Балада про співочих пташок і змій ebook

Коріолан закинув пригорщу капусти в каструлю з киплячою водою й заприсягся, що настане такий день, коли він більше не візьме її до рота. Однак цей день був не сьогодні. Коріолан мусив з’їсти велику миску цієї блідої субстанції й випити всю юшку до краплі, щоб живіт не бурчав під час церемонії Жнив. Це був один із багатьох заходів безпеки, за допомогою яких він приховував, що його родина, хоч і мешкає в пентгаусі найрозкішнішого багатоквартирного будинку Капітолію, бідна, як погань з округів. Що він, спадкоємець величного колись дому Сноу, не має за душею нічого, крім розуму.

Його непокоїла сорочка для Жнив. Він мав непогані костюмні штани темного кольору, куплені торік на чорному ринку, та люди здебільшого дивляться на сорочку. Добре, що Академія сама надавала необхідну для повсякденного носіння форму. Однак на сьогоднішню церемонію учням наказали вбратися модно, але з належною для цього випадку поважністю. Тигріс попросила їй довіритись, і Коріолан довірився. Досі кузинине вміння орудувати голкою було його єдиним порятунком. Але сподіватися на диво він усе ж не міг.

Сорочка, яку вони відкопали у глибинах шафи, — батькова, із кращих часів — була заплямована й пожовтіла від старості, половина ґудзиків на ній зникла, а на одному манжеті залишився слід від сигарети. Вона була надто пошкоджена для продажу навіть у найгірші часи. І в цій сорочці йому йти на Жнива? Цього ранку Коріолан пішов до кімнати Тигріс на світанні, але виявив, що і кузина, і сорочка зникли. Кепський знак. Невже Тигріс махнула рукою на те дрантя й кинулася на чорний ринок у відчайдушному намаганні знайти кузенові годящий одяг? І що гідного вона може запропонувати в обмін на цей одяг? Лиш одне, саму себе, а дім Сноу ще не впав так низько. Чи він падає зараз, коли Коріолан солить капусту?

Він уявив, як Тигріс складають ціну. Тигріс була не бозна-якою красунею — ніс довгий і гострий, тіло кощаве, — проте відзначалася симпатичністю, вразливістю, що провокувала образи. Вона знайде покупців, якщо забажає. Від думки про це він відчув себе хворим і безпорадним, а тоді став огидний самому собі.

Коріолан почув, як у глибині квартири заграв запис капітолійського гімну «Краса Панему». Його підхопило тремтливе бабусине сопрано, що відбивалося від стін.

Красо Панему,

Місто могутнє,

Вічно сяйливе і нове.

Вона, як завжди, до болю сильно фальшивила й дещо не встигала за ритмом. У перший рік війни бабуся ставила цей запис на національні свята, аби прищепити відчуття патріотизму п’ятирічному Коріолану й восьмирічній Тигріс. Щоденні співи почалися лише того чорного дня, коли бунтівники з округів оточили Капітолій і відрізали його від запасів на два роки, до кінця війни. «Пам’ятайте, діти, — казала бабуся, — ми лиш обложені — ми не здалися!» А тоді вона, поки тривав град із бомб, виспівувала гімн із вікна пентгаусу. Це був її маленький акт непокори.

Святий для нас

Ти повсякчас,

А ось ноти, яких вона ніколи не витягувала…

Для тебе ми живем!

Коріолан злегка поморщився. Бунтівники вже десятиліття як замовкли, а його бабуся — ні. Попереду були ще два куплети.

Красо Панему,

Твердине правди,

Ти мудрість свою зберіг.

Він замислився, чи не поглинули б почасти звук нові меблі, та це питання було суто теоретичне. Наразі їхня квартирка в пентгаусі є міні-моделлю самого Капітолію з його слідами ненастанних атак бунтівників. Її стіни, що сягали двадцяти футів* у висоту, потріскалися; стеля з ліпниною була всіяна дірками від обсипаної штукатурки, а побите скло аркових вікон, які виходили на місто, трималося на потворних чорних смугах ізоляційної стрічки. За війну й десятиліття після неї їхня родина вимушено продала чи обміняла більшість своїх речей, тож одні кімнати були геть порожні й зачинені, тоді як інші, у кращому разі — вбого опоряджені. Ба гірше: в останню зиму облоги, коли лютував мороз, родина пожертвувала каміну кілька елегантних різьблених статуеток із дерева й незчисленні книжки, щоб не замерзнути до смерті. Коли він споглядав, як яскраві сторінки його книжок із картинками — тих самих, над якими він колись сидів із матір’ю, — перетворюються на попіл, йому на очі завше наверталися сльози. Але краще вже смуток, аніж смерть.

Коріолан бував у квартирах своїх друзів і тому знав, що більшість родин уже почала ремонтувати свої помешкання, але Сноу були не по кишені навіть кілька ярдів** льону на нову сорочку. Він уявив, як його однокласники порпаються у своїх шафах чи надягають нещодавно пошиті костюми, і замислився, як довго зможе підтримувати видимість.

Світиш ти нам,

Своїм синам,

І ми твої навік.

Що робити, якщо перелицьована сорочка Тигріс виявиться непридатною до носіння? Прикинутися хворим на грип і відпроситися? Безхребетність. Витерпіти все у форменій сорочці? Неповага. Втиснутись у червону сорочку з ґудзиками на комірці, що з неї він виріс два роки тому? Бідота. Прийнятний варіант? Жоден із вищезазначених.

Можливо, Тигріс пішла просити допомоги у своєї роботодавиці Фабриції Рандом, жінки не менш абсурдної, ніж її прізвище, та все ж із певним хистом до вторинної моди. Хоч що було в моді — пух чи смух, пластик чи плюш, — за розумну ціну вона могла знайти спосіб додати це до одягу. Тигріс не надто любила вчитись і після випуску з Академії не вступала до Університету, а пішла за своєю мрією стати дизайнеркою. Вона мала бути ученицею, проте Фабриція радше перетворила її на рабиню й вимагала від Тигріс масажу стоп і визбирування зі стоків жмутків її довгого пурпурового волосся. Але Тигріс ніколи не скаржилась і не бажала чути жодного поганого слова про свою шефиню — така рада і вдячна вона була, що дістала роботу в царині моди.

Красо Панему,

Наша столице,

Сильна і мирна, я молю:

Коріолан відкрив холодильник, сподіваючись відшукати щось таке, чим можна оживити капустяний суп. Усередині не було нічого, крім металевої каструлі. Коли він зняв із неї кришку, на нього звідти визирнула маса з замерзлої тертої картоплі. Невже бабуся нарешті справдила свою погрозу й почала вчитися готувати? Це взагалі можна їсти? Коріолан поклав кришку назад — підніме її знову, як матиме більше відомостей. Якою розкішшю було б викинути це у сміття не роздумуючи! Якою розкішшю було б сміття. Він згадав — а може, подумав, що згадав, — як зовсім малим споглядав сміттєвози з авоксами за кермом (найкращі робітники — це без’язикі робітники, як казала його бабуся), що з гуркотом їхали вулицями і спорожняли великі пакети з харчовими відходами, ємностями, вживаними предметами побуту. Відтак настав час, коли не лишилося нічого придатного до викидання, не стало ні небажаних калорій, ні речей, які б не можна було обміняти, спалити заради тепла чи притулити до стіни задля ізоляції. Всі привчилися зневажати марнотратство. Проте воно мало-помалу верталось у моду і свідчило про процвітання — як пристойна сорочка.

Наш рідний край

Ти захищай,

Сорочка. Сорочка. Його розум умів отак зациклюватися на якійсь проблемі — по суті, якій завгодно — й не рушати з місця. Неначе влада над певною часткою його світу вбереже його від падіння. Це була погана звичка, що змушувала забувати про інші речі, здатні йому нашкодити. Схильність до одержимості була закладена в його мозку і, напевно, стане його погибеллю, якщо він не зможе навчитись обводити її круг пальця.

Бабусин голос пропищав фінальне крещендо.

Наш Капітолію!

Божевільна стара, яка досі тримається за довоєнні часи. Коріолан любив її, та вона ще багато років тому втратила зв’язок із реальністю. Щоразу, коли вони сідали за стіл, навіть тоді, коли їхня їжа складалася з водянистого квасолевого супу й черствих сухарів, вона розводилася про легендарну велич родини Сноу. А ще, якщо вірити її словам, його майбутнє неодмінно мало бути славним. «Коли Коріолан стане президентом…» — часто починала вона. «Коли Коріолан стане президентом», усі проблеми — від слабкості капітолійської авіації до захмарних цін на свинячі стейки — буде якимось дивом усунуто. Дякувати Богові, що поламаний ліфт і артрит у колінних суглобах заважали їй часто кудись виходити, а нечисленні бабусині гості були такими самими скам’янілостями, як вона.

