Шлях додому ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2020

ISBN 978-617-12-7519-5 (epub)

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Перекладено за виданням: Cameron W. B. ADog’s Way Home : A Novel / W. Bruce Cameron. — New York : Forge, 2017. — 336 p.

Переклад з англійськоїЮлії Підгорної

Дизайнер обкладинкиОлексій Безруков

Електронна версія створена за виданням:

Кемерон Б.

К35 Шлях додому : роман / Брюс Кемерон ; пер. з англ. Ю. Підгорної. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб СімейногоДозвілля», 2020. — 336 с.

ISBN 978-617-12-7089-3

ISBN 978-0-7653-7465-3 (англ.)

Лукасзнайшов цуценя — покруча пітбультер’єра — у підвалі покинутого будинку. Але в Денвері забороненіпітбулі, і на малу Беллу теж оголошують полювання. Лукас не може ризикувати життям улюблениці й тимчасововіддає її до родини в іншому місті. Розлука з господарем стає для Белли страшним ударом. І вона наважується на відчайдушний крок — втечу. За сотнікілометрів, блукаючи у горах Колорадо, Белла шукатиме свій дім. Її шлях виявиться довгим і небезпечним, вона зустрічатиме добрихі поганих людей, знаходячи дорогу лише за покликом серця. Однак заради своєї людини можна подолати все.

УДК 821.111(73)

© W. Bruce Cameron, 2017

© Depositphotos.com / dikkenss, обкладинка, 2020

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2020

Моєму

Розділ1

З самого початку я знала про котів.

Коти були скрізь.

Я немогла добре їх роздивитися — мої очі вже розплющилися, алете, що коти поруч, я розуміла лише з обрисів, якірухалися в тіні. Однак я відчувала їхній запах так чітко,як запах матері, коли вона годувала мене чи моїх братіві сестер, які ворушилися, поки я пробиралася до життєдайного молока.

Звісно,я не знала, що то були саме коти, — просторозуміла, що це неподібні до мене істоти, які живуть унашому лігві, але не намагаються годуватися поруч зі мною. Пізніше,побачивши, які вони маленькі, швидкі й граційні, я зрозуміла, щокоти не лише «не собаки», а окремий вид тварин.

Ми жилиразом у прохолодному темному домі. Суха земля у мене підносом пахла чимсь екзотичним і старим. Я із захопленням вдихалацей запах, наповнюючи ніс насиченими приємними ароматами. Згори, зі стеліз сухого дерева, у повітря сипався пил, а дах бувтакий низький, що кожного разу, коли мати підводилася з утрамбованоїзаглибини на землі, яка слугувала нам ліжком, залишаючи нас ізбратами і сестрами, — а ми пищали на знак протестуй тулилися одне до одного, аби заспокоїтися, — її настовбурченийхвіст сягав середини простору від землі до балок. Я незнала, куди йшла мати, пам’ятаю лише, як ми тривожилися, докивона не верталася.

Єдиним джерелом світла в лігві був квадратний отвіру дальньому кутку. Через це вікно у світ до наспотрапляли неймовірні аромати чогось холодного, живого, мокрого, ще п’янкіші запахимісцин і речей, ніж ті, що чулися в лігві. Але,попри те, що я іноді мигцем бачила, як котрась ізкішок вилазила через отвір чи поверталася з невідомого місця, мативідштовхувала мене щоразу, коли я намагалася проповзти до виходу.

Коли моїлапи зміцніли, а зір став гострішим, я гралася з кошенятами,як із братами і сестрами. Часто обирала ту саму котячуродину в дальньому кутку нашої комунальної квартири, у якій двоємаленьких кошенят були особливо дружелюбні, а їхня мати час відчасу вилизувала мене. Подумки я називала її Мама-Кішка.

Я радісно пустувалаз котячими, але невдовзі приходила мати й забирала мене, витягаючиза шию з купи кошенят. Вона кидала мене до братіві сестер, і ті з підозрою мене обнюхували. Результат показував,що їм байдуже до залишкового запаху котів.

Таким було моє веселечудове життя, і я не мала приводів очікувати, щоколись щось зміниться.

***

Я сонно смоктала молоко під попискування братів ісестер, які були зайняті тим самим, коли раптом моя матишвидко підвелася. Це було так неочікувано, що мої лапи повислинад землею, а потім я відірвалася від соска.

Я одразу зрозуміла,що відбувається щось погане.

Паніка поширилася нашим лігвом, її наче вітромпереносило від одного кота до іншого. Вони кинулися до задньоїчастини лігва, кішки схопили за шкірку своє нявкотливе потомство. Миз братами і сестрами пострибали до матері й почали плакативід страху, бо й вона сама була налякана.

Над намипронеслися яскраві промені світла, і в мене запекли очі. Світловиходило з отвору, як і звуки:

— Господи Ісусе! Уцьому підвалі мільйон котів!

Я гадки не мала, ні що видаєці звуки, ні чому лігво заповнювали спалахи світла. З отворудо мене линув запах досі не відомих створінь. Ми булив небезпеці, і загрозу становили саме ці незнайомі створіння. Мати,важко дихаючи, нахилила голову й позадкувала. Ми, хитаючись, щосили подалисяза нею, благаючи її тоненькими голосами не кидати нас.

— Дай-ноподивлюся. О Господи, скільки їх!

— Це проблема?

— Так, чорт забирай,це проблема.

— Що ти хочеш зробити?

— Треба викликати спеціаліста зізнищення безпритульних тварин.

Я відчула різницю між першим і другим наборомзвуків, зміну їхньої висоти й тону, хоча й не розуміла,що вони означають.

— Хіба ми не можемо потруїти їх власноруч?

—У тебе є щось у фургоні?

— Ні, але можу дістати.

Мативсе ніяк не дозволяла нам утішитися її молоком. М’язи внеї були напружені, вуха заведені назад, а її увага зосередженана джерелі звуків. Я хотіла їсти, хотіла знати, що мивсі в безпеці.

