Серія неформальна. Два кольори. Соціальна історія татуювань ebook

Колись татуювання не було ані популярним, ані прийнятним як форма модифікації тіла. Воно сприймалося осудним знаком, що асоціювався зі світом злочинців, пропащих жінок та маргіналів. Заходу була незнайома широка практика малюнків на шкірі, знання про яку потрапило до нашого світу через щоденники Джеймса Кука; він використав термін «тату» після повернення зі своєї першої подорожі до південних морів. Саме з дивовижних звітів мандрівників вісімнадцятого століття виникає екзотичне уявлення про далекі етноси, і татуювання в цьому контексті відіграють основну роль у визначенні іншості незнайомих народів.

Завдяки «проклятій» аурі татуювання набуває неабиякої популярності у середині сімдесятих років минулого століття, коли на сцену виходять панки зі своїм баченням татуювання як форми протесту. Починаючи з дев’яностих років, татуювання раптом перетворюється на поширений серед молоді, ба більше, «нормалізований» знак, нанесення якого вже не викликає відторгнення чи осуду. Тепер татуювання – частина моди, і знаки на шкірі сприймаються суб’єктивним проявом власного стилю.

Татуювання та модифікації тіла ставлять перед людиною принципове запитання власної особистості та меж впливу на тіло – як між собою співвідносяться природне тіло та ідентичність? Ідентичність – це дещо фіксоване чи її можна змінювати за власним бажанням і власним вибором, як ми це робимо, наприклад, зі шкірою? Сміливість, різні способи штучного втручання, питання контролю – усе це змішується у спробі надати собі нове визначення і нову зовнішність, аби прикути увагу до своєї особистості.

Алессандра Кастеллані аналізує витоки і сьогодення татуювань, запрошуючи до цікавої подорожі у часі та просторі: від Біблії до Лондона сімдесятих років, від нового світу, відкритого мандрівниками вісімнадцятого століття, до сучасних міст. Захоплююча, написана на нашій шкірі історія, з якою варто ознайомитися...

ISBN 978-617-7654-72-7 (Видавництво Анетти Антоненко)

ISBN 978-966-521-779-4 (Ніка-Центр)

This book was originally published in Italy by Donzelli Editore under the title Storia sociale dei tatuaggi © 2014 Donzelli Editore, Roma.

© Г. Залевська, переклад, 2021

© Видавництво Анетти Антоненко, 2022

© Ніка-Центр, 2022

Алессандра Кастеллані

Соціальна історія татуювань

Дивлячись на татуйовану людину, особливо коли татуюваннями вкрита значна поверхня її шкіри, ми мимоволі замислюємося над власним тілом – яке враження воно справляє, які приховані, а може, й очевидні сенси воно несе, чи маємо ми змогу й бажання щось у ньому змінити. Татуювання автоматично спонукають нас до роздумів над поняттям краси й оголеності. Феміністка і фахівець з історії мистецтва Лінда Ноклін стверджує: «Мені подобається будь-яка нагота, аби вона не була класичною. Будь-яке оголене тіло, якщо воно не схоже на Давида Мікеланджело чи Аполлона Бельведерського. Я згодна з Бодлером, поетом і критиком ХІХ століття, який казав – класична нагота є мертвою, нікуди від цього не подітися. А що тоді вважати живим? Те, що не вкладається в рамки, – некрасиве, інше, надмірне» (цит. за Buszek 2006, р. 1; див. також Nochlin 2003).

