Все те незриме світло ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2023

ISBN 978-617-15-0490-5 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:

Doerr A. All the Light We Cannot See : A Novel / Anthony Doerr. — New York : Scribner, 2014. — 448 р.

Переклад з англійськоїОлександри Гординчук

Дорр Е.

Д69 Все те незриме світло : роман / Ентоні Дорр ; перекл. з англ. О. Гординчук. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023. — 400 с.

ISBN 978-617-15-0392-2

ISBN 978-1-4767-4658-6 (англ.)

У життя мільйонів людей вдирається Друга світова війна, трощачи те, що здавалося міцним, і поєднуючи непоєднуване. В охопленому війною французькому містечку Сен-Мало зустрілися французька дівчинка Марі-Лор та німецький хлопець Вернер Пфенніг. Вони обоє сліпі: вона втратила зір іще дитиною, а він засліплений німецькою пропагандою. Але, здається, сама доля все життя вела їх назустріч одне одному, щоб вони побачили незриме світло, яке здатне перемогти безоку пітьму.

УДК 821.111(73)

© Anthony Doerr, 2014

© Jacket photograph by Manuel Clauzier, обкладинка

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», виданняукраїнською мовою, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб СімейногоДозвілля»,переклад, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2023

Усерпні 1944 року древня фортеця Сен-Мало, найблискучіша ­прикраса Смарагдового узбережжя французької провінції Бретань, була майже цілком знищена пожежею… Із 865 будівель, оточених мурами, вистояли лише 182, та й ті зазнали різних руйнувань.

Філіп Бек

Ми не змогли б прийти до влади чи користуватися нею так,

Нульовий розділ. 7 серпня 1944 року

Листівки

Смерком вони сиплються з неба. Перелітають через фортечні мури, перекидаються через дахи, пурхають у западини між будинками. Цілі вулиці вкриті вихорами листівок, сяйливо білих на тлі бруківки. «Термінове повідомлення жителям міста! — написано на них. — Негайно виходьте на відкриту місцевість».

Зростає приплив. Висить маленький жовтий серпик місяця. На дахах приморських готелів зі східного боку і в садах за ними шість підрозділів американської артилерії закладають запальні набої в жерла бомбометів.

Бомбардувальники

Вони летять через Ла-Манш опівночі. Їх дванадцять, і вони названі на честь пісень: «Зоряний пил», «Штормова погода», «У доброму гуморі» й «Озброєна крихітка»1. Море переливається далеко внизу, вкрите незліченними гребенями пінявих хвиль. Уже скоро навігаційні прилади розпізнають низькі, освічені місяцем, брили островів, вишикуваних уздовж горизонту.

Франція.

Потріскують перемовні пристрої. Помалу, ледь не ліниво, бомбардувальники скидають висоту. Вузькі смужки червоного світла тягнуться від зеніток угору й униз узбережжям. З’являються темні розбиті кораблі, ­затоплені або розтрощені, один без носа, інший, догораючи, мерехтить. На найвіддаленішому острові охоплені панікою вівці бігають зиґзаґами поміж каменів.

У кабіні кожного літака бомбардир вглядається в приціл і рахує до двадцяти. Чотири, п’ять, шість, сім… Бомбардирам місто-фортеця на все ближчому гранітному виступі скидається на бридкий зуб, на щось чорне й небезпечне, на останній нарив, який треба розтяти.

Дівчина

У закутку міста, у високому й вузькому будинку номер чотири по рю Воборель, на останньому, шостому поверсі незряча шістнадцятирічна дів­чина на ім’я Марі-Лор Леблан стоїть на колінах біля низького столика, повністю зайнятого моделлю. Це мініатюра міста, у якому вона тепер живе, що складається з пропорційно зменшених копій сотень будинків, магазинів і готелів, оточених мурами. Ось церква з продірявленою гострою верхівкою, й огрядний старий Шато де Сан-Мало, і ряди приморських садиб, усипаних димарями. Граційна дерев’яна пристань дугою вигинається від пляжу, що зветься Пляж дю Моль; елегантний, укритий сітчастим візерунком портик накриває ринок морепродуктів; дрібні лавки, найменші з яких розміром як яблучні зернятка, поцяткували крихітні майдани.

Марі-Лор проводить кінчиками пальців уздовж сантиметрових перил, що увінчують фортечні мури, описуючи нерівну зірку по периметру моделі. Знаходить просвіт згори на стінах, звідки чотири церемоніальні гармати направлені на море.

— Бастьйон д’ля Олянд, — шепоче вона, і її пальці спускаються крихітними сходами. — Рю де Кордьє. Рю Жак Картьє.

У кутку кімнати стоять два поцинковані відра, у яких по вінця води. «Наповнюй їх, — казав їй двоюрідний дідусь, — коли можеш. І ванну на третьому поверсі. Хіба знаєш, коли знову вимкнуть воду».

Її пальці повертаються до церковного шпиля, а далі на південь, до Дінанських воріт. Увесь вечір вона проводила пальцями по моделі, чекаючи свого двоюрідного дідуся Етьєна, господаря цього будинку, що пішов із дому минулої ночі, доки вона спала, й ще не повернувся. І тепер знову ніч, годинник зробив ще один оберт, у всьому кварталі тихо, і їй не спиться.

Вона чує бомбардувальники за п’ять кілометрів. Усе гучніший шум, схожий на радіоперешкоди. Або гул усередині мушлі.

Коли вона відчиняє вікно в спальні, рев літаків гучнішає. Більше цієї жахливо тихої ночі не чути нічого: ні двигунів, ні голосів, ні брязкоту. Ні сирен. Ні стукоту кроків по бруківці. Не чути навіть чайок. Лиш високий приплив нахльостує на підвалини міських стін унизу, за шість поверхів і квартал від неї.

І ще щось.

Щось м’яко ляпотить, дуже близько. Вона прочиняє ліву віконницю й проводить пальцями по перекладині правої. Там застряг аркуш паперу.

Вона підносить його до носа. Аркуш пахне свіжим чорнилом. Може, бензином. Папір ще хрусткий, недовго пробув надворі.

Марі-Лор вагається біля вікна, стоячи в самих панчохах, у неї за спиною її спальня, мушлі, розкладені на комоді, камінчики вздовж плінтуса. Її ціпок стоїть у кутку, товстий роман шрифтом Брайля чекає на ліжку сторінками вниз. Гул літаків наростає.

Юнак

За п’ять вулиць на північ світловолосий вісімнадцятирічний німецький солдат на ім’я Вернер Пфенніг прокидається під слабкий уривчастий гул,трохи гучніший за дзижчання. Ніби десь віддалік мухи б’ються об шибку.

Де це він? Солодкий, трохи хімічний запах рушничної оливи, необроб­леного дерева від недавно збитих ящиків для набоїв; нафталіновий запах старих покривал — він у готелі. Точно.L’hôtel des Abeilles, «Бджолиний готель».

Ще ніч. Ще рано.

Від моря долинають свист і гуркіт; вогонь зенітної артилерії наростає.

Капрал протиповітряних сил поспішає в бік сходів.

— Спускайся в підвал, — гукає він через плече, і Вернер вмикає свій польовий ліхтар, згортає ковдру в наплічник і вибігає в коридор.

Не так давно «Бджолиний готель» був приємною місциною з яскраво-­блакитними віконницями на фасаді, устрицями на льоду з власного кафе й офіціантами-бретонцями в краватках-метеликах, що натирали склянки за шинквасом. Він пропонував двадцять один номер із морськими краєвидами й комин у вестибюлі завбільшки з вантажівку. Парижани, що приїжджали сюди на вихідні, пили тут аперитиви, а до них — заїжджі посланці республіки: міністри й віцеміністри, абати й адмірали, а за кілька століть до них — обвітрені корсари: вбивці, грабіжники, маро­дери, моряки.

А до цього, перш ніж тут облаштували готель, цілих п’ять століть ­тому, цей будинок належав капітанові капера, який покинув морський розбій і став вивчати бджіл на пасовиськах за Сен-Мало, нашкрябуючи записи в блокнотах і смакуючи медом просто зі стільників. Горішні одвірки й досі прикрашають дубові гребені з вирізьбленими джмелями; укритий плющем фонтан у внутрішньому дворику має форму вулика. Вернерові особливо подобаються п’ять вицвілих фресок на стелях найбільших горішніх кімнат, де бджоли завбільшки з дітей ширяють на тлі блакитних задників — великі ледачі трутні й трударі з прозорими крилами; де мало не триметрова багатоока бджолина матка з золотавим пухнатим черевцем звивається на стелі над шестикутною ванною.

За останні чотири тижні готель перетворився на фортецю. Солдати підрозділу австрійських протиповітряних сил забили кожне вікно, перевернули кожне ліжко. Вони укріпили вхід, заставили сходові майданчики дерев’яними ящиками з артилерійськими набоями. На четвертому поверсі готелю, де кімнати із зимовими садами й французькими балконами виходять просто на фортечні мури, поселилася стара швидкісна зенітна гармата під назвою «Вісім-вісім», здатна вистрелювати майже десятикілограмові набої на чотирнадцять із гаком кілометрів.

