Стратегія і тактика лідерства (МІМ) ebook

ВСТУП

КОРЕНІ ВИВЧЕННЯ НАУКИ ЛІДЕРСТВА

Коли після закінчення програми базової підготовки бойових водолазів-підривників я прибув за призначенням у Перший батальйон «морських котиків», курсу навчання з лідерства не передбачалося. Навіть книжок чи будь-яких матеріалів з цієї теми новобранцям не видавали. Вважалося, що ми маємо навчитися керувати людьми в той самий спосіб, у який вишколювали «морських котиків» упродовж усього періоду існування цього спецпідрозділу, — без відриву від роботи.

Звісно, у такому методі навчання є певні переваги. Корисно, коли тебе тренує і наставляє досвідчений командир, за руку проводячи через реальні виклики твоєї фактичної роботи. У загонах «морських котиків» це означає, що лідер команди чітко вказує тобі план дій у різних сценаріях під час їх вивчення. Якщо так випало, що твій командир — талановитий керівник, готовий інвестувати в тебе зусилля і час, а ти, своєю чергою, доволі розумний, щоб старанно всотувати його науку, зрештою, набудеш певних знань і навичок із лідерства.

Проте цей спосіб навчання лідерству має серйозні недоліки. Передусім, не всі керівники — ефективні лідери, і спецпідрозділи «морських котиків» тут не виняток. Коли мене приписали до Першого батальйону, надворі стояв 1991 рік. На той час не відбувалося жодних довгочасних бойових дій. Перший воєнний конфлікт у Перській затоці щойно вирішили, одначе наземна війна тривала всього сімдесят дві години. «Морські котики» провадили мізерну кількість операцій, тож атмосфера в наших загонах була доволі спокійна. Майже всі інші розгортання сил упродовж більшої частини попередніх двох десятиліть були мирними місіями. Першочерговим завданням «морських котиків» стало навчання військових із інших країн. Тому для мене й більшості з нас, військовослужбовців, участь у реальній воєнній кампанії здавалася далекосяжною мрією. Насправді підрозділи «морських котиків», як, власне, і решта війська США, перебували в режимі мирного часу від закінчення війни у В’єтнамі. Це означало, що наші командири довго не проходили практичного випробування на міцність. Талановиті лідери «морських котиків» отримували такі самі призначення й просувалися кар’єрними сходами так само швидко, як і кепські лідери.

Отже, ніхто не міг би поручитися, що командир загону, якому доручено тренувати й наставляти новачків, виявиться типом лідера, вартим наслідування. Поза тим, не всі командири прагнуть навчати підлеглих. Лише найліпші лідери здатні щиро вкладати свій час і знання у жменьку вояків увіреного їм підрозділу. Навіть у мирний час вони мають виконувати купу адміністративної роботи, тож існує висока ймовірність, що навчання лідерству випаде з програми військового вишколу.

На новобранців загону «морських котиків» покладали обов’язок наполегливо навчатися й на повну викладатися на тренуваннях. Одначе на практиці засвоїти знання й навички заважає чимало чинників, що відволікають увагу. Іноді юному члену команди складно зрозуміти, що він не завжди буде новачком, і прийде день, коли він стане лідером загону «морських котиків», тому потребує накопичити максимальний обсяг умінь, щоб бути готовим.

Мені пощастило. Я мав справді визначних командирів, які багато вклали в мене. Вони не шкодували часу, щоб пояснити мені найдрібніші аспекти. Вони обговорювали зі мною стратегії й тактики. Деякі з них у складі спецпідрозділу «морських котиків» воювали у В’єтнамі й розповідали мені реальні тамтешні епізоди, що стали важливими уроками тактичного лідерства. Я уважно слухав. Ті історії й уроки западали в душу й закарбовувалися в пам’яті. Із часом мені випала нагода застосувати засвоєні теорії лідерства в екстремальному випробуванні — на полі бою. Тоді я систематизував набуті знання й досвід і почав передавати їх новобранцям, які ставали до лав «морських котиків». Я намагався навчити їх, як керувати людьми.

Мета лідерства на перший погляд видається простою: спонукати людей діяти так, як вони мають діяти задля успіху місії й команди. Проте практика лідерства для кожної особистості суттєво відрізняється. Існує безліч нюансів лідерства, які людина мусить відкрити для себе самотужки. Керівники різняться. Підлеглі різняться. Рівні за рангом різняться. Кожній людині притаманні індивідуальні риси характеру, особистісні риси й здібності. Я часто кажу лідерам, що їхня місія надзвичайно складна, бо їм доводиться мати справу з людьми, а люди — божевільні істоти. І найбожевільніша особа, з якою має впоратися лідер — він сам. Разом із тим, навіть божевільних класифікують за видами недуги; аналогічно існують моделі людської поведінки. Навчившись розрізняти ці моделі, ви зможете прогнозувати, як діятимуть люди і яким чином розгортатимуться події, та відповідно впливати на них.

Звільнившись із лав збройних сил, я взявся навчати цивільних лідерів принципам лідерства, які застосовують у бойових умовах. Зрештою, в партнерстві зі своїм військовим побратимом Лейфом Бебіном я заснував консалтингову компанію зі спеціалізацією у сфері розвитку лідерства під назвою «Echelon Front». Ті самі принципи, які роблять військових командирів ефективними на полі битви, спрацьовують і в будь-якій управлінській ситуації у діловому світі. Ми з Лейфом описали засади лідерства, які вивчили й випробували в боях, у двох книгах про наш досвід військових командирів, і дослідили, як принципи лідерства в умовах війни застосовні до бізнесу і цивільного життя. У цих книгах, «Абсолютна відповідальність»* і «Дихотомія лідерства», ми пояснюємо їх простою і зрозумілою мовою та підкріплюємо аналізом відповідних практичних ситуацій у бойових місіях і комерційній діяльності. Ми отримали неймовірно потужну реакцію із усіх куточків планети від керівників, які застосовували принципи, викладені у наших книгах, до управління у своїх сферах.

Одначе застосування цих принципів може виявитися складнішим, ніж здається. Хоча скласти загальне уявлення про концепції лідерства доволі просто, та часом цього недостатньо. Лідер має зрозуміти також те, які стратегії й тактики необхідні для впровадження цих принципів, щоб вони спрацювали на практиці. Він мусить осягнути стратегічне підґрунтя, на якому вони будуються, й основоположні правила, з яких вони формуються. Крім того, лідер має засвоїти тактичні навички, прийоми стратегічного маневрування й способи комунікації, які застосовують при впровадженні принципів лідерства. Саме про це наша книга.

