Серія неформальна. Два кольори. Хвала гніву. Чому ми повинні гніватися частіше і більше ebook

Ми живемо у темні часи. Давно.

Заздрість, злість, пригніченість та ревність поглинають нашу життєву енергію. Робота дратує. Керівник принижує. Кохання змушує миритися з непорозуміннями. Залежність від соціальних мереж. Фейсбук із мімішними зображеннями котиків та песиків. А в коментарях – купа образ та ненависті, расизму та сексизму; легіони тих, хто нудиться і шукає собі жертву для знущань, поповнюються із кожним днем.

І як такому не гніватися?

«Хвала гніву» – черговий бестселер автора з Катаньї Сальваторе Ла Порти – справжній маніфест на захист почуття, що протягом останніх десятиліть всіляко засуджувалося і викорінювалося із нашого суспільства. Але не сліпий гнів із нав’язливою манією контролю, а те світле, сповнене мужності і шляхетності почуття, що здатне стати рушійною силою у боротьбі проти жорстокості сучасного суспільства.

Чи думали ви про таке?

Автор закликає скинути із себе дріб’язкові хвилювання, нав’язливі думки та істеричні напади, що марнують життя; відмовитися від хибної потреби контролювати усе й усіх: своїх дітей, своє «крісло», телефон коханої людини, – і нарешті обернути вивільнену енергію на зброю захисту свого існування.

Пора навчитися жити, піклуючись про інших, навчитися «виховувати власний гнів» і перетворити його на позитивну силу.

Для широкого кола читачів.

ISBN 978-617-7654-76-5 (Видавництво Анетти Антоненко)

ISBN 978-966-521-767-1 (Ніка-Центр)

© il Saggiatore S.r.l., Milano 2019

© Переклад. Л. Котляр, 2021

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2021

© «Ніка-Центр», 2021

Сальваторе Ла Порта

Хвала гніву. Чому ми повинні гніватися частіше і більше

Сьогодні вранці пробудження якось не склалося. Ще б пак! Правду кажучи, назвати це пробудженням можна хіба що із великим перебільшенням, адже щоб пробудитися, спершу треба бодай заснути, а оті дрімотно-тривожні метання у ліжку, які уготувала минула ніч, важко назвати сном.

Підвестися з ліжка — все одно що здатися, розписатись у власній поразці: вислизаєш з-під ковдри з надією, що каламутна тривога на серці, яка бентежила цілу ніч, угамується під тиском щоденних справ. Та варто вибратися з ліжка — і здається, ніби ніч тільки-но розпочалася: холодна домівка наїжачилася через твої пробудження та активність; ти — чужинець, який удерся до чужого королівства, блукаєш кімнатами та коридорами непевною ходою, крадучи їхній блаженний спокій. Усе навколо здається незнайомим і ворожим: вітальня оповита напівмороком, холодна підлога студить ноги, світло у ванній до болю ріже очі, поки ополіскуєш обличчя під краном. За вікном кухні — спляче місто: червона черепиця дахів мокра від нічного дощу, море вдалині — як загарбник, який бере місто в облогу, хмари швидко насуваються на тарілку місяця, який занадто великий, щоб світанок був дійсно близько.

Прислухаєшся до себе, аби збагнути, що заважало тобі спати цілу ніч. Як важка каменюка на дні шлунка, вузол невирішених проблем, невиправданих сподівань, чиєсь обличчя, що постійно спливає в уяві, різкі слова когось, хто образив тебе напередодні й, найімовірніше, зробить це й сьогодні у своїй звичній манері.

«Таке життя, — думаєш, — хіба не це означає бути дорослими?»

Розгвинчуєш кавоварку, дуєш у фільтр, щоб прочистити, прополіскуєш його під краном, а відтак шукаєш відради у першому за день кухлику кави. Відчуваєш, як наростає напруга всередині. Швиденько промиваєш нижню частину кавоварки, наповнюєш водою вщерть; відкриваєш новий пакунок меленої кави, вдихаєш насичений аромат. Насипаючи каштаново-коричневу суміш до фільтра, переконуєш себе, що цього разу на тебе обов’язково чекає чудовий день, і з надією спостерігаєш, як блакитні язички полум’я, ніби нашорошені звірята, несміло лижуть дно кавоварки.

