Безодня ebook

Анотація

Марися Нікітюк

БЕЗОДНЯ

Маша й шафа

Маші було не так багато років, коли вперше з шафи виліз рукав маминої сукні й, жмакаючись на подобу скривленого рота, спитав: «Як справи, дитино?» Маша закричала, впала зі стільця і побігла, репетуючи й панічно розма­хуючи руками. В самих трусах, дівчинка з гострим чубом, що так і норовив виколоти дитині очі, стрибнула в обійми крісла. Крісло вирвало з поролоном свої бильця-клешні й, надійно обійнявши, сховало Машу в абстракціоністський візерунок декору ранніх дев’яностих, сховало від сукні без голови, шиї, рук і ніг, що розгулювала по квартирі в маминих туфлях. Сукня зазирала до кімнат і по-хазяйськи промовляла: «Я вдома!» Потім, для відводу очей, знімала туфлі й клала на стіл перед телевізором браслет зі штучних перлів. Але крісло й маленька Маша — вони знали й бачили, їх не надуриш — все то сукня із шафи. Маша тихенько задихалася під важкою оббивкою крісла в білому ворсі котячого хутра, але виду не подавала, притулялась до спинки, була спокійною, дихала ротом, пускала слину.

Коли ж прийшли мама й тато, Маша не зрушила, тихцем сиділа в кріслі. Мама плакала на дивані, а тато кружляв по квартирі. Раптом він відчинив шафу й заволав: «Ану виходь!» І тут Маша злякалася: хто виходь, чому виходь, хто там сидить у шафі в подобі дівчинки з великими заячими вухами? Хто?! І крісло, відчувши її страх, підштовхнуло Машу так, що вона вистрибнула до центру кімнати й закричала: «Я тут! Тут! А в шафі — то не я!» І тільки дві пари злих людських очей, спраглих помсти, зиркнули в бік дитини. І сам Бог знає, ще скільки очей, що не належали жодному з відомих живих створінь, підняли повіки, порозлуплювали свої павучачі зіньки, що той розсипаний бісер з кутів під стелею; і потекла слина по стінах, а казали згодом, що затопили сусіди.

До самого ранку Маша плакала й вибачалась. Її залишили в кімнаті саму без світла — тато викрутив усі лампи з-під плафона. А мама розсунула на вікнах важкі штори, щоб недобрий місяць цілу ніч світив дівчинці в очі.

Маша лежала в кутку під стіною на ліжку, скрутившись, як кицька, й обіймала єдиного друга — плюшевого ведмедя Ваню. З-під дивана потяглися чорні руки, схожі на дерева, потому шугнули під стелю і, як загіпнотизовані анаконди, зависли в повітрі. Згори, в кожнім кутку числом по чотири, порозплющували свої очі незнано хто — червоні павучачі намистинки нахабно скліпували одночасно з усіх кутків і всміхалися. У вікна зазирав срібний лyпатий місяць — одноокий яйцеголовий велет, що гострими зубами пережовував маленьких діточок, яких діставав із-за незакритих фіранок. Його око-прожектор білим холодним світлом обстежувало кімнату; і тільки бравий Ваня обіймав Машу й ховав її в кутку на ліжку, затуляючи від голодного велета спиною.

Тремтячи від страху й змочуючи ведмежий плюш сльозами, Маша почула, як зі скрипом прочинилась шафа. Звідти на підлогу зістрибнув хтось невеличкий і потупотів до неї. Цей хтось усівся на ліжко й сказав: «Мене можеш не боятися».

Маша розплющила очі широко-широко, смарагдові від сліз, — із них без упину викочувались велетенські краплі. Ваня обіймав її щосили, він боявся розвернутись. Дівчинка визирнула з-за його плеча. На ліжку, в срібному сяйві ока яйцеголового людожера-велета, сиділо маленьке помаранчеве платтячко. «Не бійся їх, зі мною тобі нічого боятися», — з відсутньої голови платтячка долинав дитячий дзвінкий сміх. «А ти хто?» — спитала Маша, витираючи об Ваню набряклий від слизу ніс. «Я? Я живу в шафі. А ти, мабуть, маленька Маша? Наші всі тебе знають». «Мене?» — спитала дівчинка і вивільнилася від обіймів мокрого й солоного ведмедя. «Так, тебе. Я буду дуже щаслива, якщо ти пограєшся зі мною. Пограйся зі мною», — й платтячко знову розійшлося по кімнаті дитячим сміхом. «А в що ми будемо гратися?» — спитала Маша й сіла навпроти платтячка, котре без рук, без шиї, без голови й без ніг.

Платтячко дістало з кишені круглі фішки: золоті й срібні з фольги від шоколадок, рубінові з фантиків від смоктульок, смарагдові з листя, були навіть хутряні зі шкіри подертих котів. Воно розсипало на ліжку чарівні фішки й промовило: «Будемо гратися в Ю-Зе-Фа». «Ю-Зе-Фа? — повторила Маша, зосереджено розглядаючи фішки. — Я ніколи не грала в Ю-Зе-Фа…» «Це просто, — засміялось платтячко, — береш одну фішку, яка водить, інші кладеш на ліжко картинками донизу й з усієї сили кидаєш фішкою, що водить, по інших фішках. Якщо фішки перевернулися — вони твої. У кого буде більше фішок, той і виграв».