Протягом останніх десятиліть ідеал наготи та естетики тіла докорінно змінився, тому що красу вже не асоціюють лише з природними даними. Ставлення до модифікацій, удосконалення або «корегування» свого тіла подолало майже свідому еволюцію від класичного уявлення про оголену красу до чогось іншого, де фізичний вигляд і власна ідентичність стають артефактом, викуваним людиною. У минулому людство категорично відмовлялося від усього, що могло зіпсувати оголену красу, адже у загальній уяві «красиве» не відокремлювалося від «справжнього» та «доброго» – красі не потрібна омана чи покров ілюзій. На картині Сандро Боттічеллі «Наклеп» правда зображена молодою оголеною жінкою, що поглядом звертається до неба, а наклеп, тобто неправда, загорнена в лахміття, у неї старе й бридке обличчя, яке вона ховає під одягом. Гола правда відповідає естетичній досконалості юного жіночого тіла. Класичні канони, засновані на естетичному ідеалі греків, подають красу як дещо сьогоденно-миттєве, просте, без мудрованих тонкощів.

У сьогоденній культурній площині татуювання – викарбувані на шкірі знаки – сприймаються як різновид макіяжу, хоча свого часу і макіяж зазнав чимало труднощів, аж поки суспільство погодилося, що прикрашати себе у такий спосіб можуть навіть пристойні жінки. Говорячи про косметику, Гамлет сухо докоряв Офелії: «Так само чудово знаю про всі ті ваші підмальовування. Бог дає вам одне лице, а ви з нього робите інше» («Гамлет», дія ІІІ, сцена І)[1]. Прикраси та косметичні засоби компрометували жіночі чесноти, тому що затьмарювали душевну чистоту. В ім’я щирості та добра тіло мало бути абсолютно природним.

Колись суспільство засуджувало і ганьбило макіяж (про татуювання годі й казати), тому що він змінював фізичний вигляд, створений за образом та подобою божою, але сьогодні у людини більш активне ставлення до власного тіла і менше шансів наразитися на цькування. Все рідше зустрічається осудливе ставлення до татуювань, радше навпаки – нанесення малюнків на шкіру вважається позитивною формою рефлексії, людина аналізує себе крізь призму перманентного декорування власного тіла. Татуювання допомагають удосконалити зв’язок між особистістю та фізичним виглядом, що вже казати про розуміння наготи і того, що вона собою символізує.

Шкіра – неодмінна складова людської ідентичності. Слово Сільвії – тридцять чотири роки, музикант, аранжувальниця з Мілана:

Буває так, що знаки на шкірі ще не намальовані, а вже стають частиною тіла. Як з роками формується ідентичність людини, так і малюнки, що її характеризують, проступають з часом на поверхні, щоб достеменно розповісти – ким вона є і ким себе мислить. Під цим кутом зору оголене тіло навіть менш автентичне. А от коли воно прикрашене малюнками, які людина свідомо вирішила на себе нанести, то його свідчення сповнюються щирістю і прямотою.

Коли людина ретельно продумує і навіть промальовує татую­вання перед їхнім нанесенням на шкіру, це свідчить про потужні ідентифікаційні процеси, здатні привести до радикального переосмислення власної зовнішності. Розповідає міланський майстер-початківець Лука, двадцять два роки: «Татуювання – не одяг. Татую­вання дарують відчуття оголеності більше, ніж сама оголеність, тому що вони передають ставлення до життя […], голий я не відчуваю себе собою так, як завдяки татуюванням».

Показати себе оголеним, але прикрашеним знаками, якщо, звичайно, татуювання є результатом ретельного вибору, що ґрунтується на глибоких роздумах і потужних емоціях, – це дуже відверта трансляція власної ідентичності. А це, своєю чергою, пов­ністю розвінчує міф про оголене тіло, перевертаючи шкереберть ідеал класичної краси, який неминуче відсилає до прообразу свіжої безпосередності, що нам дарує природна краса тіла. Ось що каже про своє тіло сицилієць Мікеланджело – тридцять вісім років, мешкає у Римі, працює у сфері маркетингу:

Татуювання довершують красу тіла – завдяки їм можна побачити і навіть доторкнутися до зображень, з яких вибудовується символічний плин життя людини. Хоч де розташоване ваше тату – на відкритому плечі або на спині, – шкіра відверто розповідає про вашу ідентичність саме мовою татуювань.