— Гаразд, але якщо ми це зробимо, товесь район будезасипаний дохлими котами. Їх занадто багато. Якбийшлося про одного чи кількох — нема питань, але тутціла котяча колонія.

— Ти хотів завершити знесення будинку до кінцячервня. У нас не так багато часу, щоб позбутися їх.

—Я знаю.

— Дивись, бачиш оті миски? Хтось підгодовує цих триклятихтварин.

Промені світла проникли глибше і, з’єднавшись, утворили яскраву пляму напідлозі перед отвором.

— Ну, просто чудово. Що, в біса, зцими людьми?

— Хочеш я дізнаюся, хто це?

— Ні. Коли котівне стане, проблема зникне. Я викличу когось.

Промені-шукачі востаннє зблиснули ізгасли. Я відчула, як затряслася земля від виразних важких кроків,набагато гучніших, ніж тихенька хода котів. Помалу невідомі істоти відійшливід отвору, і поступово кошенята повернулися до веселих ігор. Япосмоктала молоко разом із братами і сестрами, а потім пішладо кошенят Мами-Кішки. Як завжди, коли денне світло, що проникалочерез квадратний отвір, тьмяніло, дорослі коти і кішки виходили назовні,і вночі я чула, як вони поверталися, а іноді відчувалакров маленької здобичі, принесеної виводкам.

Моя ж мати, добуваючи їжу, незаходила далі за великі миски з сухим кормом, що стояливідразу біля квадратного отвору. Я відчувала запах їжі у їїдиханні — то була риба, рослини і м’ясо, і меністало цікаво, яке це все на смак.

Хай там що спричинилопаніку, воно скінчилося.

Я гралася з невтомними кошенятами Мами-Кішки, колинаш світ розбився на друзки. Цього разу це були неокреміпромені світла — це був яскравий вибух, що засліпивусе навколо.

Коти з переляку розбіглися. Я застигла, не знаючи,що робити.

— Готуйте сітки: коли вони побіжать, то вибіжать усіодразу!

Звук по той бік від отвору:

— Ми готові!

За світлом усерединупродерлися три великі істоти. Це були перші люди, яких япобачила, але відразу зрозуміла, що й раніше відчувала їхній запах,просто не могла уявити, які вони на вигляд. Глибоко всерединімене спалахнув інтерес: мене дивним чином тягло в їхній бік,хотілося підбігти до них, поки вони пролазили крізь отвір. Алея заклякла на місці від сигналу небезпеки, який видавали знавіснілікоти.

— Одного піймав!

Кіт-самець зашипів і закричав.

— Господи!

— Слідкуй за ним,щойно двоє втекли!

— Чорт забирай! — почулася відповідь із тогобоку.

Я була далеко від матері, тож спробувала відділити її запахсеред котячих запахів, а потім обм’якла, відчувши гострі зуби насвоєму загривку. Мама-Кішка понесла мене до задньої частини лігва, далеков темряву, до місця, де кам’яну стіну розріз'ала глибока тріщина.Вона втиснула мене крізь щілину до маленького вузького простору йпоклала до кошенят, а потім згорнулася клубком поруч із нами.Як і Мама-Кішка, кошенята були абсолютно беззвучними. Я лежала разомз ними в темряві і слухала, як люди гукають однедо одного.

— Тут ще й приплід цуценят!

— Ти жартуєш? Гей,тримай он того!

— Господи, а вони швидкі.

— Йди сюди, киць-киць,ми тебе не скривдимо.

— Ось сучка — мати тих цуценят.

—Вона нажахана. Дивись, щоб не вкусила.

— Усе добре. З тобоювсе буде добре, дівчинко. Йди сюди.

— Ґантер нічого не казавпро собак.

— І він не сказав, що тут буде стількигрьобаних котів.

— Гей, хлопці, ви їх там ловите в сіткина вулиці?

— Це збіса важко зробити! — прокричав хтось іззовні.

—Нумо, цуцику. Прокляття! Дивіться! Зараз вийде сучка-мати!

— Господи Ісусе! Є,собака у нас! — прокричав голос з вулиці.

— Сюди, цуцики,сюди. Вони такі маленькі!

— І ловити їх легше, ніж клятихкотів, це вже точно.

Ми чули ці голосні звуки, не розуміючи,що вони означають. Промінь світла пробився крізь тріщину до укриттяза стіною, але людський запах не наблизився до нашої схованки.Суміш страху й котячих криків поступово зникла, як і рештазвуків.

Потім я заснула.

Прокинувшись, я побачила, що матері не було. Ібратів і сестер також. Заглибина на землі, де ми народилисяй лежали, поки мати нас годувала, досі пахла нашою родиною,але, коли я спробувала винюхати слід матері, мене накрило почуттяпорожнечі й самотності, від якогоя заскавчала, а з могогорла вирвалися схлипування.

Я не розуміла, що сталося, але зкотів залишилися тільки Мама-Кішка та її кошенята. Нажахана, у пошукахвідповідей і безпеки я повернулася до неї і висловила свійстрах. Мама-Кішка витягла кошенят з-за стіни, і вониразомзібралисяна невеличкому квадратному клаптітканини, який я вважала їхнім домом.Мама-Кішка ретельно обнюхала мене своїм чорним носом. Потім лягла, згорнувшиськлубком навколо мене, а я рушила за запахом і почаласмоктати молоко. Відчуття на язику були нові й дивні, алетепло та їжа були саме тим, чого я бажала, томуз вдячністю годувалася. За мить до мене приєдналися кошенята.

Наступного ранкуповернулося кілька котів-самців. Вони рушили до Мами-Кішки, яка попереджувально засичала,а потім повернулися до свого місця і позасинали.

Пізніше, коли дужеяскраве світло в отворі почало тьмяніти, я почула запах щеоднієї людини, іншої. Тепер, коли я вже розуміла різницю, то усвідомила,що раніше чула цей запах.