Маша спробувала на зуб хутряну фішку й відразу пожалкувала — рот набився котячою мерлятиною, між зубів позастрягав ворс. Маша заходилася чхати. Велет-циклоп знадвору здригався щоразу, як дівчинка чхала; замість «будь здорова» він белькотів оспалими губами щось на кшталт «абурамбурам, абурамбурам». Маша припинила чхати й, зиркаючи у вікно на велета, спитала: «А він?» «Він? — озирнулося платтячко для кращої певності. — Він подивиться. Це Абурамбурам. Він уміє казати лишень своє ім’я, тому каже тільки його — і коли хтось чхає, і коли приходить час комусь помирати». Маша пильно поглянула у срібне щербате око Абурамбурама й повторила самими губами: «Абурамбурам». Велет розтікся у слинявій усмішці; з його рота до самої землі, аж шість поверхів униз, вивалився пухирчатий рожевий язик, а око, здалося, засвітило яскравіше. «Коли діти вмирають, він приходить по них. Якщо дитинка там, наприклад, не мила руки й тягла до рота все, що не трапиться, й захворіла на дифтерію, Абурамбурам робить її смерть легшою. Йому страшенно шкода діток, які так ніколи й не доживають до того, щоб стати дорослими. Знаєш, вони синіють і кличуть маму з татом, але крізь стиснуте горло долинають тільки хрипи. Тоді Абурамбурам зазирає у вікно до дитини й каже: «Абурамбурам». Дитя повторює за ним «Абурамбурам» і тієї ж секунди вмирає й більше не мучиться. «Абурамбурам-Абурамбурам», — скажеш ти, коли захочеш померти».

Маша витягла з рота пальця й задумалася над щойно скуштованими фішками. Щоб якось виправити ситуацію, принаймні з дифтерією, вона відвернулася й долонями протерла язика. Чисто, тепер мало бути чисто. «А якщо я просто захочу до нього звернутися, то й тоді я помру?» — «Ні, лиш коли захочеш померти насправді. Давай грати? Я перша».

«Ю-Зе-Фа!»

Платтячко й Маша стали дружити. Взимку воно вилазило з шафи в теплій кофтині та в шарфі, весною в ґумових чоботях, улітку в коротеньких шкарпетках із мереживом.

На осінь Маша підросла й пішла до школи. В кутку її кімнати вже валявся ранець, а на стільці охайно висіла шкільна форма. Та хоч би скільки розповідала Маша про велета-циклопа Абурамбурама, що світить їй у вікно одним срібним оком, і про платтячко, що грає з нею в «Ю-Зе-Фа», діти не вірили їй, діти піднімали її на сміх. І вона, міркуючи про те, що з ними не так, запідозрила — щось не так насправді з нею самою.

Сніг вкривав тонким подірявленим шаром сіру плитку в шкільному дворі. Так, ніби хтось був ніс вапно через увесь двір по діагоналі й зроняв те вапно скупими лишайними острівцями.

Дівчатка поприносили до школи своїх ляльок і показували одна одній, і розмовляли за них писклявими голосами. Дехто при тому намагався не ворушити губами, у когось навіть виходило, й тоді це робили повально всі. Хтось промовляв за свою біляву ляльку в рукавичку, хтось відвертався й розкидав слова в неправильному порядку. Загалом виходило так, що милі дівчатка кривили нижню губу й пропускали крізь неї потрібні слова, що начебто мали належати ляльці. А Маша не взяла з собою свого найкращого друга Ваню, бо він був велетенський. І платтячко не прийшло, сказало, залазячи до шафи: «Ні, нізащо у світі, і навіть не проси». Та й все по тому. Тож Маша в компанії супилася з-під лоба й просила дати подивитися їй ляльку, бодай чиюсь. Але дівчатка й не збиралися їй давати нічого такого. Тоді Маша спробувала забрати ляльку в однієї дівчинки; коли ж та міцно вчепилася іграшці в ноги, Маша вкусила її за рукав дутого зеленого пуховика. На дівчачий крик прибігли й учителька, й хлопчики. «Тепер вона захворіє на сказ», — казали діти, турбуючись про дівчинку в зеленому пуховику, й повторювали, що в Маші проблеми з головою.

Того дня Маша прийшла додому зарюмсана. Мама спитала: «Чому ти плачеш?» Коли ж Маші не вдалося пояснити, що плаче вона, бо покусала дівчинку, бо та не дала їй ляльку, бо вона не взяла своєї ляльки, бо такої в неї ніколи й не було, а гралася вона з підручними предметами, а наявність платтячка, що вилазить із шафи й грається з нею, всі довкола ставлять під сумнів... — от коли все це пояснити Маші не вдалося, мама стала кричати на неї й підсумувала логічним у таких розмовах «сама винна». Маша зачинилась у своїй кімнаті й заплакала ще дужче. Хоча їй просто йти ось так і плакати й у кімнаті зачинятися ніхто й не дозволяв.

«Я не буду з тобою гратися», — сказала Маша, не встаючи з ліжка й не висовуючи з-під ковдри важкої наплаканої голови, коли платтячко заговорило до неї крізь темряву. «Чому?» — поцікавилось воно. «Бо ти несправжнє. Я вигадала тебе, бо в мене проблеми з головою!» — Маша кричала з-під ковдри важкими незрушними словами. «Хто тобі таке сказав?» — занепокоїлось платтячко. «Не важливо хто, бо це правда!» — Маша рвучко підвелася, зірвавши з себе ковдру. «Ні, це неправда. Я твій друг, і Ваня теж. Це не означає, що в тебе не може бути інших друзів, але й ми тебе любимо».

Маша зістрибнула з ліжка й накинулась на Ваню, що валявся в пилу на підлозі в засохлій калюжці котячої сечі. Маша била його ногами, рвала, рикала, кусала; вона відгризла від нього шматок тканини, потім ще і ще, і все відгризене спльовувала на ліжко. З Вані посипався сивий рипучий синтепон, і водночас зi стелі повалили лапаті шматки такого ж синтепону, встеляючи кімнату їдкою ватою. За вікном із сірих важких хмар, що лежали безсовісно низько, на самих лишень верхівках шістнадцятиповерхових будинків, пішов беззвучний рясний сніг. Стіна снігу без найменшого шереху вкрила завіконня і все місто. Абурамбурам дивився у вікно й бачив, що творить маленька Маша. Він потупив сумний погляд, схрестив руки-дерева на грудях і вмер поряд із будинком.

