Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950 – 1984) ebook

Ґабріель Ґарсія Маркес (1927 – 2014) – колумбійський письменник, журналіст і політичний діяч, лауреат Нобелівської премії з літератури 1982 року, один із найяскравіших представників «магічного реалізму». Ґабо (як ніжно називають письменника його шанувальники) публічно заявляв, що хоче, аби про нього пам’ятали не як про автора «Ста років самотності» і лауреата відомих літературних премій, а як про репортера: «Я народився журналістом і нині почуваюся ним більше, ніж будь-коли. Це увійшло в мою кров». Допоможе виконати цю волю письменника книжка «Скандал сторіччя» (2018) – збірка його газетних репортажів і колонок.

Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7654-20-8

ISBN 978-617-7654-08-6 (Серія «Writers on Writing»)

© GABRIEL GARCÍA MÁRQUEZ, and Heirs of GABRIEL GARCÍA MÁRQUEZ, 1981, 1982, 1983, 1974–1995, 1991–1999

© Jon Lee Anderson, передмова, 2018

© Cristóbal Pera, редагування, 2018

© Галина Грабовська, український переклад, 2019

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2019

Ґабріель Ґарсія Маркес

Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Світ визнає Ґабріеля Ґарсію Маркеса як непересічного романіста: любого творця полковника Авреліано Буендіа і Макондо, епічного кохання Ферміни Даси і Флорентіно Аріси, смерті Сантьяґо Насара і страхітливого та одинокого диктатора з «Осені патріарха». За все це його за життя удостоїли найвищої відзнаки літератора, Нобелівської премії, і вся Латинська Америка тріумфувала, побачивши «одного з шістнадцяти синів телеграфіста з Аракатаки» на церемонії її вручення в присутності королівської родини Швеції.

Ґабо (під таким ласкавим ім’ям його знає весь іспаномовний світ) відомий також як друг і повірник Фіделя Кастро та Білла Клінтона, а ще Кортасара, Фуентеса та інших їхніх колег по буму; а також як чоловік Мерседес Барчі і батько двох синів, Ґонсало і Родріґо. Коли у 2014 році, у віці вісімдесяти семи років, він помер, на похорон, церемонія якого відбулась у гарному Палаці красних мистецтв в Мехіко, столиці країни його проживання, прийшли усі. І коли Хуан Мануель Сантос, на той час президент Колумбії, його батьківщини, назвав його найвидатнішим колумбійцем всіх часів, ніхто не взяв це під сумнів.

Та, крім усього цього, Ґабо був газетярем; журналістика в певному сенсі була його першим коханням і, як усі перші кохання, найтривкішим. Ця професія стала його першою опорою як письменника, і він це завжди пам’ятав; його замилування журналістикою було таким, що якось він, з характерною для нього піднесеністю, заявив, що вона є «найкращим на світі ремеслом».

Цю гіперболу породило почуття поваги і любові до професії, яку він зробив своєю в той самий час, коли робив свої перші кроки як письменник. У 1947 році, на першому році навчання в Національному університеті в Боготі, Ґабо опублікував свої перші оповідання в часописі «Ель Експектадор». Він хотів стати письменником, але вступив на факультет права, щоб догодити батькові.

Політичне насильство різко увірвалось в життя Ґабо в квітні 1948 року, коли вбивство харизматичного ліберального лідера Хорхе Ельєсера Ґайтана спровокувало кількаденне народне заворушення. Під час колотнечі, яку пам’ятають як «Боготасо», студентський гуртожиток Ґабо згорів, а сам університет було зачинено sine die. Це стало початком громадянської війни (названої «Ля Віоленсія») між лібералами і консерваторами, яка тривала десять років і забрала життя 200 тисяч людей.

Колумбія, як і життя Ґабо, вже ніколи не будуть такими, як раніше. Аби продовжити навчання, Ґабо переїжджає в Картахену-де-Індіас, записується в університет і в травні 1948 року починає публікуватися в новій місцевій газеті «Ель Універсаль». Незабаром він покинув навчання, аби цілком присвятити себе письменству. Намагався заробляти на життя, пишучи статті до «Ель Еральдо» в Барранкільї, місті, куди він переїхав 1950-го. То були щасливі роки формування в оточенні інших юних творців: письменників, митців, богеми, які стали близькими друзями й утворили так звану «Барранкільську групу». В ту пору Ґабо жив в готелі, де номери здавались погодинно, вів колонку, яку підписував псевдонімом Септімус, і написав свою першу повість «Опале листя».

Ця антологія, така ж очікувана, як і необхідна, акцентує журналістський спадок Ґабріеля Ґарсії Маркеса шляхом упорядкування його опублікованих статей. Починається вона молодим і богемним Ґабо побережного періоду, який заледве почав свій злет як письменник, і продовжується наступні сорок років до середини вісімдесятих, коли він вже є зрілим і уславленим автором. Ця антологія показує нам письменника з захопливим пером, гострослова і веселуна, чия публіцистика мало відрізняється від його белетристики. У «Темі для теми», наприклад, він пише, як важко знайти прийнятну тему, щоб розпочати замітку. «Дехто перетворює відсутність теми на тему для газетної замітки», — каже він, і переглянувши ціле віяло барвистих історій, які з’являються в часописах (про те, що дочка іспанського диктатора Франко виходить заміж і наречений буде зватися «зятьком», що діти попеклися, бавлячись літаючими тарілками), ясно дає зрозуміти, що можна написати веселу статтю про абищо. У «Поясненній помилці» Ґабо пише, як п’яний як хлющ чоловік викидається з вікна свого готелю, побачивши, як з неба падають рибини. Кінцівка оповідання Ґабо написана в готичному тоні noir в стилі Едгара Аллана По, що показує журналіста, якого перш за все мотивує бажання «видати добре розказану оповідь», як він сам зазвичай говорив у своєму прибережному стилі: «Калі. 18 квітня. Надзвичайною несподіванкою для мешканців головного міста долини Кавка стало сьогодні побачити на центральних вулицях міста сотні сріблястих рибок близько двох дюймів завдовжки, що висипали повсюди».

