Патрік Мелроуз. Патрік Мелроуз. Трохи надії ebook

Едвард Сент-Обiн

ПАТРІК МЕЛРОУЗ

Книга 3. Трохи надії

Роман

Видавництво «Фабула»

2020

Оригінальна назва роману: PATRICK MELROSE. SOME HOPE

Copyright © Edward St. Aubyn 1992, 1994, 1998

© О. Тільна, переклад з англ., 2020

© «Фабула», макет, 2020

© Видавництво «Ранок», 2020

ISBN 978-617-09-6378-9 (epub)

Право Едварда Сент-Обіна бути визнаним Автором Твору застережено відповідно до Закону про захист авторських і патентних прав, а також прав у галузі конструкторських винаходів від 1988 року.

Усі права збережено.

Жодна частина даної книжки не може бути відтворена в будь-якій формі без письмового дозволу власників авторських прав.

Електронна версія створена за виданням:

Сент-Обін Едвард

C31 Патрік Мелроуз. Трохи надії. Кн. 3. Роман / пер. з англ. О. Тільна. — Харків : Вид-во «Ранок» : Фабула, 2020. — 192 с.

ISBN 978-617-09-6377-2

Події третього роману з циклу про Патріка Мелроуза розгортаються за вісім років після смерті Девіда Мелроуза. Патрік вчиться жити по-новому, а для цього мусить розібратись зі скелетами у  власній шафі. Він багато років уникав навіть думок про те, що з ним сталось у дитинстві, і щиро ненавидів батька. Але тепер він готовий зустрітися з привидами минулого.

У блискучій іронічній манері Сент-Обін зображує манірне та претензійне життя британської аристократії, запрошуючи читача на вечірку, де головна гостя — принцеса Маргарет.

УДК 82-311.2

Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо- і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!

1

Патрік прокинувся з розумінням того, що бачив сон, тільки от що саме йому снилося, пригадати не міг. Із добре знайомим відчуттям дискомфорту він намагався відновити те, що мить тому вислизнуло за межу свідомості, залишивши по собі дуже впізнавану порожнечу, подібно до того, як вихор, у якому на дорозі крутиться клоччя старих газет, дає тобі знати про те, що тут нещодавно промчала автівка.

Туманні фрагменти сну, дія якого відбувалася нібито на березі озера, змішувалися з перипетіями вистави «Міра за міру», що її Патрік напередодні дивився з Джонні Голлом. Режисер як декорацію обрав автобусне депо, але навіть ця обставина не применшила шоку від того, наскільки часто впродовж одного вечора повторювалося слово «милосердя».[1]

Патрік подумав, що, можливо, корінь усіх його негараздів ховається в уживанні неправильної лек­сики. Ця раптова іскра натхнення допомогла йому скинути з себе ковдру й замислитися про необхідність встати з ліжка. Він обертався у сферах, де слово «благодійність», неначе вродлива жінка, за якою повсюдно тягається ревнивий чоловік, ­неодмінно супроводжувалося словами «обід», «комітет» або «бал». На «співчуття» ні в кого не бувало часу, а «поблажливість» (обов’язково «неприйнятна») часто фігурувала в ремствуваннях на закороткі строки ув’язнення. Проте Патрік знав, що його проблеми були набагато більш фундаментальними.

Він був украй виснажений хронічною потребою бути відразу у двох місцях: у своєму тілі й поза ним, на ліжку і на карнизі для штор, у шприці й у вені; одне око ховається під пов’язкою, а друге на цю пов’язку дивиться; прагнути забуття, щоб позбутися ролі спостерігача, а потім мимоволі спостерігати, як забуття підступає, і надавати темряві форму; цуратися будь-яких зусиль, але підривати безвілля непогамовністю; віддавати шану каламбурам, але не терпіти вірусу двозначності; прагнути завжди ділити речення навпіл, нанизуючи їх на обмежувальне «але» і водночас бажаючи розправити скручений, як у гекона, язик, аби з непохитною впевненістю впіймати далеку муху; намагатися уникнути саморуйнівної іронії і говорити відверто, попри цілковиту нездатність вкласти у фразу будь-що, ­окрім іронії.