Жовта жовч. У Середньовіччі ти б точно у це повірив: надмірне накопичення жовтої жовчі у печінці спричинило її набрякання від гніву, і тепер ти страждаєш через наслідки. Безсоння, до скреготу в зубах стиснуті щелепи, бажання спокою, в який насправді ти й сам не надто віриш.

Неминучі сутички з довкіллям; золоте правило: ніщо не відбувається так, як нам того хочеться. Та коли ж уже буде готова ця кава?! Крутиш ручку газу на плиті, щоб збільшити вогонь, від чого непевні язички вмить перетворюються на потужне полум’я, що обхоплює кавоварку з усіх боків, і зразу краплі води на її металевих стінках, що до цього лінивими равликами скочувалися донизу, зло сичать, як розлючені зміюки.

Здається, що гнів — це основний продукт нашого життя; можливо — будь-чийого життя. Інакше навіщо потрібен отой бездоганний механізм з далеко не бездоганних деталей, який ми називаємо «людським існуванням»? Прагнути чогось у майбутньому, нехтуючи бажаннями інших, досягати цілей, поклавши на них усе життя, а відтак усвідомити, що за близького розглядання у них купа недоліків, та й самі вони — такі ж банальні, як і наше попереднє існування, від якого ми відмовилися, вирушивши на їхнє завоювання. Щодня, щохвилини борсатися у повсякденній ненависті, сплетеній із дрібниць, німих непорозумінь, у схожих на клітки без вікон родинах, стосунках, гідних хіба що врятувати від самотності. Ставитися до роботи як до повсякденної колотнечі, вимушеного співіснування чужих одне одному людей, які змагаються між собою, підсиджують одне одного, — вічний біг білки в колесі, з якого вивільняєшся лише на схилі віку і запитуєш сам себе, чи біль у ногах і спині не є основною метою цього існування? Усі ці думки перемішуються уві сні, відкладаються у животі, через що тисне під серцем, зводять судомами ноги під ковдрою, аж поки ти нарешті не прокидаєшся. Намагаєшся проковтнути клубок жовтої жовчі, що став поперек горла, умовляєш себе дихати спокійно, переконуєш самого себе, що це такий собі скрутний момент у житті, а незабаром усе буде гаразд.

Кава виходить крізь фільтр несподівано, переливається через вінця кавоварки і заливає розпечену газову конфорку, що зникає у хмаринці пару; темна, гаряча рідина тече по плитці. Вирішуєш вимити усе потім, а сам тим часом нишпориш у раковині у пошуках якогось більш-менш чистого кухлика. «Дурниці, всього лише кава, — заспокоюєш сам себе, — не варто через таке втрачати терпіння». Варто краще пристосуватися: на роботі, у побуті, у спілкуванні, у коханні. Краще пристосуватися, прижитися, і тоді усе налагодиться: з’явиться відчуття стабільності, задоволення і спокою. Можливо, знайдеш собі хатню робітницю. Так, щоб приходила десь пару разів на місяць і допомагала наводити лад. А чому б і ні? І тоді клубок гніву в горлі розсочиться, дихати стане легше, спатимеш краще. А ще можна купити кавомашину. Он скільки їх зараз пропонують на ринку, до речі, за доволі невисокою ціною, для якої забажаєш кави! Можна заїхати до спеціалізованої крамниці після роботи і поцікавитися. І тоді всі негаразди заразом припиняться.

Додаєш у кухлик цукру, розмішуєш коричневу рідину, подзенькуючи ложечкою у порцеляновій філіжанці.

Нічого цього не станеться. Не буде кращих днів, і гнів не зникне з нашого життя. Бо існує нездоланний відрив між нашими бажаннями і тим, що ми в дійсності можемо отримати. І навіть якщо вдасться якимось чином подолати прірву, що відділяє наші мрії від бажаних результатів, ми все одно гніватимемося: через нудьгу або через страх, що можемо втратити усе, чого досягли, що усе надбане розсіється у непередбачуваності, його вкраде чужинець, розвіє хвороба або забере смерть.

