Руїна та відновлення ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2022

ISBN978-617-12-9869-9(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Bardugo L. Ruin and Rising : A Novel / Leigh Bardugo. — New York : Henry Holt and Company, 2014. — 432 p.

Дизайнер обкладинкиМаріанна Пащук

Бардуґо Лі

Б24 Руїна та відновлення : роман / Лі Бардуґо ; перекл. з англ.Є. Даскал. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2022. — 352с.

ISBN 978-617-12-9801-9

ISBN 978-0-8050-9461-9 (англ.)

Підступний правитель, володар темряви Дарклінґ продовжує утверджувати свою тиранічну владу. Він прагне вистежити втікачку Аліну Старкову та її соратників. Адже Заклинателька Сонця єдина, хто може знищити темряву. Поки Дарклінґ кидає всі сили на пошуки дівчини, сама Аліна відчайдушно шукає те, що зможе врятувати її, друзів і всю Равку — загадкову жар-птицю з легенд. Аліна опиняється перед лицем темряви, яка стає дедалі небезпечнішою. І щоб виграти цю битву та відродити Равку, дівчина повинна вполювати міфічну істоту, яка стане її третім підсилювачем і наділить неймовірною могуттю. Та чи існує жар-птиця взагалі? А якщо так — чим обернеться зустріч із такою силою для Аліни, її близьких та всього краю?..

УДК 821.111(73)

© Leigh Bardugo, 2014

©Depositphotos.com / faestock, Kris­Cole, scenery1, обкладинка, 2022

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2022

Моєму батькові Гарві 

Гриша

Солдати Другої армії

Магістри Малої Науки

КОРПУСНІЙЦІ

(Орден Життя і Смерті)

Серцетлумачники

Цілителі

ЕТЕРЦІ

(Орден Кликунів)

Верескуни

Пекельники

Плинороби

МАТЕРЦІ

До

Чудовисько звалось Ізумруд, то був велетенський хробак, і дехто переконував, буцімто саме він викопав тунелі, що звивалися під Равкою. Страждаючи від нестримного голоду, він жер дрібнозем і гальку, дедалі глибше вгризаючись у нутрощі землі й шукаючи чогось, що нарешті наситить його, аж доки опинився занадто далеко й загубився в темряві.

Це була просто оповідка, проте люди в Білому Соборі все одно пильнували, аби не заблукати надто далеко від переходів, що тяглися навколо основних печер. У тьмяних тунелях цього мурашника лунали дивні звуки: стогони й незрозумілий гуркіт, холодні кишені тиші розтинало низьке сичання, що могло нічого не означати, а могло супроводжувати моторошні рухи довгого тіла, яке зміїлося близько до сусіднього коридору, вишукуючи нову здобич. У такі миті легко було повірити, наче Ізумруд досі десь живе, причаївшись, і очікує, коли його розбудить поклик героїв, і бачить у снах, як добряче пообідає, коли якесь безталанне дитя потрапить йому просто до рота. Такі потвори лише перепочивають, та ніколи не помирають.

Хлопець розповів дівчині цю історію, та й загалом нові оповідки, які йому вдавалося почути, переповідав їй у перші дні, коли його до неї пускали. Сідав біля ліжка, намагаючись змусити її поїсти, прислухався до болючого свисту в її легенях і розповідав легенди про приборкану могутніми Плиноробами річку, яку вони навчили долати товсті кам’яні шари в пошуках чарівної монетки. Хлопець шепотів історії про нещасного проклятого Пелєкіна, котрий тисячі років гарував із магічною сокирою, залишаючи по собі печери й переходи; самотня душа не шукала нічого, крім нагоди відволіктися, накопичуючи золото й коштовності, які не мала наміру витрачати.

Аж якось одного ранку, прийшовши до дівчини, хлопець виявив, що двері до її кімнати охороняють озброєні чоловіки. А коли він відмовився йти геть, вони потягли його від дверей, закувавши в ланцюги. Священник попередив хлопця, що віра подарує йому вмиротворення, а слухняність — можливість вільно дихати.

Замкнена в клітці дівчина лишилася на самоті з крапанням води й повільним гупанням власного серця і знала, що оповідки про Ізумруда не брешуть. Він проковтнув і перетравив її цілком, а в лункому алебастровому череві Білого Собору залишилася Свята.

***

Свята щодня прокидалася, чуючи, як скандують її ім’я, й щодня її армія більшала, лави розросталися, приймаючи до себе голодних і безпомічних, поранених солдатів і дітей, котрі ледве доросли до того, щоб тримати в руках гвинтівку. Священник розповідав юрбі, що одного дня вона стане королевою, і йому вірили. Проте її вкриті синцями загадкові прибічники дивували їх: гостроязика Верескунка з чорним, наче воронове крило, волоссям; Зруйнована в чорній молитовній шалі, з відразливими рубцями; блідий учений, котрий ховався десь зі своїми книжками й химерними інструментами. Це були жалюгідні недобитки її Другої армії — не те товариство, що пасує Святій.

Мало хто знав, що вона зламана. Сила, якою її благословило щось божественне чи ні, зникла, принаймні до неї було не дотягтися. Послідовників тримали на відстані від Святої, аби вони не бачили, що її очі перетворилися на темні западини, не чули, як налякано вона хапає ротом повітря. Рухалася Свята повільно, нерішуче, схожі на скалки кісточки в тілі були тендітні; та всі їхні надії покладалися на це хворобливе дівча.

А на поверхні володарював новий король зі своєю тіньовою армією й вимагав, аби йому повернули Заклинательку Сонця. Він погрожував і пропонував винагороду, та відповідь несподівано надійшла як виклик від злочинця, якого люди охрестили Повітряним принцом.

Він застряг над північним кордоном, скидаючи бомби на шляхи постачання продуктів і змушуючи Тіньового короля поновити торгівлю й подорожі Зморшкою, покладаючись виключно на прихильну долю й вогонь Пекельників, що відганяв чудовиськ. Подейкували, наче цей нахаба — принц Ланцов. А дехто стверджував, буцімто це фієрданський повстанець, який відмовився воювати пліч-о-пліч із відьмами. Та всі погоджувалися, що він таки має певну владу.

Свята гупала в ґрати своєї підземної клітки. Це була її війна, і вона вимагала свободи, аби стати до герцю. Священник відмовив їй.

Та він забув, що перш ніж стати Гришею і Святою, дівчина була привидом Керамзіна. І вони з хлопцем збирали секрети не гірше за Пелєкіна з його скарбами. Вони знали, що таке бути примарами і злодіями, як приховувати силу і збитки. Як і вчителі в герцоговому маєтку, священник вважав, наче знає дівчину й на що вона здатна.

Він помилявся.

Він не чув їхньої прихованої мови, не розумів хлопцевих намірів. Він не помітив миті, коли дівчина відмовилася вважати свою слабкість тягарем і перетворила її на маску.