«Не згадуючи вже про те,— думав Патрік, спускаючи ноги з ліжка,— що сьогодні ввечері хочеться бути відразу у двох місцях: на вечірці у Бріджит і не на вечірці у Бріджит». А вечеряти з людьми, чиє прізвище було Боссінгтон-Лейн, не хотілося в жодному разі. Зараз він зателефонує Джонні та домовиться повечеряти з ним наодинці. Патрік набрав номер, але відразу ж і від’єднався, бо вирішив, що зателефонує після того, як заварить чай. Щойно він поклав слухавку, телефон задзвонив. То був Ніколас Пратт, котрий забажав вичитати його за те, що Патрік не відповів на запрошення до Чітлі.

— За запрошення на сьогоднішню блискучу подію,— сказав Ніколас,— можеш мені не дякувати. Я обіцяв твоєму любому татусеві, що допоможу тобі влитися в потік світського життя.

— Я вже тону в цьому потоці,— відгукнувся Пат­рік,— та й запрошення до Чітлі ви закріпили за собою ще тоді, коли мені було п’ять і ви приїхали до Лакосту з Бріджит. Навіть тоді кожному було ясно, що вона неодмінно проб’ється до вищого товариства.

— Ти занадто погано поводився і нізащо не зумів би помітити хоч щось аж таке важливе,— парирував Ніколас.— Пам’ятаю, як одного разу на Вікторія-роуд ти сильно копнув мене в гомілку. Я тоді шкутильгав коридором і намагався приховати нестерпний біль, аби не засмучувати твою святенницю матір. До речі, як вона? Останнім часом її зовсім не видно.

— Вас це здивує, але вона переконана, що в житті існують речі набагато цікавіші за відвідування світських вечірок.

— Вона завжди видавалася мені трохи особливою,— помірковано зауважив Ніколас.

— Наскільки я знаю, матуся зараз переправляє партію з десяти тисяч шприців до Польщі. Люди називають її вчинок геройським, але я вважаю, що благодійність мусить починатися вдома. Вона могла б не їхати аж так далеко, просто завізши шприци до моєї квартири,— сказав Патрік.

— Мені здавалося, що ти залишив це все позаду,— відказав Ніколас.

— Позаду чи попереду — дуже важко сказати тут, у сірій зоні.

— Як на тридцятирічного, звучить занадто мелодраматично.

— Розумієте,— зітхнув Патрік,— я покинув геть усе, але натомість геть нічого не здобув.

— Міг би почати з того, щоб повезти мою дочку до Чітлі.

— Боюся, не вийде,— збрехав Патрік, який терпіти не міг Аманди Пратт.— Мене й самого мають туди підвезти.

— Ну добре, тоді побачитесь у Боссінгтон-Лейнів,— сказав Ніколас.— А ми з тобою зустрінемося після вечірки.

До Чітлі Патрікові не хотілося їхати з декількох причин. По-перше, там буде Деббі. Патрік стільки років намагався її відшити, і раптом, на його величезний подив, це вдалося. З іншого боку, розрив із Патріком, схоже, їй сподобався більше, ніж їхній багаторічний роман. І хіба можна їй за це дорікнути? Його і досі мучили не вимовлені вголос слова вибачення.

За вісім років, що минули після батькової смерті, Патрікова юність проминула, а ознак зрілості так і не з’явилося, якщо такими не вважати хронічний сум і прострацію, що прийшли на зміну ненависті та шаленству. Відчуття альтернатив, які розмножувались, і доріг, котрі постійно роздвоювались, змінилося печаллю споглядання флотилії кораблів, які вже відпливли від причалу. Лікування в кількох клініках позбавило Патріка від наркозалежності, але його безладні зв’язки та потяг до безкінечних гульбищ нікуди не поділися, просто залишилися без уважного керівництва, неначе армія солдатів без командира. Статки, що добряче підтанули від розтринькування і рахунків із клінік, ще дозволяли йому жити безбідно, а от відкупитися від нудьги вже було нічим. І от нещодавно Патрік зі страхом усвідомив, що йому доведеться шукати роботу. Через те він і вирішив вивчитися на баристера[2], сподіваючись, що йому, можливо, сподобається рятувати злочинців від ув’язнення.