Гнів — невід’ємна частка нашого існування. То що, доведеться постійно тримати його на припоні? Інакше йому ради не дати? Хіба що вилити накопичену роздратованість у старомодних піснях на застільних посиденьках у компаніях рідних і друзів, тужливо сумуючи за давньою мрією стати великим співаком, на втілення якої забракло духу. Співати під караоке в кафе та барах, наповнених байдужими людьми, виставляти напоказ душу, рвучи струни розстроєної гітари, щоб наступного дня на роботі заявляти, що для тебе це — так, відпочинок, аби відновити свою внутрішню рівновагу. І повторюватимеш це слово знову і знову: «відпочинок». І знову відчуватимеш у горлі давкий клубок.

Або змішати власний гнів із гнівом інших — тих, що збираються на віртуальних майданах і реальних площах, гуртуючись у натовпи й агресивно налаштовані банди. Вони, як і у минулі віки, постійно вишукують собі ворогів, на яких можна було б виплеснути накопичену лють. Найближчих, найбеззахисніших. Оточити гуртом, ухопити в руки палиці, відчути у такий спосіб приємне збудження: щастя належності до стада, жагу насильства і влади, що перетворює на скажених псів.

Можна ще вилити той гнів на екран власного мобільного, на ще зовсім недавно таку дорогу тобі особу, на її зображення, на її життя, що вийшло з-під твого конт­ролю. Перетворити його на ядучу отруту, здатну крапля по краплі просочитися в її існування. Або легковажно чи навмисно зрадити її наївну довіру: адже вона сама повелася необережно, надіславши тобі кілька інтимних відео чи фото. Виставити їх на загальний огляд, на групове зґвалтування, учасниками якого є тисячі пар очей у мережі — і всі твердо переконані, що вони невинні й непричетні, хоча насправді і є найлютішими катами.

Поки п’єш каву і поглядаєш у вікно, шибка починає легенько тремтіти. То підлітки, які переходять дорогу, горланять на всю вулицю, а зустрічна машина круто, з вищанням гальм звертає убік, щоб уникнути зіткнення, і водій роздратовано й довго тисне на клаксон. Згодом гамір віддаляється, але місто вже здається живішим, прокидається. Скільки їх таких у ньому — невиспаних, замучених тривогами, пригнічених журбою про нездійсненне і страхом втрати нажитого? Якби можна було перетворити оцю стримувану енергію гніву на світло, то усі вікна міста враз засяяли б сліпучими прожекторами, а вулиці залило б таким потоком, що місто нагадувало б величезний живий вулкан.

Як так виходить, що таке потужне і могутнє почуття зводиться до залізного нашийника, до нашого особистого знаряддя катування? Або до зброї, якою ми руйнуємо життя інших, радіючи завданим ранам, відчуваючи втіху тільки перед стражданнями слабших, над якими маємо владу?

Нас не полишає непевне відчуття тупого розтринькування, що гнів — не якась там погано перетравлена нами гірка пігулка, а швидше ображене божество. Що ж такого страшного ми йому вчинили, щоб воно тепер так глибоко затаїлося у нашій душі, як розлючена тварина? Що ми зробили з цією неймовірною енергією, що в нас накопичилася? Скільки разів ми приречено схиляли голову, ледве стримуючи приниження, відмахнувшись від внутрішнього почуття справедливості, аби тільки задовольнити власні апетити, пристрасть, вгамувати почуття невпевненості у собі?

Хіба цього не досить?

Ота важкість, що нудить коло серця, отой тягар наших страхів і тривог, неясне відчуття погіршення, що, попри все, не полишає нас протягом цілого життя. То все наш гнів, придушений і полишений напризволяще, — ракова пухлина, що роз’їдає наше власне життя і життя наших близьких.

