Примхи пристрасті: Історії про книжки та кохання ebook

У «Примхах пристрасті» Маркус Ґассер намагається дати відповідь на питання «Як кохали класики?» і пропонує читачам пережити разом з ними ті миті, коли світ перевертається догори дриґом від щастя чи душевного болю. Ця надзвичайна панорама історій кохання зі світової літератури — нікого не залишить байдужим. Адже, зрештою, чи стали б ці письменники знаними на весь світ, якби в їхньому житті не вирували полум’яні емоції великого кохання.

Усі права застережено. Жодної частини цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати в будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-553-008-5

© 2019 Carl Hanser Verlag GmbH & Co. KG, München

© Ганна Гнедкова, український переклад, 2022

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2023

Маркус Ґассер

Примхи пристрасті: Історії про книжки та кохання

На відміну від деяких романів, у цій книжці не вигадані

жодна особа й жодна подія. Її автор переймався лише одним:

бажанням розповісти правдиві історії так,

щоб вони не програвали витворам фантазії.

Безсмертна пара

Почнемо з таємниці

1

Улітку 1974 року Ричард Ніксон звільнив посаду президента Сполучених Штатів, а Фріда Г’юз утратила віру у свого батька, який був для неї майже Богом.

Її батько, Тед Г’юз, був щедрий на слова, коли знайомив її з назвами дерев та зірок, які передрікали її долю, із плавним летом яструба в повітряному потоці. Проте, хай коли б Фріда запитала про ранню смерть матері, він лише стисло й смутно відказував, що та померла від хвороби легень. Донька хмурилася, але вірила.

Одначе тепер, у девонському недільному таборі, де чотирнадцятирічна дівчина оволодівала письмом, підвладним лише її батькові, у комірці з сонцевизолоченими порошинками, одна з дівчат завірила Фріду з театралізовано холодним поглядом, що її мати Сильвія Плат укоротила собі віку. І що це всім відомо. Пружинисте ліжко, у якому досі мрійливо розгойдувалася Фріда Г’юз, заскочено рипнуло, і в одну мить її батько виявився брехуном, як і решта дорослих.

Щось їй підказувало, що в історії відомих батьків-поетів було щось не так, що за нею крилася якась таємниця, і коли вона врешті приперла батька до стінки, той вигукнув — зі знесиленням, і з полегкістю: «Як це пояснити трирічці, десятирічці, як це пояснити тобі зараз?». Як узагалі комусь пояснити, як пояснити передусім собі те, що ти пережив майже класичну історію кохання? Як пояснити неймовірно щасливі роки, а відтак падіння в безодню?

2

Коли одного лютневого вечора 1956 року Сильвія Плат і Тед Г’юз побачилися вперше, обоє немов забули все, що їхні очі бачили досі. Це був ефект: «Бум!», це був «Бах!», — написала Сильвія Плат на ранок після вечірки у своєму щоденнику; а в Теда Г’юза від самого спогаду про неї — за його словами — розливалося тілом тепло, як від бренді. Пропозицію одруження зробила жінка, а побралися вони таємно: помічник пастора згодився побути дружбою, хоча взагалі-то мав везти цілий автобус дітей у зоопарк.

Вони жили одне одним. Їхня духовна спорідненість сягала так далеко, що на одному боці того самого аркуша пізніше знаходили чернетки вірша Сильвії Плат, а на зворотному — начерки Теда Г’юза. Вони вслухалися одне в одного з благоговінням, із яким ми вловлюємо вухом відгомін моря в мушлі. Не розлучалися ані на день. Вона була його Кеті, він — її Гіткліфом із «Буремного Перевалу» Емілі Бронте: вони переживали те, що буває хіба в романах.

Сім років по тому, лютневого ранку 1963 року, Сильвія Плат поставила сніданок біля дитячих ліжечок Фріди й малого Ніколаса, відчинила дверцята духовки й опустилася на коліна перед увімкненим газом. Що сталося? Чому ця безмежна двоєдність закінчилася такою бідою? Може, проблема була в Теді, може, він щось накоїв — а якщо так, то що й у який саме момент між їхнім знайомством і її самогубством? На якому роздоріжжі ще можна було звернути в інший бік?

Хоча, опікуючись її спадком, Тед Г’юз підніс її на п’єдестал богині, найдовершенішої американської поетки сучасності, його затаврували як убивцю своєї дружини. Спалахнула така боротьба за правду про Сильвію Плат, немовби йшлося про багатомільйонні статки щойно померлої кінозірки. У її віршах шукали рядки про передчуття власної смерті й про рани, яких їй міг заподіяти Тед Г’юз. В Австралії йому довелося перервати читання, коли з публіки залунали скандування: «Губитель!». Хтось чотири рази вишкрібав ім’я «Г’юз» на могильному камені Сильвії Плат у Йоркширі. Тед Г’юз втомився рахувати, як часто звертався до поліції з приводу листів із погрозами кривавого самосуду, що надходили з Товариства імені Сильвії Плат, яке він сам заснував. На все це він відповідав мовчанкою.