Розділ 1

Я стояла на вирізьбленому в камені балконі, розкинувши руки, тремтіла в дешевому вбранні й намагалася створити гарне видовище. Моя кефта була пошита з клаптів сукні, в яку я була вбрана того вечора, коли втекла з палацу, й крикливих завіс, що, за чутками, висіли колись у збанкрутілому театрі неподалік Сали. Прикрасами слугували підвіски з люстри у фоє. А гаптування на манжетах уже почало розпускатися. Давид і Женя старалися як могли, однак ресурси в підземеллі були обмежені.

З такої відстані фокус вдавався: золото спалахувало іскрами у світлі, яке немов лилося з моїх долонь і кидало яскраві спалахи на екстатичні обличчя моїх послідовників далеко внизу. А нагорі похизуватися можна було лише розпущеними нитками й фальшивим сяйвом. Типова я. Пошарпана Свята.

Голос Аппарата загуркотів Білим Собором, і натовп гойднувся, заплющивши очі й здійнявши долоні, — вони нагадували макове поле; руки, схожі на бліді стебла, розхитував невидимий вітер. Я повторила хореографію жестів, навмисно рухаючись так,аби Давид і той із Пекельників, хто допомагав йому сьогодні вранці, встигали прослідкувати за мною зі своєї кімнатки, захованої над балконом. Я страшенно боялася ранкових молитов, однак якщо вірити священникові, це окозамилювання було необхідне.

— Це твій дар людям, Санта-Аліно, — повчав мене він. — Це надія.

Але то була просто ілюзія, бліда подоба світла, котрим я колись володіла. Золотисте марево насправді було вогнем Пекельників, віддзеркаленим від побитої посудини, яку Давид змайстрував із трофейного скла. Вона трохи нагадувала ті, якими ми скористалися під час невдалої спроби зупинити Дарклінґову орду в битві при Ос Альті. Нас заскочили зненацька, тож моя сила, наші плани, вся Давидова геніальність і винахідливість Ніколаї не допомогли зупинити бійню. Відтоді мені не вдавалося закли`кати хоча б сонячний промінчик. Та Аппаратова зграя здебільшого й не бачила, на що саме здатна їхня Свята, тож поки що вистачало цих трюків.

Священник дочитав проповідь. Це був знак закінчувати службу. Пекельники залили все довкола мене яскравим полум’ям. Воно хаотично стрибало й миготіло, а тоді я опустила руки, і світло згасло. Ага, тепер я знала, хто сьогодні на вогняному посту з Давидом. Кинула краєм ока погляд на печеру.Горшов. Його завжди відводили геть охоронці. У битві в Маленькому Палаці вижило троє Пекельників, але одна з них померла від ран за кілька днів. Із двох уцілілих Горшов був сильніший і менш передбачуваний. Я зійшла з платформи, розпачливо мріючи забратися подалі від Аппарата, але нога підкосилась і я зашпорталася. Священник схопив мене за руку, допомагаючи втримати рівновагу.

— Обачніше, Аліно Старкова. Ти недбало ставишся до власної безпеки.

— Дякую, — озвалася я. Хотілося відсахнутися від нього, від смороду скопаної землі й ладану, який не відступав від нього ні на крок.

— Ти сьогодні зле почуваєшся.

— Просто незграбна.

Ми обоє знали, що це брехня. Я була міцніша, ніж тоді, коли потрапила до Білого Собору, — кістки зрослися, мені вдавалося втримати їжу всередині, — та лишалася хворобливою, тіло страждало від болю й постійного виснаження.

— Можливо, в такому разі тобі слід перепочити.

Я заскрипіла зубами. Черговий день ув’язнення в моїй кімнат­ці. Проковтнула розчарування і слабко всміхнулася. Знала, що саме це чоловік хоче бачити.

— Мені так холодно, — пожалілася я. — Якщо трохи поси­джу в Чайнику, це піде мені на користь.

Загалом це була правда. Кухні залишалися єдиним місцем у Білому Соборі, де вдавалося трохи відігнати вологу. О цій порі принаймні десь уже розвели вогнище для сніданку. Велика кругла печера густо пахнутиме свіжоспеченим хлібом і солодкою кашею, яку кухарі варять із сухого гороху й порошкового молока, отриманих від союзників на поверхні та складених у стоси прочанами.

Я помітно здригнулася, та священник відповів лише ухильним «гм-м-м».

Мою увагу привернув якийсь рух біля підніжжя печери: щойно прибулі прочани. Я не могла відірвати від них стратегічного погляду. Дехто був у формі, яка підказувала, що переді мною дезертири Першої армії. Всі молоді та кремезні.

— Жодних ветеранів? — поцікавилася я. — Жодних вдів?

— Подорож до підземелля непроста, — пояснив Аппарат. — Чимало людей занадто старі або слабкі для переїзду. Вони віддають перевагу комфорту власних домівок.

Оце навряд чи. Прочани приходили з милицями й ціпками, забувши про свій вік і хвороби. Навіть перед смертю вони хотіли востаннє подивитися на Сонячну Святу. Я сторожко озирнулася через плече. Помітити вдалося лише Священну Варту — бородатих важкоозброєних чоловіків, що охороняли прохід. Це були ченці, богослови на кшталт Аппарата, і під землею вони залишалися єдиними, кому дозволялося носити зброю. А на поверхні вони охороняли ворота, вишукували шпигунів та скептиків, давали прихисток тим, кого вважали гідними. Нещодавно кількість прочан почала скорочуватись, і ті, хто приєднався до наших лав, здавалися радше кремезними, ніж набожними. Аппаратові потрібні були потенційні солдати, а не просто голодні роти`.

— Я можу вийти до хворих і літніх, — запропонувала я. Знала, що суперечка марна, але однаково розпочала її. Майже чекала на неї. — Святій слід бути поміж її людей, а не ховатися, наче щур у лабіринті.

Аппарат усміхнувся тією доброзичливою, поблажливою усміш­кою, яку обожнювали прочани й від якої мені хотілося кричати.

— У несприятливі часи чимало тварин ховаються під землю. Так вони виживають, — озвався священник. — Після того як дурні закінчують свої війни, саме щури панують у полях і містах.

«І жеруть померлих», — подумала я, здригнувшись. Аппарат поклав долоню мені на плече, ніби прочитавши мої думки. Пальці в нього були довгі й білі і стискали мою руку, мов восковий павук. Якщо цей жест мав на меті заспокоїти мене, йому не вдалося.

— Будь терплячою, Аліно Старкова. Ми воскреснемо, коли прийде час, і ні хвилиною раніше.