Тим часом на місто за вікном твій гнів не поширюється: варишся у ньому сам, сам себе ним катуєш, перетворивши на постійну, несвідому роздратованість. Дійшло до того, що навіть притаманний йому природний порив до справедливості ми перетворили на сторожового пса власного життя. І за першої-ліпшої нагоди нацьковуємо його на слабших.

Безсонні ночі, коли ця звірюка гризе нас ізсередини, нагадуючи всі пережиті поразки, нав’язливі думки, що крадуть сьогодення, змушуючи знову і знову повертатися до однієї сцени в минулому, одних і тих самих думок, однієї уявної розмови та влучної відповіді, які вже ніколи не відбудуться, — усе це кара нам за приниження такого шляхетного почуття.

Нам треба виховувати й плекати наш гнів, а не перетворювати його на зрадливого боягуза.

Нам треба використовувати його як місток, що поєднує людей та ідеї, а не відгороджуватися ним від світу, ховаючи власні страхи.

Нам треба захоплюватися ним і навчати його своїх дітей, а не прикриватися лицемірною всепрощальною любов’ю, нездатною на те, щоб допомогти тверезо поглянути на світ і покращити його.

Нам треба викарбувати його на гербах власного життя, а не розпихати абияк по темних, сирих підвалах, де він перетворюється на глуху образу.

Зараз, коли ефект від кофеїну вже минув, коли небо починає рожевіти, відчуваєш, що напруження всередині не зникло, знову накочується лавина нав’язливих думок. Вони ще далеко, ледве пробиваються, і ти необережно прислухаєшся, щоб зрозуміти краще. І коли нарешті світає, перші сонячні промені застають тебе непорушним за столом із втупленим у край порожнього кухлика поглядом: сидиш і гризеш замислено шкіру навколо нігтя мізинця, ніби саме там криються причина та рішення всіх проблем. Відтак, струснувши головою, плетешся до душу, сподіваючись, що гаряча вода якось допоможе.

Марні надії! За годину, сидячи за кермом автівки у повсякденному щільному потоці транспорту, запитуєш себе: як так трапляється, що, попри постійне безсоння, завжди запізнюєшся; чому всім оцим людям припекло їхати кудись саме зараз і чому й досі ніхто не винайшов кращого способу добиратися до роботи замість численних деркотливих машин, що снують туди-сюди? І в кожній із них, усередині хромованої металічної коробки, затиснута між сидіннями та лобовим склом, із втупленим у екран мобільного зазвичай одна-єдина людина — як дорогоцінна м’якоть екзотичного фрукта, зробленого з металу, пластику та скла.

І кожна з них, замкнена у малесенькому просторі й ізольована від усього, мучиться у мовчанні. Усе навколо давить на неї, погрожуючи розчавити: дах автівки над головою, стислі терміни угоди, довгоочікуване підвищення, що його отримав інший, страх через чергове запізнення, раптове вранішнє запаморочення чи біль, що відчувається у боці, коли здіймаєшся сходами, і змушує уповільнити крок; вираз обличчя коханої людини — байдужий, як на давно звичну річ, і як наслідок — бажання знайти кохання на стороні. Оцим сидінням в автівці ми купуємо собі майбутні роки пенсії, поріділе волосся і випнутий живіт; несподівані зміни у поглядах молодших жінок. Між боковими віконцями й лобовим б’ється, як муха, що потрапила до пастки, тривога за дітей, їхній безконтрольний підлітковий вік, погані компанії, страх, що їх поглине темний світ наркотиків, насилля або й дещо значно банальніше — доросле життя.

Відчуття загрози висить у гарячому повітрі всередині автівки, просякнутому куривом і вихлопними газами; воно липне до обличчя як гаряча ганчірка і заважає дихати; якийсь йолоп підрізає дорогу, щосили жмеш на клаксон, і машина, як поранений звір, заходиться у різкому, пронизливому реві.

* * *

Має бути інший, кращий спосіб життя, де гнів слугує корисним знаряддям, — як колись, у давні часи, в античних цивілізаціях, за кращих епох. Варто виробити нову культуру цього почуття, що допомогла б виправдати його від приписуваних йому гріхів, вивести його на новий рівень, звільнивши від незугарності ланцюгів, якими ми його прикували.