Платтячко зістрибнуло з ліжка, послизнулося на синтепоні й, похнюпившись відсутньою головою, почимчикувало крізь сиву вату до шафи. Синтепон усе падав, а Маша доривала залишки Вані й, дивлячись у згасле вікно, кричала, що аж лопались капіляри в носі і цівкою в рота стікала темна кров: «Абурамбурам! Абурамбурам! Абурамбурам!».

Але велет уже вкрився інеєм, його самотнє око затягнулося холодними зимовими хмарами. Платтячко підійшло до шафи, прочинило її і, перш ніж зникнути поміж інших речей, сумно похиталося, а потім застрибнуло всередину. Двері шафи зачинились. А Маша лишилася з огризком стрічки, зав’язаної колись на шиї у Вані бантиком.

І зовсім тихо стало в кімнаті, лиш гуло приземисте небо й падав пригоршнями сніг за вікном. Маша з вогкими очима побрела крізь замети синтепону до шафи. Що ближче шафа, то важче було йти. Сніг вкривав з головою мертвого Абурамбурама знадвору, а в Машиній кімнаті синтепон продовжував сочитися зі стелі, звисати мертвою солодкою ватою. Коли Маша дісталася шафи, синтепону вже намело по пояс. Вона, долаючи опір, прочинила двері, та за ними лишень зяяла темрява й мертві сукні бездушно висіли на плечиках. «Ти де?» — проказала Маша всередину шафи. «Де ти?!» — дівчинка розпачливо перебирала подоли одягу, але там ніде не було помаранчевого платтячка. Маша стисла в руці стрічку, все що лишилося від Вані, й прошепотіла: «Пробачте». Вона сіла в шафі й зачинила за собою двері.

Потому маленька Маша ще довго, щойно прийшовши додому, кидала речі в коридорі, мила руки з велетенським милом, що випадало з долонь, оббиваючись по краях, і, перш ніж сісти за стіл, шастала до своєї кімнати й обережно підкрадалася до шафи. Вона то повільно, ледь чутно прочиняла дверцята, то різко виривала їх із корінням, аж залізні ґвинтики вилітали із завіс до центру кімнати. Та хоч би що робила Маша, в шафі панувала тиша: сукні все так само бездушно висіли — вони висіли ні про що, це були єдині речі в домі, чиє висіння не мало жодного метафоричного чи трансцендентного сенсу. Щоб вони поменше відволікали око своїм висінням, їх навіть зачиняли до дерев’яної коробки.

Маша виросла, змінилася і все забула, але звичка сидіти в шафі в неї лишилась. Коли їй було страшно чи дуже добре, чи вона прагла тиші, чи хотіла темноти, вона прослизала тихенько до шафи. За шафою ходили постарілі батьки, їхні друзі, Машині друзі, друзі всіх друзів, лікарі, кравці, продюсери, шпіци, солдати, а Маша тихенько сиділа собі в шафі й давила свої дурнуваті посмішки, вдихаючи чорну темряву. Особливо ж вона любила шафи в гостях. Нові шафи пахли покаліченим деревом, свіжими ранами меблів. Маша тихцем залазила до чужої шафи з ногами, повністю залізала всередину й сиділа там хвилин десять-п’ятнадцять, доки господар чи господиня дому не помічали, що її ніде нема. «Ти де?» — гукали вони по квартирі, губилися в трьох кімнатах, та між білих стін маленької дорослої дівчинки не було видно. А Маша тим часом сиділа тихенько в шафі й усміхалася, потім знаходила момент і так само тихо вислизала з шафи на канапу, що тулилася до журнального столика з чашками чаю й бісквітом. Господар квартири повертався після чергового безрезультатного обходу помешкання й знаходив, як нічого й не трапилось, Машу, що сиділа за столиком, підібгавши під себе ноги, з величезним шматком бісквіта за щокою. «Де ти була?» — питали її. Вона намагалася відповісти й прожувати бісквіт одночасно, потім посміхалася, тягнула павзу, показувала пальцями й руками, що розкаже, щойно дожує-і-проковтне, і з’їжджала з теми за три-чотири хвилини.

В чужих шафах ховалося щось невідоме, небачене. За ті десять-п’ятнадцять хвилин, що Маша проводила в шафах, вона встигала роздивитися фасони подолів суконь, основні кольори гардероба, вдихнути по діафрагму й видихнути назад кисло-терпкий запах поту, змішаного з парфумами. Ніде не було так багато «людей», як у їхніх шафах. Там валялися білі ліфчики з поролоном, що займав собою не лише весь простір ліфчика, а й грудей, лежали старі безвухі іграшки, заничковані розталі цукерки, а використані презервативи в прозорих пакетиках стирчали з найпотаємніших куточків шаф — звідти пахло кислим молоком і геноцидом. У шафах, куди похапцем закидалося все підряд перед спонтанним приходом гостей, лежали нутрощі їхніх господарів і стояла незвична, об’ємна тиша, як у костюмерному цехові театру під час вистави — шум, актори, життя були далеко, a тут панувала їхня потаємна присутність.

Маша приглядалася до дорослих і ніяк не могла второпати, що з ними не так. Тепер вона й сама стала дорослою, і їй треба було триматись, як вони, виглядати, як вони, й чинити, як вони. Тож коли її начальник, одружений славний хлопчина, добрий до всіх чужих та безжальний до рідних і друзів, що, він певен, мовчатимуть і терпітимуть, запросив Машу в подорож до Шарм-ель-Шейха, вонa відмовилась. Коли ж він, добрий та ніжний, з фотом дружини й дітей у машині, запросив Машу поїхати до Анкари, вона погодилась, бо втретє міг і не запросити, раптом що.

