Повідомлення Броуді ebook

Хорхе Луїс Борхес (1899 – 1986) — культовий автор інтелектуалів, професор honoris causa провідних університетів світу й провідник Вавилонською бібліотекою й чи не всіма бібліотеками світу. Великий аргентинський письменник створив незвичайне послання — «Повідомлення Броуді». За псевдодокументальністю й алюзіями цього метатексту ховаються загадки історії, глибокі знання про людство, його богів й кумирів, видимі й невидимі світи. Камертоном збірки історій є Біблія, її сюжети й етика, інтерпретована простими словами. А проте: «Істинно кажу вам, Бог лише збирається створити цей світ».

ISBN 978-617-7654-49-9

EL INFORME DE BRODIE Copyright © 1970,

Maria Kodama. All rights reserved

© Галина Грабовська, український переклад, 2020

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2020

Хорхе Луїс Борхес

Повідомлення Броуді

Останні повісті Кіплінга були не менш химерними і безвідрадними, ніж твори Кафки або Джеймса, які вони безперечно перевершують; але 1885 року в Лахорі він узявся за написання серії коротких оповідань у невигадливій манері, які 1890-го збере воєдино. Немало з них — «In the House of Suddhoo», «Beyond the Pale», «The Gate of the Hundred Sorrows» — є лаконічними шедеврами; одного разу мені подумалось, що те, що задумав і здійснив геніальний хлопець, може повторити — і це не буде нескромністю — чоловік на межі старості, який знає своє ремесло. Плодом того міркування став цей том, який оцінюватимуть мої читачі.

Я здійснив спробу — не знаю, наскільки вдалу — редукції невигадливих оповідань. Не ризикну стверджувати, що вони прості; нема на світі жодної сторінки, жодного слова, які були б такими, позаяк в усіх них — цілий всесвіт, чиєю найочевиднішою прикметою є складність. Хочу лише пояснити, що я не є — і ніколи не був — тим, кого раніше називали байкарем або притчеписцем, а тепер ідейним письменником. Я не прагну бути Езопом. Мої оповідання, як і розповіді «Тисячі і однієї ночі», мають на меті розважати і зворушувати, а не переконувати. Такий намір не означає, що я замкнувся, як говорив Соломон, у вежі зі слонової кістки. Мої політичні переконання добре відомі; я записався до Консервативної партії, це — різновид скептицизму, і ніхто не називав мене комуністом, націоналістом, антисемітом, прибічником Чорної Мурахи[1] чи Росаса. Гадаю, з часом ми здобудемо право жити без держави. Я ніколи не приховував своїх поглядів, навіть у найважчі роки, але не дозволяв, аби вони позначалися на моїх літературних творах, хіба що тоді, коли мене до цього змусив запал Шестиденної війни. Писання — загадкова річ; наші судження є ефемерними, тож я погоджуюся радше з тезою Платона про Музу, аніж з По, який вважав — чи вдавав, що вважає, — що написання вірша є діянням розуму. Мене не перестає дивувати те, що класики сповідували романтичну тезу, а поет-романтик тримався класичної засади.

Опріч тексту, який дав назву цій книжці і є відверто похідним від останньої мандрівки Лемюеля Ґуллівера, мої оповідання — якщо вдатися до модної нині термінології — є реалістичними. Гадаю, в них дотримано усіх умовностей жанру, не менш умовного, ніж інші, від якого ми скоро знудимося або й уже знудилися. Вони, як і належить, багаті на вигадані обставини, чудові приклади яких є в англосаксонській баладі про Молдон, датованій десятим сторіччям, і в пізніших ісландських сагах. Два оповідання — не скажу які — написані в одному фантастичному ключі. Допитливий читач помітить певну внутрішню схожість. Деякі сюжети довго мене переслідують; я геть одноманітний.

Загальною фабулою історії під назвою «Євангеліє від Марка», що є найкращою у збірці, я завдячую одному зі сновидінь Уґо Родріґеса Мороні; боюсь, я зіпсував її змінами, які моя уява чи мій здоровий глузд вважали доречними. Бо зрештою література — це не що інше, як керований сон.