Рішення вивчати юриспруденцію підштовхнуло Патріка до того, щоб узяти з відеопрокату «Дванадцять розгніваних чоловіків»[3]. Декілька днів він походжав квартирою, дискредитував уявних свідків нищівними зауваженнями або ж раптом спирався на щось із меблів і з дедалі більшим презирством промовляв: «Я стверджую, що тієї ночі ви…», а потім зіщулювався і в ролі опонента на перехресному допиті влаштовував фальшиву істерику. Крім того, Патрік накупив книжок на зразок «Концепції права»[4], «Вулиці правопорушень»[5], «Чарлзворт про необережність»[6]. І стосик цих книжок тепер боровся за його увагу з колишніми Патріковими фаворитами, до яких, безумовно, належали «Сутінки ідолів»[7] і «Міф про Сізіфа».

Кілька років тому, коли його організм очистився від наркотиків, Патрік почав розуміти, що таке постійна тверезість. Він відчував її як безперервний потік усвідомлення, як білий тунель, порожній і темний, як висмоктану мозкову кістку. «Хочу померти, хочу померти. Я хочу померти»,— бездумно бурмотів Патрік, роблячи навіть найбуденніші речі. Лавина жалю накривала його, доки він чекав, коли закипить чайник або з тостера вистрибнуть підсмажені скибочки хліба.

І водночас власне минуле нагадувало Патрікові труп, готовий до бальзамування. Щоночі він прокидався від жахіття. Боячись заснути, Патрік вилазив із мокрої від поту постелі та курив, аж доки не настане світанок, блідий і брудний, як пластинча­ста внутрішня поверхня шапинки отруйного гриба. У його квартирі на Еннісмор-Ґарденз скрізь валялися касети зі сценами насильства і жорстокості, що здавалися бляклими тінями насильства та жорс­токості того безкінечного відеоролика, що крутився в нього в голові. Постійно на межі галюцинації Патрік ступав по землі, що вібрувала під його ногами, як гортань під час ковтання.

А найгіршим було те, що з досягненням успіхів у боротьбі з наркотиками Патрік дедалі ясніше розумів, що ця боротьба лише маскує його намагання не стати таким, як батько. Твердження про те, що кожен з нас вбива любов[8], здавалося йому розпливчастим здогадом, як порівнювати з майже абсолютною впевненістю в тому, що людина неминуче перетворюється на об’єкт власної ненависті. Звичайно, на світі існують індивіди, котрі уникають ненавидіти, але Патрік перебував на такій великій віддалі від них, що не міг і не хотів ­розмірковувати про їхні долі. Пам’ять про батька продовжувала гіпнотизувати Патріка, манити його, наче сомнамбулу, до безодні небажаного наслідування. Сарказм, снобізм, зрада, жорстокість здавалися йому не такими огидними, як те жахіття, котре створило його для цього світу. Ким іще міг стати Патрік, як не машиною, котра переробляє страх на презирство? Як йому послабити пильність, коли потоки невротичної енергії, немовби прожектори у в’язничному дворі, не оминають жодної його думки, жодної його фрази?

Сексуальний потяг, захоплення тим або тим тілом, швидкоплинний кайф оргазму були набагато слабкішими та вимагали набагато більших зусиль, аніж кайф наркотичний, хоча, як і уколи, потребували постійного повторення, бо являли собою такий самий паліатив — усе це затягувало, але загрожувало соціальними наслідками: зрадою, ризиком вагітності, інфекціями, викриттям, радістю від присвоювання чужого, жаром, який оновлює рутину. А ще секс переплітався з поступовим проникненням у коло сильних світу цього, де Патрік, можливо, знайде жадане пристановище — такий собі відчутний аналог убивчо ніжних обіймів, забезпечуваних наркотиками.

Патрік потягнувся по сигарети, коли знову задзвонив телефон.

— То як воно справи? — поцікавився Джонні.

— Знову застряг у безкінечному маренні наяву, коли цілий день сперечаюсь сам із собою,— відповів Патрік.— Не розумію, чому мені здається, що сутність інтелекту полягає в тому, щоб сваритися з самим собою. Тільки от непогано було б нарешті визначитися хоч із чимось одним.

— У «Мірі за міру» сперечаються дуже багато,— зауважив Джонні.

— Так, знаю,— відгукнувся Патрік.— Зрештою я теоретично погодився з тим, що треба вибачати ближнім за принципом «не судіть, щоб і вас не судили»[9], але емоційних підстав для цього немає, принаймні у цій п’єсі.

— Це точно,— погодився Джонні.— Якби погана поведінка могла вважатися достатньо вагомим аргументом, аби вибачати погану поведінку інших, ми всі вже давно пороздувалися б від надмірної шляхетності.