«Будь терплячою». Його одвічна порада. Я подолала бажання торкнутися пальцями голого зап’ястя, порожнього місця, куди мали б лягти кістки жар-птиці. Я заволоділа лускою морського батога й рогами оленя, але останньої частинки загадки Морозова бракувало. Ми могли б уже знайти третій підсилювач, якби Аппарат допоміг із полюванням або хоча б дозволив нам повернутися на поверхню. Та за цей дозвіл необхідно було заплатити.

— Мені холодно, — повторила я, приховуючи роздратування. — Хочу піти до Чайника.

Священник насупився.

— Мені не подобається, коли ти тулишся там до того дівчиська…

У нас за спинами невтомно зашепотілися вартові, й до мене долинуло слово. Разрушая. Я скинула священникову руку й помарширувала до переходу. Священна Варта урочисто випросталася. Як усі їхні брати, вони були в коричневих рясах з вишитим золотим сонцем, тим самим символом, що прикрашав Аппаратові шати. Моїм символом. Але вони ніколи не дивилися мені в очі, не озивалися до мене чи інших біженців-гришників. Натомість мовчки стояли в кутках кімнат і тягалися за мною всюди, наче озброєні гвинтівками бородаті примари.

— Її заборонено так називати, — нагадала я. Вартові дивилися прямісінько перед собою, мовби я невидима. — Її звуть Женя Сафіна, і якби не вона, я б досі була Дарклінґовою бранкою.

Жодної реакції. Утім, я бачила, що вони напружилися, просто почувши її ім’я. Дорослі озброєні дядьки злякалися вкритої руб­цями дівчини. Забобонні ідіоти.

— Мир, Санта-Аліно, — промовив Аппарат, беручи мене за лікоть, аби повести коридором до своєї зали для аудієнцій.

На помережаній сріблястими прожилками кам’яній стелі була вирізьблена троянда, а стіни прикрашали зображення Святих із золотими німбами. Мабуть, робота Творців, адже звичайний пігмент не витримав би холоду й вологи Білого Собору. Священник улаштувався на низькому дерев’яному кріслі та знаком запросив мене сісти в інше. Опустившись у нього, я пробувала приховати полегшення. У мене паморочилося в голові навіть від занадто довгого стояння.

Він глипнув на мене, вивчаючи мою землисту шкіру й темні кола під очима.

— Безсумнівно, Женя могла б зробити для тебе більше.

Після битви з Дарклінґом минуло понад два місяці, а я й досі не оговталася повністю. Вилиці стирчали на обличчі, наче розлючені знаки оклику, а цілковито біле волосся зробилося таким ламким, наче ось-ось розлетиться, мов павутиння. Мені нарешті вдалося вмовити Аппарата дозволити Жені зустрічатися зі мною на кухнях, після обіцянки, що дівчина почаклує наді мною й додасть мені пристойнішого вигляду. Це було єдине справжнє спілкування з іншими гришами за кілька тижнів. Я насолоджувалася кожною миттю, кожною дрібкою інформації.

— Вона робить що тільки може, — запевнила я.

Священник зітхнув.

— Ну, нам усім слід бути терплячими. З часом ти зцілишся. За допомогою віри. За допомогою молитов.

Мене накрило хвилею гніву. Він чудово знав, що зцілити мене могло тільки використання власної сили, та для цього необхідно повернутися на поверхню.

— Якби ти дозволив мені ризикнути й вийти на поверхню…

— Ти для нас занадто дорогоцінна, Санта-Аліно, а ризик надто високий. — Він примирливо здвигнув плечима. — Ти про себе не піклуватимешся, тож доведеться це робити мені.

Я не озвалася. Це була гра, в яку ми граємо, в яку грали, відколи мене сюди доправили. Аппарат чимало зробив для мене. Виключно завдяки йому мої гриші вибралися живими із битви з Дарклінґовими чудовиськами. Він дав нам притулок у затишку під землею. Та Білий Собор щодня дедалі більше здавався в’язницею, ніж прихистком.

Чоловік переплів пальці.

— Місяці спливають, а ти досі не довіряєш мені.

— Довіряю, — збрехала я. — Авжеж, довіряю.

— Та однаково не дозволяєш допомогти тобі. Якщо ми заволодіємо жар-птицею, все може змінитися.

— Давид розбирає щоденники Морозова, і я переконана, що відповідь ховається там.

Аппарат втупився в мене бляклим поглядом чорних очей. Він підозрював, що мені відомо, де живе жар-птиця — третій підсилювач Морозова і ключ до єдиної сили, яка змогла б побороти Дарклінґа й знищити Зморшку. І він мав рацію. Принаймні я на це сподівалася. Єдина підказка, яка в нас була щодо місця перебування птахи, крилася в моїх нечисленних дитячих спогадах і в надії, що порохняві руїни Два Столба криють у собі більше, ніж здається на позір. Утім, помилялася я чи ні, місце перебування жар-птиці було таємницею, якою я не планувала ділитися. Я була ув’язнена під землею, майже безсила, і за мною шпигувала Священна Варта. Тож я не збиралася розпатякувати про єдиний доступний мені важіль.

— Я хочу лише найкращого для тебе, Аліно Старкова. Для тебе і твоїх друзів, хай їх навіть небагато лишилося. Якщо з ними щось трапиться…

— Дай їм спокій, — огризнулася я, забуваючи, що слід бути милою й лагідною.

Вираз Аппаратового обличчя зробився надто хитрим як на мій смак.

— Я лише мав на увазі, що під землею трапляються нещасні випадки. Знаю, ти так щиро переживатимеш кожну втрату, а ти ж така слабка. — На останньому слові його губи розтягнулися, демонструючи ясна. Чорні, як у вовка.

Мене знов охопила лють. З першого дня в Білому Соборі у повітрі постійно висіли погрози, душачи мене відчуттям незмінного страху. Аппарат ніколи не втрачав нагоди нагадати мені про мою вразливість. Майже не замислюючись, я зігнула пальці, заховавши долоні в рукавах. На стінах кімнати здригнулися тіні.

Священник відсахнувся на стільці. Я насупилася, дивлячись на нього, і вдала, наче не розумію, що сталося.

— Щось не так? — поцікавилася.

Він відкашлявся, погляд несамовито засмикався навсібіч.

— Та… та нічого, — затинаючись, відповів.

Я дозволила тіням улягтися. Його реакція була варта хвилі нудоти, яка накрила мене одразу після цього фокусу. Ось і все. Я можу змушувати тіні стрибати й танцювати, але більше нічого. Це було ледь чутне відлуння Дарклінґової сили, якісь залишки нашого протистояння, що мало не вбило нас обох. Я відкрила їх, коли намагалася закликати світло, й докладала всіх зусиль, аби виплекати з цих навичок щось більше, що допоможе боротися. Без­успішно. Тіні, наче покарання, наче привиди могутньої сили, лише глузували з мене, Святої покровительки шахрайства і дзеркал.

Аппарат підвівся, намагаючись повернути собі самовладання.