Нехтування природним гнівом може призвести до втрати дуже важливої частки нашої особистості, перетворивши на безвольних істот, що постійно дрімають на ходу, натикаючись одна на одну і не розуміючи, що відбувається навколо.

Але це зовсім не означає, що треба застосувати якісь шаманські ритуали, аби притишити чи якось виплеснути назовні накопичений гнів; це не зло, яке треба за будь-яку ціну викорінити з душі. Це наша найкраща нагода стати гідними людьми, здатними перебудувати світ, щоб у ньому стало менше несправедливості і щоб ті, хто при владі, остерігалися покарання. І якщо ми віримо у це, то чому дивуємося власним безсонним ночам?

Якби наш гнів не занедужав, то був би храмом у серці нашої душі і нашого суспільства, — місцем, куди входиш із пошаною, сповненим світла. Був би агорою[1] для неупереджених зустрічей із ближніми, прихистком для тих, хто ховається від насильства. Був би основою нашої моралі, гарантом права понад законом, загатою для стримування наших найнижчих інстинктів: нікчемності/дріб’язковості, боягузтва та егоїзму.

Щоразу, коли наш світ замикається на собі, поглинаючи нашу людяність і перетворюючи довкілля, в якому живемо, на безмежний табір для утримання найневин­ніших, згадаймо ГУЛАГ, згадаймо етнічні чистки з їхніми масовими похованнями у драматичні епохи на тілі історії, згадаймо кістки та шматки одягу тих, хто згорів у фашистських топках, згадаймо біженців, які тонуть у Середземному морі майже у нас перед очима. Адже саме нестримний гнів змусив наших пращурів вибратися з печер, де вони ховалися; саме обурені письменники, не маючи змоги замовчувати страхіття геноциду, розповіли правду про нього; саме гірські партизани, втомлені миритися з потуранням насильству, усі громадяни, які відмовилися прийняти членство однієї-єдиної партії, переховували беззахисних, пішли на смерть, але не схилили голови.

І цю могутню силу ми перетворили на балабух жовчі, на роздратування у бік водія сусідньої автівки, на ображену гординю. Якщо ми справді хочемо позбавитися ковтуна у горлі, який відчуваємо щоранку, треба подбати про наш гнів, скерувати його на те, щоб покращити середовище, де живемо: суспільне й особисте. Ідеться не про вільний вибір, а про моральний обов’язок, тому що це почуття ніколи не має особистого характеру. Навіть коли переживається у свідомості одного індивідуума, негативно впливає на його оточення, деформуючи їхні стосунки або погіршуючи життя.

На подальших сторінках спробуємо проаналізувати, що відбувається у нашій свідомості, і збагнути, у чому вада. Зазирнемо у найпотаємніші куточки мозку, щоб звільнити від кайданів прекрасну істоту, яку колись давно зачинили у темному лабіринті свідомості, вважаючи її лютою звірюкою. Ми повинні очистити наш гнів від пошкоджених частин, від бридкого наросту, що на ньому утворився. Тяжкий труд, що, можливо, приречений на невдачу.

Але хіба це так важливо? Все ж краще, аніж животіти, ковтаючи образи, на руїнах нашої цивілізації.

Незнищенна ілюзія

Світові байдуже до кохання.

Навіть гірше: у більшості випадків кохання може викликати хіба що роздратування; ми бачимо, як легковажно ставляться до нього щодня. Таких прикладів навколо — безліч: у газетах, на телебаченні, у численних надокучливих постах соціальних мереж. Ідеться про заяложені кліше, лицемірні освідчення, нещирі клятви у вічній любові, що вивітрюються через мить після сказаного. Люблять геть усе: тварин, жінку чи чоловіка свого життя, футбольну команду, їжу, книжки, музику, пару черевиків, власну гральну консоль (приставку). І кожному предметові своєї любові ми палко клянемося у вірності, прикладаючи руку до серця і розчулено підводячись, гаряче демонструємо щирість своїх почуттів. Та правду кажучи, оті палкість і розчуленість викликають певну підозру, бо така поведінка нагадує дії тих, хто горланить у темряві, щоб не чути порожнечі навколо.