Як і в інших моїх книгах, описані тут практичні ситуації я брав зі своєї пам’яті, яка, звісно, не бездоганна; тож наведені цитати не дослівні, проте вони максимально точно передають ідеї, про які йшлося. Певні деталі було змінено з метою захистити ідентичності причетних людей чи приховати конфіденційну особисту інформацію.

Немає необхідності одразу прочитати цю книгу послідовно — від палітурки до палітурки. Її написано й укладено так, щоб використовувати і як довідник, щоб будь-який керівник мав можливість швидко засвоїти і впровадити стратегії й тактики, застосовні до ситуації, з якою він стикається. Призначення книги «Стратегія і тактика лідерства» — стати бойовим соратником лідерів, що допомагатиме їм ефективно виконувати свою нелегку місію: вести за собою людей.

А хто, власне, я такий, щоб навчати лідерів, як їм керувати? Де я сам вивчив науку лідерства? Своєю освітою в цій сфері я завдячую здебільшого сприятливим поворотам долі. Я кажу, що мені дуже поталанило, бо в моєму житті було кілька щасливих збігів обставин, які дали мені правильний умонастрій, правильних учителів і належні можливості для навчання.

Я вважаю себе щасливчиком, бо доля спонукала мене зосередити зусилля на розвитку лідерських рис, позаяк фактично природа не наділила мене жодним особливим хистом. У дитинстві я не був ні найпрудкішим, ні найдужчим, ні найрозумнішим. Я ніколи не вирізнявся прицільними кидками в баскетболі, потужними пасами у футболі чи вправним володінням битою в бейсболі. Я не переміг у жодних змаганнях із бігу чи велосипедних перегонах, тож полиця на стіні моєї кімнати не вгиналася від спортивних кубків, звідти не звисала жодна медаль чи чемпіонська стрічка. Похизуватися феноменальними успіхами у шкільній науці теж не міг. Я непогано справлявся з цікавими для мене предметами, одначе, на жаль, таких було обмаль, і оцінки в моєму шкільному табелі недвозначно демонстрували це. Так, я ходив у середняках.

Утім у глибині душі я прагнув успіху. Я хотів справляти на людей враження. Я хотів залишити по собі добрий слід на Землі, але мої фізичні й когнітивні здібності не завжди вселяли надію в можливість здійснення моїх потаємних мрій. Тому вже з дитячих років я відчував внутрішню потребу домагатися, щоб інші, талановитіші й здібніші, робили те, чого я потребував від них. Я відчував потребу керувати.

Звісно, я не думав про ці пориви як про лідерство. Просто вважав, що роблю свій внесок у досягнення поставленої мети, згуртовуючи людей і спонукуючи їх працювати разом, об’єднувати і розумно розподіляти зусилля та підтримувати одне одного під час здійснення спільної місії. І нехай тією місією було спорудження форту в лісі чи планування збройного нападу з водяними пістолетами на позиції наших супротивників — гурту друзів по грі. Хай яке завдання перед нами стояло, зазвичай так ставалося, що я давав вказівки людям, які були дужчими, моторнішими й у всьому іншому обдарованішими за мене. Скидалося, що саме в цій царині я можу бути найкориснішим і в ній єдиній здатен досягти високого рівня компетенції та пробити дорогу до успіху.

До того ж я завше вирізнявся схильністю до бунтарства. Можливо, той дух протистояння і вилився в шукання способу залишити по собі слід. Я не бажав пристосовуватися до правил поведінки, які прищеплювали дітям батьки, школа й соціум. Я поводився інакше, музику слухав лише в стилях хардкор і метал-рок та й світосприйняття виробив у собі доволі жорстке, так би мовити, хардкорне. Мій нонконформізм відокремив мене від дитячого гурту. Ставши білою вороною у зграї «нормальних» дітей, я неминуче відсторонився від них. Так дістав чудову можливість спостерігати. Вивчаючи їх поглядом стороннього споглядача, я поступово накопичував знання про людську природу і глибше розумів мотиви їхньої поведінки. Я підмічав їхні емоції, аналізував, що спонукає їх зближуватися одне з одним і гуртуватися, відстежував перебіг драм, які розгорталися перед моїми очима, з позиції відстороненого свідка. Я вчився.

Моє бунтарство досягло кульмінаційного моменту, коли я вирішив іти служити у військово-морські сили. Багато моїх ровесників із маленького містечка у Новій Англії** були затятими курцями й випиваками та слухали музику хіпі. Після закінчення середньої школи вони здебільшого вступали до коледжу або ж профтехучилища вивчати якесь ремесло. Вступ до лав збройних сил був одним із найрадикальніших вчинків, на який міг зважитися хлопець чи дівчина з мого містечка. Утім я пішов навіть далі: я замірився вступити до загону «морських котиків».

Наприкінці 1980-х — початку 1990-х років про цей спецпідрозділ люди майже не чули. Мій вербувальник до військово-морських сил для наочної агітації мав у своєму розпорядженні лише поганеньку копію відео під назвою «Стань особливим». Хоча за нинішніми стандартами воно було тривіальним, навіть низькосортним, на той час ролик розкрив мені очі на те, хто такі «морські котики». Я захоплено всотував кожну деталь: автомати, снайпери, мужні чоловіки в бойовому спорядженні, вибухи, блискавичні операції. Усе це видавалося втіленням моїх найзаповітніших мрій. Я завербувався.

Коли я сповістив батька, що вступив на службу у військово-морські сили, він сказав:

— Невдовзі ти зненавидиш її.

— Це чому раптом? — скептично запитав я.

— Бо ти не любиш, щоб тобою командували, і кепсько ставишся до людей, які наказують тобі, що робити.

— Але ж, тату, — самовпевнено відказав я, — це спецпідрозділ «морських котиків». Це згуртована команда асів. Ми не виконуємо наказів. Ми спільно працюємо над здійсненням місії.