— Іди до архівів, — порадив він. — Час, проведений у тихому кабінеті за роздумами, допоможе очистити думки.

Я ледве стрималася, щоб не застогнати. Це було справжнє покарання — кілька годин, витрачених на марні пошуки інформації про Морозова в древніх апокрифах. І це я вже не кажу про те, що в архівах вогко, огидно і там кишма кишить Священна Варта.

— Я тебе відведу, — додав Аппарат. Ще краще.

— Ну а Чайник? — перепитала я, намагаючись приховати розпач у голосі.

— Пізніше. Разру… Женя зачекає, — кинув він, ідучи переді мною коридором. — Знаєш, ви не мусите тулитися в Чайнику. Можеш зустрічатися з нею тут. Наодинці.

Я глипнула на вартових, котрі не відставали ні на крок. «Наодинці». Сміх та й годі. Але ідея забратися з кухні не така вже й смішна. Можливо, сьогодні димохід відкриють на довше, ніж кілька секунд. Слабенька надія, та іншої в мене не було.

— Я віддаю перевагу Чайникові, — заперечила. — Там тепло. — Витиснула з себе найсмиреннішу усмішку й дозволила губам злегка затремтіти, а тоді додала: — Це нагадує про дім.

Як він це любив — образ скромної дівчинки, котра зіщулилася біля грубки, замітаючи подолом попіл. Чергова ілюзія, черговий розділ у його книзі Святих.

— Чудово, — нарешті озвався він.

Нам знадобилося чимало часу, щоб дістатися до балкона. Білий Собор дістав свою назву завдяки алебастровим стінам і велетенській центральній печері, де щоранку й щовечора відбувалася служба. Однак насправді він був значно більший — розгалужена мережа тунелів і печер під містом. Я ненавиділа кожен його сантиметр. Вологу, що сочилася крізь стіни, крапала зі стель і збиралася намистинами на шкірі. Холодні чари, які не вдавалося розвіяти. Поганки й нічні квіти, що цвіли в тріщинах та ущелинах. Я ненавиділа спосіб, яким ми відмірювали час: ранкові служби, пообідні молитви, вечірні служби, дні Святих, дні для посту й напівпосту. Та понад усе я ненавиділа відчуття, наче насправді я — невеликий блідий і червоноокий щур, який шкрябає кволими рожевими лапками стіни лабіринту.

Аппарат повів мене печерами на північ від головного резервуара, де тренувалися сонячні солдати. Дорогою люди притискалися спинами до стін або витягали руки, щоб торкнутися мого золотого рукава. Ішли ми повільно — цього вимагала гідність. Та я й не могла рухатися швидше, бо запаморочилося б у голові. Аппаратові посіпаки знали, що я хвора, і читали молитви за моє здоров’я, та він побоювався, що, дізнавшись, наскільки я слабка — наскільки смертна, — люди запанікують.

Коли ми дісталися до місця, солдати вже розпочали тренування. Це були святі Аппаратові воїтелі, сонячні воїни, котрі прикрашали руки та обличчя татуюваннями з моїми символами. Здебільшого то дезертири з Першої армії, а решта — просто молоді, запальні й готові померти. Вони допомогли врятувати мене з Маленького Палацу, зазнавши жахливих утрат. Святі чи ні, вони не могли рівнятися з Дарклінґовими нічєвоями. Однак Чорний Єретик командував ще й людьми та гришами, тож сонячні солдати продовжували тренуватися.

Утім, тепер вони робили це без справжньої зброї, з тупими мечами й зарядженими восковими кулями гвинтівками. Сонячні солдати були такими собі прочанами, приєднатися до культу Сонячної Святої їх змусила обіцянка змін; чимало з них були юні й неоднозначно ставилися до Аппарата і старих звичаїв церкви. З моменту моєї появи тут священник тримав їх у залізних лещатах. Він потребував їх, та водночас не довіряв їм. Це відчуття було мені чудово знайоме.

Священна Варта вишикувалася під стінами, не зводячи очей з того, що відбувалося. Їхні кулі були справжні, як і леза шабель.

Увійшовши до тренувальної зони, я побачила, що люди з’юрмилися, щоб подивитися на спаринг Мала зі Стіґґом, одним з уцілілих Пекельників. Той мав тонку шию, біляве волосся й цілковито відсутнє почуття гумору — фієрданець до самих кісток.

Мал ухилився від вогняної арки, але від другого спалаху вогню зайнялася його сорочка. Глядачі налякано задихнулися. Я подумала, що хлопець зараз відступить, та він пішов у наступ. Перекинувся через голову, збиваючи язики полум’я, й ударив Стіґґа ззаду по ступнях. За мить він уже притискав Пекельника обличчям до підлоги. Мал зафіксував суперникові зап’ястя, уникаючи наступної атаки.

Сонячні солдати в залі вибухнули оплесками і свистом.

Зоя перекинула блискуче чорне волосся через плече.

— Гарна робота, Стіґґу. Тебе скрутили, і вже можна додавати підливу.

Мал поглядом наказав їй замовкнути.

— Відволікти, обеззброїти, знерухомити, — пояснив він. — Фокус у тім, аби не панікувати. — Підвівшись, він допоміг Стіґґові. — З тобою все гаразд?

Пекельник роздратовано зиркнув на нього, але кивнув і пішов у наступний спаринг із гарненькою молодою солдаткою.

— Ну ж бо, Стіґґу, — широко всміхнувшись, підбадьорила дівчина. — Я не хочу занадто грубо з тобою обходитися.

Обличчя в неї було знайоме, та мені знадобилося трохи часу, перш ніж я згадала, звідки знаю дівчину. Рубі. Ми з Малом тренувалися з нею в Полізнаї. Вона була в лавах нашого полку. Я запам’ятала її хихотливою, радісною, кокетливою дівчинкою, поруч із котрою я почувалася незграбною й безпомічною. У неї була та сама щира усмішка, та сама довга білява коса. Та навіть із відстані я помітила певну настороженість, обачність, якою її наділила війна. На правій щоці хизувалося витатуюване чорне сонце. Дивно було думати, що дівчина, котра колись сиділа навпроти мене в їдальні, тепер вважає мене Святою.

Аппарат і його вартові нечасто водили мене до архівів цим шляхом. Що сьогодні змінилося? Може, він привів мене сюди, аби я могла подивитися на уламки своєї армії й пригадати ціну власних помилок? Хотів показати мені, як мало союзників у мене залишилося?

Я дивилася, як Мал розставляє сонячних солдатів у пари з гришами. Серед них були Верескуни: Зоя, Надя та її брат Адрік. Крім них, із моїх Етерців залишилися Стіґґ і Горшов, але останнього не було видно. Напевно, після закликання вогню для мене під час ранкових молитов хлопець знову повернувся до ліжка.