«Її величність», так австрійці називають свою гармату. Впродовж останнього тижня вони доглядали за нею, як робочі бджоли за маткою. Залили в неї оливи, перефарбували її дуло, змастили її колеса та поскладали до ніг мішки з піском, мов дари.

Велична «Вісім-вісім», смертельно небезпечна монархиня, що мала б захищати їх усіх.

Вернер на сходовому майданчику, на півдорозі до першого поверху, коли «Вісім-вісім» вистрелює двічі поспіль. Це вперше він почув постріл із гармати зблизька — звук такий, наче відірвало горішню частину готелю. Вернер зашпортується й затуляє долонями вуха. Вібрація прокочується стінами донизу, до фундаменту, а тоді знову вгору.

Він чує, як австрійці двома поверхами вище підповзають до гармати, перезаряджають її, а тоді все віддаленіші різкі звуки обох набоїв, як ті просвистують у повітрі над океаном, уже за три з гаком кілометри від них. Один із солдатів співає, усвідомлює він. Або ж, мабуть, навіть не один. Може, вони всі співають. Восьмеро військових із Люфтваффе, жоден із яких не проживе й години, співають своїй монархині любовну пісню.

Вернер поспішає через вестибюль за променем зі свого польового ліхтаря. Гармата вистрілює втретє, й десь близько розбивається скло, й потоки сажі з гуркотом ллються димарем, а стіни готелю бринять, мов ударений дзвін. Вернер непокоїться, що звук виб’є йому зуби.

Він відчиняє двері в підвал і завмирає на мить, йому паморочиться в голові.

— Оце й усе? — питає він. — Вони й справді наступають?

Але хто йому відповість?

Сен-Мало

У будинках обабіч вулиць останні неевакуйовані містяни прокидаються, стогнуть, зітхають. Старі діви, повії, чоловіки за шістдесят. Маруди, колабораціоністи, скептики, пияки. Черниці різних орденів. Бідняки. Уперті. Сліпі.

Хтось поспішає до протибомбових сховищ. Хтось каже собі, що це просто навчальна тривога. Хтось затримується захопити ковдру, молитовник чи колоду гральних карт.

Бої почалися два місяці тому. Шербур звільнили, Кан звільнили, Ренн теж. Половина західної Франції звільнена. На сході совіти відбили Мінськ; польська Армія Крайова бунтує у Варшаві; кілька газет осміліли аж до припущення, що настав переломний момент.

Але не тут. Не в цій останній цитаделі на краю континенту, не в цьому останньому німецькому опорному пункті на бретонському узбережжі.

Тут, перешіптуються люди, німці відновили два кілометри підземних коридорів під середньовічними стінами; тут збудували нові системи оборони, нові трубопроводи, нові шляхи для відступу, підземні комплекси гідної подиву складності. Під напівострівним фортом Ла Сіте, через річку від старого міста, є кімнати з перев’язувальними матеріалами, кімнати з амуніцією, навіть підземний госпіталь, принаймні так кажуть. Там провітрюване приміщення, є цистерна для води на двісті тисяч літрів і прямий зв’язок із Берліном. Там вогнеметні міни-пастки, доти з перископічними прицілами; німці наскладали досить боєприпасів, щоб вистрілювати набої в море весь день, щодня, цілий рік.

Тут, шепочуть вони, з тисяча німців, готових загинути. Або п’ять тисяч. А то й більше.

Сен-Мало. Вода оточує місто з чотирьох боків. Його зв’язок із рештою Франції щонайтонший: дамба, міст, піщана коса. Ми насамперед малонці, кажуть жителі Сен-Мало. Потім — бретонці. Французи — якщо на це ще лишається місце.

При світлі зливи граніт виблискує синім. За найвищих припливів море прокрадається аж у підвали середмістя. За найнижчих відпливів порослі мушлями краї тисяч уламків кораблів стирчать над водою.

За три тисячоліття цей невеликий мис бачив багато облог.

Але такої — ніколи.

Бабуся притискає верескливого малюка до грудей. За кілометр від неї, за районом Сен-Серван, пияк, помочившись на вулиці, знімає з огорожі листок паперу. «Термінове повідомлення жителям міста! — написано на ньому. — Негайно виходьте на відкриту місцевість».

На островах виблискують вогнем зенітки, великі німецькі гармати в старому місті знову зі свистом випускають залп, а триста вісімдесят французів, ув’язнених в острівному форті Насьональ, за чверть милі від берега збиваються докупи в залитому місячним світлом дворику й дивляться на небо.

Після чотирьох років облоги що принесе їм ревіння все ближчих бомбардувальників? Порятунок? Загибель?

Ляскіт рушничних пострілів. Барабанний стукіт зеніток. Десяток голубів, що всілися на церковному шпилі, прямовисно шугають донизу й роблять коло над морем.

Будинок номер чотири

по рю Воборель

Марі-Лор Леблан одним-одна стоїть у своїй кімнаті, нюхаючи листівку, яку не може прочитати. Виють сирени. Вона зачиняє віконниці й замикає вікно на клямку. Щомиті літаки наближаються; кожна секунда — це втрачена секунда. Їй треба було б бігцем спускатися. Їй треба було б дістатися до кутка в кухні, звідки маленький люк веде в погріб, повен пилу, поточених мишами килимів і старезних валіз, яких давно ніхто не відчиняв.

Натомість вона повертається до столу в ногах ліжка й стає на коліна поряд із моделлю міста.

Знову її пальці знаходять фортечні мури, Бастьйон д’ля Олянд, маленькі сходи, що ведуть униз. У цьому вікні, отут, у справжньому місті, якась пані вибиває килими щосуботи. Із цього ось вікна одного разу хлопчик крикнув: «Дивися під ноги, ти що, сліпа?»

Віконне скло дрижить у рамах. Зенітки випускають ще один залп. Земля ще трішечки прокручується навколо своєї осі.

Під її пальцями мініатюрна рю д’Естре перетинається з мініатюрною рю Воборель. Її пальці звертають направо, ковзають дверними прорізами. Перший, другий, третій. Четвертий. Скільки разів вона це вже робила?

Номер чотири — високий, схожий на занехаяне пташине гніздо ­будинок її двоюрідного дідуся Етьєна. Будинок, у якому вона прожила чотири роки. У якому, на шостому поверсі, вона сама-одна стоїть на колінах, а дванадцять американських бомбардувальників із ревом летять у її бік.

Вона натискає на крихітні вхідні двері, спрацьовує прихована засувка, і маленький будиночок відділяється від моделі. Він завбільшки з пачку сигарет її батька.

Тепер бомбардувальники так близько, що підлога під її коліньми починає пульсувати. У коридорі дзвенять кришталеві підвіски на люстрі над сходами. Марі-Лор повертає димаря на мініатюрному будиночку на дев’яносто градусів. А тоді забирає три дерев’яні планочки, які слугують йому за дах, і перевертає його.

Їй на долоню падає камінь.

Він холодний. Завбільшки з голубине яйце. Формою схожий на краплю.

Марі-Лор затискає крихітний будинок в одній долоні, а камінь — в іншій. Кімнатка здається хисткою, ненадійною, наче гігантські пальці ось-ось проламають її стіни.

— Papa2? — шепоче вона.

Підвал

Під вестибюлем «Бджолиного готелю» — корсарів підвал, вирубаний у фундаменті. Позаду ящиків, шаф і панелей для інструментів стіни з голого граніту. Стелю підпирають три обтесані вручну масивні балки, яких кіньми приволокли з древнього бретонського лісу й поставили на місце кілька століть тому.

Через єдину електричну лампочку все залите хиткою тінню.

Вернер Пфенніг сидить на розкладному стільці за верстаком, перевіряє рівень зарядженості батареї й одягає навушники. Його радіо — двонаправлений приймач-передавач, обшитий сталлю, з антеною завдовжки півтора метра. Він дає Вернерові змогу зв’язуватися з відповідним приймачем угорі, з двома іншими зенітними батареями в стінах міста і з підземним штабом військ гарнізону по той бік ріки.

Нагріваючись, приймач гуде. Коригувальник вогню читає координати в мікрофон, а артилерист їх повторює. Вернер тре очі. За ним повно конфіскованих скарбів, аж до стелі: скручені гобелени, старовинні підлогові годинники, гардероби, велетенські пейзажі, помережані дрібними тріщинками. На полиці навпроти Вернера стоять вісім чи дев’ять гіпсових голів, про призначення яких він не може здогадатися.

Дебелий фельдфебель Франк Фолькгаймер спускається вузькими дерев’яними сходами й нахиляє голову під балками. Він лагідно всміхається Вернерові, сідає на стілець із високою спинкою, оббитий золотавим шовком, і кладе на коліна рушницю, що тепер здається заледве більшою за диригентську паличку.

