Перемога або смерть. Український визвольний рух у 1939-1960 роках ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN978-617-15-0590-2(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Центр досліджень визвольного руху

cdvr.org.ua

Тисячі раніше не доступних матеріалів з архівів КГБ тепер у вільному онлайн-доступі

Фото: Архів Центру досліджень визвольного руху,

Галузевий державний архів Служби безпеки України

Дизайнер обкладинкиСергій Нурахметов

Патриляк І.

П12Перемога або смерть: український визвольний рух у 1939—1960 роках / Іван Патриляк / Центр досліджень визвольного руху. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2024. — 688 с. : ч/б іл.

ISBN 978-617-15-0510-0

УДК 94(477)

© Патриляк І. К., 2024

©Книжковий Клуб «Клуб СімейногоДозвілля», видання українською мовою, 2024

©Книжковий Клуб «Клуб СімейногоДозвілля», художнє оформлення, 2024

Ця книга — історія покоління, яке змінило уяву про українців. Історія найтривалішого у Європі спротиву тоталітаризму.

Підпільна організація переросла у визвольний рух із революційним підпільним парламентом (Українською головною визвольною радою) та урядом (секретаріат УГВР), армією (Українська повстанська армія), дипломатичними місіями (закордонні частини УГВР), підпільним адміністративним апаратом, пресою, системою грошових знаків (бофонів), Червоним хрестом, школами, підпільною поштою, відзнаками й нагородами.

Ким були люди, які творили цей рух, якого віку й освіти, чого вони добивалися і, врешті, чого досягнули — про це все пише відомий київський науковець, спираючись на численні архівні матеріали.

Книга буде цікавою для фахівців з теми, викладачів, учителів, студентів, учнів та всіх, хто хотів би дізнатися більше про історію України ХХ століття.

Передмова

Коли,у далекі тепер 2010—2012 рр., створювався текст книги «Перемога або смерть», мені навіть на гадку не спадало, що доведеться пережити Україні та її народу за це буремне десятиліття. Сьогодні, готуючи до друку оновлене видання книжки, цілковито інакше сприймаються такі поняття, як тотальна(широкомасштабна) війна, мобілізація, створення армійських структур, військовий вишкіл, бій, робота штабів, логістичне забезпечення, повітряна небезпека, бомбардування, артилерійський обстріл тощо. Набагато легше стає зрозуміти, що переживає суспільство, яке десятиліття перебуває у стані війни, як почуває себе людина в умовах воєнного часу, що таке жорстокість російської солдатні, окупація, депортація, фізичні та моральні тортури. Усе, що було для нас до 2014 року теорією, «чистою історією», стало реаліями повсякдення. Але найголовніше те, що перемоги і поразки, жертви і життєві радощі українських патріотів 1930—1950-х рр. стали ближчими і зрозумілішими для нас. Ми сьогоднішні краще можемо осягнути мотивацію їхніх учинків, логіку їхніх думок, механізми їхніх рішень, особливості їхньої поведінки, цінність їхніх мрій, силу їхньої любові та безмежність їхньої ненависті. Очевидно, саме тому сьогодні українське суспільство знову переживає сплеск інтересу до теми історії Українського визвольного руху.

За майже півтора року служби в Збройних Силах України на кожному місці перебування до мене постійно зверталися з проханнями розповісти щось про історію українського націоналізму або історію Української повстанської армії, питали, що краще почитати, який фільм подивитися, з’ясовували моє ставлення до тієї чи іншої проблеми минулого. Такий інтерес свідчить про те, що ця історія далі залишається живою, хвилюючою розповіддю, яка не просто переплітається, а яка віддзеркалює сьогодення. У трагічному й героїчному минулому, у його здобутках і прорахунках тисячі людей намагаються розгледіти сенс подій сьогодення, знайти мотиваційні чинники для своїх дій, осягнути глибину сакральності принесених жертв. І навіть для тих наших співвітчизників, які раніше ніколи не цікавились історією, стає зрозуміло, що сучасна боротьба з московською імперією як квінтесенцією безглуздого зла, руйнівництва, жорстокості є продовженням того виклику, який кинули імперіалізмові наші попередники. Вони не здобули над ворогом фізичної перемоги, чесно прийнявши смерть у боротьбі… Нинішнє покоління має найбільший за сотні років шанс через смерть і страждання, через кров і сльози мільйонів осягнути Перемогу! А з Перемогою для нас відкриється перспектива мати те, чого в нас ніколи не було — справді повноцінну, справді українську, справді сильну і квітучу державу!

Іван Патриляк, 23 липня 2023 р.

Розділ І. На початку великих випробувань

ОУН від вересневої кампанії до німецько-радянської війни (1939—1941). Повстання літа 1941 р. і проголошення державності. Перші повстанські «армії»

Від самого 1648 р., від часу, коли по довгій перерві нація знову виступила активним учасником в європейській політиці, не переходила Україна кризи, поважнішої від теперішньої.

Дмитро Донцов, «Підстави нашої політики»

Перед бурею

Велике здається нам великимтільки тому, що ми на колінах.

Джеймс Конноллі

Передостанній рік Першої світової війни приніс Російській імперії несподівано успішну демократичну Лютневу революцію, яка сколихнула все суспільство гігантської країни, змела з політичного Олімпу монаршу родину, а разом із нею й існуючий державний лад. Численні нації імперії Романових раптово отримали нові можливості для власного культурного, політичного та соціально-економічного розвитку. Українці, подібно до своїх сусі­дів по колишній «тюрмі народів», почали боротьбу за створення власної автономії й переформатування Росії у федерацію. Ця боротьба рано чи пізно мала б завершитися федералізацією або конфедералізацією Росії з майбутнім її поступовим розпадом на низку незалежних держав, якби в російській столиці не відбулася друга за 1917 рік більшовицька «революція», яка поклала край природному розвитку подій на просторах зруйнованого царизму.

Більшовики принесли в центральноросійські губернії хаос, небачений досі терор і громадянську війну. Українські політичні лідери, об’єднані на той час у межах Центральної ради, намагалися відгородитися від нелегітимного, ніким не вповнова­женого більшовицького уряду Росії, що ніс війну, внутрішні конфлікти й господарську руїну. Так з’явилася на світ Українська Народна Республіка (УНР), творці якої декларували її єдність із майбутньою демократичною (небільшовицькою) Російською Федерацією. Однак військова інтервенція більшовиків та інспірація радянським урядом внутрішньогромадянського політичного конфлікту в Україні змусила діячів Української центральної ради відмовитися від ідеї федералізму й перейти на більш прагматичні позиції самостійництва.

Подальша боротьба з Радянською та «білою» Росією, втручання в українські справи європейських держав, війна з відродженою Польщею, внутрішні соціально-політичні конфлікти, незрілість суспільних еліт призвели до падіння української державності. 6 грудня 1919 р. війська отримали наказ припинити фронтову війну й переходити до партизанських форм боротьби. У відчаї, шукаючи підтримки, тодішній лідер Української Народної Республіки Симон Петлюра укладає принизливий договір із Польщею, який дає змогу в 1920 р. спільно з поляками відновити антибільшовицький фронт. Однак нові союзники приносять більше розчарування, ніж оптимізму. Чергова війна завершується невдачею. Зраджена польськими колегами наприкінці 1920 р. нечисленна українська армія марно намагається самотужки розгорнути антибільшовицький фронт і знову змушена під натиском могутнього противника відступити на територію Польщі й Румунії. Восени 1921 р. залишки українських військ, зібрані під командуванням генерал-хорунжого Юрія Тютюнника, здійснюють сміливий і відчайдушний рейд на Київ, щоб підняти всеукраїнське повстання й визволити уярмлену більшовиками батьківщину. Рейдові війська отримують назву Українська повстанська армія, абревіатура УПА вперше з’являється на горизонтах української історії. Але листопадова операція зазнає чергової поразки і ставить крапку в перших самостійницьких змаганнях українців ХХ століття.

***

Невдале завершення боротьби за державну незалежність у 1917—1921 рр. мало, без перебільшення, катастрофічні наслідки.Визвольні змагання не вирішили проблеми ні самостійності, ні соборності українських земель, ні встановлення справедливого устрою. Українські етнічні території в міжвоєнній Європі розділені між чотирма державами, де українці зазнали принципово різного життєвого досвіду: Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), Польща, Чехословаччина й Румунія. Найбільш моторошним цей досвід був у Радянській Україні — спустошливий голод початку 1920-х змінився поверховою «українізацією» та «коренізацією», яка, виявивши прихований могутній культурний і державотворчий потенціал українського народу, тим самим підписала «смертний вирок» українському селянству й інтелігенції. За умов геноцидного голоду, тотального контролю, масових депортацій, фізичного знищення митців та управлінців будь-який серйозний опір системі не міг бути тривалим. Радянська Україна до кінця 1930-х рр. була цілковито стероризована, деморалізована й фізично не здатна вести масштабну боротьбу за свої національні й політичні права. Тому не дивно, що діяльність українських організацій, які ставили собі за ціль боротьбу за здобуття державної незалежності, сконцентрувалася за кордонами СРСР, на територіях, контрольованих Варшавою, Прагою і Бухарестом, а також в еміграційних осередках поза межами українських етнічних земель.

