Прибирання?! Крок від обтяжливої необхідності до освідчення в любові сьогоденню ebook

Лінда Томас

Прибирання?!

Від обтяжливої необхідності до освідчення в любові до сьогодення

Переклад Олени Гутянської, Надії Гутянської, Олени Колюхової

Редакція Надії Гутянської

Київ

«Наірі»

2024

УДК

Лінда Томас

Прибирання?! Від обтяжливої необхідності до освідчення в любові до сьогодення – ­К.: Наірі, 2024. – 344 с.

ISBN 978-617-8292-05-8

ISBN 978-617-8192-28-0 (електронне видання)

Про прибирання можна писати по-різному. Мабуть, не так багато є людей, які палають бажанням прибирати вдома. Часто це те, чого хочеться уникнути, відкласти на потім, натомість зайнятися чимось цікавішим. Однак книжка відкриває геть інший погляд на це заняття. Прибирання – як духовний шлях, як взаємодія людини і простору. Живого простору, сповненого невидимими духовними сутностями, з якими ми можемо зустрітися саме через прибирання і які можуть стати нашими друзями і помічниками, а може статися - і навпаки. Усе залежить від нашого настрою, з яким ми беремося за прибирання, від нашої поваги до того, що нас оточує. Від книжки важко відірватися, вона надихає, хочеться одразу йти і втілювати в життя її поради. Вона дуже практична і може слугувати своєрідним посібником практичної духовності.

Авторка Лінда Томас, фахівець з клінінгу та засновник екологічної клінінгової компанії, захопливо описує свій багаторічний досвід, який сягає далеко за межі простого прибирання приміщення.

ISBN 978-617-8292-05-8

Зміст

Передмова 6

І. Початок – про прибирання та догляд 8

1. З Південної Африки до Швейцарії 8

2. Клінінгова компанія та криза 10

З.Три запитання 15

4. Прибирання та догляд 19

5. Чи, бува, я не впала з Місяця? 23

IІ. Людина, її дім та її помічники 29

1. Терпіння, мудрість, благочестя, довіра до життя 29

2. Будова людини 32

3. Дім як організм 34

4. Помічники: істоти навколо нас 40

5. Комунікація 45

6. Чотири стихії 48

7. Елементарні істоти. Вступ 61

8. Окремі елементарні істоти та їхні взаємини з людиною 69

9. Істоти, що їх створюємо ми, люди, діють у соціальному середовищі 80

IІІ. Очищення як основа 92

1. Догляд 93

2. Радість від прибирання 96

3. Мистецтво у повсякденності 99

4. Занедбання 103

5. Хатня робота за давніх часів 104

6. Хатня робота сьогодні 110

7. Прибирання як професія 112

8. Пробуджувати красу 118

9. Лікувальна педагогіка 120

10. Очищення та зцілення 126

IV. Духовність у повсякденності 137

1. Релігійність у повсякденності 138

2. Тиск 144

3. Внутрішній спокій та врівноваженість 146

V. Порядок 153

1. Безлад не є хаос 153

2. Надважкізавдання, завищені вимоги 157

З. Про складнощі при наведенні ладу 162

4. Як виникає безлад 165

5. З чого я починаю створювати порядок? 167

6. Занедбаність, бруд та пил 173

Vi. Про поводження з речами 186

1. Ну що ж, прощайся і почни спочатку! 187

2. Золото інтересу 191

VII. Дещо про феномен месі або синдром накопичення 197

1. Не кожний нечупара є месі! 197

2. Коли було перейдено поріг? 199

3. Безлад і його причини в людей із синдромом месі 203

4. Підходи до розв’язання проблеми 205

5. Людинознавчий аспект синдрому месі 214

VII. Ритм 222

1. Харчування 225

2. Одяг 226

3. Наведення ладу та прибирання 229

4. Технічне обслуговування 237

5. Життєві звички 238

IX. Виховання та самовиховання 241

1. Не піддавати себе тиску 241

2. Наслідування 246

3. Ритм, культура й домовленості 250

4. Розвиток особистої відповідальності 255

5. Зачинено на ремонт – пубертатний період 257

6. Наповнювати свою роботу сенсом 264

X. Прибирання школи 268

1. Проєкт: Прибирання школи 269

2. Можливі заперечення 273

3. Навчання 274

4. Школа – живий організм 278

XI. Практична частина 284

1. З чого розпочати? 284

2. Думки про довкілля 297

3. Засоби для чищення та їх застосування 301

4. Прання та видалення плям 311

XII. Післямова 327

Примітки 331

Література 339

Передмова

Прибирання – це загальнолюдська тема, що тією чи тією мірою стосується кожного з нас. Чищення зубів, розчісування волосся, миття голови, чищення взуття, прибирання оселі – усе це ті види діяльності, які видаються конче потрібними для догляду за собою і за тим, що тебе оточує. Тоді ми говоримо про доглянуту зовнішність або про доглянутий сад і рідше – про доглянуте приміщення. У своїй книжці Лінда Томас особливим чином розкриває тему прибирання та догляду, виходячи при цьому далеко за межі прибирання.

Доглядати за чимось, тривалий час давати лад чомусь – це в нашому суспільстві одноразових речей нині втратило цінність. Швидкий темп сучасного життя має наслідком те, що ми дедалі менше зв’язуємося з речами та людьми. Через це все більше знижується наша здатність сприйняття, що не в останню чергу веде до соціальних проблем. Водночас є й інша крайність: люди нічого не можуть викинути, не можуть розпрощатися з речами і створюють хаос у своєму домі, втрачаючи цілісний огляд і здатність наводити лад. Тоді ми говоримо про так званий феномен месі (різновид нав’язливої поведінки, що проявляється у збиранні, накопиченні та зберіганні речей, які не використовуються у повсякденному житті).

Лінда Томас сприймає домашнє оточення людини, наші житлові приміщення, чи то вдома, чи то в школі, чи то на роботі, так само серйозно, як і власне людину. Житлові приміщення – це ті приміщення, у яких можна або черпати енергію, або втрачати її. Вони мають точнісінько таку саму основу, що й людина: фізичне тіло, життєві та душевні сили і мешканець, який пронизує собою все це. Коли в домі добре ведеться, зазвичай кажуть, що в ньому панує добрий дух. Лінда Томас змальовуєцього доброго духа на чотирьох рівнях і завдяки цьому доходить висновку, що догляд – це не просто прибирання, це дещо більше. Як я поводжуся з простором і з предметами в ньому? Які засоби для чищення використовую при цьому? Про що думаю, коли прибираю? Роблю я це без любові чи усвідомлено і, може, навіть відкриваю для себе, що маю справу з певними істотами в домі, яких можу запросити або ж звільнити? Зрештою, простір, у якому ми живемо, потребує не менше уваги й поживку, ніж наше тіло. Ми, люди, можемо харчуватися фаст-фудом і консервами або використовувати якісні продукти; з іншими людьми можемо поводитися зверхньо та поверхово або ж з любов’ю та увагою. З приміщенням і життям у ньому ми поводитимемося так само, і це справляє вплив аж до виховання. Говорячи словами Лінди Томас, ми можемо створювати простір, у якому процвітали б люди, тварини та рослини.

