Борхес, неписаний ebook

Хорхе Луїс Борхес (1899 — 1986) — культовий автор інтелектуалів, професор honoris causa провідних університетів світу й провідник Вавилонською бібліотекою й чи не всіма бібліотеками світу. Коли у 1978 році Борхесу запропонували прочитати цикл лекцій, він обрав для них теми, з якими його зріднив час. У першій великий аргентинський письменник розповідає про книжку, в другій про безсмертя, у третій про Сведенборга — візіонера, який написав, що мертві обирають пекло чи рай зі своєї власної волі. У четвертій — про детективну історію, а в п’ятій — про час.

«У нас є багато прагнень, серед них — прагнення жити і жити вічно, але також є прагнення кінця, окрім страху і його реверсу — надії. Але все це може збутися без особистого безсмертя, воно нам не потрібне. Особисто я його не бажаю і боюся; для мене було б жахливо знати, що я триватиму далі, було б жахливо думати, що я залишатимуся Борхесом. Я вже втомився від себе самого, від свого імені та своєї слави і хочу звільнитися від усього цього», — говорив Борхес, раєм для якого була бібліотека.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати в будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-553-046-7

BORGES ORAL

Copyright © 1995, Maria Kodama. All rights reserved

© Галина Грабовська, український переклад, 2023

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2024

Хорхе Луїс Борхес

Борхес, неписаний

Коли Університет Бельграно запропонував мені прочитати п’ять лекцій, я обрав теми, з якими мене зріднив час. Першою є «Книжка» — та річ, без якої я не уявляю свого життя і яка для мене є такою ж невід’ємною, як руки чи очі. Другою є «Безсмертя» — ота загроза чи надія, про яку марили стільки поколінь і до якої звертається значна частина поезії. Третьою є «Сведенборг» — візіонер, який написав, що мертві обирають пекло чи рай зі своєї власної волі. Четвертою є «Детективна історія» — ота жорстока забавка, яку залишив нам у спадок Едґар Аллан По. П’ятою є «Час», який залишається для мене ключовим питанням метафізики.

Завдяки аудиторії, яка прийняла мене з милосердною гостинністю, мої лекції мали успіх, якого я не очікував і на який явно не заслуговував.

Як і читання, лекція — це обопільна праця, і ті, хто слухають, не менш важливі, ніж той, хто говорить.

У цій книжці — моя особиста частка в тих викладах. Сподіваюся, читач їх збагатить, як збагатили їх слухачі.

Х. Л. Б.

Буенос-Айрес, 3-го березня 1979 року

Із-поміж розмаїтих знарядь людини найдивовижнішим, без сумніву, є книжка. Всі решта є продовженням її тіла. Мікроскоп, телескоп — це продовження її очей; телефон — продовження її голосу; ще маємо плуг і меч — продовження її руки. Але книжка — це щось інше: книжка є продовженням пам’яті та уяви.

У «Цезарі та Клеопатрі» Бернарда Шоу, коли говорять про Александрійську бібліотеку, кажуть, що вона є пам’яттю людства. Саме цим є книжка, а ще чимось більшим — уявою. Бо чим є наше минуле, як не низкою снів? Хіба згадки про сни чимось різняться від згадок про минуле? Саме цю функцію виконує книжка.

Колись я думав написати історію книжки. Не з фізичного погляду. Книжка як річ мене не цікавить (особливо книжки бібліофілів, які дуже часто не знають міри), мені цікаво, як по-різному оцінювали книжку. Мене випередив Шпенглер зі своїм «Занепадом Європи», в якому є чудові сторінки про книжку. Доповнивши власними спостереженнями, я триматимуся того, що каже Шпенглер.

Древні не сповідували наш культ книжки — і це мене дивує; в книжці вони вбачали замінник усного слова. Ота фраза, яку завжди цитують: Verba volant, scripta manent[1], не означає, що усне слово є ефемерним, це означає, що писане слово є чимось застиглим і мертвим. Натомість в усному слові є щось летюче, щось легке; воно крилате і священне, як сказав Платон. Усі великі вчителі людства, як це не дивно, навчали з уст.

Розглянемо перший випадок: Піфагор. Ми знаємо, що Піфагор не писав зумисне. Не писав, бо не хотів себе зв’язувати писаним словом. Він, без сумніву, відчував, що «буква вбиває, а дух оживляє»[2], як згодом буде сказано в Біблії. Він мусив це відчувати, не хотів себе зв’язувати писаним словом; тому Арістотель ніколи не говорить про Піфагора, а лише про піфагорійців. Наприклад, він нам каже, що піфагорійці сповідували віру, догму, у вічне повернення, яке зі значним запізненням відкриє Ніцше. Іншими словами — ідею циклічного часу, яка була спростована Блаженним Августином у трактаті «Про Місто Боже». Блаженний Августин через гарну метафору каже нам, що Христовий хрест дає нам змогу вибратися з кругового лабіринту стоїків. Ідеї циклічного часу торкався також Г’юм, Бланкі... і багато інших.