У 1954 році році Ґабо вернувся в Боготу, аби працювати в «Ель Експектадор», тій самій газеті, де були опубліковані його перші оповідання. Почав з критичних оглядів фільмів і зайнявся репортажем як спеціальний кореспондент, але також публікував замітки про те, що його цікавило (деякі з них зібрані в цій книжці), записи народних легенд узбережжя, або роздуми про події, які його заінтригували: в «Літературщині» він згадує жахливе вбивство, скоєне в Антіокії. Осудливим тоном, пом’якшеним притаманним йому чорним гумором, Ґабо зазначає: «Ця новина удостоїлася лише двох колонок на сторінці окружних новин — через нинішню зміну ваги журналістики. Просто ще одна кривава подія. З тією відмінністю, що в наш час у ній нема нічого надзвичайного, бо як новина вона є занадто звичною, а як роман — занадто кровожерною. Варто було б порадити реальному життю бути трохи стриманішим». В іншій статті, «Листоноша дзвонить тисячу разів», Ґабо своїм чудовим репортажем з будиночка в Боготі, де опиняються листи, які ніколи не доходять до одержувача, знову показує, що новину можна зробити з нічого.

Під час свого побуту в Боготі, Ґабо встиг прославитись як репортер національного рівня своїм драматичним багатосерійним репортажем «Оповідь жертви кораблетрощі», опублікованим 1955 року. Історія Ґабо ґрунтується на інтерв’ю з членом екіпажу корабля колумбійського флоту ARC Caldas Луїсом Алехандро Веласко, єдиним уцілілим із семи моряків, яких змило за борт, коли судно раптом перехилилось на один бік. Вона стала цілковитим успіхом. Серія, опублікована в чотирнадцяти випусках, побила рекорд продажів газети «Ель Експектадор» і разом з тим спричинила страшенний скандал, бо суперечила офіційній версії про те, що причиною лиха став неіснуючий шторм; Ґабо стверджував, що судно затонуло через перевантаження, спричинене контрабандою, яку взяли на борт офіцери і члени команди; результатом стало те, що редактор, аби спровадити Ґабо з ока урагану, відряджає його в Європу. Так Ґабо вперше поїхав з Колумбії.

Упродовж двох з половиною років, проведених в Європі, побувавши у ролі роз’їзного кореспондента в Парижі, Італії, Відні і навіть країнах Східної Європи, по той бік залізної завіси, Ґабо написав цикл хронік про все, що йому здавалось вартим уваги: від зустрічі на найвищому рівні в Женеві до лондонських туманів або гаданих чвар між двома знаменитими акторками італійського кіно. Його проза була невимушеною, а замітки — завжди гострими і сповненими іронії; він був великий баляндрасник, як називають жартівників у Колумбії, і когорта вірних шанувальників, набута завдяки «Оповіді жертви кораблетрощі», готова була читати будь-яку річ, що виходила з-під його пера. В одній з його європейських статей, «Й. С. їде на відпочинок», Ґабо розповідає про звичний шлях Папи з Ватикану в палац Кастель-Ґандольфо на околиці Риму. Змальовуючи сцену, як кіносценарист, Ґабо писав: «Папа поїхав у відпустку. Нині по обіді, рівно о п’ятій, він сів у приватний “Мерседес” із номерними знаками SCV-7 і виїхав через ворота Інквізиції у напрямі палацу Кастель-Ґандольфо, що за 28 кілометрів від Риму. Два велетенські швейцарські гвардійці привіталися з ним у брамі. Один із них, вищий і міцніший білявий юнак має сплюснутого носа, такий ніс боксера — це наслідок дорожньої аварії». Історія сповнена напруженого очікування завдяки додаванню в неї внутрішніх розділів під власними заголовками: «35 градусів у тіні», або «Дорожні пригоди», в якому пояснено десятихвилинне запізнення, з яким Його Святість прибув у свій палац, спричинене вантажівкою, яка перегородила дорогу. Новиною про непередбачуваний приїзд Папи він ділиться в іронічному тоні: «Ніхто в Кастель-Ґандольфо не зауважив, з якого боку Папа в’їхав до свого відпочинкового палацу. В’їхав він із заходу, у сад з алеєю, облямованою сторічними деревами».

Коли наприкінці 1957 року Ґабо повернувся в Латинсь­ку Америку, Пліній Апулейо Мендоса, колумбійський прия­тель, запросив його працювати в «Моменто», журнал в Каракасі. Мендоса також супроводжував Ґабо в його подорожі країнами Східної Європи. Приїзд Ґабо збігся з новим етапом політичних потрясінь: невдовзі по прибутті, в січні 1958 року, сталося падіння венесуельського диктатора Маркоса Переса Хіменеса. Це було перше народне повалення диктатора в часи, коли Латинською Америкою правили майже винятково диктатори. Те, що Ґабо увесь наступний рік прожив в окриляючій атмосфері Венесуели, стало для нього політичним пробудженням.

Він ненадовго вернувся в Барранкілью, щоб одружитися з Мерседес Барчею, гарненькою юнкою з Момпокса, в яку він закохався кілька років тому, під час свого побережного періоду. Вони разом вернулись у Каракас. Коли його приятель Мендоса покинув «Моменто» через незгоду з власником, Ґабо із солідарності також звільнився. Почав писати статті для інших видань як фрілансер. Дві з них, представлені тут, «Каракас без води» і «Лиш дванадцять годин на його порятунок», є класичними взірцями публіцистичного стилю Ґабо, що власне формувався, в якому оповідь, скрупульозне відтворення драматичних перипетій реального життя, провадиться в манері саспенсу, іноді майже гічкоківського, і з розв’язкою, що розкривається тільки вкінці.

В січні 1959 року, два тижні по тому, як повстанська армія Фіделя Кастро скинула диктатора Фульхенсіо Батісту і захопила владу на Кубі, Ґабо і Мендоса зуміли прибути на острів на борту розтелепаного літака, присланого в Каракас бородатими переможцями, щоби привезти журналістів. Відтоді розпочався зв’язок із кубинською революцією, який тривав усе його життя. Цей перший свій кубинський досвід Габо незабутньо описав в статті «Не спадає на думку жодна назва».

У своєму тексті Ґабо помістив недавню революцію у тогочасний політичний контекст, послуговуючись геніальним змалюванням кубинського поета Ніколаса Ґільєна, з яким він познайомився в Парижі кілька років перед тим, коли обидва мешкали в одному задрипаному готелі в Латинському кварталі. «[…] навіть у найлютішу зимову пору, — пише Ґабо, — Ніколас Ґільєн зберігав у Парижі дуже кубинський звичай прокидатися (без півня) з першими півнями і читати газети біля просвіту кав’ярні, заколисаний повівом бур’янів, що ними поросли цукроварні, і перебором гітарних струн шумливих світанків в Камаґуеї. Потім він відчиняв вікно свого балкона, так само як в Камаґуеї, і будив усю вулицю, викрикуючи нові вісті з Латинської Америки, перекладені з французької мови на кубинський жаргон».