Ви обурені: я вибрав цю книжку, щоб почитати про гнів, а ви мені про що? Але присягаюся, що не збирався вас обдурити. Інколи для найвдалішого описання головного героя доводиться передусім описувати його протилежність. Так краще зрозумієш героя і притаманні йому якості. Описуємо злого, щоб пояснити доброго. А в кого вистачить сміливості заперечувати, що злим у цій історії є кохання?

Ми щосили намагаємося наповнити наше життя цим почуттям, тому що будь-яке інше вважаємо негідним. Чуттєвість — соромітницька, смуток — пригнічує, ненависть — антисоціальна. А тому твердо переконані: перебільшувати можна лише з коханням. Насправді мало кому вдалося б терпіти постійний надлишок чогось іншого.

Трапляється у житті кохати по-справжньому. І часом ми перебираємо міру з цим почуттям у кращі роки юності. Занадто палка любов з її надмірно різким чи нудотно-солодким смаком втомлює об’єкт нашого кохання, і ми недовірливо спостерігаємо, як він віддаляється, спокусившись на байдуже ставлення когось іншого. І хіба не байдужість викликає особливий потяг і тим підживлює його? Закохуємось у тих, хто до нас байдужий, наділяючи їх надуманими чеснотами. А причина — гра розпаленої уяви розуму, принадженого особою, якої не існує. Часом нам вдається завоювати об’єкт своїх фантазій, ухопити здобич і потім роками повільно її перетравлювати, відкриваючи для себе невідомі її риси, аж поки не спотворимо її, у сподіванні відшукати в ній усе, що самі собі нафантазували. Закінчується тим, що починаємо її зневажати. І запитуємо себе: куди поділася та особа, яку ми так кохали? Звісно, куди: її ніколи не існувало.

Кожному відоме те напівсвідоме відчуття розчарування, що просочується крізь перші тріщини кохання. Минає кілька років, інколи навіть місяців, а ми вже починаємо сумніватися у власних почуттях. Тим часом переїхали до чудової спільної оселі у зручному кварталі. Усе йде, як хотілося. Треба лише звикнути одне до одного: кажуть, що кохання потрібно будувати. Це ми так брешемо самим собі? Позіхання особи, яку бачиш зранку поряд у ліжку, викликає ще більше роздратування, аніж різке дзеленчання ненависного будильника. Вигляд її неприкритого і неприкрашеного пристрастю тіла наганяє майже нудоту. І це ще не настала старість, коли тіло стане дряхлим, розповніє, спотвориться під впливом буденності, життєвих тривог і страхів. І хвороб.

Отже, чому не дати волю новим бажанням, поки ще є час вибирати? Зацікавлений погляд незнайомки чи незнайомця, що зупинився на тобі на мить, вишукана манера — знову ж таки ще незнайома! — тримати кухлик із кавою... Як боляче порівнювати їх із міазмами повсякденності, з бентежною розбіжністю між образом коханої особи й її інертною реальністю! А тому все нове й невідоме видається сповненим особливої грації. Звісно, ідеться лише про уяву, фантом. Античні греки, напевно, згадали б Афродіту. А ми запитуємо себе подумки: а якщо це справді вона? А якщо це він?

Можливо, розпочнемо знову з тією незнайомкою чи незнайомцем ту саму гру з уявою, що вже колись обманула. Здається, що новий об’єкт настільки неймовірно відповідає нашим бажанням, що у нас зникають останні сумніви: треба було тоді не поспішати, все через нетерплячку. Не варто було накладати на себе якісь зобов’язання, а тепер — уже запізно. Тепер ми спізнилися для цього справжнього кохання так само, як спізнюються на поїзд, навіки застрягнувши на забутій станції нашого особистого життя-буття. Малесенькій, брудній, без виходу на свіже повітря. Єдине, що залишається, — дивитися на спорожнілі рейки, на яких нових потягів не передбачено. А попередній уже проїхав, розтанувши у далині.