Утім, він таки почувався зобов’язаним очистити їхні імена від брехні. Дедалі частіше, на власний подив, він починав дискутувати з Сильвією вголос, так ніби вона була ще жива. Невдовзі по смерті дружини він також потай від усіх почав працювати над ліричною збіркою «Листи до дня народження», що оповідала їхню спільну історію. У цих віршах він хотів, як Орфей — Еврідіку, вивести Сильвію з царства мертвих, повернути її собі й довести їй, що він завжди кохав лише її, її й нікого іншого, і що він кохатиме її й по власній смерті, аж поки з тіні хтось ледве чутно торкнувся його рукою й прошепотів: «Цього разу не кидай мене знов напризволяще». Це були його останні слова, які вона промовила його пером; їх надрукували в лондонській «The Sunday Times» 1998 року, за десять днів до його смерті.

Чи не покинув він її цього разу і справді напризволяще? У своїх «Листах до дня народження» він прикликав пам’ять про їхнє життя вдвох, прикликав рядок за рядком вірші, щоденники, оповідання своєї дружини. Чи зберіг він таким чином, принаймні посмертно, їхній творчий союз, за який Сильвія трималася до кінця? Хай там що він міг замовчати, прикрасити, приховати чи підправити в цих «Листах», раптом читачі замислилися: може, проблема була все-таки в Сильвії, може, вона сама довела себе до відчаю? Зненацька перед ними постав лише вдівець із двома напівсиротами, Фрідою та Ніколасом, «відкинуті життям» — так він писав: «А ти не помреш і так само не вернешся в дім»[1].

Тед Г’юз у віршах Сильвії часто набував різних подоб: хижака, вампіра, когось темного, могутнього, демонічного; тепер вони помінялися місцями. Вивільнившись із кайданів спогадів завдяки «Листам», він віддався в лабета смерті: їхні життя тепер належали всім — тільки не цим двом. Тим важчим видався тягар, що опустився на приголомшений світ після них, — нерозгадана загадка цієї відтоді безсмертної пари: яка ж проблема була в Сильвії Плат і що насправді накоїв Тед?

3

Із часу страждань Ґете у «Вертері» письменники — серед яких і Сильвія Плат, і Тед Г’юз — перевтілюють власні зустрічі з коханням у літературні історії й спонукають свої створіння проживати муки власної пристрасті, як солодкі, так і гіркі: власні тугу, сум’яття й зніяковіння, власні безталанність і блаженство. У коханні ці автори мало різнилися від решти людей. Природа цього почуття відкривалася їм, зрештою, не більше, ніж їхнім читачам. Та їм було достатньо відчувати вплив кохання на себе, щоб знати, що воно справді існує й не минає: ані жахливий його бік, ані піднесений. Звертаючись до цього досвіду в літературі, часто сповідально-чесні й безжальні до себе та інших, вони надають своїм текстам такої самобутньої сили, що їхні персонажі видаються нам цілком життєподібними. Ба’ більше — вражають нас у самісіньке серце знов і знов, як удари грому серед тиші.

Ідеал вічного безтурботного щастя — синонім великого кохання в західному світі — не ввів цих авторів в оману. Ніхто з них не ставить крапку в ту мить, коли закохані, попри майже нездоланні перепони — наречену викрадають, обіцяють нелюбому, родина проти їхнього кохання, — нарешті линуть одне одному в обійми й запливають у тиху гавань шлюбу. Навпаки, саме тут, на думку літераторів, і починалися пригоди: вони розповідали про пари, чиє кохання захлиналося від дріб’язковості, дратівливості й безбарвної буденності, від суперечок щодо правильного виховання дітей, від легковажності або зради, аж доки коханці виймали одне одному душу з тіла й у буквальному сенсі забували, що тримало їх разом.

Вони розповідали, як поступово вигасала жага, як любов вичахала до змагань за владу, до збочених перемов між жертвою й шантажистом, як пара підлаштовувала триб свого життя під одного з партнерів, нехтуючи іншим, як їхнє буття вдвох руйнувало втручання сторонньої людини. І все ж усі ці пари слугували доказом, що тим, хто бодай раз пройшов крізь горнило любові, не загрожує посередність. Жодна людина не здасться банальною, якщо придивитися до неї пильніше; проте в коханні ми доростаємо до своєї справжньої висоти, гартуємося вогнем, як ті саламандри з давніх легенд[2], і стаємо чудовиськами, шахраями або героями. Також вони розповідали про закоханих, які вистояли разом супроти всіх негараздів; розповідали про людей, яких розлучення підштовхнуло переглянути своє життя й розпочати його з нової сторінки, викинувши за борт колишні слабкості, претензії та гарантії; розповідали, що навіть у зрілому віці можна віднайти віру в кохання, ба’ більше — надію на возз’єднання після смерті.