Інколи на ній відтворюється дуже бурхливий світ, де перемішуються спогади, почуття, аналіз себе й навколишньої реальності. Це невтомна символічна праця над своїм тілом і тією неповторною ідентичністю, яку воно передає.

Розмову продовжує Лука, молодий тату-майстер з Мілана: «Перше [татуювання присвячене] моїй родині. Немов стрічка навкруг ноги, фантазія на тему бабусиного барвистого халата; більше, ніж згадка про цю квіткову фантазію».

Малюнки на шкірі сколихують пам’ять про далекі події, що перетворюються на графіку на власному тілі; вони уособлюють любов до найдорожчих людей, до яких ми відчуваємо глибоку прив’язаність. Наша суб’єктивність набуває видимих форм, а шкіра про них розповідає.

Інколи малюнки на тілі передають бачення реальності крізь призму власних інтересів та інтелектуальних пристрастей. Про своє єдине, але велике татуювання на спині, де зібрані алхімічні символи, традиційні легенди та християнські хрести, мені розповідає Ріккардо – тридцять один рік, тимчасовий робітник у невеличкому поселенні провінції Верона:

Подеколи пошуки себе втілюються у стрімкий коловорот знаків і символів, з яких вибудовується власна ідентичність і які набувають образного вираження на шкірі. На візуальному рівні татуювання передають «вагу» власної особистості та бачення світу.

Сьогодні нанесений на тіло знак сам по собі не сприймається ні як тавро (як це бувало серед ув’язнених), ні як номер на руці (яким позначали євреїв у концентраційних таборах), ні як ознака протесту і належності до конкретної групи (згадаймо байкерів на харлеях у шістдесятих роках або панків у другій половині сімдесятих).

Коли я зацікавилася татуюваннями, а сталося це зовсім випадково багато років тому, вони сприймалися як дещо дуже епатажне, майже шокуюче. О тій порі я вивчала субкультуру ультраправих скінхедів, і мене неабияк уразили татуювання, що повністю вкривали руки деяких хлопців із групи Azione Skinheads, з якими я зустрілася в одному міланському барі. Ці завитки на шкірі візуально відтворювали символіку скінхедів, фашистських і нацистських угруповань. Відчувалася своєрідна гордість у тому, щоби набити собі лікторську фасцію, та ще й так, щоб її важко було розгледіти одразу, або якийсь рунічний знак, розшифрувати який могли лише однодумці. Це був початок дев’яностих, і татуювання поки не набули такої популярності, як сьогодні, хоча до моди на них залишалася обмаль часу.

За кілька десятиліть із майже маргінального чи принаймні бунтарського символу татуювання перетворилися на масове явище. Якщо сьогоднішній підліток іще не зробив тату, в нього навіть немає сумніву, що він зробить це пізніше. Татуювання стало однією з найдоступніших і бажаних опцій у справі вибудовування власного тіла. Це як ходити до спортзалу або поставити собі брекети – люди приймають рішення зі суто естетичних міркувань.

Розповідає Марія Грація – тридцять вісім років, тату-май­стриня з Мілана:

Якщо панки попервах використовували татуювання як мовчазне волання про своє бунтарство та відстороненість від нормального світу, прикрашаючи себе дикунськими та екзотичними знаками, то сьогодні сприйняття та подання власного тіла зазнали радикальних змін. Подряпати тіло, хай воно навіть закривавить, прикрасити його, надати йому якихось вигинів на поталу часу, поекспериментувати зі знаками на шкірі просто тому, що вони подобаються, – це вже буденна річ.