Маша сиділа у своїй шафі, тримала чорну вечірню сукню за рукав, наче за руку когось рідного, хто підтримає якщо не добрим словом, то хоча б недобрим словом важкої хвилини. Вона сподівалася на чудо: сукня підніме рукав і погладить ним Машу по голові, погладить за шерстю й проти, погладить ніжно й обережно, а потім обніме і все пробачить. Але рукав провислим удавом просто спадав з вішака.

Маша не знала, що їй робити, тож коли начальник запросив її прийти в гості, вона взяла й прийшла. Спершу приходила вдень, поки не було ні дітей, ні дружини, щоб перевірити пружність дивана, стійкість підвіконь і витривалість кухонного столу, а потім увечері, щоб мирно й радісно сидіти за тим самим напрочуд тривким кухонним столом, їсти заварні тістечка й потягувати в’язкий чай та переважну частину часу мовчати, дивитись на білявих хлопчика й старшу дівчинку й думати, а де ж у них тут шафа?

Щойно не в міру впевнена в собі, як і у своїх підозрах, дружина відвернулась, а потім і взагалі вийшла до ванної кімнати, щоб розмазати собі туш на обличчі аж обома руками, а начальник, непроникний і веселий, що отримував усі радощі простого життя в один день, загруз в перипетіях свого телефону, Маша встала й тихенько прокралась до спальні. І хоч світло було вимкнене, вона знала, куди йти.

Маша самовдоволено всміхалася собі, сидячи в їхній шафі, вдихала запах килимка для йоги й заблукалої шкарпетки, тішилася власним статусом шафового інкогніто, аж раптом двері прочинилися і з темряви донісся тонкий голосок: «Що ти тут робиш?» Маленька дівчинка стояла по той бік дверцят, у цілковитій темноті, срібними півмісяцями зблискувала темрява в її очах. «Я покличу тата, якщо не скажеш, що ти тут робиш!» — пригрозила дівчинка й полізла в шафу до Маші. «Залазь швидше, а то нас помітить злий велет Абурамбурам і повириває нам руки, й пообгризає кістки, аж так, що будемо ходити безрукі», — навзаєм настрахала Маша. Щойно дверцята шафи за дівчинкою зачинилися, двері до кімнати розчахнулись, і начальник став пильно вслухатися в тишу і вдивлятися в морок. За вікном вийшов з-за хмар місяць, стоокі вогні сусідньої багатоповерхівки кліпали лупатими очима, змінюючи вираз обличчя будинку раз по раз. Чоловік постояв і повслухався у простір. У шафі дівчинка не бачила Маші, а Маша не бачила дівчинки. Коли чоловік вийшов, він був спокійний: у темряві нікого не було — ні Маші, ні його дочки, ні чорної кішки, яка, між іншим, лежала посеред кімнати, випроставши своє довге тіло звідси й досюди, і ритмічно видихала повітря.

— То що ти тут робиш? — прошепотіла дівчинка, вступаючи у змову з дорослою тьотьою, яка з незрозумілих для дитини причин сиділа в її, дитини, шафі.

— Сиджу тут, — відповіла Маша, розуміючи, що все нею сказане може бути використане проти неї.

— Ти ховаєшся від когось? Від Абурамбурама? — дівчинка не на жарт перейнялася почутим. З її власних спостережень, дорослі тьоті й дяді не сидять по шафах, а сидять по кухнях, п’ють алкоголь, курять сигарети й одне на одного жаліються. А отже, з цією явно й серйозно щось не так.

— Ні, Абурамбурам помер, як і Ваня… Нікого нема… — Маша потривожила старі спогади.

— Тобто нікого нема? — перепитала дитина.

— Ну, типу, все минає. І все має свою пору року, і свій час, і своє завершення... Ти, мабуть, не розумієш мене? — спитала Маша і скорчила пафосну гримасу.

— Ні. Але якщо ти ховаєшся від Абурамбурама, який сидить там, за вікном, то не бійся його, зі мною тобі нічого боятися.

Маша замислилася над словами дитини й загострила вушка, перевівши їх до режиму підвищенної уваги та концентрації. Хоч вона й не могла розгледіти, але непомильне просторове відчуття підказувало, що дівчинка складається лише з тулуба, збитої плоті й крові та лімфи, а на місці відсутньої голови висить у повітрі розлога усмішка.

— Хочеш, зіграємо в гру? — спитала дівчинка.

— Можна, — проковтнувши слину, обережно відповіла Маша. Вона запустила руку до кишені, дістала звідтіля жменю коштовних фішок і поклала їх по центру, між собою й дитиною. На Машиних липких від поту руках лишилося просмердле котяче хутро. Безтілеса ж дитяча усмішка застигла на місці, де мала б бути голова, й замайоріла від краю до краю. Маша теж розпливлася в перламутровій усмішці.

Й обидві ці усмішки проковтнула темрява шафи. Дівчинка й Маша запустили кудись в непроглядну ніч по фішці й пошепки викрикнули в один голос: «Ю-Зе-Фа!».

Нічний рибалка

Була ніч, стояв непроглядний червень, з країв якого забута давнина суворого Кривого Рогу передавала мені привіт руками якоїсь козявки, що калатала у дзвінок про початок вересня. Літо раніше було безконечним, у нього вміщалося півжиття і три блоки жуйок «Педро», а найстрашніше, що тебе чекало в кінці — це перше вересня. Тепер літо вміщало всього-на-всього три будівельні об’єкти і три блоки «Мальборо ґолд», ну і в кінці — безконечне неподільне ні на фази, ні навіть на пори року Все. Тягуче тривале вічне Все із вжареним під зад страхом, що все це колись закінчиться таки нічим — ані тобі безсмертя, ані нанороботів, ані навіть вина. Тож життя було схоже на перманентну внутрішню обломовщину, що перемежовувалась періодами екзистенційної сверблячки в амфітаміновому угарі. Треба було бігти — і я біг.

