Пробудження ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2023

ISBN978-617-15-0031-0(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Published by arrangement with SAS Lester Literary Agency & Associates

Перекладено за виданням:

Gounelle L. Le Réveil : Roman / Laurent Gounelle. — Calmann-Lévy, 2021. — 208 p.

Переклад з французькоїЗої Борисюк

Дизайнер обкладинкиАнастасія Попова

Гунель Л.

Г94 Пробудження / Лоран Гунель ; пер. з фр. З. Борисюк. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2023. — 176 с.

ISBN 978-617-12-9937-5

ISBN 978-2-7021-6850-9 (фр.)

Згодом казали, що все це почалося того дня, коли відомий лікар, знаний учений, заявив про неприпустиме. Посилаючись на докази, він сказав: будь-яка смерть людини до досягнення нею 120 років передчасна. Тоді вся країна наче з’їхала з глузду і поринула в хаос. ЗМІ поширювали інформацію про смертельний вірус. Людьми почав правити страх. А влада країни вдалася до драконівських методів обмеження свобод громадян. У центрі дивовижних доленосних подій опинився молодий інженер Том. Світ, у якому він жив, поступово перетворювався на якусь антиутопію. Однак Томів друг, ексцентричний грек, переконаний: комусь вигідні паніка й страх, у які занурили людей. Адже у такий спосіб ними легше керувати. Том і його друг єдині, хто готовий докопатися до істини. Бо лише так вони зможуть повернути свободу. І не лише собі. А й усьому людству.

УДК 821.133.1

© Calmann-Lévy, 2022

© Depositphotos.com / Alexcardo, evellean, обкладинка, 2023

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання укра­-їнською мовою, 2023

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і худож-нє оформлення, 2023

Населення зазвичай не знає, що саме

відбувається. Йому навіть не відомо,

що воно цього не знає.

Ноам Хомський

~ Кілька слів про книжку ~

На написання історії, яку ви збираєтеся читати, мене надихнули спостереження за ситуацією, в якій ми всі живемо з моменту поширення COVID-19 на Землі.

Цей роман виводить на кін ключі для декодування певної кількості подій, що, як на мене, можна назвати як завгодно, тільки не незначущими.

Щоб зняти будь-яку двозначність, одразу ж волію застерегти, що він не про антиковідні вакцини. Я не лікар, тим паче не епідеміолог, тож не маю ніяких знань, аби судити про медикаменти. Це взагалі ніяк не стосується сюжету.

Свої аналітичні міркування я зосередив на… всьому іншому.

Утім, усі історичні відсилки справжні, так само як і економічні теорії та психосоціологічні дослідження. Посилання можна знайти наприкінці книжки.

Лоран Ґунель

~ 1 ~

Усе почалося того дня, коли відомий лікар, знаний учений, про якого неодноразово йшлося в засобах масової інформації, заявив із посиланням на докази, що будь-яка смерть людини до досягнення нею 120 років передчасна.

Був осінній ранок, на вітряних алеях міських парків гинули мільйони листочків, що, злетівши з дерев, кілька митей безпорадно кружляли, перш ніж упасти на землю, під ноги людям, які так необачно на них наступали.

Ця інформація, наче донна хвиля, поширилась серед населення. Спершу вона породила велику надію: кожен розмріявся про можливість насолоджуватись аж настільки подовженим життям. Життя породжує життя, воно невідпорне, і в кожній людині завжди чаїться більш чи менш усвідомлене бажання безсмертя.

Але досить скоро всі збагнули очевидне: навіть якщо гени дають нам потенційно більшу тривалість життя, то злигодні й хвороби в цьому відмовляють, а констатована реальна тривалість життя в країні не перевищує 80 років; вона трохи більша в жінок і менша в чоловіків.

Як наслідок залишився гіркий осад безсилля й глибоке відчуття несправедливості: коженпитав себе, чому це його позбавляють до сорока додаткових років життя… Поступово таку тривалість життя почали сприймати як право чи даність.

За це питання взявся уряд. Президент виступив по телебаченню й заявив, що він упритул візьметься за цю проблему. Того ж дня він створив Раду оборони, до якої ввійшли президент, прем’єр-міністр, міністр охорони здоров’я, міністр оборони, міністр внутрішніх справ, а також діячі великих громадських установ у галузі здоров’я. Рада оборони мала скликатися у разі потреби, щотижня обов’язково, з метою вивчення кон’юнктури та ухвалення рішень і заходів у протистоянні такій нестерпній ситуації.

Досить швидко журналісти спробували ді­знатись, про що йдеться на тих зборах, до чого їх призвичаїли після щотижневих засідань Кабінету міністрів: кожен з них мав свою людину при тому чи сьому міністрові, яка, offrecord1, щоразу залюбки ділилася інформацією, сподіваючись на те, що колись-таки журналіст їй віддячить.