Написанню цієї книжки передувала тривала лекційна діяльність її автора в різних країнах світу, завдяки якій Лінда Томас змогла достукатися до багатьох людей. Її лекції позначені переживанням, що виходить із власного практичного досвіду та багатьох надихаючих прикладів. Читаючи її книжку, можна зануритись у її багаторічну діяльність і самому скористатися її плодами, практикуючи подібне в домі, сім’ї та саду.

2011

Моніка Кіль-Хінріксен

І. Початок – про прибирання та догляд

1. З Південної Африки до Швейцарії

Якщо понад 20 років інтенсивно займатися однією певною справою, то коли-небудь неодмінно прийде якесь маленьке відкриття. Так сталося й зі мною – стосовноприбирання.

Я належу до тих жінок, які мріяли тільки про одну професію – домогосподарки і матері. Проте, як це зазвичай трапляється в житті, доля внесла в мої плани певні корективи.

Я народилася 1953 року у Південній Африці четвертою дитиною в сім’ї. Дітей усього було семеро. Ми жили в найрізноманітніших місцях, але в моїх спогадах насамперед зринає маленьке подвір’ячко з дуже бідними селянами. І тут із деякими перервами ми мешкали, починаючи від того часу, коли мені виповнилося чотири роки, й аж до чотирнадцятого року мого життя. Часто мені доводилося чути від інших людей, що багатодітні родини – найпримітивніші. Коли я спитала про це в батька, то отримала таку відповідь: «Примітивними є лише ті, хто махнув на себе рукою, хто живе в бруді й припинив доглядати за собою і за простором довкола, – люди, які втратили почуття людської гідності».

Ця відповідь запала мені глибоко в душу. Позаяк ми були бідні, говорив нам батько, єдиний капітал, що його ми маємо, – це наша інтелігентність і готовність трудитися. Він дуже рано пояснив нам, що ніколи не буде грошей на стипендії і що ті з нас, хто захоче здобути вищу освіту, муситимуть добиватися стипендій своєю старанністю. Ми жили тим, що давала нам земля, і з раннього віку вчилися вирощувати овочі, збирати і переробляти їх. Ми вчилися варити й пекти, штопати одяг і шити одяг. Та прибирати нам ніколи не доручали. Ми навіть не застеляли ліжок і взуття не мали чистити самі.

Коли мені було чотирнадцять, ми переїхали до Йоганнесбурга – величезний шок для мене! Це був геть інший світ, без природи. У невеликій сільській громаді я відчувала багато індивідуальної уваги, а тут ми стали одними з багатьох – анонімними. Усі мої брати і сестри знали, яку оберуть професію чи яку вищу освіту здобуватимуть. А для мене, як я вже казала, завжди було зрозуміло: буду домогосподаркою та багатодітною матір’ю де-небудь на фермі. Диплом для цього не потрібен, тож я й не мала наміру вступати до університету.

Оскільки після школи я не одразу знайшла собі чоловіка, мені довелося шукати роботу. Я отримала місце в банку в Йоганнесбургу і в цей час познайомилася зі швейцарцем, за якого і вийшла заміж у двадцять три роки. Через два дні після весілля, 2 лютого 1977 року, ми виїхали до Швейцарії.

Спершу планували провести у Швейцарії лише один рік. За цей час мій чоловік збирався все підготувати для еміграції до Південної Африки. У день приїзду до Швейца­рії я відкрила для себе книжки педагога та філософа Омраама Міхаеля Айванхова (1900–1986), які справили великий вплив на моє життя. Зустріч з духовним ученням була для мене визволенням після суворої реформаторської церкви, у лоні якої я зростала у Південній Африці. Я одразу ж зрозуміла, що можливість учитися в цієї людини, якій на той момент було вже сімдесят сім років, для мене набагато важливіша, ніж повернення назад до Південної Африки. І ось уже понад 30 років я все ще живу у Швейцарії.

Мені довелося довго чекати власних дітей. Моя дочка народилась у 1982-му, а син – у 1987-му. Невдовзі після мого прибуття до Базеля я познайомилася з однією лікаркою, яка стала для мене другою матір’ю. Я була зачарована здібностями її дітей. У її домі я насолоджувалася чудовими картинами, глиняними скульптурами та предметами з міді. І дуже здивувалася, дізнавшись, що авторами цих витворів мистецтва є її діти, яким на той час було чотирнадцять і шістнадцять років. До того ж, вони грали на різних музичних інструментах і в розмовах з ними мене вражала їхня ерудиція. Коли одного разу я сказала цій знайомій, що вважаю її дуже хорошою матір’ю, бо її діти так різнобічно розвинені, вона відповіла: «Я, звісно, стараюся, проте багато чим я також завдячую і школі, у якій вони навчаються». Вони були такими чудовими, і я знала, що з таким вихованням мало бути пов’язане щось дуже глибоке і послідовне.

Так я вперше дізналася, що існують вальдорфські школи, або школи Рудольфа Штайнера. І після відвідин ярмарку в одній зі шкіл Рудольфа Штайнера я зрозуміла: мої діти (тоді ще ненароджені) ходитимуть до школи тільки такого типу.

2. Клінінгова компанія та криза

Майже через десять років, коли моїй доньці було вже чотири роки і настав час відвідувати дитячий садок, я повідомила її батькові, що обрала для неї вальдорфську школу. Проте чоловік вважав, що державна школа достатньо хороша для дітей: «Проте якщо ти цього так хочеш, це твоя справа, але тоді тобі доведеться фінансувати це самостійно».

У мене в той час на руках була новонароджена дитина, і я взагалі не знала, що мені робити. Перед моєю першою вагітністю я працювала секретарем в одній американській компанії, проте повертатися на цю роботу не бажала. І я запитала в однієї подруги, діти якої вже навчались у вальдорфській школі, як я могла б заробити достатньо грошей на школу, не залишаючи постійно своїх дітей самих. Вона порадила мені: «Спробуй організувати власну справу. Почни з клінінгової компанії, яка чесно намагається працювати екологічно. Нічого подібного сьогодні ще немає».

Ця ідея мені одразу сподобалася: я не вагалася жодної хвилини. Я вже знала: це я робитиму.