Яким наївним юнаком я тоді був. Відверто кажучи, простодушним невігласом. Я вважав, що загони «морських котиків» — це всього лише команди чоловіків, які спільно виконують бойові завдання, горизонтальні організаційні структури, де ніхто не віддає накази, бо всі знають, як діяти. Навіть не близько до істинного стану речей. Також я чув, що показник людських втрат у підрозділах «морських котиків» становить 50% і майже ніхто не дослужується до пенсії за вислугу років, накопичивши двадцятилітній стаж, бо більшість «морських котиків» серйозно ранять або вбивають задовго до цього строку. Нагадаю, що то був 1989 рік, і за винятком вторгнення США в Панаму, що тривало близько півтора місяця, інших військових операцій не провадилося. Озираючись назад, розумію, що цифра 50% вкоренилася в суспільній свідомості через той факт, що попередники «морських котиків» — спецпідрозділи бойових водолазів-підривників — зазнали саме таких жахливих втрат у день висадки десанту союзних військ США, Великої Британії й Канади на узбережжі Нормандії під час Другої світової війни. Тож я щиро вірив, що цей показник відповідає дійсності. Утім мене він не спиняв, ба більше, додавав завзяття. Як уже казав, я був невігласом. Жорстким юнаком-максималістом із непоступливим характером, проте жовторотим дурником.

Одначе вступ до лав військово-морських сил був найрозумнішим, що я міг учинити. Він дав мені можливість почати доросле життя з чистого аркуша й мати перед собою чітку мету. Ніхто в армії не переймався, що в школі я отримував не найвищі оцінки. Не мало значення, що я не був найвизначнішим спортсменом. Нікого не цікавило, звідки я родом, хто мої батьки чи будь-які інші подробиці мого попереднього життя.

Мені поголили голову, видали уніформу і проінструктували, що я маю робити задля досягнення успіху у військовій службі. Заправляй ліжко ось так, спідню білизну складай ось так, свої берці поліруй так, щоб вилискували, наче дзеркало. Якщо спроможешся додержувати правил і чітко виконуватимеш те, що тобі наказуватимуть, тебе підвищать до командира. Я додержував правил, сумлінно виконував усе, що мені наказували робити, і мої старання не минули марно. Мене призначили командиром відділення у навчальному таборі. Що це означало? Щиро кажучи, досягнення так собі, нічого особливого, проте для мене воно стало правдивою віхою. Я досяг успіху. І, що найважливіше, я віднайшов тут, у армії, своє місце під сонцем, свій дім.

Так, у навчальному таборі з базової підготовки бойових водолазів-підривників (БПБВП) я почувався як риба у воді. Я досі не виявив особливих талантів до будь-чого. Я не став найпрудкішим бігуном чи плавцем. Не відзначився найліпшими результатами в подоланні десантно-штурмової смуги перешкод. Однак мені вдавалося виконувати всі завдання, які перед нами ставили. Я був здатний грати за правилами цієї гри. І виходити з неї я не збирався. У військовому середовищі побутує переконання, що кожен новобранець під час навчання за програмою БПБВП подумує про те, щоб покинути армію. Одначе не я. Навіть на мить мені жодного разу не спадало таке на думку. «Пекельний тиждень», п’ятиденний курс безперервної фізичної підготовки практично без сну, через який рекрути занепадають духом і відступаються від планів на військову кар’єру, насправді для мене виявився парадоксально релаксаційним, бо під час нього не вівся відлік часу. У всіх інших дисциплінах програми БПБВП курсанти постійно перебували під жорстким пресом хронометражу. Щоденні пробіги й запливи на час, щоденний моніторинг прогресу результативності проходження смуги перешкод. Якщо не вклався у визначений норматив виконання будь-якої вправи, ти під загрозою вильоту. Ще одна невдача — і тебе відрахують. Це, безумовно, створювало неймовірне емоційно-психологічне напруження. А впродовж «Пекельного тижня» обмеження часу не виставляли. Ти мав просто не зійти з дистанції. Просто не здатися й витримати, дожити до кінця. Мені цей тиждень здався найлегшою частиною базової підготовки.

Коли я завершив БПБВП, мене призначили в Перший батальйон «морських котиків». Я прибув у розташування підрозділу з палаючими очима й окриленим серцем, як, власне, й інші курсанти, для яких відчинилися ворота цього священного місця дислокації героїв і легенд війни. Ми пишалися тим, що успішно закінчили програму базової підготовки, і вважали, що цілком готові до захопливої служби у військово-морському спецназі. Була лише одна проблема. Ми ще не стали «морськими котиками». І підстав пишатися собою ми насправді не мали, як з’ясується дуже скоро.

Головний майстер чиф, найвищий за рангом командир Першого батальйону «морських котиків», привітав нас із зарахуванням до особового складу спецпідрозділу.

— Ніхто не зважатиме на те, що ви пройшли курс базової підготовки. Ми всі його проходили свого часу. Тут це не означає анічогісінько. Ви мусите довести, що заслужили честь носити свої тризуби***. Тож тримайте рот закритим, вуха — відкритими, старанно запам’ятовуйте все, що вам скажуть, і жодних запізнень. Питання є?

Він мав на увазі тризуби на золотистих емблемах на уніформі, які означали приналежність до спецпідрозділу «морських котиків». Щоб отримати свої тризуби, ми мали пройти шестимісячний випробувальний термін, а потім серію письмових і усних співбесід із експертною комісією, що складалася з вищих офіцерів особового складу батальйону. Ми всі дуже нервували щодо цього. А майстер чиф іще й підкинув хмизу до багаття, не виказавши жодного бажання підтримати нас, додати духу.

Звісно, питань до головного майстер чифа ніхто з нас не мав. То був принизливий момент. Почуття власної гідності повставало й вимагало сатисфакції, проте ми мовчали. Попри те, що всі ми успішно пройшли БПБВП, і нам не раз казали, що ця програма військової підготовки «елітна» й «особлива», довелося усвідомити свій статус дебютантів, у яких все найскладніше попереду, яким іще тільки належить довести свою спроможність. І я чомусь відчував певність, що в мене вийде. Це одна з основотвірних ідей культури спецпідрозділу «морських котиків»: ніколи не спинятися, не спочивати на лаврах колишніх досягнень, постійно розвиватися й самовдосконалюватися.