Піфагор не писав свідомо, він хотів, аби його ідеї жили і після його тілесної смерті — в умах його учнів. Звідси й пішло оте (я не знаю грецької мови, спробую сказати це латиною) Magister dixit (так сказав учитель). Це не означає, що вони були зв’язані тим, що сказав учитель; навпаки — це засвідчує свободу і далі обмірковувати вихідні ідеї вчителя.

Ми не знаємо, чи заклав він доктрину циклічного часу, але знаємо, що його учні її сповідували. Піфагор приймає тілесну смерть, а вони, через своєрідне переселення душ — Піфагору б це сподобалося, — продовжують обдумувати і переосмислювати його ідеї, а коли їм докоряють за те, що вони кажуть щось нове, вони прикриваються тією формулою: так сказав учитель (Magister dixit).

Але у нас є й інші приклади. У нас є високий приклад Платона, коли він каже, що книжки схожі на образи (може, він мав на думці скульптури чи картини): ти думаєш, що вони живі, та коли щось у них запитуєш, вони не відповідають. Відтак, аби виправити цю німоту книжок, він придумує платонівські діалоги. Іншими словами, Платон помножується в багатьох видатних особах: Сократі, Горгії та інших. Ми також можемо припускати, що Платон хотів знайти розраду від смерті Сократа, гадаючи, що той і далі живий. Яке би перед ним не поставало питання, він говорив собі: а що б про це сказав Сократ? Таким було безсмертя Сократа, який не залишив нічого на письмі і також учив з уст.

Про Христа нам відомо, що він лише раз написав якісь слова, які потурбувався згладити пісок. Наскільки ми знаємо, більше він нічого не писав. Будда також учив з уст; залишилися його проповіді. Ще у нас є фраза святого Ансельма: «Вкладати книжку в руки невігласа так само небезпечно, як вкладати меч у руки дитини». Ось що думали про книжки. На всьому Сході досі існує уявлення, що книжка не повинна розкривати речі; книжка попросту мусить допомогти нам про них дізнатися. Попри те, що я не знаю івриту, я трохи вивчав кабалу і читав англійські та німецькі переклади «Зоару» (Книги Сяйва) і «Сефер Єцири» (Книги Створення). Я знаю, що ці книжки написані не для того, щоб їх розуміли, вони створені для того, щоб їх тлумачили, це спонуки, аби читач продовжував міркувати. Античність не виявляла нашої пошани до книжки, хоча ми знаємо, що Александр Македонський тримав під подушкою «Іліаду» і меч — ці дві броні. У великій пошані був Гомер, але його не вважали сакральним письменником у тому сенсі, який ми нині вкладаємо в це слово. «Іліаду» та «Одіссею» не вважали сакральними текстами, ці книжки шанували, але також могли на них нападатися.

Платон зумів видворити поетів зі своєї «Республіки», не стягнувши на себе підозру в єресі. Ці свідчення древніх проти книжки можемо доповнити ще одним дуже цікавим, яке належить Сенеці. В його чудових «Моральних листах до Луцілія» є епістола, спрямована проти дуже пихатого суб’єкта, про якого мовиться, що в нього є стотомна бібліотека; і в кого ж це — запитує Сенека — знайдеться час, аби прочитати сто томів. Натомість зараз цінуються багатотомні бібліотеки.

В Античності є дещо, що нам важко зрозуміти, що не схоже на наш культ книжки. У книжці завжди вбачали замінник усного слова, та згодом зі Сходу приходить нове поняття, цілком чуже класичній Античності: поняття священної книги. Ми розглянемо два приклади, почавши з пізнішого: із мусульман. Вони вважають, що Коран передує світотворенню, передує арабській мові; це один з атрибутів Бога, а не його творіння; він — наче його милосердя чи його праведність. У Корані доволі загадково мовиться про матір книги. Мати книги — це прототип Корану, написаний на небесах. Її можна назвати платонівським архетипом Корану, і ця сама книга — як сказано в Корані — ця книга написана на небесах, це атрибут Бога, що передує світотворенню. Це проголошують улеми чи мусульманські богослови.

Далі йдуть інші приклади, ближчі нам: Біблія чи, конкретніше, Тора або П’ятикнижжя. Вважається, що ці книги були продиктовані Святим духом. Це цікавий факт: книги різних авторів і віків приписують одному духові; але в самій Біблії сказано, що Дух дихає, де хоче. В юдеїв зродилася думка зібрати докупи різні літературні твори з різних епох і утворити з них єдину книгу під назвою Тора (грецькою — Біблія). Всі ці книги приписують єдиному автору — Святому духу.