Тогочасна ситуація на континенті дуже точно відображена на офіційній фотографії конгресу глав держав, що відбувся попереднього року в Панамі: «Заледве можна розгледіти цивільного каудильйо серед шарварку мундирів і воєнних медалей. Навіть генерал Дуайт Ейзенхауер, який на посту президента Сполучених Штатів зазвичай маскував запах пороху свого серця найдорожчими костюмами з Бонд-стріт, для того історичного фото начепив на себе запальні шнури воїна на покої. Тож одного ранку Ніколас Ґільєн розчинав своє вікно і викрикнув єдину новину: “Його скинули!” Сонна вулиця зворохобилась, бо кожен з нас думав, що скинутий — його. Аргентинці думали, що це Хуан Домінґо Перон, параґвайці — що Альфредо Стресснер, перуанці — що Мануель Одрія, колумбійці — що Ґуставо Рохас Пінілья, нікарагуанці — що Анастасіо Сомоса, венесуельці — що Маркос Перес Хіменес, ґватемальці — що Кастільйо Армас, домініканці — що Рафаель Леонідас Трухільйо, а кубинці — що Фульхенсіо Батіста. Насправді то був Перон. Пізніше, говорячи про це, Ніколас Ґільєн намалював нам безрадісну картину становища на Кубі. “Єдине, що я бачу в прийдешньому, — підсумував він, — це той хлопець, який зараз багато шамотається з боку Мексики”. Він зробив паузу східного пророка і завершив: “Його звати Фідель Кастро”».

І власний приїзд у Гавану у розпал революційного пориву Ґабо згадував так: «Перед полуднем ми приземлились серед пишних маєтків найбагатших багатіїв Гавани: в аеропорту Кампо Колумбія, якому згодом дали ім’я Сьюдад Лібертад, колишній твердині Батісти, де за кілька днів до того став табором Каміло Сьєнфуегос зі своєю колонною ошелешених ґвахірів. Перше враження було радше комедійним, бо зустріти нас вийшли службовці старої військової авіації, які в останню хвилину перейшли на бік революції і сиділи в своїх казармах, доки у них не повідростають бороди, щоб вони стали схожими на старих революціонерів».

1968, рік публікації та надзвичайного успіху «Ста років самотності», був одним з найуспішніших в житті Ґабріеля Ґарсії Маркеса. Відтоді Ґабо та його родина насолоджувались економічною стабільністю, а його самого весь світ цілком заслужено проголосив одним з найвидатніших письменників сучасності. Наступні двадцять років Ґабо не покидав літературні вершини, в цей період він опублікував свої основні твори, включно з «Осінню патріарха» та «Коханням під час холери», але водночас, хоча цей бік значно менше відомий мільйонам його читачів поза Латинською Америкою, продовжував займатися журналістикою, і щораз більше політично заангажованою.

У сімдесяті в атмосфері зростаючої напруги в Латинській Америці, спричиненої тріумфом кубинської революції і політикою насильного стримування, яку провадили Сполучені Штати, Ґабо увійшов в етап військової журналістики. Коли в 1973 році чилійського президента-­соціаліста Сальвадора Альєнде жорстоко скинув генерал Августо Піночет, Ґабо заявив, що більше не опублікує жодної книжки, доки режим не впаде. Хоча він не дотримав цієї обіцянки, однак почав усе відвертіше виказувати свою симпатію лівій справі.

Разом із кількома друзями, колумбійськими журналістами, він створив журнал лівого спрямування «Альтернатіва»; писав статті та колонки з критикою північноамериканської політики на підтримку Куби і Фіделя Кастро, з яким у Ґабо зав’язалась щира дружба. Він написав велику статтю, де вихваляв історичну кубинську військову виправу в Анголу, і ще одну, яка увійшла в цю збірку під назвою «Сандіністський удар. Хроніка нападу на “дім свиней”», де як героїчну епопею описано масове захоплення в заручники нікарагуанських парламентарів групою сандіністських партизанів.

У статті «Кубинці перед лицем блокади», що увійшла в цю антологію, Ґабо використав своє обдарування оповідача, аби пояснити читачам наслідки знаменитого «ембарго» (для кубинців «блокади»), що його Сполучені Штати запровадили проти Куби у 1961 році. Він пише: «Того вечора, першого вечора блокади, на Кубі було близько 482 560 автомобілів, 343 300 холодильників, 549 700 радіоприймачів, 352 900 електричних прасок, 286 400 вентиляторів, 41 800 автоматичних пральних машин, 3 510 000 наручних годинників, 63 локомотиви і 12 торгових кораблів. Усе це, крім наручних годинників, які були швейцарськими, було зроблене в Сполучених Штатах. Очевидно, мав минути певний час, заки кубинці усвідомлять, що значили в їхньому житті оті фатальні цифри. З точки зору виробництва, Куба раптом виявила, що є не окремою країною, а торговельним півостровом Сполучених Штатів».

Через такі тексти Ґабо дуже критикувала права преса Сполучених Штатів і Латинської Америки, дехто навіть називав його пропагандистом кубинського режиму, а то й корисним ідіотом Фіделя Кастро. Ґабо продовжував підтримувати справу, в яку вірив, а ще виконував роль дипломата, особисто беручи участь у спробах налагодити діалог між Сполученими Штатами та Кубою, а також між лідерами колумбійських партизанів та урядами його країни, що змінювали один одного.

Але твори Ґабо також доносили його політичні ідеї. В 1987 році, отримавши гнітючу звістку про те, що за наказом Пабло Ескобара було вбито Ґільєрмо Кано, його друга і багаторічного редактора «Ель Експектадор», Ґабо написав цей щирий і зворушливий панегірик: «Майже сорок років, де б я не був, о будь-якій порі, щоразу, коли в Колумбії щось коїлось, моєю першою реакцією було телефонувати Ґільєрмо Кано, аби він точно мені розказав, що сталося. І завжди, без жодної осічки, я чув в телефоні той самий голос: “Привіт, Ґабо, як ся маєш?” Якось у грудні минулого року Марія Хімена Дусан привезла мені в Гавану його листа з проханням написати щось особливе на річницю “Ель Експектадор”. У той же вечір в моєму домі президент Фідель Кастро у ході дружньої вечірки розповідав мені щось, що цілком поглинуло мою увагу, коли я почув тихий і тремтячий голос Мерседес: “Вбили Ґільєрмо Кано”. Це сталося п’ятнадцять хвилин тому, і хтось поспішив до телефона, аби сповістити нам скупу новину. У мене заволокло сльозами очі, і я заледве дочекався, коли Фідель Кастро завершить фразу. Єдине, що мені, оглушеному потрясінням, спало на думку тієї миті, був той самий відруховий імпульс, що і завжди: зателефонувати Ґільєрмо Кано, аби він розповів мені новину повністю і розділити з ним лють і біль від його смерті».