Група офіцерів Дієвої армії Української Народної Республіки

Програна боротьба за незалежність деморалізувала український еміграційний політикум, остаточно розколола його й зробила фактично нездатним виконати основне завдання — очолити найбільш активні та здорові суспільні сили в боротьбі за національні інтереси. Свідками непродуктивної «гризні» політиків стали десятки тисяч українських військових, які в 1920—1921 рр. опинилися в таборах для інтернованих на території Польщі, Чехословаччини, Румунії. В їхньому середовищі зароджується ідея створення «підпільної армії» — Військової організації1, до складу якої входили б українські солдати та члени управи, які вийшли з таборів та перебували у стані «повної бойової готовності». Головне завдання — нелегальними збройними методами продовжувати боротьбу за самостійність аж поки в Європі складуться передумови нової масштабної війни, яка дасть шанс українцям звільнитися від іноземного панування.

У перші роки після поразки визвольних змагань емігрантські кола тішили себе ілюзією, що демократичний Захід не дозволить довго існувати варварському більшовизму й урешті-решт його армії знищать нелюдський режим у СРСР, а це допоможе підконтрольним Москві регіонам звільнитися. Однак усі аргументи українських (і не тільки) політемігрантів розбивалися об стіну нерозуміння західних європейців, які не бачили потреби жертвувати своїми солдатами і прихильністю виборців заради звільнення від більшовицького терору якихось далеких народів Східної Європи. За таких умов бойові методи й саботаж, який застосовувала Військова організація, не могли завершитися перемогою, а утримування в належній бойовій готовності колишніх військових українських армій, за умов «стабілізації» життя в міжвоєнній Європі, стало справою цілком нереальною. Лідер УВО полковник Євген Коновалець змушений був думати про розгортання широкого, базованого на цілковито новій ідеологічній основі політичного руху, який готуватиме націю до реалізації основного завдання — здобуття й побудови власної держави.

***

Подібно до військових емігрантів, нової ідеології шукала молодь, що мешкала на захід від радянських кордонів. Перед мислячими молодими людьми, які в дитячому або підлітковому віці пережили піднесення та занепад української державності, поставало питання: чому українці, на відміну від чехів, поляків, литовців, фінів, естонців та інших народів, не змогли утвердити державної незалежності? Найбільш просту й радикальну (а тому імпонуючу юним) відповідь було знайдено у книгах емігранта зі Східної України, редактора львівського «Літературно-наукового вісника» Дмитра Донцова. Його праця «Націоналізм», опублікована 1926 р., справила в середовищі української гімназійної та університетської молоді ефект бомби, що вибухнула.

Епіграфом до твору стали слова німецького філософа Йоганна Фіхте: «Лише повне перетворення, лише початок цілком нового духу може нам допомогти». Донцов поставив собі за мету повністю перевиховати українське суспільство, змусити його відректися від раніше прийнятих за істину політичних постулатів. Він піддав убивчій критиці «універсальні» постулати «загального добра», «соціалізму» й «космополітизму», у які вірили провідні українські політичні сили ХІХ — початку ХХ століття. Цим занепадницьким ідеям Д. Донцов протиставив «закон боротьби», «закон вічного суперництва націй» як «одинокий закон життя». Українською нацією мало рухати не прагнення випросити в когось свободи, а прагнення реалізувати свою власну волю до життя й волю до влади: «На цій волі (не на розумі), на догмі, аксіомі (не на доведеній правді), на самостійнім, не на деривативнім постулаті, на бездоказовім пориві (а не на правилі, що шукає оправдання деінде), мусить бути збудована наша національна ідея, коли ми хочемо утриматися на поверхні жорстокого життя. Бо воля нації до життя є підставою всякого, опертого на ній свідомого стремління, всякої ідеї».

Дмитро Донцов, ідеолог українського націоналізму

Творче насильство, ірраціоналізм, догматизм, антиінтелектуалізм, дієвість, які оспівав Д. Донцов, приваблювали широкі кола молоді, що спрагло вивчала його твори як основи нової національної «релігії». Надзвичайно влучно їхній душевний стан описав поет Олександр Олесь:

«Що стіни-мури? Розвалить!Що скелі-гори їм?! Розперти!Перемогти або умерти, —Однаково: прекрасна мить!»

Серед радикально налаштованої молоді з’являються націоналістичні групи й об’єднання, на які прискіпливу увагу звертає лідер УВО Є. Коновалець. Упродовж 1927—1928 рр. він готує об’єднання молодіжних націоналістичних організацій під патронатом УВО. Із 28 січня до 3 лютого 1929 р. у Відні на І Великий збір Організації українських націоналістів прибули представники згаданих вище молодіжних націоналістичних груп і УВО, загалом 30 делегатів і гостей. Збір прийняв програмні й статутні документи, що проголошували утворення ОУН, а також обрав керівний центр Організації — Провід українських націоналістів (ПУН) на чолі з Євгеном Коновальцем.

«Зродились ми великої години…». Конгрес українських націоналістів, 1929 р.

***

Новостворена ОУН принципово відрізнялася від існуючих у міжвоєнній Польщі українських політичних партій та організацій. Вона відкинула будь-яку співпрацю з урядом і взагалі легальну діяльність, натомість розбудовувала свої структури в підпіллі. Націоналісти не вдавалися в деталі того, якою має бути майбутня українська держава, а головний наголос робили на вихованні нової людини, нового українця — здатного боротися й жертвувати заради самостійної і соборної України. Значною мірою ОУН нагадувала сербські та македонські революційні організації, які існували ще до Першої світової війни.

Таємна присяга, таємні «обряди», власна морально-етична платформа. Від ОУН із її утаємниченістю віяло певною релігійною містикою: власні «10 заповідей українського націоналіста», «12 прикмет націоналіста», «44 правила життя українського націоналіста», що мов магніт притягувала широкі кола молоді. На всі складні запитання, які ставило перед молодою людиною життя, націоналізм давав одну дуже просту й водночас сповнену глибокого змісту відповідь: щоб чогось досягнути, потрібно дисциплінувати себе, жертвувати собою заради мети й боротися, тільки борець може сягнути висот, «сльозами» не здобувають світу.

Український націоналізм вичавив із західноукраїнської молоді 1920—1930-х рр. притаманне українцям «самобичування», «проливання сліз над своєю гіркою недолею» та надмірну «м’я­кість». Він пропагував культ дії (чину), культ сили (духовно-­моральної та фізичної), культ смерті заради вищих ідеалів, культ героїв. Згадуючи роки становлення націоналістичного руху, відомий у майбутньому оунівець Ярослав Гайвас писав: «Ми, мабуть, нічого не прагнули так гостро, так боляче, як змін. Змін у цілому нашому житті. Великого зрушення, що розтерло б і кинуло в небуття всі ті дрібні, надокучливі й такі понижуючі нас, як людей, справи й клопоти. Великого переламу, що геть розніс би ті всі менші й більші несправедливості, брутальну нелюдяність, що їх принесли або породжували чужа для нас влада та підбехкувана нею чужа панівна суспільність. Не багато гіршого може бути в житті людини — беручи до уваги сяке-таке життя у відносно нормальних умовах — як постійне її понижування, зневага її національної спільноти, громади, найбільше з боку тих урядовців, поліцаїв, поштарів, дорожників і всіх тих вищих, нижчих і найнижчих чинів, що їх вона зустрічала кожного дня».

Життя в умовах постійного приниження і наявність нової зрозумілої та динамічної ідеології зробило революцію у свідомості. Захоплені новими величними ідеями, молоді люди активно включаються у вир боротьби, ОУН проникає в усі українські структури регіону — у кооперативи і «Просвіти», спортивні товариства і школи. Кожне село, кожен клас в українській школі чи гімназії охоплений впливом націоналізму. Тогочасні польські політичні оглядачі констатували: «Таємнича ОУН — Організація українських націоналістів — є нині сильнішою від усіх українських легальних політичних партій разом узятих. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює зі страшним темпом, щоб утягнути маси в круговорот революції… Сьогодні цілком зрозуміло, що час працює проти нас. Кожен староста в Малопольщі [тобто в Галичині —І. П.] і навіть на Волині може перерахувати низку сіл, що ще недавно були зовсім пасивні,а сьогодні стали спраглі боротьби, заангажовані протидержавною акцією. А це означає, що противник зріс у силі, а польська держава втратила».

Група членів ОУН, серед них — В. Білас, Д. Данилишин, 1930-і рр.

Невпинне «розбурхування»українського суспільства оунів­ці проводили в межах створеної їхніми ідеологами теорії «перманентної революції», яка не дозволяла залишати в стані спокою жодної людини, жодної місцевості: «Хто хоче спокою, згоди, миру, нехай відречеться віри батьків і переселяється на етнічні польські землі. Ми, революціонери, маємо відвагу заявити, що не дамо нашому народові згинути. Ми не можемо допустити того, щоби народ, коли надійде відповідний момент остаточної розправи з ворогом, був не підготований до боротьби. Так вже було! Так було в роках 1918—1920, і тому ми не дамо на етнічних українських землях запанувати спокою. Бо спокій це для нас неволя. Якщо ми програли одну визвольну війну — приготуємо другу; якщо програємо другу — може, виграємо третю… В кінці-кінців мусимо виграти».