Подрузі це теж пішло на користь: вона керувала фабрикою екологічних засобів чищення в тому самому селі, і, організувавши компанію, я стала її найкращою клієнткою.

Здійснювати прибирання професійно, звісно, не було для мене чимось само собою зрозумілим. Я була південноафриканкою, яка виросла в епоху апартеїду і ніколи не прибирала самостійно. Адже в той час навіть найбідніші білі південноафриканці мали прислугу, позаяк чорношкірі здебільшого були ще біднішими. Чоловіки працювали на землі, а їхні дружини допомагали по господарству й отримували за це їжу та одяг. Робітники будували собі хижі, отримували клаптик землі для власного користування і, наскільки це було можливо, кілька курей та козу, щоб було молоко.

Вирішивши організувати клінінгову компанію, я вирушила в цікаву, але водночас і напружену подорож у незвідане.

Я одразу ж заходилася з’ясовувати різні можливості. Як мені створити компанію? Чим мені, власне, доведеться прибирати, якщо моїм клієнтом стане, наприклад, школа? Як ітимуть справи з добором кадрів та їхнім соціальним забезпеченням? Далі, звісно ж, страховка! У Швейцарії є дуже багато різноманітних обов’язкових страховок. Як складають оферту? Скільки взагалі коштує прибирання? Через шість місяців інтенсивної підготовки у березні 1988 року я отримала своє перше велике замовлення від вальдорфської школи.

Усе виявилося, певна річ, не так просто, як я собі уявляла. Прибирання не було моїм покликанням, і в цьому плані я не мала особливого таланту. Мені довелося багато чого навчитися, причому не лише в галузі прибирання, а й насамперед у галузі людських взаємин.

Працюючи прибиральницею, я зіткнулася з двома речами: байдужістю і нелюб’язністю, що часом переходила в неповагу. Приміром, з тобою запросто переходять на «ти», чоловіки можуть дозволяти собі певну «розкутість»… Сюди ще додається й те, що робота прибиральниці – це «самотня» праця. Ми, прибиральниці, часто залишаємося на самоті, коли виконуємо свою роботу. Ця самотність знайома багатьом матерям, які занурені у свої звичні хатні справи.

Від самого заснування компанії я працювала переважно з матерями, що перебували в подібній ситуації і мали дітей того самого віку. Одна мама хотіла отримати водійські права і мала це фінансувати самостійно. Друга бажала мріяла купити для сім’ї піаніно. Завжди, коли я отримувала велике замовлення, чотири-п’ять матерів ішли працювати, а одна лишалася вдома доглядати за всіма дітьми і на всіх готувати їжу. Мама, яка доглядала за нашими дітьми, отримувала рівно стільки ж, скільки й ті, що прибирали. Це був чудовий час для нас усіх. Ми мали однакову життєву позицію й були дуже цілеспрямованими.

Нарешті настав час, коли піаніно було куплено, водійські права отримано, діти пішли до школи, тож потреба в няньці також відпала. Відтоді я почала працювати зі студентами.

Приблизно за пів року після того, як я заснувала свою компанію, у мене настала глибока криза ідентичності. Мені було важко стикатися з неповагою до себе. Ще надзвичайно засмучувала мене і певна байдужість: хоча люди знали, що я прийду прибирати, вони не вважали за потрібне ні в чому навести лад, а інколи – навіть навпаки. Якийсь час я запитувала себе: ти переконана, що готова роками виконувати цю роботу? Чи хочеш ти постійно прибирати за іншими людьми, вичищати чужий бруд і витримувати цю постійну байдужість?

Коли хтось робить прибирання своєю професією, лю­ди думають, що він або нічого іншого не вміє, або ж потребує грошей. Спершу дуже часто люди навіть не знали, як поводитися при зустрічі зі мною. На вулиці, на парковці щиро віталися, та щойно я заходила до школи – у халаті і з візком із засобами для чищення, – реакція була геть ін­шою. Часто відчувалося щось на кшталт ніяковості. Не я ніяковіла – вони! Інколи зі мною взагалі не віталися. Віталися з усіма, та тільки не з прибиральницею. У мене було таке відчуття, начебто нас, прибиральниць, просто виключали з поля зору й дивилися повз, позаяк ми нагадували їм, що робимо те, що, власне, мали б робити вони самі.

Аби уникнути непорозумінь: я нічого не маю проти того, що інші люди користуються працею прибиральниці, навпаки – я вважаю, що це важливо. І якби не було можливості прибирати для інших людей, я не змогла б навчитися нічого з того, що тепер знаю. Однак цікаво, що в людей, що наймають нас, більше умов щодо прибирання, аніж у нас, які цю роботу виконують.

Байдужість та необов’язковість

Одна пані попросила мене регулярно прибирати її дім. Батько працював, і в домі було ще троє дітей і багато тварин. Вона пояснила мені, що вже намагалася співпрацювати з багатьма людьми, але ніхто не тримався довше місяця. І вона сподівається, що я як професіонал зможу цю справу налагодити. Ми домовилися, що я приходити­­му раз на тиждень і прибиратиму впродовж чотирьох го­дин – це був справді великий будинок. Я дуже здивувалася, коли в домовлений день виявила в приміщенні суцільний хаос. Брудний посуд, зібраний приблизно за три дні, стояв скрізь, підлога була всіяна найрізноманітнішими предметами. Майже в усіх кімнатах був використаний посуд і навіть залишки їжі – я не повірила своїм очам. Господині, звісно, удома не було, і я почала розчищати територію, мити посуд і робити все, що тільки можна. Незадовго до того як мій час добігав кінця, прийшла пані і страшенно обурилася через те, що я ще не все прибрала, як ми про це домовлялися. Я звернула її увагу на те, що домовленість передбачала прибирання, а не ліквідацію цілковитого безладу і миття посуду! Пані намагалася якось виправдатися, але я наполягала на домовленості. Наступного разу я побачила те саме, що й уперше. І це був мій останній раз у цьому домі.

Особливо мене вражає одна певна форма необо­в’яз­ковості. Адже нині кожний дорослий знає про необхідність захисту навколишнього середовища, однак багато хто нічого для цього не робить, а якщо й робить, то дуже мало. Мене досі дивують засоби для чищення і для догляду за тілом, що їх я знаходжу, прибираючи в різних домах. У багатьох школах і приватних будинках у шафках для прибирання стоять надзвичайно потужні хімічні засоби для чищення. Відмовки, певна річ, є завжди: екологічні засоби для чищення дуже дорогі і їх потрібно набагато більше, бо вони не так добре діють, як звичайні. Той, хто таке каже, не знає, про що він каже: понад двадцять років я керувала клінінговою компанією і лише в рідкісних випадках, коли вже не допомагало ніщо інше, використовувала неекологічні засоби.