Капуста закипіла, наповнюючи кухню запахом бідності. Коріолан тицьнув у неї дерев’яною ложкою. Тигріс досі не було. Невдовзі стане пізно телефонувати й відпрошуватися. Всі вже зберуться в Залі Гевенсбі на території Академії. Викладачка комунікацій Сатирія Клік, яка виступала за те, щоб йому дісталась одна з двадцяти чотирьох престижних менторських посад на Голодних іграх, буде сердита й розчарована. Він був не лише улюбленцем Сатирії, а й її асистентом, і можна було не сумніватися, що сьогодні він їй знадобиться. Вона вміла бути непередбачуваною, особливо тоді, коли випивала, а в день Жнив вона не могла цього не робити. Краще зателефонувати й попередити її, сказати, що він блює без упину абощо, та щосили постарається видужати. Коріолан набрався духу і взяв слухавку, щоб заявити про страшну хворобу, але тут йому блиснула ще одна думка: якщо він не прийде, чи не дозволить вона їм замінити його на посаді ментора? А якщо це станеться, то чи не зменшаться його шанси на одну з премій Академії, що їх вручають на випуску? Без такої премії він ніяк не зможе вступити до Університету, а тоді прощавай, кар’єра й, відповідно, прощавай, майбутнє — його майбутнє — і хто його зна, що станеться з родиною, і…

Обурено зарипіли й відчинилися покривлені парадні двері.

— Коріо! — вигукнула Тигріс, і він різко кинув слухавку.

Прізвисько, яке вона дала йому невдовзі після народження, прижилося. Він вилетів із кухні й мало не збив Тигріс із ніг, але вона була надто збуджена, щоб йому дорікнути.

— Я це зробила! Я це зробила! Ну, тобто щось зробила, — вона швидко затупцялася на місці, демонструючи вішак, загорнутий у старий мішок для одягу. — Дивись, дивись, дивись!

Коріолан розстебнув мішок і зняв його з сорочки.

Вона була прекрасна. Ні, навіть краще: вона була стильна. Її товстий льон не був ані білий, як на початку, ні жовтий від старості, а мав вишуканий кремовий колір. Манжети й комір було замінено чорним оксамитом, а замість ґудзиків з’явилися золотисто-чорні кубики. Тесери***. У кожній було просвердлено по дві крихітні дірочки для нитки.

— Ти геній, — серйозно промовив він. — І найкраща кузина на світі.

Стараючись тримати сорочку так, щоб не нашкодити їй, Коріолан обняв Тигріс вільною рукою.

— «Сноу» — це сніг, а він завжди зверху!

— «Сноу» — це сніг, а він завжди зверху! — радісно гукнула Тигріс. Ця приказка допомогла їм протриматися під час війни, коли вони весь час старалися не бути розтоптаними.

— Розкажи мені все, — попросив він, знаючи, що вона захоче це зробити. Тигріс дуже любила розмовляти про одяг.

Тигріс різко підняла руки і хрипко розсміялася.

— Від чого ж почати?

Почала вона з відбілювача. Тигріс зауважила, що білі фіранки у спальні Фабриції якісь тьмяні й, відмочуючи їх у воді з відбілювачем, нишком закинула туди сорочку. Вона чудово на це відреагувала, та плям на ній не можна було остаточно позбутися жодним вимочуванням. Тож Тигріс виварила сорочку із зав’ялими нагідками, які знайшла у сміттєвому баку під будинком сусіда Фабриції, і квіти пофарбували сорочку якраз достатньо, щоб приховати плями. Оксамит на манжетах був із великої торбинки, де лежала якась пам’ятна табличка їхнього діда, тепер уже безглузда. Тесери вона витягнула з шафки у санвузлі служниці. А тоді попросила чоловіка, який обслуговував будинок, просвердлити в них дірки, навзамін зголосившись заштопати йому комбінезон.

— Це було сьогодні вранці? — запитав він.

— О, ні, вчора. В неділю. Сьогодні вранці я… Ти знайшов мою картоплю? — Коріолан пройшов слідом за Тигріс на кухню. Там вона відкрила холодильник і витягнула каструлю. — Я не спала до півнів — робила з неї крохмаль. Тоді хутко спустилася до Дулітлів, щоб узяти нормальну праску. А ці залишила на суп!

Тигріс висипала мішанину з каструлі в капусту, що кипіла, і помішала.

Коріолан помітив у неї під очима лілові кола й мимохіть відчув себе винним.

— Коли ти востаннє спала? — запитав він.

— О, я в нормі. З’їла шкірки від картоплі. Все одно, кажуть, вітаміни саме в них. А сьогодні Жнива — отже, практично свято! — бадьоро промовила вона.

— Не у Фабриції, — зауважив він.

Та й деінде теж. В округах день Жнив був жахливий, але і в Капітолії не був приводом для великих святкувань. Більшості людей, як і йому, спогади про війну не приносили насолоди. Тигріс увесь цей день проведе на побігеньках у своєї роботодавиці і її різношерстої зграйки гостей, тим часом як вони обмінюватимуться похмурими історіями про пережиті під час облоги нестатки й напиватимуться до безтями. Завтра, коли вона доглядатиме їх під час похмілля, буде гірше.

— Годі тривожитись. Ось, краще швидко поїж! — Тигріс ополоником налила супу в миску й поставила її на стіл.

Коріолан позирнув на годинник, проковтнув суп, не зважаючи на те, що той обпікав йому рота, й побіг до своєї кімнати разом із сорочкою. Він уже прийняв душ і поголився, і сьогодні його світла шкіра, на щастя, не мала жодного ґанджу. Шкільна спідня білизна і шкарпетки були в порядку. Він натягнув костюмні штани, більш ніж пристойні, і втиснув ноги у шкіряні черевики на шнурівках. Вони були замалі, та Коріолан міг це витерпіти. Тоді обережно надягнув сорочку, сховав її поли й пішов до дзеркала. Він був не такий високий, як мав би бути. Його зростанню, як і зростанню безлічі інших у його поколінні, ймовірно, нашкодив кепський раціон. Зате Коріолан був спортивно підтягнутий, мав чудову поставу, а сорочка підкреслювала витонченість його фігури. Востаннє він мав такий королівський вигляд у дитинстві, коли бабуся водила його вулицями в костюмчику з пурпурового оксамиту. Він пригладив біляві кучері й глузливо прошепотів своєму образу:

— Я вшановую тебе, Коріолане Сноу, майбутній президенте Панему.

Заради Тигріс він увійшов до вітальні з пафосом, витягнувши руки й покружлявши, щоб похизуватися сорочкою.

Вона радісно писнула й зааплодувала.

— Маєш чудовий вигляд! Такий гарний і модний! Поглянь-но, бабусенціє!

То було ще одне прізвисько, вигадане малою Тигріс, якій здавалося, що «бабусі» чи тим паче «бабуні» недостатньо для такої величної людини.

З’явилася їхня бабуся. У тремтливих руках вона з любов’ю тримала щойно зрізану червону троянду. На ній була довга чорна простора туніка з тих, які до війни були дуже популярні, а тепер — до сміху старомодні, а також пара вишитих туфель із загнутими носаками, які колись належали до якогось костюма. Із-під оксамитового тюрбана кольору іржі стирчали пасма її ріденького сивого волосся. Це були останні залишки розкішного колись гардеробу: нечисленні пристойні речі в ньому вона приберігала для товариства чи рідкісних вилазок у місто.

— Ось, ось, хлопчику. Пришпиль її. Щойно з мого садка на даху, — наказала вона.

Він потягнувся за трояндою, та через дрож у руках один її шип уколов йому долоню. У ранці зібралася крапля крові, й він залишив руку витягнутою, щоб не забруднити безцінної сорочки. Бабуся помітно спантеличилася.

— Я просто хотіла, щоб ти мав елегантний вигляд, — сказала вона йому.

— Звісно, бабусенціє, — відповіла Тигріс. — І він матиме елегантний вигляд.

Коли вона повела Коріолана на кухню, він нагадав собі, що самовладання — вкрай важлива навичка і слід радіти, що бабуся щоденно надає йому можливості в ньому вправлятися.

— Колоті рани ніколи не кровоточать довго, — пообіцяла Тигріс, швидко очистивши й перев’язавши йому руку. Обрізала троянду, залишивши трохи стеблини, і пришпилила її до сорочки. — Вона справді має елегантний вигляд. Ти ж знаєш, що для неї означають її троянди. Подякуй їй.

Коріолан подякував. Подякував їм обом і чкурнув за двері, хутко здолав дванадцять ошатних сходових просвітів, миттю перетнув хол і вийшов у Капітолій.

Парадні двері його будинку виходили на проспект Корсо, такий широкий, що в давні часи, коли Капітолій займався демонстрацією військової пишноти на втіху юрбам, ним спокійно їхали пліч-о-пліч вісім колісниць. Коріолан пам’ятав, як малий висовувався з вікон квартири, поки їхні гості похвалялися, що дістали найзручніші місця для споглядання парадів. А тоді з’явилися бомбардувальники, і його квартал надовго став непрохідним. Тепер, хоча вулиці нарешті стали чистими, на тротуарах досі лежали купи уламків і цілі будівлі залишалися спустошеними, як того ж дня, коли в них влучали бомби. Від перемоги минуло десять років, а він дорогою до Академії досі петляв між мармуровими і гранітними брилами. Часом Коріолан замислювався, чи не залишили тут уламки для того, щоб нагадувати громадянам про пережите. Пам’ять у людей коротка. Щоб війна залишалася в ній свіжою, їм потрібно петляти серед уламків, відривати засмальцьовані продуктові картки і споглядати Голодні ігри. Забувши, вони можуть стати необачними, а тоді все почнеться спочатку.