Та наразі журналістам, що скупчилися коло воріт палацу, нічого не перепало: члени Ради виходили один за одним із серйозним виразом, не повертаючи голови, наче всі як один втупились у якусь точку вдалині; ніхто не зронив ані слова, всім наче заціпило. Нечувано. Жодної можливості почути бодай якесь звіряння чи отримати якусь окрушину інформації. Анічичирк. Чому? Бо це було засідання Ради оборони, і віднині, як вирішив президент, кожен член має дотримуватись виняткової таємничості. Найменший витік інформації коштуватиме сімох років ув’язнення.

Один із журналістів запитав себе, навіщо створювати Раду оборони з такого приводу. Відповідь він знайшов у телевізійній промові керівника держави.

Країна перебуває у стані війни, заявив президент.

Війни зі Смертю.

~ 2 ~

Вести війну — не така вже проста справа, тож президент забезпечив собі послуги Американського дорадчого кабінету з бюджетом близько мільйона євро на рік.

Дехто ставив запитання: невже у нашій країні бракує компетентних консультантів, аби набирати іноземців? Дехто зауважив, що саме цей Кабінет давав президенту поради під час виборчої кампанії, не виставляючи рахунку. То хіба це не спосіб урегулювати свій борг грошима платників податків?

Але я відмовлявся дослухатись до тих поголосків. Ніхто не міг заборонити злим язикам пащекувати, а відмовитись їх слухати — цілком можливо. Пригадую перше повідомлення президента, яке я прослухав у записі. Мені, молодому інженеру, щовечора доводилося повертатись досить пізно, тож я із задоволенням падав на свою ультрам’яку канапу з вечерею на таці й дивився телевізор на своєму гігантському екрані. Я забував про все, пірнаючи в безперервні кадри каналу новин, який розповідав про все, що трапилось у світі впродовж дня.

Президент повідомив, що перший бій спрямують на найнесправедливішу зі смертей: ту, що без попередження наздоганяє людину в автокатастрофах. І все це через те, що ви на якусь долю секунди втратили пильність, припустилися дрібної помилки або, ще гірше — відчули на собі помилки інших. Щороку понад три тисячі загиблих і сімдесят тисяч поранених. Це національна катастрофа, яка заторкувала всі країни: сотні тисяч загиблих у світі й мільйони поранених. Нищення людей планетного масштабу. Треба було діяти. Невідкладно.

Випуски новин зарясніли жаскими репортажами. Показували пожежників, які зрізали метал перевернутих і деформованих від удару машин, щоб дістати агонізуючих поранених. Дивились на лікарів невідкладної допомоги, які квапилися, намагаючись повернути до життя осіб без ознак руху із синцями на обличчях. Слухали жертв автотрощ, що розповідали про пережиті жахіття, як їхні тіла було покалічено, інколи — знищено. Люди розповідали, якого страху набралися в автотрощі, в якій дивом вижили. Кожен день приносив нову хвилю репортажів та свідчень.

У засобах масової інформації почали щодня публікувати кількість загиблих напередодні, кількість поранених, які потрапили до лікарні, та кількість тих, хто помер у реанімації. Щойно ввімкнеш радіо чи телевізор або розгорнеш газету, як одразу тебе оглушує ця брутальна, безжалісна, невмолима інформація. Без упину.

Кожне повідомлення викликало в мене відчуття, що смерть дедалі ближче до мене, що вона на мене чатує, вистежує, загрожує моєму тілу.

Я почав інакше сприймати своє авто. І хоча я любив його за обриси й комфорт і завжди розглядав як інструмент свободи, тепер навчився недовіряти, залишатись насторожі, постійно тримаючи в голові думку, що воно може призвести до загибелі. І почав його боятися. Якось уранці, спускаючись у підземний паркінг свого будинку, де панували затхлість і тривожна тиша, я помітив свій «Пежо», який зачаївся у сутіні, схожий на ворога в засідці. Легкий відблиск на емблемі бренду: рикаючий лев, як здавалося, був готовий до стрибка. BMW мого сусіда, що стояв поруч, з радіатором у вигляді акулячої пащеки був готовий мене проковтнути. Трохи далі логотип «Ягуара» не зводив з мене свого пронизливого погляду, розкривши пащу зі страхітливими загрозливими іклами. Досі я ніяк не усвідомлював того, що нині просто різало очі своєю очевидністю: ДНК автівки несло в собі смерть.

Того дня я залишив автомобіль у гаражі, віддавши перевагу метро. Йдучи тротуаром до станції, спостерігав за рухом транспорту. Більшість водіїв розмовляли за кермом, дехто тримав у руках мобілку. Одного повороту керма, незначного відхилення було досить, щоб мене збити. Моє життя було в їхніх руках. Я інстинктивно відступив, щоб бути подалі від шосе.

Моє підприємство розміщене на околиці, настільки далеко від станції метро чи автобусної зупинки, що дорога на роботу зайняла майже дві години. Наступного дня мені таки довелося знову сісти за кермо.