Епатаж і зухвалість, свого часу притаманні татуюванням, перекочували наразі на інші рівні, втілюючись у більш екстремальних модифікаціях тіла або у наколюванні обличчя. Щоправда, російські татуювання і досі ілюструють образи, пов’язані з в’язницею або належністю до кримінального світу з його кодексами та секретами. Завдяки деяким фільмам, наприклад, «Східні обіцянки» (2007) Девіда Кроненберга, і головно завдяки успіхові автобіографічного роману «Сибірське виховання» Ніколая Ліліна (2009) татуювання російської мафії оновили образний ряд девіантності за класифікацією Ломброзо та естетику непохитної огиди до нормального життя, яка свого часу захопила молодіжні субкультури бунтарського штибу – від пачуко до байкерів, від панків до скінхедів. Тому цей стиль досі має неабиякий успіх серед осіб, що татуюють шкіру з міркувань бунтарства. Той, хто прагне затвердити власний кодекс честі, знаходить у російських татуюваннях дуже насичені в плані символізму форми вираження. Наприклад, у двадцятирічного ультраправого скінхеда, який тусується в колах CasaPound[3], є тату Мадонни у російському стилі з навісним замком на шиї, що свідчить – він ніколи не заговорить, ніколи не видасть своїх секретів. Цей образний ряд запозичено у російських татуювань із нарочито спрощеним дешифруванням, тобто немає жодного сумніву в непохитності вибору на користь своєї спільноти й ультраправих «братків».

Утім на рішення робити чи не робити татуювання накладається настрій моменту з прив’язкою до сюжету або до стилю. Татуювання підкорюються швидкоплинній моді, яку люди сповнюють суб’єктивним значенням, і з роками вона починає жити своїм життям. Традиційні сюжети сусідять з малюнками-одноденками. «Для жінок квіти й метелики – це класика, цього року високий попит на повітряні кулі […], зараз знов починаються фенікси на спинах у дівчат», – стверджує Паола, тридцятирічна тату-майстриня з Рима.

У хороводі зображень і стилів, що використовуються у татую­ваннях, завжди можна вибрати те, що пасує твоїй особистості. І хоча у цьому просторому й гнучкому світі символів багато що вирішує мінлива мода, деякі жанри та стилі залишаються майже непідвладними часу.

З роками стилі та сюжети помітно розвинулися. Якщо у вісімдесятих роках зразком вважався трайбл – жанр, вигаданий представниками американської панк-рок-культури на підставі примітивних татуювань народів південних морів, то сьогодні він утратив актуальність. Від нього відгалузилися численні стилістичні та креативні стежинки, що часто виводять навпростець до джерел, якими надихався сам трайбл, але при цьому вони намагаються у більш філологічний спосіб охопити розмаїття мотивів, притаманних народам Маркізьких островів та Таїті. Для тодішніх панків тату в стилі трайбл означало маргінала, дикуна, екзотику в західному переосмисленні, проте вони навіть не намагалися відобразити фактичні сторони тієї реальності, що існувала у Південно-Східній Азії, де, власне, і народився образотворчий ряд їхніх татуювань.

З огляду на те, що за останні десятиліття татуювання стали масовим явищем, яке вже не вписується ні у вікові, ні у соціальні категорії, значно збільшилася кількість осіб, що працюють або хотіли б працювати у цій галузі. Сама по собі кар’єра тату-майстра – можливість не гірша за інші при виборі професійного шляху. Розповідає Лаура – двадцять три роки, асистентка у римській тату-студії: «Я закінчила спеціальні курси, купила в інтернеті набір і почала татуювати вдома своїх друзів і друзів свого нареченого».

Серед студентів і випускників Художньої академії, де я викладаю, існує доволі поширена практика – малювати каталоги для тату-студій або пробувати свої сили на власному (і не тільки) тілі з метою навчання. Надамо слово мешканці Неаполя Мартіні, двадцять три роки:

Інколи початківці в цій професії вважають за краще набити татуювання на власній шкірі, щоб навчитися процесу, попри можливу неточність малюнка, тому що тренувальний матеріал – свиняча або синтетична шкіра – не дає бажаних результатів.

Порівняно з минулим, коли перші бунтарі татуювали на собі розпізнавальні символи на знак причетності до виняткового середовища, сьогодні нанесення малюнків або написів на шкірі відбувається з абсолютно інших причин. Порушення цілісності шкіри вже не вважається ушкодженням – хіба що татуювання було виконано незграбно або на обличчі (поодинокі випадки) чи на надто великій ділянці шкіри.