Для цих авторів — таких, наприклад, як Владімір Набоков чи Емілі Бронте, Джон Апдайк чи Марґерит Дюрас, — кохання було більше, ніж просто темою. Воно було їхньою рушійною силою. А ще пропонувало загадки, з якими стикається кожен закоханий: що було б, якби ми з цією людиною не зустрілися, що було б, якби я його або її тоді покинув? Завдяки чому наша любов перетривала всі кризи? Коли саме я припустився помилки, фатальної для нас? Хто я без цієї людини? Чи було б мені краще самому? Як сильно я кохав?

Ці автори читали свою біографію як роман і уявляли себе вигаданими героями. За письмовим столом вони розмотували плутанину своїх стосунків, викликали або проганяли привидів минулого, тамували свої почуття провини чи ревнощі, виправдовувалися, пробачали, вимолювали прощення, сумнівалися у своїх спогадах і занурювалися дедалі глибше в давно пережите. А втім, не гребували й помстою — і насмішкувато святкували перемогу. Прибріхували. Переповідали ту саму історію в різних варіаціях. Поставали то жертвами, то винуватцями; упивалися еротичними подробицями й відганяли своїм письмом-замовлянням страх перед згасанням і зникненням любові, адже жага любові була для них невіддільна від жаги життя.

Уряди-годи хтось із них розчаровувався в коханні й черствів душею. Платон колись пояснив потребу в коханні тим, що кожен із нас — лише частина цілого й шукає свою втрачену половину, як моряк, котрий вибрався на острів після кораблетрощі, виглядає рятівне вітрило в туманній далині. Проте, а що, як заповітне судно так ніколи й не припливло? Або що, як хтось повірив, ніби знайшов призначену йому половину, та переплутав близькість зі щастям, лишивши своє справжнє кохання блукати десь поряд самотою? Хай навіть хтось і справді знайшов кохання всього життя: чи не призвела його безумовна відданість до самозаперечення? І як пережити втрату такого кохання? Наскільки високу ціну доводиться сплатити, якщо знаходиш відповідну людину в невідповідний час? Чи не були обіцянки віднайдення раю в іншій людині, які транслюють кожна пісня чи мелодрама, тиранічною ілюзією, що призведе лише до порожнечі в нас на серці? Так багато очікувань, які не справдилися, так багато марних утрат. І все ж таки.

Із болісних роздумів над цими запитаннями народилася творчість письменників, чиї історії кохання висвітлені в цій книзі: дещо вони пережили самі, дещо доуявляли. Ці історії переносять нас на інший кінець світу до сором’язливої дівчинки, яка, піддавшись пристрасті, вигадує брехню, що мала тяжкі наслідки для неї. Вони переповідають, як порядний чоловік із шанованої родини, на чиї почуття не відповіли взаємністю, збавляє життя в пастці одержимості; як жага кохання підштовхує одного молодика кинути виклик суспільній верхівці; як інший юнак «убиває» свій шлюб у романі, але зберігає його в реальному житті; як одна пристрасна жінка виявляє, що її кохання здиміло саме тоді, коли його від неї відчайдушно потребували; як одному чоловіку доводиться обирати між двома можливостями зрадити кохану людину; а також як двоє закоханих, розлучених замолоду, нарешті зазнають кохання вже в поважному віці.

Ці історії розказують про захват виповнення, про витверезіння, примирення та втрату й сягають — як це притаманно західноєвропейським історіям — тих далеких часів, за сто років до Сильвії Плат і Теда Г’юза, коли хвора на туберкульоз Елізабет Барретт Бравнінґ подарувала своєму чоловікові Роберту збірку сонетів, що містила всю історію їхнього кохання, а також клятву любити його ще сильніше тоді, коли її не стане. За шістнадцять років по смерті дружини, змучений сумнівами щодо їхньої зустрічі в засвітах, Роберт Бравнінґ викричав свою тугу за нею на горі Салев над Женевою, із чого зродився один із його останніх знаменитих віршів: це було відлуння її клятви. Вона ніколи його не полишала — усвідомив він і змирився. Дружина неодмінно подбає про те, щоби знайти його там, у темряві за межею.

Туга

Дженет Фрейм

1

Із нею він також упорається. Уже кому-кому, а йому, Маркові Ґоулдену, директору видавництва «W. H. Allen», який пережив прокляття сатаніста Алістера Кровлі та п’яні дебоші найвідомішого валлійського поета (якого він сам, зрештою, і вивів у поети), не випадає боятися привидів.

Вона-бо й справді немов привид: жоден із її літературних агентів, які постійно змінювались, не зустрічався з міс Дженет Фрейм наживо. Подейкували, що вона поневірялася рідною Новою Зеландією без постійного місця проживання від однієї психіатричної клініки до іншої, а поміж тим тремтливою рукою стрімко викладала на папері один зі своїх депресивних романів, який отримав визнання критиків. Та її романи погано продавалися, і це треба було змінити. У цьому й полягало його завдання.