Особливо активною у міжвоєнний період діяльність ОУН була в 1933—1934 рр., коли виконавчі структури Організації в Захід­ній Україні (т. зв. Крайову екзекутиву ОУН (КЕ ОУН) на Західноукраїнських землях (ЗУЗ)) очолював молодий, амбітний, енергійний і безкомпромісний львівський студент Степан Бандера. Він став організатором і натхненником найбільш масових акцій ОУН — «шкільної» (відмова українських школярів навчатися польською мовою, знищення в школах державних символів Польщі та портретів польських діячів) й «антимонопольної» (бойкот алкогольних і тютюнових виробів — продуктів державної монополії в Польщі), до яких було залучено тисячі українських школярів і молоді. За керівництва Бандери ОУН розгорнула кампанію створення символічних могил-курганів на честь загиблих українських героїв. У кожному селі молоді люди насипали могили Січовим стрільцям, воякам Армії УНР і ЗУНР, козакам. Ушанування героїв перетворювалося на національні демонстрації з палкими промовами, спільними присягами, співами національних гімнів і пісень. На культі полеглих воїнів виховувалися нові покоління борців. Польська поліція і шовіністично налаштована польська молодь намагалися руйнувати українські пантеони. Це призводило до постійних бійок, сутичок і протистояння. Нове покоління українців виростало в атмосфері щогодинної жорстокої боротьби з окупаційною владою.

***

У роки, коли С. Бандера очолював крайові2 структури ОУН, відбулися два найважливіші й найгучніші терористичні акти націо­налістів: 22 жовтня 1933 р. 19-річний Микола Лемик застрелив у Львові співробітника радянського консульства О. Майлова. Після замаху юнак здався польській поліції і на суді заявив: він виконував присуд ОУН, яка таким чином хотіла помститися більшовицькій Росії за окупацію українських земель і привернути увагу світу до жахливого голоду-геноциду, що шалів на українських землях у СРСР. Через вісім місяців, 15 червня 1934 р., 21-річний оунівець Григорій Мацейко застрелив у Варшаві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Атентатник вдало втік від поліції й за допомогою організаційних зв’язків виїхав до Південної Америки. Однак наступні масові арешти кинули на лаву підсудних практично всіх керівників ОУН у Західній Україні.

Несподівано молоді оунівці перетворили суд над собою на суд над польською окупацією України. Вони зуміли «розпропагувати» свої ідеї настільки, що навіть присутні в залі представники польської та зарубіжної преси пройнялися симпатією до українських націоналістів-революціонерів. Смертний вирок Бандера разом із товаришами зустрів націоналістичним вітанням: «Слава Україні!». Лідери КЕ перетворилися на легендарних героїв в очах українського суспільства. Розуміючи, що їхня смерть створить цілий «іконостас» нових мучеників за українську ідею, польський президент замінив страту на довічне ув’язнення, що дало змогу С. Бандері та його соратникам зберегти життя до моменту окупації та розвалу польської держави в 1939 р.

Процес над КЕ ОУН не тільки не знищив Організації на території Польщі, а й розширив її впливи. Українська молодь, захоплена поведінкою підсудних, намагалася їм наслідувати, бути такими ж відважними й незламними революціонерами. Відновлені ланки ОУН продовжують діяльність, але скеровують її насамперед у русло виховної роботи, що дає змогу чисельно ще більше розбудувати ОУН у 1935—1936 рр.

Новий сплеск активності спостерігаємо у 1937—1939 рр. Військовий референт Північно-західних українських земель (ПЗУЗ) В. Сидор видав у 1937 р. інструкцію з наказом формувати військові партизанські відділи. Перша група партизанів — «Вовки», — очолена В. Макаром, складалася з 32 бойовиків. Після того керівники екзекутиви північно-західних земель І. Скоп’юк і А. Закоштуй організували ще один бойовий відділ — «По­ліське лозове козацтво». Протягом 1938 р. керівництво ОУН спрямовуєчималікоштиназакупівлю зброї та обладнання для підпільних лабораторій з виготовлення вибухівки, підготовкивійськових фахівців за кордоном і посилення терористичних акцій проти польськоїдержави. Тільки від 15 вересня 1938 до 12 квітня 1939 р. оунівці організували 456 масових демонстрацій, здійснили 52 саботажі та 55 актів терору проти представників польської влади.

Євген Коновалець, провідник ОУН

Польська поліція змушена визнати: позиції ОУН на Західній Україні настільки сильні, що «людина [мається на увазі польський чиновник чи поліцейський — І. П.] тут не певна свого життя ані години». Аби читачеві було легше зрозуміти, якої безкомпромісності досягла боротьба ОУН із польським окупаційним режимом, процитуємо інформацію преси 1937 р. про десятигодинний бій з польською поліцією 20-річного оунівця Данила Пукала у Бережанському повіті. Після вдалого замаху на польського поліцейського Романа Каркошу юнак переховувався неподалік Бережан у будинку родини Назаревичів, де його все-таки знайшли. На пропозицію здатися, Пукало застрелив поліцейського Пєрхалу. Поліція оточила будинок: «Щоб викурити бандита із його криївки, старший постерунковий Прайснер із Тернополя, одягнений у куленепробивний жилет, зайшов до будинку і кинув гранату із сльозогінним газом. Пукало добре заховався під стріхою і засипав Прайснера градом куль. Один із пострілів був смертельний. Бандит був настільки зухвалим, що зіскочив із горища і забрав у вбитого його службовий револьвер. З огляду на такий опір командир групи Дугелло і старший постерунковий Колодзєй вдерлися до середини хати і кинули туди запалюючі гранати. Бандит прорвався до кухні, й тут його досягла куля командира Дугелли. Тяжко поранений у голову бандит був пере­несений до лікарні в Бережанах, де того ж дня помер».

Подібні сутички стали доволі частими в кінці 1930-х рр. і, «розрекламовані» газетярами, одразу перетворювали націоналістів на живі легенди.

***

У другій половині 1930-х рр. Євген Коновалець зробив чергову спробу поширити діяльність українського визвольного ­руху на територію Радянської України. Активізація оунівців у східному напрямку серйозно занепокоїла більшовицькі спецслужби, і Кремль прийняв рішення ліквідувати Коновальця. В Украї­ні створили фіктивну «антирадянську» організацію під патро­натом Народного комісаріату внутрішніх справ (російською НКВД),через яку вийшли на закордонні структури ОУН. Для контактів із Проводом ОУН, під виглядом «зв’яз­кового» від антикомуністичного підпілля з України, в Європу прибув співробітник НКВД П. Судоплатов. Він справив позитивне враження на керівництво націоналістичного руху, тому в Москві вирішили саме з його допомогою вбити Коновальця. Під час чергової зустрічі з головою ПУН 23 травня 1938 р. у Роттердамі Судоплатов передав йому пакунок із вибухівкою, замаскований під коробку подарункових цукерок з України. О 12-й годині дня лідера ОУН розшматував надзвичайно потужний вибух на центральній вулиці голландського міста. Український націоналістичний рух опинився без свого керівника й засновника якраз напередодні важливих історичних подій, у які невдовзі поринула Європа.

Ця людина вбила Євгена Коновальця. Павло Судоплатов

Після смерті Євгена Коновальця в Організації розпочалася дискусія щодо того, хто має зайняти місце покійного керівника. Серед представників Крайо­вого проводу КП ОУН у Західній Україні домінувало переконання: новим лідером повиненстати засуджений додовічногоув’язнення Степан Бандера як людина, яка продемонструвала фанатичну відданість справі визволення України й особисту відвагу. Для цього на тери­торії Польщі розпочали підго­товку втечі Бандери із в’язниці. Однак цього не схвалиличлениПУН: вони боялися, аби «втеча» не виявилася провокацією польської поліції з метою вбити Бандеру. Одночасно еміграційна частина ОУН в Європі не вважала за можливе обрати лідером націоналістичного руху молодого 29-річного Бандеру, схиляючись до кандидатури давнього соратника покійного Євгена Коновальця по корпусу Січових стрільців полковника АндріяМельника. Постать Мельника натомість не викликала захоплення крайовиків3, адже ветеран визвольних змагань уже давно відійшов від політичного життя й революційної боротьби, вів приватну практику інженера лісового господарства у маєтках митрополита Андрея Шептицького. Усе ж, не зважаючи на позицію крайовогокерівництва, спираючись на заяву члена ПУН Ярослава Барановського, що Коновалець залишив усний заповіт, аби у разі його смерті керівником ОУН став Мельник, колишній начальник штабу корпусу Січових стрільців 11 жовтня 1938 р. склав присягу якпровідник ПУН.ЛідеромОрганізації його затвердили на Другому (римському) великому зборі ОУН у серпні 1939 р.

