурманської кухні відвідувачі Анже можуть попрямуватидо престижного закладу “Насолода у Дессанжів”. Якщо вони вчинять саметак, то безперечно проґавлять найзахопливіше відкриття моєї подорожі вздовж Луари…».Якщо чесно, я намагалася пригадати, чи згадувала при ньому Янніка.«За непоказним фасадом простого фермерського будинку творяться справжні кулінарні дива».Купа нісенітниць про «нове життя, яке творчий геній цієї жінкивдихнув у традиційну сільську кулінарію» — нетерпляче, зі зростаючим відчуттямпаніки я пробігла очима статтю в пошуках невідворотного. Одна-єдина згадкапрізвища Дартижан — і все, що я так дбайливо вибудувала,почне розсипатися…

Може здатися, що я перебільшую. Анітрохи. У Ле-Лавезі дужедобре пам’ятають війну. Тут є люди, які досі не розмовляютьодне з одним. Деніз Муріак і Люсіль Дюпре, Жан-Марі Бонеі Колін Брассо. А якою сенсацією стало те, що декілька років тому в Анже на зачиненому горищі будинку знайшли літню жінку! Батьки замкнули дочку в 1945 році, коли дізналися, що вона колаборантка. Дівчині тоді було шістнадцять. Випустили її, стару й божевільну, тільки через п’ятдесят років, коли батько нарешті помер.

А якщодо тих старих — їм зараз вісімдесят чи дев’я­носто, —яких ув’язнили за військові злочини? Сліпі та хворі старигани, з пом’якшеними деменцією рисами, млявими й байдужими обличчями. Неможливо повірити, щоколись вони були молоді. Неможливо уявити, що колись у цихкрихких забудькуватих головах тіснилися криваві задуми. Розтрощиш посудину — і вміст витече. Спокутування такого злочину вимагає цілого життя.

«За дивним збігомобставин власниця “Малинового млинця”, мадам Франсуаза Симон, є родичкою власниці“Насолоди у Дессанжів”…».

Мені перехопило подих. Було відчуття, ніби всередині розгорівсявогонь і перекрив дихання, і я одразу опинилася на днібрунатної річки, яка стискала й втягувала мене вниз, а язикиполум’я лизали горло, легені…

«…нашої доброї знайомої Лори Дессанж! Дивно,але їй не вдалося перейняти тітчині секрети. Особисто я віддаю перевагу невигадливим принадам “Малинового млинця” порівняно з елегантними (але надтопримітивними!) пропозиціями Лори».

Я знову змогла дихати. Не племінник, а племінниця.Мені вдалось уникнути викриття.

Я пообіцяла собі, що надалі не допущуподібних дурощів. Ніяких більше розмов з приємними ресторанними критиками. Затиждень фотограф з якогось іншогопаризькогожурналу приїхав брати в мене інтерв’ю, але я відмовилася з ним зустрічатись. Прохання проінтерв’ю приходили й поштою, але я їх ігнорувала. Якесь видавництвозапропонувало мені випустити книгу рецептів. Уперше «Малиновий млинець» наводнили мешканціАнже, туристи, елегантні люди в нових блискучих машинах. Я заверталаїх десятками. У мене були постійні клієнти й усього десять-п’ятнадцятьстоликів. Я не могла приймати так багато відвідувачів.

Я відчайдушно намагаласяповодитись, як завжди. Відмовлялась приймати бронювання. Люди купчилися в черзіпросто на тротуарі. Мені довелося найнятидругуофіціантку, але загаломя не зважала на зайвий ажіо­таж. Навіть коли той невисокийресторанний критик повернувся, щоб посперечатися й переконати мене, я всеоднойого не послухала. Ні, я не дозволю публікувати своїрецепти в його колонці. Ні, книги не буде. Жодних фотографій.«Малиновий млинець» залишиться таким, який він є, — провінційною млинцевою.

Я розуміла: якщо опиратися й далі, вони зрештою залишать мене у спокої. Але шкоду вже було заподіяно. Тепер Лора та Яннікзнали, де мене знайти.