— Але що тоді можна вважати достатньо вагомим аргументом? — запитав Патрік.

— Навіть не уявляю. Усе більше переконуюся, що події або відбуваються, або ні. Ти на них жодним чином не впливаєш і геть ніяк особливо не прискориш або ж не уповільниш.— Про це Джонні, очевидно, щойно подумав, і тому його слова звучали не дуже переконливо.

— Годиться нам терпіть[10],— простогнав Патрік.

— Ага, це точно, але це вже зовсім інша п’єса,— зауважив Джонні.

— Важливо визначитися з тим, у якій п’єсі збираєшся взяти участь, і бажано ще до того, як вилізеш із ліжка,— сказав Патрік.

— Не думаю, що люди багато знають про сьогоднішнє наше дійство. Хто такі ці Боссінгтон-­Лейни?

— Тебе теж запрошено? — запитав Патрік.— Доведеться нам із тобою зобразити аварію на шосе. Як тобі ідейка? Повечеряємо в готелі. Без наркоти мені важко дивитися на чужі обличчя.

Хоча Патрік і Джонні зараз харчувалися переважно їжею, смаженою на грилі, запиваючи її мінералкою, вони раз у раз із ностальгією пригадували своє попереднє буття.

— Зате коли ми з тобою приносили на вечірки герич, то бачили тільки чужі унітази,— нагадав Джонні.

— Я знаю,— відгукнувся Патрік.— А тепер, коли заходжу до туалету, я запитую в себе: «Агов, чуваче, якого біса ти тут забув? Ти ж уже не колешся!» Я рішуче виходжу і тільки потім розумію, що власне збирався відлити. До речі, може, до Чітлі поїдемо разом?

— Авжеж, але о третій я йду на зустріч анонімних наркоманів.

— Не уявляю, як ти можеш терпіти ті збіговиська,— проказав Патрік.— Там же повно жахливих суб’єктів, хіба ні?

— Так, це правда, але хіба не так само буває в кожному великому залі,— відгукнувся Джонні.

— Принаймні від мене не вимагається вірити в Бога, щоб піти на сьогоднішню вечірку.

— Я впевнений, що навіть коли б така умова й існувала, ти все одно знайшов би спосіб туди піти! — засміявся Джонні.— От тільки напружує, коли тебе заганяють у тісні рамки гарної поведінки та ще й примушують виспівувати їй дифірамби.

— А лицемірство тебе не напружує?

— На щастя, у таких випадках вони послуговуються пречудовим гаслом: «Удавай, аж доки повіриш сам»[11].

Патрік видав звук, ніби його вже нудить.

— Але навряд чи, коли вбереш Старого Мореплавця в одяг весільного гостя, досягнеш великого успіху[12],— сказав він.

— Та там буде щось геть інше. Уяви собі повен зал старих мореплавців, які збираються замутити власну вечірку.

— Боже! — простогнав Патрік.— Усе ще гірше, ніж я думав.

— Весільним гостем вбиратися кортить тільки тобі,— парирував Джонні.— Хіба то не ти скаржився мені, коли востаннє бився головою об стіну, благаючи позбавити тебе від мук залежності, мовляв, ти не здатен викинути з голови тієї фрази про Генрі Джеймса: «Він пристрасно любив обідати в гостях і зізнався, що впродовж зими тисяча вісімсот сімдесят восьмого року прийняв сто п’ятдесят запрошень»? Чи скількись у тому роді.

— Гм-м,— відгукнувся Патрік.

— У будь-якому разі, як тобі в зав’язці? Чи не занадто важко? — запитав Джонні.

— Звичайно, мені важко. Це просто грьобане жахіття! — поскаржився Патрік. Коли вже він ставив стоїцизм на противагу терапії, то не втрачав можливості перебільшити свої муки.— Або я прокидаю­ся в «сірій зоні» і забуваю, як дихати,— зашепотів він,— а ноги так далеко, що й літаком не долетиш. Або мені без кінця відрубують голову, автомобілі, які проїжджають повз, дроблять мої коліна, а собаки роздирають печінку, котра мені ще стане в пригоді. Якщо про мій внутрішній світ знімуть кіно, публіка такого не витримає. Матері зарепетують: «Поверніть “Техаську різанину бензопилою”[13], такий пристойний фільм для сімейного перегляду!» І всі ці радості життя супроводжує страх, ніби я забуду все, що зі мною сталося, а все, що я бачив, зникне, «як сльози під дощем»,— якщо процитувати репліканта Роя Батті з фіналу «Того, хто біжить по лезу»[14].

