Серія неформальна. Два кольори. СМІХ. Біологія, психіка, культура ebook

Сміх як характерний акт вітальності не перестають вихваляти за його цілющі властивості, однак залишаються дуже сильними і забобони, пов’язані з ним. Чому ж ми сміємося? Що таке сміх? Ця розвідка намагається проаналізувати всі грані смішного, щоб зрозуміти його рушійні сили та механізми, звертаючись до знань психоаналізу, фізіології, етології, літератури, філософії, антропології…

Розрахована на широке коло читачів.

ISBN 978-966-521-703-9 (Ніка-Центр)

ISBN 978-617-7192-80-9 (Видавництво Анетти Антоненко)

© Presses Universitaires de France / Humensis Le rire, 1993

© Переклад. А.Рєпа, 2017

© «Ніка-Центр», 2017

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2017

Ерік Смаджа

Сміх. Біологія, психіка, культура

Обдумування простих речей інколи веде до цікавих відкриттів і зовсім нового усвідомлення дійсності. Так станеться і з таким звичним проявом, як сміх, коли ви познайо­митесь із розвідкою в полі сміхової культури французького психоаналітика, психіатра, антрополога Еріка Смаджа. Виявиться, що сміх — це не тільки інстинктивно-тілесне спонтанне реагування, реакція на задоволення чи конфуз, жадоба нарцисичного звеличення або ницого бажання познущатися над кимось, а й артефакт світової культури, коли за жартом — украй стислим дотепним висловом — можна тестувати рівень розвитку інтелекту, за анекдотом — судити про норми моралі, а частота усміхнених облич означить рівень щасливості та вдоволеності життям у країні. Ця спонтанна реакція стане діагнозом живості, психологічної гнучкості, уособленням динаміки та розвитку людськості, квінтесенцією інформаційно-культурного коду нації, народу, історичної особистості.

Зиґмунд Фройд, що першим із психологів приділив увагу жартові та дотепам в своїх працях, крім свідомих аспектів сміхового реагування, зауважив його підсвідомі аспекти. Адже сміх є не лише атрибутом свідомої захисної поведінки за складних невизначених, несподіваних ситуаціях, а й одним із механізмів несвідомого психологічного захисту — механізму, що не дає зірватися в прірву хаосу і безнадії перед лицем власної безпомічності та невизначеності. Сміх допомагає захиститися від страждання, думок про конечність існування, втримати рівновагу перед натиском часу та вічності, яких ми боїмося та разом із тим носимо в собі.

Відколи психологи зацікавилися природою сміху, минуло не надто багато часу, а написано і зроблено чимало. З’являються наукові трактати й дослідження, що визначають причини, механізми, форми гумору, розробляється тестовий інструментарій, що уможливлює стандартизовані дослідження різноманітних характеристик особистості за тим, як вона сприймає і розуміє дотепи. Виявляється, що там, де з’являється сміх, діє втаємничена магія інтуїтивно-інформаційного осягнення буття. Сміх відкриває потік енергії, необхідної для виживання та адаптації. Все просто: вибух сміху — вибух життя, у всіх його проявах добра і зла, агресії та задоволення, сексуального потягу чи страху смерті.

Сміх, як і життя, буває неочікувано різноманітним та амбівалентним. На одному полюсі можна зауважити архетипічні образи трікстерів, демонічно-комічних блазнів і гультіпак (Фігаро, Еней), мудрагелів (Ходжа Насреддін), таких собі «дурників», які врешті-решт «вибиваються в люди», досягають визнання й успіху; «царівен несміянних», які згідно із «законом протилежностей» вимушені поринути у вир веселих і смішних подій; диваків, юродивих, блаженних, закоханих (барон Мюнхгаузен, Сірано де Бержерак), з яких не потішається хіба що лінивий, але які мають любляче серце та полум’яну душу. Сміх тут рушій подій і трансформацій. На другому полюсі — одіозна постать Чахлика Невмирущого або Мефістофеля як уособлення того, від чого не до сміху, того, від чого потрібно захиститися, символу фатальності, смерті, яка поглине кожного з нас, не змигнувши оком. Захиститися від фатуму можна не інакше, як обсміюючи та кепкуючи з усього: а) що лякає; б) з чим не можна змиритися; б) чого не можна подолати; в) на що не можна знайти управу; в) що не вдається впорядкувати й організувати; д) чого не можна осягнути.