— Почалося? — питає Вернер.

Фолькгаймер киває. Він вимикає свого польового ліхтаря і змахує дивовижно витонченими віями в напівтемряві.

— Довго це триватиме?

— Недовго. Тут ми в безпеці.

Інженер Бернд приходить останній. Він дрібний, косоокий, із безбарвним волоссям. Бернд зачиняє за собою двері в підвал, замикає їх на засув і сідає посередині дерев’яних сходів із похмурим виразом на облич­чі, від страху чи хоробрості — важко сказати.

Тепер, коли двері зачинені, гудіння сирен м’якшає. Над ними мерехтить підвальна лампочка.

«Вода, — згадує Вернер. — Я забув воду».

Із віддаленого кута міста долинають вибухи зенітної батареї, а тоді «Вісім-вісім» нагорі знову стріляє, гучна, смертельна, й Вернер слухає, як набої зі свистом злітають у повітря. Водоспади пилу ллються зі стелі. У навушниках Вернер чує, як австрійці нагорі досі співають.

…auf d’Wulda, auf d’Wulda, da scheint d’Sunn a so gulda…3

Фолькгаймер сонно шкрябає пляму на штанах. Бернд гріє подихом складені човником руки. Приймач із тріском повідомляє швидкість вітру, тиск повітря, траєкторії. Вернер згадує дім: фрау Елену, що, нахилившись над його маленькими черевичками, зав’язує кожну шнурівку на подвійний бантик. Зірки, що пропливали повз його вікно. Свою молодшу сестру, Юту, з клаптиковою ковдрою на плечах і навушником від радіо в лівому вусі.

Чотирма поверхами вище австрійці закладають ще один набій у димливий гузівник гармати «Вісім-вісім», удруге перевіряють кут горизонтальної наводки і затуляють вуха, коли гармата вистрелює, але тут, унизу, Вернер чує тільки радіоголоси свого дитинства. Богиня історії дивилася вниз на Землю. Очищення можна досягнути лише через найгарячіший вогонь. Він бачить ліс сухих соняхів. Він бачить зграю чорних шпаків, що розлітаються з дерева.

Бомбова злива

Сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять. Ось під прицілами мчить море. А тепер — верхівки дахів. Двоє менших літаків утворюють димовий коридор, головний бомбардувальник відкриває вогонь, одинадцять інших беруть із нього приклад. Бомби падають навскіс, літаки миттю здіймаються.

Небо знизу заплямовується темними бризками. Двоюрідний дідусь Марі-Лор, замкнений із кількома сотнями інших за воротами форту Насьональ, за пів кілометра від берега, примружується й думає: «Сарана», і з його пам’яті, з якоїсь укритої павутиною години в парафіяльній школі, виринає притча зі Старого Заповіту: «Немає царя в сарани, але вся вона в строї бойовім виходить»4.

Диявольський рій. Квасоля з перекинутого мішка. Сотня розірваних чоток. Тисячі метафор, але їх усіх не досить: сорок бомб на літак, разом чотириста вісімдесят, тридцять три тонни вибухівки.

Лавина сходить на місто. Буревій. Чайні чашки зсовуються на полиці. Картини зіслизають із гвіздків. За чверть секунди сирен уже не чути. Нічого не чути. Гул стає такий гучний, що можуть лопнути слухові перетинки.

Зенітні гармати випускають останні набої. Дванадцять бомбардувальників, неушкоджені, повертаються в синю ніч.

На шостому поверсі будинку номер чотири по рю Воборель Марі-Лор залізає під ліжко й притискає до грудей камінь та маленьку модель будинку.

У підвалі під «Бджолиним готелем» гасне єдина лампочка.

Розділ 1. 1934 рік

Національний музей природничої історії

Марі-Лор Леблан — шестирічна парижанка, височенька, веснянкувата, і має слабкий зір, що швидко псується. Батько відправляє її на дитячу екскурсію музеєм, у якому працює. Гід — старенький горбань, сам ледь вищий за дитину. Щоб привернути увагу, він стукає кінчиком ціпка по підлозі, а тоді веде десяток своїх опіканців через сади у виставкові зали.

Діти споглядають, як техніки блоками підіймають стегнову кістку дино­завра. У комірчині дивляться на опудало жирафа, у якого на спині зносилися шматки шкури. Зазирають у шафу опудальника, шухляди якої повні пір’я, кігтів і скляних очей; гортають двохсотлітній альбом із гербарієм, прикрашений орхідеями, роменом і травами.

Урешті вони підіймаються шістнадцятьма сходинками в залу мінералогії. Гід показує їм агат із Бразилії, фіолетовий аметист і метеорит на підставці, старий, каже він, як сама Сонячна система. А тоді ключем веде їх униз двома крученими сходовими маршами й уздовж кількох коридорів і зупиняється перед залізними дверима з єдиною замковою щілиною.

— Кінець екскурсії, — оголошує він.

— Але що ж там? — питає одна з дівчаток.

— За цими дверима ще одні замкнені двері, трохи менші.

— А що за ними?

— Треті замкнені двері, ще менші.

— А за ними?

— Четверті двері, а тоді п’яті і так далі, до тринадцятих, невеличких замкнених дверей, не більших за черевик.

Діти нахиляються вперед.

— А за ними?

— А за тринадцятими дверима, — гід змахує неймовірно зморшкуватою рукою, — «Море полум’я».

Діти зацікавлено топчуться на місці.

— Та годі. Хіба ви ніколи не чули про «Море полум’я»?

Діти хитають головами. Марі-Лор мружиться, дивлячись на голі лампочки, що висять уздовж стелі щокілька метрів; вона навколо кожної з них бачить ореол веселкових кольорів.

Ціпок повисає в гіда на зап’ясті, він потирає долоні.

— Це довга історія. Розказати вам?

Діти кивають.

Він прокашлюється.

— Кілька століть тому, у місці, яке тепер називається Борнео, один принц підняв із висохлого річища синій камінь, бо той йому сподобався. Але дорогою назад до палацу на принца напали люди на конях і загнали ножа йому в серце.

— Ножа в серце?

— Правда?

— Цитьте! — каже хлопчик.

— Злодії вкрали його персні, його коня, усе його майно. Але через те, що синій камінець був затиснутий у долоні, вони його не побачили. Смертельно пораненому принцові вдалося доповзти додому. Десять днів він лежав непритомний. А на десятий день, на здивування його доглядальниць, сів, розтиснув кулак і побачив камінь. Султанові лікарі сказали, що то було диво, що принц не мав би вижити після такої страшної рани. Доглядальниці говорили, що в каменя, певно, є цілюща сила. А султанові ювеліри повідомили ще дещо: вони ніколи не бачили такого великого необробленого діаманта. Їхній найталановитіший різьбяр шліфував його вісімдесят днів, а коли закінчив, камінь став яскраво-блакитний, блакитний, мов тропічні моря, але в центрі мав трохи червоного, ніби полум’я в краплі води. Султан наказав оздобити діамантом принцову корону, й розказували, що коли молодий принц сидів на троні й на нього падало сонце, то камінь сяяв так яскраво, що на нього неможливо було дивитися, здавалося, наче сам принц зникав серед світла.

— А ви певні, що це правда? — запитала дівчинка.

— Цить! — шикнув хлопчик.

— Камінь назвали «Море полум’я». Хтось вірив, що принц став божеством, що, доки в нього є цей камінь, його неможливо вбити. Але почало відбуватися дещо дивне: що довше принц носив свою корону, то більше його зраджувала удача. За місяць він утратив двох братів: один утонув, а іншого вкусила змія. За пів року його батько помер від хвороби. Та й до всього ще й султанові розвідники повідомили, що на сході збирається величезна армія. Принц зібрав разом батькових дорадників. Усі сказали, що він має готуватися до війни, всі, крім одного, священника, який переповів свій сон. У цьому сні богиня землі повідомила його, що зробила «Море полум’я» в подарунок своєму коханцеві, богові моря, й послала прикрасу йому річкою. Але коли річка висохла й принц узяв камінь, богиня розгнівилася. Вона прокляла діамант і кожного, хто ним володітиме.

Діти нахиляються вперед, а з ними й Марі-Лор.

— Прокляття було таке: володар каменя житиме вічно, але, доки триматиме його в себе, на всіх дорогих його серцю людей нескінченним дощем сипатимуться нещастя.

— Житиме вічно?

— Але якщо володар викине камінь у море, доставивши його тому, кому він призначений, богиня зніме прокляття. Отож принц, тепер уже султан, думав три дні й три ночі й урешті вирішив залишити камінь у себе. Камінь урятував його життя, він думав, що той робив його незнищенним. Він наказав відрізати священникові язика.

— Ой! — вигукнув найменший хлопчик.

— Оце він дарма, — сказала найвища дівчинка.