Серпневого полудня 1962 року Марк Ґоулден притулився лобом до височезного, під стелю, вікна у своєму офісі на лондонській Ессекс-стріт, рятуючись склянкою скотчу від тьмяного внутрішнього тремтіння, яке завжди підкрадалося до нього під час зустрічей з особливо складними авторами. Адже недарма він вихвалявся шостим чуттям, здатністю проникнути в найпотаємніше в кожній людині й виманити навіть найбільших диваків із їхнього сховку багатим репертуаром майстерних трюків, щоб заскочити їх зненацька, а потім випустити оновленими на волю? Крім того, він знову й знову захоплювався розмаїттям форм, якими багатий людський рід. Він вважав, що йому не було чого боятися. Але він помилявся.

Попереду в нього було дві години, які він не забуде до кінця життя. Він описував їх часто й завжди трохи по-різному, перед численними слухачами й віч-на-віч, але завжди абсолютно вірив в останню версію. Кожен голий факт лягав в історію або випадав із неї залежно від того, як він був поданий. Істина для Марка Ґоулдена була справою уяви.

Не встигла міс Фрейм увійти, недбало вдягнена й з таким виглядом, наче прямувала на заслання, як Ґоулден почав розхвалювати її книжки, — чи радше перехвалювати, якби його хто спитав, — приязним прокуреним голосом й увінчав свою пошану пропозицією дозволити їй прожити рік у феодально обставленій квартирі в Лондоні за рахунок видавництва. Там вона могла б спокійно написати для нього — і Ґоулден із задоволенням акцентував на цьому слові — «бестселер», щось зовсім інше, можливо, ніж цей виснажливий, гіркий роман «Обличчя у воді»... любовну історію (наприклад). «Як вам це?». Три пальці його правої руки барабанили ніжним стаккато по столу з червоного дерева, що розділяв їх; але міс Дженет Фрейм знай собі сиділа, німа й застигла в глибокому кріслі, наче її малювали для Національної портретної галереї, з виразом дещо страдницької покірності. Цей вираз обличчя, подумав Ґоулден, був характерний для пацієнтів із тих замків психіатрії на допотопному острові Нова Зеландія, що носили назви «Озеро Еліс», «Морська скеля», «Сонячний бік», наче горді розкішні готелі в прохолодній тіні пальм, із дворецьким для кожного гостя. Смарагдові очі міс Фрейм були налякані побаченим: це були очі втікачки.

Але якщо її приклад надавався до дослідів ницих апостолів Зиґмунда Фройда, Ґрету Гарбо, Шарля де Ґолля, Агату Крісті й усе населення Шетландських островів також слід було б замкнути в клініці за патологічну сором’язливість. Ґоулден хотів вивести цю Дженет Фрейм із мовчазного стану, і зарадити тут міг лише удаваний гнів.

«Гаразд, міс Фрейм. Я вже півгодини базікаю, базікаю, базікаю, як серійний вбивця в Нюрнберзі, — Ґоулден звірився з важким золотим кишеньковим годинником, — а ви мовчите й витріщаєтесь на мене, від чого мені вже нудно. Не було ще великого розуму без домішку безумства, — здається, якось так казав Ґете, але, — Ґоулден ривком підвівся, — не марнуймо того короткого часу, який відвів нам Бог...». І раптом міс Дженет Фрейм стрепенулася.

Їй не хотілося бути нудною, і її дратувало те, що він приглядався до неї, як до піддослідної миші: уявлення, яке він, очевидно, мав про неї, треба було зруйнувати, і то зараз, негайно. Пізніше вона іноді шкодувала, що так багато відкрила про себе Марку Ґоулдену, який спочатку нагадав їй власника казино й мафіозі в одній особі (жилавий, сивий, кремезний); але тоді, тієї миті, вона почала розповідати, а Ґоулден розпорядився принести бутерброди, але так і не торкнувся їх, дедалі більше дивуючись її історії. Його уява, мов на драбину, спиралася на її свідчення, зводячись сходинка за сходинкою над посипаною гравієм даховою терасою видавництва. Але замість Лондона він дивився звідти очима міс Фрейм на море, а стояв він уже не на терасі, а на пагорбі в містечку Оамару на південному сході Нової Зеландії. Він бачив те, що вона бачила в дитинстві, читав те, що вона читала, відчував її перший потяг, іще несвідомий і ні на кого не спрямований. Цей потяг урешті знайшов людину — соціально небезпечну (як сказав собі Ґоулден) і не гідну міс Фрейм. Він відчув руку директора божевільні на своєму плечі: «То як у нас справи, міс Фрейм? Уже облаштувалися?». Він відчув її сором за те, що вона попалася на гачок, на який уже ловилися інші наївні рибки. І йому самому стало соромно.