На початку 1990-х років, коли я прибув у Перший батальйон, програма вишколу відрізнялася від нинішньої. Отримавши призначення, ти одразу приписувався до розвідувально-диверсійного загону. Саме тут тебе мали вивчити на «морського котика». До того моменту тактичного навчання не було. Під час проходження курсу БПБВП не надто багато розповідали про аспекти роботи «морських котиків». Тебе вчили витримувати екстремальні фізичні навантаження, не підупадати на дусі, коли до нитки промок і змерз, обходитися без сну і їжі, боротися з усіма чотирма природними стихіями і власним страхом, перемагати біль і пекельну втому, — і все це долати без жодних скарг. Проте БПБВП не передбачала розвиток у курсантах будь-яких умінь і навичок, необхідних у роботі професіонального бойового оператора. Практичній роботі навчали лише тоді, коли тебе приписували до загону. А вже тут тебе поливали інформацією, як із брандспойта. На тебе одразу вивалювали такий обсяг знань, вимагали розвитку купи нових навичок і засвоєння безлічі тактик ведення бойових дій, що, здавалося, ти ніколи не навчишся всьому цьому. Попри те, як і решта новачків, я слухав і вчився. Щоденно, щогодинно і щохвилинно.

У перших своїх трьох загонах я засвоїв кілька ключових концепцій, які стали мені постійними супутниками впродовж подальшої військової кар’єри. Вони ж стали підвалинами, на яких я звів більшість принципів, що згодом узявся викладати загонам «морських котиків» і, зрештою, компаніям, бізнесам і організаціям по всьому світу. От чому я стверджую, що мені надзвичайно поталанило. Завдяки тому, що опинився у правильному місці у правильний час із правильним умонастроєм, я накопичив багаж знань і навичок, які дістав сприятливу можливість випробувати й удосконалити на практиці, та поволі, підсвідомо, узявся формувати систему лідерства, яку мені випала щаслива нагода застосувати в битві за Рамаді**** влітку 2006 року — одному з найнапруженіших військових протистоянь у світі. Повернувшись із цього бойового завдання, я провів курс тактичного навчання для загонів «морських котиків» Тихоокеанського узбережжя, у якому формалізував, класифікував і сформулював усі набуті знання й досвід із урахуванням уроків, засвоєних на полі бою. Проте корені всього, що я, зрештою, описав у книгах, виросли з абсолютно нетрадиційного, зате високоефективного навчального середовища: загону «морських котиків».

* Віллінк Дж., Бебін Л. Абсолютна відповідальність. Уроки лідерства від «морських котиків» / пер. з англ. Г. Литвиненко. — Київ: #книголав, 2020. — 400 с.

** Нова Англія — північно-східний регіон у США, що охоплює шість штатів: Коннектикут, Мен, Массачусетс, Нью-Гемпшир, Род-Айленд і Вермонт. Нова Англія межує з Атлантичним океаном, Канадою і штатом Нью-Йорк. — Тут і далі — прим. пер.

*** На емблемі «морських котиків» зображений орел, який тримає в пазурах якір, тризуб і кремінний пістоль.

**** Битва за Рамаді — штурм іракського міста Рамаді іракськими повстанцями, який серйозно підірвав позиції США, що випустили з-під свого контролю ситуацію в провінції Анбар. Втрати США склали близько 80 осіб убитими і близько 200 пораненими, моджахедів — від 750 до 1100 убитими.

Частина І. СТРАТЕГІЇ ЛІДЕРСТВА

РОЗДІЛ 1. ПІДҐРУНТЯ

ПЕРШИЙ ЗАГІН: ВІДСТОРОНЕНІСТЬ

Саме тут, у першому загоні, я оцінив силу здатності відсторонитися від хаосу й колотнечі, у вирі яких ти перебуваєш, щоб відступити на крок назад і подивитися, що насправді відбувається. Розуміння цього потужного інструменту лідера прийшло до мене в доволі цікавій ситуації.

Ми відпрацьовували бойові дії в разі штурму морських нафтових платформ. Існує багато серйозних причин, через які угруповання військ противника можуть атакувати нафтові платформи в Перській затоці, і ми мали відбити їх. Загони «морських котиків» брали участь у спецопераціях проти контрольованих іранцями бурових вишок у цьому регіоні в 1980-ті роки, і командування вважало, що, можливо, нам доведеться розгортати тут бойові сили знову. Тож ми тренувалися, готуючись до виконання цієї дуже специфічної місії.

Ми довго проводили учбові маневри й тренувальні бої на комерційних нафтових платформах у різних локаціях, моделюючи ситуації й імітуючи операції. Такі навчання забезпечували чудову підготовку, головно завдяки тому, що нафтові платформи — це надзвичайно складні й небезпечні структури. Багато компонентів морської бурової вишки легко спалахують і перебувають під великим тиском, тому ми мали навчитися враховувати всі ці обставини й виробити навички, що стануть у великій пригоді при виконанні реального бойового завдання на нафтовій платформі. У справжньому бою з використанням бойових патронів та інших боєприпасів, а також вибухівки, за допомогою якої підривають двері, ми, безумовно, потребували відпрацьованого до автоматизму вміння діяти, зважаючи на небезпечну специфіку цієї арени розгортання дій.

При тому нафтова платформа є непіддатливою мішенню для атаки через складність самої її структури. Вона є заплутаним лабіринтом сходів, коридорів, приміщень і відкритих майданчиків, щільно заставлених обладнанням. Крім того, на відміну від інших штурмових цілей, з якими можуть мати справу «морські котики», бій на ній — це воістину тривимірна проблема, бо підлоги тут здебільшого виготовлені з важких металевих ґрат, через які проглядається геть усе. Тому вкрай складно приховати своє пересування, а отже, існує високий рівень загрози враження противником, який може бачити тебе з великої відстані й навіть крізь підлогу.

Я, тоді ще зовсім новачок, як кажуть, на ходу підметки рвав: намагався робити правильні рухи у правильні моменти часу, пильно дослухався до тактичних вказівок, які викрикували командири, і докладав максимум зусиль, щоб виконувати їх точно. На той час у межах робочого циклу відпрацювання дій перед розгортанням військ наш взвод уже багато чому навчився. Ми завершили повний курс вишколу з бойових дій на суходолі, тривалі тренування з ближнього рукопашного бою в обмеженому просторі, навчання веденню бойових дій у великих населених пунктах, курс тактичної розвідки й розмаїті програми підготовки до спец­операцій у повітряному просторі й на морі. Тож я й інші новачки, звісно, уже почали засвоювати тактичні прийоми, яким нас навчали. Як і зазвичай, мої індивідуальні вміння нічим особливим не вирізнялися порівняно з успіхами товаришів по службі.