Звернувши на вулицю Вчених, Коріолан спробував крокувати розмірено. Йому хотілося прийти вчасно, але прийти спокійним і зібраним, а не спітнілим і розхристаним. Цей день Жнив, як зазвичай і бувало, обіцяв стати невимовно спекотним. Але чого ще можна очікувати четвертого липня? Коріолан порадів пахощам бабусиної троянди: його сорочка, нагріваючись, попахувала картоплею й зів’ялими нагідками.

В Академії, найкращій середній школі Капітолію, навчалися діти відомих, багатих і впливових людей. У кожному її випуску було понад чотириста учнів, тож Тигріс і Коріолан завдяки тому, що в цій школі навчалося багато їхніх предків, змогли туди вступити без великих труднощів. У ній, на відміну від Університету, навчання було безкоштовне і, крім форми, також надавали обіди і шкільне приладдя. Академію відвідували всі, хто являв собою щось, а без зв’язків із цими людьми Коріоланові не побудувати майбутнього.

На розкішних сходах, які вели до Академії, могли водночас розміститися всі її учні, тож там із легкістю вміщувався потік чиновників, викладачів і учнів, які прямували на врочистості з нагоди дня Жнив. Коріолан підіймався сходами поволі, намагаючись зобразити невимушену гідність на той випадок, якщо впаде комусь в око. Його знали — чи принаймні знали його батьків, бабусь і дідусів, — а від людини з роду Сноу очікували, що вона дотягуватиме до певної планки. Цього року, від цього ж дня, він сподівався стати впізнаваним сам. Менторство на Голодних іграх було його останнім проектом перед випуском із Академії, що мав відбутись у середині літа. Якщо Коріолан вразить усіх у ролі ментора, то йому з його блискучими досягненнями у навчанні мають вручити грошову премію, досить значну, щоб покрити вартість навчання в Університеті.

Жеребкування визначить двадцять чотири трибути, по одному хлопцеві йодній дівчині з кожного з дванадцяти переможених округів, і їх закинуть на арену, де вони битимуться на смерть у Голодних іграх. Усе це було викладено в Законі Зради, який поклав край Чорним Часам повстання в округах, і стало одним із численних покарань для бунтівників. Як і раніше, трибутів разом зі зброєю, що нею вони муситимуть убивати одне одного, викинуть на Капітолійську арену — занепалий амфітеатр, у якому до війни відбувалися спортивні й розважальні заходи. Перегляд Ігор у Капітолії заохочували, проте багато людей його уникали. Заковика полягала в тому, як зробити їх цікавішими.

З огляду на це до трибутів уперше мали приставити менторів. Для цієї роботи було відібрано двадцятьох чотирьох найкращих і найкмітливіших учнів випускного класу Академії. Деталі їхніх обов’язків визначали досі. Казали, що кожного трибута готуватимуть до персонального інтерв’ю і ще, можливо, трохи чепуритимуть для камер. Ніхто не сумнівався: щоб існувати далі, Голодним іграм потрібно стати чимось більш значущим, а співпраця капітолійської молоді з трибутами з дистриктів інтригувала глядачів.

Коріолан пройшов у вхід, оздоблений чорними знаменами, подолав склепінчастий коридор і ввійшов до просторої Зали Гевенсбі, де вони мали переглянути телеефір церемонії Жнив. Він аж ніяк не спізнився, проте зала вже аж гула від викладачів, учнів і нечисленних працівників Ігор, які не мусили брати участь в ефірі першого дня.

У натовпі снували авокси, розносячи на тацях поску, напій із розбавленого вина, приправленого медом і травами. Це був алкогольний варіант тієї кислятини, на якій Капітолій протримався під час війни і яка нібито відганяла хвороби. Коріолан узяв один келих і прополоскав рота маленькою порцією поски, сподіваючись, що так змиє всі сліди капустяного смороду в своєму диханні. Але більше одного ковтка собі не дозволив. Напій був міцніший, ніж здогадувалася більшість людей, і в минулі роки він бачив, як жахливо ганьбилися старшокласники, що випили забагато.

Світ досі вважав Коріолана багатим, але насправді він не мав нічого цінного, крім шарму, який щедро демонстрував, проходячи крізь юрбу. Він викликав у присутніх усмішки, приязно вітаючись як із учнями, так і з учителями, питаючи їх про рідних і раз у раз відпускаючи компліменти.

— Ніяк не можу забути вашої лекції про відплату округів.

— Суперова чуприна!

— Як минула операція на спині в твоєї мами? Що ж, передай їй, що вона — моя героїня.

Він проминув сотні стільців із м’якими сидіннями, виставлених із нагоди врочистостей, і піднявся на поміст, де Сатирія тішила компанію викладачів Академії і працівників Ігор якоюсь божевільною історією. Коріолан, хоч і розчув лиш останню фразу («Ну, а я сказала: “Вибач, що таке сталося з перукою, та це ти наполіг, що треба привезти мавпу!”»), після неї сумлінно посміявся разом зі всіма.

— О, Коріолан, — проказала Сатирія, жестом покликавши його до себе. — Ось мій найкращий учень.

Він, як вона й очікувала, поцілував Сатирію в щоку й зауважив, що вона вже випила на кілька келихів поски більше за нього. Ніде правди діти, їй потрібно було споживати алкоголь обачніше — щоправда, те саме можна було сказати про половину дорослих, яких знав Коріолан. Самовільне споживання наркотичних речовин перетворилося в місті на пошесть. Однак Сатирія була кумедна, не надто скута й одна з небагатьох серед викладачів дозволяла учням звертатися до себе на ім’я. Вона трохи відступила й оглянула його.

— Гарна сорочка. Де взяв?

Коріолан поглянув на сорочку, ніби дивуючись її існуванню, і знизав плечима так, наче мав необмежений вибір.

— У Сноу глибокі шафи, — безтурботно заявив він. — Я намагався дібрати щось шанобливе й водночас святкове.

— І в тебе вийшло. Що це за вигадливі ґудзики? — запитала Сатирія, обмацуючи один із кубиків у нього на манжеті. — Тесери?

— Справді? Що ж, це пояснює, чому вони нагадують мені про санвузол служниці, — відповів Коріолан, і її друзі захихотіли. Ось воно, те враження, яке він старався підтримувати. Йому хотілося нагадати, що він — один із небагатьох, хто має окремий санвузол для служниці (тим паче оздоблений тесерами), — і водночас пом’якшити нагадування, самокритично пожартувавши про свою сорочку.

Коріолан кивнув Сатирії.

— Прекрасна сукня. Нова, так?

Він одразу здогадався, що сукня та сама, в якій вона завжди приходить на церемонію Жнив, тільки з новим оздобленням — пучками чорного пір’я. Однак Сатирія оцінила його сорочку, і він мусив їй віддячити.

— Замовила її спеціально для цього дня, — товариськи відповіла жінка. — Десяті роковини і все таке.

— Елегантно, — сказав він. Загалом вони були незлою командою.

Його вдоволення зникло, коли він побачив, як учителька фізкультури, професорка Аґріппіна Сікл, проштовхується м’язистими плечима крізь юрбу. Позаду неї йшов її асистент, Сеян Плінт. Він ніс декоративний щит, який професорка Сікл щороку вперто тримала на груповому фото. Щит їй вручили наприкінці війни за успішне керування заняттями з техніки безпеки в Академії під час бомбардувань.

Однак Коріоланову увагу привернув не щит, а вбрання Сеяна: костюм м’якого вугільно-сірого кольору зі сліпучо-білою сорочкою, що її відтіняла краватка з візерунком з огірків, скроєна так, щоб надавати граційності його високій незграбній постаті. Костюм був стильний, новісінький і пахнув грішми. Чи, точніше, спекуляціями на війні. Сеянів батько був промисловцем з Округу 2, який перейшов на бік президента. Він нажив на боєприпасах такий статок, що зміг грішми пробити своїй сім’ї дорогу до Капітолію. Тепер Плінти користалися з привілеїв, які найдавніші й наймогутніші роди завойовували не одне покоління. Навчання Сеяна, хлопчика з округу, в Академії було явищем нечуваним, але щедра пожертва його батька дозволила провести чимало робіт із відбудови школи після війни. Уродженець Капітолію за таких обставин розраховував би, що на його честь назвуть один із корпусів. Сеянів батько попросив лише освіти для сина.