Марк Ґоулден, чоловік, який швидко судив про думки та почуття, великий мислитель і ще більший базікало, слухав її й мовчав.

2

Колись в Оамару зупинялися шотландські емігранти в пошуках раю на землі: уся долина затоки з її глибоким, багатим чорноземом була килимом золотих маків і синіх люпинів, розстеленим ніби навмисне для них. Хоч вони й пишалися своєю любов’ю до свободи, своє місто змоделювали за європейськими зразками. Банк нагадував единбурзький, міська бібліотека — грецький храм із богинею Афіною Палладою на вершині. В’язниці та божевільні з їхніми еркерами та горгульями, збудованими над могилами місцевих жителів, були сірими готичними замками з привидами та маленькими містечками, ніби архітектори запозичили їх із готичних романів — загрозою для усіх тих, хто хотів піддатися англійській моді на втрату здорового глузду. Бо тут поводилися пристойно, пили помірковано, по суботах витирали пил із порцелянового серванта, баночок зі спеціями та консервацією, клали гребінець із черепахового панцира на місце, доглядали за газоном та його духами-охоронцями (теракотовими садовими гномами), а чоловіки змагалися одне з одним лише в крикет.

Проте місто прийшло в занепад. Коли сім’я залізничників Фреймів — чотири дочки, один син — приїхала в Оамару в 1931 році, занедбані фабрики в гавані хіба що зберегли трохи запаху вовни й зерна, немов пам’ятаючи про своє колишнє призначення. Поміж бруківкою перед воротами радісно буяли бур’яни. Черепиця дахів, дерев’яні перила сходів і дубова підлога складів давно вже згоріли в голодних димарях робітників, перетворилися на попіл разом із прекрасними мріями про завоювання нових земель і розвіялися над Тихим океаном неспокійними вітрами.

У сірому обвітреному дерев’яному будинку Фреймів панував такий же безлад, як і на п’ятий день Творіння, незадовго до сотворення людських істот — любителів порядку. Їхня матір Лотті занедбала його — не через неохайність, а згідно з планом, у який був утаємничений лише її Бог. Діти любили цей безлад і те, яким Бог задумав світ насправді, до того, як позбавлені уяви читачі Святого Письма нав’язали йому свої пласкі тлумачення, — так, про це їхня матір теж мала чіткі уявлення: жебраки могли бути переодягненими ангелами, і вона не відкидала жодного з них; камінь для неї був не просто каменем, а зіркою, скинутою з небосхилу.

Коли дев’ятирічній Дженет, як найкращій учениці класу, дозволили безкоштовно позичати книги в міській бібліотеці протягом року, Лотті вигукнула в ейфорії: «Візьми Чарльза Діккенса, Шекспіра, Марка Твена!», немовби ці троє джентльменів були живі-здорові й не могли дочекатися, щоб відвідати сім’ю Фреймів на Іден-стріт того ж таки вечора. Ніщо не було таким, як здавалося. В улюбленій казці братів Ґрімм дванадцять принцес із дванадцятьма прекрасними принцами щовечора відтанцьовували собі черевички за спиною ревнивого батька. Уночі, коли Дженет і три її сестри тулилися одна до одної на вузькому ліжку, дівчатка снили про те, як, прийнявши подобу принцес, спускаються сходами через лаз до підземного яскраво освітленого замку, і жоден дурний старий солдат у плащі-невидимці не крадеться за ними слідом.

Емоції, які охопили перших поселенців при погляді на затоку Оамару, все ще жили в Дженет Фрейм, коли вона дивилася на Тихий океан із пагорба за будинком і бачила, як чорні, зелені та жовті хмари, великі, як кити, пливли по небу й, немов поранені гарпунером, пірнали, стікаючи кров’ю, у приплив на заході сонця. Там вона ховалася від принижень шкільних ранків, там вона заповнювала свій зошит, призначений для машиністів поїздів, щоденниковими листами до мудрого правителя цього морського царства, що носило його ім’я, — «Арденю». Там вона також переписала казку про відтанцьовані черевички: на третю ніч старий солдат помер, не встигнувши розповісти про своє відкриття батькові принцес, адже на нього з шаленим гуркотом упало одне зі сріблолистих дерев.