Тоді я працював на оздобленні будинків і покидав об’єкти останнім, вже коли господарі міцно вростали у свої нові дивани в своїх нових стінах нових будинків.

Валєра був хорошим пацаном, середнім водієм і зовсім так собі депутатом. Тобто, як водиться, він спершу був посереднім водієм, а потім хтозна як став так собі депутатом, але був хорошим пацаном. Він, у принципі, знав майже все, що треба знати хорошій людині тут: як кришувати бізнес, що треба допомагати друзям і родині, як місяцями не з’являтися на робочому місці, тобто у Верховній Раді, і як нікому не перейти дороги. Тож Валєра був хорошим пацаном. На початку червня під мою руку потрапило два його об’єкти — однакові будинки з ділянками під басейн, які, як виявилось, треба було зробити різними. Валєрі так сподобався план розробленого для нього студентом КІБІ проекту будинку, що він тільки по факту зрозумів — дві абсолютно однакові будівлі на різних кінцях села ох аж як паляться. Хоча у Валєри все було офіційно: офіційна дружина, офіційна коханка й офіційна робота, на яку він втікав, аби лише не чути претензій двох попередніх офіційних.

Валєра міг годинами тинятися мармуровими коридорами Верховної Ради, ностальгічно роздивляючись у себе під ногами зелені килимки з характерним плетеним орнаментом обабіч. Як доріжки у фастівському дитинстві самого Валєри, як доріжки в квартирі у моєму далекому Кривому Розі, як доріжки по всій радянській Україні, на які, за легендами, при фразі одного невідомого алкоголіка своєму синові «йди попісяй на дорожку», хлопчик взяв та й попісяв. Я думаю, Валєра не міг не хотіти насцяти бодай на одну з тих доріжок у Раді бодай один раз.

«Вони самі винуваті, там крісла незручні. Ну, я здоровий мужик, мало того, шо в піджак єлі влажу, так потім ше впаяйся в цю мензурку. І всі по боках зирять на тебе свої баньки. Я такої близості з мужиками іншими, бля, не люблю», — частенько нарікав на інтимність умов у самій сесійній залі Валєра, сидячи за склянкою самогону. Тому й не любив він бувати на роботі, а тікав від сімейних проблем то в лазні, то в кулуари Ради мацати руками холодний мармур, топтати ногами зелений кашемір доріжок.

Червень підтискав, що сім днів ставав коротшим рівно на один тиждень. Із собою початок літа приніс вітри, на будівництві обох об’єктів стояли стовпи пилу. Під Києвом організувалась наша власна Арізона з грубими висохлими алкашами-будівничими, з голими торсами й зав’язаними в чотирьох кінцях вузликом футболками, які заміняли їм панамки. Ми домовилися із Зоєю Леонідівною, офіційною дружиною, що дім буде білим із блакитним дахом і бордовими воротами. А з Наташею, офіційною коханкою, що її дім буде жовтим із багряним дахом і блакитними воротами. В результаті дім Зої Леонідівни у нас вийшов багряним із жовтим дахом і блакитними воротами, а Наташин дім — блакитним із бордовим дахом і білими воротами. І коли я за черговий, витеклий, як пісок крізь пальці, тиждень приїхав обставляти будинки разом з Валєрою, що той не гребував ані вантажити разом з усіма, ані пити за бригаду будівничих, ми знайшли двох жінок в екстазі істерії.

Роботяги дивились на нас посовілими очима — на риб’ячому оці в серпанку безконечного алкотуману — і знизували плечима, мовляв, а що — гарно фарба лягла. Валєра тримався за голову й казав, протягуючи серединне «і»: «Ну пі-і-і-і-і-і-здєц», Зоя зверхньо терла собі скроні, Наташа закочувала очі й погрожувала мені фізичною розправою, підкріплюючи її класикою: «Я знаю, де ти живеш». Ставало якось невідворотно зрозуміло, що будинки доведеться перефарбовувати.

Між собою Зоя і Наташа не спілкувались, але точно знали, що у кого з’явилося нового. Нова сукня в Зої — і Наташа вже виносила мозок Валєрі, нова машина в Наташі — і вдома на Валєру чекав холодний, повний презирства і зверхності, погляд, помножений на відсутність вечері-сніданку-обіду, аж до появи обнови на колесах у законної офіційної дружини. Зою цікавила справедливість, Наташу розривали чорти й капризи. Але, в принципі, «все всіх влаштовувало». Та фраза, якою супроводжуються будь-які невірогідні побутові інтриги-скандали-розслідування наших широт. Чомусь усіх тут влаштовують напівміри, напівжиття і напівбозна-що, тільки не любов. Досі для мене лишається питанням, що ж влаштовувало Валєру? Може, десь так він уявляв собі життя успішної людини й тікав від однієї успішності в іншу, ще успішнішу успішність, про яку не соромно розповісти в кулуарах, але від якої чомусь не теплішає.

Моє життя теж штормило, дружина часто їздила надовго за кордон, я пропадав на роботі, а в моменти, коли ми обоє перебували вдома, на нас спускалося німе запитання: «І шо далі?» Ідеали юності, пам’ять про безмежну закоханість — усе це не так далеко пішло, стояло десь за порогом нашого дому й махало нам білою хустинкою, навіювало образи незабудок, що квітнуть раз по раз, через рік. Мало бути б і тут щось таке, що оживає, якщо не через рік, то хоча б іще хоч коли-небудь.