— Киць-киць-киць!

Мама-Кішка раптом зістрибнула зклаптика тканини, залишивши кошенят і мене. З її відходом наснакрила дивна хвиля холоду, і ми всі, приголомшені, притиснулися однедо одного, щоб заспокоїтися, звиваючись у клубок з кошенят іцуценяти. Я бачила, як вона підійшла до отвору, але невилізла назовні — просто стояла в тьмяному світлі. Коти-самці булинасторожі, та не пішли за нею до людини.

— Ти лишиласясама? Я не знаю, що сталося. Мене не було поруч,але на землі є сліди, і я зрозумів, що тутбули фургони. Вони забрали всіх котів?

Людина пролізла крізь отвір,на мить затуливши світло. Це був самець — я відчулаза запахом, хоча про відмінність між чоловіком і жінкою ядізнаюся пізніше. Він здавався трохи більшим, ніж люди, яких ябачила вперше.

Знову мене потягло до цієї особливої істоти, а всерединіпочала підійматися якась непоясненна туга. Але, пам’ятаючи про жахнапередодні, я лишилася з котячими братами і сестрами.

— Так, ябачу вас, друзі. Привіт, як вам вдалося втекти? А воний миски ваші позабирали. Чудово.

У повітрі почувся шелест і приємнийаромат їжі.

— Ось трохи для вас. Піду знайду миску. Ітрішки води.

Чоловік поліз назад, викручуючись у отворі. Щойно він зник,коти ринулися вперед, жадібно поїдаючи хай там що було розсипанона підлозі.

Я помітила наближення цієї ж таки людини раніше закотів, наче вони не чули його запах, що ставав дедалісильнішим. Утім, усі коти-самці зреагували так само, коли він зновуз’явився в отворі: утекли до свого кутка. Лише Мама-Кішка залишиласяна місці. З’явилася нова миска з їжею, але Мама-Кішка неповорухнулася, продовжуючи спостерігати. Я відчувала її напруження і розуміла, щовона готова відскочити і втекти, раптом він спробує схопити нас,як ті інші люди.

— Ось і трохи водички. У тебеє кошенята? Здається, ти ще годуєш. Вони забрали твоїх діток?О, кицю, мені так прикро. Вони збираються знести ці будинкиі збудувати багатоквартирний комплекс. Тобі і твоїй родині не можнатут лишатися, розумієш?

Зрештою чоловік пішов, а дорослі коти обережно повернулисядо їжі. Я обнюхала морду Мами-Кішки, коли вона наїлася, алещойно стала її облизувати, як вона різко відвернулася.

Час визначався зазміною світла, що лилося крізь квадратний отвір. Прийшло ще кількакотів, деякі з них жили з нами раніше, а такожнова самиця. Її поява спричинила бійку серед самців, за якоюя з цікавістю спостерігала. Двоє суперників лежали зчепившись так довго,що єдиним, з чого я розуміла, що вони не поснули,були помахи їхніх хвостів — але не радісне махання, аознака справжніх страждань. Розчепившись, вони витяглися на землі, майже торкаючисьодин одного носами, і видавали аж ніяк не котячі звуки.В іншій бійці один із самців лежав на боку ібив лапою суперника, що стояв над ним. Той, своєю чергою,бив його по голові, а кіт, що лежав, відповідав серієюударів лапою з пазурами.

Чому вони не підвелися і не напалиодне на одного? Їхня поведінка хоч і створювала напруження длярешти тварин, але здавалася абсолютно безглуздою.

Окрім Мами-Кішки, я не спілкуваласяз дорослими котами. Вони поводилися так, наче мене не існує.Ябавиласяз кошенятами. Ми боролися, видиралися одне на одногой ганялися весь день. Іноді я гарчала на них, роздратованагрою, яка чомусь здавалася мені неправильною. Я хотіла залазити їмна спинки й кусати за загривки, але вони,схоже, цьогоне розуміли. Кошенята обм’якали, колия збивала їх з нігчи залазила зверху на їхні крихітні тільця. Іноді вони згорталисянавколо моєї морди або били по ній крихітними гострими пазурами,стрибаючи з усіх кутків.

Уночі я сумувала за братами і сестрами.Сумувала замамою. У мене була родина, та я розуміла,що коти відрізняються від мене. У мене була зграя, алезграя кошенят, і це здавалося неправильним. Я почувалася тривожною інещасною, іноді скавчала, виплескуючи свої страждання. Мама-Кішка облизувала мене, імені ставало трохи краще, але все одно не так, якмало бути.

Майже щодня приходив чоловік і приносив їжу. Мама-Кішка покараламене швидким ляпасом по носі за мою спробу наблизитися донього, і я засвоїла правило лігва: люди не мають насбачити. Здавалося, ніхто з котячих не хотів відчути дотик людини,але моє бажання, щоб чоловік узяв мене на руки, посилювалося,і тому підкорюватися законам лігва ставало складніше.

Коли Мама-Кішка припинила насгодувати, нам довелося призвичаїтися до їжі, яку приносив чоловік, —смачних сухих шматочків і часом вологого сирого м’яса. Коли язвикла до зміни їжі, мені стало значно краще. Я такдовго голодувала, що цей стан здавався природним, але тепер моглаїсти досхочу і хлебтати стільки води, скільки зможу. Я їлабільше за всіх котячих братів і сестер разом узятих ібула помітно більшою за будь-кого з них, хоч мої розміриїх не вражали. Вони рішуче відмовлялися гратися правильно і продовжувалидряпати мені носа.

Ми наслідували поведінку Мами-Кішки й відходили від отвору,коли там з’являлася людина, але в інший час я зважуваласяпідійти аж до самого краю, поглинаючи насичені аромати ззовні. УночіМама-Кішка іноді виходила, і я відчувала, як кошенятам кортить приєднатисядо неї. Мене ж більше приваблювало денне світло, але япам’ятала про Маму-Кішку і знала, що вона швидко припинить будь-якуспробу вийти через отвір.