— Прийшли загарбники, — продовжив доглядач, — і зруйнували палац, убили всіх, кого знайшли, а принца ніхто ніколи більше не бачив, і за двісті років ніхто більше нічого про «Море полум’я» не чув. Хтось казав, що діамант порізали на багато менших каменів, хтось — що він досі в принца, а принц тепер у Японії чи Персії, що він скромний фермер, який, здається, не старішає.

Отож камінь випав з історії. Допоки одного дня, коли французькому торгівцеві коштовностями, під час його подорожі на голкондські шахти, що в Індії, не показали величезного діаманта у формі груші. Сто тридцять три карати. Майже ідеальна прозорість. Великий, як голубине яйце, писав він, і блакитний, як море, але із язиком полум’я всередині. Він відлив копію каменя й відправив її схибленому на коштовностях герцогові в Лотарингію, попередивши того про чутки щодо прокляття. Але герцогові страшенно захотілося того каменя. Отож торговець привіз його у Європу, і герцог приладнав камінь до головки свого ціпка й носив ­його скрізь із собою.

— Ой-ой.

— За місяць герцогиню спіткала хвороба горла. Двоє їхніх улюблених слуг упали з даху й зламали шиї. А тоді загинув герцогів єдиний син. Нещастя сталося, коли той катався на коні. Хоча всі казали, що сам герцог ще ніколи не мав такого доброго вигляду, він став боятися виходити з дому, приймати відвідувачів. Урешті він так повірив у те, що його камінь був тим самим проклятим «Морем полум’я», що попросив короля заховати його у своєму музеї, за умови, що камінь замкнуть у спеціальному склепі й той склеп не відчинятимуть двісті років.

— І?..

— І минуло сто дев’яносто шість років.

Якусь хвилю діти мовчать. Кілька починають рахувати на пальцях. А тоді всі як один здіймають руки.

— А нам можна подивитися?

— Ні.

— Навіть не можна відчинити перші двері?

— Ні.

— А ви його бачили?

— Не бачив.

— Тоді звідки вам знати, що він справді там?

— Треба вірити історії.

— А скільки він коштує, мосьє? За нього можна купити Ейфелеву вежу?

— За такий великий і рідкісний діамант, цілком імовірно, можна купити п’ять Ейфелевих веж.

Діти зойкають.

— А всі ці двері тут — щоб захищати діамант від злодіїв?

— Можливо, — відповідає гід і підморгує, — вони для того, щоб утримувати прокляття всередині.

Діти замовкають. Двоє чи троє роблять крок назад.

Марі-Лор знімає окуляри, і світ втрачає форму.

— А чому б, — цікавиться вона, — просто не взяти діаманта і не викинути його в море?

Доглядач музею дивиться на неї. Інші діти витріщаються.

— Коли востаннє, — зауважує один зі старших хлопчиків, — ти бачила, щоб у море викидали п’ять Ейфелевих веж?

Лунає сміх. Марі-Лор хмуриться. Це ж просто залізні двері з мідною щілиною для ключа.

Екскурсія закінчується, діти розбігаються, й Марі-Лор повертається до свого батька у Велику залу. Він поправляє окуляри в неї на носі й витягає листок із її волосся.

— Добре розважилася, ma chérie5?

Маленький брунатний хатній горобчик злітає з балок і сідає на кахлі навпроти неї. Марі-Лор простягає розкриту долоню. Горобчик нахиляє голову, роздумуючи. А тоді летить геть.

За місяць вона зовсім втрачає зір.

Цольферайн

Вернер Пфенніг зростає за п’ятсот кілометрів на північний схід від Парижа, у німецькому місті, яке зветься Цольферайн — вугільновидобувному комплексі за Ессеном площею півтори тисячі гектарів. Це земля криці, земля антрациту, повна дірок земля. Димлять труби, локомотиви котяться туди-сюди естакадами, й голі дерева стоять на купах жужелиці, як скелети, що тягнуть руки з підземного світу.

Вернер і його молодша сестра, Юта, виховуються в дитбудинку, двоповерховому сиротинці з клінкерної цегли по Вікторія-штрасе, кімнати якого наповнені кашлем хворих дітей, плачем новонароджених і пошарпаними валізами, у яких дрімають останні речі померлих батьків: заштопані сукні, потемніле весільне столове приладдя, вицвілі фотографії татів, яких проковтнули шахти.

Вернерові найперші дитячі роки найголодніші. Перед воротами Цольферайна чоловіки б’ються за роботу, курячі яйця продають за два мільйони марок штука, ревматична лихоманка нападає на сиротинець, мов вовк. Немає ні масла, ні м’яса. Про фрукти залишається тільки згадувати. Деколи увечері, у найгірші місяці, все, чим директриса може нагодувати десяток сиріт, — це коржики з гірчиці й води.

Але семирічний Вернер, здається, цього не помічає. Він замалий для свого віку, має відстовбурчені вуха, говорить високим, милим голоском, і люди зупиняються подивитися на його біляве волосся — кольору снігу, молока, крейди. Кольору, якому бракує кольору. Щоранку він зашнуровує черевики, напихає під пальто газет, щоб захиститися від холоду, й вирушає досліджувати світ. Він ловить сніжинки, пуголовків, жаб, що впали в сплячку; випрошує хліб у пекаря, який не має кому його продати; часто з’являється на кухні зі свіжим молоком для малюків. Він і сам щось майструє: паперові коробки, простенькі літаки-біплани, іграшкові човни з кермом.

Щокілька днів він дивує директрису питанням, на яке в неї немає відповіді: «Чому на людей нападає гикавка, фрау Елено?»

Або: «Якщо Місяць такий великий, фрау Елено, то чому він на вигляд такий маленький?»

Або: «Фрау Елено, а бджола знає, що помре, якщо когось ужалить?»

Фрау Елена, монахиня-протестантка з Ельзасу, дітей любить більше за дисципліну. Вона співає французьких фольклорних пісень пискливим фальцетом, має слабкість до хересу й увесь час засинає на ходу. Деколи увечері вона дозволяє дітям не лягати спати допізна й розповідає їм історії французькою про своє дівоцтво в затишній місцині біля гір, про два метри снігу на дахах будинків, про вуличних глашатаїв і річечки, що парують на холоді, й притрушені інеєм виноградники — світ із різдвяної казки.

«А глухі чують своє серцебиття, фрау Елено?»

«А чому клей не пристає до пляшки зсередини, фрау Елено?»

Вона сміється. Скуйовджує Вернерове волосся, шепоче: «Тобі скажуть, що ти замалий, Вернере, що ти нізвідки, що тобі не варто мати великих мрій. Але я в тебе вірю. Я думаю, що тобі вдасться зробити щось велике». А тоді вона відсилає його до ліжечка, яке він сам собі вибрав, воно притиснуте до стіни під слуховим вікном на горищі.

Іноді вони з Ютою малюють. Сестра залізає на його ліжко, й разом вони лежать на животах і передають одне одному єдиного олівця. Юта, хоч і молодша на два роки, малює краще. Вона найбільше любить малювати Париж, місто, що бачила на одним-одній фотографії на заднику обкладинки котрогось із любовних романів у фрау Елени: мансардні дахи, імлисті житлові будинки, залізні ґратки далекої башти. Вона малює кручені білі хмарочоси, вигадливі мости, натовп біля річки.

Часом, після занять, Вернер возить свою молодшу сестру через вугільнодобувний комплекс у возику, який він зібрав із викинутих кимось зап­частин. Вони з грюкотом проходять довгими, вкритими гравієм вули­цями, повз хатинки біля шахт і палахкотючі бочки з відходами, повз безробітних шахтарів, що увесь день сидять на перекинутих ящиках, нерухомі, мов статуї. Одне колесо увесь час відпадає, і Вернер терпляче присідає біля нього, наново закручуючи гайки. Куди не глянь, навколо них працівники з другої зміни човгають на склади, доки з першої човгають додому, згорблені, голодні, із синіми носами й чорними обличчями, що під касками скидаються на черепи. «Добридень», — пищить Вернер, але шахтарі зазвичай тягнуться повз них, нічого не відповідаючи, певно, навіть не бачачи їх, прикипівши поглядом до порожньої породи. Економічний крах Німеччини світиться за їхніми спинами, мов суворі обриси фабрик.

Вернер і Юта просівають блискучі купи чорного пилу; вони вилізають на гори вкритої іржею техніки. Зривають ягоди ожини й голови кульбаб у полі. Іноді їм вдається знайти картопляні лушпайки або зелені хвостики моркви в контейнерах для відходів, в інші пообіддя — папір для малювання або старі тюбики з-під зубної пасти, з яких іще можна витиснути залишки, що висохнуть і стануть крейдою. Іноді Вернер довозить Юту аж до входу в шахту номер дев’ять, найбільшу з усіх шахт, повну шуму, шахту, що світиться, як грілка газової печі; п’ятиярус­на вугільна підойма вигинається над нею, хитаються троси, гупаютьмолоти, кричать чоловіки, ціла мапа складчастої й зморшкуватої індустрії простягається вдалину зусібіч. Діти дивляться, як вугільні вагонетки викочуються з-під землі й зі складів висипають шахтарі зі своїми судками для обіду в напрямку входу в ліфт, мов комахи на світляну пастку.