Певний час мені доводилося прибирати вночі, адже тоді я не могла дозволити собі няню для дитини. Вклавши своїх дітей спати, я лягала й сама, аби близько опівночі, коли чоловік і діти вже міцно спали, знову встати і приблизно до п’ятої ранку прибирати школу. Це був особливий і важкий час. Хоча сотні тисяч людей роблять це щодня, для мене це був геть новий досвід.

Школа стояла на певній відстані від міського шуму, і через це вночі там було дуже тихо. Спочатку я обходила приміщення, аби пересвідчитися, що всі вікна зачинені. Я дивилася, чи не сховався хтось де-небудь. За цей час у мене добре розвинувся слух! Я навчилася розпізнавати якість звуку. Коли він загрозливий, а коли заспокійливий? Коли взимку о четвертій ранку з шумом вмикалося опалення, я вже знала: незабаром кінець мого робочого дня!

З.Три запитання

Під час цієї нічної праці, роблячи ритмічні пробіжки вгору й униз сходами, я мала багато часу на роздуми. І не лише про роботу, а й про зміст цієї діяльності. Знову й знову зринали переді мною три запитання.

Перше звучало так: Як я зможу все це витримати у найближчі вісімнадцять років?

Друге: Як діють на людей різноманітні приміщення? Я відчувала, що вони дуже різні. Я запитувала себе: як впливає на школярів той чи той клас? Або: як діє спальня на дитину, що спить, або офіс чи терапевтичний кабінет– на людину, що там працює?

Третє: Як я можу впливати на ці настрої, що живуть у приміщеннях? Як діє приміщення після того, як я в ньому попрацювала? Чи можу щось зробити для того, аби приміщення і те, що там має відбуватися, після прибирання поліпшилися?

Це були мої центральні запитання. І в міру того як я надавала їм простір, поступово приходили й відповіді.

На запитання про те, як мені все це витримати, я внутрішньо відповіла словами, що їх одного разу десь почула: «Якщо ти не можеш робити того, що любиш, навчися любити те, що робиш». Однак це значно легше сказати, аніж зробити. Я не можу, приймаючи студентку на роботу і вказуючи на візок та 60 туалетів, попросити її: «Прибери це все і намагайся робити це з любов’ю!» Це неможливо. Бажання розвинути в собі інакше ставлення до своєї діяльності має виникнути глибоко всередині.

Потім з’явилася відповідь на наступне запитання: Як мені навчитися любити прибирання? Я згадала легенду, яку чула багато років тому. В одному монастирі жив монах. Це була дуже простий чоловік, і він виконував усі ті роботи, що їх інші монахи надто мало цінували: прибирання, миття посуду, миття підлог. Але він мав свій особливий спосіб. Перед кожною роботою він промовляв такі слова: «Господи, поки я мию цю тарілку, пошли мені янголів, аби вони зробили моє серце таким же чистим, як я цю тарілку». Або іншим разом: «Господи, поки я мию цю підлогу, пошли мені на поміч янголів, аби кожен, хто ступить на цю підлогу, зміг відчути їхню присутність». І так до всього він мав своє висловлювання.

Це помітили інші монахи. Вони, звісно, були зворушені, але не більше. Багато-багато років працював він таким чином. Легенда розповідає, що одного разу, коли монах прокинувся вранці, на нього зійшло просвітлення і що люди звідусіль приходили до нього повчитися його мудрості.

У цьому зв’язку я згадала випадок із дитинства: моя мама інколи потребувала трохи спокою, тож на канікулах нас, дітей, щороку на два тижні відвозили до бабусі. А бабуся, коли їй теж треба було відпочити, давала нам у руки серветку, трохи засобу для чищення срібла, і дозволяла натирати до блиску срібні кубки. У матері було шестеро братів, усі – чудові спортсмени, і тому в бабусі у величезній шафі за скляними дверцятами товпилася безліч срібних кубків. Одного разу я обрала зовсім маленький кубок. Він привернув мою увагу тим, що був темно-фіолетовим, майже чорним. Я заходилася терти його серветкою із засобом для чищення. Коли, зрештою, де-не-де почав з’являтися блиск срібла, я подвоїла старання і працювала далі, допоки кубок не засяяв повним блиском.

Якщо шибка брудна, ми не можемо добре бачити крізь неї, навіть коли яскраво світить сонце. Раніше, коли ще користувалися гасовими лампами, господині доводилося щодня чистити лампу, в іншому разі світло полум’я було тьмяним.

Я подумала: це як з монахом. Позаяк так багато янголів постійно мили та чистили все навколо нього, він мусив коли-небудь засяяти у променях мудрості. Тоді я зрозуміла: усе, що ми робимо назовні, діє також у нас всередині.

Сюди доєдналися й інші спогади з мого дитинства. У мене було багато братів і сестер, і один з моїх братів часто виходив до сніданку не в гуморі. Тато запитував: «Ти знову встав з лівої ноги?» Через роки я зробила з цього зауваження вправу: вранці після пробудження я намагаюся одразу ж випростатися. Я сідаю на край ліжка і намагаюся відчути, чи не пригадується мені щось із ночі. Після цього я цілком свідомо намагаюся встати на праву ногу, аби зробити щось позитивне для свого дня.

І ще один спогад зринає в пам’яті у зв’язку з прибиранням. Після того як наш дідусь загинув в аварії, бабуся переїхала жити до нас. Мама покликала нас, чотирьох дівчаток, до себе і повідомила, що кожна дістає можливість щодня прибирати бабусине ліжко. Вона підвела нас до ліжка і показала, як саме ми маємо це робити. Треба було акуратно складати лляні простирадла. Мама пояснила нам, що бабуся дуже сумна і дуже багато плаче, а тому весь час потрібно як слід витрушувати й вибивати подушку біля відкритого вікна, щоб увесь біль, сльози та сум змогли відлетіти геть. Потім належало ретельно розправити подушку й вимовити певні слова, аби бабуся, поклавши на неї увечері голову, втішилася.

Мені тоді було п’ять років. Тридцять років я не згадувала про це, і лише коли почала жити із запитанням «Як мені навчитися любити свою роботу?» – переді мною знову зринув цей спогад. Мені пригадалося не лише саме завдання, а й те почуття, що виникало під час прибирання бабусиного ліжка. Для маленької дитини таке завдання стало священним, і я виконувала його з цілковитою самовіддачею.

А тепер, будучи свідомою прибиральницею, я достеменно знала: якщо в мене коли-небудь вийде пережити у своїй роботі це почуття сповненої любові самовідда­чі, тоді я навчуся також по-справжньому любити приби­рання.