Коріолан сприймав Плінтів і їм подібних як загрозу всьому, чим дорожив. Скоробагатьки в Капітолії руйнували старий лад уже самим своїм існуванням. Особливо сильно це дратувало через те, що Сноу також інвестували більшу частину родинних статків у боєприпаси — тільки в Окрузі 13. Їхній величезний комплекс, який складався з багатьох кварталів заводів і дослідницьких центрів, було розбомблено дощенту. Округ 13 знищили ядерною зброєю, і весь той район досі залишався непридатним для життя через радіацію. Центр військового виробництва Капітолію перейшов до Округу 2, відразу потрапивши до рук сімейки Плінтів. Коли до Капітолію дійшла звістка про загибель Округу 13, Коріоланова бабуся публічно махнула рукою, заявивши, що в них, на щастя, є вдосталь інших активів. Але це було не так.

Десять років тому на шкільному подвір’ї з’явився Сеян — сором’язливий, чутливий хлопчик, який сторожко оглядав інших дітей проникливими карими очима, відверто завеликими для його напруженого личка. Коли стало відомо, що він родом з округу, Коріоланові найперше захотілося долучитися до намагань однокласників перетворити життя новачка на земне пекло. Однак, подумавши ще трохи, він не став зважати на Сеяна. Якщо інші капітолійські діти вирішили, ніби це означає, що цькувати шмаркача з Округу нижче його гідності, то Сеян сприйняв це як вияв порядності. Жодна з цих думок не відповідала дійсності, проте вони обидві працювали на репутацію Коріолана як чумового хлопака.

Професорка Сікл, жінка із грізною статурою, долучилася до кола співрозмовників Сатирії, розметавши менших за себе навсібіч.

— Доброго ранку, професорко Клік.

— О, Аґріппіно, як добре. Ви не забули про щит, — озвалася Сатирія, відповідаючи на міцне рукостискання. — Я побоююся, що молодь забуде істинний сенс цього дня. До речі, який ти дженджуристий, Сеяне!

Сеян спробував уклонитись, і йому в очі полізло неслухняне пасмо волосся. Громіздкий щит ударив його у груди.

— Занадто дженджуристий, — відповіла професорка Сікл. — Я йому сказала: якби хотіла павича, то зателефонувала б до зоомагазину. Вони всі мають бути у формі. — Вона оглянула Коріолана. — Не так уже й кепсько. Стара парадна сорочка твого батька?

Та невже? Коріолан і гадки не мав. Він нечітко пригадав батька в розкішному вечірньому костюмі, обвішаному орденами, й вирішив розіграти цю карту.

— Дякую, що помітили, професорко. Я переробив її так, щоб не виникало думки, ніби я сам бував у бою. Проте хотів, щоб він сьогодні був тут, зі мною.

— Дуже доречно, — сказала професорка Сікл, а тоді переключила увагу на Сатирію і її думки щодо останнього розміщення миротворців, вояків країни, в Окрузі 12, де вуглекопи не виконували норм видобутку.

Оскільки їхні вчительки були зайняті, Коріолан кивнув на щит.

— Тренуєшся зранку?

Сеян криво всміхнувся.

— Прислужитися чимось — це завжди честь для мене.

— Чудове полірування, — відповів Коріолан. Сеян напружився, замислившись, на що він натякає: невже зве його підлизою? Лакеєм? Коріолан дозволив йому замислитися на мить, а тоді все спростував. — Кому, як не мені, знати? Я займаюся всіма винними келихами Сатирії.

Сеян розслабився.

— Справді?

— Та ні. Але лише тому, що вона про це не думала, — відказав Коріолан, коливаючись між презирством і товариськими почуттями.

— Професорка Сікл думає про все. І без вагань викликає мене до себе, що вдень, що вночі, — Сеян неначе захотів продовжити, а тоді просто зітхнув. — І, звісно, тепер, коли я випускаюся, ми переїздимо ближче до школи. Ідеальний момент, як завжди.

Коріолан раптом насторожився.

— Куди саме?

— Кудись на Корсо. Багато розкішних помешкань скоро буде виставлено на ринок. Батько казав, що власники не зможуть сплачувати податки чи щось таке.

Щит дряпнув підлогу, і Сеян підняв його.

— У Капітолії нерухомість не оподатковується. Лише в округах, — сказав Коріолан.

— Це новий закон, — пояснив Сеян. — Щоб роздобути більше грошей на відбудову міста.

Коріолан спробував притлумити панічний жах у душі. Новий закон. Який обкладає його квартиру податком. У якому розмірі? Вони й так ледве животіють на жалюгідну платню Тигріс, малесеньку військову пенсію, яку отримує бабуся за чоловікову службу Панему, і його, Коріоланову, грошову допомогу як дитини полеглого героя війни — допомогу, яка зникне після випуску. Чи втратять вони квартиру, якщо не зможуть сплачувати податки? Вони не мали більше нічого, крім неї. Продавати квартиру буде марно: бабуся, як він знав, уже взяла на неї всі позики, які могла. Якщо вони її продадуть, не залишиться практично нічого. Їм доведеться переїхати до якогось невідомого району й долучитися до замурзаних лав простих громадян — без статусу, без впливу, без гідності. Ця ганьба вб’є бабусю. Милосердніше буде викинути її з вікна пентгауса. Принаймні так вона помре швидко.

— Із тобою все гаразд?? — спантеличено придивився до нього Сеян. — Ти щойно став білий, як простирадло.

Коріолан повернув собі самовладання.

— Здається, це все поска. У мене від неї живіт крутить.

— Ага, — підтакнув Сеян. — Мамця під час війни весь час її в мене вливала.

Мамця?! Коріоланове місце скоро захопить людина, яка називає свою матір мамцею?! Капуста й поска мало не полізли назовні. Він глибоко вдихнув і примусив шлунок утримати їх при собі. Його відраза до Сеяна стала сильнішою, ніж тоді, коли цей вгодований уродженець Округу з дурнуватим акцентом уперше підійшов до нього з пакетом желейок у руках.

Коріолан почув дзвоник і побачив, як його однокашники збираються перед помостом.

— Здається, час призначати нам трибутів, — похмуро оголосив Сеян.

Коріолан пройшов за ним туди, де спеціально виставили стільці для менторів — шість рядів по чотири штуки. Спробував викинути з голови житлову кризу, зосередитися на надважливому поточному завданні. Йому як ніколи важливо було впоратись успішно, а щоб він упорався успішно, треба, щоб йому призначили трибута, здатного позмагатися.

За програмою менторства особисто наглядав декан Каска Гайботтом, якому приписували створення Голодних ігор. Він з’явився перед очима учнів жвавий, як сновида, із сонними очима і, як завжди, сп’янілий від морфліну. Його постать, колись витончена, була зморщена і вкрита обвислою шкірою. Нова стрижка, коротка й охайна, і елегантний костюм лише відтіняли його деградацію. Він ще сяк-так тримався за свою посаду завдяки славі винахідника Ігор, але ходили чутки, що раді Академії починає уриватися терпець.

— Здоровенькі були, — промимрив він, розмахуючи над головою зім’ятим папірцем. — Зара дещо зачитаю.

Учні принишкли, силкуючись розчути його слова крізь гамір у залі.

— Читаю вам ім’я, тоді кому з вас воно дістанеться. Так? Ну, поїхали. Округ 1, хлопець… — декан Гайботтом примружився на папірець, щиро намагаючись зосередитись. — Окуляри, — промимрив він. — Забув.

Усі витріщилися на деканові окуляри, які вже були в нього на носі, й зачекали, доки його пальці їх не намацали.

— А, поїхали. Лівія Кардью.

Маленьке загострене личко Лівії розпливлося в усмішці, і вона радісно змахнула кулаком у повітрі, закричавши своїм пронизливим голосом:

— Так!

Вона завжди була схильна до бурхливих радощів. Неначе престижне призначення було лише її заслугою, а не наслідком того, що її мати керує найбільшим банком у Капітолії.

Поки декан Гайботтом продирався крізь список, призначаючи ментора хлопцям і дівчатам кожного округу, Коріолан розпачав дедалі більше. За десять років з’явилася певна закономірність. Округи 1 і 2, які краще харчувались і були прихильніші до Капітолію, давали більше переможців, хоча трибути з рибалок і землеробів Четвертого й Одинадцятого також могли скласти конкуренцію. Коріолан сподівався на когось із Першого чи Другого, та йому не призначили нікого звідти. Ще більше це його образило, коли Сеянові дістався хлопець із Округу 2. Округ 4 розподілили, не назвавши його імені, а його останній реальний шанс на переможця — хлопця з Округу 11 — віддали Клеменсії Давкот, доньці міністра енергетики. На відміну від Лівії, Клеменсія сприйняла звістку про свій талан делікатно, закинувши густе чорнюще волосся за плече й сумлінно записавши щось про свого трибута у блокноті на кільцях.

Якщо представник роду Сноу й за сумісництвом один із найкращих учнів Академії залишився невшанованим, тут щось нечисто. Коріолан почав думати, що про нього забули (може, йому дадуть якусь особливу посаду?), але тут із жахом почув, як декан Гайботтом промимрив:

— І востаннє… Дівчина з Округу 12… вона належить Коріолану Сноу.