Я не став ні найвлучнішим стрільцем, ні найхуткішим у перезарядженні зброї і, ясна річ, не встановлював рекорди на тренувальних зануреннях, які ми відпрацьовували в межах курсу підготовки бойових плавців. Натомість я чудово орієнтувався в тактиках, які нам викладали, ґрунтовно зрозумів механізми їхньої роботи й способи їх застосування. Я пильно приглядався до командирів загону, спостерігав за тим, як вони приймають тактичні рішення, і намагався проаналізувати, чому вони обирали саме це.

Утім я досі був новачком і, безперечно, займав не те становище, щоб втручатися в керування, віддавати тактичні вказівки чи бодай розповідати людям, як, на мою думку, їм варто діяти.

Одначе тут під час зачистки бурової вишки трапилося дещо, чого ніколи не траплялося раніше. Ми розосередилися й швидко рухалися платформою, аж доки весь загін підійшов до місця розташування вишки і застиг. Ми були вражені, побачивши перед собою простору палубу, захаращену механічними пристроями та обладнанням, що створювали численні зони укриття для ворожих солдатів і становили складну тактичну проблему. Ми стояли на одній лінії, націлюючи стволи автоматів у закутки, звідки міг загрожувати ймовірний противник, наче вишикувались у старомодний стрілецький ланцюг*.

Як і решта загону, я завмер, напружено скануючи очима простір у пошуку цілей і гарячково намагаючись визначити небезпечні зони високого тиску й займання, тим часом очікуючи вказівок щодо наших подальших рухів.

Зачекав трохи, не припиняючи сканувати приміщення, і подумав, що хтось мусить віддати наказ, щоб ми знали, як діяти далі.

Зачекав ще довше. Цілковита тиша. Периферійним зором я бачив хлопців ліворуч і праворуч від мене, які робили те саме, що і я: тримали автомати напоготові, видивлялися цілі й дожидали наказу.

Одначе наказу все не надходило. Я зачекав іще трішки, доки врешті мені увірвався терпець. Я підняв автомат у позицію «на груди», що означало: я направляю зброю в безпечному керунку до стелі, убезпечуючи товаришів від загрози випадкового пострілу. Тоді на півкроку відступив від вогневого рубежу й роззирнувся лівобіч і правобіч. Моїм очам відкрилася дивна картина: уся наша бойова група, включно з командиром загону, його заступником, старшиною загону і провідним петті-офіцером, націлила автомати в потенційно небезпечні місця й вишукувала очима цілі. Ніхто не відводив погляду, тож вони могли бачити лише простір за прицілами своїх автоматів, випускаючи з поля зору все, що відбувається поза ним і втрачаючи ситуативне розуміння загальної обстановки. Натомість я, навіть попри недосвідченість новачка, спромігся умить ясно осягнути цілісну картину ситуації. Стоячи разом із усіма іншими на вогневому рубежі й дивлячись у приціл, я бачив лише те, що відбувалося безпосередньо в моєму секторі обстрілу. Тепер, відступивши назад і роззирнувшись довкола, я зміг бачити увесь поверх зі всіма наявними перешкодами і швидко зрозуміти найпростіший спосіб зачистити територію. Ступивши крок назад, я розумово й фізично відсторонився від нагальної проблеми і легко знайшов її вирішення, оцінивши ситуацію чіткіше навіть за найдосвідченіших «морських котиків» мого загону.

Я перевів дух, на секунду взяв паузу, щоб переконатися, що ніхто інший не збирається рухатися, роздивлятися навколо чи віддавати наказ. Ані один не поворушився. Увесь загін наче застиг. Я мусив діяти.

— Лівий бік прикривати, правий бік уперед! — гаркнув я найавторитетнішим тоном, на який спромігся.

Навіть вигукнувши це, я підсвідомо очікував, що хтось підніме очі, побачить, що це я — новачок, який насмілився віддавати накази — і крикне мені стулити пельку.

Натомість кожен член загону вчинив так, як нас завжди вчили робити, — передав наказ далі.

— Лівий бік прикривати, правий бік уперед! Лівий бік прикривати, правий бік уперед! — раз за разом залунало вздовж людського ланцюга на лінії вогню.

Наказ, який я віддав, блискавично перетворився на злагоджені дії. Хлопці на лівому боці платформи зайняли позицію вишукування цілей, захищаючи від загрози обстрілу хлопців на правому боці, які пробивалися вперед, зачищаючи територію з правого флангу. Це в жодному разу не було складне тактичне розпорядження, радше, стандартна операція прикриття-просування, яку ми тренували й відточували безкінечну кількість разів. І щойно хлопці почули команду, то одразу, не замислюючись, узялися її виконувати.

Спостерігаючи їхнє пересування, я зрозумів дещо вкрай вагоме. Усвідомив, що, піднявши автомат у позицію «на груди», відступивши на крок назад від вогневого рубежу і роздивившись довкола — тобто, відсторонившись фізично, нехай і на мізерно малу дистанцію, та розумово від нагальної проблеми — я дістав можливість осягнути значно більше, ніж будь-хто в моєму загоні. А затим що зміг охопити всю картину, віднайшов правильне рішення, яке дало змогу мені, новачкові і наймолодшому членові загону, взяти керування командою у свої руки. Ми швидко зачистили нижню палубу платформи і продовжили рухатися далі, зачищаючи решту рівнів. Ніхто не скаржився й не заперечував проти мого рішення, а навпаки, коли ми завершили виконання навчального завдання, один зі старших членів загону сказав, що я віддав правильний наказ.

Реакція мого загону утвердила мене в думці про доцільність ідеї відсторонення, і я вдавався до неї доволі часто. Це було нелегко. Часом я ловив себе на тому, що мимоволі зосереджуюся на речах, які безпосередньо в мене під носом. Проте, принаймні, тепер я хоч усвідомлював це. Згодом я поставив собі за мету ніколи не потрапляти цілком у пастку дрібних тактичних аспектів проблеми, розвинути в собі здатність розумово й фізично вивищуватися над ситуацією, щоб охоплювати повну її картину. Точно так само, як відстороненість спрацювала на нафтодобувній платформі, вона слугувала ефективним інструментом у навчаннях із бойових дій на суходолі й у великих населених пунктах та в тренуваннях із ближнього рукопашного бою в обмеженому просторі. Відстороненість продемонструвала дієвість у всіх видах навчальних боїв, які ми відпрацьовували. Що частіше я практикував відсторонення, то легше мені ставало охопити й зрозуміти тактичну картину, то результативнішим виявляв себе цей інструмент.