***

Осінь 1938 р. принесла нові випробування та поставила нові завдання. 8 жовтня створюється автономна республіка Карпатської України в складі федеративної Чехословаччини. Поява широкої української автономії за Карпатами викликає вибух ентузіазму серед українців Польщі. У Галичині та на Волині відбуваються масові демонстрації. Тисячі добровольців — членів ОУН нелегально пробираються через кордон, аби допомогти закарпатським братам будувати державність. Згадуючи поведінку українців у Львові в ті дні, Я. Гайвас писав: «Здавалося, що нас небагато у Львові, а оце як почали стягатися в означений час з усіх усюд, вийшли сотні і тисячі. Що за розмаїття людей: перекрій українського Львова, представники всіх верств… Всіх їх пригнало сюди одне бажання: стати в лаву разом з іншими й показати, що ми тут є, що в нас сила. І десь серед цієї маси миттю знайшлися провідники… Площа перед Юром шумить… Тут і там вискакують промовці. В коротких словах, вигуках стала ясна ціль усіх: Закарпаття не дамо! Закарпаття не дамо! — зашуміли всі стоголосом. Маршируємо в місто! Вперед — на мадярський консулат!.. Міцні стопи відбивають рішучий і рівний такт на бруці, а зі сотень грудей виривається: “Закарпаття не дамо! Закарпаття не дамо!”. Ще заки маршуючи колони осягнули будинок університету, появилися відділи поліції. Тяжко озброєні, в шоломах, лиця налиті потом і гнівом, ненавистю. В руках поліції міцно стиснуті приклади гвинтівок і її щораз більше. Спішним кроком, а то й бігом виливаються вони з бічних вулиць, а за ними цокочуть кінські копита вершників… Поліція намагається з усіх сил розірвати суцільні маси демонстрантів, щоб зломити їх ударну силу й не допустити під мадярський консулат… Використовуючи суматоху бою, щораз більші групи прориваються крізь поліційні кордони і розсіяно прямують під консулят. “Закарпаття не дамо! Закарпаття не дамо!” залунало під консулатом… Ціль осягнуто. Демонстрацію відбуто, маси протиставилися поліції боєм і, прорвавшись, таки дійшли до місця призначення… Закарпаття на устах у всіх. Ним жили, хвилювалися і кожний, хто умів і міг, готувалися допомогти».

Відділ «Карпатської січі» на марші. Реконструкція, 1939 р.

Південь Карпатської України з містами Ужгород і Мукачево та стратегічно важливу залізницю т. зв. Віденський арбітраж 2 листопада 1938 р. передає сусідній Угорщині. Столицю автономії переносять до містечка Хуст. Керівник республіки Августин Волошин 9 листопада оголошує про формування воєні­зованої організації оборони Карпатської України — «Карпатська січ». Завдяки напливу добровольців-оунівців «Січ» вдалося пере­творити на зародок майбутньої армії. Творцями-органі­заторами «Карпатської січі» стали провідні члени КЕ ОУН у Західній Україні: Михайло Колодзінський — «Гузар», Зенон Коссак — «Тарнавський», Роман Шухевич — «Щука», Іван Бутковський — «Гуцул», Юрій Лопатинський — «Калина», Олекса Гасин — «Лицар», Осип Карачевський — «Свобода». Уже до кінця 1938 р. чисельний стан «Січі» налічував 6000 бійців, щоправда, погано озброєних, але готових до захисту суверенітету карпатського краю.

14 березня 1939 р. Німеччина окупувала Чехію. Уряд Карпатської України оголосив про повну незалежність і попросив надати Республіці захист, подібно до того, який отримала незалежна Словаччина. Однак у Гітлера були інші плани, а Карпатська Республіка стояла на шляху його зближення з СРСР і не дозволяла повністю втягнути у свою орбіту Будапешт. Тому німецький канцлер цинічно порекомендував Августину Волошину підкоритися угорським військам, які мають зайняти територію Закарпаття. 15 березня 1939 р. 50-тисячна угорська армія перейшла кордон Карпатської України, однак неподалік Хуста наштовхнулася на відчайдушний опір. Користуючись чисельною і технічною перевагою, мадяри протягом тижня повністю розбили відділи «Січі», залишки оборонців маленької української держави відступили на територію Румунії або Словаччини.

Вояки «Карпатської січі» очікують на ворога. Реконструкція, 1939 р.

Світ із подивом побачив, що молоде покоління українців прагне здобути незалежність для своєї Батьківщини й готове стати до боротьби з поневолювачами навіть за найбільш несприятливих умов. Французька радіостанція у Страсбурзі повідомила 16 березня 1939 р.: «Європа досі недооцінювала карпатських українців. Вони хоч не мають належної кількості зброї і амуніції, по-геройськи захищають у Карпатах свою державність перед величезною угорською навалою. Цим вони поклали доказ своєї державотворчої здібності і полум’яної любові до своєї Батьківщини та відчайдушного завзяття».

Бої за Карпатську Україну завершились поразкою. І як будь-яка програна боротьба, викликали непорозуміння між членами ОУН із Західної України та керівниками ОУН із Європи. Крайовики звинувачували ПУН у надто слабкій дипломатичній, фінансовій та військовій підтримці молодої української держави, у відсутності чіткого плану дій за несподівано сприятливої для українського державотворення ситуації.

***

Польське суспільство не приховувало свого задоволення окупацією Закарпаття Угорщиною і встановлення спільного кордону між двома країнами. Зловтіха поляків породила лавину конфліктів між українською та польською молоддю. Відповіддю влади стали масові арешти українців у березні — квітні 1939 р. Серед ув’язнених було близько 80 керівників ОУН у Західній Україні. Реакцією ж стала більша радикалізація оунівців. Як свідчила польська поліція, влітку у Бережанському, Підгаєцькому та Стрийському повітах «поодинокий поліцейський не може увійти до села». У серпні почалася нова хвиля переслідувань. Розвідоргани радянських прикордонних військ повідомляли, що польська жандармерія здійснює масові арешти: «З 13 до 16 серпня на ділянці навпроти 23-го Прикордонного загону польська жандармерія арештувала до 2000 осіб, головним чином українців, що перебувають у націоналістичних організаціях».

У серпні крайовий керівник ОУН у Західній Україні Володимир Тимчій — «Лопатинський» приступає до формування антипольських партизанських відділів. За його наказом члени Організації ще в липні розпочинають військову підготовку у спеціальних законспірованих таборах у лісистій та гірській місцевості (найчастіше на Поліссі та в Карпатах). Українські дослідники підрахували, що лише протягом серпня військовий вишкіл пройшли щонайменше 967 учасників і симпатиків націоналістичного руху.

На жаль, сьогодні у розпорядженні істориків немає інструкцій В. Тимчія на випадок початку німецько-польської війни, однак спогади окремих учасників ОУН дають змогу стверджувати, що такі вказівки були. Зокрема, у мемуарах йдеться про скоординоване ухилення членами Організації від польської мобілізації, концентрацію у створених у лісових районах партизанських відділах. З наближенням фронту до українських етнічних земель Польщі, за задумом «Лопатинського», підрозділи партизанів мали вийти зі своїх схованок і, захопивши владу на місцях, проголосити відновлення української державності, створити власну адміністрацію, поставивши наступаючу німецьку армію перед «доконаним фактом» існування українських державних структур. Така поведінка мала стати спробою реа­лі­зації теорії «будови держави від першого села», яку ще в 1930-х рр. розробив відомий військовий теоретик ОУН полковник Михайло Колодзінський — «Гузар». Він стверджував, що під час бойових дій активісти Організації мають захоплювати владу у всіх населених пунктах на етнічній українській території і одразу ж оголошувати державність, автоматично перетворюючи опановане село чи місто на територію Української Держави, з існуванням якої змушені будуть рахуватися всі країни-сусіди.

Антипольське повстання ОУН у вересні 1939 р.

Війна!.. Це слово, хоч і жорстоке, породило в наших ­душахі серцях надії на краще майбутнє, на омріяну волю.

Михайло Рева, «На шляхах життя»

Наприкінці серпня 1939 р. КЕ ОУН зібралася на надзвичайну нараду, де вирішили провести мобілізацію членів організації. 28 серпня о 21:00 оунівці мали сконцентруватися в заздалегідь визначеній місцевості й очікувати подальших указівок4. 30 серпня мобілізацію оголосив польський уряд, але активісти ОУН уже не підпали під польський призов, оскільки перебували поза місцями свого довоєнного помешкання.

Можна з упевненістю стверджувати: вихід націоналістів до таємних лісових таборів урятував їх від масових арештів на початку війни. За приблизними підрахунками, на Західній Україні протягом 1—2 вересня 1939 р. було заарештовано до 7000 активістів різних українських молодіжних і спортивних організацій, діячів кооперативного й просвітницького руху, сотні з яких відправили до концтабору в Березі Картузькій. Незважаючи на лояльні заяви українських депутатів сейму і представників легальних політичних партій, польська поліція, військові та парамілітарні організації розгорнули терор проти мирного українського населення, звинувачуючи його в поразках польської армії на фронті. Очевидці тих подій згадували: «З вибухом війни у Львові почались масові арешти українців. Польська “вулиця” поставилася до українців дуже вороже… Так само й військо. Арешти, або принаймні ревізії, відбувалися в кожній українській родині».

Що дошкульнішими були фронтові поразки, то сильнішою ставала хвиля польського терору. Особливо активною у «пацифікації» українців була «Національна оборона» («Obrona naro­dowa») і розгромлені відділи фронтовиків, які знущалися над українськими селянами й знищували українських активістів на Прикарпатті, Бережанщині, Підгаєччині, Жидачівщині, Волині. 9 вересня 1939 р. командувач польських військ оприлюднив наказ «Про упорядкування тилу», того ж дня підписано розпорядження «Про мілітаризацію державної поліції». Згідно з цими двома документами силові структури офіційно отримали «благословення» на «пацифікаційні» заходи в тилу.