Мабуть, їм розповів Кассі. Він оселився у квартирі неподалік від центру Парижа й, хоч ніколи не любивлистуватися, час від часу писав мені. Його листи рясніли оповідками про знамениту невістку й чудового сина. Що ж, після статтіта зчиненого нею галасу знайти мене стало справою їхнього життя.Вони й Кассі з собою притягнули, нібито як подарунок. Мабуть, думали, що ми розчулимося, побачивши одне одного через стількироків, але хоч його очі трохи засльозилися, мої були абсолютносухими. У ньому мало що залишилося від старшого брата, з яким мене так багато пов’язувало. Він погладшав, риси обличчя сталибезформним тістом, ніс почервонів, щоки вкрилися сіточкою порепаних судин,начетріщинками, а усмішка була непевною. Замість тих почуттів, що я колись мала до нього — аякже, обожнювання героїчного старшого брата,який, як мені тодіздавалося, міг зробити будь-що: залізти нанайвище дерево, обдурити диких бджіл і вкрасти їхній мед, перепливтиЛуару в найширшому місці, — була тільки ностальгія, перемішана з презирством. Та й, зрештою, усе це було так давно. Цейтовстий чоловік здавався мені чужим.

Спочатку вони поводилися розумно. Ні прощо не питали. Вони непокоїлися, що я живу тут сама,дарували подарунки, наприклад кухонний комбайн — їх шокувало, що у мене його не було, — а ще зимове пальто та радіоприймач, також пропонували звозити менекудись… Одного разу навіть запросили до свого ресторану — величезного закладу зі столами зі штучного мармуру й картатими скатертинами, неоновими знаками та висушеними морськими зіркамий пластиковими крабами, загорнутими в розвішену на стіні рибальську сітку.Я досить стримано відгукнулася про інтер’єр.

«Ну,тітонько, це те,що називаютькітч, — лю­б’язно пояснила Лора, поплескуючи мене поруці. — Не думаю, що ви цікавитесь такими речами, алеповірте мені — у Парижі це останній писк моди». Вонавишкірилася до мене. У неї дуже білі, дуже великі зубита волосся кольору стиглої паприки. Вони з Янніком часто торкалисяодне одного і цілувалися на людях. Мушу визнати, мене цепомітно бентежило. А їжа була… мабуть, сучасна. Я в такомупогано розуміюся. Спочатку подали щось на кшталт салату з такою-сякоюзаправкою —купа нарізаних квіточками овочів. Десь у ньому мавбути цикорій, але здебільшого він складався з салатного листя, редиски та моркви. Потім подали шматочок хека (мушу визнати, доволі непоганий, але занадто маленький) у соусі з білого вина та цибулі-шалот, прикрашений листочком м’яти — не питайте мене навіщо. Після цього принесли окрайчик грушевого пирога, на який покрапали шоколадним соусом і притрусили цукровою пудрою з шоколадними кучериками. Крадькома зазирнувши до меню, я побачила такі пафосні пропозиції, як «…грильяж-асорті на апетитній подушці з тонкого тіста, полите густим чорним шоколадом, подається з пікантним абрикосовим кулі». Судячи з опису, це ніщо інше, як звичайнефлорентійське печиво, яке,коли його принесли, виявилось розміром із п’ятифранкову монету. Але ж як про нього написали! Ніби сам Мойсей приніс його з гори Синай. А ціни які! У п’ять разів вищі, ніж найдорожчі страви з мого меню, і це без урахування вина. Звичайно, я ні за що не платила. Але почала думати, що, так чи інакше, у цієї несподіваної уваги має бути прихований цінник.

І я не помилилась.

Через два місяцімені зробили першу пропозицію. Тисяча франків, якщо я поділюся з ними рецептом паельї по-антильськи і дозволю внести цю страву вїхнєменю. «Паелья по-антильськи від тітоньки Фрамбуаз», як її назвалиу статті Жуля Лемаршана в липневому номеріжурналу «Гостинність і кухня» 1992 року. Спочат­ку я вирішила, що це жарт. «Витонченепоєднання щойно виловлених морепродуктів із зеленими бананами, шматочками ананаса, родзинкамита рисом із шафраном…» Я розсміялася. Невже їм мало власнихрецептів?

— Не смійтеся, тітонько, — грубувато перервав ­Яннік, дивлячись на мене блискучими чорними очима. — Тобто Лора і я, ми будемо вам дуже вдячні…

Він широко та щиро усміхнувся.

— Ну, не соромтеся, тітонько.

Та годі вже так мене називати!

Лора обвила мене оголеною прохолодною рукою: «Ми попіклуємося про те, щоб усі знали, що це — ваш рецепт».

Тут я і зм’якла. Взагалі-то я була не проти ділитися рецептами, зрештою, досить багато я вжерозповіла мешканцям Ле-Лавеза. Я віддала б їм паелью по-антиль­ськи задурно,як і будь-що інше, що упало б їм в око,але тільки за умови, що вони викинуть оту «тітоньку Фрамбуаз»із меню. Я дивом уникла смертельної небезпеки. І нехотіла привертати зайву увагу.