Щодо Корпуснійців, то єдиними Серцетлумачниками в тренувальній залі були Тамара і її велетенський брат-близнюк Толя. Я завдячувала їм життям, але цей борг мене не заспокоював. Вони були наближені до Аппарата, віддавали накази сонячним солдатам і місяцями брехали мені в Маленькому Палаці. Я точно не знала, як саме до них ставитися. Довіра була розкішшю, якої я не надто могла собі дозволити.

Солдати, котрим не залишилося пари, мусили чекати своєї черги на битву. Просто гриш було замало. Женя з Давидом трималися осторонь, та й однаково бійці з них були такі собі. Максим був Цілителем і віддавав перевагу тренуванням у лазареті, однак мало хто з Аппаратових поплічників довіряв хлопцю настільки, аби скористатися його послугами. Сергій був могутнім Серцетлумачником, проте мені казали, буцімто його вважають занадто нестабільним для навчань. Під час Дарклінґового несподіваного нападу він був у самій гущавині бою й бачив, як його кохану розірвали на шматки чудовиська. А останнього нашого Серцетлумачниканічєвоївхопили десь на шляху між Маленьким Палацом і капличкою.

«І все це через тебе, — нагадав голос у моїй голові. — Тому що ти підвела їх».

Із похмурих роздумів мене витяг Аппаратів голос:

— Хлопчина забагато собі дозволяє.

Я прослідкувала за його поглядом у напрямку Мала, котрий ходив поміж солдатами, озиваючись до одного чи виправляючи іншого.

— Він допомагає їм тренуватися, — заперечила я.

— Він роздає їм накази. Орецев! — гукнув священник, жестом підкликаючи хлопця до нас.

Я напружено дивилася, як наближається Мал. Відколи йому заборонили вхід до моєї кімнати, ми майже не бачились. Дозволивши ретельно відстежувані зустрічі з Женею, священник ізолював мене від решти потенційних союзників.

Зовні Мал змінився. Він був у тому самому грубо сплетеному селянському одязі, що слугував йому за форму в Маленькому Палаці, але за час, проведений під землею, зробився худорлявіший і блідіший. Тонкий шрам на щелепі помітно випнувся.

Хлопець зупинився перед нами і вклонився. Нам не доводилося бути так близько вже кілька місяців.

— Ти тут не командир, — нагадав йому Аппарат. — Толя з Тамарою мають вищі звання.

Мал кивнув.

— Так і є.

— То чому ти керуєш тренуванням?

— Я нічим не керував, — відповів хлопець. — Я можу дечого навчити. А солдати — дечого навчитися.

«Це правда», — гірко подумала я. Малові чудово вдавалося битися з гришами. Я пригадала, як він, закривавлений і вкритий синцями, стояв над Верескуном у стайнях Маленького Палацу, пригадала, який виклик і презирство палали в його погляді. Ще спогад, якого краще б не було.

— А чому цих новобранців не позначили? — поцікавився Аппарат, змахнувши рукою в бік групки дітей, що билися на дерев’яних мечах біля протилежної стіни. З вигляду жодному з них не було більше дванадцяти років.

— Бо то діти, — крижаним голосом відповів Мал.

— Це їхній вибір. Чому не дозволяєш їм довести відданість нашій справі?

— Я не дозволяю їм пошкодувати про це.

— Це не підвладно жодному з нас.

У Мала смикнулася жилка на щелепі.

— Якщо ми програємо, ці татуювання стануть тавром, яке видаватиме сонячних солдатів. Вони могли б із таким самим успіхом підписатися, що готові стати перед розстрільною командою.

— І саме тому ти теж не носиш жодного знаку? Бо не надто віриш у нашу перемогу?

Хлопець глипнув на мене, а тоді перевів погляд на Аппарата.

— Моя віра належить Святим, — нарешті озвався він. — А не людям, котрі відправляють на смерть дітей.

Священник примружився.

— Мал має рацію, — втрутилася я. — Дозволь їм залишатися непозначеними.

Аппарат втупився в мене бляклим поглядом чорних очей.

— Прошу, — м’яко повела я далі, — зроби мені таку ласку.

Я чудово знала, як він любить такий тон: лагідний, теплий, готовий заколисати.

— Яке в тебе ніжне серденько, — кинув він, поклацавши язиком.

Я бачила, що чоловікові це до вподоби. Попри те що я пішла наперекір його бажанням, саме такою Святою він хотів мене бачити — люблячою матір’ю, втіхою для людей. Я вп’ялася нігтями в долоню.

— Це ж Рубі, так? — запитала я, прагнучи змінити тему й відвернути Аппаратову увагу.

— Вона з’явилася тут кілька тижнів тому, — пояснив Мал. — У Рубі гарно виходить: вона служила в піхоті.

Я мимохіть відчула, як уколола крихітна голочка ревнощів.

— А Стіґґ не здається надто щасливим, — зауважила я, киваючи в бік Пекельника, котрий намагався відігратися за свою поразку на дівчині. Рубі докладала всіх зусиль, аби впоратися, та однозначно програвала.

— Він не любить, коли його б’ють.

— Мені здалося, ти навіть не спітнів.

— Так, — погодився хлопець. — У тому й проблема.

— Чому це? — втрутився Аппарат.

Малів погляд на частку секунди майнув до мене.

— Поразки навчають більшого. — Він здвигнув плечима. — Принаймні поруч завжди є Толя, готовий надерти мені дупу.

— Слідкуй за язиком, — гавкнув Аппарат.

Мал проігнорував його. Різко притиснув два пальці до губ і пронизливо свиснув.

— Рубі, відкриваєшся!

Занадто пізно. Її косу вже охопив вогонь. Якийсь молодий солдат підбіг до дівчини з відром води і вилив їй на голову. Я поморщилася.

— Дивись, аби вони не підсмажилися.

Мал уклонився.

— Моя суверено.

І підтюпцем побіг до військових.

Цей титул. Він промовив його без злості, яку, схоже, відчував в Ос Альті, та слова однаково стали ударом нижче пояса.

— Йому не слід так звертатися до тебе, — пожалівся Аппарат.

— Чому?

— Це був Дарклінґів титул, і він не пасує Святій.

— А як йому називати мене?

— Йому взагалі не слід звертатися до тебе безпосередньо.

Я зітхнула.

— Наступного разу, коли він захоче щось сказати, пораджу написати мені листа.

Аппарат стиснув губи.

— Ти сьогодні якась неспокійна. Гадаю, додаткова година в архівах піде тобі на користь.

Сказав він це докірливо, наче я вередлива дитина, котра не лягла вчасно спати. Я нагадала собі про обіцянку відпустити мене до Чайника і витиснула з себе усмішку.

— Упевнена, ти маєш рацію.

«Відволікти, обеззброїти, знерухомити».