***

Захищаючись від польського війська (часто дезертирів), поліції та шовіністично налаштованої польської молоді, активісти ОУН роззброюють поляків. Польський дослідник В. Резмер, характеризуючи дії українців, відзначав: «Після 10 вересня на територію Малопольщі [Галичини — І. П.] почали стікатися дезер­тири польського війська, часто великими групами із повним озброєнням. Із них на територіях, віддалених від великих польських гарнізонів, почали формувати бойові підрозділи. Українці все частіше роззброювали польських солдатів, які пересувалися окремо або невеликими групами. Таким чином вони здобували зброю для своїх підрозділів. Вторгнення німців 11 вересня в глибину Східної Малопольщі (через Самбір) стало в ряді місць Прикарпаття знаком до початку виступу. Передчасна евакуація, а точніше втеча державної поліції, також була на користь цій справі».

Першими (в ніч на 12 вересня) проти польських військ і адміністрації виступили повстанці-оунівці в Добромильському і Городоцькому повітах на Львівщині. Особливо успішно діяла група з Городоцького повіту, якій вдалося роззброїти й полонити (якщо вірити оунівським звітам) близько 400 солдатів із охорони польового аеродрому. Ця кількість, вочевидь, є серйозно завищена, бо у роззброєних вилучили 70 гвинтівок, 2 кулемети, а на аеродромі спалили 11 і захопили 8 літаків. Навряд чи на аеродромі було понад 400 осіб неозброєного персоналу, і якщо повстанці справді захопили до 500 польських жовнірів, то, можливо, це були якісь новомобілізовані резервісти, яких тимчасово розмістили на летовищі й не встигли озброїти.

Документи фіксують діяльність невеличкої повстанськоїгрупи (20 осіб) у Львові, яка з 12 до 14 вересня вступала в перестрілки з поляками в районі Кульпаркова та біля будинку української бурси. Черговий спалах українських повстань відбувся на Львівщині 17—22 вересня, коли Червона армія (ЧА) розпочала вторгнення на територію Польщі. Користуючись ­хаосом і загальним сум’яттям, оунівці намагалися відбити якнайбільше зброї і визволити із в’язниць своїх побратимів. Відомо про діяльність націоналістичної групи (109 осіб підкерівництвом Романа Лавріва — «Камінського») у Бібрськомуповіті, яка захопила 1 гармату, 6 кулеметів, 127 гвинтівок,20 пістолетів, 3 велосипеди, 2 вози, 7 автомобілів, 50 коней, 5000 набоїв, полонила 200 польських солдатів, у сутичках убила 5 жовнірів і втратила 2 бойовиків убитими та 2 пораненими. Крупні повстанські відділи діяли в районі Дрогобича (300 осіб) і поблизу Трускавця (60 осіб). Під час сутичок із поляками трускавчани втратили 3 бойовиків убитими, здобули 150 гвинтівок, 8 возів, 4 коней. Польські джерела також указують на те, що повстанці з-під Трускавця атакували поїзди на залізниці в напрямку Львова. Загін із с. Попелі під командуванням Яримовича і Павлюка у боях, які точилися до 19 вересня, убив 32 противників, втратив 15 своїх бійців, захопив 80 гвинтівок, 4 гранати, понад тисячу набоїв.

Українське підпілля звітувало про діяльність невеликих груп партизанів (чисельністю 10—30 осіб) у Самбірському, Турківському й Рава-Руському повітах Львівського воєводства. Польські автори вказують на інтенсивні сутички між польськими військами та оунівцями в районі Явірника Руського і Рясної Руської на Любачівщині, а також у Перемишлі.

Чи не найбільшого розмаху акції націоналістів набули на території Стрийського, Жидачівського, Рогатинського і Тлумацького повіту Станіславівського воєводства. Особливо завзяті бої відбувалися в Стрию. Після сильного німецького бомбардування під ранок 12 вересня місто покинули майже всі польські війська та поліція, залишивши тільки невелику охорону біля військових складів і казарм. Користуючись відсутністю будь-якої влади, міський криміналітет і люмпени кинулися грабувати магазини і склади, польські жовніри були безсилі перед вуличними заворушеннями. Наступної ночі до Стрия увійшли озброєні партизанські групи ОУН (чисельністю 500—700 осіб), відновили порядок у містечку й установили українську владу. 14 вересня польські війська неподалік Стрия (батальйон піхоти 49-го піхотного полку Війська польського (ВП)) отримали наказ повернути контроль над населеним пунктом. Інтенсивні ­сутички в передмісті тривали декілька днів, аж до підходу німецьких частин.

Ціле партизанське з’єднання націоналістів (900 осіб) оперувало з 12 вересня в районі с. Дуліби поблизу Стрия. Проти них спрямували регулярні військові частини, поліцію й озброєних членів «Національної оборони», які під час пацифікаційної акції майже повністю спалили с. Дуліби й жорстоко вбили 51 людину. Випадковий свідок тих подій Іван Пахаля із с. Жулин згадував: «Українське населення Стрийщини, дізнавшись, що німецька армія вже недалеко, почало в поспіху приготовлятися, щоб зайняти Стрий, повісити жовто-блакитний прапор та влегшити вхід німецькій армії до міста… Поляки, побачивши, що німецька армія затрималася перед Стриєм, почали вертатися до міста. Вернулася теж поліція, приїхало військо, зорганізувало з найгіршого шумовиння “Оброну народову” і почали господарити. В першу чергу взялися до найближчого свідомого села Дуліб, яке почали в несамовитий спосіб нищити. Отже поляки окружили навколо хати і почали палити, а коли хто хотів з хати втекти, того пробивали багнетами і кидали в огонь. Хто вирвався з цього пекла і рятувався втечею, до того безпощадно стріляли… Поляки виловлювали всіх молодих хлопців і безпощадно їх убивали… Отож зловили одного хлопця, Пилипова Миколу, аж під Конюховим, привели до Стрия, до парку Вільшана і почали в несамовитий спосіб над ним знущатися. Повідтинали йому вуха, ніс, викололи очі й опісля облили бензиною і підпалили. В подібний спосіб знущалися над іншими хлопцями, а 12-ох кинули живцем до каналу».

12 вересня в с. Колодниця на Стрийщині створили ще один великий партизанський загін (до 400 осіб), під час боїв з яким польські війська спалили в населеному пункті 50 хат і вбили 3 мешканців. Подібними звірствами супроводжувалися сутички між польськими каральними експедиціями й оунівцями в селах Синьовидське Верхнє і Корчин. Жорстокі польські «пацифікації» також фіксували очевидці в Старому Самборі (спалено 3 українські будинки), с. Недільній (спалено 30 хат і пограбовано церкву), с. Лужку-Горішньому (спалено церкву), с. Бусовиську (убили 4 українців і знищили «Просвіту»), с. Спасі (убили 1 українця), с. Терешові (жорстоко катуючи, убили 5 людей).

Аналізуючи діяльність партизанів-націоналістів на Стрийщині, сучасний український дослідник А. Руккас підкреслює: «Відзначимо синхронність, з якою діяли члени ОУН на Стрийщині, де всі виступи відбулися 11—13 вересня. Це може свідчити про наявність завчасно розробленого плану повстання. Збройні загони оперували в тих селах, які знаходилися поблизу залізниці на Бескидський перевал, створюючи тим самим загрозу польським комунікаціям (були зафіксовані напади на потяги)».

Одними з наймасштабніших стали виступи ОУН поблизу містечка Миколаїв Жидачівського повіту. 13 вересня в регіоні під орудою керівників повітової екзекутиви ОУН В. Демура й Д. Гаджера почалося повстання, яке охопило 17 сіл навколо Миколаєва, а партизанський загін налічував 500—600 осіб. Націо­налісти роззброїли відділки польської поліції, задекларували встановлення української влади й оголосили мобілізацію всіх чоловіків-українців віком від 18 до 35 років. Повстанці захопили стратегічні мости через Дністер: автомобільний у Наддністрянській Дем’янці й залізничний у Розвадові, що суттєво перешкодило польським оперативним планам, згідно з якими всі залишки війська, поліції та адміністрації мали концентруватися для оборони за Дністром на т. зв. румунському плацдармі. Занепокоєні розмахом повстання воєводська адміністрація й військове командування 14 вересня скерували проти партизанів три армійські батальйони піхоти (приблизно 1500 осіб), повітову поліцію з Жидачівського, Самбірського й Дрогобицького повітів (500 осіб), а також новосформований кавалерійський полк зі Станіславова (1000 жовнірів). Найзапекліші бої розгорілися в селах Наддністрянська Дем’янка й Надітичі. Долаючи опір націоналістів, поляки втратили 52 жовнірів і поліцейських, українські втрати складали щонайменше 17 убитими та 7 пораненими. У відплату пацифікатори спалили 180 хат у Надітичах, убили директора школи М. Святого й місцевого пароха Р. Божика, а також пустили з димом сусідні села Веринь, Крупське, Дорговижу, Устє, розстрілявши за вироком військово-польового суду щонайменше четверо осіб. Інші джерела подають інформацію про повне або часткове спалення сіл Рудники, Деменці, Пісочна, Гостинець, Березине, Вериня та розправи над селя­нами без будь-яких вироків навіть військово-польового суду.Очевидці польської каральної експедиції стверджували: «Селян зачиняли по хатах і підпалювали, або скатованих виводили на кладовище, казали копати для себе гроби і стріляли… Не щаджено навіть старців і дітей. В селі Деменці один із бандитів наздогнав 9-літнього хлопчика Івася Попика та з криком: “Ти теж хцеш Украіни” проколов його наскрізь багнетом. У селі Крупське захоплено п’ятьох селян і розстріляно, а одного — Василя Беца — замучено. Спочатку відтяли йому ногу і руку, потім шматки м’яса з лиця і, нарешті, застрілили. У селі Надітичі 68-літній селянці Анні Березі відрізано руку. Кіндзировому Василеві виколено очі. Григорієві Кіндієві відрізано язика».