Вони дуже швидко, майже без суперечок погодилися на мої умови. Через три тижні рецепт «паельї по-антильськи відтітоньки Фрамбуаз» з’явився на шпальтах «Гостинності і кухні», а порядпритулилася пишномовна стаття Лори Дессанж. «Сподіваюся, що зможу поділитися з вами ще багатьма традиційними рецептами тітоньки Фрамбуаз, — обіцяла вона. — До того часу ви можете самі скуштувати ці страви в ресторані “Насолода у Дессанжів”, що на Розмариновій вулиці в Анже».

Я так розумію, вони не очікували, що я прочитаю цю статтю. Можливо, подумали, що я не те мала на увазі. Коли я поговорила з ними про це, вони винувато перепросили, ніби спіймані на гарячому діти. Страва виявилась надзвичайно успішною, і вони вже спланували виділити окремий розділ тітоньки Фрамбуаз у меню,з моїми «кускусом по-провансальськи», «бобами у горщику» та «фірмовими тітчинимимлинцями».

— Бачите, тітонько, — тріумфально заявив Яннік, — штука в тому, що ми не вимагаємо від вас жодної роботи. Простобудьте собою. Будьте природною.

— А я могла б вести колонкув журналі, — додала Лора.— «Поради тітоньки Фрамбуаз» чиякось так. Звичай­но, вам не треба буде нічого писати самій.Усе робитиму я.

І вона всміхнулася мені, ніби дитині, що чекаєна заохочення.

Вони знову притаскали з собою Кассі, і він тежсяяв усмішкою, хоча й мав збентежений вигляд, ніби все цедля нього надто важкий тягар.

— Але ж я казала, —я намагалася говорити жорстко, щоб голос не тремтів. — Я ж вас попередила. Мені всеце непотрібно. Я не хочумати до цього жодногостосунку.

Кассі кинув на мене очманілий погляд.«Але ж це така чудова можливість для мого сина, — заблагав він. — Тільки подумай, як йому допоможе публічність».

Яннік відкашлявся.

—Батько має на увазі, — поспіхом виправив він старого, —що ми всі могли б мати з цього зиск. Якщошвидко зреагувати, перед нами відкриються необмежені можливості. Ми вийшли бна ринок з варенням тітоньки Фрамбуаз, печивом тітоньки Фрамбуаз… Певнаріч, тітонько, ви б отримували непоганий відсоток.

Я похитала головою.

— Вине чуєте мене, — сказала я, підвищивши голос. — Я не хочу публічності. Я не хочу відсотків. Мені це нецікаво.

Яннікі Лора перезирнулись.

— А якщо ви думаєте про те, щой я, — відказала я різко, — що ви можетепровернути це й без моєї згоди — врешті, вам потрібнілише ім’я та фотографія, — то слухайте сюди. Якщо я дізнаюсь, що хоч один з так званих рецептів тітоньки Фрамбуазз’явився в цьому журналі — у будь-якомужурналі, — я одразу ж зателефоную редакторові. Я продам йому права на всісвої рецепти. Ні, я віддам їх задурно!

У мене збилося дихання,а серце калатало від люті та страху. Ніхто не перейдедорогу дочці Мірабель Дартижан. Вони розуміли, що я дійсно зроблюте, про що кажу. Я прочитала це в них наобличчях.

Та вони ще спробували щось там заперечити: «Тітонько…»

— І припинітьназивати мене тітонькою!

— Я з нею поговорю, — Кассі важкопідвівся зі стільця. Я помітила, що роки не помилували його,він весь подався всередину, ніби опале суфле. Навіть це невеличкезусилля змусило його тяжко хрипіти.

— Ходімо до саду.

Я сиділа на поваленому стовбурі біля покинутого колодязя, переповнюючись дивним відчуттям роздвоєння. Здавалося,старий добрий Кассі зараз зніме маску цього товстуна й постанепереді мною такий, як раніше — напористий, азартний і дикий.

— Чому ти чиниш так, Буаз? — запитав він. — Це через мене?

Я повільно похитала головою.

— Тебе це аж ніяк не стосується, — відповіла я. — Як і Янніка.

Я сіпнулась у бік ферми.

— Ти ж помітив, що я привела до ладу старий бу­динок.

Він знизав плечима.

— Ніколи не міг збагнути, навіщо воно тобі, — визнав він. — Я б до нього і не доторкнувся. Мене сироти хапають від самої думки про те, що ти тут живеш.

Потім він подивився на мене дивним довгим поглядом, різкуватим, проникливим.