Я старшав, підіймався сходами військової кар’єри, мене призначали на командні посади, і з часом відсторонення стало однією з підвалин мого стилю керівництва. Зрештою, я дійшов розуміння, що відстороненість працює не лише в тактичних сценаріях, а й у житті. Розмовляючи з кимось, я відчував, що, відсторонюючись від бесіди, можу вловлювати й глибше розуміти емоції й реакції співрозмовника. Також я збагнув, що здатність відсторонюватися допомагає мені ліпше визначати, оцінювати й керувати своїми емоціями й реакціями. Поки через певні проміжки часу ставав заступником командира загону, командиром загону і командиром оперативного загону, я навчився відсторонюватися від процесу планування місії, щоб не потрапити в паску зосередження на дрібних деталях і не втратити можливість охопити ширшу картину і видати правильне рішення, як такий собі геній тактики, що має готові відповіді на геть усі запитання.

Відстороненість — один із найпотужніших інструментів, який лідер може мати у своєму арсеналі. Одначе питання в тому, як ним користуватися на практиці?

Крок перший — усвідомлення. Приділяй увагу собі й тому, що відбувається довкола тебе. Постав собі за мету уникати цілковитого занурення у дрібні деталі будь-якої ситуації. Не дозволяй, щоб вони поглинули тебе з головою. Якщо ти повсякчас пам’ятаєш про необхідність оцінки повної картини перед тим, як обрати рішення, і свідомо контролюєш себе, підвищується ймовірність уникнути зашореності, тунельного бачення.

Прислуховуйся до таких важливих індикаторів, як твоє дихання, твій голос. Чи не важко або прискорено дихаєш? Чи не підвищуєш ти голос? Контролюй своє тіло. Чи не зціплюєш ти зуби? Чи не стискаєш ти кулаки?

Усі ці реакції — ознаки того, що ти починаєш сприймати ситуацію емоційно. Коли таке відбувається чи коли ситуація стає хаотичною, відступися. Фізично зроби крок назад. Підійми підборіддя — цей рух змушує тебе підняти погляд і мимовільно розглянутися навколо. Щойно ти фізично відокремився від ситуації, мозок отримує сигнал зробити те саме ментально. Глибоко вдихни і видихни. Методично переведи погляд зліва направо і назад справа наліво. Це стане ще одним сигналом твого тіла мозкові заспокоїтися, абсорбувати й проаналізувати всю інформацію, яку він отримує ззовні, приборкати емоції та зробити безпристрасну точну оцінку ситуації, що, своєю чергою, дасть йому змогу віднайти правильне рішення.

Навчившись послідовно виконувати ці кроки і відсторонюватися, ти переконаєшся, що володієш одним із найпотужніших інструментів, які може мати лідер.

Звісно, відстороненню притаманна дихотомія, яку необхідно збалансувати. Ти можеш зайти надто далеко; ти можеш відсторонитися так, що втратиш зв’язок із тим, що відбувається. Таке трапляється вкрай рідко, проте, якщо все-таки сталося — якщо ти починаєш губити контроль над ситуацією — не піддавайся паніці. Просто зроби крок уперед, ближче підійди до проблеми, ще раз поринь у неї і з урахуванням уже набутого повного бачення картини долучися до її вирішення.

ДРУГИЙ ЗАГІН: САМОВПЕВНЕНІСТЬ І СКРОМНІСТЬ

Коли завершуєш першу навчально-бойову місію у статусі «салаги», ти більше не новачок. Тебе переводять до другого загону й зараховують до «асів однієї висадки», що означає: ти вже не жовтороте пташа, хоч і наразі ще не все знаєш і вмієш, хай навіть особисто ти вважаєш, що все.

У другому загоні Першого батальйону була солідна частка «асів однієї висадки». До його особового складу потрапив багато хто з мого першого загону, а також «аси» з кількох інших загонів. Старший командир загону був офіцером солідного віку, дуже розумним і досвідченим, як і провідний петті-офіцер. Також нам пощастило мати в особі заступника командира загону неймовірно талановитого лідера і рекордсмена-квотербека футбольної команди «Navy Midshipmen» Військово-морської академії США Елтона Лі Ґріззарда. Він не лише посідав непересічні вроджені лідерські здібності й випромінював енергію, що лилася через край і притягувала людей, а й брав участь у реальних бойових спецопераціях у Сомалі.

Отже, командний склад ми дістали дуже сильний, за винятком самого командира загону. Його перевели в батальйон «морських котиків» із іншої військової спеціальності у ВМС.

Тому, попри те, що він дослужився до звання старшого лейтенанта, у специфіці діяльності «морських котиків» практично нічого не тямив. І на той час на новій посаді не брав участі в жодних навчаннях чи бойових операціях, отже, не мав досвіду, який зазвичай має командир будь-якого підрозділу «морських котиків». І все ж він керував загоном.

Утім саме по собі це не становить великої проб­леми. Так уже влаштована військова машина, і навіть за таких обставин її маховик не стопориться. Недосвідченого офіцера оточують надійні старші військовослужбовці сержантського й унтер-офіцерського складу, які надають йому тактичні поради і забезпечують справне функціонування підрозділу. Принаймні, вважають, що в такий спосіб система має спрацьовувати. Проте в нашому другому загоні той спосіб не діяв.

У цьому конкретному випадку командир загону не бажав приймати поради ні від старших військовослужбовців, ні, тим паче, від нас, молодих і зелених. Хоча, за винятком новачків, він був найнедосвідченішим членом команди, та волів усе вирішувати самостійно. Усі плани могли бути лише його планами. Усі рішення — його одноосібними рішеннями. Він не хотів слухати нікого.

Певна річ, це створювало нездорову атмосферу в команді й відбивалося на результативності роботи. Не лише сержанти й молодші офіцери страшенно досадували, коли на очах у всього загону він ігнорував їхні зауваги й пропозиції; нервували й ми, рядовий склад. Коли він не дослухався до рекомендацій найдосвідченіших вояків у загоні, ми непокоїлися, що його планам дій, мабуть, не варто довіряти. І, як виявилося, недарма. Плани, які він складав і спускав нам до виконання, були недолугими, і це помічали всі. На полігоні ми стикалися з численними проб­лемами. Нам не вдавалося виконувати навчально-бойові завдання на належному рівні.