Сьогодні татуювання постають дуже багатогранною реальністю. Під тонким прошарком моди, бажань і вподобань щодо розпису власного тіла криються найрізноманітніші світоглядні бачення, тому дедалі частіше спадає на думку ритуальне значення татуювань як символу змін і переходу до чогось нового. Розповідає Леонардо – двадцять один рік, студент з Мілана:

У ролі перехідного ритуалу татуювання може виявитися невибагливим – на нього можна наважитися без зайвих міркувань, не надто переймаючись тим, що набити. Просто видається слушний момент у житті, наприклад розлучення.

А інколи на перший план виходять культові аспекти, тоді людина набиває собі святе серце, чотки або зображення отця Піо[4]. Як стверджує Давід, сорокачотирирічний тату-майстер з Чіампіно, «тату – це концентрована пристрасть». Світ моди не тільки не цурається, він навіть виносить у мейнстрім мотиви, що викликають у пам’яті думки про маргінальність і жертовність, притаманні – як вважалося – нижчим соціальним класам уже зниклого світу. Часом татуювання набуває глибокого значення як потужний доказ власних переконань, очікувань, сподівань і болю, що спіткали людину через якесь лихо чи невдачу. Подеколи в татуюванні виявляється народна релігійність і спроба реагувати на негаразди або принаймні відчути їх на власній шкірі. «Я витатуював своєму племінникові святу Барбару, і у нього все налагодилося. Вона – захисниця у найдивовижніших справах, – розповідає Марко, сорок чотири роки, тату-майстер із Рима. – Собі я хочу витатуювати святу Ріту, я її відданий шанувальник. Вона мене заспокоює», – додає він. «Тут написано “люби та захищай мою родину”. Я зробив це на честь батька, він щирий вірянин, і йому було зле», – стверджує Антоніо, двадцять шість років, перукар з Тіволі, який витатуював цей напис на нозі поруч із зображенням Матері Божої Гваделупської в латиноамериканському стилі. До речі, це – один з найпопулярніших мотивів серед пачуко сорокових років – мексиканських іммігрантів у Сполучених Штатах, що були головними учасниками сутичок і протестів у тогочасній, ще глибоко расистській Америці. Але Антоніо нічого про це не знає, йому до цього байдуже. Він обрав Матір Божу Гваделупську, тому що «вона вродлива» і відповідає його релігійним почуттям, його ставленню до батька та батькової хвороби.

Через те що татуювання суперечать ідеалові класичної краси, навколо них точаться дискусії, вибухають ціннісні конфлікти батьків і дітей, особливо загостреними стають сутички між матір’ю і дочкою. Залежно від кута зору татуювання або підсилює, або компрометує ідею жіночності; а якщо йдеться про масштабні татуювання, то тут вочевидь простежується явний чи підспудний протест проти моделі краси попередніх поколінь. «Наші з матір’ю стосунки зазнали кризи, і це цілковито була справа моїх рук, – стверджує Джада, двадцять сім років, фешн-дизайнер у невеличкому селі поблизу Фрозіноне. – Я навіть зробила тату в день народження матері».

Часом суперечки з матір’ю носять суто прагматичний характер і зводяться до перемовин щодо розміру татуювання та співвідношення між татуйованою та «чистою» частиною тіла. Кожного разу, як з’являється нове татуювання, «мама каже “це останнє!” і я кажу так», – розповідає Кьяра, двадцять дев’ять років, тату-майстриня з Пінероло.

Рішення набити тату є потужним доказом антикласового бачення свого тіла, життєвою позицією, що протиставляється уявленням про красу як розкіш молодої й оголеної, у сенсі чистої від штучних утручань, шкіри. З огляду на те, що при татуюванні жіноче тіло надрізається, а отже, певною мірою псується, для цього кроку потрібен великий внутрішній поштовх і невідворотне бажання.