Наприкінці дев’яностих Ґабо, якому діагностували рак лімфатичної системи (хоча від цієї хвороби він вилікувався), в останні п’ятнадцять років свого життя почав невмолимо слабнути.

У 1996 році, ще до того, як почались його проблеми зі здоров’ям, він опублікував книжку «Новина викрадення», одну з небагатьох своїх важливих публіцистичних праць, широко відому в світі; в ній йдеться про жахливі поневіряння групи впливових колумбійців, здебільшого журналістів, яких Пабло Ескобар взяв у заручники, намагаючись схилити колумбійський уряд відмовитись від угоди про видачу наркотрафікантів, яку той уклав зі Сполученими Штатами.

У 1998 році Ґабо частину грошей зі своєї Нобелівської премії витратив на те, щоб купити журнал «Камбіо», що належав його приятельці, і знову запустити його з новою командою репортерів і редакторів. У «Камбіо» він опублікував деякі зі своїх останніх публіцистичних творів, наприклад, портрети співачки з Барранкільї Шакіри та венесуельського каудильйо Уґо Чавеса. Врешті-решт журнал довелось закрити, та поки той існував, Ґабо насолоджувався процесом, радий знову з головою поринути в «найкраще на світі ремесло».

У цей же період, починаючи з 1995 року, Ґабо давав майстер-класи в Фундації Ґабріеля Ґарсії Маркеса на підтримку нової латиноамериканської журналістики зі штаб-квартирою в Картахені-де-Індіас, що була створена з метою поширювати нові журналістські методи та заохочувати нову генерацію латиноамериканських журналістів. Під час однієї розмови в 1999 році Ґабо запросив мене стати одним з викладачів Фундації і описав майбутнє братство публіцистів і репортерів нашої півкулі як «чудову банду друзів», яка не тільки підвищить рівень латиноамериканської журналістики, а й зміцнить демократії на континенті.

За роки, що минули відтоді, тисячі журналістів пройшли через робітні та отримали нагороди Фундації, і багато з них завдячують своїм подальшим професійним успіхом «Фундації Ґабо», як зазвичай її називають. Дехто заснував журнали та портали, присвячені хроніці та журналістським розслідуванням, інші написали книжки; багатьом присуджені визначні премії. Безумовно, щось особливе є в тому, що одним з найбільш намацальних спадків автора, який є символом латиноамериканського літературного буму, є те, що він став хрещеним батьком нового латиноамериканського буму, цього разу журналістського. По смерті Ґабріеля Ґарсії Маркеса конгрес Колумбії прийняв закон про створення в його улюбленій Картахені-де-Індіас постійного «Центру Ґабо», який співпрацюватиме з його Фундацією, аби його журналістський доробок, разом із іншими його звершеннями, знали і передавали новим поколінням.

Джон Лі Андерсон,

8 липня 2018 року

Ґабріель Ґарсія Маркес не раз повторював, що журналістика є «найкращим на світі ремеслом» і що він вважає себе радше журналістом, ніж письменником: «Насамперед я є журналістом. Усе життя був журналістом. Мої книжки – це книжки журналіста, навіть якщо це малопомітно».

Ця добірка з п’ятдесяти текстів Ґабріеля Ґарсії Маркеса, опублікованих в журналах і газетах між 1950 і 1987 рр., що були вибрані з монументального п’ятитомника «Журналістські праці», укладеного Жаком Жіляром, має на меті ознайомити читачів його белетристики із взірцями його роботи в газетах і журналах, що стали плодом ремесла, яке він завжди вважав основою своєї творчості. У багатьох цих текстах читачі його літературних творів почують знайомий голос і побачать, як у журналістській праці витворювався цей голос оповідача.

Ті, хто хочуть глибше зануритися в тему, мають в своєму розпорядженні дітище Жіляра, перевидане в Literatura Random House. В його передмовах вони знайдуть захопливе і глибоке тлумачення історичних та тематичних аспектів текстів і ремесла письменника. Як стверджує Жіляр, «журналістика Ґарсії Маркеса була в основному школою стилю і полягала в навчанні оригінальної риторики». У не призначеному для продажу виданні «Ґабо журналіст», опублікованому Фундацією на підтримку нової латиноамериканської журналістики і Національною радою на підтримку культури і мистецтв (Мексика), є інакша добірка, зроблена видатними колегами-журналістами, і детальна хронологія кар’єри письменника.

Хоча декотрі з його перших оповідань з’явилися в пресі раніше, ніж його замітки, журналістика була тим заняттям, яке дало змогу молодому Ґарсії Маркесу покинути вивчення права, почати писати для «Ель Універсаль» (Картахена) і в «Ель Еральдо» (Барранкілья) і в ролі кореспондента «Ель Еспектадор» (Богота) поїхати в Європу (куди його відправили подалі від гріха після конфлікту, спричиненого його першим великим репортажем про моряка, який став жертвою кораблетрощі). Повернувшись, він завдяки приятелю і колезі-журналісту Плінію Апулейо Мендосі продовжив свою журналістську працю у Венесуелі, в таких журналах, як «Еліте» та «Моменто», доки не переїхав до Нью-Йорка як кореспондент кубинської агенції «Пренса Латіна». Кілька місяців по тому він з дружиною Мерседес Барча і сином Родріґо переїздить до Мексики, де на якийсь час покине ремесло журналіста, аби засісти за написання роману «Сто років самотності», передісторія якого також викладена в одному з вибраних тут текстів, «Дім родини Буендія». Хоча його літературна праця займатиме більшу частину його часу, письменник завжди повертатиметься до свого захоплення журналістикою і навіть стане засновником шести видань, зокрема «Альтернатіви» і «Камбіо»: «Я хочу, аби мене пам’ятали не як автора «Ста років самотності» чи лауреата Нобелівської премії, а як газетяра».