Одного разу чоловік, чий запах став менітаким же знайомим, як запах Мами-Кішки, з’явився по той бікотвору, видаючи звуки. Я відчула, що поруч з ним булоще кілька людей.

— Зазвичай вони сидять біля задньої частини. Їхня мати підходить ближче, коли яприношу їжу, але не дозволяє себе торкатися.

— У підвалі єінший вихід, окрім цього вікна? — Це був інший голосна додачу до нового запаху — жінка. Я несвідомо замахалахвостом.

— Не думаю. Як усе відбуватиметься?

— У нас є великірукавиці для захисту, а якщо ви станете тут із сіткою,то зможете піймати всіх котів, що проскочать повз. Скільки їхтам?

— Зараз точно не знаю. Ще нещодавно кішка, вочевидь, годувала,але якщо там і є кошенята, то вдень вони невиходять. Є ще кілька котів, та їхню стать не знаю.Раніше їх було дуже багато, але, гадаю, забудовник їх переловив.Він збирається знести весь цей ряд будинків і збудувати багатоквартирнийкомплекс.

— Він не дістане дозвіл на знесення, доки тут житимутьбезпритульні коти.

— Ймовірно, саме тому він і зробив це. Гадаєте,він завдав шкоди тим, кого впіймав?

— Ну, взагалі не існуєзакону, що забороняє вилов і знищення котів, які живуть навашій приватній власності. Одне слово, гадаю, він міг відвезти їхдо якогось притулку.

— Котів було багацько. Уся будівля кишіла ними.

—Річ у тому, що я не чула, щоб кудись привезливеликузграю котів. Захисники тварин — це досить тісна громада,ми спілкуємося одне з одним. Якби в нашій системі з’явилосядвадцять котів, я дізналася б про це. З вами всегаразд?Ой, вибачте, мабуть, мені не варто було нічого говорити.

—Усе гаразд. Я просто хотів би дізнатися, що сталося.

— Усе-такиви правильно зробили, що викликали нас, Лукасе. Ми знайдемо гарнідомівки всім котам, яких зловимо. Готові?

Я геть знудилася від цихмонотонних звуків і завзято боролася з кошенятами, коли відчула, якМама-Кішка напружилася і її пронизала тривога. Вона, не мигаючи, дивиласяна отвір, різко смикаючи хвостом. Її вуха були притиснуті доголови. Я зацікавлено дивилася на неї, не звертаючи уваги накошеня-хлопчика, яке підбігло, вдарило мене по морді й чкурнуло геть.

Потімспалахнуло світло, і я зрозуміла страх Мами-Кішки. Вона відлетіла дозадньої стіни, покинувши кошенят. Я побачила, як вона беззвучно прослизнулау приховану тріщину саме тоді, коли з отвору вилізло двоєлюдей. Кошенята розгублено й безладно забігали, коти-самці відскочили до задньоїчастини лігва, а я від страху відбігла вбік.

Яскраве світло, танцюючи,просунулося вздовж стін і знайшло мене, засліплюючи морду.

— Гей! Тутцуценя!

Розділ 2

— Агов, киць-киць-киць! — Жінка повзла вперед, випроставши руку.На її руці була товста тканина, просочена запахами багатьох різнихтварин, здебільшого котів.

Нажахані кошенята стрімголов кинулися геть. Вони бігли хаотичной безцільно, і ніхто з них не наблизився до тріщиниу стіні, де ховалася Мама-Кішка, хоча я відчувала її, зіщуленуй налякану. Інші дорослі коти були трохи вправнішими, хоча більшістьіз них застигла, нажахано витріщившись на людину, що наближалася. Одиніз котів помчав до отвору й зашипів, коли жінка піймалайого руками у важких рукавицях. Вона обережно передала його доіншої пари рук, укритих тканиною. Ще двоє котів промчали повзнеї і вибралися на волю.

— Ви піймали їх? — голосноспитала жінка.

— Одного! — крикнув хтось іззовні. — Другий утік.

Яж знала, що треба робити. Мені слід піти до мами.Але щось усередині протестувало проти цієї думки: я відчувала, якжінка, що повзе назустріч, вабить і зачаровує мене. Мені нестримнохотілося до неї, бо, хоча мене ніколи й не торкаласялюдина, я чітко уявляла, як це відчуватиметься, наче маладавні спогади. Жінка простягнула до мене руки, навіть попри те,що решта котів вискакували в отвір у неї за спиною.

—Сюди, цуцику! — Я кинулася вперед, просто їй у руки,махаючи маленьким хвостиком. — О Господи, який ти милий!

— Піймалище двох! — гукнув голос ззовні.

Я облизала жінці обличчя, звиваючисьі вовтузячись.

— Лукасе! У мене тут цуценя, можете забрати його?— Вона підняла мене й оглянула мій животик. — Тобтоїї. Це дівчинка.

В отворі з’явився чоловік, який приносив нам їжув мисках, його запах заповнив повітря. Він простяг руки, обережновзяв мене й витягнув на світ. Моє серце билося, алене від страху, а з великої радості. Я досі відчувалапозаду себе кошенят, їхній переляк, запах Мами-Кішки в повітрі бувсильний, але в ту мить я просто хотіла, щоб людинатримала мене на руках, хотіла кусати пальці чоловікаі стрибатина нього, коли він опустив мене і прокотив холодною землею.

—Яке ж ти дурко! Ти дурненьке цуценя!

Поки ми гралися, жінкапо черзі витягала кошенят і передавала двом чоловікам, які садовилиїх у клітки в задній частині фургона. Маленькі кошенята розпачливонявчали. Їхні крики засмутили мене, бо я була їхньоюстаршоюсестрою, але ніяк не могла допомогти, тільки думала, щонезабаромдо них приєднається наша мати і їм станекраще.