Я зрікся несподіванок барокового стилю; а також тих, які часто-густо пропонує несподіваний фінал. Загалом я волів підготовляти очікування або здивування. Багато років я думав, що мені вдасться написати добру сторінку за допомогою варіацій і нововведень; тепер, коли мені виповнилося сімдесят, гадаю, я знайшов свій голос. Вербальні модифікації не зіпсують і не покращать те, що я диктую, хіба тоді, коли вони можуть облегшити важке речення чи зменшити пафос. Кожна мова є традицією, кожне слово — спільним символом, і всі зміни, які здатен привнести новатор, нічого не варті; згадаймо чудові, але часто нечитабельні твори Малларме або Джойса. Цілком можливо, що ці резонні резони є результатом втоми. Уже похилий вік навчив мене миритися з тим, що я Борхес.

Мені однаково байдуже як до «Словника Іспанської королівської академії» — dont chaque édition fait regretter la précédente[2], за сумною оцінкою Поля Груссака, — так і до товстезних словників аргентинізмів. Усі вони, видані і по цей, і по той бік океану, схильні підкреслювати відмінності і роз’єднувати мову. У зв’язку з цим мені пригадується, як Роберто Арльту закинули незнання люнфардо і він відповів: «Я виріс у Вілья-Луро, серед убогих і лихих людей, і направду не мав часу вчити такі речі». Бо й справді, люнфардо є літературним жартом, вигаданим складачами сайнете і танго, а мешканці передмість його не знають — хіба що їх просвітили грамплатівки.

Я розмістив свої оповідання на певній віддалі — і в часі, і в просторі. Так уява може працювати вільніше. Хто у 1970 році точно пам’ятатиме, що собою являли наприкінці минулого сторіччя передмістя Палермо чи Ломас? Яким би неймовірним це не виглядало, та є педанти, які дошукуються дрібних хиб. Наприклад, зауважують, що Мартін Ф’єрро говорив би про торбу з кістками, а не мішок з кістками, і заперечують –— либонь, несправедливо — білу з підпалинами масть одного знаменитого коня.

Нехай Господь тебе увільнить, читачу, від довгих прологів. Ці слова належать Кеведо, який, аби не допуститися анахронізму, який би з часом було виявлено, ніколи не читав передмов Шоу.

Х. Л. Б.

Буенос-Айрес, 19 квітня 1970 року

Кажуть (хоча не дуже у це віриться), що цю історію розповів молодший з Нельсонів, Едуардо, на нічному чуванні біля труни старшого, Крістіана, який помер своєю смертю, мабуть, у 1890-х в окрузі Морон[3]. А проте хтось від когось її почув у плині тої згаяної ночі, поміж одним мате та іншим, і переповів Сантьяго Дабове, який повідав її мені. Через багато років мені знову розповіли її в Турдері[4], де все це трапилось. Друга версія, дещо велемовна, загалом підтверджувала версію Сантьяго — з невеликими відхиленнями та розбіжностями, цілком доречними. Я пишу її зараз, тому що вона, якщо не помиляюсь, є стислим і трагічним віддзеркаленням натури старих мешканців передмість. Я зроблю це добросовісно, хоча вже наперед знаю, що піддамся літературній спокусі виділити чи додати якусь подробицю.