І так я почала: спершу це були вправи, що їх я весь час повторювала і намагалася виконувати цілком свідомо. Я старалася щось витрушувати з речей, щось витирати з них. Це була для мене своєрідна стратегія виживання, на яку я спиралася. З часом це стало потребою, я відкрила сенс своєї професії, і це сповнило мене великої радості. Що довше я працювала з таким ставленням, то більше навчалася свідомо пов’язувати себе зі своєю робо­тою.

Через багато місяців одного суботнього ранку я прибирала в дитячому садочку моєї доньки. Ніколи раніше я не бачила таких маленьких унітазів, як у дитсадку. Поки я стояла навколішки перед таким маленьким унітазом, збираючись почистити його, переді мною постав образ моєї донечки. Гадаю, я вперше усвідомила: той, хто прибирає, власне, завжди робить це для інших людей. Тоді це й сталося – я знову змогла пережити це почуття самовіддачі в усій його силі.

Завдяки цьому я зрозуміла також, що очищення завжди відбувається на трьох рівнях: спочатку я приби­раю щось фізично; водночас мені хочеться також очис­ти­ти щось усередині себе, і, зрештою, я також хочу за­­лиши­ти подарунок людям, які використовують ці при­мі­щення.

Нині, після двадцяти років прибирання, маючи за спиною великий досвід, я від щирого серця можу сказати, що я все ще люблю свою роботу.

4. Прибирання та догляд

З часом я зробила для себе одне важливе відкриття: існує величезна різниця між тим, коли ти просто прибираєш і коли ти доглядаєш за приміщенням. Прибираючи, ми усуваємо бруд. І трапляється, що результат прибирання зводиться нанівецьуже через п’ять хвилин: не встиг іще домити коридор, а вже хтось прогулявся мокрою підлогою; щойно натер до блиску підлогу, як ди­тина приносить якусь цікаву для неї знахідку, що її во­на дістала з пісочниці. Від цього часто просто руки опускаються. І прибирання перетворюється на якесь неминуче зло.

А якщо ми спробуємо цілком свідомо і з любов’ю виконувати цю роботу, з повною самовіддачею проникати кінчиками пальців у кожний куточок, тоді ми перетворюємо прибирання на догляд. Ми торкаємося вже не лише фізичного – змінюється вся атмосфера. У приміщенні помітно світлішає. І що найбільше дивує: результат догляду за приміщенням тримається набагато довше, ніж коли ти просто прибираєш бруд.

Одна літня пані, дізнавшись про мій спосіб роботи, попросила мене зробити генеральне прибирання в її квартирі. Вона чула, що якщо прибираю я, то чистота зберігається довше. Я постаралася прибрати її квартиру так добре і ґрунтовно, як тільки могла. За десять днів пані зателефонувала мені і сказала: «Так і є! Знаєте, фрау Томас, я вже маю помічницю, яка приїздить раз на тиждень прибирати мою квартиру, та не минає і трьох днів, як усі речі знову вкриваються пилом. Цього разу я перевіряла щодня і ось лише сьогодні вперше побачила пил». Дивним було й те, що як тільки я полюбила свою роботу, зміни помітили і клієнти.

Архітектор, з яким я бачилася лише один раз при підписанні контракту, раптом з’явився одного вечора в четвер. Він хотів просто зі мною привітатись і запитати, як мої справи, подякувати за добру роботу, яку я виконую в його приміщеннях.

Звісно, моя нова репутація мала для мене і певні недоліки. Усе знов і знов через велику кількість нових зобов’язань доводилося віддавати прибирання колегам. Мені приходили скарги, оскільки деякі клієнти вважали, що вже не так чисто прибрано. Проте це було неправдою (або частковою неправдою), адже я не прибираю чистіше за колег. Інші люди, мабуть, не усвідомлюючи цього, помітили, що мій спосіб роботи став невід’ємною частиною мого життя.

Доглядаючи за приміщенням, ми не просто усуваємо бруд – ми створюємо простір для чогось нового. Що ж таке це нове? Хто наповнить цей простір? Це, певна річ, питання! Стосовно цього я намагалася бути дуже стриманою і не нав’язувати власних уявлень.

Відповідь прийшла через три роки. У той момент, коли я навчилася виконувати свою роботу з любов’ю та самовіддачею, я навчилася переступати поріг будь-якого приміщення без будь-якої оцінки. Просто сприймала його як своє завдання, і що занедбанішим воно було, то цікавішим ставало моє завдання. Я ніколи не відчувала відрази, навіть прибираючи найбрудніші туалети. Я ніколи не думала: «Господи, ну що за нехлюйство!», я просто думала: «Зараз це твоє завдання».

Ґетеанум

1992 року мені запропонували взяти на себе прибирання Ґетеануму в Дорнаху. Ґетеанум є міжнародним культурним центром Антропософського руху, де міститься також Вільна вища школа духовної науки. Це була велика честь для мене, і я сприйняла це як вінець мого завдання.

Уже 1989 року одна співробітниця моєї компанії взяла на себе прибирання санітарної частини Ґетеануму. Я систематично заміняла її. Прибирати треба було 64 туалети. Тут я навчилась опускатися на коліна перед унітазами. Згинаєшся, розгинаєшся, обходиш напівколом, щоб знову зігнутися, – починає просто паморочитися в голові. Тоді я ще не мала досвіду, і невдовзі помітила, як погано це згинання позначається на моїй спині. Я опускалася навколішки перед унітазом, аби ґрунтовно його почистити й справді дістатися до всіх куточків: на дні, під краями, біля кріплення сидіння або, у сучасніших туалетах, від нижнього боку унітаза до того місця, де він прикріплений до стінки. З цієї позиції змінюється весь світ. Сприймаєш туалет цілком інакше, не лише органами чуттів! Змінюються жести й стиль доторку до унітазу. Я вже намагалася, закінчивши роботу, випростовуватися цілком свідомо. Усе це стало для мене особливим досвідом. У мене було сильне сприйняття власного випростовування, і водночас щось змінювалося в атмосфері туалету. Я дуже часто це повторювала, аби перевірити, чи, бува, я не фантазую. Та щоразу повторювалося те саме відчуття випростовування та змін у приміщенні.

Я поговорила з подругою, яка, навчалася на лікувального педагога ще в Карла Кьоніга в Кемпхелі1,і вона підтвердила істинність моїх переживань. З окультного погляду, свідомо виконана робота завжди діє на атмосферу – аж до того, що може позитивно вплинути і на людей. Можливо, цю дію можна порівняти з терапевтичною роботою: пацієнт, уже просто спостерігаючи за виконанням терапевтом вправ, може пережити їхню цілющу дію.