— Угу-угу,— підтакнув Джонні, який часто чув, як Патрік репетирує уривки цієї промови.— Тоді чому ти так тримаєшся? Чи не простіше піддатися спокусі?

— Чи то гордість, чи то страх заважає,— сказав Патрік, потім, швидко змінюючи тему, запитав Джонні, коли закінчується його зустріч анонімних наркоманів. Вони домовилися від’їхати від будинку Патріка о п’ятій вечора.

Патрік запалив нову цигарку. Розмова з Джонні стривожила його. Навіщо він згадав про гордість і страх? Невже йому й досі стрьомно зізнатися навіть своєму найкращому другові в цікавості хоча б до чого-небудь? Звідки цей потяг маскувати нові почуття старими виразами? Можливо, інші й не помічали, але Патрік хотів припинити копирсання в собі, у своїх спогадах, припинити інтроспективний і ретроспективний потік думок. Він хотів вирватися зі свого маленького світу, чогось навчитися, здійснити щось важливе. Найбільше Патрікові хотілося позбутися інфантильності, не вдаючись до дешевенького маскування батьківством.

— А загалом великого ризику немає,— пробурмотів Патрік.

Він нарешті вибрався з ліжка і надягнув штани. Час захоплення дівчатами, котрі, коли в них кінчаєш, шепочуть: «Акуратніше, я не бережуся», фактично минув. Одна з таких дівок із теплотою згадувала абортарій: «Шикарна обстановка. Зручнюще ліжко. Смачні харчі. Можна виляпати всі свої секрети іншим дівчатам, бо ти їх уже ніколи в житті не побачиш. І сама операція не стільки болить, скільки хвилює. А тоскно стає, коли вже по всьому».

Патрік поклав недопалок у попільничку й попрямував на кухню.

Навіщо він критикував зустрічі, на які ходить Джонні? На них же просто ходять, аби покаятися. Навіщо він усе так ускладнює? З іншого боку, який сенс іти та каятися, коли не готовий розповісти про найголовніше? У дечому Патрік ніколи й нікому не зізнавався, та й ніколи не зізнається.

2

Ніколас Пратт, і досі в піжамі, побрів назад до спальні у своєму будинку на Клейбон-М’юз. У руках він тримав листи, щойно підняті з килимка біля вхідних дверей, і уважним поглядом вивчав почерк на конвертах — намагаючись угадати, скільки «серйозних» запрошень вони можуть містити. У шістдесят сім років його тіло залишалось у такій само чудовій формі, як і досі не розпочата книжка мемуарів, що її Ніколас усе збирався написати. Він «знав усіх на світі» й був «невичерпним джерелом пречудесних історій», але делікатність приклала витончений пальчик до його напіврозкритих уст, і він навіть не брався за книжку, над якою, як усі знали, він уже давно працює. У «великому світі», як Ніколас називав дві чи три тисячі достатньо заможних людей, які впізнавали його прізвище, частенько «із жахом» розмірковували, «якими їх зобразить Ніколас у своїй книжці».

Гепнувшись на ліжко, у якому він тепер спав сам-один, Ніколас уже зібрався перевірити власну гіпотезу про те, що сьогодні він отримав тільки три листи, які варто відкривати, аж раптом задзвонив телефон.

— Алло,— позіхаючи, сказав він у слухавку.

— Ні-ко-ля? — Бадьорий жіночий голос проказав його ім’я на французький лад.— Це Жаклін Далантур-р.

— Quel honneur[15],— прогарчав Ніколас із жахливим акцентом.

— Як ти, любий? Я телефоную тому, що ми з Жаком сьогодні їдемо до Чітлі на день нар-родження Сонні. Я й подумала, що ти теж, можливо, туди збир-раєшся.

— Звичайно, збираюся,— серйозно промовив Ніколас.— Як святому покровителеві запаморочливого успіху Бріджит у товаристві, мені слід було б бути в Чітлі вже зараз. Зрештою, це ж я ввів юну міс Вотсон-Скотт до тодішнього бомонду, і вона не забула, чим завдячує дядечкові Ніколасу.

— Нагадай мені, любий, чи це не одна з тих юних леді, з якими ти був одр-ружений? — запитала Жаклін.