Одначе наші непереконливі показники результативності не змусили командира взводу змінити свій підхід. Коли ми провалювали виконання навчального завдання, він звинувачував інших. Жодного разу не визнав, що, можливо, його план навчань був недосконалий чи накази, які він віддавав на полі бою, були неправильними.

Озираючись назад, я розумію, що брак досвіду цей офіцер компенсував своєю роздутою само­впевненістю. Тоді я не здогадувався про це, просто не маючи досвіду розпізнавання в людях таких речей, але зараз очевидно, що йому вкрай бракувало хоч якоїсь скромності.

Мушу віддати належне старшому командирові загону і провідному петті-офіцеру. Ми, юні рядові військовослужбовці, бачили, яких значних зусиль вони докладали разом із сержантами і старшинами, щоб підбадьорити нас, напоумити, скерувати на правильну дорогу і навчити. Вони не шкодували часу, щоб пояснити нам секрети військової май­стерності й найдрібніші нюанси нашої роботи. Вони намагалися переконати пихатого командира загону приборкати свої амбіції й довірити їм хоч частину тактичних рішень.

На жаль, змінити його стиль керівництва їм не вдалося. Місяці минали за місяцями, а жодного поліпшення в його поведінці не спостерігалося. Урешті одного пізнього вечора напередодні складної навчально-бойової операції в пустелі нашому провідному петті-офіцеру, одному з найстарших у загоні, увірвався терпець. Він не дав згоди на план дій, розроблений командиром загону. Обговорення переросло в суперечку, а згодом і в запеклу сварку з криками на всю горлянку. Насамкінець командир загону кинувся на петті-офіцера і замахнувся кулаком. Ми всі миттю зірвалися на ноги й підскочили рознімати їх. То була кепська сцена.

Слід зазначити, що в підрозділах «морських котиків», де панує здорова атмосфера, відбувається чимало сутичок. Словесні перепалки часто виливаються в жартівливі кулачні бійки чи добродушний обмін легкими стусанами. Одначе тут конфлікт мав геть іншу природу. В цій ситуації не було жодної дружньої гри. Ба гірше, офіцер дозволив собі замахнутися на підлеглого.

Упродовж наступних кількох днів у загоні панував гнітючий настрій. Ми усвідомили, що маємо реальну проблему: наш командир надто самовпевнений і категорично не бажає дослухатися до будь-кого. Уже це було доволі кепсько. На додачу, тепер він спробував підняти руку на петті-офіцера. Така поведінка неприйнятна, і ми не збиралися толерувати її.

Тихі перемовляння щодо ситуації в загоні переросли в гучні ремствування, і наші розрізнені скарги злилися в організований протест. Ми вирішили, що маємо чинити опір.

Спершу провели кілька обговорень за зачиненими дверима серед рядових військовослужбовців. Тоді порадилися зі старшим командиром загону і провідним петті-офіцером. Зрештою дійшли до спільного рішення, що підемо до командира загону і заявимо, що не хочемо працювати під його керівництвом. Ми жадали позбавитися від нього. Це був заколот.

Я зовсім не маю наміру передавати куті меду і драматизувати ситуацію, проте, згідно з Єдиним кодексом військової юстиції США, зводом кримінально-правових норм, яких зобов’язані дотримуватися військовослужбовці: «Особу, яку визнано винною у спробі бунту, підбурювання до бунту або в несповіщенні про бунт чи підбурювання до нього, карають смертю». А саме це ми й робили — підіймали бунт проти нашого воєначальника. Звісно, імовірність того, що в умовах мирного часу ситуацію кваліфікуватимуть, як кримінальний заколот і нас судитиме військовий трибунал, дорівнювала нулю, проте, коли контрактні військовослужбовці усім особовим складом вимагають звільнення свого командира — це однозначно надзвичайний випадок.

Кілька днів по тому ми повернулися з бойових навчань у пустелі в розташування загону. Наш старший командир поговорив із головним майстер чифом і ще кількома офіцерами з вищого керівниц­тва Першого батальйону та пояснив їм ситуацію. Також він влаштував нам зустріч із командиром батальйону.

Він був високоавторитетним керівником і мав заслужену повагу серед колег. Невимушений і простий у спілкуванні, харизматичний лідер, він до того ж іще на початку кар’єри зажив слави несхибного оператора тактичної обстановки — рідкісне реноме для вищого офіцера.

У призначений час наш загін повним особовим складом прибув до кабінету командира батальйону. Він запросив нас і попрохав кожного індивідуально пояснити ситуацію. Один за одним ми розповідали йому власні версії сутички, свідками якої стали того вечора, коли командир загону намагався вдарити нашого провідного петті-офіцера, і детально описували загальну атмосферу в колективі. Я сказав йому:

— Командир загону по-справжньому не дослухається ні до кого. І не терпить навіть найменшої критики.

Командир батальйону уважно слухав. Мені здалося, що він внутрішньо згоджується з нами і стоїть на нашому боці барикади, проте, коли висловився останній із бійців загону, командир обвів поглядом нашу шеренгу й мовив:

— Послухайте, хлопці. Я вловив, що ситуація, мабуть, не ідеальна. Скидається на те, що у вас виникли певні особистісні конфлікти. Одначе я тут бачу також усі ознаки заколоту. А ми не допускаємо жодних заколотів у військово-морських силах. Тож негайно припиніть цю смуту. Повертайтеся до казарми. Візьміться ліпше до роботи. І добряче проаналізуйте свою поведінку. Зрозуміло?

— Так, сер, — дружно гримнули ми.

Це мало сенс. Ми виклали начистоту все, що мали на думці, але нам наказали повернутись у стрій. Ми підкорилися. Бо мали стільки поваги до командира батальйону, що нам навіть на думку не спадало брати під сумнів те, що він сказав. Він звелів змиритися, і ми змирилися. Повернулися до казарми й узялися до роботи.

Командир батальйону в зародку придушив наш бунт. Він учинив правильно; заколоти не припустимі у військово-морських силах, і потурати організації одного з них у своєму батальйоні було би злочином з його боку.