Дівчина з Округу 12?! Чи можливе ще страшніше приниження? Округ 12, найменший, сміховинний округ, що з нього надходять миршаві дітлахи з розпухлими суглобами, які завжди гинуть у перші п’ять хвилин, і мало того… ще й дівчина? Не те щоб дівчина не могла перемогти, та Коріоланові здавалося, що в Голодних іграх дуже важлива груба сила, а дівчата від природи менші за хлопців і, відповідно, в невигідних умовах. Коріолан ніколи не був великим улюбленцем декана Гайботтома, якого він у колі друзів жартома звав Кайфботтомом, але на таке публічне приниження він не очікував. Невже декан довідався про те прізвисько? Чи просто визнав, що у новому світовому порядку Сноу втрачають значущість?

Намагаючись зберегти самовладання, він відчув, як його щоки палають від припливу крові. Більшість інших учнів уже встала й теревенила між собою. Треба долучитися до них, удати, ніби це нічого не означає, та він наче й поворухнутися не міг. Спромігся хіба що повернути голову праворуч, де поряд із ним досі сидів Сеян. Коріолан відкрив рота, щоб його привітати, але змовчав, побачивши на обличчі хлопця практично неприкритий смуток.

— Що таке? — запитав він. — Невже ти не радий? Округ 2, хлопець — це ж найкращий із найкращих.

— Ти забуваєш. Я один із тих «найкращих», — хрипко відповів Сеян.

Коріолан замислився. Отже, десять років у Капітолії й забезпечене там привілейоване життя не дали Сеянові нічого. Він усе одно вважає себе громадянином округу. Сентиментальна маячня.

Сеян зосереджено наморщив лоба.

— Це мій батько попросив, однозначно. Він весь час намагається вправити мені мізки.

«Поза сумнівом», — подумав Коріолан. Може, старого Страбона Плінта й не шанували за родовід, але шанували за глибокі кишені й вплив. І хоча менторські посади нібито роздавали відповідно до заслуг, без закулісної гри явно не обійшлося.

Глядачі вже порозсідалися. Завіса в задній частині помосту розійшлася, відкривши екран від підлоги до стелі. Жнива транслювали наживо з кожного округу, переходячи від східного узбережжя до західного, і показували по всій країні. Отже, день розпочнеться з Округу 12. Усі підвелися: на весь екран відобразився герб Панему й зазвучав гімн Капітолію.

Красо Панему,

Місто могутнє,

Вічно сяйливе і нове.

Деяким учням було важко згадати його слова, але Коріолан, який роками чув, як його бабуся щоденно перекручує гімн, проспівав сильним голосом усі три строфи, чим заслужив кілька схвальних кивків. Це було жалюгідно, та йому була потрібна кожна крихта схвалення, якої він міг домогтися.

Герб розсіявся, а на його місці з’явився президент Рейвінстілл із сивиною у волоссі, вбраний у довоєнний військовий однострій — нагадування про те, що він керував округами задовго до Чорних Часів повстання. Президент зачитав короткий уривок із Закону Зради, в якому пояснювалася суть Голодних ігор як воєнних репарацій: життя юні з округів забирають в обмін на життя полеглої юні з Капітолію. Така ціна зради бунтівників.

Продюсери перейшли до похмурої площі Округу 12, де перед Будинком Правосуддя було зведено тимчасову сцену, наразі оточену миротворцями. Мер Ліпп, приземкуватий веснянкуватий чоловік у безнадійно застарілому костюмі, стояв між двома мішками з грубого полотна. Глибоко занурив руку в мішок ліворуч від себе, витягнув папірець і ледве на нього глянув.

— Трибут-дівчина від Округу 12 — Люсі Ґрей Берд, — оголосив мер у мікрофон. Камера швидко оглянула юрбу сірих, голодних людей у сірому безформному одязі, шукаючи трибутку. Зафіксувавши рух там, де дівчата повідсувалися від нещасної обраниці, вона збільшила зображення.

Побачивши трибутку, глядачі здивовано забурмотіли.

Люсі Ґрей Берд стояла прямо й була вбрана в сукню з рюшів усіх кольорів веселки — нині зношену, але колись розкішну. Темне кучеряве волосся дівчини було зібране на потилиці й переплетене в’ялими дикими квітами. Її барвисте вбрання вабило око, як потріпаний метелик у полі, повному нетель. Люсі Ґрей не стала йти просто на сцену, а почала петляти між дівчатами праворуч від себе.

Усе сталося швидко. Вона занурила руку в рюші у себе на стегні; промайнуло щось зелене й рухливе, перейшовши з кишені Люсі Ґрей за комірець блузи усміхненої рудої дівчини; Люсі Ґрей пішла далі, зашурхотівши спідницею. Камера зупинилася на жертві. Її усміх перетворився на вираз жаху. Вона заверещала, падаючи на землю й хапаючись за одяг. Мер заволав. А на задньому плані досі петляла і пливла до сцени її напасниця, яка жодного разу не озирнулася.

Зала Гевенсбі ожила: присутні почали штурхати сусідів.

— Бачив?

— Що вона закинула їй у сукню?

— Ящірку?

— Я бачив змію!

— Вона її вбила?

Коріолан окинув юрбу поглядом і несподівано відчув надію. Його безнадійна трибутка, його нікчема, його образа заволоділа увагою Капітолію. Це ж добре, чи не так? Можливо, з його допомогою вона зуміє її втримати, і йому вдасться перетворити ганьбу на пристойний результат. Так чи інакше, їхні долі пов’язані між собою, і нема на те ради.

На екрані мер Ліпп злетів зі сходів, що вели на сцену, та проштовхався крізь юрбу дівчат до тієї, що впала на землю.

— Мейфер! Мейфер! — закричав він. — Моїй доньці потрібна допомога!

Кільце, що її оточило, розійшлося, проте нечисленні кволі спроби їй допомогти звела нанівець сама Мейфер, розмахуючи кінцівками. Щойно мер прорвався у звільнене коло, зі складок сукні дівчини вилетіла маленька переливчаста зелена змійка й поповзла в юрбу. Підлітки закричали, силкуючись від неї втекти. Відхід змії заспокоїв Мейфер, але на зміну її жаху негайно прийшов сором. Вона поглянула просто в камеру й усвідомила, що її бачать усі громадяни Панему. Однією рукою спробувала поправити бант у волоссі, який з’їхав набакир, а другою почала розправляти одяг, брудний від осілого повсюди вугільного пилу й роздертий її ж пальцями. Коли батько допоміг дівчині підвестися, стало ясно, що вона обмочилася. Він зняв із себе піджак, щоб її закутати, й передав доньку миротворцеві, щоб той повів її геть. Мер повернувся до сцени і вп’явся вбивчим поглядом у нову трибутку Округу 12.

Споглядаючи, як Люсі Ґрей Берд виходить на сцену, Коріолан відчув несподіване збентеження. Може, вона психічно неврівноважена? В ній було щось нечітко знайоме, але неприємне. Ці ряди малиново-рожевих, тьмяно-синіх і нарцисово-жовтих рюшів…

— Вона як циркачка, — зауважила одна з дівчат. Інші ментори загмикали, виражаючи згоду.

Точно. Коріолан згадав цирки свого раннього дитинства. Жонглери й акробати, клоуни й танцівниці, що кружляють у пишних сукнях. Йому макітриться в голові від цукрової вати. Те, що його трибутка обрала для найпохмурішої події року таке святкове вбрання, свідчило про дивацтво, серйозніше за просту необачність.

Час, відведений на Жнива в Окрузі 12, поза сумнівом, уже давно сплив, але трибута-хлопця в них досі не було. Однак мер Ліпп, повернувшись на сцену, зігнорував мішки з іменами, пішов просто до трибутки й так сильно вдарив її по обличчю, що вона гепнулася на коліна. Він підняв руку для нового удару, але тут утрутилися кілька миротворців — схопили його попід руки і спробували привернути його увагу до поточних справ. Мер почав опиратись, і його потягнули до Будинку Правосуддя, остаточно зупинивши процедуру.

У центрі уваги опинилася дівчина на сцені. Коли камера наїхала на Люсі Ґрей Берд, Коріолан не перестав сумніватись у її психічному здоров’ї. Де дівчина роздобула косметику, він гадки не мав. Косметика тільки почала знову ставати доступною в Капітолії, проте її очі були підфарбовані блакитними тінями й підведені чорним, щоки — нарум’янені, а губи нафарбовані чимось червоним і дещо масним. Тут, у Капітолії, це було би сміливо. В Окрузі 12 це видавалося надмірним. Від дівчини, яка сиділа й водила рукою по спідниці, несамовито розгладжуючи рюші, неможливо було відірвати погляд. Лише тоді, коли рюші стали охайними, вона підняла руку й торкнулася родимки в себе на щоці. В неї злегка затремтіла нижня губа, а в очах засяяли сльози, готові щомиті пролитися.

— Не плач, — прошепотів Коріолан. Спохопився, нервово роззирнувся довкола і зрозумів, що інші учні прикипіли до екрана. Їхні обличчя виражали стурбованість. Вона завоювала їхнє співчуття, попри дивакуватість. Вони гадки не мали, хто вона така й чому напала на Мейфер, але всякому було видно: та усміхнена істота зловтішалась, а її батько був тварюкою, ладною зробити котлету з дівчини, яку щойно прирік на смерть.