Сміх може свідчити про безліч тенденцій. «Смішне стає злом, коли ґрунтується на незнанні, хибній гадці, а отже, ілюзії, яку виказує слабкий і нездатний постояти за себе суб’єкт», — пише Ерік Смаджа. Водночас смішне через осміювання, висміювання, кепкування, глузування тощо дозволяє витримати загрозливе вторгнення життєвої та соціальної наруги. А гротеск, блюзнірство, витівки, ризикованість і відчайдушність знічев’я ведуть до найкращого розв’язку проблеми.

Запропоную кілька прикладів, аби підкреслити непересічне значення сміху як інструменту розвитку особистісної життєстійкості. Перший стосується страху «страху смерті». Смерть страшить як даність, та не менш жахливо виглядає ситуація людини, в якої «злітає» захист від страху смерті. Природа вмонтувала в нас захисний запобіжник, який дозволяє пам’ятати або не пам’ятати про смерть, тобто «mеmеnto mori», не втрачаючи життєвої рівноваги. Однак він може «відмовити», коли волею випадку чи провидіння людина опиняється у стресовій ситуації, де смерть вривається в її життя без попередження. Крило смерті може лише черкнути горизонт людського життя, та пережитий страх ладен миттєво вбити або назавжди паралізувати особистість. У цьому разі вийти «сухим із води» без переоцінки цінностей не вдасться. І тут сміх дозволяє врятуватися від страху смерті через обсміювання і її, і власної непомірної значимості. Він катапультує людину в дещо іншу площину сприйняття, де вона перестає вважати себе богом, «пупом землі», знімає корону гордині та приймає схиму З-Мирення. За допомогою сміху ми прощаємося з ілюзіями та, залишаючись в жорстких реаліях, нарешті починаємо верстати свою дорогу, свій «шлях із серцем», шлях любові та відданості життю в його непередбачуваності та неоднозначності.

Друга важлива для психологічного здоров’я ситуація стосується наших трансформацій та особистісного розвитку. Він неможливий без конфлікту та напруження, адже в зоні комфорту та стабільності розвиток суттєво уповільнюється або ж зникає зовсім. Для того щоб змінитися, потрібно зустрітися віч-на-віч зі своїми обмеженнями, «глухими кутками», блоками та зациклами, побачити себе не в кращому світлі. Однак як боляче переживати ситуації знецінення та критики! Як важко буває захистити своє вражене самолюбство! Тут теж на допомогу приходить сміх, у механізм якого вбудовано вміння дисоціюватися, відсторонитися, рефлексувати щось із більш високого рівня (наприклад, з позиції «мухи на стелі»). Обсміювання критики, зауважень, претензій і «шпильок» на свою адресу дозволяє вийти з патової ситуації чи змінити ставлення до неї, сприйняти її як менш болючу та дошкульну.

Отже, сміх дозволяє прийняти свою недосконалість, пережити замішання, примирити себе з собою, стати поблажливим до недосконалості світу та безглуздості існування, які, врешті-решт, і є сутнісними ознаками буття. Він допомагає також поборотись і з внутрішнім цербером-перфекціоністом, який блокує здатність до експериментування, тобто душить гру, творчість, спонтанність, експромт. І це третє, на що хочеться звернути особливу увагу: без почуття гумору важко набути енергію, що дається на творче пристосування. Видобути цю енергію з себе без «родзинки» гострих емоцій неможливо. Вона атрибут конфузу, дезорієнтації, відсутності інструментів переживання незвичних станів і ситуацій.

«Наступайте на “граблі”, наступайте на них частіше, так ви навчитеся чогось нового, здобудете безцінний досвід!» — закликають на сучасних тренінгах на вивищення психологічної та професійної компетентності. Нехай смішне та конфузне гартує вашу психіку, підвищує вашу дієздатність і зміцнює дух. Осміяння хоч і викликає болісні переживання, та без сміху не вдасться зламати стереотипи і ввести щось зовсім не звичне в звичне життя. «Ця теорія недостатньо божевільна, щоб бути правильною», — пожартував колись Нільс Бор. Тобто щось може бути не настільки смішним, щоб бути винаходом. «Тільки ж пам’ятайте, — попереджають психологи, — що наступати варто лише на “нові граблі”, а “старі” потрібно осмислити та запам’ятати, аби збагатити свій арсенал життєвих навичок».