«Скандал сторіччя» поіменовано за назвою великого, центрального в цій антології, репортажу, надісланого з Риму та опублікованого в тринадцяти послідовних випусках «Ель Еспектадор» (Богота) у вересні 1955 року. В цих двох словах ми бачимо і газетний заголовок, і перебільшення, що тяжіє до літератури. Підзаголовок вже є перлиною з підписом автора: «Покійна Вільма Монтезі обходить світ».

Серед текстів є газетні замітки, колонки, коментарі, хроніки, репортажі, редакційні статті та портрети. Читач також знайде кілька літературних текстів, опублікованих в пресі чи в літературних журналах.

Критерій відбору був особистим, і я намагався уникнути будь-якої академічної, стилістичної чи історичної категоризації. Як читач і редактор Ґарсії Маркеса, я вибирав тексти, де латентно присутнє це наративне розходження між журналістикою та літературою, де шви реальності розлазяться через його нестримний наративний імпульс, даруючи читачам можливість ще раз насолодитись творчістю «оповідача історій», яким був Ґарсія Маркес.

Та водночас Ґарсія Маркес, як сам він зауважив в одному інтерв’ю, писав свою белетристику, використовуючи прийоми своєї журналістської професії: «У цих книжках є стільки розслідувань і перевірки даних, історичної точності, достовірності фактів, що по суті вони є великими белетризованими або вигаданими репортажами, але методи дослідження та оперування інформацією є журналістськими».

Читач знайде юнацькі газетні тексти, в яких оповідач-­початківець намагається знайти привід, який дозволить йому переступити межу, зайшовши на територію літератури, як-от гумористична замітка про президентського голяра, що відкриває антологію; ранні фрагменти оповідей, де вже з’являються родина Буендія чи Аракатака; хроніки з Риму, де автор стежить за розслідуванням смерті італійської дівчини, і, найвірогідніше, до її вбивства, як виявилось, причетні політичні та артистичні еліти країни; і пробує себе в жанрі детективу і світської хроніки, яка нагадує нам «Солодке життя»; репортажі про контрабанду жінок з Парижа в Латинську Америку, які закінчуються знаком запитання; творчо опрацьованими замітками про телеграфні новини з інших країн; рефлексії щодо професії письменника; а також багато захоплюючих статей, написаних для «трибуни» в газеті «Ель Паїс» в його останній та плідний період 1980-х; і десятки інших розповідей, що повертають нам Ґарсію Маркеса, якого нам так бракує. Перефразовуючи Жіляра, це тексти «колумбійського журналіста, що мандрує світом».

Хочу висловити особливу подяку Кармен Бальсельс і Клавдіо Лопесу де Лямадрід, котрі довірили мені здійснення цього проекту, в той час, коли я працював з Ґарсією Маркесом над підготовкою до друку його спогадів і часто бував в його студії в кварталі Ель Педрегаль, де ми разом компонували книжку «Я прийшов не для того, щоб виголосити промову». Мерседес, Родріґо і Ґонсало, чиї поради і підказки супроводжували мене усі роки читання і перечитування цих текстів, я хочу як завжди подякувати їм за безмежну щедрість. Публіцистичний спадок, зразки якого тут представлені, продовжує зростати завдяки Фундації Ґабріеля Ґарсії Маркеса для підтримки нової латиноамериканської журналістики, яку очолює Хайме Абельйо, де завдяки майстер-класам сформувалися і спеціалізувалися сотні журналістів з усього світу і де кожного року присуджується премія імені Ґабріеля Ґарсії Маркеса. І наостанок найбільшу подяку я хочу висловити самому Ґабо — за його віру в мою працю і особливо за його дружбу.

Крістобаль Пера

У випуску урядової газети кілька днів тому з’явилося фото його вельможності пана президента республіки Маріано Оспіни Переса, зроблене під час урочистого відкриття прямого телефонного зв’язку між Боготою і Медельїном. Голову виконавчої влади, серйозного, стурбованого, зображено в оточенні десяти чи п’ятнадцяти телефонних апаратів, які, схоже, зумовили цей зосереджений і уважний вигляд президента. Гадаю, жоден предмет не справляє очевиднішого враження заклопотаного чоловіка, службовця, що цілком віддається вирішенню різно­манітних складних проблем, як ця череда телефонів (у дужках прошу оплесків для цієї сюрреалістично претензійної метафори), що прикрашає зображення президента. З вигляду того, хто ними користується, здається, що кожна телефонна трубка з’єднує з тою чи іншою з численних проблем держави і що пан президент дванадцять годин на день мусить давати їм раду по міжміському зв’язку зі свого далекого кабінету головнокомандувача. Утім, попри це враження непомірно зайнятої людини, пан Оспіна Перес залишається — навіть на фотографії, про яку я розповідаю, — строго вбраним чоловіком, пряжа його сніжно-білої сивини дбайливо розчесана, підборіддя гладко виголене — як свідчення того, як часто пан президент вдається до близького і дієвого пособництва голяра. Бо й справді, саме це питання я поставив собі, споглядаючи останнє фото найкраще поголеного глави держави в Америці: хто є двірцевим голярем?

Пан Оспіна чоловік обачний, хитрий, обережний, здається, він добре знає норов тих, хто йому служить. Його міністри — це люди, яким він повністю довіряє, в них неможливо уявити прогріхи супроти президентської дружби, чи то на словах, чи то в думках. Двірцевий кухар (якщо в палаці є кухар) мусить бути службовцем з твердими ідейними переконаннями, котрий з винятковою ретельністю готує страви, які через кілька годин служитимуть високоживильним фактором для першого травлення республіки, яке має бути хорошим і легким травленням. Крім того, якщо навіть на кухню палацу таємно проникнуть зловмисні наклепи опозиції, не забракне того, хто чесно куштуватиме страви на президентському столі. Якщо усе це відбувається з міністрами, кухарем, ліфтером, то що з голярем, єдиним смертним виборцем, який може дозволити собі демократичну свободу гладити підборіддя президента відточеним лезом небезпечної бритви? З іншого боку, хто той впливовий добродій, якому пан Оспіна щоранку сповіщає про клопоти, які він мав минулого вечора, якому в найменших подробицях оповідає перипетії своїх нічних кошмарів і який, врешті-решт, є дієвим радником, яким мусить бути кожен порядний голяр?