Під час цієї моєї роботи в Ґетеанумі в мене було одне дуже знакове переживання. Мені снилося, що мене покликав мій учитель, який на той момент уже помер. Він сказав: «Тепер настав час показати тобі, наскільки важливою є та робота, яку ти виконуєш». Він повів мене до важких дерев’яних дверей і, відчинивши їх, завів в абсолютно незнайому мені кімнату. Там були висока стеля, важкі меблі та виразні картини на пофарбованих стінах. Ми зупинилися на порозі, і вчитель поглядом обвів усю кімнату. Він зробив вітальний жест, після чого заходився дуже гармонійним, плавним, але водночас дуже точним рухом витирати зі столу пил. Учитель обережно брав до рук предмети і з любов’ю витирав їх чистою серветкою. При цьому він казав: «Коли ти очищуєш, то не просто усуваєш пил – ти цілком свідомо створюєш простір для чогось нового. Є невидимі істоти, пов’язані з будь-яким приміщенням, будь-якою річчю, людьми та діяльністю, що має там відбутися. Але це можуть бути добрі істоти, які допомагають, а можуть бути й такі, що створюють перепони. Сам ти не знаєш, чого хоче приміщення, однак дуже важливо створений тобою простір передати істотам, які допомагають, надати його у їх розпорядження. Вони знають достеменно, чого саме потребують приміщення, люди або навіть певна діяльність. Передавай не просто невидимим істотам – передавай лише тим невидимим істотам, які допомагають!» Коли ми виходили з приміщення, він ще раз зупинився на порозі і подивився, чи все добре зроблено, чи все на своїх місцях.

Наступного ранку, коли я чистила туалети, до мене звернувся чоловік, який на той момент був відповідальним за все прибирання в Ґетеанумі. Він попросив мене допомогти, позаяк багато студентів, які прибирають, були відсутні. Закінчивши прибирання туалетів, я запитала в нього, де потрібна допомога. Яким же було моє здивування, коли він привів мене в те саме приміщення, де я минулої ночі слухала напучування свого вчителя!

Відтоді я ніколи більше не заходжу до приміщення з наміром змінити його. Такий спосіб догляду потребує великої уважності до оточення, у якому люди живуть, працюють, навчаються, сплять. Немає сенсу у своєму запалі навести лад нав’язувати цьому оточенню себе самого і свої особливості. Самовідданість учить нас перетворювати те, над чим працюєш.

Замість прагнути щось змінити, я намагаюся створити простір. І тут необхідна неймовірна стриманість, адже я й сама не знаю, що потрібно приміщенню. Чи потребує конкретно ця класна кімната чогось м’якого, гармонізувального, а чи їй потрібна радше формоутворювальна сила? Тим часом духовні істоти, які позитивно налаштовані до приміщення чи до діяльності, підтримують та супроводжують приміщення, точно знають, що потрібно. Таким чином, те, що я можу зробити, – це надати приміщення в розпорядження цих доброзичливих істот. Отже, я працюю завжди за принципом: Нехай буде Воля Твоя.

5. Чи, бува, я не впала з Місяця?

Я справді вірю в глибині душі, що є можливість поєднатися з роботою з прибирання та чищення цілком інакше, ніж це зазвичай заведено. Бути матір’ю і домогосподаркою нині, як правило, означає, що ти по-справжньому не отримуєш визнання у світі. Занадто часто можна почути: «Як це чудово, коли ти можеш дозволити собі весь час бути вдома і не працювати!» Я дуже добре розумію жінок, які кажуть: «Я здобула освіту і маю право на свою професію. Я хочу робити кар’єру так само, як і мій чоловік». Одного разу, коли я поїздом поверталася додому з семінару для виховательок дитячого садка в Ганновері, навпроти мене сіла жінка. За деякий час ми розговорилися. З’ясувалося, що вона – докторка теології і повертається з семінару для вчителів, які ведуть заняття з релігії для дошкільнят. Вона була третьою жінкою-теологом, з якою я познайомилася за останні три місяці, і мене здивувало, що всі вони виявилися феміністками.

Я розповіла їй про свою роботу і про те, як мені шкода, що держава дедалі більше грошей виділяє на ясла замість витратити їх на декретну відпустку для матерів або взагалі на жінок, які воліли б цілком присвятити себе материнству. Її реакція була доволі гострою: сказане мною, на її думку, жодним чином не узгоджується з реальністю, адже не треба прагнути до того становища жінки, яке вже назавжди відійшло в минуле. Жінки не бажають залишатися вдома, вони мають право на професію, на кар’єру. Існують дослідження, які переконливо доводять, що діти, які виросли в яслах (насамперед ті, що перебувають там цілий день), мають набагато кращі соціальні компетенції, розумніші, а також менше по-расистському налаштовані. Молоді жінки, які виросли таким чином, у будь-якому разі переконані в тому, що це добре і що саме так вони бажають жити далі.

Я була надзвичайно вражена і запитувала себе: чи, бува, не впала я сама з Місяця? Чому мене взагалі запрошують говорити про тему, яка так щільно пов’язана з перебуванням удома? І чому тоді на ці заняття завжди приходить так багато матерів?

Я сама працюю і працювала, коли мої діти були маленькими; я обрала самозайнятість, аби самій розпоряджатися своїм часом і залишатися незалежною. Проте собі самій я справді можу сказати, що завдяки абсолютно простій базовій діяльності – прибиранню – багато чого навчилася за ці роки. Я навіть переконана, що це і є мій особистий шлях учнівства. У Йоргена Сміта є висловлювання: «Ми не доросли до свого завдання, однак ми зростаємо разом із ним»2. Я переживала це щодень заново. Якби більша кількість людей могла осягнути глибокий сенс і важливість цього завдання, тоді жінки, що перебувають удома і не працюють у якій-небудь професії поза ним, можливо, дістали б більше визнання й відчували б більшу радість та задоволення від хатньої роботи.

У своїх лекціях та на семінарах з теми прибирання я завжди прагну повідомити людям те, що роблю і переживаю у своїй професії. Багато людей, знайомлячись із моїм досвідом, можуть краще зрозуміти й визначити те, що вони переживають самі. Це допомагає багатьом по-новому організувати свою повсякденність і відкритися для сприйняття нових ідей. Вони просто відчувають: «То я ж також міг би це як мінімум спробувати!»

Я дуже стараюся виконувати свою роботу в християнському сенсі. У чому насправді полягає сенс будь-якої діяльності? Чи ми просто виконуємо роботу, а чи прагнемо працювати так, щоб наша праця приносила зцілення? Коли ми чистимо, прибираємо, доглядаємо – що це означає для духовного світу? Який вплив це справляє?