Оскільки містер Арденю був допитливим монархом, який дбав про своїх підданих, вона довіряла йому все: жодна з дівочих компаній не прийняла її до себе, а однокласниці, які були такими ж сором’язливими, як і вона, відступали від неї, щоб не розділяти її зневажуване становище в школі. Містер Арденю дізнався, що іноді вона засинала з відчуттям, ніби рука, яка її обіймала, належала не її сестрі Міртл, а чоловіку, який доброзичливо шепотів їй: «Завтра, люба, усе буде зовсім інакше». Він дізнався, як вона ненавиділа свої веснянки. А ще в неї гнили зуби: свої вірші вона читала класу, затуляючи рота долонею. У її рудому пухнастому волоссі, як у павутинні, застрягали мухи. За словами шкільного лікаря, вона належала до «брудних дітей», які розкидали навколо себе погані бактерії. Вона подобалася собі тільки у своїх текстах. Це був спосіб вижити: «Я хочу створити щось прекрасне, як ви зробили тут, містере Арденю». І одного разу інша дівчинка проллє сльози над романом, який буде її історією.

У її сестри Міртл під час плавання зупинилося серце, і вона лежала на кухні, як велика забута лялька. Побачивши смерть, як пізніше зазначила Дженет Фрейм, починаєш усвідомлювати себе й забуваєш про решту страхів. Відтепер вона хотіла жити повним життям, а не тільки мріяти про нього. Для світу вона була ніким. Але чи не зможе вона колись стати цілим світом для того, хто прийме її такою, якою вона є?

За день до від’їзду до університетського містечка Данедін вона спалила свої вірші та щоденникові листи до містера Арденю.

3

Але навіть у Данедінському університеті її сором’язливість відтіснила її на узбіччя.

Вона ходила на симфонічні концерти й не наважувалася плескати після останньої ноти, переповнена емоціями — боячись, що аплодуватиме надто голосно. Нові італійські фільми в суворій чорно-білій гамі, які демонструвалися в маленьких підвалах, подалі від міських моралістів, пробудили її від денних марень: в одному з них солдат зняв повію й розповів їй про милу дівчину, яку зустрів у Римі кілька місяців тому, проте, сп’янілий, солдат не впізнав своєї дівчини в повії перед собою. У розчаруванні цієї дівчини було щось невимовно щемливе й правильне. Але якщо її з неприхованою іронією запитували про ці фільми: «Ну, як вони сподобалися нашій Дженет?», у неї з рота лилися самі банальності. Її вважали страшенно неосвіченою, некрасивою, капризною, божевільною. Незабаром поповзли чутки, буцімто члени її сім’ї десятиліттями жили по божевільнях цього острова.

Чому їй не можна лишитися сам на сам із собою, адже їй так дорого коштувала необхідність бути кимось в очах інших людей? Якби можна було проспати все життя. Або емігрувати в інше тіло. Тоді, можливо, її прийняли б до якоїсь компанії.

Єдиною людиною, в чиїй присутності вона подолала свою сором’язливість, був Джон Вільям Мані, молодший викладач психології, яким усі студентки захоплювалися, немов кінозіркою, котра щойно зійшла з екрану «Віднесених вітром». Він звернув увагу на міс Фрейм лише тоді, коли вона мимохіть згадала наприкінці есе, що намагалася накласти на себе руки шляхом передозування аспірину й що це сталося через нього: сум потребував причини, а вона відшукала в собі лише одну причину — його.

Усупереч очікуванням, Джон Мані не відштовхнув її. Вона зацікавила його. Перші сеанси терапії на горищі університету спочатку не дали нічого вартого уваги. Але такого знавця Фройда, як Мані, не обдурили театральні куліси підсвідомості. Те, що міс Фрейм у двадцять один рік усе ще чіплялася за ту казку про відтанцьовані черевички, порівнюючи його з одним із принців, свідчило про загальмоване лібідо. Він надіслав пані Фрейм до психіатричного відділення місцевої лікарні для обстеження. Діагноз лікарі поставили швидко й чітко.

«Шизофренія». Мані проігнорував той факт, що один із лікарів написав від руки на полях звіту: «Кожен час від часу буває нещасним» і зачитав міс Фрейм найбільш категоричні пасажі зі звіту. Незабаром хвороба вирветься з неї остаточно, неначе вона весь час виношувала її в собі. Біжучи навперейми зі згасанням свого глузду, вона записувала свої оповідання, удаючи, ніби щиро вірить у свій діагноз, і віддавала їх на прочитання Мані, якого дедалі більше вражала її героїчна боротьба з хворобою. «Коли я думаю про вас, пані Фрейм, я думаю про божевілля й велич Вінсента ван Ґоґа».

Позаяк вона нічого не знала про симптоми терміну-монстра «шизофренія», вона ознайомилася з ними в бібліотеці, аж до найхитромудріших подробиць, щоб на подальших сеансах із Джоном Мані бути тією шизофренічкою, яку він у ній бачив і завжди хотів бачити. Такою вона йому подобалася.