Повернувши до коридору, що мав привести нас до архівів, я озирнулася через плече. Зоя кинула солдата навзнак і закрутила його, як черепаху, ледаче виписуючи рукою кола в повітрі. Рубі розмовляла з Малом, широко всміхаючись і жадібно розглядаючи хлопця. Проте він дивився на мене. У примарному світлі печери його очі набули глибокого, спокійного відтінку синього, кольору, яким відсвічує саме серце полум’я.

Відвернувшись, я рушила за Аппаратом, пришвидшуючи крок і намагаючись приборкати свист у легенях. Я думала про усмішку Рубі, про її обпалену косу. Мила дівчина. Нормальна. Саме така потрібна Малові. Якщо він досі не зійшовся з кимось, незабаром це відбудеться. І одного дня я стану достатньо гарною людиною, аби порадіти за нього. Але не сьогодні.

***

Давида ми перехопили дорогою до архівів. Як завжди, він був саме втілення безладу: волосся стирчить у всі боки, рукави заляпані чорнилом. В одній руці він тримав склянку гарячого чаю, а з кишені виднівся бутерброд.

Його погляд метнувся від Аппарата до членів Священної Варти.

— Потрібно більше мазі? — поцікавився Творець.

Священник ледь помітно вигнув губи. Мазь була ліками, створеними Давидом для Жені. Разом з її власними зусиллями це трохи допомагало зцілити найгірші рубці, але рани від нічєвойніколи не заліковувалися повністю.

— Санта-Аліна прийшла, щоб провести ранок у кабінеті, — з неабиякою урочистістю повідомив Аппарат.

Давид пересмикнувся — вийшло віддалено схоже на здвиг плечима — і пірнув у прохід.

— Але пізніше ти прийдеш до Чайника?

— Я через дві години відправлю за тобою вартових для супроводу, — кинув Аппарат. — Женя Сафіна чекатиме на тебе. — Він прикипів поглядом до мого виснаженого обличчя. — Переконайся, що вона уважніше ставитиметься до своєї роботи.

Він низько вклонився і зник у тунелі. Я роззирнулася приміщенням і глибоко пригнічено зітхнула. Архіви мали б стати тим місцем, у яке я закохаюся, наповненим ароматом чорнила на папері й ледь чутним поскрипуванням пера. Але це було лігво Священної Варти — тьмяний лабіринт арок і колон, вирізьблених із білого каменю. Одного разу мені майже вдалося побачити, як Давид розлютився, коли вперше опинився серед цих невеличких ніш із вигнутими стелями, подекуди вже обваленими; їхні стіни вкривали полиці з древніми книжками й рукописами — сторінки почорніли від цвілі, корінці вкрилися пухирями від вологи. У цих печерах було так вогко, що калюжі просочувалися крізь підлогу.

— Ви не можете… не можете зберігати щоденники Морозова тут! — майже закричав хлопець. — Це ж болото!

А зараз Давид цілісінькими днями й ночами пропадав в архівах, ретельно вивчаючи записи Морозова і шкрябаючи у власному щоденнику теорії та нариси. Як і більшість гриш, Творець вірив, що щоденники Морозова були знищені після появи Зморшки. Але Дарклінґ нізащо не дозволив би зникнути таким знанням. Він заховав їх, і попри те, що мені так і не вдалося витиснути зі священника щиру відповідь, я підозрювала, що Аппарат якось знайшов їх у Маленькому Палаці й поцупив, коли Дарклінґ мусив утекти з Равки.

Я гупнулася на ослінчик навпроти Давида. Він притягнувстіл і стілець до найсухішої з печер і загромадив одну з полицьдодатковою олією для своїх ламп і травами та бальзамами, які використовував з метою створення мазі для Жені. Зазвичай він горбився над якоюсь формулою або майстрував щось і годинами не підводив погляду, однак сьогодні, схоже, не міг улаштуватися — возюкався з чорнилами і грався кишеньковим годинником, який виклав на стіл.

Я байдуже погортала один зі щоденників Морозова. Уже почала ненавидіти сам їхній вигляд: ні до чого не придатні, заплутані, а найсуттєвіше — неповні. Він описував свої гіпотези стосовно підсилювачів, те, як слідкував за оленем, свою дворічну подорож на борту китобійного судна в пошуках морського батога, свої теорії про жар-птицю і… і більше нічого. Або нам бракувало щоденників, або Морозов не дописав свою роботу.

Перспектива знайти птаха і скористатися ним була потужною. Але якщо його взагалі не існує і мені, можливо, знову доведеться стати до герцю з Дарклінґом без нього? Ця думка була надто жаскою, аби зупинятися на ній, тож я просто відганяла її подалі.

Я змусила себе перегорнути сторінки. Єдиним пристроєм для вимірювання часу був Давидів годинник. Я не знала, де хлопець його знайшов, як змусив працювати і чи відповідає показуваний ним час часові на поверхні, але витріщалася на його циферблат і мріяла, щоб хвилинна стрілка ворушилася швидше.

Члени Священної Варти приходили і йшли, весь час пильнуючи за мною або згинаючись над своїми текстами. Вони мали б трактувати рукописи, вивчати світ Святих, але я сумнівалася, що це основна мета їхньої роботи. Аппаратова шпигунська мережа розтяглася по всій Равці, і ці чоловіки вважали своїм покликаннямпідтримувати її, розшифровуючи повідомлення, збираючи інформацію та створюючи культ нової Святої. Складно було не порівнювати їх з моїми сонячними солдатами, здебільшого юними й неписьменними, без доступу до старих таємниць, які охороняли ці чоловіки.

Відчувши, що більше не знесу маячні Морозова, я засовалася на стільці, намагаючись розслабити м’язи спини. Потім витягла стару збірку, в якій здебільшого йшлося про молитви, та, як ви­явилося, описувалась одна з версій мученицької смерті Сан-Іллі.

У ній Ілля був каменярем, а сусідського хлопчика затоптав кінь — це було щось новеньке. Зазвичай хлопчика розрізало лезом плуга. Проте історія закінчувалася так само, як усні оповідки: Ілля повернув хлопчика з того світу, й на знак подяки за його труди селяни кинули Святого до річки, перев’язавши залізними ланцюгами. У деяких легендах запевняли, буцімто Ілля не втопився, а поплив до моря. В інших присягалися, що за кілька днів його тіло викинуло хвилями за багато кілометрів від рідного села на берег, і воно було в ідеальному стані, ще й пахло трояндами. Я знала всі ці версії, та ніде жодним словом не згадувалося про жар-птицю й не було натяків, що Два Столба — вдале місце для початку полювання на неї.