Сповнені сумнівів, повертаємося додому, уникаємо дивитися в очі тому, хто на нас там чекає. Забули купити хліба. Ось і привід для сварки. Чергової.

Розумію: це незрілий погляд на кохання. Стосунки подружжя треба плекати і підтримувати, вони ґрунтуються на компромісах, на обопільному зростанні. Інколи так воно і є. Але знову-таки: скільки разів ми видавали залежалий товар миттєвої пристрасті за поклик долі, а відтак боялися признатися собі, що помилилися з покупкою. Не маючи мужності віднести непотрібний товар назад до крамниці, часто так і мучимося протягом усього життя.

Звичайно, у вас, читачів, усе не так, я в цьому впевнений. Але разом із тим щось мені підказує, що усе описане мною вище для вас не новина. Адже йдеться про заяложені істини, а саме про те, що знайти справжнє кохання дуже важко, а якщо зважати на неймовірну кількість людей, що ним вихваляється, то під час підбиття підсумків результат аж ніяк не збігається.

Якби ішлося про якусь валюту, можна було б сміливо стверджувати, що ринок переповнений фальшивими грошима.

З іншого боку, саме через те, що інстинктивно визнаємо рідкісність цього почуття, ми поводимося обережно. Надмірно привітний незнайомець викликає підозру. Кохана людина, яка вже з перших днів виявляє палку пристрасть, нас відлякує. Глибоко в душі кожен добре усвідомлює, як важко освідчитись у почуттях, витягши їх на світ, а з роками ми ще далі закопуємо їх у собі, як ті скнари з творів Чарльза Діккенса: пробуємо на зуб монети, якими нам платять за почуття, аби второпати, чи вони справді із золота.

Майже завжди йдеться про мідь.

Партія любові передвіщає ненависть

Любов — вона ще й геть неефективна! Спробуйте розвернути політичну кампанію під гаслом цього почуття, спробуйте переконати народ, що ваша любов до слабких і знедолених щира! Побачите, якою лайкою вас укриватимуть. Щонайменше звинувачуватимуть у лицемірстві. Зізнаймося, поклавши руку на серце: ті, хто при владі, рідко відзначаються гуманністю, а прояви надмірного співчуття, як правило, не додають шарму іміджу. Якщо звернутися до релігії, то і там любов не є каталізатором пристрасті; між Новим і Старим Заповітами зазвичай віддається перевага Старому. А серед численних імен Аллаха рідко хто згадує «Милостивий». Любов Ісуса — це чудово, якщо вона разом із прощенням спрямована на нас самих. А от для інших віддаємо перевагу богам війни і обурюємося, побачивши у наших прекрасних барочних церквах зіщулену фігуру якогось немитого безхатченка.

Нерідко виникає підозра: то, може, ніякої любові немає? Адже щоразу, коли переживаєш це почуття, наштовхуєшся на розчарування, викликане власними страхами, ревністю, ілюзіями, егоїзмом. І вже починаєш думати, що коли очистити його від усіх цих домішок, то від нього нічого не залишиться, окрім безбарвної рідини, без смаку й запаху. Хіба що інколи, на певному короткому проміжку життя, полюбиш по-справжньому. І такі миті закарбовуються у пам’яті як вирішальні події життя, важливі перехрестя на шляху долі. Можливо, це і є доказом її існування? Хтозна.

А от із гнівом — усе інакше. Проти крихкого, вразливого сценарію, що пропонує любов, виступає міцна і непохитна структура цього почуття. На перший погляд вони здаються антиподами, і лють, що примушує гнівно стискувати кулаки, не має нічого спільного з тим, що хвилює серце. Звичайно, це почуття існує, і з підробниками емоцій йому не по дорозі, адже нікому не спаде на думку, що лють можна вдавати. Яка ж бо це феноменальна зброя! Можливо, найсильніша з усіх, що є в нашому арсеналі. Та й сфери культури, де послуговуються цими двома почуттями, здаються далекими. Адже, окрім приватного життя, гнів має такий широкий простір для дій у політиці та суспільстві, якого любові навіть не снилося.