— Закладаюся, що це підтасовано, — тихо мовив Сеян. — На тому папірці не було її імені.

Коли дівчина вже була готова програти бій зі слізьми, сталося дещо дивне. З натовпу долинув спів. Голос був молодий — може, хлоп’ячий, а може, й дівчачий, — але завдяки тону розійшовся тихою площею.

Не забрати вам

Моєї історії,

На сцені повіяв вітер, і дівчина поволі підняла голову. Деінде в натовпі глибший, явно чоловічий голос проспівав:

А про батька я

Знаю лиш теорії.

На губах Люсі Ґрей Берд з’явилася тінь усмішки. Раптом вона звелася на ноги, вийшла на середину сцени, взялася за мікрофон і заспівала:

Заберіть що хочете, та я не збіднію!

Її вільна рука вчепилася в рюші на спідниці, вимахуючи нею з боку в бік, і мало-помалу почало ставати зрозумілим усе: її костюм, макіяж, волосся. Ця дівчина, хоч ким вона була, відразу вбралася для виступу. Вона мала чудовий голос, ясний і чистий на високих нотах, хрипкуватий і насичений на низьких, і рухалася з упевненістю.

Не забрати вам

Мого чару й сміху,

І скарбів моїх:

Бідна я довіку.

Заберіть що хочете, та я не збіднію!

Співаючи, вона докорінно змінилася й перестала здаватися Коріоланові такою підозрілою. В ній було щось захопливе й навіть привабливе. Камера впивалася нею, а тим часом вона підійшла до краю сцени і схилилася над глядачами, мила й безсоромна.

Від гордині всі

Задерли ви носи,

Мертвих і живих

Хочете змінити, переробити,

Та чи зможете це ви?

Бо…

А далі вона вільно розгулювала сценою, пройшовши під самим носом у миротворців. Деякі з них не могли стримати усмішок. Жоден із них не спробував її зупинити.

Не забрати вам

Слів моїх і зваги!

Дулю вам кручу

Зі щирої зневаги.

Заберіть що хочете, та я не збіднію!

Двері Будинку Правосуддя із грюкотом розчахнулись, і на сцену кинулися миротворці, які раніше забрали мера. Дівчина дивилася на юрбу, проте явно помітила їх і попрямувала у віддалений кінець сцени для потужного фіналу:

Ні, ні,

Заберіть, як хочете, всі ці дурнички!

Нічого не залишу я на ничку!

Заберіть що хочете, та я не збіднію!

Перш ніж дівчину схопили, вона встигла послати повітряний поцілунок.

— Друзі звуть мене Люсі Ґрей — і ви, сподіваюся, теж мене так зватимете! — гукнула вона. Один із миротворців вирвав у неї з руки мікрофон, тим часом як другий підхопив саму Люсі й поніс її назад, на середину сцени. Вона помахала рукою, ніби у відповідь почула оглушливі оплески, а не мертвотну тишу.

На кілька секунд тиша запанувала й у Залі Гевенсбі. Коріолан замислився: може, всі інші, як і він, сподіваються, що вона співатиме далі? Відтак усі заговорили: спершу про дівчину, а тоді — про те, кому пощастило її дістати. Інші учні витягували шиї, крутячи головами; дехто показував Коріоланові великого пальця, а дехто ображено на нього зиркав. Він замислено похитав головою, та в душі просто сяяв. «Сноу» — це сніг, а він завжди зверху.

Миротворці вивели мера і стали обабіч нього, щоб уникнути нових конфліктів. Люсі Ґрей не стала зважати на його повернення: схоже, виступ повернув їй рівновагу. Мер, гнівно втупившись у камеру, запхав руку до другого мішка й витягнув кілька папірців. Майже всі полетіли на сцену, і він прочитав єдиний, що лишився:

— Трибут-хлопець від Округу 12 — Джессап Діґґз.

Дітлахи на площі заворушилися й розступилися перед Джессапом, хлопцем із чорною чуприною, прилиплою до випуклого чола. Як на трибута Округу 12, він був чудовим екземпляром, кремезнішим, ніж зазвичай, і здавався сильним. Похмурий вигляд Джессапа натякав, що він уже працює в шахтах. Завдяки недолугій спробі вмитися посеред його обличчя з’явився овал відносно чистої шкіри, та довкола нього все було чорне, а його нігті були вкриті вугільним пилом. Джессап ніяково піднявся сходами до свого місця. Коли він підійшов до мера, Люсі Ґрей ступила крок уперед і простягнула руку. Хлопець завагався, а тоді потиснув цю руку. Люсі Ґрей обійшла його спереду, простягнула замість правиці лівицю, і вони стали поряд, тримаючись за руки. Тоді вона присіла у глибокому реверансі, змусивши хлопця вклонитися. Із натовпу мешканців Округу 12 долинули ріденькі оплески й один радісний крик, а тоді миротворці підійшли ближче, і трансляція Жнив перейшла до Округу 8.

Поки Восьмий, Шостий і Одинадцятий викликали своїх трибутів, Коріолан удавав щирий інтерес, але голова йому йшла обертом від думки про те, що йому принесе Люсі Ґрей Берд. Він знав: вона — це дар, і поводитися з нею треба відповідно. Але як найкраще скористатись її сенсаційною появою? Як домогтись успіху завдяки сукні, змії й пісні? До початку Ігор трибути проведуть із глядачами зовсім небагато часу. Як змусити глядачів прихилитися серцем до неї і, відповідно, до нього самого за одне-єдине інтерв’ю? Коріолан майже не помічав інших трибутів, здебільшого жалюгідних істот, і зауважував сильніших. Сеянові дістався височезний хлопак із Округу 2, та й Лівіїн хлопець із Округу 1, схоже, міг бути гідним конкурентом. Коріоланова дівчина здавалася досить здоровою, та її тендітна статура більше годилася для танців, аніж для рукопашного бою. Проте він не сумнівався, що вона доста швидко бігає, а це важливо.

Коли Жнива добігли кінця, над глядацькою залою розійшовся запах їжі з фуршету. Свіжоспечений хліб. Цибуля. М’ясо. Коріолан не зміг притлумити бурчання в животі й пішов на ризик — зробив кілька ковтків поски, щоб його втихомирити. Ним оволоділи збудження, запаморочення й лютий голод. Коли екран згас, він насилу втримався, щоб не помчати до столу.

Нескінченний танець із голодом став лейтмотивом його життя. Найперших років, ще довоєнних, це не стосувалося, проте кожен день після них був для нього боєм, торгом і грою. Як найкраще відігнати голод? З’їсти все за один раз? Розтягнути харчі на день, поїдаючи їх маленькими порціями? Жадібно жерти чи розжовувати кожен шматочок по максимуму? Все це було лише розумовими вправами, покликаними відвернути увагу від вічної нестачі харчів. Ніхто й ніколи не дасть йому з’їсти достатньо.

Під час війни бунтівники зайняли округи, в яких виробляли продукти. Наслідуючи Капітолій, вони намагалися впокорити його голодом, обернувши їжу — чи то пак її відсутність — на зброю. Тепер їхні ролі знову змінилися: Капітолій контролював її постачання й пішов іще далі — насипав округам солі на рану, запровадивши Голодні ігри. Серед жорстокості Ігор відчувався мовчазний біль, знайомий усім у Панемі, відчайдушне бажання мати вдосталь харчів, щоб дожити до світання.

Колись це відчайдушне бажання перетворювало добропорядних громадян Капітолію на чудовиськ. Люди, які падали мертвими з голоду на вулицях, долучалися до страхітливого харчового ланцюжка. Одного зимового вечора Коріолан і Тигріс утекли з квартири, щоб поцупити дерев’яні ящики, які помітили раніше в одному провулку. Дорогою вони проминули три тіла, і в одному впізнали молоду служницю, яка дуже гарно подавала чай на післяобідніх посиденьках у Крейнів. Пішов важкий, вологий сніг, і вони гадали, що на вулицях нема нікого, та дорогою додому помітили закутану постать і чкурнули за паркан. У них на очах їхній сусід Нерон Прайс, титан залізничного бізнесу, відрізав служниці ногу — пиляв її страхітливим ножем, доки кінцівка не відірвалася. Загорнув ногу в спідницю, яку зірвав із талії жертви, а тоді дременув завулком, який вів до задвір’я його особняка. Кузени ніколи про це не говорили, навіть між собою, проте це врізалося Коріоланові в пам’ять. Жорстокість, яка спотворювала лице Прайса, коротка біла шкарпетка під потертою чорною туфелькою на кінці відтятої кінцівки та щирий жах від усвідомлення того, що його тепер теж можуть розглядати як потенційну їжу.