Усі наші сподівання знайти жар-птицю ґрунтувалися на старій ілюстрації: Сан-Ілля-в-Кайданах оточений оленем, морським батогом і жар-птицею. На тлі можна було роздивитися гори, якусь дорогу й арку. Арка давно впала, та я гадала, що її руїни можна знайти в селищі Два Столба, неподалік місця, де ми з Малом народилися. Принаймні я вірила в це у гарні дні. Сьогодні ж почувалася менш упевненою, що Ілля Морозов і Сан-Ілля — одна й та сама людина. Я більше не могла змусити себе зазирнути до якогось із примірників «Історії Санктія». Вони запліснявілим стосом стояли в забутому кутку, скидаючись радше на дитячі книжечки, що вийшли з моди, ніж на передвісників якоїсь видатної долі.

Давид узяв свій годинник, поставив на місце, знову потягнувся до нього, зачепив пляшечку з чорнилом і поправив її незграбними пальцями.

— Що з тобою сьогодні? — запитала я.

— Нічого, — різко кинув хлопець.

Я кліпнула на нього.

— У тебе кров пішла з губи.

Він витер її долонею, та кров одразу знову зібралася в краплю. Мабуть, прокусив губу. Сильно.

— Давиде…

Хлопець стукнув кісточками пальців по столу, і я мало не підскочила. Позаду мене з’явилися двоє вартових. Пунктуальні й моторошні, як завжди.

— Ось, — сказав Давид, простягнувши мені крихітну бляшанку. Перш ніж мені вдалося взяти її, вартовий вихопив посудину у хлопця з рук.

— Що ти робиш? — розлючено гиркнула я. Але й сама знала. Без ретельної перевірки ніщо з рук інших гриш не потрапляло до мене. Звичайно ж, заради моєї безпеки.

Член Священної Варти не зважав на мене. Він торкнувся пальцями кришки і денця бляшанки, відкрив її, понюхав уміст, роздивився кришку, а тоді знову закрив і без жодного слова повернув. Я вирвала бляшанку з його руки.

— Дякую, — кинула в’їдливо. — І тобі дякую, Давиде.

Творець уже знову схилився над своїм записником і, схоже, цілковито занурився в текст. Проте перо він стискав так міцно, що я злякалась, аби воно не тріснуло.

***

Женя чекала на мене в Чайнику — просторій, майже ідеально круглій печері, яка забезпечувала їжею всіх мешканців Білого Собору. Її вигнуті стіни були помережані кам’яними вогнищами — нагадуваннями про древні часи; прислуга з кухні жалілася, що вони були і близько не такі зручні, як плитки й кахляні грубки нагорі. Велетенські рожна були розраховані на чималу дичину, але кухарям до рук рідко потрапляло свіже м’ясо. Тож натомість подавали засолену свинину, тушковані коренеплоди й дивний хліб, спечений із грубого сірого борошна, з ледь помітним присмаком вишень.

Кухарі майже звикли до Жені, принаймні більше не здригались і не читали молитов, побачивши її. Я знайшла дівчину біля вогнища на дальній стіні Чайника, де вона грілася. Це стало нашою місциною, й кухарі щодня залишали для нас горщичок каші або супу. Коли я наблизилася зі своїм супроводом, Женя скинула з голови шаль, і вартові обабіч мене застигли. Дівчина закотила єдине вціліле око і засичала, наче кішка. Вартові позад­кували й зайняли свої пости біля входу.

— Перестаралася? — запитала Женя.

— Те, що треба, — заспокоїла я, чудуючись змінам у ній.

Якщо вона може посміятися з того, як на неї реагували йолопи, це гарний знак. Попри мазь, яку створив для зцілення рубців Давид, я була переконана, що найбільша заслуга в Жениному перевтіленні належить Тамарі.

Після нашої появи в Білому Соборі Женя кілька тижнів відмовлялася виходити зі своєї кімнати. Просто лежала там у темряві й не бажала навіть ворушитися. Я розмовляла з нею під наглядом вартових, умовляла, намагалася розсмішити. Ніщо не допомагало. Кінець кінцем саме Тамара витягла дівчину на світло, вимагаючи, щоб вона принаймні навчилася давати відсіч.

— Чому тебе це взагалі непокоїть? — пробурмотіла Женя, натягаючи на себе ковдри.

— Мені байдуже. Але, не вміючи битися, ти залишаєшся тягарем.

— Мені однаково, хай мене й поранять.

— А мені не однаково, — втрутилась я.

— Аліна мусить попіклуватися про власне прикриття, — нагадала Тамара. — Вона не може доглядати за тобою.

— Я ніколи цього й не просила.

— Хіба б не чудово було, якби ми отримували лише те, про що просимо? — поцікавилася шуанка.

А тоді вона взялася щипати, тицяти Женю й усіляко докучати їй, аж доки та не відкинула покривала й не погодилася на одне-єдине бойове тренування — усамітнене, подалі від інших, свідками якого дозволялося стати лише Священній Варті.

— Я її розмащу, — буркнула дівчина мені. Сумніви, мабуть, були написані в мене на обличчі, бо вона здула з пошрамованого чола рудий кучерик і сказала: — Гаразд, тоді я дочекаюся, доки вона засне, і зроблю їй свинячий п’ятак або зшию повіки.

Женя продовжувала приховувати обличчя й більшість часу проводила у своїй кімнаті, але вже не горбилась і не ховалася від людей у коридорах. З підкладки старого пальта вона пошила собі чорну шовкову пов’язку на око, а її волосся наче ще порудішало. Якщо дівчина користувалася власною силою, аби змінити колір волосся, то, напевно, до неї повернулася хоч дрібка гідності, а це означало подальший прогрес.

— Ну то до справи, — наказала вона.

Женя повернулася спиною до кухні, обличчям до вогню, а тоді розтягла свою шаль над головою так, аби її широкі краї з облямівкою приховали нас від допитливих поглядів. Коли ми вперше спробували цей фокус, вартові негайно кинулися до нас. Утім, побачивши, що я змащую дівчині рубці, відтоді вони трималися подалі. Вони вважали шрами, залишені їй Дарклінґовиминічєвоями, якоюсь божою карою. За що саме, я точно не знала. Якщо її злочин у тому, що вона приєдналася до Дарклінґа, то більшість із нас у певний момент можна було звинуватити в цьому. А що б вони сказали про сліди від зубів у мене на плечі? Чи про те, як я могла змушувати тіні закручуватися?

Я витягла з кишені бляшанку й узялася накладати мазь на Женині рани. Від мазі так різко запахло травою, що в мене аж очі засльозилися.

— Я ніколи не замислювалася, як боляче так довго нерухомо сидіти, — пожалілася дівчина.

— Ти не сидиш нерухомо. Весь час крутишся.

— Свербить.

— А якщо я тебе приб’ю цвяшком? Це відволіче тебе від думок про свербіж?

— Просто скажи, коли закінчиш, жахливе дівчисько.

Женя уважно подивилася на мої долоні.

— Не пощастило сьогодні? — прошепотіла вона.

— Поки що ні. Лише у двох горнилах розвели вогонь, і полум’я слабке. — Я витерла руку брудним кухонним рушником. — Ось, — сказала. — Готово.