Часто доля республіки більше залежить від одного голяра, ніж від усіх її президентів — як здебільшого, за словами поета, доля геніїв залежить від акушера. Пан Оспіна це знає і, може, саме тому, перед тим як піти відкривати прямий телефонний зв’язок між Боготою і Медельїном, глава держави, заплющивши очі і випрямивши ноги, віддався насолоді відчути впритул до яремної вени холодний та іронічний доторк бритви, поки його головою марширували щільною ходою усі складні проблеми, які потрібно буде вирішити протягом дня. Може, президент сказав голяреві, що того ранку він має відкривати досконалий телефонний зв’язок, предмет гордості його правління. «До кого подзвонити в Медельїні?» — мабуть, запитав він, відчуваючи, як гострий край леза піднімається його горлом. І голяр, чоловік стриманий, батько родини, який приходить у години відпочинку, мусив відповідати розважливою, але багатозначною мовчанкою. Бо насправді — думав, мабуть, голяр — якби він був не тим, ким є, а президентом і був при відкритті телефонного зв’язку, то взяв би телефонну слухавку і з явною стурбованістю голосом діловитого службовця сказав би: «Операторе, з’єднайте мене з громадською думкою».

16 березня 1950 року,

«Ель Еральдо», Барранкілья

Дехто перетворює відсутність теми на тему для газетної замітки. Це абсурдний прийом в такому, як наш, світі, де трапляються неймовірно цікаві речі. Тому, хто хотів би сісти написати про ніщо, досить було б погортати знічев’я денну пресу, аби початкова проблема перетворилась на іншу, цілком протилежну: зрозуміти, якій з численних пропонованих тем віддати перевагу. Прогляньте, наприклад, першу шпальту будь-якої газети. «Двоє дітей бавилися літаючими тарілками і в результаті попеклися». Запаліть цигарку. Уважно перейдіться очима по розкиданій азбуці ундервуду[1] і розпочніть з найбільш притягальної літери. Подумайте, прочитавши цю інформацію, як низько впав престиж літаючих тарілок. Пригадайте кількість написаних про них заміток — відтоді, як майже два роки тому їх уперше побачили в околицях Арканзасу, і по нинішній день, коли вони вже перетворилися на просту, хоча й небезпечну дитячу іграшку. Поміркуйте над ситуацією нещасних літаючих тарілок, яким, як і привидам, людство відмовляє в повазі, зовсім не зважаючи на їхнє високе становище міжпланетних елементів. Запаліть іще одну цигарку і врешті визнайте, що ця тема не годиться, бо занадто прудка.

Відтак почитайте міжнародну інформацію. «Цього року Бразилія не матиме надлишку кави». Запитайте себе: «Кого це може цікавити?» І йдіть далі. «Проблема заморських колоністів не є звичайною юридичною справою». «Карар, велика несподіванка». Почитайте редакційні колонки. У кожному прикметнику виявляйте печать безжального цензора. Cправді, все це, поза всяким сумнівом, цікаво. Але не здається підходящим для теми. Що ж робити? Те, що найлогічніше: перегляньте комікси. Панчо не може вийти з дому. Дядько Барбас стає свідком дуелі на пістолетах. Кларк Кент має битися із Суперменом і навпаки. Тарзан зробився торговцем черепами. Авівато, як завжди, вкрав низку риби. Пенні відвідує урок філософії. Який жах! А тепер — світська хроніка. Двоє вирішили побратися, коли життя таке дороге, а клімат такий спекотний. Дочка генерала Франко одружується з добродієм, який стане не ким-небудь, а «зятьком» диктатора. Один вмирає, а семеро народжуються. Запаліть іще одну цигарку. Подумайте, що газета закінчується, а ви ніяк не оберете тему. Згадайте про жінку, про виголоднілих дітей, що на вас чекають, які і далі вмиратимуть з голоду, поки не буде підходящої теми. Який жах! Ми починаємо робитися сентиментальними. Ні! Є ще реклама кіно. Ах, та про кіно ми говорили вчора. Після цього — катастрофа!

Запаліть іще одну цигарку і з жахом виявіть, що то була остання в пачці. І останній сірник! Вечоріє, стрілка годинника далі крутиться і крутиться, виконуючи танець годин (Калібан). І що тепер? Викидати рушник, як нікудишні боксери? Журналістика — це професія, що найбільше схожа на бокс, з тією перевагою, що завжди перемагає машинка, і з тим недоліком, що не можна викидати рушник. Ми зостанемося на бобах. Чудово, скільки людей це вітатимуть. Утім, колись було сказано фразу, що вже стала гучною і затертою через вживання і зловживання: «Ніколи не пізно для того, хто добре починає». Іншими словами: починати важко. Тож почнімо — вже без цигарок, без сірників — шукати тему. Напишімо вступне речення: «Дехто перетворює відсутність теми на тему для газетної замітки». Це абсурдний прийом... Але до біса легкий! Чи не так?

11 квітня 1950 року,

«Ель Еральдо», Барранкілья

То був вівторок у Калі. Добродій, для якого вікенд став бурхливим періодом поза часом (безслідні три дні), порядно і невтомно перекидав чарку до глупої ночі понеділка. У вівторок зранку, коли розплющив очі і відчув, що кімната заповнена вщерть страшенним головним болем, добродій подумав, що побував тільки на забаві напередодні увечері і прокинувся недільного ранку. Він нічого не пам’ятав. Проте відчував належні докори сумління за важкий гріх, який міг скоїти, точно не знаючи, якому з семи смертних гріхів відповідають ці докори. То були муки совісті як такі. Просто нічим не зумовлена гризота, несамовито незалежна і нестерпно анархічна.

Єдине добродій знав точно — він перебуває в Калі. Принаймні (мусив думати він), поки той будинок, що височіє за його вікном, є готелем «Альферес Реаль» і поки ніхто не доведе йому математично, що ту будівлю в суботню ніч було перенесено в інше місто, він міг гарантувати, що перебуває в Калі. Коли він повністю розплющив очі, головний біль, що заповнював кімнату, всівся біля його ліжка. Хтось покликав добродія на ім’я, але він не обернувся, щоб глянути. Просто подумав, що хтось в сусідній кімнаті погукав цілком незнайому йому людину. Лівий берег лакуни починався в суботньому пообідді. Інший берег — у цьому неприємному світанку. Це було все. Він спробував запитати себе, ким він насправді є. І лише тоді, коли згадав своє ім’я, усвідомив, що то його кликали в сусідній кімнаті. Проте він був занадто зайнятий своїми докорами сумління, аби перейматися незначущим покликом.