«Сміху — бути!», бо в полі пізнаного нами, яке задає поле непізнаного, завжди буде місце непізнаваного в принципі, яке залишатиметься інтригою. А відтак завжди залишатиметься місце для шоку, сум’яття, збентеження та їхнє переживання за допомогою жарту, гумору, іронії, сарказму і навіть цинізму, які, як виявляється, є дуже помічними у справі творення нових моделей поведінки та формування нових змістів психіки.

«Сміх — зцілює», — говорить народна мудрість. Оздоровлює тіло, стосунки, дух. Психологи, вишукуючи особливості гармонізації сімейних пар (багатьом знайомий досвід того, як непросто з кількох незалежних «я» створити одне стійке та дієздатне «ми»), дійшли висновку, що найбільш амортизуючою рисою сімейної комунікації є здатність її учасників сприйняти з гумором і звести до жарту їхні конфлікти та чвари, обсміяти «незручну» правду про себе та стосунки. Не менш цілющим, як показує практика, є сміх і в ситуаціях хвороби чи депресивних настроїв (прихована депресія чи не найпоширеніша психологічна причина всіх без винятку симптомів нездужання). Він гарантує бойовий настрій і надію на щасливе майбутнє.

Іронізувати, глузувати, кпинити, зубоскалити, підсміюватися над чимось — це творити зброю, аби захистити себе хоча б у внутрішньому просторі. За сміховим інструментарієм стоїть одне людське стремління: взяти дещо під свій контроль. Бо без такого, хоча б ілюзорного, контролю незатишно і неспокійно жити. Ось чому існує так багато жартів і присмішок про простаків і недотеп, про ситуації, в яких не відомо, як діяти і як сприймати те, що ніяк не «налазить на голову». Ось чому ми так любимо творити та переказувати смішні історії, анекдоти, бувальщини, в яких життєствердним є наша надія на те, що ми справимося з будь-якими перипетіями нашої долі. В цьому світі є від чого захищатись, але й є що любити. Любити — це щасливо усміхатися та перебувати «у доброму гуморі».

Отож жарт рятує, сміх лікує, анекдот дає нову трактовку та погляд на речі, ще раз демонструючи, що «в кожному жарті є лише доля жарту», а все решта — неперевершена істина життя. Хочеться сподіватися, що книжка Еріка Смаджа розширить буденне зашорене сприйняття та зверне увагу на світ прихованих механізмів, що рухають життя. Відтак розуміння природи жарту та сміху як спонтанних і творчих реакцій на реалії життя допоможе кожному з нас свідомо рухатись у бік особистісного прогресу та творити загальнолюдську сміхову культуру сьогодення, за допомогою якої сміливо та відкрито дивитись у вічі Вічності.

Світлана Васьківська,

кандидат психологічних наук

Напевне, вже усталився традиційний «популярний» дискурс, який пропонує три головні характеристики сміху: його саме людська властивість; структурний зв’язок із радістю та задоволенням від комічного, що робить зі сміху показник «доброго здоров’я»; автоматичний аспект сміху, рефлекс його виконання, який не викликає ніяких питань і є очевидним для виконавців.

Справді, «з усіх тварин лише людині властиво сміятися», — якось зазначив Аристотель[1], якого згодом блискуче перефразував Рабле. Цей вислів, обернувшись на загальне переконання, прокладає чітке розмежування між тваринним царством і людиною, природою і культурою. Мовляв, сміх притаманний людському роду й культурі, не маючи помітних і визначених антецедентів у наших найближчих родичів, великих людиноподібних мавп.

Сміх до того ж «сигналізує» про афект радості й задоволення, яке дарує нам щось комічне. Досить простої сміхової експресії на обличчі, щоб ми уже зчитували й розпізнавали радісний афект і сміховий характер стимулів, що спричиняють відповідний інстинктивний руховий акт. «Людина сміється, коли радіє, і радіє, коли кумедна ситуація дає задоволення». Сміх вочевидь пов’язаний із радістю та задоволенням на структурному рівні, є веселою відповіддю на смішні повідомлення. Фактично він забезпечує добре психічне самопочуття.

Нарешті, його «імпульсивний», «конвульсивний» характер відсилає до поняття автоматизму, рефлексу, навіть механічного здійснення, що не потребує якого-небудь попереднього розумового опрацювання або обдумування. Сміх не стає предметом вербалізації чи рефлексії, він просто вибухає і далі котиться сам собою.