— Отам унизу, — шепоче Вернер сестрі, — отам загинув наш батько.

А коли опускається ніч, Вернер мовчки везе малу Юту через вузькі вулички Цольферайна — двоє дітей із волоссям кольору снігу в долині сажі, що везуть свої жалюгідні скарби в будинок на Вікторія-штрасе, три, де фрау Елена вдивляється вглиб вугільної печі, співаючи втомленим голосом французьку колискову, доки один малюк смикає зав’язки її фартуха, а інший реве в неї на руках.

Шафа для ключів

Уроджена катаракта. Двостороння. Невиліковна.

— Бачиш це? — питають лікарі. — А це бачиш?

Марі-Лор більше нічого не бачитиме все життя. Приміщення, що колись були їй знайомі, — чотирикімнатна квартира, у якій вона живе з батьком, маленький майданчик, обсаджений деревами, у кінці їхньої вулиці, — перетворилися на лабіринти, повні небезпек. Шафи завжди десь не там, де мають бути. Ванна кімната стала проваллям. Склянка водито надто близько, то надто далеко; її пальці завеликі, завжди завеликі.

Що таке сліпота? Там, де мала б бути стіна, її руки нічого не знаходять. Там, де нічого не мало б бути, ніжка столу вдаряє її по нозі. На вулицях гримотять автомобілі; у небі перешіптується листя; кров шелестить у вухах. На сходових майданчиках, на кухні, навіть поряд із її ліжком у дорослих голосах чути відчай.

— Бідолашне дитя.

— Бідолашний мосьє Леблан.

— Яке важке в нього життя! Батько загинув на війні, дружина померла при пологах. А тепер оце.

— Наче на них якесь прокляття.

— Гляньте на неї! Гляньте на нього!

— Відправив би її в притулок для інвалідів.

Ці місяці — місяці синців і печалі; кімнати хитаються, мов вітрильники, напіввідчинені двері б’ють Марі-Лор по обличчю. Її єдиний прихисток — у ліжку, натягнути ковдру до підборіддя, доки батько курить ще одну цигарку на стільці поряд із нею, обстругуючи якусь зі своїх крихітних моделей, маленький молоточок робить «стук-стук-стук», а квадратик шмерґелевого паперу створює ритмічний, заспокійливий скрегіт.

***

Відчай не триває довго. Марі-Лор ще дуже маленька, а її батько дуже терплячий. «Не буває, — запевняє він її, — такого явища, як прокляття. Бувають щасливі й нещасливі випадки. Щодня удача хилиться в той чи той бік. Але проклять не буває».

Шість ранків на тиждень він будить її удосвіта й одягає, доки вона тримає руки піднятими вгору. Панчохи, сукня, светр. Якщо є час, він заохочує її самостійно зав’язувати шнурівки на черевиках. Потім вони разом п’ють каву на кухні: гарячу, міцну, таку солодку, як їй хочеться.

О шостій сорок вона забирає свій білий ціпочок із кутка, береться пальцем за батьків ремінь ззаду і йде за ним до музею — чотири поверхи і шість кварталів.

Рівно о сьомій він відмикає вхід номер два. Усередині знайомі запахи: стрічок друкарської машинки, навоскованої підлоги, кам’яного пилу. Їхні кроки через Велику залу супроводжує знайоме відлуння. Він вітається з нічним охоронцем, а тоді з доглядачем музею, завжди ті самі слова з однаковими відповідями:

— Bonjour.

— Вonjour6.

Два повороти ліворуч, один праворуч. Дзвенять батькові ключі. Замок відмикається, відчиняються навстіж дверцята.

Усередині шафи, у шести засклених ящиках, на кілочках висять тисячі залізних ключів: заготовини й відмикачки, ключі з кільцем на кінці та пласкою ручкою, ключі від ліфта й ключі від шаф. Ключі завдовжки з руку Марі-Лор і коротші за її великий пальчик.

Батько Марі-Лор працює головним замкарем у Національному музеї природничої історії. За його підрахунками, у цілому музейному комплексі — в усіх лабораторіях, складах, чотирьох окремих державних музеях, зві­ринці, теплицях, десятку воріт і павільйонів, на акрах й акрах медичних і декоративних садів у Паризькому ботанічному саду — дванадцять тисяч замкíв. Ніхто з ним не сперечається, бо він знає про замки´ більше за всіх.

Увесь ранок він стоїть біля шафки для ключів і роздає їх працівникам музею: доглядачі за тваринами з’являються першими, офісні працівники прибувають похапцем близько восьмої, техніки, бібліотекарі й наукові асистенти натовпом приходять наступними, науковці — по одному, останніми. Кожен ключ має свій номер і кольоровий ярлик. Кожен працівник, від доглядачів музею до директора, повинен увесь час мати свої ключі при собі. Нікому не дозволено виносити ключі або залишати їх на столі. Все-таки серед експонатів музею — неоціненний нефрит тринадцятого століття, кавансит із Індії й родохрозит із Колорадо; за замкóм, що її батько сам сконструював, зберігається флорентійська аптечна чаша, вирізьблена з лазуриту, яку щороку приїжджають оглянути фахівці за тисячі кілометрів.

Батько весь час ставить їй питання. Цей ключ від підвальних дверей чи висного замкá, Марі-Лор? А цей — від шафи чи від засуву? Він перевіряє її на знання місця експозицій, умісту шухляд. Він увесь час дає їй у руки якусь неочікувану річ: електричну лампочку, скам’янілу рибу, перо фламінго.

Він примушує її щоранку, навіть у неділю, годину вправлятися з підручником Брайля. А — крапочка в горішньому куті. Б — дві крапочки одна під одною. Жан. Іде. По. Хліб. Жан. Іде. По. Сир.

По обіді він бере її на свої обходи. Змащує клямки, ремонтує вітрини, натирає накладки замкíв. Він водить її коридором за коридором і залою за залою. Вузькі коридори приводять до велетенських бібліотек, скляні двері відчиняються в оранжереї, переповнені запахами чорнозему, вологих газет і лобелії. А ще є майстерні столярів, кімнати опудальників, акри полиць і шаф із препаратами, цілі музеї в музеї.

Деколи по обіді батько залишає Марі-Лор у лабораторії доктора Жефара, підстаркуватого спеціаліста з молюсків, чия борода має запах мокрої вовни. Доктор Жефар щоразу кидає своє заняття, відкорковує пляшку червоного мальбеку й шепітливим голосом розповідає Марі-Лор про рифи, на яких він побував у молодості: Сейшельські острови, Беліз, Занзібар. Він називає її Лореттою; щодня о третій він їсть печену качку; його голова містить, здається, невичерпний каталог подвійних латинських назв.

Біля задньої стіни лабораторії доктора Жефара стоїть шафа, у якій шухляд більше, ніж вона може порахувати, й він дозволяє їй відчиняти їх одна за одною й тримати в руках мушлі: черевоногі й оливкові молюски, імператорські волюти з Таїланду, лямбіси з Полінезії — у власності музею понад десять тисяч екземплярів, понад половина відкритих видів, і Марі-Лор пощастило потримати в руках більшість із них.

— А оця фіолетова мушля, Лоретто, належала сліпому морському молюску, що живе на поверхні моря. Щойно він потрапляє у воду, відразу її збовтує, щоб утворилися бульбашки, і зв’язує їх слизом, щоб збудувати собі пліт. А тоді відпливає й годується водяними безхребетними, яких зустрічає на своєму шляху. Але якщо такий молюск втратить свого плота, то потоне й помре…

Мушля каринарії водночас легка й важка, тверда й м’яка, гладенька й груба. Мурекс, якого доктор Жефар тримає на своєму письмовому столі, може розважати її з пів години: порожні голки, рельєфні завитки, глибокий вхідний отвір; цілий ліс зубців, виїмок, текстур, ціле королівство.

Її руки рухаються безупинно, збирають, обстежують, пробують. Пір’яч­ко на грудях набитої синиці неймовірно м’яке, а дзьобик гострий, мов голка. Пилок на кінчиках тичинок тюльпана не так схожий на порошок, як на крихітні кульки олії. Їй відкривається, що по-справжньому чогось торкнутися — кори явора в ботанічному саду, проколотого жука-­рогача у відділі ентомології, майстерно полірованої серединки морського гребінця на семінарі доктора Жефара, — означає це полюбити.