У Турдері їх звали Нільсенами. Парох казав мені, що його попередник не без здивування згадував, що в домі тих людей він бачив пошарпану Біблію у чорній оправі, з готичними літерами; на останніх сторінках він розгледів написані від руки імена та дати. Це була єдина книга в тому домі. Бурхливий літопис Нільсенів, втрачений, як втратиться усе. Домище, якого вже нема, був з нетинькованої цегли; із сіней проглядалося патіо з кольоровою кахляною підлогою і ще одне — із земляною долівкою. Однак сюди мало хто заходив; Нільсени оберігали свою самотність. У занедбаних кімнатах вони спали на розкладних ліжках; їх розкошами були кінь, упряж, тесак, суботнє пишне убрання і задиристий алкоголь. Знаю, що були вони високі, з рудуватими чупринами. Данія або Ірландія, про які вони, мабуть, ніколи не чули, струмувала в крові цих двох креолів. Околиця боялася Рудих, цілком можливо, що хтось завдячував їм смертю. Якось вони пліч-о-пліч билися з поліцією. Кажуть, молодший мав сутичку з Хуаном Іберрою, з якої не вийшов переможеним, а це, на думку знаючих людей, було немало. Вони перепродували худобу, правили биндюгами, крали коней і час від часу грали в карти. Мали славу скнар, окрім тих випадків, коли пиятика і гра робили їх щедрими. Про їхню рідню нічого не відомо, як і про те, звідки вони прийшли. Їх власністю був віз і запряжка волів.

Фізично вони різнилися від братії, від якої Коста Брава дістала своє бандитське наймення. Це — і те, чого ми не знаємо, — дає змогу зрозуміти, наскільки близькими вони були. Посваритися з одним означало нажити двох ворогів.

Нільсени були гульвісами, та досі їхні амурні пригоди обмежувалися сіньми чи домом розпусти. Тож коли Крістіан привів до себе жити Хуліану Бургос, пересудів не бракувало. Звісно, так він отримував служницю, але не меншою правдою є те, що він осипав її страхітливими фрашками, в яких вона красувалася на забавах. На убогих забавах бідного передмістя, де були заборонені корте і кебрада[5] і де досі ще танцювали при яскравому світлі. У Хуліани було смагляве лице і мигдалевидні очі; досить було на неї глянути, аби вона усміхнулась. У скромній околиці, де робота і занедбаність нівечать жінок, вона виглядала непогано.

Едуардо попервах їх супроводжував. Потім не знати чого поїхав в Арресіфес; повернувшись, привів у дім дівчину, яку підібрав десь по дорозі, та за кілька днів її вигнав. Він став похмурішим; напивався самотою в корчмі і всіх сторонився. Він закохався у Крістіанову жінку. Околиця, яка, либонь, догадалася про це раніше за нього, з лукавою радістю дожидала прихованого суперництва братів.

Якось уночі, повернувшись пізно з корчми на розі, Едуардо побачив Крістіанову тінь, що приліпилася до плоту. Старший брат у своєму найкращому строї чекав його на подвір’ї. Жінка никала туди-сюди з посудиною для мате в руці. Крістіан сказав Едуардо:

— Я їду на гулянку у Фаріас. Ось тобі Хуліана; якщо хочеш, бери її.

Тон був і владним, і сердечним. Едуардо якийсь час вдивлявся на брата; він не знав, що робити. Крістіан підвівся, попрощався з Едуардо, але не з Хуліаною, яка була річчю, сів верхи на коня і поїхав неквапливим клусом.

Від тієї ночі вони нею ділилися. Мабуть, нікому не відомі подробиці того мерзенного зв’язку, який переступав пристойність передмістя. Кілька тижнів угода діяла добре, але тривати далі не могла. Поміж себе брати не вимовляли імені Хуліани, навіть для того, аби покликати її, однак шукали і знаходили причини для розладдя. Перечилися через продаж шкур, та сперечалися вони за інше. Крістіан зазвичай підносив голос, і Едуардо замовкав. Вони ревнували, не відаючи цього. В суворому передмісті чоловік не говорив, взагалі не говорилося, що жінка може щось для нього значити, опріч жадання та володіння, але обидва були закохані. І це їх певним чином принижувало.

Якось увечері на площі Ломас Едуардо перестрівся з Хуаном Іберрою, і той привітав його із здобутою ним першістю. Гадаю, саме тоді Едуардо його вилаяв. Ніхто при ньому не насміхатиметься з Крістіана.

Жінка вдовольняла обох з тваринною покірністю; та не могла приховати своєї прихильності до молодшого, який не відмовився від дільби, хоча й не він її запровадив.