Раптом через вікно проникло щось пласке, невеличке і блискуче, і ляснуло об підлогу поблизу його ліжка. Добродій, мабуть, подумав, що це принесений вітром листок, і далі лежав, втупивши погляд у стелю, що рухалася й пливла, оповита туманом його головного болю. Але щось плескалося на дощаній підлозі біля його ліжка. Добродій ледь підвівся, глянув з іншого краю подушки і побачив посеред кімнати маленьку рибу. Глузливо посміхнувся; відвів погляд і відвернувся до стіни. «Чудово! — подумав добродій. — Риба в моїй кімнаті, на третьому поверсі, а море — за купу кілометрів від Калі». І далі глузливо ­сміявся.

Аж раптом скочив з ліжка. «Риба! — закричав він. — Риба в моїй кімнаті». І побіг задиханий, у відчаї, в куток. Докори сумління рушили йому назустріч. Він завжди сміявся зі скорпіонів з парасолями, рожевих слонів. Але тепер він не мав жодного сумніву. Те, що стрибало, що виблискувало посеред кімнати, було рибою!

Добродій заплющив очі, зціпив зуби і розрахував відстань. Далі було запаморочення, бездонна пустота вулиці. Він викинувся з вікна.

Наступного дня, коли добродій розплющив очі, вже лежав у лікарняній палаті. Він усе пам’ятав, але тепер почувався добре. Йому навіть не боліло те, що було під бинтами. Під рукою у нього лежала свіжа газета. Добродієві хотілося щось зробити. Він розсіяно взяв газету і прочитав:

«Калі. 18 квітня. Нині, на світанку, невідомий викинувся з вікна свого помешкання, розташованого на третьому поверсі одного з будинків нашого міста. Схоже, це рішення було зумовлене нервовим збудженням, що його породив алкоголь. Поранений знаходиться в лікарні і, схоже, його стан не є важким».

Добродій впізнав себе у цій новині, але зараз почувався надто спокійним, аби перейматися кошмаром вчорашнього дня. Перегорнув сторінку і продовжив читати новини свого міста. Там була ще одна. І добродій, знову відчувши головний біль, що крутився біля його ліжка, прочитав таку інформацію:

«Калі. 18 квітня. Надзвичайною несподіванкою для мешканців головного міста долини Кавка стало сьогодні побачити на центральних вулицях міста сотні сріблястих рибок близько двох дюймів завдовжки, що висипали повсюди».

20 квітня 1950 року,

«Ель Еральдо», Барранкілья

Коли Раймонд Фернандес і Марта Бек познайомились у Нью-Йорку кілька років тому, зародився один із тих полохливих романів, яким добре в убогих готелях, серед довгих поцілунків і кошмарів дуельних пістолетів. Марта і Раймонд (чудові імена для наступного роману дона Артуро Суареса) мусили дійти до того стану духовної чистоти, в якому їх заскочила поліція, завдяки ретельній перевірці взаємних почуттів, підтверджених спільними схильностями і спільними здатностями. Життя не було до них добрим. Воно було як пес на прив’язі перед входом до будинку, в якому вони жили, який удень показував їм гострі зуби люті і голоду, а вночі завивав, розтривоживши їхній сон, і годинами лякав, що зірветься з ланцюга. Таким було життя для Марти і Раймонда, двох коханців, які під час женихання, мабуть, не обривали ностальгійні ромашки, як головні герої романтичних романів, а стріляли кулеметними чергами по мурах дому, повторюючи класичний ритурнель: «Любить, не любить...»

Згодом, коли вони переїхали жити в квартирку, де був пес на прив’язі, то розвідали як підкидати трохи поживного палива тій любові, яка без цього чудодійного засобу врешті-решт охолола би через брак гарячої зупи в серці. Раймонд і Марта виявили вразливий бік однієї вдови, пані Джанет Флей, записаної до одного з тих меланхолійних клубів, що їх поетично називають клубами самотніх сердець. У пані Флей, здавалось, було те, чого не мали Марта і Раймонд, аби здолати пса, натомість їй бракувало того, що мали у надлишку вони в їхні ночі розділеного ложа і страху.

Справа зробилася серйозною, коли Раймонд увійшов у стосунки з удовою і запропонував їй обмін. Вона спомагатиме грошима, а він — дещицею тих незлічимих залюблених ключів, які вже всихали в його серці за браком миски бульйону. План був чудовим (принаймні в очах Раймонда) і поволеньки почав розгортатися, приводячи в рух свої незліченні таємні детальки, доки одного дня щось пішло не так, щось застопорило розроблений досконалий механізм — і Раймонд, і Марта, самі не знаючи як, опинились в тюрмі зі своїм коханням дуельних пістолетів, своїм псом і усім решта.

Ця сентиментальна історія на тому би й скінчилась, якби не Марта, самовіддана Марта, яка страждає на заразливу хворобу самотніх сердець і починає кокетувати з наглядачем тюрми Сінґ-Сінґ. Адвокат Фернандеса Вільям Рітчер добився, аби федеральний суддя Сильвестр Раян видав наказ habeas corpus[2], розпорядившись перевезти ув’язненого у Нью-Йорк, з огляду на те, що несподівані почуття, що їх Марта виказала своєму тюремному наглядачеві, стали для в’язня «психічною мукою», яка не фігурувала у вироку.

Однак цей переїзд (як сказано в телеграмі) не зміг послабити недугу Раймонда. Бачили, як він снує по камері, розмовляючи сам із собою, мордований спогадами про ті ночі в убогому готельчику, які тепер здаються йому щасливими, попри пса і попри мишей, які гризли собі передовицю під любовним ложем. «Убивця самотніх сердець», як тепер на нього кажуть, у нью-йоркській в’язниці перетворився на одного з членів цього клубу і попросив, аби йому провели ефективну терапію його недуги. Високовольтну терапію, яка, без сумніву, перетворить нинішнього плаксивого Раймонда на нового променистого Раймонда, коли тюремні службовці запустять дієвий механізм електричного стільця.