Протягом 17—18 вересня збройні виступи членів ОУН охопили Рогатинський повіт. З повстанських звітів відомо, що найбільші групи діяли в с. Пуків (100 осіб) та с. Добринів (50 осіб). Дрібніші націоналістичні боївки оперували в селах Потік, За­лип’є, Черче, Підгороддя, Залужжя, Липиця Нижня, Вербилівці. У повіті повстанці знищили щонайменше 50 супротивників і полонили 55 польських солдатів та офіцерів, а трофеями стали 187 гвинтівок, 3 кулемети, 9 пістолетів, 1200 набоїв. Партизани втратили в боях 25 осіб убитими й пораненими.

Активними в боротьбі з польською адміністрацією виявилися оунівці Тлумацького повіту, які опанували владу в 10 селах на півночі повіту і створили партизанську групу чисельністю до 600 осіб.

На території Тернопільського воєводства націоналістичне повстання охопило села чотирьох повітів — Золочівського, Заліщицького, Бережанського й Підгаєцького. Зокрема, в Золочівському повіті повстанський загін 14 вересня несподівано вдало атакував залізничну станцію в Ожидові, де польські жовніри очікували відправлення на фронт. Під час атаки деморалізовані поразками урядові солдати (800 осіб) не чинили опору, віддали 800 гвинтівок, 3 гармати і здалися в полон. Так само несподівано вдалося захопити зброю в Олеську: 230 гвинтівок, 30 автомобілів, а також 60 коней.

Поділ трофеїв — радянські вояки оглядають залишене польським військом. Львів, 1939 р.

У Заліщицькому повіті націоналісти, згруповані в загін чисельністю 250 осіб, розпочали збройний виступ 16 вересня. Тут вдалося роззброїти (очевидно, без особливого опору) близько 50 польських солдатів і поліцейських (можливо, охорону польового аеродрому). 8 кулеметів, 40 гвинтівок, 2 автомобілі, 4 літаки захоплено як трофеї. При цьому в повстанських документах стверджується, що польські втрати в боях у повіті становили 232 особи убитими. Вочевидь ця цифра є або завищеною, або ж жертвами стали польські колоністи чи осадники.

Найбільша за масштабами операція ОУН відбулася 17—20 вересня у Підгаєцькому і Бережанському повітах Тернопільщини. Ще до початку війни в місцевих лісах було створено шість спеціальних таборів для військової підготовки членів Організації. Через них пройшли щонайменше 117 осіб, які згодом стали ­керівниками повстанських груп. 14 вересня поблизу с. Бишок Бережанського повіту відбулася нарада активу ОУН, у якійвзяли участь окружний провідник Г. Голяш — «Тарас Бульба», по­вітовий провідник С. Гаврилюк — «Чорний», І. Гірняк — «Мороз», Л. Рега, Б. Івашків — «Боз», «Топір». Напередодні у с. Нараєві був убитий українець П. Бай, а в с. Вимислівці поляки ­застрелили двох українських селян, тому під час наради вирішили організувати мережу сільської самооборони й узяти владу в регіоні у свої руки. До чергової ­зустрічі 15 вересня, окрім названих вище осіб, долучився представник КЕ ОУН О. Лапунька — «Чабан». На підставі інструкцій КЕ ухвалили рішення розпочати повстання в ніч на 17 вересня. Керувати операцією мав дислокований у лісі поблизу с. Бишок штаб у складі Г. Голяша, І. Гірняка, Л. Реги, Б. Івашкова.

Уранці 17 вересня повстанським групам вдалося захопити цілу низку сіл і проголосити там українську владу. Цікаво, що повстанці розповсюджували звернення-листівки до українців і до поляків. Українцямуказували на падіння польської держави-­гнобителя й закликали їх активно взятися до будівництва власної держави. Полякам повідомляли, що вони стали заручниками злочинної ­національної політики польських урядів і хибної міжнародної політики польського уряду, закликали зберігати спокій і виявити лояльність до української держави.

Загалом повстання на Бережанщині й Підгаєччині охопило сорок населених пунктів і, якщо вірити організаційним звітам, у ньому були задіяні чотири тисячі осіб. Атакуючи повністю деморалізовані відділи польської армії (розгубленої після несподіваного нападу СРСР 17 вересня), повстанці протягом трьох днів захопили 2 гармати, 10 кулеметів, 888 гвинтівок, 164 пістолети, 2 мотоцикли, 30 велосипедів, 3 автомобілі, 32 коней, 3 польові кухні, полонили 1842 і вбили 268 поляків, утративши при цьому 23 бойовиків убитими і 33 пораненими.

Звернімо увагу на великі диспропорції у співвідношеннях убитих поляків та українців, як і те, що захопленої зброї не виста­чило б навіть на всіх полонених, не кажучи про вбитих поляків. Вважаймо, в цьому випадку маємо справу або з перебільшеннями у звітах, або із якимись невідомими для нас нюансами (можливо, серед полонених булиновомобілізованій неозброєні резервісти чи цивільні втікачі). Цілком ймовірно, що жертвами повстанців були не лише військові чи поліцейські, а й польські селяни. Зокрема, польські вчені наголошують на тому, що під час збройних виступів були випадки убивства польського цивільного населення в селах і колоніях Потік, Лісники, Потутори, Конюхи, Дрищів, Гайки, Глинна, ­Гіновиці, Козівці, Котів, Мечищів, Планчі Великі, Рибники, Тростянець, Шумляни, Славятин, Боків. Частково ці дані підтверджують і оунівські звіти, де вказано, що на Бережанщині повстанці спалили 4 польські колонії, а в селах Божиків, Богатківці, Литвинів, Конюхи, Слав’ятин, Шумляни і Боків убили щонайменше 123 польських колоністів. Одночасно відзначимо, що є свідчення про звірства польської армії в згаданих вище Лісниках (3 км від Бережан), де 18 вересня закололи багнетами українця Михайла Греськіва, спалили українську кооперативну пекарню й молочарню, знищили декілька господарств. Очевидно, повстанці мстилися польському населенню за дії армії й поліції. Відомо також, що в селах Нараїв, Котів, Криве, Копичинці 15—18 вересня польська поліція і «стшельци» із місцевих осадників і колоністів спалили десятки українських господарств і вбили без суду щонайменше трьох осіб. З відходом польської поліції та армії селяни разом з повстанцями жорстоко відімстили причетним і непричетним до антиукраїнських погромів. Як писав у своїх спогадах очевидець подій В. Бемко, народ «з усією повнотою і силою виступив на спротив, чи радше відплату за биття, в’язниці, засуди, пацифікацію… — не було сили, яка могла б це спинити!».

***

Відомстити за кривди вдавалося не завжди. Цікаву інформацію про стосунки поляків та українців під час вересневої кампанії зафіксували радянські спецслужби на Рівненщині. 29 вересня 1939 р. управління Робітничо-селянської міліції НКВД УРСР у Житомирській області повідомило до Києва, що в Городницькийрайонобласті прибуло 200 українських селян-утікачів із м. Людвипіль та с. Устя (Рівненщина). Під час опитування біженців з’ясу­валося, що 19 вересня українські селяни намагалися відібрати землю та будинки в польських колоністів (мотивуючи свій вчинок тим, що колись ця земля й хати належали українцям, а колоністам їх віддала польська держава). Під час суперечки з’явилася група колишніх польських жандармів, яка почала погрожувати українським селянам розправою, і вони, боячись насильства, втекли.

Менш активними були вересневі збройні виступи ОУН на Волині та Поліссі, що можна пояснити слабшим організаційним охопленням регіону порівняно з Галичиною, а також доволі сильними комуністичними впливами. На початку війни націоналісти організували повстанські групи у трьох повітах — Костопільскому, Здолбунівському й Дорогочинському. Згодом дії партизанських груп ОУН були зафіксовані ще у Володимир-­Волинському, Ковельському, Ратнівському й Камінь-Каширському повітах. Радянські розвідники повідомляли керівництво НКВД в Києві про сутички оунівців із польською поліцією та жандармерією в районі Здолбунова, Корця та Луцька.

За неповними даними підсумкового звіту «Результати повстань на Західній Україні у вересні 1939 р.», КЕ ОУН вказувала: акціями охоплено 183 населені пункти у 22 повітах. До повстанських груп залучили 7729 осіб (членів ОУН) і тисячі селян, які симпатизували націоналістам. З оунівських звітів і спогадів очевидців можемо зробити висновок: під час польських каральних експедицій було повністю спалено 10 українських сіл, в інших селах знищено 280—300 українських господарств, будинків «Просвіти», кооперативів, церков. У відповідь бойовики ОУН цілком спалили 4 польські колонії, а в інших польських селах і колоніях знищили приблизно 120—150 господарств. Втрати партизанських загонів ОУН складали 160 осіб убитими і 57 пораненими. Польські втрати складали 796 убитими, 37 пораненими й 3610 полоненими. Українське цивільне населення втратило щонайменше 84 особи убитими, а польське — щонайменше 123 особи. Трофеями партизанів, за неповними да­ними, стали: 1 танк, 12 літаків, 7 гармат, 103 кулемети, 105 автомобілів, 184 коня, 10 возів, 2 мотоцикли, 33 велосипеди, 3 польові кухні, 3757 гвинтівок, 3445 пістолетів, десятки тисяч набоїв.