— Не кажи дурниць! — Ніколас удав, що образився.— Якщо я і маю за плечима шість невдалих одружень, це зовсім не означає, що треба до них додавати ще одне.

— Ну Ніколя! Не сер-рдься. Я ж телефоную, тільки щоб запитати, чи ти не поїдеш р-разом із нами? Нам у посольстві дали водія, і в автівці є одне вільне місце. Утр-рьох нам буде значно веселіше, хіба ні? Р-разом їхати у пр-ровінцію? Чи на село? Ця ваша англійська c’est vraiment[16] така зарозуміла.

Ніколас достатньо довго обертався у вищих світських колах, аби розуміти, що дружина французького посла не страждає на хронічний альтруїзм. Вона запропонувала підвезти його до Чітлі тільки тому, що хотіла прибути туди разом із дуже близьким другом Бріджит. А Ніколас, приїхавши до Чітлі з Далантурами, і собі додасть нового гламуру тим давнім близьким стосункам. Загалом, вони з Жак­лін підвищать рейтинг одне одного.

— Із тобою, люба Жаклін, я готовий їхати хоч у провінцію, хоч на село, хоч на край світу,— галантно сказав Ніколас.

Сонні Ґрейвсенд сидів у бібліотеці Чітлі та набирав на радіотелефоні вивчений уже напам’ять номер Пітера Порлока. Містичне рівняння, у якому цінність людини дорівнює величині її маєтностей, давно стало основою характеру Сонні, і в Чітлі цю максиму возвели в культ. Пітер, старший син Джорджа Вотфорда, був найкращим другом Сонні і єдиним, кому він по-справжньому довіряв, коли потребував поради — хоч щодо фермерства, хоч щодо сексу. Сонні сперся на спинку стільця, терпляче чекаючи, доки Пітер, поважно крокуючи просторими залами Річфілду, підійде до найближчого телефону. Сонні подивився на полотно, яке висіло над каміном і яке Робін Паркер і досі не спромігся визнати справжньою роботою Пуссена[17]. Четвертий граф ­купив цю картину як роботу Пуссена. На думку Сонні, вона і зараз залишалася роботою Пуссена, але ж «експертний висновок» іще нікому не завадив.

— Сонні! — прокричав Пітер.

— Пітере! — гукнув у відповідь Сонні.— Вибач, що знову тебе турбую.

— Навпаки, приятелю, ти врятував мене від лондонських геїв-байкерів, яких старий директор моєї закритої школи прислав повитріщатися на наші стелі. Знайшов, бачте, гіда.

— Рабська праця, і ти це знаєш як ніхто інший,— зауважив Сонні.— Тим більш прикро читати цю базгранину в сьогоднішніх газетах: «Десять тисяч акрів… п’ять сотень запрошених… принцеса Маргарет[18]… вечірка року…». Звучить, наче ми по саму зав’язку напхані грошвою, хоча, у реальності, тільки ти з тими своїми геями-байкерами знаєш, що ми гаруємо гірше від рабів, аби втриматися на плаву.

— Знаєш, що днями сказав мені один із наших орендарів після моєї славетної появи в ящику? — Пітер зімітував сільську вимову: — «Бачив вас по телевізору, мій пане. Ви і там жебраком себе виставляли». Чортів нахаба!

— Власне, це досить таки смішно.

— Ну так, загалом він класний хлопчина,— погодився Пітер.— Його родина вже триста років орендує в нас землю.

— Ми теж маємо подібних орендарів. Одна родина з нами вже протягом двадцяти поколінь.

— Звучить як гідна подиву безініціативність, особливо беручи до уваги умови, у яких ми їх тримаємо,— ущипливо докинув Пітер.

Обидва зареготали й погодилися на тому, що про такі речі, мабуть, таки не варто говорити під час свого славетного виступу на телебаченні.

— Але, власне кажучи, я телефоную тобі у справі,— проказав Сонні вже серйозніше.— Ідеться про Сінді. Бріджит, звичайно, запрошувати її не захоче, тому що ми її не знаємо, але сьогодні вранці я говорив із Девідом Віндфоллом. У нього захворіла дружина, тож він погодився взяти з собою Сінді. Сподіваюся, він не буде базікати зайвого.

— Девід Віндфолл? Та ти жартуєш! — вигукнув Пітер.