27 вересня 1950 року,

«Ель Еральдо», Барранкілья

Читаючи новину, що надійшла з Міддлсборо, штат Кентуккі, я пригадав гарну притчу про раба, який втік у Самарру, бо зустрів на базарі смерть і та зробила жест, який рабові видався «сигналом загрози». Через кілька годин господар раба, який, очевидно, був особистим другом смерті, зустрівся з нею і запитав: «Чому ти зробила загрозливий жест нині зранку, коли побачила мого раба?» І смерть відповіла: «То був жест не погрози, а здивування. Я здивувалась, побачивши його тут, бо ж нині увечері у нього призначено зустріч зі мною в Самаррі».

Ця притча певною мірою є іншою крайністю того, що два дні тому сталося в Міддлсборо, штат Кентуккі, з одним чоловіком, в якого того ранку було призначене побачення зі смертю; і через причини, які досі не вдалося з’ясувати, якраз смерть, а не чоловік, не з’явилась на зустріч. Бо Джеймс Лонґворт, 69-річний горянин, того дня встав як ніколи рано, скупався і зібрався як у дорогу. Потім ліг на своє ложе, заплющив очі і проказав усі, які знав, молитви, а в той час знадвору, прилипнувши до вікна, понад двісті людей дожидали оголошеного наперед прибуття невидимого корабля, який мав його забрати назавжди.

Очікування почалося три роки тому, якось уранці, коли горянин розповів за сніданком про свої сни і сказав, що в одному з них йому явилася смерть і пообіцяла прийти за ним о восьмій годині двадцять хвилин 28 червня 1952 року. Ця вістка розійшлася містом, потім округом, а згодом — цілим штатом Кентуккі. Рано чи пізно всі городяни мусили померти. Але смертність Джеймса Лонґворта з того дня стала інакшою, аніж його сусідів, бо він уже був смертним, що жив у людині, яка могла робити все, навіть сісти на дієту на основі сулеми — через впевненість у тому, що чесне слово смерті, дане настільки серйозно, не буде порушене після такого точного й категоричного сповіщення. Відтоді Джеймса Лонґворта знали на вулицях і в окрузі Міддлсборо, а також в штаті Кентуккі, не як кого-небудь, а як «людину, яка має померти».

Тож два дні тому всі мешканці округу прокинувшись згадали, що нині 28 червня і що через дві години смерть прийде на побачення із Джеймсом Лонґвортом. Ранок, що мав бути траурним, став певним чином святковим, бо цікаві городяни відклали свою роботу, аби піти й подивитись на смерть людини. Насправді, навряд чи люди думали, що смерть Джеймса Лонґворта буде якоюсь інакшою. Та в усякому разі в ній було замішано те, що нас, смертних, цікавить споконвіку: пересвідчитися, чи є смерть вірною своєму слову честі. І щоби переконатись у цьому, пішли чоловіки, жінки і діти, а Джеймс Лонґворт прощався з ними зі свого ложа, наче робив це з підніжки того невидимого транспортного засобу, який три роки тому дав змогу йому зазирнути в одну із незліченних мільйонів граф, які є в його нескінченному розкладі.

Раптом, зі стисненим серцем, глядачі побачили, що вже рівно восьма година і двадцять хвилин, а смерть ще не прийшла. Якийсь роздратований відчай, обмануте сподівання було в двох сотнях голів, що тулилися до вікна. Та минула хвилина. Потім іще одна, а нічого не сталося. Тоді збентежений Джеймс Лонґворт сів на ліжку і сказав: «Я буду розчарований, якщо скоро не помру». І, можливо, двісті людей, що встали на світанку і пройшли довгий шлях, задихаючись у сяючому ранку цього палючого літа, зараз стоять посеред площі і кличуть смерть. Не для того, аби вона їх забрала, а щоб її лінчувати.

1 липня 1952 року,

«Ель Еральдо», Барранкілья

ЧУДЕРНАЦЬКЕ ПОКЛОНІННЯ ІСУСИКОВІ. ПРОФСПІЛКА ІДОЛІВ. ЧУДОТВОРНА ДОШКА І ЧУДОТВОРНА НИРКА. СУХАРИНА ПЕРЕС

Ідолопоклонство набуло в Ла-Сьєрпе надзвичайної ваги, починаючи з того далекого дня, коли одна жінка повірила, що виявила надприродні здатності у кедровій дошці. Жінка несла пудло мила, коли одна з дощок відлетіла і всі зусилля повернути її на місце виявилися марними; цвяхи гнулися навіть у найменш твердих місцях деревини. Урешті-решт жінка оглянула уважно дощинку і в її нерівностях побачила, як вона сказала, образ Діви Марії. Посвята була негайною, а канонізація — прямою, без метафор чи манівців: Чудотворна дошка, кедрова дощечка, що робить дива і яку носять під час хресної ходи, коли зима загрожує урожаям.

Ця знахідка дала початок чудним і численним святцям, складеним з копит і рогів худоби, яким поклоняються ті, хто прагне вигнати чуму зі своїх тварин; посудин з гарбуза, які спроможні убезпечити подорожніх від небезпек диких звірів; уламків металу чи домашнього начиння, що посилає юним дівам наречених за міркою. І серед всього цього — Чудотворна нирка, канонізована різником, який повірив, що в коров’ячій нирці виявив дивовижну схожість з обличчям Ісуса в терновому вінку; їй ввіряють себе ті, хто страждає через недуги внутрішніх органів.

Ісусик

Обов’язковим елементом на празниках, які щороку відзначають у сусідніх з Ла-Сьєрпе сільцях, є невеличкий вівтар, який встановлюють в кутку майдану. Чоловіки й жінки сходяться туди, аби скласти пожертви і попросити про чудо. У ніші, зробленій із листя королівських пальм, на обтягнутій яскравим папером скриньці стоїть найбільш люблений в народі ідол, який має найкращу в околиці клієнтуру: вирізьблений з одного шматка дерева чорний чоловічок у дві пульгади[3] заввишки, що стоїть на золотому кільці. У нього просте і знайоме ім’я: Ісусик. Мешканці Ла-Сьєрпе звертаються до нього у будь-якій надзвичайній ситуації — під строге зобов’язання класти до його ніг золотий предмет, пам’ятку про чудо. От і лежить нині на вівтарі Ісусика ціла купа золотих фігурок, що варті цілої фортуни: золоті очі, пожертвувані сліпцем, до якого повернувся зір; золоті ноги — від того, хто був паралізований і знову став ходити; золоті тигри, принесені мандрівниками, які порятувались від небезпек хижих звірів; і незліченні золоті діти різних розмірів і форм, бо образу чорного чоловічка, що стоїть на кільці, здебільшого ввіряють себе породіллі Ла-Сьєрпе.