На жаль, досі не виявлено бодай якихось польських статистичних даних, які б окреслювали масштаби збройнихвиступів націоналістів у вересні 1939 р., тому доводиться по­слуговуватися даними лише української сторони або спогадами, які, зрозуміло, є не зовсім точними.

Андрій Мельник, голова Проводу українських націоналістів (1938—1940), після розколу ОУН — лідер ОУН(м)

ОУН не зуміла встановити української влади на території західно­українського регіону через радянське вторгнення, яке ­розпочалося 17 вересня, однак відверто заманіфестувала прагнення українського народу довласногодержавногожиттяй ворожістьдопомираючоїпольської держави. Прикро, алевирішення «української проб­леми» не було в руках українців. Доля західноукраїнських земель була визначена ще допочаткунімецько-польськоївій­ни у московських домовленостях двох диктаторів. Однак швидка загибель польської держави давала українському визвольному рухові певну моральну сатисфакцію: один ізворогів української державності уже був розтрощений у жорнах Другої світової війни, відтак зароджувалася надія, що ця війна, як і її попередниця — Перша світова, перемеле й решту претендентів на володіння українськими землями, відкриваючи таким чином браму до національного визволення.

***

Вереснева кампанія 1939 р. дала змогу ув’язненим активістам Організації (на чолі зі С. Бандерою) вийти із польських тюрем. Звільнені оунівці й частина крайовиків протягом жовтня — грудня 1939 р. сконцентрувалися в німецькій зоні окупації Польщі. Оцінюючи ситуацію як сприятливу для розгортання антирадянської боротьби, вони на зламі 1939—1940 рр. розпочали приготування до збройного повстання в Україні. Однак ПУН не бачив можливості проведення ефективного виступу проти СРСР без зовнішньої підтримки. Крайовики вважали таку позицію помилковою — вони почали вимагати важливих кадрових змін у ПУН, зокрема наполягали включити до його складу Бандеру.

Наприкінці січня 1940 р. Степан Бандера з Володимиром Тимчієм прибули до Риму на переговори з Андрієм Мельником. Вони озвучили вимогу кадро­вих ротацій у ПУНі та заявили про необхідність відкоригувати зовнішню політику ОУН у світлі швидких геополітичних змін, а саме наполягали не прив’я­зувати революційно-визвольної боротьби ОУН до Німеччини, перенести ПУН до Швейцарії, створити два зовнішньополітичні центри Організації, один із яких буде працювати з Німеччиною, а інший — з Британією та США, дислокуючись за океаном. Однак Мельник відхилив пропозиції.

Степан Бандера, провідник КЕ ОУН (1933—1934), після розколу Організації — голова Проводу ОУН(б)

10 лютого 1940 р. Бандера скликав у Кракові нараду активістів ОУН, які вийшли із польських тюрем, а також членів діючої тоді КЕ ОУН Західних українських земель, — всього 27 осіб. Нарада прийняла Акт-звернення до Мельника, вимагаючи усунути Я. Барановського й О. Сеника з ПУН, оголосила про створення Революційного проводу (РП) ОУН на чолі з Бандерою, який мав керувати діяльністю ОУН на території Західної України та в Генеральному губернаторстві. Документ деякий час офіційно не розголошували. Намагаючись не загострювати конфлікту й очікуючи, що Мельник сам прийме кадрові рішення, лідери РП зволікали з передачею Акта-звернення. Андрій Мельник отримав його 5 квітня й відреагував надзвичайно різко: 7 квітня РП оголошений незаконним, а Степан Бандера і його заступник Ярослав Стецько віддані під організаційний суд.

У середині квітня здійснено спробу залагодити конфлікт, створивши окрему комісію. Проте комісія цілковито зайняла позицію РП, й оприлюднені нею 16 квітня рекомендації Мельник не сприйняв. 10 серпня Бандера написав йому листа, виклав свої аргу­менти й закликав до примирення. Той через три дні відповів зверненням до членів ОУН, у якому санкціонував «наведення порядку» в лавах Організації будь-якими «доцільними засобами».

Намагаючись востаннє вирішити проблему мирним способом, Бандера 19 серпня о 21:40 власноручно підписує відозву, де зазначає, що визнає правочинність постанов римського Великого збору ОУН, погоджується з правом голови ПУН керувати ОУН і всім українським націоналістичним рухом. Він під­креслив, що «підпорядковується Голові Проводу українських націоналістів полк. Андрієві Мельникові» і, передаючи в руки Голови ПУН всі підзвітні йому структури, готовий «лояльно виконувати в організаційній карності, всі розпорядження Голови Проводу українських націоналістів…».

Щоправда, це не зупинило конфлікту. Невдовзі Революційний трибунал ОУН оголосив про виключення Бандери і його однодумців з Організації. До початку вересня 1940 р. єдина ОУН перестала існувати, розділившись на дві частини, які популярно почали називатися ОУН-бандерівці — ОУН(б) та ОУН-мельниківці — ОУН(м).

Після розколу прихильники Бандери змінили свою позицію й відкинули рішення римського Великого збору як неправочинні, а 31 березня — 3 квітня 1941 р. у Кракові провели власний Другий великий збір, який затвердив нову програму ОУН(б), а також сформував нове керівництво Організації — Головний провід (ГП) на чолі зі Степаном Бандерою. Програмні постанови ОУН(б) оголошували: Організація веде боротьбу «за силу й добро української нації», які повністю можна буде реалізувати в умовах існування Суверенної Української Держави. Здобувати державу мали шляхом «революційної боротьби з наїзником».

За Бандерою пішла абсолютна більшість оунівських структур на території Західної України, що дало змогу бандерівцям бути активнішими від своїх суперників і відігравати головну роль у подіях найближчих десятиліть. ОУН(б) включається в активну збройну боротьбу проти більшовицької держави, яка завершиться тільки через двадцять років у далекому 1960-му.

«Забуте повстання» — ОУН у боротьбі… з радянською владою в 1939—1941 рр.

В Західній Україні нас зустрічали в минулому році прекрасно, а тепер ми довели до того, що там поширюється повстанський рух.

Олександр Довженко5

Вересень 1939 р. кардинально змінив геополітичні конфігурації в Центрально-Східній Європі. Перед ОУН виникли цілком нові стратегічні й тактичні завдання. Відкрився практично невідомий раніше фронт антирадянської боротьби. Згодом один із провідних діячів ОУН Є. Верцьона підкреслював: «Прийшла німецько-польська війна. Вона закінчилася для нас цілком несподівано, бо західньоукраїнські землі зайняли большевики, які формально участи в війні не брали… Всі західні етнографічні терени України (за виключенням Закарпаття) ввійшли в склад Радянської України. Створило це для нашої боротьби цілком нове положення. Ліквідувалося два фронти боротьби і практично вся увага могла бути звернена на одного окупанта України — большевицьку Москву… Так нову Україну, з новим духовним обличчям, щойно в цих роках ми відкрили. Була вона іншою, ніж малювала її большевицька пропаганда. Але була вона теж інша, ніж ми хотіли її бачити…».

Вулицями Львова пересувається радянська військова техніка. 1939 р.

Незважаючи на доволі несподівану для націоналістів окупацію Червоною армією Західної України, для Організації зустріч із реа­ліями радянського життя не стала смертельною, хоча подібного «рандеву» не пережила жодна інша західноукраїнська партія чи організація. Активність каральних органів була просто вражаюча, а масштабність їхньої роботи досі небачена. До 1 жовтня 1939 р. (тобто через два тижні від початку «визвольного походу»), згідно з повідомленням наркома внутрішніх справ УРСР І. Сєрова до заступника наркома внутрішніх справ СРСР В. Меркулова, на Західній Україні заарештували 3914 осіб, з яких 2539 колишні поліцейські, жандарми, агенти польської розвідки; 381 офіцер польської армії або осадник; 144 керівники українських партій та рухів; 74 колишні політичні діячі УНР і офіцери Армії УНР; 483 — інші. Масовість арештів та їхня безоглядність не залишалиілюзійщодо можливої легальної політичної діяльності в нових умовах. Роботу реально було проводити винятково конспіративними методами, і єдиною українською політичною організацією, що володіла навичками нелегальної роботи, була ОУН.

***

Попри відхід декількох тисяч членів ОУН до німецького Генерального губернаторства й розгубленість, яка опанувала керівництво Організації на початках, на території УРСР залишилося декілька десятків тисяч учасників і активних прихильників ОУН (керівництво припускало, що кількість членів та дієвих симпатиків організації коливається в межах 20—30 тисяч осіб). Оцінюючи ситуацію як сприятливу для розгортання широкомасштабної антирадянської боротьби, закордонні оунівські центри на зламі 1939—1940 рр. почали готуватися до збройного повстання в Україні.