— Гадаю,ми дістали всіх, — сказала жінка, підійшовши до того місця,де я гралася з чоловіком. — Окрім тих, хто втік.

—Так, вибачте. Ваші хлопці ловили їх, але від мене допомогибуло небагато.

— Усе гаразд. Для цього потрібен досвід.

— Щобуде з тими, хто втік?

— Ну, сподіваюся, вони не повернутьсяодразу, бо робітники збираються знести ці будинки. — Жінка опустиласянавколішки, щоб почухати мене за вушками. Увага двох людей водночас— це найчудовіше з усього, що колись відбувалося зі мною.— Інших собак у підвалі не було. Гадки не маю,що там робив цей малюк.

— Я раніше її не бачив,— сказав чоловік. — Завжди були самі коти. Скільки їй?

— Не знаю, мабуть, тижнів вісім. Виросте великою, це вжепомітно. Подивіться на її лапи.

— Що це за порода, вівчарка?Мастиф?

— Ні. Тобто тут є домішок мастифа, але з мордочкимені здається, що це стаффордширський тер’єр чи ротвейлер. Важко сказати.Тут, імовірно, цілий коктейль собачих ДНК.

— На вигляд вона здорова.Ну, якщо вона жила у цьому підвалі, — сказав чоловік.

Вінпідняв мене, і я зм’якла в його руках, а колипідніс ближче, то спробувала вкусити за ніс.

— Я сумніваюся,що вонажилатут, — сказала жінка. — Ймовірно, простоприбігла сюди слідом за кошеням чи котом. До речі, коливи востаннє бачили маму-кішку?

— Кілька днів тому.

— У підвалі їїне було, значить, ми прийшли невчасно, тоді, коли вона пішлана полювання. Якщо побачите її, повідомте мене, гаразд, Лукасе?

— Увас є візитка абощо?

— Звісно.

Чоловік поклав мене на землю, івони з жінкою підвелися. Вона щось передала чоловікові. Я сперласялапами йому на ноги, прагнучи понюхати цей предмет. Мене цікавиловсе, що робив цей чоловік, а найбільше хотілося, щоб вінзнову присів і ще трохи погрався.

— Одрі, — промовив чоловік,дивлячись на маленьку штукенцію, яку тримав між пальцями.

— Якщо менене буде, поговоріть із будь-ким, хто відповість. Усі знають процей будинок. Ми приїдемо і спробуємо спіймати всіх бездомних котів.До речі, я дізналася, що останнім часом ніхто не привозиввелику групу котів у жоден із притулків у Денвері. Гадаю,нам слід припустити найгірше.

— Хіба може хтосьзробититаке? —промовив чоловік, і в його голосі почулося страждання. Я стрибнулайому на ноги, щоб він знав: якщо йому сумно, товнизу є цуценя, здатне прогнати всі турботи геть.

— Не знаю.Іноді я взагалі не розумію людей.

— Я жахливо почуваюся.

— Нетреба. Ви ж не знали, що він задумав. Хоч яне розумію, чому вони не відвезли тварин до якогось притулку.Ми могли б знайти кільком із них домівку, і унас є зв’язки з безпечними місцями для безпритульних котів. Деякілюди навіть не намагаються вчинити правильно. — Жінка підняла мене.— Гаразд, маленька, готова їхати?

Я замахала хвостом, а потім викрутилаголову, щоб мати змогу бачити чоловіка. Саме у його рукахя хотіла опинитися більше, ніж у будь-чиїх.

— Гм, Одрі?

—Що?

— Я відчуваю, що це моє собача. Одне слово,технічно це я його знайшов.

— О, — жінка поставила менена землю, і я підійшла до чоловіка, щоб погризти йогочеревики. — Ну, я не можу так просто віддати тварину.Існують певні процедури.

— Хіба що це моє собача, тоді вимені його невіддаєте.

— Гаразд. Послухайте. Я не хочу,щоб ця ситуація ставала незручною. Ви взагалі можете взяти цуценя?Де ви живете?

— Тут поруч, у квартирі в будинку черездорогу. Саме тому я й побачив котів: постійно проходжу повзце місце. А одного дня вирішив їх підгодовувати.

— Ви живетесам?

Щось ледве помітне змінилося у настрої чоловіка.Я насторожено піднялаголову, прагнучи, щоб він знову взяв мене на руки. Хотілаоблизати йому обличчя.

— Ні, я живу з мамою.

— О.

—Ні, це не те, про що ви подумали. Вона хвора.Була на війні, і, коли повернулася з Афганістану, у неїз’явилися певні симптоми. Тож я водночас навчаюся і працюю засоціацією ветеранів, щоб надавати їй потрібну допомогу.

— Мені дуже прикро.

—Я вчуся онлайн. Це підготовчі курси медичного коледжу. Тож ябагато часу проводжу вдома, і моя мама також. Ми зможемоприділити цуценяті стільки уваги, скільки знадобиться. І, гадаю, собака підена користь нам обом. Мама поки що не може працювати.

Вінприсів і взяв мене на руки. Нарешті! Він тримав мене,а я відкинулася на долоні й подивилася йому в обличчя.Відбувалося щось важливе, я відчувала це, хоча й не знала,що саме. Лігво, у якому народилася і де досі ховаласяМама-Кішка, здавалося місцем, яке я залишаю позаду. Тепер буду зцим чоловіком, куди б він не взяв мене з собою.Саме цього я хотіла: бути разом з ним.

— Ви колисьмали цуценя? — спитала жінка. — Ви знаєте, що вонипотребують чимало уваги?

— Я ріс із тіткою. У неї булодва йоркширських тер’єри.

— Цей цуцик уже більший за йорка.Вибачте, Лукасе, але я не можу. Це неетично. У насє процедура перевірки. Одна з причин, чому до нас такрідко повертають тварин, — це дуже суворі вимоги.

— Що вихочете цим сказати?

— Я відмовляю. Не можу дозволити вам забратиїї.

Чоловік глянув на мене й усміхнувся.