Вона добре знала, що для нього вона — лише один із випадків, які будуть перераховані в його листах-заявках до елітних університетів США, де Мані мав намір реалізувати свою мрію про кар’єру дослідника сексуальності, але зараз вона присвятила всю свою уяву обраній ролі й зіграла її бездоганно. Вона вигадувала нічні кошмари й демонічних невидимок, які іноді, немов із того світу, тінями оточували її ліжко, шепотіли їй непристойності й підживлювали її хтиві думки. Лише в увазі Джона Мані вона знаходила невелику підтримку. Поки він дивився на неї спокійно й втішно, з високо піднятою головою, зі складеними на колінах руками з дрібними жилками, він дарував їй трохи віри в її власну цінність. Вона сиділа за три метри від нього й чула, як б’ється його серце. Як учив один філософ, Я немає без Ти. Але не встиг закінчитися сеанс, як новознайдений ґрунт знову втік у неї з-під ніг; Джон Мані вирушив до Балтімора, а за кілька днів після того її сестра Ізабель потонула, як і Міртл, і це горе розбило її на друзки. Ворота божевільні «Сонячний бік» зачинилися за міс Дженет Фрейм у лютому 1948 року.

4

У замку «Сонячний бік» із пацієнтами не розмовляли. Візити обмежувалися короткими запитаннями, відповідь на які знали наперед. Розмови тільки хвилювали пацієнтів. Вони приїхали сюди не просто так. Не було потреби доводити, що міс Фрейм психічно хвора, хоча її манія писати була нешкідливою порівняно з манією тієї літньої леді, яка невтішно картала себе за те, що сотворила цей світ. Її було також не порівняти з «королевою голоду», зіщуленою в кутку: ця жінка обсмоктувала власні зуби, копирсалася в роті в пошуках крихт тих тістечок, які вона, за її словами, украла вчора з оклендської кондитерської, і відмовлялася від будь-якої їжі, адже людство голодувало через її крадіжки. На противагу їм, «ця Фрейм» здавалася деяким сестрам-наглядачкам цілком нормальною. Досвідчені сестри вважали, що отой освічений університетський гусак, мабуть, подбав у листах керівництву про те, щоб вигнати їх усіх із тяжко зароблених посад. Тим паче, що логіка інституції передбачлива: той, хто видавався здоровим, брав на глум — так хитро, як то вміє тільки божевільний — здорових за стінами закладу й вимагав особливо твердої руки. Якщо ти був «незговірливим» і не вписувався в розпорядок дня, тебе переводили в палату номер 2. Саме там стояла машина.

Машина була кремового кольору, боката, з блискучими очима: одне червоне, друге — чорне. Один із лікарів ніжно погладив машину й сказав їй: «Зараз почнеться, люба», а міс Фрейм, прикута товстими дротами до високого ліжка, поринула в провалля настрашеного крику. Якщо електросудомна терапія не допомагала, у палаті номер 2 дбайливо піклувалися про те, щоб пацієнт регулярно отримував електрошок. Переживши понад двісті терапій струмом без анестезії Дженет Фрейм часто вже не тямила, хто вона така. «Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, — квилила в ній молитва з дитинства, яке було, здавалося, сотню років тому, — то не буду боятися злого, бо Ти при мені»[3]. Вона жила в тому найпотаємнішому царстві самотності, у якому напівіснує людина в передсмертній комі.

Її незліченні листи до зовнішнього світу перехоплювали й переглядали, відколи її помістили до закладу; але один із них привернув професійну увагу тепер уже директора замку, як один із тих радіотрилерів, якими він насолоджувався за вечірнім келихом хересу поряд із дружиною. У листі пані Фрейм зізналася, що «П’єр» був поруч із нею в найважчі години. Отже, вона страждала не тільки від галюцинацій, які заперечувала, що характерно для її хвороби: вона була роздвоєна навпіл, одна — «Дженет», інша — «П’єр». Коли «Дженет» пояснила директорові, що «П’єр» — це персонаж із «Війни і миру», — «Ну, Толстого, розумієте?», — то лише підтвердила перевірену часом думку про те, як сильно читання романів заплутує жіночу свідомість. У неї відібрали книги, олівці та папір, а її саму відправили в «Морську скелю» й внесли її до списку кандидатів на лоботомію на кінець грудня 1952 року.

Одна з сестер — колишня черниця, чию прихильність головний садівник «Морської скелі» завоював однієї ночі на великій галявині між трьома яблунями — з ентузіазмом пояснила міс Фрейм цю нешкідливу процедуру: просвердлити дірку в черепі над очною ямкою, спритно перерізати навпіл нервові волокна між мозком за лобом і сірою речовиною, що лежить нижче, і міс Фрейм, знову при здоровому глузді, зможе відкрити квітковий магазин у Данедіні. Лист-попередження Джона Мані з США прийшов запізно: матір Дженет Лотті вже підписала бланк згоди в оточенні лікарів, що скорботно кивали головами. Наближався Святвечір, планувався костюмований бал, а на ялинці цього року з’явився новий янгол: він уже розправляв свої золоті крильця на верхівці, як і завжди, перш ніж злетіти вгору аж під люстру.