У прекрасному документальному фільмі Беверлі Юень Томпсон «Покриті» («Covered», 2010) показано, яким сміливим і приголомшливим вибором стає для жінок татуювання, особливо масштабне тату. Часто співбесідниці, чиє тіло майже суцільно вкрите татуюваннями (хіба що крім обличчя), згадують про ревний опір родини, зокрема матері, адже до сьогодні в суспільстві існує форма остракізму проти масштабних татуювань на жіночому тілі, що сприймаються недоречним паплюженням жіночої краси.

У татуюваннях і більш радикальних модифікаціях власного тіла часто міститься бажання сплутати кордони між «варто чи ні», між чоловічим і жіночим, тому що людина бере на себе відповідальність за розбудову власної особистості та зовнішнього образу. Додаймо ще задоволення бачити у дзеркалі саме ту людину, якою ви вирішили бути, а для жінок і жіночої лесбійської спільноти, особливо для бучів[5], це означає визволення від чоловічих стереотипів щодо ідеалу жіночої краси.

Протягом останніх десятиліть татуювання стало, з одного боку, формою масового споживання, а з іншого – коли воно суцільно вкриває всю поверхню тіла – улюбленою темою дискусій навіть серед адептів феміністичних і так званих квір-досліджень[6] з поглибленим аналізом питань ідентичності та власне тіла. Завдяки квір-дослідженням, які від початку 1990-х років переглядають і перевизначають ідею природності та гендерної ідентичності, розширюючи можливості ЛГБТ-обрію, тіло перетворилося на поле битви, на ту реальність, де квір-середовище затверджує інакшість, з гордістю демонструючи свою ексцентричність. Розповідає Даніеле, двадцять п’ять років, учасниця римської квір-групи «Cagne Sciolte»:

Татуювання та модифікації тіла дійсно ставлять перед людиною принципове запитання власної особистості та меж впливу на тіло – наскільки ми вільні щось на ньому малювати, викарбовувати і таке інше? Як між собою співвідносяться природне тіло та ідентичність? Наскільки можна пересувати межу між отриманим як дарунок долі і тим, чого людина прагне сама? Ідентичність – це дещо фіксоване чи її можна змінювати за власним бажанням і власним вибором, як ми це робимо, наприклад, зі шкірою? Сміливість, різні способи штучного втручання, питання контролю – усе це змішується у спробі надати собі нове визначення і нову зовнішність, аби прикути увагу до своєї особистості та соціального оточення, в якому ми живемо. Проте інколи нанесення татуювань означає лише одне – дань популярній моді.

Татуювання надають дуже широкі можливості в плані експресії та естетики власного тіла; їх можна зробити на хвилі миттєвої моди без зайвих вагань або в результаті ретельних роздумів. Часто різниця полягає всього-на-всього у розмірах тату та готовності підставити свою шкіру під ріжучий інструмент.

Рим, 20 травня 2014 р.

А. К.

* * *

Дякую всім респондентам, які приділили мені свій час, поділилися думками, допомогли зрозуміти світ, що завжди мене приголомшував, а за останні роки розвинувся у дуже різноманітних формах. Я вдячна також тим, хто допоміг мені матеріально в той чи інший спосіб, зокрема, Джаді Фалстаффі, Мартіні Маджезе, Франчесці Ді Фаці, Андреа Спеццігу і особливо Роберту Галеотті та Джорджіо Віану, які допомогли знайти осіб для інтерв’ю. Окрема подяка Роберту Пілоні.

І. Татуювання за давніх часів

Минуло небагато часу, відколи суспільство примирилося з думкою, що тіло – це територія персоналізованих модифікацій і невід’ємна частина вибудовування ідентичності, а сама ідентичність – не просто дарунок долі, який ми отримуємо раз і назавжди, а об’єкт експериментувань і переробок згідно з нашими бажаннями й уявленнями про припустиме, які зсувають межу між зовнішнім і внутрішнім, підкорюючись плину індивідуальних вподобань і прагненню себе перетворити.