Уже під пильним моїм наглядом будинки були перефарбовані в оригінал обраних кольорів. Сусіди потроху висаджувалися з того факту, що вони потрапили до щільних лещат двох збентежених своїм статусом самок, які, так чи інакше, ділили цілого народного депутата, а по суті — якусь частину статків цілої країни, між собою. Ревно ділили, пильнуючи, аби статки від Валєриного дикого капіталізму ділилися рівно-на-рівно, за найкращими мріями Маркса й Енгельса, яких теперішнє покоління дітей вважає однією людиною. Рівно одним Марксом, якого звали Енгельс і який написав рівно один том червоної книжки «Капітал». Загалом, куди котиться цей світ, я вже знав — у безпросвітне й безсмакове, як трава на висохлому полі, Все. І все це, як відомо, минає. Ми заносили меблі, Валєра скинув піджака, відправляючи його різким чоловічим рухом, що демонструє зневагу до світу матеріального, у свій доволі таки матеріальний «лексус», і побіг з нами розвантажувати меблі для Зої. Все ж таки ієрархія, порядок, статус — Зоя Леонідівна отримувала свої меблі першою. Жінки не надто переживали щодо любові доти, доки зберігались правила ієрархії й закони капіталу.

Мені дзвонила моя дружина, пояснюючи: якщо я негайно не приїду, то навіть на нашому розлученні не буду присутній.

І я мовчки впрягався в піднімання чергового дивана, зробленого в дуже викривленому нашими реаліями стилі пізнього рококо, — Валєра мав поганий смак не тільки на піджаки, машини а й, зрештою, на жінок. Дві офіційні, окрім однакових будинків, любили ще й позолоту, ліпнину з гіпсу в формі херувимів, столи, що їх підтримували ельфи з чотирьох боків, і пафосні, розшиті срібними й золотими нитками, дивани з димком Алжиру й мотивами «Тисячі й однієї ночі».

Після першої ж ходки Валєра сказав: «Нє, так не піде». Я закатав рукави й кинувся самотужки ґвалтувати алжирський диван, але, виявилось, «не піде» — це «не піде». «Пацани, нада накатіть», — авторитарно заявив Валєра. Й невідворотно стало зрозуміло, що не бухать не вийде. Зі мною прощались вісім років мого життя, перші мої спогади про найніжніший секс у підворітті, про відчайдушно відданий секс на кухні, про вірність і дружбу, про мрії так і прожити всі наступні роки свого життя, і я запивав їх мутним самогоном із так собі депутатом Валєрою.

Наташа сказала мені: «А торшер?» Єдине, що я зміг, це зблюванути їй наостанок, оскалившись. Ну як вона могла буквально порахувати, скільки і які предмети з меблів ми занесли до Зої?

Цього вуликового колективного розуму я не міг збагнути. Жінки мені тепер здавалися злом. Усі, включаючи й мою. Хіба я знав ту жінку, яка зараз про щось плакала в трубку? Я любив її... Я не любив її більше. І хто би любив після всього того, що було?

В самогонному угарі я ледь доїхав додому. Мене зустріли пси, два потужних азіати — білі алабаї з кавовими домішками кольору на вухах і мордах. Міка і Джаґер гарцювали на подвір’ї. Я вивалився з машини, наче мішок із картоплею, і якось мене донесло до кухні. Кохана сиділа там, вона їла салат зі спаржі й білого аспарагуса. Завжди, коли вона хотіла мені показати, що я нікчема, вона готувала щось таке, що я й вимовити не міг. На першому й останньому аборті вона приготувала каре ягняти під журавлиним соусом із карамелізованими яблуками й фуа-грою. Я добре запам’ятав назву страви, більше про дітей ми не говорили ніколи.

Я відправляв у напевне мій рот білий аспарагус, іноді відчуваючи, що він насправді десь поряд моєї щоки, десь за її межами. Телефон розривали Зоя і Наташа, торшери, дивани, вбиті Валєрою шкури кабанів — вони ділили все. Я не витримав, я написав, шо їхній Валєра — хуй і йобаний воділа, а вони — галімі кури, і нехай розбираються з ним, чого він там їм не додав. Але шанс примирення в цілковитій тиші, переповненій жуванням екзотичної трави під соусом бешамель, було назавжди втрачено. Й на підлогу понеслись тарілки, красиві великі пласкі тарілки, що їх дружина привезла на нашу п’яту річницю з Амстердама. Туди ж в уповільненій зйомці, на павзах і в рапіді, відправились фужери для вина, придбані на торішню річницю, — нічого особливого, Київський завод кришталю, але я особисто вірив, що то гірський кришталь і що його видобувають гноми. Гноми Карпатских гір, майже як дружини декабристів у глибині сибірських руд... Валєра намагався мені додзвонитися, дружина продовжувала бити посуд і нищити наші подарунки одне одному. Я дивився на те все, як загнаний звір, у моїй голові пульсувало тільки одне питання: «І що далі?» Де він, той острівець надії й порятунку, де мене приймуть такого, який я є, обніжать, обмиють, зодягнуть у білу сорочку і вкладуть спати?

Я схопив Міка й вибіг із дому. Стояв непроглядний червень, з країв якого забута давнина суворого Кривого Рогу передавала мені привіт руками якоїсь козявки, що калатала у дзвінок про початок вересня. Була ніч. Тихо спали будинки обабіч вулиці, в них заколисаним сопіло чуже горе. Я більше не сподівався хай на чиє щастя, тож заспане горе вовтузилося по чужих ліжках красивих домів, майже замків. Потім гарні будівлі з білої цегли скінчились, мені довелося звертати направо й відвідати завужені, запилені дороги приземкуватих, прибитих до землі будиночків. На їхніх відкритих кухнях, під навісами, сиділо по півсела й пило, понизивши голос, за здоров’я хазяїв, за те, щоб вулиця з великими будинками провалилась к усім чортам і щоб, так чи інак, усі повиздихали. Я вів, майже гнав сніжно-білого Міка з обрізаними вухами, що надавало йому додаткової плюшевості й мімімішності, далі до озера. Пес чув мою тривогу, моє невротичне, майже свербіжне бажання спокою, й риссю нісся до води, назустріч комашинню.