— Ну, що, маленька, тичула це? Вони хочуть забрати тебе в мене. Хіба тицього хочеш? — Він схилився обличчям до моєї морди, ія його лизнула. Він усміхнувся. —Ми з цуценям голосуємоза те, що вонозалишитьсяв мене. Два проти одного,— м’яко заперечив він жінці.

— Ха, — видала вона.

—Одрі, я думаю, що все це не просто так. Булапричина, через яку ця маленька дівчинка опинилася в підвалі, ховаючисьразом з котами. І думаю, що це причина, аби язнайшов її.

— Вибачте, але існують правила.

Він кивнув.

— Завжди є правилай завжди євиняткиз правил. Це і є одинз тих винятків.

Якусь мить вони стояли мовчки.

— Чи вдаєтьсялюдям у вас вигравати? Я маю на увазі перемагати всуперечках з вами? — зрештою запитала жінка.

Він кліпнув.

— Авжеж. Але,гадаю, не в цьому випадку.

Вона похитала головою й усміхнулася.

—Ну, гаразд, як ви сказали, це ви її знайшли. Чизможете одразу відвезти її до ветеринара? Скажімо, завтра? Якщо пообіцяєтезробити це, то, думаю, я буду не проти… Дозвольте віддативам деякі речі, у мене є повідці, нашийники й кормдля цуценят.

— Агов, цуцику! Хочеш жити у мене?

На його обличчісяяла усмішка, але в голосі я відчувала щось таке, чогоне могла зрозуміти. Він був стривожений, стурбований чимось. Хай тамщо мало статися, його це хвилювало.

Мама-Кішка не вийшла. Я відчувалаїї запах, коли чоловік ніс мене геть від лігва, іуявляла, як вона досі ховається від людей у вузькому укритті.Не зовсім її розуміла: чого боятися? Я почувалася як ніколичудово з цим чоловіком, а доторк його рук до моєїшерсті був найприємнішим з усіх.

Люди зачинили двері фургона, і звукибратів і сестер різко обірвалися, а потім фургон поїхав геть,лишаючи по собі протяжні запахи моєї котячої родини. Я задумалася,чи побачу їх знову, але в мене не було часурозмірковувати про це дивне розділення: мої брати і сестри прямувалив один бік, наша мати — у другий, а яв третій. Навколо було стільки нових звуків і видовищ, щоу мене паморочилося в голові.

Коли чоловік приніс мене вте місце, яке я невдовзі навчуся називати своїм домом, менеогорнув запах їжі, пилу, хімікатів і жінки. Він поставив менена підлогу, яка виявилася вкритою неймовірно м’яким килимом. Чоловік пішовв інший бік кімнати, і я помчала за ним, аколи він зігнув ноги і сів поруч зі мною, заскочилайому на коліна.

Я відчувала, як хвилювання чоловіка зростає, воно булона його шкірі. Так само напружувалася і Мама-Кішка, коли розуміла,що до отвору наближаються люди.

— Лукасе? — почувся жіночий голос.Я зіставила його з запахом, що нашарувався на кожномупредметі в кімнаті.

— Привіт, мамо.

До кімнати увійшла жінка й зупинилася.Я підбігла привітатися з нею, махаючи хвостом і намагаючись облизатиїй руки.

— Що це? — Її рот відкрився, а очірозширилися.

— Це цуценя.

Вона присіла і простягла руки, а я ляглана них, перекочуючись на спині й жуючи пальці.

— Ну,я бачу, що це цуценя, Лукасе. Що воно тутробить?

—Це вона.

— Це не відповідь на моє запитання.

— Приїхали людизі служби порятунку тварин, щоб забрати решту котів. Принаймні більшістьіз них. У підвалі під будинком був виводок кошенят іце маленьке цуценя, — сказав він.

— І ти приніс їїдодому, бо…

Він підійшов і присів поруч із жінкою, і тепераж двоє людей торкалися мене!

— Бо ти лише поглянь нанеї. Хтось покинув її, і вона пробралася до підвалу, де,мабуть, голодувала.

— Лукасе, але ти не можеш мати собаку.

Страх чоловікавже зник, та я відчувала щось інше, що його непокоїло,інше почуття. Його тіло напружилося, а обличчя загострилося.

— Я знав,що ти це скажеш.

— Звісно, скажу. Ми ледве зводимо кінці,Лукасе. Ти знаєш, як дорого утримувати собаку? Рахунки від ветеринараі за собачий корм дуже швидко зростатимуть, — сказала вона.

—Я пройшов другу співбесіду в асоціації ветеранів, і мені сказали,що лікар Ґанн має мене затвердити — я тепер усіхтам знаю. Отже, я матиму роботу. Я отримуватиму гроші.

Він гладивмене, і я відчувала, як розслаблююся і починаю засинати.

— Річне лише в грошах. Ми ж говорили про це. Ядужехочу, щоб ти зосередився на вступі до медколеджу.

— Ія на ньомузосереджений! — Його голос прозвучав різко, імоя втома зникла. — Тебе не влаштовують мої оцінки? Якщоріч у цьому, поговорімо про це.

— Звичайно ні, Лукасе.Оцінки, припини. Те, що ти несеш цей тягар на собі йлишаєшся відмінником, — це неймовірно.

— То ти не хочеш, щобя заводив собаку, чи не хочеш, щоб я приймав важливерішення самостійно?

Від його тону я стривожилася. Тицьнула в нього носом,сподіваючись, що він пограється зі мною і забуде про те,що його засмутило.

Довга пауза.

— Гаразд. Знаєш що? Я постійно забуваю,що тобі майже двадцять чотири роки. І занадто легко повертаюсядо стосунків матері та сина, які у нас завжди були.

—Завжди були, — його голос прозвучав пригнічено.

Ще одна пауза.

— Так,окрім більшої частини твого дитинства. Ти маєш рацію, — сумнопромовила жінка.

— Вибач. Не знаю, чому я про це згадав.Я не навмисно.