Колись татуювання не просто не були популярними, суспільство взагалі не сприймало жодної форми модифікації тіла. Згідно з Книгою Буття, першою татуйованою, а точніше, поміченою людиною в історії став Каїн, засновник прóклятого роду. Тому серед характерних ознак ставлення Заходу до татуювань варто згадати таврування з метою ідентифікації людей, що скоїли якийсь злочин або не вважалися людьми у повному сенсі цього слова. Наявність знаків на шкірі робила з людини об’єкт жорсткого остракізму, адже згідно з християнським вченням тіло створене за образом і подобою Божою, тож змінювати його не можна. У книзі Левіт (19, 28) є таке твердження: «не робіть надрізів на тілі своєму заради померлого, не наколюйте на собі написів. Я є Вічній Господь». Можливо, таке категоричне табу пояснюється традиціями татую­вання сусідніх давнім євреям народів, наприклад єгиптян. За віруваннями євреїв, тіло – це Божий дар, а не особиста власність, щоб нею розпоряджуватися і псувати, як заманеться.

Греко-римська культура, що склалася раніше за юдео-христи­ян­ську традицію, також нехтувала модифікаціями тіла. Згідно з естетичним ідеалом Давньої Греції, істина та краса – в оголеності, їх не треба приховувати, маскувати чи декорувати різними викрутасами, а про деформування тіла татуюваннями або іншими незмивними знаками на шкірі годі й думати. Категорія краси збігається з категорією добра, цього вимагає етично-естетичний принцип калокагатії[7]. Навіть на мовному рівні людська досконалість народжується від союзу краси й добра. Останнє віддзеркалюється у природній красі без покрову чи фільтрів. І ця концепція культивується в ідеалі тіла, яке не можна ні змінювати, ні зраджувати з чужинними для нього елементами, здатними затьмарити його природну чарівність. Ніщо не має права спотворювати фізичні форми, хіба що людина втратила свою людську сутність.

За свідченнями Цицерона («De officiis» – «Про обов’язки», книга І, ХХХV, 130), у Давньому Римі ідеал тіла також відповідав вимогам простоти та природності. Фізична краса чоловіка полягає у почутті гідності, а якщо йшлося про жінку – то у благочесті. Особистісна чистота не має бути награною або удаваною, увага до одягу не має бути надмірною, а рухи гімнаста – надто вишуканими й штучними.

Ідеал природного тіла протиставляється давньоєгипетським традиціям сприйняття та зображення людини. У культурі давніх єгиптян практика татуювань, що напевно прийшла від сусідів-нубійців, була поширена тільки серед жінок. Найстарішою татуйованою мумією (принаймні серед знайдених) є мумія Амунет, жриці богині Хатхор, яка жила за 4000 років до нашої ери. На її животі, руках, грудях і стегнах – низка малюнків у вигляді геометричних фігур, створених з крапок і рисочок (див. De Mello 2007, p. 101). Крім Амунет, було знайдено багато інших мумій з очевидними ознаками татуювань, що датуються більш пізніми періодами, аж до епохи Птолемеїв, отже, їхня кількість дозволяє припустити, що ця традиція справила безпосередній вплив на перші татуювання, що їх робили собі копти. У Давньому Єгипті модифікувати тіло означало корелювати його із власним естетичним і культурним ідеалом. Тутанхамон, наприклад, мав довгі мочки вух – він розтягував їх навмисно. Трансформація, макіяж і декорування людського тіла вважалися мистецтвом (Bianchi 1988). Удавання та артистичність становили невід’ємну частину фізичного образу. В певному сенсі тіло – це архітектурний матеріал, який споруджується на підставі припустимих з культурної точки зору модифікацій. Перманентний декор допомагає визначити статус і належність до певних соціальних груп. У такому суспільстві межа між тим, що дала природа, і тим, що виліплює сама людина, втрачає чіткість і категоричність, порівняно з грецьким ідеалом природності й натуральності.