Дзеркальне озеро, по краях густо засіяне очеретом, що в ньому спали дикі качки, після десятої бралося чорною темрявою. Міка йшов поруч зі мною, не полишаючи, його собача турбота була такою ніжною і зворушливою. В чорноті ночі він пробирався крізь траву й гілля повалених бобрами дерев білою плямою. Стежка навколо озера провалювалася в густий ліс, що поночі ставав стіною з огризками зловісних контурів. Густа тиша раптом важкою ковдрою впала на озеро. Дорогу нам з Міком загороджували велетенські повалені дерева: «Бобри розбушувалися», — подумав я. І вирішив завтра на все забити й застрелити одного-двох гадів, щоб вони пішли собі на дно й перестали розводити й у так неспокійному світі хаос та анархію. Над центром озера вималювався напівцілий щербатий Місяць, його світло холерним сріблом заблякло на непорушному дзеркалі води. Міка підійняв лапу, щоб ступити своїм фірмовим нечутним кроком і закляк. Корені його обрізаних вух сполохнулися в бік озера, де я побачив на крихкому дощатому пірсі, що вів углиб води розбиті балки, контури рибалки. Рибалка сидів на пеньку й не рухався. Я потягнув Міка далі огинати озеро, в мокрій траві заспокоювати нерви, а потім зупинився й прислухався до тиші. Рибалка, здавалось, теж обернувся весь на слух і повів лівим боком у моєму напрямку. Він наче витягнувся і склав лапки біля грудей. Я подумав: «Стоп, який рибалка об одинадцятій ночі?» Стиха потягнув на себе Міка й пішов до розбитого пірса. Рибалка заметушився, і щойно ми наосліп під розсіяним виколи-око природним освітленням холерного, з обличчям прищавого підлітка, Місяця вибрались на перші хиткі дошки, як рибалка згрупувався і з кінцями шубовснув у воду. «Ей!» — закричав я. «Ей!» — відбилось від води й понеслося на той бік очеретів. «Що за...» — промимрив я вже собі під ніс і ледь не провалився ногою між дощок в озеро. Із вкритої по краях зеленою гуашшю води стирчали чи то чиїсь руки, застиглі в агонії заклику про допомогу, чи то корчі дерев, що їх погризли бобри. От кляті бобри, завтра конче треба буде пристрелити одного-двох.

Міка почав гавкати на березі й закликати мене повернутися з хиткої доріжки на звичну нормальну твердь. Пес крутив хвостом, згавкував, киваючи головою. Скільки разів я це бачив? Скільки разів я все це бачив? І все ж без вина й нанороботів. Я підійшов до кінця дерев’яної доріжки й сів собі на пеньок, що на ньому сидів рибалка. Міка заскавучав. Я озирнувся, пес ховав голову в лапи й вив. «Поганий знак», — подумав я і розвернувся до озера. Холод вогкими долонями взяв мене за плечі, потім приклав тильний бік долоні до моєї футболки — вважай, що витер руки.

І безвітряної ночі з Місяцем, що те обличчя прищавого підлітка, я сиджу весь мокрий на пеньку й не можу поворухнутися. Плесо води магнетичне й невідворотне, як і все, що стається, завжди стається з нами. Раптом із кущів поряд мене випливла зграйка диких качок. У місячному світлі їхній колір, як і колір всього тут — чорний; усе чорне на чорному в срібних обрисах. Призвичаївшись до темряви, я побачив, як кола на воді час від часу здригаються в епіцентрі видоху якоїсь великої тварини й, розходячись, збільшуються в діаметрі та розчиняються в густій темряві. Щось вистрибнуло з води й так само непомітно в неї пішло. Пропливла водяна змія, виляючи плесом озера.

Мені було не дуже зручно сидіти, тож я обперся об свій хвіст.

По краях озера стояло ще чотири такі самі пірсики, тільки вони були зовсім перебиті, переламані, самі дошки, як столи, опиралися на воду в кінці неіснуючої доріжки. Покалічені ті доріжки замулились та поросли очеретом. На краю кожного пірса хтось сидів, спираючись на свого хвоста й метляючи ногами над водою. Я подумав, що це має бути так здорово — метляти ногами над водою, й собі заметляв і захіхікав у дрібні лапки. Пригнічений смішок розійшовся по всьому озеру ланцюговою реакцією. Раптом я почув знайомий заплаканий жіночий голос за спиною: «Міка, Міка, де Володя?» Я миттю згрупувався, склавши лапки на грудях, і шубовснув у воду, відштовхуючись від пірса хвостом.

Сад на крові

Згризла всі руки. Почала з пальців, нігтів — і нема. Друкую самими опецьками, а скільки було крові, я вам скажу, стільки крові... Диван заляпало, підлогу заляпало, шпалери заляпало, кофтину заляпало, підборіддя червоне. Мама в дитинстві мазала пальці перцем, і тому пекло в роті. Буває, йду, плачу — питають: «Шо дать, шо купить? Ляльку, люльку, паровозик?» «Ні, — плачу, — води». Так дурили малу дитину. Ходила в самих трусах, пекли руки, надувався від води живіт. А чому? «А тому що нічого вже не поробиш», — каже гастроентеролог і показує свої шиті-перешиті руки. «Але ж там глисти», — протестуєш ти, оперуючи поверховими знаннями, які тягнуться за тобою невизначеного значення шельфом іще з дитячого садка. Глисти! — і тільки бамц по руках, бамц по губах. «Глисти!» — кажеш ти, кривлячись не згірш Гічкокового «психо». Гастроентеролог — славна жіночка років шістдесяти, яка виглядає років на п’ятдесят, але всім здається ще молодшою, бо шлунково-кишкова гігієна й новітня стафіло-стрепто-силіконо-паличка робить чудеса з організмами людей. «Які глисти!» — стоїш ти на своєму. Гастроентеролог усміхається, підморгує багатозначно, закидає до рота щойно відірваний, наче відлузаний, ніготь із пальця по центру й каже: «Глисти — то всесвітня змова, глистів не існує, їх придумали масони». «Ага, масони, вже легше», — думаєш ти і йдеш, пригнічена новою інформацією, геть; несеш своє обважніле, безглистове й безпальцеве тіло крізь сніги, як бульдозер — навпростець, прям-прямо з Борщагівки на Троєщину. Не звертаючи, не зупиняючись, лишень борозна від тебе в снігові глибока і з космосу помітна.