— Ні, ні, усе правильно. І ми можемоговорити про це так часто, як тобі потрібно, і язавжди погоджуватимуся з тобою, бо прийняла купу неправильних рішеньу своєму житті, і багато з них пов’язані з тим,що я покинула тебе. Але тепер я намагаюся все компенсувати.

—Знаю, мамо.

— Ти маєш рацію щодо цуценяти. Я за звичкоюреагую так, наче ти досі підліток, а не мій дорослийспівмешканець. Але подумай про це, Лукасе. Наш договір оренди недозволяє тримати вдома домашніх тварин.

— Хто про це дізнається? Напевно,єдина перевага цієї найпаршивішої квартири в будинку — це те,що двері виходять на дорогу, а не у двір. Явиноситиму її на руках, а коли дозволятиму побігати, ніхтов будинку не знатиме, звідки я. Я ніколи не випускатимуїї у двір і триматиму на повідці. — Він поклавмене на спину й поцілував у животик.

— У тебе ніколине було собаки. Це велика відповідальність.

Чоловік нічого не відповів, апросто продовжував тикатися в мене носом. Тоді жінка розсміялася, радіснойлегко.

— Гадаю, про що мені не треба читатитобі лекцію, так це про те, як бутивідповідальним.

Упродовж наступних кількох днів я пристосовувалася до нового чудового життя.Дізналася, що жінку звуть Мама, а чоловіка — Лукас.

—Хочеш смаколика, Белло? Хочеш?

Я дивилася на Лукаса, відчуваючи, що вінчогось очікує від мене, але не розуміла, чого саме. Потімвін витягав руку з кишені, давав мені маленький шматочок м’яса,і на моєму язику вибухав потік дивовижних відчуттів.

Смаколик! Невдовзі цестало моїм улюбленим словом.

Я спала з Лукасом, скрутившись калачиком нам’якій купі простирадл, які трохи порвала, перш ніж зрозуміла, наскількисумним робить його цей вчинок. Лежати біля нього було навітькомфортніше, ніж притулятися до Мами-Кішки. Іноді я обережно брала йогопальці до своєї пащі, поки він дрімав, але не длятого, щоб укусити,а лише для того, щоб ніжно погризти— з такою любов’ю,що в мене аж щелепа боліла.

Вінзвав мене Белла. Кілька разів на день Лукас брав повідець— так він називав ту штуку, яку чіпляв до нашийника.За допомогою повідця тягнув мене туди, куди хотів, щоб яйшла. Спочатку мені не подобалася та штука: здавалося безглуздим, колимене тягнуть за шию в один бік, а я відчуваюаромати чудових речей в іншому. Але потім зрозуміла, що колиповідець знімають із місця біля дверей, то це значить, щоми йдемо «гуляти», а від цього я була в захваті.Також я обожнювала, коли ми поверталися додому, де на насчекала Мама, і тоді я бігла до неї в обійми.І ще любила, коли Лукас клав їжу до моєї мискичи коли він сідав так, щоб я могла погратися зйого ногами.

Мені подобалося боротися з ним і те, яквін тримав мене на своїх колінах. Я любилайого. Уцентрі мого світу був Лукас, і, коли мої очі булирозплющені чи мій ніс щось винюхував, я шукала його. Кожендень приносив нові радощі, нові заняття, якими ми займалися зЛукасом, моєю людиною.

— Белло, ти найкраще цуценятко у світі, —часто казав він, цілуючи мене.

Мене звали Белла. Невдовзі я самапочала так подумки себе називати.

Щонайменше раз у день ми ходилидо лігва. Там у рядок вишикувалося кілька порожніх будинків, ів одному з них жили коти. Вони були огороджені дротяноюсіткою, але Лукас від’єднував її від стовпа, і ми заходиливсередину.

У лігві досі сильно пахло Мамою-Кішкою, хоча запахи кошенят ставалислабшими. Також я зрозуміла, що туди повернулося кілька котів-самців. Лукасставив їжу й воду, але мені він не дозволяв тамні їсти, ні пити. Так само, як не дозволяв лізтив лігво, щоб побачити свою маму.

— Бачиш її? Бачиш кицьку?Вона там, спостерігає за нами, Белло. Її ледь помітно втемряві, — тихо промовляв Лукас.

Мені подобалося чути своє ім’я. Явідчувала в голосі Лукаса питання, але після нього не булоніякого смаколика. Я могла не розуміти, що він казав, алея була з ним, тож усе інше не мало значення.

Одного дня я лежала на Лукасовій нозі, на яку впалапісля дуже напруженої гри в напад на взуття. Мені булонезручно, але я занадто втомилася і не могла поворухнутися, томумоя голова лежала значно нижче за решту тіла.

Я почула гуркіт,що ставав дедалі гучнішим, і Лукас врешті змінив позу: значить,він також його почув.

— Що це, Белло?

Я насилу підвелася. Гуляти?Смаколик? Лукас підійшов до вікна й визирнув у двір.

— Мамо!— стривожено закричав він.

Мама вийшла зі своєї кімнати.

— Щотаке?

— Вони пригнали екскаватор! Вони збираються знести будинок, а тамдосі живуть коти! — Він підійшов до комода й ривкомвідкрив шухляду, а Мама підійшла до вікна. — Так, дивися.Ось візитка. Телефонуй у службу порятунку тварин. Поклич Одрі, аякщо її не буде, просто скажи їм, що забудовник збираєтьсязнести будинок, і коти загинуть!

Я чітко відчувала страх, який відходиввід Лукаса, коли він пішов по повідець, а потім причепивйого до мене. Я струснулася, остаточно прокинувшись.

— Я зателефоную. Щоти збираєшся робити? — запитала Мама.

— Я маю їх зупинити.— Він відчинив двері.

— Лукасе!

— Я маю їх зупинити!

Разом мивибігли надвір.