Коріолан був упевнений, що фізично й морально вижив завдяки далекоглядності, яку бабусенція проявила на початку війни. Його батьки вже померли, Тигріс теж зосталася сиротою, і вони обоє жили з бабусею. Бунтівники повільно, але невпинно просувалися до Капітолію, хоча в місті мало хто визнавав це: заважала пиха. Через дефіцит харчів навіть найбагатшим довелося шукати певних товарів на чорному ринку. Саме так Коріолан опинився якось по обіді в жовтні біля чорного входу до модного колись нічного клубу. Однією рукою він тримався за ручку маленького червоного возика, а другою — за прикриту рукавичкою долоню бабусенції. Лютий мороз у повітрі лиховісно попереджав про зиму, а вгорі ковдрою нависли похмурі сірі хмари. Вони прийшли на зустріч із Плюрібусом Беллом, немолодим чоловіком із лимонними лінзами в окулярах і білою напудреною перукою, що доходила йому до талії. Він і його партнер, музикант Кір, були власниками зачиненого клубу й тепер заробляли на життя, нишком торгуючи товарами на його задвір’ї. Сноу прийшли по банку консервованого молока (свіже зникло за кілька тижнів до того), але Плюрібус заявив, що в нього все розпродано. Проте щойно надійшли ящики сушеної лімської квасолі, які тепер височилися стосами на дзеркальній сцені позаду нього.

— Вони зберігатимуться роками, — пообіцяв бабусенції Плюрібус. — Десь із двадцять я хочу відкласти для себе.

Коріоланова бабуся засміялась.

— Який кошмар.

— Ні, моя люба. Кошмар — це те, що буде без них, — відказав Плюрібус.

Розвивати думку він не став, але бабусенція припинила сміятися. Позирнула на Коріолана й на мить стиснула його руку. Цей рух видавався мимовільним, мало не судомою. Тоді вона поглянула на ящики, неначе вираховуючи щось у думках.

— Скільки ви можете вділити? — спитала вона власника клубу.

Коріолан привіз додому на візку один ящик, а решта двадцять дев’ять прибули глухої ночі, бо нагромадження запасів формально було незаконне. Кір і один його друг підняли ящики по сходах і склали їх посеред розкішно опорядженої вітальні. Увінчали гірку бляшанкою з молоком, подарунком від Плюрібуса, а тоді побажали їм солодких снів. Коріолан і Тигріс допомогли бабусі сховати запаси у шафах, в ошатних шифоньєрах і навіть у старому годиннику.

— І хто їх поїсть? — запитав він. Тоді в його житті ще був бекон, була курка, а часом і печеня. Молоко бувало досить рідко, проте сиру цілком вистачало, а на вечерю можна було очікувати якогось десерту — бодай звичайного хліба з варенням.

— Дещо з’їмо ми. Дещо, можливо, зуміємо обміняти, — пояснила бабусенція. — Вони будуть нашою таємницею.

— Я не люблю лімської квасолі, — надувся Коріолан. — Ну, принаймні я так думаю.

— Ну, ми попросимо кухаря знайти добрий рецепт, — заявила бабусенція.

Але кухаря призвали на війну, а тоді він помер від грипу. Бабусенція ж, як виявилося, не вміла навіть увімкнути плитку, вже не кажучи про те, щоб куховарити за рецептами. Восьмирічній Тигріс довелося варити із квасолі густе рагу, потім — суп, а потім — ріденький бульйон, на якому вони мали протриматися до кінця війни. Лімська квасоля. Капуста. Пайка хліба. Так вони роками харчувалися з дня у день. Звісно, це затримало його зростання. Звісно, якби в нього було більше їжі, він був би вищий, ширший у плечах. Проте мозок у нього розвинувся нормально — принаймні він на це сподівався. Квасоля, капуста, хліб із непросіяного борошна. Коріолан зненавидів ці продукти, та вони дозволили їм вижити, не соромлячись і не пожираючи трупів на вулицях.

Сягнувши тарілки з позолоченою каймою й тисненим гербом Академії, Коріолан проковтнув слину, що наповнила його рот. Навіть у найзлиденніші дні в Капітолії не бракувало розкішного посуду, і він з’їв чимало капустяних листків із витонченої порцеляни вдома. Коріолан узяв лляну серветку, виделку й ніж. Коли він підняв кришку з першої срібної каструлі для нагрівання, пар від неї війнув йому на вуста. Цибуля в білому соусі. Коріолан черпнув трохи ложкою і спробував утримати слину при собі. Варена картопля. Кабачки. Запечений окіст. Гарячі булочки з невеликою порцією масла. Якщо подумати, то з двома порціями масла. Тарілка повна, але не вказує на жадібність. Принаймні для хлопця-підлітка.

Коріолан поставив тарілку на стіл поряд із Клеменсією й пішов до візка по десерт: торік він узагалі залишився без тапіоки****, бо ласощі скінчилися. Коли він побачив викладені рядами шматочки яблучного пирога, оздоблені паперовими прапорцями з гербом Панему, в нього тьохнуло серце. Пиріг! Коли він востаннє його куштував? Поки хлопець тягнувся до шматочка середнього розміру, хтось сунув йому під носа тарілку з величезним куснем.

— Ой, та візьми великий. Такий хлопець, як ти, поки ще росте, може його подужати.

Очі в декана Гайботтома сльозились, але вже не були такі тьмяні, як уранці. Ба більше, вони глипали на Коріолана з несподіваною проникливістю.

Він узяв тарілку з пирогом, усміхаючись і сподіваючись, що усмішка вийшла по-хлоп’ячому добродушною.

— Дякую, сер. У мене завжди знайдеться місце для пирога.

— Так, знайти місце для насолод завжди неважко, — погодився декан. — Кому, як не мені, знати.

— Гадаю, ви маєте рацію, сер.

А втім, це прозвучало недоречно. Він хотів погодитися з декановими словами про насолоду, а вийшло щось схоже на єхидну оцінку постаті декана.

— Ти гадаєш, — декан Гайботтом примружився, не зводячи з Коріолана пильного погляду. — То що плануєш робити після Ігор, Коріолане?

— Сподіваюся вступити до Університету, — відповів він. Яке дивне запитання. Звісно, це було видно з його успішності.

— Так, бачив твоє ім’я у списку претендентів на премію, — сказав декан Гайботтом. — Але що, як тобі її не присудять?

Коріолан затнувся.

— Ну, тоді ми… ми, звісно, оплатили б навчання.

— Справді? — декан Гайботтом засміявся. — Подивися на себе! Як ти намагаєшся триматись у своїй імпровізованій сорочці й тісних черевиках. Гордо ходиш Капітолієм, хоча, як на мене, Сноу навряд чи мають хоч шеляг за душею. Навіть із премією тобі було б непросто, а ти її ще не маєш, чи не так? Цікаво, що сталося б із тобою тоді? Що тоді?

Коріолан мимохіть роззирнувся довкола, намагаючись зрозуміти, хто ще почув ці жахливі слова, та більшість людей довкола занурилися в обідні теревені.

— Не турбуйся: ніхто не в курсі. Ну, майже ніхто. Смачного пирога, хлопче.

Декан Гайботтом пішов геть, не взявши собі ні шматочка.

Коріоланові понад усе захотілося кинути свій пиріг і побігти до виходу, та натомість він обережно повернув завеликий шматок на візочок. Прізвисько. Пояснення всього одне: прізвисько стало відоме деканові Гайботтому, і йому сказали, що вигадав його Коріолан. Це було дурістю з його боку. Навіть зараз декан був надто могутній, щоб його можна було висміювати на людях. Але чи справді це аж так жахливо? Кожен учитель має щонайменше одне прізвисько, часто незмірно менш приємне. Та й не можна сказати, що Кайфботтом дуже старався приховувати свою звичку. Він неначе сам напрошувався на кпини. Чи, може, в нього є якась інша причина так сильно ненавидіти Коріолана?

Хай яка вона була, Коріолан мусив виправити ситуацію. Він не міг ризикувати премією через таке. Після Університету він збирався обрати якийсь прибутковий фах. А які двері будуть відчинені для нього без освіти? Він спробував уявити своє майбутнє на якійсь низькій посаді в місті… Що він робитиме? Керуватиме розподілом вугілля між округами? Чиститиме клітки генетичних виродків у лабораторії мутантів? Стягуватиме податки з Сеяна Плінта в його розкішній квартирі на Корсо, а сам житиме в якомусь барлозі за п’ятдесят кварталів звідти? І це йому ще пощастить! Знайти роботу в Капітолії важко, а він буде звичайнісіньким випускником Академії без шеляга за душею. Як йому жити? Позичати гроші? Заборгованість перед Капітолієм — це зазвичай пряма дорога в миротворці, а це — призначення на двадцять років хтозна-куди. Його відправлять до якогось жахливого Округу на краю світу, де люди заледве кращі за тварин.

День, який обіцяв так багато, стрімко зіпсувався в нього на очах. Спершу загроза втрати квартири, потім призначення найнікчемнішої трибутки — якщо подумати, явно божевільної, — а тепер така новина: він достатньо осоружний деканові Гайботтому, щоб той позбавив його шансів на премію і прирік на життя в округах!

Усі знають, що відбувається, коли людина їде до округів. Її списують із рахунку. Забувають. Для Капітолію вона, по суті, вмирає.