Автоматизм та інтелектуальна очевидність сміху приводять нас до спостережень, які зробив Клод Леві-Строс[2] про несвідому природу колективних явищ, сформульованих у вступі до «Структурної антропології»:

На кшталт Леві-Строса ми могли б також розглядати сміх як несвідому соціальну навичку, яка засвоюється виконавцями як звичка і стає предметом подальших обробок і раціоналізацій.

Традиційний дискурс, поширюючи популярні уявлення, супроводжується інтересом багатьох дослідників до такого явища, як сміх. Справді, філософи, психологи, етологи, медики, зокрема, висловлювали свої ідеї, деякі з яких були структуровані в пояснювальні теорії з претензією на універсальне узагальнення. Фактично це були різнобічні погляди на одне й те саме явище, але вони постачали важливі знан­ня, які могли бути використані на пізнішій стадії з метою створення синтетичного уявлення.

Ці два типи дискурсу видаються нам незадовільними. Перший вочевидь маскує два фундаментальні аспекти сміху: його історичність і складну гру взаємозалежностей. Другий, виокремлюючи свій предмет, становить собою редукціоністське, вузько аналітичне бачення зі слабкою евристичною цінністю.

Ми, зі свого боку, як і Марсель Мосс у нарисі про техніки тіла[3], вважаємо, що будь-яка людська поведінка — міміка обличчя або інші «тілесні техніки» — має стати предметом усебічного, багатодисциплінарного підходу, включаючи біологічні, психологічні та соціокультурні аспекти. Справді, людина, опинившись на верхівці еволюції тваринного світу, інтегрувала різноманітні стадії та набутки філогенезу, заразом розірвавши зв’язок і відмежувавшись від найближчих родичів своїх, великих людиноподібних мавп, завдяки здійсненню «двох основних інновацій», появи подвійного — психічного та культурного — життя, кодованого складною системою лінгвістичних знаків. Однак її філогенетичний спадок, що передається через геном, зберігся й асимілювався в нових специфічно людських набутих властивостях (складна психічна система і культура), щоб уже бути задія­ним у поведінкових моделях, що характеризуються складною взаємозалежністю, функціональною полівалентністю і багатозначністю. Так, стає важливо вивчати, як казав Мосс, «тотальну людину».

Ось його висловлювання з цього приводу:

Тому ми вважаємо, що для кращого розуміння предмета сміху потрібно застосувати концептуальні інструменти й методи таких дисциплін: етології, медицини, когнітивної психології, психоаналізу й антропології. Один зі способів їхнього поєднання буде забезпечений поняттям комунікації.

Справді, сміх традиційно сприймали як емоційний вираз обличчя, але насамперед він є способом невербальної комунікації різних типів афективних повідомлень, серед яких передусім фігурують радість і задоволення, але також агресія і тривога.

Фактично поняття комунікації цілком може бути об’єд­нав­чою концепцією, за допомогою якої сміх розглядатиметься в його біологічних, патологічних і соціокультурних аспектах.

— У Першому розділі ми розглянемо три класичні визначення сміху, згадаємо низку його вжитків у різних мовних висловах, а відтак здійснимо філософську мандрівку від античних авторів до Берґсона.

Філософи насправді часто ставлять добрі запитання й дошукуються відповідей на них, а деякі, як зазначив Л. Дюґа у «Психології сміху» (1902), спромоглися структурувати свої роздуми про сміх у чіткі теорії. Вони ж підкреслюють складність такого явища, як сміх.

— У Другому розділі за допомогою етології ми розглянемо феноменологію сміху і спробуємо викласти його онтогенез і філогенез, а також чинники його історичності.

— Третій розділ запропонує огляд зовнішніх і внутрішніх факторів, що сприяють появі та створенню сміху. Зов­нішні фактори збурюють як видиме смішне, так і внутрішні психічні процеси, тимчасом як внутрішні детермінанти, множинні та комплексні, стосуються психічного і мозкового сміхотворення, впливають на моторику та голос. Такий розгляд потребуватиме звернення до даних нейрології, психіатрії та психоаналізу.

Наприкінці другого та третього розділів ми запропонуємо біологічне та психічне кодування сміху.