Удома, вечорами, батько ставить їхні черевики на ту саму підставочку, вішає їхні пальта на ті самі гачки. Марі-Лор переступає шість однакових смужок на кухонних кахлях, щоб дійти до столу, тримаючись за мотузку, дістається від столу до ванної кімнати. Він подає вечерю на круглих тарілках й описує її так, наче тарілка — це годинник. Картопля на шостій годині, ma chérie. Гриби — на третій. А тоді він підпалює цигарку й стає до праці над своїми мініатюрами за робочим місцем у кутку кухні. Він будує зменшену модель цілого району: будинки з високими вікнами, дощові жолоби, levarie й boulangerie, й маленька place7 у кінці ву­лиці з чотирма лавками й десятком дерев. Теплими ночами Марі-Лор відчиняє вікна у своїй спальні й слухає, як вечір опускається на балкони, гребені дахів і димарі, лінивий і безтурботний, аж доки справжній квартал і мініатюрний не змішуються у її уяві.

По вівторках музей зачинений. Марі-Лор та її батько сплять допізна, п’ють каву, густу від цукру. Вони йдуть пішки до Пантеону, або до квіткового ринку, або вздовж берега Сени. Час від часу заходять до книгарні. Він дає їй словник, газету, журнал із фотографіями.

— Скільки тут сторінок, Марі-Лор?

Вона проводить нігтем по краєчку.

— П’ятдесят дві?

— Сімсот п’ять?

— Сто тридцять дев’ять?

Він заправляє пасма волосся їй за вуха; він крутить її над головою. Він каже, що вона йогоémerveillement8. Він каже, що ніколи її не покине, ніколи-ніколи, навіть за мільйон років.

Радіо

Восьмирічний Вернер нишпорить у смітті за складом, коли знаходить щось, на вигляд схоже на велику котушку ниток. Це обмотана дротом трубка, затиснута між двома дисками із соснового дерева. Згори стирчать три обтіпані електричні проводи. З одного — звисає маленький навушник.

Шестирічна Юта, круглолиця, зі скуйовдженим білим волоссям, сідає напочіпки поряд із братом.

— Що це таке?

— Здається, — Вернер почувається так, наче допіру розверзлися небеса, — ми щойно знайшли радіо.

Досі він бачив радіо тільки мельком: великий приймач за мереживними шторами в будинку чиновника, переносний — у шахтарському гуртожитку, ще один — у церковній трапезній. Але торкнутися радіо йому ще не випадало.

Вони з Ютою потай приносять приймач на Вікторія-штрасе, три й оглядають його під електричною лампою. Вони протирають його дочиста, розплутують клубок дротів, вимивають бруд із навушника.

Радіо не працює. Інші діти приходять, стоять над ним і дивуються, але потім поступово втрачають цікавість й вирішують, що воно безнадійне. Але Вернер відносить приймача до свого вікна на горищі й розглядає його годинами. Він від’єднує все, що можна від’єднати, розкладає деталі на підлозі й підносить їх по черзі до світла.

Одного залитого сонцем пообіддя, коли, певно, решта дітей у Цольферайні гралися на вулиці, три тижні потому, як знайшов прилад, Вернер помічає, що найдовший дріт — тоненька волосинка, обкручена навколо циліндра сотні разів, — розірваний у декількох місцях. Повільно й ретельно він розкручує його, зносить усю цю купу дроту вниз і кличе Юту всередину потримати для нього шматки, доки він з’єднає, де обірвано. А тоді накручує дріт назад.

— А тепер спробуймо, — шепоче він, притискає навушника до вуха і крутить, як вирішив, ручку налаштування.

Він чує шипіння статики. А тоді, звідкись із глибини навушника, лине потік приголосних. Вернерове серце завмирає; здається, голос відлунює у його голові.

Звук зникає так само швидко, як і з’являється. Він пересуває ручку на кілька міліметрів уперед. Знову статика. Ще кілька сантиметрів. Нічого.

На кухні фрау Елена місить тісто на хліб. Хлопці кричать у провулку. Вернер проводить ручкою туди-сюди.

Статика, статика.

Він саме збирається дати Юті навушник, коли — чисті й досконалі, десь на середині котушки — до нього долинають звуки смичка, що ударяє по струнах скрипки. Він старається утримувати стрижень зовсім непорушним. До першої скрипки приєднується друга. Юта підсовується ближче, вона дивиться на брата великими очима.

За скрипками вступає піаніно. Далі — дерев’яні духові. Струнні наче змагаються на швидкість, а духові тріпочуть позаду. Вступають інші інструменти. Флейти? Арфи? Мелодія мчить і наче крутиться.

— Вернере? — озивається Юта.

Він моргає, йому треба проковтнути сльози. Зала дитбудинку на вигляд така, як і завжди: дві колиски під двома католицькими хрестами, у печі куриться зола, від плінтуса відлущується з десяток шарів фарби. Вишивка із засніженим ельзаським селом фрау Елени висить над мийкою. Але тепер є ще й музика. Так, ніби малесенький оркестр ожив у Вернеровій голові.

Здається, кімната починає повільно обертатися. Сестра наполегливіше промовляє його ім’я, й він притискає навушника до її вуха.

— Музика, — каже вона.

Він тримає стрижня так непорушно, як може. Сигнал такий слабкий, що, хоч навушник і зовсім близько до вуха, йому зовсім не чути мелодії. Але він дивиться на обличчя сестри, на якому не рухається нічого, крім повік, а на кухні фрау Елена тримає білі від борошна руки здійнятими вгору й, нахиливши голову, розглядає Вернера. Двоє старших хлопчиків забігають у кімнату й зупиняються, відчуваючи в повітрі якусь зміну, а маленьке радіо з чотирма клемами й антеною стоїть на підлозі між ними, мов диво.

Приведи нас додому

Зазвичай Марі-Лор вдається розгадувати дерев’яні скриньки із секретом, які батько робить до її іменин. Часто вони мають форму будинків і містять якусь приховану дрібничку. Щоб відчинити їх, треба зробити кілька вправних дій: за допомогою нігтів знайти рубець, зрушити дно праворуч, відчепити бокову планку, забрати прихований ключик, відімкнути дашок і знайти всередині браслет.

На її сьомі іменини крихітний дерев’яний сільський будиночок стоїть у центрі кухонного столу, де має бути цукорниця. Вона витягає приховану шухлядку, знаходить під нею відсік, намацує дерев’яний ключик і вставляє його в димаря. Усередині чекає швейцарська шоколадка.

— Чотири хвилини, — посміхається батько. — Наступного року доведеться мені постаратися більше.

На відміну від скриньок із секретом, із моделлю їхнього кварталу їй довго не вдається розібратися. Вона не схожа на справжній світ. Мініатюрне перехрестя рю де Мірбель і рю Монж, наприклад, що за квартал від їхньої квартири, зовсім не подібне до справжнього. Справжнє перехрестя — це цілий амфітеатр шуму й запахів: восени воно пахне автомобілями й рициновою олією, хлібом із пекарні, камфорою з аптеки «Авен», сокирками, запашним горошком і трояндами з квіткового кіоску. Зимовими днями його наповнюють пахощі смажених каштанів; літніми вечорами воно стає повільним і сонним, повним млявих розмов і скреготіння важких залізних стільців.

Але модель того самого перехрестя, яку зробив її батько, пахне тільки сухим клеєм і тирсою. Її вулиці порожні, її тротуари нерухомі. Для пальців Марі-Лор ця модель — щось трохи більше, ніж крихітна й непов­на копія. Він наполегливо просить Марі-Лор проводити по ній пальцями, впізнавати різні будинки, кути вулиць. І одного холодного грудневого вівторка, понад рік відтоді, як Марі-Лор втратила зір, батько приводить її на рю Кюв’є, на кут Ботанічного саду.

— Це, ma chérie, дорóга, якою ми ходимо щоранку. Через доріжку з кедрів попереду — Велика зала.

— Я знаю, тату.

Він піднімає її й тричі крутить навколо.

— А тепер, — пропонує він, — ти приведеш нас додому.

Вона роззявляє рота від здивування.

— Згадай модель, Марі.

— Та як же я?!

— Я за крок позаду тебе. Я прослідкую, щоб нічого поганого не сталося. Ти маєш ціпочок. Ти знаєш, де ти.

— Не знаю!

— Знаєш.

Відчай. Вона навіть не може сказати, Ботанічний сад попереду чи ­позаду.

— Опануй себе, Марі. По сантиметру за раз.

— Papa, це далеко. Щонайменше шість кварталів.

— Точно, шість кварталів. Застосовуй логіку. Куди ми йдемо спочатку?

Світ обертається й гримить. Кричать ворони, скрегочуть гальма, зліва від неї хтось гупає по чомусь металевому, здається, молотком. Вона човгає вперед, аж доки кінчик її ціпка не повисає в повітрі. Краєчок бордюру? Ставок, сходи, скеля? Вона обертається на дев’яносто градусів. Три кроки вперед. Тепер її ціпок упирається в основу стіни.

— Papa?

— Я тут.

Шість кроків, сім кроків, вісім. І тут її накриває потік звуків — щуролов просто зараз виходить із будинку, розпорошує отруту. Ще через дванадцять кроків дзвенить дзвіночок, прив’язаний до ручки дверей магазину, виходять дві жінки й, проходячи повз, штовхають її.