А коли дійдеш додому й сядеш за посивілий монітор, жодна думка не встане між тобою і твоїми руками — тут тобі й гайки, тут тобі і гвинтики, й песці, і хурма, й ондатра, і грьобаний світ! Думаєш: якщо стрінуться тобі на шляху жінконенависник чи феміністки, а чи ті, хто від феміністок потерпає, й протягнуть вони тобі свою руку як рівний рівному — не трепетне «цьом-цьом-цьом в усі щічки» й не всіх обійти, з усіма за руку потискатись, а тебе як і нема — стій, де стоїш, прикинься стіною, стань торшером, дарма, що голос маєш, тебе ж нема; а от протягнуть тобі руку як рівний рівному, що тоді скажеш? Глисти? Нерви? Собаки? Мої пальці згризли коти, коли я спала, і коли ви спали, коли всі спали, коли спали всі, окрім котів; і тоді кіт по котові на палець повилазили з-під ліжка, де вже он третій десяток років підло й підступно ховаються, і прилаштувалися кожен до свого пальчика, як казала колись мама, натягуючи рукавичку: кожен пальчик у свою хатку! Манюній білий котик до мізинчика, рудий хитрий до безіменного, сірий смугастий дворовий з очима, як у Нефертіті (одне є, друге вибили), до середнього, сіамське падло кавового помелу до вказівного й чорний із жовтими очима до останнього. Стали й, очі заплющивши від щастя, з’їли геть усе. Нема. От вам і мій опецьок — вияв поваги та найглибших симпатій — я вам, шановний пане, що потерпає від феміністок, глибоко симпатизую й приблизно так само глибоко співчуваю. А пан тільки дивиться на опецьки рукасті, а з виразу обличчя видно — думає про калік стражденних, про безруких-безногих жінок із зав’язаними очима і в нашийниках із шипами всередину, і про те, як приємно попискують діти-інваліди, особливо жіночої статі, в якихось там шунських провінціях, на Уралі, близь Шанхая, в саморобних клініках Афганістану — не справжніх, а так. Це там, у світі нордичних і величних дів, які борються за кожні двері, що їх відчиняють собі самі, цьому потерпателю не зручно й тяжко дихати — його грудна клітина давно вже не така широка, як у розкачаних артемід з Нового світу, а його смокінг не такий вже й вишуканий порівняно зі смокінгами чоловіків, що не настільки перейняті фантазіями про інвалідів. Але тут мій опецьок вселяє у нього віру в силу добра й справедливості та у правдивість природного поділу на статі. Тож, щасливий, він затискає у свою ще доволі міцну п’ятірню все, що колись називалося моєю рукою, і стискає її, тисне до втрати пульсу, свідомості — мого, звісно, пульсу й моєї свідомості. І по тому він піде до міліції шукати правди й справедливості на нашому континенті, а в проміжках шукатиме будинки розпусти й інвалідів.

А я все дивлюся на обгризені руки; як розбинтувати — то шмаття з м’яса, тоненька сіточка звисає з сумних опецьків, але надія є. Із самого центру п’ясті витикаються маленькі зелені листочки — якщо гарно поливати й тримати їх усю зиму в теплі, то, може, на весну котрийсь із них та проросте зеленим буйством; і будуть мені руки-стебла або руки-бур’яни. І зеленим-зелено проростуть криваві обрубки, і заквітнуть білими вишнями на квітень-травень, а в липні діти обірвуть мої руки, і стоятимуть голі осиротілі гілки. А потім вродять абрикоси, а за ними персики, базилік і шафран.

Безодня

Дороги, чимдалі від центру, все більше схожі на безкраї вибоїни Місяця. Все менше сіл, все більше — незаймані поля кукурудзи, засушене серпневим сонцем стебловиння. Саня мимрить щось про засуху, Саня вічно щось мимрить, рот у Санька не закривається. «Підар», — думає Валєра і вгачує бус у пощерблений вигризений асфальт. А іншого виходу й не було, з усього зла Валєра вибирає найменше. Три хвилини наземної турбулентності — й голос Сані лунає протяжним гиканням. Саня хапається за поручні й на прямих руках тримає своє тіло з високим вмістом алкоголю й алкалоїдів, щоб не врізатися в лобове скло, не розім’яти об нього своє симпатичне — щодалі, то все більш, на думку Валєри, — підарське обличчя.

— От ти так і не скажеш, нахуя мені тебе впаяли? — питає капітан центрального столичного відділку міліції Валєра, міцно тримаючи під контролем величезне кермо, пластик якого ніби охайно виїдений по колу мишами.

— Я сікрєтний агєнт, буду виводити тебе на чисту воду, упиряка, — підвиває Саньок.

Дорога його вкачує, а дорога без дороги робить і Саню, і його натруджений вживанням алкоголю й наркотиків шлунок нестабільним, як Всесвіт у зародку.

— Підар ти, а не сікрєтний агєнт, от шо я тобі скажу.