Коріолан стояв на порожній залізничній платформі, чекаючи на прибуття своєї трибутки, обережно затиснувши між великим і вказівним пальцями білу троянду на довгій ніжці. Принести їй подарунок запропонувала Тигріс. У вечір Жнив вона прийшла додому дуже пізно, та він чекав на можливість порадитися з нею, розповісти їй про свої приниження і страхи. Тигріс геть не хотіла, щоб розмова звелася до відчаю. Він дістане премію — інакше й бути не може! І матиме блискучу кар’єру в Університеті. Що ж до квартири, то спершу треба з’ясувати подробиці. Може, податок їх не стосуватиметься, а якщо й стосуватиметься, то, можливо, нескоро. Може, вони якимось робом зуміють нашкребти грошей на податки. Але думати він про це не має. Лише про Голодні ігри і про те, як можна досягти на них успіху.

На вечірці Фабриції з нагоди Жнив, розповідала Тигріс, усі нестямилися від Люсі Ґрей Берд. Його трибутка — «потенційна зірка», заявили її подруги, п’яно сьорбаючи поску. Кузени зійшлися на тому, що Коріоланові потрібно справити на дівчину гарне перше враження, щоб вона була готова з ним працювати. Поводитися з нею треба не як із засудженою, а як із гостею. Коріолан вирішив привітати її ще на вокзалі. Це дасть йому фору у виконанні завдання, а також можливість завоювати її довіру.

— Коріо, уяви собі, яка вона має бути налякана, — сказала Тигріс. — Якою самотньою має почуватись. Якби це була я, на мене справили б сильне враження будь-які дії, які б показували, що я тобі не байдужа. Ні, навіть більше. Що я цінна. Принеси їй якусь річ, бодай сувенір, яка покаже їй, що ти її цінуєш.

Коріолан згадав про бабусині троянди, які досі високо цінувалися в Капітолії. Старенька завзято плекала їх у садку на даху, що додавався до пентгаусу, як просто неба, так і в маленькій сонячній теплиці. Однак свої квіти вона роздавала неохоче, як діаманти, тож щоб розжитися цією красунею, її довелося довго вмовляти. «Мені потрібно встановити з нею зв’язок. Ти сама постійно кажеш, що твої троянди відчиняють будь-які двері». Те, що бабуся це дозволила, показувало, як сильно її тривожить їхнє становище.

Від Жнив минуло два дні. Гнітюча спека в місті нікуди не поділась, і вже зараз, невдовзі після світанку, на вокзалі починалося пекло. На широкій безлюдній платформі Коріолан почувався примітним, але не міг ризикувати проґавити її потяг. Зі свого сусіда знизу, продюсера-практиканта Рема Дулітла, він зміг витягнути одне: що потяг має прибути в середу. Рем нещодавно випустився з Університету, і його рідні згадали всі давні борги, які могли, щоб добути йому цю посаду, яка обіцяла якраз достатню платню й допомагала зробити перший крок до майбутнього. Коріолан міг би поцікавитися цим через Академію, та не знав, чи не поставляться до зустрічі потяга несхвально. Правил як таких ніхто не оголошував, але він вважав, що більшість його однокласників зачекає на зустріч зі своїми трибутами до зборів, що відбудуться наступного дня під наглядом Академії.

Минула година, тоді дві, та все одно не з’явилося жодного потяга. Сонце нещадно смалило крізь скляні шибки на стелі вокзалу. По спині Коріолана текли цівки поту, а троянда, яка вранці була такою величною, почала зневірено гнутися. Він замислився, чи не була ця ідея загалом недолугою, й чи подякують йому хоч якось за таке привітання. Інша дівчина, звичайна дівчина, була би вражена, та в Люсі Ґрей Берд немає нічого звичайного. Ба більше, в дівчині, здатній на такий зухвалий виступ одразу після нападу мера, є щось страхітливе. А перед самим нападом вона закинула під сукню іншій дівчині отруйну змію! Він, звісно, не знає, чи була змія отруйна, та на це все натякало, хіба ні? Ця дівчина жахає, далебі. А він стоїть тут у своїй формі, тримає в руці троянду, наче якийсь закоханий школяр, і сподівається, що вона… що? Симпатизуватиме йому? Довірятиме? Не вб’є його, щойно побачить?

Співпраця з нею була необхідна. Напередодні Сатирія провела збори менторів, на яких їм детально розповіли про їхнє перше завдання. Раніше трибути їхали на арену наступного ж ранку після прибуття до Капітолію, та тепер, коли до справи долучились учні Академії, графік було подовжено. Було вирішено, що кожен ментор має провести інтерв’ю зі своїм трибутом і отримає п’ять хвилин на те, щоб представити того Панему в телепрограмі наживо. Якщо людям буде за кого вболівати, їм, можливо, стане по-справжньому цікаво дивитися Голодні ігри. Якщо все мине добре, їх покажуть у прайм-тайм — можливо, менторів навіть запросять дати коментар щодо своїх трибутів під час Ігор. Коріолан пообіцяв собі, що його п’ять хвилин стануть окрасою вечора.

Зрештою минула ще одна година, і він уже був практично готовий здатись, аж тут у глибині тунелю пролунав гудок потяга. У перші кілька місяців війни гудок сповіщав про повернення батька з поля бою. Його батькові здавалося, що військова служба показує: він як великий торгівець боєприпасами недарма задіяний у родинному бізнесі. Завдяки неабиякому хисту до стратегії, сталевим нервам і владній поведінці він швидко пішов угору. Щоб публічно продемонструвати свою відданість справі Капітолію, родина Сноу їздила на вокзал у повному складі, щоб чекати на повернення цієї видатної людини. Коріолан їздив у оксамитовому костюмчику. Так тривало, доки потяг не привіз лише звістку про те, що його наздогнала бунтівнича куля. У Капітолії важко було знайти місце, не пов’язане з якимось жахливим спогадом, але це було особливо боляче. Коріолан не міг сказати, що дуже любив цю віддалену, строгу людину, але завдяки батькові однозначно почувався захищеним. Із його загибеллю прийшли страх і вразливість, яких Коріолан так і не зміг позбутися.

Пролунав гудок, а тоді потяг примчав на вокзал і з різким звуком загальмував. Потяг був короткий: локомотив, два вагони — і все. Коріолан спробував роздивитись у вікнах свою трибутку, а тоді зрозумів, що вікон у вагонах немає. Вони призначені не для пасажирів, а для вантажу. Товари втримували на місці важкі металеві ланцюги, закріплені старомодними висячими замками.

«Не той потяг, — подумав він. — Можна йти додому». Але тут із одного вантажного вагона долинув явно людський крик, і Коріолан не зрушив із місця.

Він очікував, що туди набіжуть миротворці, та потяг двадцять хвилин простояв нікому не цікавий, перш ніж кілька з них дісталися рейок. Один поговорив із невидимим машиністом, і з вікна вилетіла зв’язка ключів. Миротворець без поспіху пройшов до першого вагона, перебрав ключі, а тоді обрав один, вставив його в замок і крутнув. Замок і ланцюги попадали, і він відсунув важкі двері. Вагон здавався порожнім. Миротворець витягнув кийок і загупав ним об одвірок.

— Добре, народ, ворушіться!

У дверях з’явився високий хлопець із темною шкірою, вбраний у латаний одяг із мішковини. Коріолан упізнав у ньому трибута Клеменсії з Округу 11, стрункого, проте м’язистого. До нього приєдналася дівчина зі схожим кольором шкіри, але худюча, мов скелет, і з лютим кашлем. Обоє були босі, а їхні руки — закуті в кайданки спереду. До землі залишалося п’ять футів, тож вони посідали на край вагона, а тоді незграбно кинулися на платформу. До дверей підкралася дрібна, мертвотно-бліда дівчина у смугастій сукні й червоному шалику, але вона, здавалося, не розуміла, як дістатися землі. Миротворець стягнув її додолу, і вона жорстко приземлилася, ледве встигнувши пом’якшити падіння спутаними руками. Тоді він сягнув у вагон, витягнув хлопця, якому на вигляд було років із десять, хоча мало бути щонайменше дванадцять, і викинув на платформу ще й його.

Запах вагона, затхлий, із сильними нотками гною, вже дійшов до Коріолана. Трибутів перевозили у вагонах для худоби, та ще й не дуже чистих. Він замислився: їх годували й випускали на свіже повітря чи просто позамикали після Жнив? Хай як звично йому було споглядати трибутів на екрані, він не підготувався як слід до цієї особистої зустрічі, і його накрило хвилею жалю й відрази. Вони справді були істотами з іншого світу. Світу безнадійного, жорстокого.

Миротворець перейшов до другого вагона і прибрав ланцюги. Двері розійшлись, і за ними показався Джессап, хлопець-трибут із Округу 12, який примружився на яскраво освітлений вокзал. Коріолан відчув різкий приплив емоцій, і його тіло виструнчилося в передчутті. Звісно, вона буде з ним. Джессап незграбно зіскочив на землю й розвернувся назад, до потяга.