Марі-Лор випускає з рук ціпочок і заливається слізьми.

Батько підіймає її, притискає до своїх вузьких грудей.

— Місто таке велике, — зітхає вона.

— Тобі це під силу, Марі.

Ні, не під силу.

Зміни

Доки інші діти грають у класи в провулку чи купаються в каналі, Вернер сам-один сидить біля свого вікна на горищі й експериментує з радіоприймачем. За тиждень він навчився його розбирати й збирати знову із заплющеними очима. Конденсатор, індуктор, котушка, навушник. Один дріт — у землю, інший — угору. Ще нічого у його житті не було таким зрозумілим.

Він добуває запчастини зі сміття за складом: обрізки мідного дроту, гвинтики, зігнуту викрутку. Випрошує в дружини аптекаря зламані навушники, дістає соленоїд із викинутого дверного дзвоника, злютовує його з резистором і робить динамік. За місяць він зміг повністю полагодити приймач, додаючи то там, то тут нові запчастини, і під’єднати його до живлення.

Щовечора він зносить своє радіо вниз, і фрау Елена дозволяє своїм опіканцям годину його послухати. Вони налаштовують приймач на новини, концерти, опери, виступи національних хорів, фольклорні вистави — десяток дітей сидять на меблях півколом, серед них фрау Елена, сама заледве більша за дитину.

«Ми живемо в захопливі часи, — проголошує радіо. — І слово скарги не злетить із наших вуст. Ми глибоко пустимо корені в нашу землю, й ніякий ворог не зрушить нас»9.

Старші дівчата полюбляють музичні конкурси, радіогімнастику, регулярну передачу під назвою «Сезонні поради для закоханих», на яку скаржаться молодші діти. Хлопцям подобаються вистави, випуски новин, військові гімни. Юта любить джаз. Вернерові до душі все. Скрипки, духові, барабани, промови — чийсь голос, що лине в мікрофон десь далеко, але в цей самий час — його заворожують.

«Хіба це дивно, — питає радіо, — що мужність, упевненість й оптимізм усе більше й більше переповнюють серця німців? Хіба це не полум’я нової віри, що підіймається над жертовною готовністю?»10

Доки минають тижні, Вернерові й справді здається, що починається щось нове. Зріс видобуток руди; скоротилося безробіття. У неділю на вечерю буває м’ясо. Баранина, свинина, сосиски — ще рік тому нечувані делікатеси. Фрау Елена купує нову канапу, оббиту помаранчевим вельветом, і плиту з чорними кільцями конфорок; із берлінської консисторії прибувають три нові Біблії; до задніх дверей привозять виварку для білизни. Вернерові дістаються нові штани; Юта отримує власну пару чере­виків. Справні телефони дзвонять у будинках їхніх сусідів.

Одного дня, дорогою зі школи, Вернер зупиняється біля аптеки й притискається носом до високої вітрини: за нею марширують пів сотні штурмовиків із пів пальця заввишки, кожен іграшковий солдатик має брунатну сорочку й крихітну червону пов’язку на руці, у деяких із них флейти, у деяких — барабани, кілька офіцерів верхи на блискучих чорних жеребцях. Над ними, підвішений на дротику, крихітний, укритий оловом, заводний літак із пропелером крутиться по дивовижній, чарівливій ­орбіті. Вернер довго розглядає його крізь скло, намагаючись зрозуміти, як він працює.

Осінь 1936 року. Опускається ніч, і Вернер зносить радіо донизу й ставить його на буфет, інші діти нетерпляче вовтузяться. Нагріваючись, прий­мач гуде. Вернер ступає крок назад, тримаючи руки в кишенях. Із динаміка лунає спів дитячого хору: «У нас одна надія — це робота, робота, робота, старанна робота на благо країни». Далі починається державна радіовистава з Берліна: історія про загарбників, що вночі прокрадаються в село.

Усі дванадцятеро дітей слухають, мов зачаровані. У п’єсі загарбники — гачконосі власники універмагів, нечесні ювеліри, непорядні банкіри, вони продають блискучий непотріб, вони виживають авторитетних сільських підприємців із їхньої комерції. Незабаром замислюють убити німецьких дітей просто в ліжечках. Урешті пильний і скромний сусід їх ловить. Викликають поліцію: високих, вочевидь, вродливих поліціянтів із чудовими голосами. Вони вибивають двері й забирають загарбників геть. Грає патріотичний марш. Усі знову щасливі.

Світло

Вівторок за вівторком її спіткає невдача. Обходи шести кварталів, на які вона водить батька, викликають у ній злість і роздратування, й закінчуються щоразу далі від дому, ніж попередні. Але взимку її восьмого року життя, на подив самої Марі-Лор, їй починає вдаватися. Вона проводить пальцями по моделі на кухні, рахуючи крихітні лавки, дерева, ліхтарні стовпи, двері. Щодня з’являється нова деталь — кожен риштак, паркова лавка й пожежний гідрант на моделі мають двійника в справжньому світі.

Марі-Лор приводить батька все ближче до дому. Чотири квартали, три квартали, два. Й одного сніжного березневого вівторка, коли він знову приводить її до нового місця, дуже близько до берегів Сени, тричі крутить її навколо й просить:

— Приведи нас додому.

Вона розуміє, що вперше, відколи вони почали вправлятися, у неї не холоне всередині. Натомість вона сідає навпочіпки на тротуарі.

Її оточує ледь відчутний металевий запах снігопаду.Заспокойся. Слухай.

Автомобілі бризкають водою на вулицях; тала снігова вода барабанить у канавах; вона чує, як сніжинки падають і стукають об гілки дерев. Відчуває запах кедрів у Ботанічному саду десь за пів кілометра. Тут потяг метро з шумом пролітає під тротуаром: це пристань Сен-Бернар. Тут розкриваються небеса й вона чує стукіт гілок — це вузька смужка саду за залою палеонтології. Значить, це кут пристані й рю Кюв’є.

Шість кварталів, сорок будівель, десять крихітних дерев на майданчику. Ця вулиця перетинає ту вулицю, а ця — ту. По сантиметру.

Батько дзвенить ключами в кишені. Попереду вимальовуються високі, великі будинки, що обрамляють сад, відбиваючи звук.

Марі-Лор командує:

— Звертаємо ліворуч.

Вони ступають на початок рю Кюв’є. Трійко качок пролітає повз них у бік Сени, синхронно махаючи крильми. Коли птахи обганяють їх, вона уявляє, ніби відчуває, як світло опускається на їхні крила, запалюючи кожну пір’їнку.

Ліворуч — на рю Жофруа Сен-Ілер. Праворуч — на рю Дюбентон. Три риштаки, чотири риштаки, п’ять. Ще трохи, й зліва буде виливана загорожа Ботанічного саду, її тонкі прути схожі на ґратки велетенської пташиної клітки.

Тепер напроти неї пекарня, магазин різника, кулінарія.

— Можна переходити, Papa?

— Можна.

Праворуч. Тепер прямо. Тепер вони йдуть своєю вулицею, вона в цьомувпевнена. За крок позаду неї батько закидає голову й широко всміхається небу. Марі-Лор це знає, хоч і йде спиною до нього, хоч він і мовчить, хоч вона й сліпа — татове густе волосся мокре від снігу й розкуйовджене, його шарф з’їхав набік, і він щасливо всміхається ­снігопадові.

Вони на середині рю де Патріарш. Біля свого дому. Марі-Лор намацує стовбур каштана, що росте під її вікном на четвертому поверсі, гладить його кору.

Старий товариш.

За пів секунди батькові руки підхоплюють її під пахви, піднімають, і Марі-Лор усміхається, а він заходиться чистим, заразливим сміхом, таким, який вона старатиметься пам’ятати все життя. Сміючись, батько й донька кружляють на тротуарі перед своїм будинком, доки на них падає сніг із гілок дерева над головою.

Майоріють наші прапори11

У Цольферайні, навесні десятого року Вернерового життя, двоє найстарших хлопчиків із сиротинця: тринадцятирічний Ганс Шильцер і чотирнадцятирічний Геріберт Помсель — закидають на плечі потерті рюкзакий урочисто крокують у ліси. Повертаються вони вже членами гітлер’югенду.

Вони носять із собою рогатки й дротики, влаштовують навчальні засідки з-за снігових заметів. Вони приєднуються до численної групи шахтарських синів, які сидять на ринковому майдані, у сорочках із закоченими рукавами й шортах із високою талією.

— Добрий вечір, — кричать вони перехожим. — Або гайль Гітлер, якщо бажаєте!

Вони однаково постригли один одного, займаються боротьбою в кімнаті для відпочинку й хваляться тренуваннями зі стрільби, до яких готуються, планерами, на яких вони літатимуть, танковими баштами, якими керуватимуть. «Наш прапор нову еру представляє, — співають Ганс і Геріберт, — наш прапор у вічність нас веде». За їжею вони дорікають молодшим дітям за захоплення іноземними речами: рекламою британського авто, французькою книжкою з малюнками.