Але одразу після Різдва справи в клініці «Морська скеля» несподівано пішли догори дриґом: надійшла новина, що «цій Фрейм» присудили якусь премію за її писанину. Увечері директор підійшов до ґратованого ліжка міс Фрейм: «Я хочу... — він зробив паузу, смакуючи свої слова, і ніжно поклав їй руку на плече, — я хочу, щоб ви залишалися такою, якою є». Він почувався так, ніби сам допоміг цій природно обдарованій письменниці прославитися в образі божевільної. «Але ж ви знаєте, — і він мимоволі підняв вказівний палець, — ви знаєте, що в нас, — і його вказівний палець вигнувся й вказав на його сповнену надії усмішку, — ви завжди матимете рятівний острівець, якщо вам знову стане гірше, можливо, навіть дім?».

Гірше їй не ставало більше ніколи. Звільнена за свій невиліковний геній, Дженет Фрейм почувалася так, ніби власноруч видряпалася з труни. Однак незабаром вона зібрала свою пам’ять докупи й вихлюпнула її в автобіографічний роман «Обличчя у воді», який присвятила тим, хто не уникнув лоботомії: їхнім поголеним черепам, очам, неначе налитим чорнилом, — істотам із засліпленою душею, які після нехитрої маніпуляції шкандибали з лікарняних підвалів у світ. «Обличчя у воді» — роман, який настільки схвилював видавця Марка Ґоулдена, що він захотів зустрітися з авторкою особисто, у своєму лондонському офісі, 1962 року: «Тепер, коли ви знаєте дещо з моєї історії, — міс Фрейм потягнулася за сендвічем, — я з радістю прийму вашу пропозицію. Але я не зможу подарувати вам бестселер».

Замість цього «Обличчя у воді» почали пропонувати медсестрам як обов’язкове читання при вступі до коледжу, а згодом цей роман змусив уряд Нової Зеландії закрити кілька психіатричних клінік і достроково відправити їхніх директорів на пенсію.

5

Літо 1972 року — кіт Неґґі розбудив її о п’ятій годині ранку, і міс Дженет Фрейм із чашкою міцної кави вийшла на вітряну веранду поглянути на перлинно-сіре море, де в небесній міграції пропливали хмари-кити бухти Шекспіра. Ґуава стояла в саду незворушно: міс Фрейм подумала про Ібіцу, таку далеку-далеку, де оливкові дерева повстали проти листопадового шторму з моря, а вона все ще відчувала смак меду, устриць і гарячого галькового пилу. Саме там Джордж Парлетт, одружений бухгалтер зі Швейцарії, який уявляв себе (Боже милостивий) поетом, був її першим коханцем протягом двох тижнів — і останнім, за її словами.

Чоловік у ліжку мав перевагу перед грілкою в тому, що лишався теплим до ранку, але ця афера паралізувала її працездатність. Після раптового від’їзду Парлетта вона провела ніч, блукаючи вулицями Барселони, вагітна й переконана, як ніколи раніше, у власній нікчемності. У засніжених соснових лісах Андорри вона в’язала дитячий одяг і ковтала таблетки хініну, поки у воду унітазу не вибулькнуло щось криваве. У цей момент у ній прокинулися відчуття свободи й водночас колишня ненависть до себе.

Ніде вона не затримувалася надовго: квартира, оплачена Ґоулденом у Лондоні, цьому місті відбійних молотків, не дарувала їй того тихого притулку, якого потребувала її уява. Після розриву інтимної дружби з художником Бі Брауном, — на жаль, невиправним гомосексуалістом, — вона викреслила зі своїх почуттів тугу за коханою людиною. «Ти просто заблукала, як і багато інших», — засміялася вона в пінистий Тихий океан, який, здавалося, і так знав усі її таємниці: заблукала ще тоді на горищі з Джоном Мані, для якого вона так фатально переконливо мімікрувала під трагічно хвору жінку.

Психіатр, який був таким же сором’язливим, як і вона, і допоміг їй упоратися з роками в психіатричних установах, дав їй кілька слушних порад: для когось прагнення любові було нічим іншим, ніж пошуком самоствердження, — крутим і виснажливим обхідним шляхом на гору, на вершині якої людина віднаходить себе. Ніхто не міг їй нічого дати, бо все, що мало сенс, вона вже мала всередині себе. «Не намагайтеся вписатися в компанію. Навчіться бути на самоті. Працюйте». Їй було вже сорок сім років. Колись, в осяжному майбутньому, вона запише свою історію, романтичну, але щиру, щоб залатати дірки в пам’яті, які випалили в її мозку електричні розряди; таким чином вона поверне собі життя, а також розвіє образ шизофренічки, який нахабна преса розкрутила навколо неї. Консорціум лікарів ще десять років тому визнав цей діагноз помилковим. А якщо їй і тоді не даватимуть спокою, вона зникатиме під іншим ім’ям у невідомому напрямку, ніби розчинятиметься в повітрі.