Утім, як виявилося, терпіти кепського командира загону він теж не збирався. Упродовж наступних кількох днів командир батальйону провів нараду з головним майстер чифом, іще раз детально обговорив ситуацію зі старшим командиром загону, ретельно проаналізував промахи керівництва командира загону під час виконання навчально-бойових місій, а тоді викликав його до кабінету головного майстер чифа і на підставі результатів цього аналізу звільнив його від обов’язків командира. Тепер це був не військовий переворот, не заколот, а рішення вищого командування. Командира загону усунули з посади і звільнили з Першого батальйону «морських котиків».

Уже тільки це на початку служби могло би стати для мене чудовим уроком з лідерства: зарозумілість, надмірна самовпевненість і зловживання владою — недієві. Одначе не впевнений, чи я одразу затямив би цей урок, якби не те, що сталося далі.

Після того звільнення нам призначили нового командира загону, який був цілковитою протилежністю свого попередника. Про нього чував кожен без винятку боєць спецпідрозділів «морських котиків». Він був знаний під псевдонімом, що складався з його справжніх ініціалів, проте за правилами фонетичного алфавіту**: Дельта Чарлі.

Дельта Чарлі мав неймовірну репутацію вояка й офіцера. Він розпочав військову кар’єру рядовим солдатом і дослужився до звання старшого чиф-петті офіцера, другого за військовою ієрархією унтер-офіцерського рангу у військово-морських силах, лише на щабель нижчого за звання майстер чиф-петті офіцера. Тоді йому присвоїли офіцерське звання і призначили на командну посаду. Упродовж років служби він засвоїв усі спеціальності, які лишень існують у батальйонах «морських котиків». Спершу він служив у загоні бойових плавців-підривників, ще до того, як після реорганізації ВМС загін розформували й перевели до складу спецпідрозділу «морських котиків». А згодом у батальйоні «морських котиків» під командуванням легендарного Річарда Марчінко*** став справжнім морським вовком. За час служби йому довелося бути також оператором бойових катерів Сил спеціальних операцій ВМС, інструктором програми БПБВП і навіть бійцем Групи доставки «морських котиків» на міні-субмаринах Командування спеціальних операцій ВМС.

На додачу до цього видатного послужного списку він мав за плечима солідний бойовий досвід. Дельта Чарлі брав участь у військовій операції з уторгнення у Гренаду в складі групи, перед якою поставили завдання захопити контроль над головною радіощоглою країни. Нам не надто багато було відомо про ту місію, проте ми добре знали одну річ: вона була реальною, а жоден із нас на той час ще не випробував себе в умовах справжніх бойових дій.

Почувши, що командиром нашого загону призначають Дельта Чарлі, я зрадів і водночас занепокоївся. Як «ас однієї висадки» я, звісно, мав підстави вважати, що вже набув певних знань і вмінь, проте їх навіть близько не можна було порівняти з тим, що знав і вмів «морський котик» на кшталт Дельта Чарлі, який мав неосяжно більший досвід за будь-кого з бійців моєї команди. Я також здавав собі справу з того, що цього славного ветерана призначили командувати нашим загоном, щоб приструнити нас, щоб він прибрав до рук і поставив на місце групу жовторотих бунтарів. Отже, виснував я, після заколоту нас очікує жорсткий стиль управління і суворий контроль. І приготувався приймати удари.

А тоді я вперше побачив Дельта Чарлі. Він виявився геть не таким, яким я науявляв. Меншим на зріст, ледь вищим за метр сімдесят, і доволі сухорлявим, як на спецназівця, — на око важив приблизно сімдесят п’ять кілограмів.

У його манері триматися відчувалася невимушена розкутість. Легка приязна посмішка майже не сходила з вольового обличчя. Він завше здавався напрочуд спокійним. Уперше звертаючись до нас, новопризначений командир сказав:

— Я з нетерпінням чекаю співпраці з кожним із вас.

Ці слова були першим індикатором того, яким типом лідера стане Дельта Чарлі. Ледь вловимим, не очевидним індикатором, проте я звернув увагу на підтекст. Він не сказав: «Віднині я керуватиму вами» чи «Я радий взяти на себе командування вашим загоном», чи «Я збираюся запровадити сувору дисципліну», чи навіть щось на кшталт «Вважаю за честь стати вашим командиром». Натомість він підкреслив, що очікує співпраці з нами всіма — він ужив слово, яке різко контрастувало з тим, що ми чули від попереднього командира загону, який завжди в розмові відділяв себе від нас. Так, Дельта Чарлі був іншим; наш новий командир одразу зафіксував, що він не над нами і не окремо від нас, що він — один із нас.

Проте відмінність між Дельта Чарлі та його попередником на тому не закінчувалася. Ці двоє були діаметрально протилежними особистостями практично у всіх аспектах, і тут мені теж пощастило, бо контраст між двома командирами виявився таким разючим, що справив на мене потужне враження, залишив невитравний слід у пам’яті та вплинув на всю мою подальшу діяльність у іпостасі лідера.

Однією з найбільших відмінностей між ними було те, що Дельта Чарлі мав за плечима величезний досвід бойової служби, а колишній командир загону — майже ніякого, як і його підлеглі-новачки. Знаючи про колосальний багаж знань і вмінь Дельта Чарлі, я очікував, що він до найменших дрібниць указуватиме нам, що і як робити. Зрештою, саме так чинив колишній командир загону, попри відсутність у нього досвіду і знань. Для кожного завдання він завше мав напоготові складений ним одноосібно план, розказував нам, як він хоче, щоб ми його здійснювали, і вимагав від нас ретельного виконання його наказів, вважаючи себе неперевершеним тактиком.

Тож, як і решта військовослужбовців нашого загону, мене приголомшило те, що Дельта Чарлі не роздавав накази на всі боки без розбору. Він не спускав нам до виконання свої плани на кожне завдання. Він не казав нам, як ми маємо діяти, не програмував кожен наш крок. Він запровадив класичне децентралізоване командування: формулював завдання і пропонував нам висловити своє бачення можливих альтернатив його здійснення. І, кажучи «нам», я маю на увазі не лише військовослужбовців командного складу, а й рядових, наймолодших за званням і терміном служби членів загону. Він кликав мене і кількох інших новачків та говорив:

— От наша місія на сьогодні. Порадьтеся між собою, в який спосіб, на вашу думку, ми можемо найефективніше виконати її та повідомте мені.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.