— Нарешті, у Четвертому розділі буде розглянуто модальності соціокультурного підходу до сміху, вписаного в своє «природне» середовище, а саме — соціальне і культурне життя певної історично детермінованої групи. Будуть визначені параметри його культурного кодування. Спираючись на етнографічні дані, ми запропонуємо власне бачення сміху і смішного, що утворює систему комунікації смішне–сміх. Отже, сміх посяде проміжну позицію між системою сміхової комунікації та системою емоційних, індивідуальних і соціальних виражень.

Ми сподіваємося, що наприкінці нашого дослідницького маршруту крізь аркани сміху міждисциплінарний підхід дозволить нам сформулювати зв’язний дискурс і ми, врешті-решт, отримаємо синтетичне, а отже, нове розуміння сміху, не позбавлене евристичної цінності.

Від часів першого видання цього твору (1993 рік) інтерес до сміху значно виріс; мас-медіа та громадська думка навіть витворили й поширили власне уявлення, що супроводжується дещо імперативним і наполегливим дискурсом: «Ми живемо в часи, коли сміються мало; а сміх корисний і терапевтичний; отож суспільству потрібно сміятися більше». Так були створені асоціації, клуби і школи сміху, які набули незвичайної популярності. Хоча цей сучасний соціокультурний феномен особливо цікавий, але в нашій роботі він не буде розглянутий. Ну, а тепер — «хай живе сміх»!..

I. — Визначення

Якщо зазирнути до трьох авторитетних словників «Ларус», «Робер» і «Літре», то відповідно прочитаємо такі визначення:

Сміх («Ларус»): вираження веселих почуттів через скорочення м’язів обличчя, що супроводжуються більш чи менш уривчастими й гучними видихами.

Сміх («Робер»): вияв радості через розширення ротового отвору, що супроводжується уривчастими, більш чи менш гучними видихами.

Сміх («Літре»): здійснення певних рухів ротом, унаслідок враження, що збуджує в нас щось веселе, приємне. Сміх є дією сміху або, мовою фізіології, серія невеликих уривчастих, більш чи менш гучних видихів, що залежать переважно від скорочень діафрагми й супроводжуються мимовільними скороченнями лицевих м’язів.

Отже, на основі цих трьох «класичних» визначень сміх постає як вираз обличчя, що передає почуття радості й має два аспекти — візуальний і звуковий.

II. — Застосування слова «сміх» у мовних зворотах

Існує безліч висловів зі вжитком слова «сміх», які тим самим засвідчують розмаїття смислів, що трохи контрастує з однозначністю поведінкової реакції. Погляньмо разом із відомими письменниками на цей плюралізм висловів (приклади взято зі словника «Літре»):

• Сміятися до сліз: сміятися так сильно, що аж сльози починають текти.

• Сміятися на всю горлянку, сміятись, як божевільний: «Коли ж вони впізнали мене, то зачали реготати, як дві навіжені, розглядаючи моє жалюгідне вбрання» (Лесаж).

• Померти від сміху, луснути зі сміху: «Ось уже три місяці поспіль я встаю й лягаю, падаючи зо сміху» (Вольтер, Лист до Тьєріо, 11 серпня 1760 р.).

• Смішити себе: шукати нагоду, мотиви посміятися, «смішити себе, щоб не плакати».

• Самозадоволено всміхатися: показувати на обличчі втіху від власної вагомості. «Недбалий стан наївної довіри породжує самовдоволення без міри, тому він без кінця з погордою сміється» (Мольєр, «Учені жінки», I, 3).

• Сміятися нутром: переживати почуття радості, що викликає сміх, але не показувати його назовні.

• Ласкаво сміятися: влаштовувати привітну зустріч. «А гляньте, як усі його вітають чемно, як усміхаються, розточують слова» (Мольєр, «Мізантроп»[4], I, 1).

• Аби посміятися, заради сміху: коли говорять або чинять не всерйоз. «Ви що, смієтеся?»: так кажуть персоні, яка робить не дуже прийнятну пропозицію або висловлює нісенітниці.

• Висміювати, давати привід для сміху: збурювати насмішку.

• Сміятися з/над: глузувати, брати на кпини, жартувати. «Мадам де Кеткен — тлуста; хочете з того посміятися? То смійтеся» (Севіньє, 370).

• Сміятися в очі: кепкувати з когось прямо в обличчя.

• Сміятися в бороду, у вуса: відчути лукаве задоволення, яке приховують.