Уже на початку виявилися розбіжності поглядів на ймовірні успіхи цього задуму. Емігранти, очолювані ПУНом, не бачили можливості реалізації ефективного військового виступу, вважаючи його марною тратою людських сил і життів. На противагу давнім емігрантам молоді й радикально налаштовані оунівці-крайовики та звільнені з тюрем після падіння Польщі колишні керівники КЕ вважали позицію ПУН невизначеною, безініціативною, нереволюційною та шкідливою. Вони вимагали від найвищого керівництва ОУН негайно розробити й вислати детальні інструкції для організації повстання. Молодь оптимістично вважала, що можна захитати основи радянської влади (принаймні в західноукраїнському регіоні) і засвідчити перед світовим співтовариством волю народу до незалежності, а основне — створити нестабільну ситуацію на східних рубежах Третього Райху, змусивши Берлін втрутитися та розв’язати війну проти СРСР, навіть якщо керівництво Німеччини не має таких планів. Молоді радикали бачили необхідність розгортання організаційної роботи в чотирьох напрямках: підготовка та проведення повстання в УРСР, створення націоналістичних військових частин за кордоном, загальний вишкіл членства в Генеральному губернаторстві та забезпечення повстанців в Україні кадрами, планами, інструкціями, картами, посібниками.

***

Перед сучасним читачем неодмінно постане запитання — чому націоналісти сподівалися на масовість повстання, чому вони вірили, що їх підтримає громадськість України? Навіть побіжне ознайомлення з таємними зведеннями радянського НКВД про життєвий рівень і настрої населення УРСР, про настрої в армії та прикордонних військах свідчить — можливість успішного повстання не слід було відкидати як нереальну.

Дещо відхиляючись від загальної теми, наведемо декілька прикладів, які ілюструють життя та думки радянських українців напередодні й у перші роки світової війни. У спецповідомленні заступника наркома внутрішніх справ УРСР А. Кобуловасекретарю ЦК КП(б) У М. Хрущову від 7 березня 1939 р. про реакцію населення України на скликання ХVІІІ з’їзду ВКП(б) трапляються такі промовисті фрагменти: «Тези до з’їзду дуже красиві, але, як завжди в нас буває, це тільки красиві слова. У нас неможливо дістати конверта для листа; щоб купити пів кіло масла, потрібно з 6:00 ранку ставати в чергу; промтоварів без знайомства або спекулянтів дістати неможливо, а на мові більшовиків це зветься — побудували соціалізм… У країні немає м’яса, мало жирів, за рибою довжелезні черги, і це називається вирішенням продовольчої проблеми». Або: «Коли затвердить з’їзд 3-й п’ятирічний план, то корівки, хатки, садиба — все пропаде, одна тільки надія на Гітлера, як відділить Україну, то, можливо, ще поживемо»; «Я багато читаю газет і дивлюся, яка нахабна брехня, вічно пишуть про фашистські країни, про те, які там творяться беззаконня, а гляньте, що робиться в нас — скрізь суцільне насильство, підневільна праця. Колгоспники — ті ж раби, працюють тільки за трудодні й нічого не отримують… Коли прийде Гітлер, тоді 100 років ніхто й незаїкнеться про комунізм. Народ уже взнав. Колгоспник ходить і плаче, з нього шкуру деруть… Гітлер скоро буде в Україні, віддамо без бою. Що Гітлер буде в Україні, безумовно, питання вже вирішене».

Нове спецдонесення 13 березня розкривало опінії співробітників Академії наук УРСР, які так відкликалися про партійний з’їзд: «Там лунають овації вождям, проголошуютьсярізноманітні обіцянки, висловлюються гіпотези, а реальновідбувається все навпаки… Коло магазинів по ночах мерзнутьсотні й тисячі людей, щобиотримати жалюгідну ганчірку за шаленою ціною, ризикуючи при цьому отримати травму».

Нарком внутрішніх справ УРСР Іван Сєров, 1939 р.

13 квітня зафіксували «патріотичні» думки харківських робітників: «Скоріш би Гітлер рушив до нас, всім стало б легше та краще жити. Варто лише спалахнути війні, варто лишень нашому братові отримати гвинтівку і 200 патронів, як всі вони будуть спрямовані проти радянської влади. Абсолютна більшість населення, під загрозою переслідування, називає чорне білим і навпаки. Ми зараз безсилі, у нас немає зброї, а в боротьбі це найголовніше. Ось якщо ми її отримаємо, тоді ми скажемо: ні, голубчики, ми хочемо, щоб чорне було чорним, а біле — білим. І силою зброї ми створимо таку владу, яка нам принесе дійсно щасливе життя. І в армії, і в міліції, і в НКВД — скрізь є люди, які тільки завдяки страху підтримують політику Сталіна, а насправді в критичний момент повернуть дуло проти радянських буржуїв».

Висловлені вище настрої витали ще до початку Другої світової війни, а з її розгортанням вони не тільки не послаблюються, а ще більше радикалізуються. Уже у вересні 1939 р. радянські спецслужби фіксують у колах київської інтелігенції розмови про майбутню революцію в Україні: «Друга імперіалістична війна має призвести в нас до другої революції, результати якої будуть для нас незрівнянно кращими. Адже тепер український народ виріс національно й політично. Він побачив і відчув на власній шкурі наслідки всіх допущених помилок. А якщо додати до цього приєднання до нас гігантських територій колишньої Польщі, тобто Галичину, населення якої, безперечно, впливатиме на уми “радянських українців”, то стане зрозуміло, що друга революція неминуча. Лозунг другої революції — національно-народне звільнення, національне народництво. Результат — самостійність».

Під впливами поразок радянсько-фінської війни, на зламі 1939—1940 рр. українці УРСР ще частіше ведуть мову про можли­ве повстання. У січні 1940 р. серед медиків Києва фіксують розмо­ви про те, що у випадку масштабної війни «… повстання багатьох національностей в Радянському Союзі неминуче. Насамперед, це, звісно, буде Україна. Отримавши зброю, народ заговорить інакше». У березні 1940 р., після укладення миру з Фінляндією і оголошення офіційних цифр втрат, обурений україн­ський народ відзначав: «У Фінляндії загинуло коло двох мільйонів червоно­армійців. З одного нашого села полягло більше 100 чоловік. Ішли дурні в бій, а краще би повернули зброю назад, тоді, можливо, добилися б чогось кращого».

«Справді народна влада». Засідання Народних зборів Західної України. Оперний театр у Львові, жовтень 1939 р.

У квітні — червні 1940 р. антирадянські розмови широко поширені серед військовослужбовців, які повертали в Україну з фінського фронту, і серед червоноармійців починають роз­повсюджувати листівки із закликами до бунту.

З огляду на такі настрої мас та армії націоналісти могли розраховувати на підтримку не лише Західної, а й колишньої підрадянської України. Оунівцям слід було ретельно підготуватися до повстання й належно вивчити обставини життя в СРСР. Аналіз подій засвідчує, що члени Організації, які залишилися в УРСР, доволі швидко пристосувалися до реалій соціалістичного повсякдення й навіть намагалися скористатися окремими «перевагами», які надавала націоналістичному підпіллю радянізація західно­українського регіону. Зокрема, стали проникати в органи державної влади (чого не вдавалося зробити за часів польського панування). В одній лише Станіславівщині енкаведисти згодом викрили 156 оунівців у владних структурах. Член Львівського окружного проводу ОУН О. Луцький навіть був обраний делегатом Народних зборів Західної України, а потім працював у одному із райвиконкомів Станіславської області. Оунівці заполонили комсомольські лави так, що окремі «комсомольські» організації майже повністю складалися з Юнацтва ОУН.

Разом із цим націоналісти проводили доволі масштабні бойові операції, діяли агресивно та рішуче. Використовуючи захоплену у вересні 1939 р. у польських військ зброю, вони здійснили в жовтні — листопаді локальні виступи в містах Чортків і Збараж, а також акції в Кременецькому, Вишнівецькому,Бережанському, Чортківському, Збаразькому, Стрийському й Жидачівському повітах. Ці збройні акції набули досить широкого розмаху, у них взяли активну участь тисячі людей. Лише під час Чортківського виступу співробітники НКВД захопили в полон 128 повстанців. Загалом же до 27 листопада енкаведисти ув’язнили в Західній Україні 280 оунівців. Проте це мало зарадило ситуації: розлючене погіршенням життя, масовими арештами та вивозами на Сибір населення знову піднімало повстання.

Одне з наймасовіших заворушень відбулося 18—19 грудня 1939 р. на Збаражчині. Оунівці І. Білецький, А. Шевчук, М. Григоринський, В. Добротвор, Д. Комар, В. Смолій, П. Лизун, А. Здирко, С. Дячук підняли повстання одночасно в Збаражі та навколишніх селах, розігнали сільську владу, оголосили про створення самостійної України, вивісили національні прапори, провели мобілізацію чоловіків від 18 до 50 років, спробували роззброїти співробітників НКВД, захопити райцентр і потім рушити на Тернопіль. Сигналом початку стали підпалені скирти й по одній хаті в кожному селі, церковні дзвони і звук сурми. Придушити акцію вдалося з допомогою підкріплення з Тернопільського обласного НКВД. Було захоплено 64 учасники, а 19 розшукували.

***