Їхні привітання комічні; вони вбираються мало не безглуздо. Але фрау Елена дивиться на хлопців сторожкими очима: не так давно вони були дикуватими малюками, що ховалися в ліжечках і плакали за мамами. Тепер вони стали підлітками-хуліганами з розбитими кісточками пальців і листівками з фюрером, які вони тримають складеними в нагрудних кишенях.

У присутності Ганса й Геріберта фрау Елена говорить французькою дедалі рідше. Вона ловить себе на тому, що соромиться свого акценту. Найменший погляд сусіда може примусити її замислитися.

Вернер тримається осторонь. Перестрибувати через вогнища, мазати попелом під очима, знущатися над малими дітьми? Жмакати Ютині малюнки? Куди краще, вирішує він, бути тихим, непримітним. Вернер читає науково-популярні журнали в аптеках, його цікавить хвилева турбулентність, тунелі до центру Землі, нігерійський метод передавання новин на відстані за допомогою барабанів. Він купує нотатник і малює схеми дифузійних камер, детекторів іонів, окулярів із рентгеном. А що як приєднати невеличкий мотор до колиски, щоб заколисувати дітей? А що як уздовж осі його возика розтягнути пружину, щоб легше було вивозити його на гору?

До сиротинцю приїжджає чиновник із міністерства праці, щоб розказати про можливість працевлаштування на шахтах. Діти сидять біля його ніг, вбрані в найчистіший одяг. Усі без винятку хлопчики, по­яснює чиновник, підуть працювати в шахти, щойно їм виповниться п’ятнадцять.

Він говорить про славу й тріумфи, про те, як їм пощастить мати постійну роботу. Коли він підіймає Вернерове радіо й ставить ­його назад, нічого не сказавши, Вернер відчуває, як опускається стеля й звужуються стіни.

Там його батько, під будинком, на півторакілометровій глибині. Тіла так і не знайшли. Душа й досі блукає тунелями.

— Ваш район, — проголошує чиновник, — ваша земля дає силу нашій нації. Криця, вугілля, кокс. Берлін, Франкфурт, Мюнхен — усі ці міста не могли б існувати, якби не шахти. Ви даєте основу для нового порядку, кулі для його рушниць, броню для його танків.

Ганс і Геріберт пожадливо дивляться на шкіряну кобуру для пістолета цього чиновника. На буфеті щебече Вернерове радіо.

«Упродовж цих трьох років наш лідер мав досить мужності дивитися в лице Європі, що була на межі колапсу…»12

«Лише йому варто подякувати за те, що для німецьких дітей життя в Німеччині знову стало гідним»13.

«Навколо світу за вісімдесят днів»

Шістнадцять кроків до фонтанчика для пиття, шістнадцять назад. Сорок два — до сходів, сорок два — назад. Марі-Лор малює в уяві мапи, вона розмотує сотні метрів уявного шпагату, а тоді обертаєтьсяй скручує його. Відділ ботаніки пахне клеєм, бюварним папером і засушеними квітами. Палеонтології — кам’яним пилом, кістяним пилом. Відділ біології пахне формаліном і перестиглими фруктами, він наповнений важкими холодним резервуарами, у яких плаває те, про що вона знає тільки з описів: бліді, скручені спіраллю мотузки гримучих змій, відрізані лапи горил. Відділ ентомології пахне кульками від молі й змащувальним матеріалом — консервантом, що, як пояснює доктор Жефар, називається нафталіном. Офіси пахнуть копіювальним папером, або сигаретним димом, або бренді, або парфумами. Або всім разом.

Пересуваючись, вона тримається кабелів і труб, перил і мотузок, огорож і пішохідних доріжок. Вона сполохує людей. Вона не знає, чи увімкнене світло.

Діти, з якими вона знайомиться, мають мільйон питань: «Тобі болить?», «Ти заплющуєш очі перед сном?», «Як ти знаєш, котра година?»

Їй не болить, пояснює вона. І темряви теж немає, такої, як вони собі уявляють. Усе складається зі сплетінь, сіток, зміщень звуку й текстури. Вона по колу обходить Велику залу, орієнтуючись на скрип підлоги; вона чує тупіт кроків угору й униз музейними сходами, плач малюка, стогін втомленої бабусі, що опускається на лавку.

Люди не знають, що її світ кольоровий. У її уяві, у її снах усе різнобарвне. Будівлі музею бежеві, каштанові, горіхові. Їхні науковці бузкові, лимонно-жовті й рудувато-брунатні. Акорди піаніно повільно линуть коридором із динаміка радіо в пункті охорони, відбиваючись у шафці для ключів густим чорним і багатогранним синім. Церковні дзвони розсіюють дуги бронзового кольору з вікон. Бджоли срібні; голуби помаранчево-коричневі, темно-руді, а часом золоті. Велетенські кипариси, повз які вони з батьком проходять щоранку, — переливчасті калейдоскопи, кожна голка — багатогранний промінь світла.

Вона зовсім не пам’ятає своєї матері, але уявляє її білою, сяйливою. Її батько випромінює тисячу кольорів: молочний, полунично-червоний, глибокий червоно-брунатний, соковитий зелений; запах, схожий на олію й метал, відчуття замкóвого барабана, що стає на місце; дзенькіт ключів, які підстрибують на ходу. Коли він розмовляє з головою відділу, то забарвлений в оливково-зелений, а коли з мадемуазель Флорі з оранжерей — у все яскравіші відтінки помаранчевого, коли намагається готувати — у яскраво-червоний. Коли він вечорами сидить за своїм робочим місцем і, працюючи, ледь чутно мугикає, то світиться волошковим, а кінчик його сигарети мерехтить блискучим синім.

Вона губиться. Секретарі або ботаніки, а одного разу заступник директора приводять її назад до шафки з ключами. Вона допитлива; вона хоче знати різницю між водорістю та лишайником, між Diplodon char­ruanus і Diplodon delodontus. Титуловані науковці беруть її під лікоть і супроводжують через сади або проводять сходами вгору. «У мене теж є дочка», — кажуть вони. Або: «Я знайшов її серед колібрі».

—Toutes mes excuses14, — її батько запалює сигарету; один за одним витягає ключі з її кишені. — Що, — шепоче він, — мені з тобою робити?

На дев’яті іменини вона, прокинувшись, знаходить два подарунки. Перший — це дерев’яна коробка, яку вона не знає, як відімкнути. Крутить її і так і сяк. Їй потрібно трохи часу, щоб зрозуміти, що одна сторона на пружині; вона натискає на неї, й коробка, клацнувши, розчиняється. Усередині чекає єдиний кубик кремового сиру камамбер, який вона відразу кладе до рота.

— Надто легко! — сміється її батько.

Другий подарунок важкий, загорнутий у папір зі шпагатом. Усере­дині велика скріплена спіраллю книжка. Шрифтом Брайля.

— Кажуть, що вона для хлопчиків. Або дівчаток, які дуже люблять пригоди. — Марі-Лор чує, як батько всміхається.

Вона проводить кінчиками пальців по рельєфній назві. Навколо. Світу. За. Вісімдесят. Днів.

— Papa, це надто дорого.

— Не тобі цим перейматися.

Того ранку Марі-Лор заповзає під стійку біля шафки для ключів, лягає на живіт і кладе всі десять пальців на рядок. Французька звучить старомодно, а крапочки видрукувані набагато ближче одна до одної, ніж вона звикла. Але за тиждень стає легко. Вона знаходить стрічку, якою користується як закладкою, й музей десь зникає.

Загадковий містер Фоґґ живе ніби за годинником. Жан Паспарту стає його слухняним лакеєм. Коли за два місяці вона прочитує останній рядок, то розгортає книжку на першій сторінці й починає знову. Вечорами вона проводить пальцями по батьковій моделі: дзвіниця, вітрини. Вона уявляє, як герої книжок Жуля Верна ходять вулицями, бесідують у магазинах; сантиметровий пекар відправляє в піч і витягає крихітні хлібинки; три малесеньких грабіжники виношують план, повільно проїжджаючи повз ювелірний магазин; крихітні буркотливі авто переповнюють рю Мірабель, їхні склоочисники ковзають туди-сюди. За вікном на четвертому поверсі на рю де Патріарш мініатюрна версія її батька сидить за мініатюрним столом у їхній мініатюрній квартирі, просто як у справжньому житті, шліфуючи якийсь мікроскопічний шматок дерева; з іншого боку кімнати — мініатюрна дівчинка, худенька, кмітлива, у неї на колінах лежить розгорнута книжка; у неї в грудях б’ється щось велике, щось повне поривань, щось безстрашне.

Науковець

— Ти маєш присягнутися, — наполягає Юта. — Присягаєшся?

Посеред іржавих коробок, порваних шин і бруду вона знайшла десять метрів мідного дроту. Її бездонні очі сяють.

Вернер мельком оглядає дерева, ярок, потім знову переводить погляд на сестру.

— Присягаюся.