Розділ 3

Лукас вискочив із дверей, тягнучи мене за собою.Ми кинулися на інший бік вулиці. Огорожу частково розібрали. Кількачоловіків обступило лігво, а поруч стояла велика ревуча машина. Звук,який вона видавала, був на диво низьким і гучним. Ясіла помочитися, і в цей час від групи відійшов одинчоловік і попрямував до нас. Від його взуття віяло неймовірнимизапахами мастила та іншими гострими пахощами, які мені ніколи нетраплялися.

— Під цим будинком досі живуть коти, — сказавЛукас чоловікові, коли той підійшов. Лукас задихався, його серце стукотіло,коли він підняв мене і притис до грудей.

— Про щоти? — запитав чоловік, насупившись.

— Коти. Тут у підвалі досіживуть коти. Ви не можете знести будинок, це вб’є їх.Можете зносити інші, але в цьому мешкають тварини.

Чоловік пожував губу.Він озирнувся до своїх друзів, а тоді глянув на мене.

—Гарне цуценя.

Він погладив мене по голові шершавою рукою, ія відчула на його шкірі запахи хімікатів і ґрунтів, стійкій слабкі водночас.

Лукас глибоко вдихнув.

— Дякую.

— Що це за порода,дог з мастифом?

— Що?

— Твоє цуценя. У мого друга єсобака — напівдог, напівмастиф. У дитинстві він був дуже схожийна твоє цуценя. Я люблю собак.

— Це чудово. Можливо, боя не знаю, що це за порода. Насправді її витяглиз підвалу будинку, який ви збираєтеся знести. Там була купакотів, і багато з них досі в підвалі. Я намагаюсяпояснити ось що: не всіх тварин спіймали. Тому за закономви не можете знести будівлю, під якою живуть безпритульні коти.

Зотвору, що вів до лігва, я відчула запах Мами-Кішки ізрозуміла, що вона обережно підійшла ближче. Я почала крутитися, бохотіла підійти до неї, та Лукасова рука зупинила мене. Яобожнювала, коли він тримав мене на руках, але іноді засмучувалася,коли наставав час погратися.

— За законом, — задумливо повторив чоловік.— Ну, що ж, у мене є дозвіл на знесення.Він вивішений отут, бачиш? Тож насправді це такизазаконом.Я нічого не маю протикотів, хіба що у моєїдівчини їх забагато. Але я повинен виконувати свою роботу. Розумієш?Нічого особистого.

— Це і є особисте. Це особисте для котів.І особисте для мене, — виголосив Лукас. — Вони самів усьому світі. Покинуті. Я єдине, що в них є.

—Так, усе, не сперечатимуся.

— Ми викликали людей зі служби порятункутварин.

— Не моя турбота. Ми не можемо чекати, доки вониприїдуть.

— Ні! — Лукас широкими кроками підійшов до великої машиниі став перед нею, а я пішла слідом, і повідецьміжнами не натягнувся. — Ви не можете цього зробити.

Яглянула на величезну штуковину, не розуміючи,що це.

— Ти починаєшдратувати мене, друже. Зійди з дороги. Ти порушуєш чуже правоволодіння.

— І не поворухнуся, — Лукас підняв мене й притисдо грудей.

Чоловік підійшов до нас ближче, витріщаючись на Лукаса. Вонибули одного зросту, обличчя до обличчя. Ми з Лукасом подивилисяна нього у відповідь. Я замахала хвостом.

— Ти справді хочешу це влазити? — м’яко запитав чоловік.

— Ви не проти,якщо я спочатку поставлю своюсобачку?

Чоловік відразливо відвернувся.

— Казала жмати, що будуть такі дні, —пробурмотів він.

— Агов, Дейле!— гукнув один з чоловіків. — Я щойно говорив зҐантером. Він сказав, що зараз приїде.

— Добре. Чудово. Тоді хайрозбирається з цим протестантом.

Чоловік відвернувся і підійшов до своїхдрузів. Я подумала, чи не захоче решта людей погладити мене.Мені це сподобалося б.

Невдовзі під’їхала велика темна автівка, і знеї вийшов чоловік. Він поговорив із групою чоловіків, які дивилисяна мене, тому що я була тут єдиною собачкою. Потімчоловік підійшов глянути на мене. Він був вищий за Лукасай ширший. Коли він наблизився, я відчула з його одягуй віддиху запах диму, м’яса й чогось солодкого.

— То вчому річ? — запитав він Лукаса.

— Під будинком досі живекілька котів. Я знаю, що ви не хочете ризикувати йзавдавати їм шкоди, — відповів Лукас.

Чоловік похитав головою.

— Там немаєніяких котів. Ми переловили їх усіх.

— Ні. Там досі єкілька тварин. Щонайменше троє.

— Ну, ти помиляєшся, і у менена це немає часу. Ми вже відстали від графіка черезцих клятих котів, і я не витрачатиму ще один деньна них. Я маю зводити будинки.

— Що ви з нимизробили? З усіма котами, які жили тут? Серед них жебули маленькі кошенята!

— Це тебе не стосується.Нічогоз цьоготебе не стосується.

— Ні, стосується. Я живу по той біквулиці. Я бачу, як коти приходять і йдуть.

— Молодець. Яктебе звати?

— Лукас. Лукас Рей.

— Я — Ґантер Бекенбауер.

Чоловікпростяг долоню й на мить узяв Лукаса за руку, апотім відпустив. Коли Лукасова рука повернулася до мене, то пахлам’ясом і димом. Я ретельно обнюхала її.

— Це ти від’єднувавсітку від стовпа? Мої хлопці вже тричі її лагодили.

Лукас нічогоне відповів. Лежачи у нього на руках, я почала засинати.

—І це ти, очевидно, підгодовуєш котів. Що насправді не зовсімвирішує проблему, розумієш?

— То ви, значить, не проти, щобвони голодували?

— Цекоти. Вони полюють на пташок імишей, ти хіба цього не знаєш? Тому вони неголодують.