Усе, що в житті повторюється, може стати рутиною, притупитися, заколисувати або ж, якщо включити усвідомлення, стати шляхом учнівства. Якщо мені справді вдається відчувати радість, перетворюючи хаос на порядок, якщо я постійно намагаюся освіжити все старе та брудне, запобігти занепаду та руйнації і якщо я прагну повернути красу і вдихнути в неї нове життя, то це цілком точно має не менше значення, ніж коли лікар допомагає хворій людині знову стати здоровою.

Прибирання – це така важлива частина домашнього життя і так багато людей знов і знов кажуть мені: «Я не маю проблем у своїй професії. Там я можу годинами працювати і цілком віддаватися роботі. Проте вдома це так важко, і хатня робота мені взагалі не видається такою важливою». Але ж наш дім є і завжди залишається (або принаймні має бути) тим місцем, де ми можемо відпочити, відновитися й дозволити собі бути самим собою. І тут ми можемо на практиці втілювати цю велику народну істину: «Благодійність починається з власної оселі» або, іншими словами: «Передусім треба думати про свою родину». Те, що ми з любов’ю виконуємо вдома, ми здатні надійно захистити і поза ним.

Ще одне важливе соціальне завдання прибирання полягає в збереженні речей і створенні приємної атмосфери. У приємній атмосфері ми краще відновлюємося фізично й душевно. Моя мати завжди казала: «Дитина швидше одужує у свіжій постілі і в чистій кімнаті». Тож прибирання є абсолютно екзистенційним досягненням для суспільства, і, що є не менш важливим, свідоме, екологічно чисте прибирання так само є екзистенційним для природи. Наш дім не лише надає нам захист – він формує простір, у якому ми відпочиваємо, харчуємось і відновлюємося душевно та духовно. Одним із основних результатів роботи по дому є створення основи для того, аби наші діти зростали там не лише фізично, а й душевно. Щоб вони мали можливість розвивати свої соціальні компетенції, здібності, а також здоров’я для того, щоби формувати нове покоління.

Що таке соціальні компетенції? Що формує соціальну основу? Як щодо відповідальності, коли ухвалюють рішення зачати дітей, створити сім’ю?

Я шість років марно намагалася завагітніти і щоразу, коли знову нічого не виходило, говорила собі: «Ти ще недостатньо добре підготувалася». Після дворічного навчання якийсь час я вела для молодих жінок курси з підготовки до пологів і супроводу вагітності. Просто вражало, з якою безліччю страждань я зіткнулася, хоча це мало би бути такою радісною подією в житті жінки! Протягом тривалого часу у мене була мрія мати великий дім, де молоді люди могли б готувати себе до зачаття дитини, вагітності та материнства. Тоді мені стало цілком зрозуміло, що народження дітей має починатися з виховання батьків. Якби батьки, передусім – матері, розуміли своє завдання правильно, тоді вони могли б змінити весь світ. Звісно, нині не в тренді бути всього лише матір’ю та домогосподаркою. Догляд за нашим домом і турбота про наші сімейні стосунки рідко бувають видовищними і гламурними. Адже ми не перебуваємо у світлі софітів, коли міняємо пелюшки або чистимо туалет. Здійснюючи догляд, ми стикаємося з життям. Саме там, у цій розтяжці між потребами фізичного життя і нашим прагненням до гармонії, порядку та краси, ми знаходимо догляд. І в батьківстві, і в догляді йдеться про створення атмосфери, про перетворення внутрішнього та зовнішнього простору.

Для мене справжній догляд – це алхімічний принцип. Він має дуже багато спільного з магією. Не варто шукати магічні сили у формулах чи складних ритуалах! Тайна магії полягає в ставленні, у настроєвості. Знайшовши правильне ставлення, ми стаємо володарями магічного слова, завдяки якому можемо комунікувати не лише з людьми, а й з тваринами, рослинами, каменями та предметами. Це ставлення кожен має знайти для себе. Однак для цього дуже важливо культивувати в собі повагу до всього сущого. Якби кожен намагався знайти правильне ставлення до іншого, це стало б початком вирішення багатьох проблем.

Питання саморозвитку, самореалізації та шляху учнівства, поза сумнівом, є важливим. Та чи має і чи може все це відбуватися тільки поза домом? Чи не слід нам спробувати вдатися до саморозвитку та самовиховання в усьому, що ми робимо?

В одному із семінарських циклів, присвяченому хатній роботі матері і господині тодішній голова Антропософського товариства Манфред Шмідт-Брабант порівнював її зі жрицею. Молода жінка, що сиділа позаду, сердито прошипіла: «Я не бажаю бути ніякою жрицею, хочу бути просто нормальною матір’ю та дружиною, і вже одне це доволі складно!» Так само й тут: жриця ти чи ні – залежить від внутрішнього налаштування. Принцеса відрізняється від служниці лише способом виконання того самого завдання. Ідеться про прагнення зростати в міру виконання завдання. І якщо цю діяльність, це завдання зробити своєю «кревною» справою, тоді нам може бути дарована витримка.

Я знову й знову згадую висловлювання того самого Манфреда Шмідта-Брабанта: «Колись існували місця посвячення. Нині посвячення відбувається у повсякденності»3. Він був переконаний, що джерелом нового містеріального суспільства має стати хатнє господарство, позаяк нові людські співтовариства виникають там, де батьки, і насамперед – матері, діють, виходячи зі спіритуального. Це потребує мужності та відданості справі, проте будь-яке знання про духовне лише тоді є справжнім, коли воно застосовується й у повсякденному житті.

Те, що ми робимо для Духу, стає нашим здобутком. Ніхто не може відібрати в нас цей здобуток – тут ми всі рівні, тут в усіх нас однакові шанси.

Сон, який пояснив мені важливість створення простору, вказував також на сферу, що на той час була для мене ще геть незвіданою: істоти, які допомагають, та істоти, які перешкоджають, супроводжуючи роботу.

IІ. Людина, її дім та її помічники

Природа жива, і ми мусимо ставитися до неї з повагою. Можливо, ви скажете, що не бачите, яким чином ваша повага могла б щось для неї змінити. Припустімо, що це для неї нічого не змінює, однак тоді це принаймні змінює дещо для вас. Якщо ви уважно ставитеся до каменів, рослин, тварин, людей і навіть до предметів, які вас оточують, тоді розвивається ваша свідомість, вона розширюється – і ви збагачуєтесь усім тим життям, яке дихає і вібрує довкола вас. Допоки ви цього не зрозуміли, не дивуйтеся, якщо почуваєтеся неспокійно, дезорієнтовано і в порожнечі.