— Твоя черга, — відповіла дівчина. — Вигляд у тебе…

— Жахливий. Я знаю.

— Це відносне поняття.

Смуток у її голосі важко було з чимось сплутати. Мені закортіло дати собі копняка. Я торкнулася рукою Жениної щоки. Шкіра під рубцями була гладенька й біла, як алебастрові стіни.

— Я засранка.

Кутики її губ криво поповзли вгору. Вона майже всміхнулася.

— Час від часу, — погодилася. — Але я сама завела про це розмову. А тепер заспокойся й дозволь мені попрацювати.

— Зроби рівно стільки, аби Аппарат дозволив нам продовжувати зустрічатися тут. Я не хочу стати маленькою гарненькою Святою, якою він хизуватиметься.

Женя театрально зітхнула.

— Це насильство над моїми найщирішими переконаннями, і ти неодмінно згодом заплатиш мені за це.

— Як?

Дівчина нахилила голову набік.

— Думаю, тобі доведеться дозволити мені зробити тебе рудою.

Я закотила очі.

— Не в цьому житті, Женю.

Коли вона взялася повільно змінювати моє обличчя, я покрутила в пальцях бляшанку. Спробувала знову закрутити кришку, але частина кришки, заляпана маззю, раптом відшарувалася. Я підділа її кінчиками нігтів — це був тоненький вощений паперовий диск. Женя помітила його одночасно зі мною.

На звороті Давидовим майже нерозбірливим почерком було нашкрябане одне-єдине слово — «сьогодні».

Женя вихопила папірець у мене з пальців.

— Ой, Святі. Аліно…

Саме тоді ми почули гуркіт важких черевиків і якусь метушню за стінами. Горщик упав на підлогу з гучним дзеньком, а хтось із кухарів заверещав, коли до приміщення ввірвалася Священна Варта з гвинтівками напоготові й праведним вогнем у поглядах.

Слідом за ними, змахнувши коричневою рясою, з’явився Аппарат.

— Очистити приміщення! — проревів він.

Ми з Женею підскочили на ноги, коли Священна Варта взялася грубо виштовхувати кухарів, котрі приголомшено протестували й налякано зойкали.

— Що це таке? — закортіло дізнатися мені.

— Аліно Старкова, — оголосив священник, — ти в небезпеці.

Серце у мене шаленіло в грудях, та я опанувала голос.

— І що мені загрожує? — перепитала, глипнувши на горщики, що кипіли над вогнем. — Обід?

— Злочинна змова, — повідомив Аппарат, тицьнувши пальцем у Женю. — Ті, хто називав себе друзями, намагалися знищити тебе.

У двері позаду чоловіка ввійшло ще кілька його бородатих прихвоснів. Коли їхні ряди розійшлися, я побачила Давида з широко витріщеними наляканими очима.

Женя задихнулась, і я поклала долоню їй на руку, заважаючи кинутися в атаку.

За хлопцем увійшли Надя й Зоя зі зв’язаними, аби завадити їм заклика`ти, руками. Із кутика Надиного рота тяглася цівочка крові, а шкіра під ластовинням сполотніла. Поруч із ними стояв закривавлений Мал. Згорбившись, він тримався за бік, наче намагався втамувати біль у зламаному ребрі. Та найжахливіше було побачити вартових, які оточили його: Толю з Тамарою. Дівчина знову тримала в руках свої бойові сокири. Направду, обоє були озброєні не гірше за Священну Варту. Близнюки не дивилися мені в очі.

— Замкніть двері, — наказав Аппарат. — Ми впораємося з цим неприємним завданням на самоті.

Розділ 2

Масивні двері Чайника загупнулись, і я почула, як клацнув замок. Спробувала опанувати хворобливо скручений шлунок і збагнути, що саме бачу. Надя й Зоя — дві Верескунки, Мал і Давид, не здатний навіть мухи скривдити Творець. «Сьогодні», — попереджала записка. Що саме малося на увазі?

— Питаю ще раз, священнику. Що це таке? Чому мої друзі під вартою? Чому вони в крові?

— Це не твої друзі. Ми розкрили їхній підступний план зробити Білий Собор непридатниим для нашого тут пере­бування.

— Ти про що?

— Ти на власні очі бачила сьогодні хлопцеве нахабство…

— А це проблема? Він не тремтів як слід у твоїй присутності?

— Річ у зраді! — Аппарат витяг з ряси невеличкий полотняний гаманець і простягнув його мені.

Я насупилася. Такі гаманці я бачила в майстернях Творців. Їх використовували для…

— Вибуховий порошок, — підказав священник. — Цей мерзотник Творець створив його з матеріалів, зібраних твоїми так званими друзями.

Отже, Давид створив вибуховий порошок. І в нього на це могли бути сотні причин.

— У Білому Соборі заборонено зброю.

Я вигнула брову, кинувши погляд на гвинтівки, наставлені на Мала та моїх гриш.

— А це що таке? Черпаки? Якщо ти збираєшся когось звинувачувати….

— Ми підслухали їхні плани. Крок уперед, Тамаро Кір-Батаар. Розкажи правду, яку тобі випало довідатися.

Дівчина низько вклонилася.

— Гриші й трекер планували підсипати тобі наркотик і витягти на поверхню.

— Я сама хотіла повернутися на поверхню.

— Вибуховий порошок повинен був урятувати їх від переслідувачів, — повела далі Тамара, — та обрушити печери на Аппарата і твоїх послідовників.

— На сотні невинних людей? Мал ніколи б цього не зробив. Жоден з них не зробив би.

Навіть та паскудниця Зоя.

— І все це не має сенсу, — продовжила я. — Як вони збирались отруїти мене?

Тамара кивнула на Женю й на чай, який стояв поруч із нами.

— Я вип’ю цей чай сама, — кинула Краяльниця. — До нього нічого не додавали.

— Женя — знана отруювачка і брехуха, — холодно нагадала дівчина. — Вона вже зраджувала тебе заради Дарклінґа.

Краяльниця міцно вчепилася пальцями в шарф. Ми обидві знали, що ці звинувачення правдиві. Я відчула, як голкою вкололи незвані підозри.

— Ти їй довіряєш, — кинула Тамара. У її голосі було щось дивне. Ці слова пролунали радше як наказ, ніж як звинувачення.

— Вони лише чекали, доки назбирають достатньо запасів вибухового порошку, — повідомив Аппарат. — А тоді збиралися завдати удару, витягти тебе на поверхню й віддати на поталу Дарклінґові.

Я похитала головою.

— Невже ти справді сподіваєшся, що я повірю, наче Мал збирався віддати мене Дарклінґові?

— Його обдурили, — тихо втрутився Толя. — Мал так розпачливо хотів звільнити тебе, що зробився їхнім пішаком.