Минали дні, за ними тижні; численні репортажі, інтерв’ю, свідчення, статистичні дані спричинили в мене фобію до автівки. За кермом я був постійно напружений, у стані стресу, насторожі.

Я регулярно обмінювався імейлами й телефонними дзвінками з другом Крістосом Анасто­пулосом, греком, з яким познайомився ще в студентські роки. Він якраз починав свої заняттяз філософії. Подумати лишень: грек приїхаввивчати філософію за кордон! Слід зазначити, що він фактично мав подвійне громадянство і чудово володів обома мовами. Невдовзі він віддав перевагу лінгвістиці й психосоціології. Все це лежало на відстані світлових років від моїх зацікавлень інженера, але випадковість спільного проживання в гуртожитку звела нас разом. Він завершив навчання у США і повернувся до Греції, та ми далі дружили, незважаючи на географічну віддаленість.

Крістос регулярно дивився наше телебачення, намагаючись зберігати зв’язок з другою батьківщиною.

— Воювати зі Смертю? — якось здивувався він по телефону. — Хіба це не означає жертвувати життям?

Його зауваження я не зрозумів, але промовчав, не маючи сил і бажання на філософську дискусію, адже з ним це могло тривати годинами. Він заговорив про всі ті репортажі про небезпеку на дорогах, які безупинно крутили по телевізору. На його думку, все це виглядало підозріло.

— Коли в масмедіа упродовж дня повторюють інформацію, яка тебе лякає, це має бути сигналом про те, що щось замислюється, і, цілком певно, на твій рахунок. У такому разі найліпше трохи відступити й запитати себе, чим твій страх може бути корисним діючій владі.

— Що ти маєш на увазі?

Він зітхнув:

— Це тхне маніпуляцією масами.

— У нас ЗМІ незалежні, — заперечив я.

І почув смішок на протилежному кінці дроту.

— І що тебе так потішило? — роздратовано запитав друга.

— Ти такий наївний, любий мій Томе! Більшість вагомих ЗМІ твоєї країни перебувають у руках дев’яти чи десяти мільярдерів, що пов’язані з владою. Преса щороку отримує десятки мільйонів євро субвенції… від влади. Невже бодай на секунду ти можеш повірити в їхню незалежність?

Його іронія мене образила, тож я обірвав розмову. У своєму оточенні я добряче наслухався теорій про змову, ситий ними по горло. У будь-якому разі цифри не можуть брехати: масова згуба людей на дорогах — факт незаперечний. На кожного з нас чатувала небезпека, я був удячний урядові за те, що він рішуче взявся за вирішення цієї проблеми. Тож імовірна таємна змова засобів масової інформації важила мало.

Хіба ж головне не в тому, щоб жити якнайдовше?

~ 3 ~

Крістос поклав слухавку й замислено глянув у розчинене вікно своєї квартири в кварталі Монастіракі в Афінах біля підніжжя Акрополя, попід Парфеноном. Квартира невелика й без особливої розкоші, але завдяки скромній квартплаті він міг не бути рабом рівня свого прибутку: такий відносний вибір давав йому свободу.

Знайти постійну роботу за фахом не вдалося, він заробляв на життя написанням статейдля соціологічного журналу. Гроші надходили по-різному, але йому вдавалося давати собі раду.

Потік туристів вичерпався, й у кварталі знову запанував спокій. Нестерпна літня спека поступилася місцем погожій погоді. Осінь минала неквапливо.

Крістос ніяк не міг забути розмову з Томом; схоже, він перебуває під впливом інформації, яку поширювали масмедіа. У студентські роки Крістосу якийсь час пощастило слухати лекції великого лінгвіста Ноама Хомського у престижному американському університеті МТІ2. Одного дня Крістос, який сидів у першому ряду амфітеатру, читав газету в очікуванні початку заняття. Він не почув, як Хомський зайшов в аудиторію, і аж підстрибнув, коли той до нього звернувся:

— Навіщо ви читаєте газету, юначе?

— Е... щоб дізнатись, що нового у світі…

Хомський усміхнувся привітно, але з дрібкою зацікавленої поблажливості.

— Ні, пане. Читаючи газету, ви дізнаєтесь щось нове про те, що написано в газеті…

Звісно, зацікавлений гомін прошелестів аудиторією. Хомський додав:

— Запропонована людям картина світу аж ніяк не пов’язана з реальністю, оскільки правда про найдрібнішу справу зарита в горах брехні.

Крістос не стримав усмішки, згадуючи про цю сцену.

Якщо масмедіа раз у раз повторюють новини однакового спрямування, які викликають однакові емоції й однаковий страх, це, звісно, має свої причини. Напевно, за такою інформацією щось та ховається. Крістос досі пам’ятав лекції й книжки Хомського та його висновки щодо того, що наші суспільства підступно скотились до маніпуляцій масами.

Усе почалося 1917 року у Сполучених Штатах Америки…