Ви хочете кожний день свого життя наповнювати сенсом? Тоді подумайте про те, що ви пов’язані із силами та сповненими світла істотами і що ви з ними можете спілкуватися. У цьому безперервному спілкуванні з безліччю створінь ви відчуєте, що таке справжнє життя. «Але, – можливо, запитаєте ви, – як мені цього досягти?» Через повагу і через любов — іншого засобу не існує. Якщо ви поважаєте природу, любите її, вона розмовлятиме з вами, через це й ви самі – частина природи4.

1. Терпіння, мудрість, благочестя, довіра до життя

Весь час кажуть, що людина – це вінець творіння. Їй було ввірено догляд за садом Едему. У багатьох історіях про сотворіння світу і традиціях людині доручалося доглядати за Землею і за істотами, які живуть на ній.

Це лишається незмінним, проте людина, здається, забула на якийсь час про своє завдання. Таке враження, що, замість доглядати Землю з її творіннями і зберігати їх, вона десятиліттями концентрується на їх використанні.

Людина має потребу в природі, аби вижити, харчуватися, будувати дім і т. ін. Звісно, у своєму використанні природи ми зайшли занадто далеко. Зрештою ми її вивели з рівноваги. Види вимирають, ліси хворіють, відбувається дедалі більше природних катастроф і дедалі більше територій занепадає. На щастя, нині зростає число людей та організацій, які намагаються згадати відпочаткове завдання людини. І все-таки: природа існує для людини, і людина, своєю чергою, існує для природи. Є і мають бути дарування і прийняття дарів.

Кілька років тому, у четвер по обіді, у Ґетеанумі я брала участь у збиранні відходів, позаяк сміття відвозять завжди у п’ятницю вранці. У спеціальному приміщенні ми пакуємо заздалегідь зібрану з усієї будівлі макулатуру, а потім її спресовують для утилізації. Того четверга, саме коли я перекладала папір із мішків у коробки, звідти вилетіла брошура. Я одразу ж побачила, що брошура англійською, і сказала собі: «Її ти візьмеш із собою додому». Та ледве я так вирішила, прийшов аргумент проти: «Якщо ти її візьмеш із собою, то просто покладеш разом з іншими брошурами – поглянь принаймні, чи є в її змісті щось, що може тебе зацікавити!» Я розгорнула брошуру і побачила в ній доповідь під назвою «Spirituality in daily life von Rudolf Steiner». «Гаразд, – подумала я, – там Штайнер напевно говорить також і про прибирання». Я вирвала сторінки з доповіддю і засунула їх у кишеню. Того самого дня я прочитала цей текст і відтоді перечитувала його багато разів. Доповідь розпочинається так: «Духовна наука дає життєву впевненість і силу, якщо розуміти її правильно. Як можна організувати своє життя, щоб розвиватися?»Я очікувала цілком практичних вправ, однак їх і близько не було, і про прибирання взагалі не було ані слова, тим часом ішлося про те, щó ми можемо в собі розвинути, якщо хочемо допомогти розвиткові нашої Землі.

«Так ми зміцнюємо в астральному тілі, в ефірному тілі й у фізичному тілі через мудрість, благочестя та довіру до життя те найкраще, що ми як люди можемо виробити для всієї еволюції нашої Землі. Так працюємо ми над нашою планетою Земля. Проте водночас ми набуваємо почуття того, що людина не є чимось окремим, ізольованим, що те, що вона виробляє у своїй душі, становить цінність і значення для всього цілого. І так само як немає жодної порошинки, яка не несла б у собі закони Всесвіту, немає і жодної людини, яка через те, що вона робить і що упускає, не будувала б і не руйнувала би Всесвіт. Ми можемо стільки ж дати світовому процесові, що прогресує, скільки від нього відколюємо, бо не дбаємо про нього, не виробляємо в собі життєвої впевненості. Через це ми точнісінько так само беремо участь у руйнуванні планети, як, набуваючи мудрості, благочестя та життєвої впевненості, розбудовуємо її. Так ми поступово усвідомлюємо, як духовна наука може стати зрозумілою нам на рівні почуттів, коли вона охоплює всю людину».

(З доповіді Рудольфа Штайнера

«Терпіння, мудрість, благочестя, життєва впевненість»5)

Завдяки знайденій у смітті доповіді я зрозуміла, що ми не можемо відокремити власний розвиток від розвитку Землі. І це цілком у стилі нинішнього часу: ніколи ще не було так багато пропозицій для розвитку і саморозвитку. Всюди пишуть і кажуть про велнес (Wellness), саморозвиток, самореалізацію, про те, щоб робити щось для свого тіла, духу та душі. Це поширюється аж до реклами йогурту! Будь-який культурний захід або семінар сприймається як щось, що має сенс лише тоді, коли пропонує щось для голови, серця та рук.

2. Будова людини

У багатьох релігійних напрямах та окультних течіях ідеться про те, що людина складається з різних сутнісних членів. Антропософська духовна наука описує чотири сутнісних члени. Насамперед – тіло. До фізичного тіла, поза сумнівом, належить і його минуле. Якщо ми занадто жорстко концентруємося на збереженні фізичного тіла через методику Welness (чи подібні до неї), то це може нам дорого коштувати. Прагнення доглядати за чимось тільки фізично дає нетривалий результат. Це можна помітити по тому, що тоді доводиться постійно вдаватися до чогось нового, купувати щось іще краще. Навіть якщо ми маємо бадьорий вигляд, засмаглий і здоровий, далеко не факт, що здорові наші нерви або що ми тримаємо під контролем свої почуття (не кажучи вже про їх сплески).

Фізичне тіло не може зберігати себе живим власними засобами; полишене на самого себе, воно почало б загнивати, розкладатися, розпадатися на порох – так, як це відбувається в разі смерті. Живим фізичне тіло зберігає невидима енергія – наше життєве, або ефірне тіло. Воно не складається з речовин, воно складається з життєвих процесів, ритмів, динамік (тобто процесів, що відбуваються в часі). Кожна істота демонструє нам у своєму зростанні, цвітінні та вмиранні такі процеси. Життєве тіло зміцнюється ритмічними процесами, такими як регулярне прийняття їжі, чергування сну і пробудженість, прогулянки і т. ін.

Однак ми складаємося не лише з життєвих процесів. Ми можемо чудово підтримувати ритми, споживати корисні продукти, наповнювати своє дозвілля сенсом – і все-таки цього замало для справжньої довговічності. Коли ми нещасні, коли ми, можливо, лягаємо спати, обтяжені турботами або гнівом, ми не відпочиваємо. Ми маємо почуття, бажання, мрії, а також прагнення їх втілити. Для нашого здоров’я відіграє роль і те, як ми мислимо, як формуємо свою думку і як вирішуємо завдання. Радію я чи розчарована, чи роблю все відповідно до своїх уявлень, не озираючись на своє оточення?