Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2021

ISBN978-617-12-9369-4(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Видається з дозволу Basic Books, an imprint of Perseus Books LLC.(США) та літературного агентства Олександра Корженевського

Перекладено за виданням:

Plokhy S. The Gates of Europe : a History of Ukraine / Serhii Plokhy. —New York : Basic Books, A Member of the Perseus Books Group, 2015. — 432 p.

Переклад з англійськоїРомана Клочка

Дизайнер обкладинкиМикита Тітов

Плохій C.

П39Брама Європи / Сергій Плохій ; пер. з англ. Романа Клочка. — Перероб.і доп. вид. — Харків :Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2021. — 512 с.

ISBN 978-617-12-8582-8 (дод. наклад)

ISBN 978-0-465-05091-8 (англ.)

УДК 93/94

© Serhii Plokhy, 2015

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2016, 2018, 2019, 2021

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2021

Перші відгуки про «БрамУ Європи»

Сергій Плохій створив прекрасну нову книжку з історії України для цих неспокійних часів — авторитетну, новаторську й водночас зрозумілу, доступну, від її читання отримуєш задоволення.

— Ендрю Вілсон, —професор українських студій Університетського коледжу Лондона

Сергій Плохій пропонує коротку, але всеосяжну історію України, що контекстуалізує сучасну політику пана Путіна як агресію проти волі українського народу та порядку, що встановився наприкінці «холодної війни». Приємна в читанні, «Брама Європи» захопить тих, хто добре знайомий із московським викладом фактів, пізнавальною подорожжю минулим України.

— Джон Гербст, —колишній посол США в Україні

Громадянам

Вступ

Українці мають таке саме право пишатися своєю роллю у зміні світу, як ірландці, шотландці та інші нації, про які написано книжки, що підтверджують їхні претензії на формування історії людства. У грудні 1991 року, коли українські громадянимасово пішли голосувати за незалежність, вони одночасно списали Радянський Союз на смітник історії. Тодішні події в Україні мали далекосяжні міжнародні наслідки й справді змінили хід історії: уже за тиждень після українськогореферендумурозпався Радянський Союз і президент ДжорджБушоголосив про завершення тривалої та виснажливої«холодної війни».

Потім світ побачив Україну на телеекранах у листопаді 2004 року, коли вдягнений у святковий помаранчевий колір натовп заповнив вулиці та площі Києва, вимагаючи справедливихвиборів, і таки домігся свого.Помаранчева революціядала спільну назву численним «кольоровим революціям», що прокотилися від Лівану доСербіїй від Грузії до Киргизстану, сколихнувши авторитарні режими. Кольорові революції не змінили пострадянського світу, але залишили по собі тривалі спогади й надію на те, що одного дня все може змінитися. Українці знову з’явилися на телеекранах усього світу в листопаді та грудні 2013 року, коли заповнили київські вулиці, цього разу на підтримку тісніших зв’язків з Європейським Союзом. У час, коли рівень захоплення Європейським Союзом досяг наднизької позначки серед його членів, готовність українців виходити на вулиці та стояти там за мінусової температури дні, тижні й місяці здивувала та надихнула жителів Центральної та Східної Європи.

Події в Україні набули неочікуваного та трагічного повороту на початку 2014 року, коли зіткнення між мітингарями та урядовими військами жорстоко спотворили святкову, схожу на вуличні гуляння атмосферу початку протестів. Просто перед телекамерами міліцейські спецпризначенці та снайпери відкрили вогонь, поранивши та вбивши десятки проєвропейських демонстрантів. Ці зображення шокували світ. Таку самуреакцію викликала й російська анексіяКримув березні2014 року, а трохи пізніше, тієї весни, гібридна воєнна кампанія Москви наДонбасі, на сході України. У липні знищення проросійськими сепаратистами малайзійського літака з майже 300 особами на борту перетворило конфлікт із російсько-українського на справді міжнародний. Події в Україні мали потужний вплив на європейські та світові справи, змусивши політиків говорити про «битву за майбутнє Європи» та повернення«холодної війни»в ту частину світу, де вона, здавалося, завершилася 1991 року.

Що спричинило українську кризу? Яку роль у цих подіях відіграє історія? Що відрізняє українців від росіян? Хто маєправа наКримта Східну Україну? Чому українські події мають важливі міжнародні наслідки? Подібні питання, що останніми роками порушувалися знову й знову, заслуговують на докладні відповіді. Щоб зрозуміти тенденції, що лежать в основі поточних подій в Україні, та їхній вплив на світ, потрібно зрозуміти їхні витоки. Це в найзагальніших рисах і є головним завданням моєї книжки, написаної з надією, що історія може допомогти зрозуміти сучасність і в такий спосіб вплинути на майбутнє. Хоч зараз складно (якщо взагалі можливо) передбачити результат та довгострокові наслідки нинішньої української кризи або майбутнє України як держави, подорож у минуле допоможе нам розібратися в потоці щоденних новин і дасть змогу вдумливіше реагувати на події й формувати їхні результати.

Ця книжка являє собою longue durée1 історію України від часів Геродота до занепаду СРСР і нинішнього російсько-­українського конфлікту. Однак як можна «запакувати» понад тисячу років історії країни розміром із Францію, з 46 млн громадян сьогодні й сотнями мільйонів, що жили тут протягом тисячоліть, у кілька сотень сторінок? Потрібно шукати й добирати найважливіше, як це завжди робили історики. Однак їхні підходи відрізняються. Засновник сучасної української історіографії МихайлоГрушевський(1866—1934), один із героїв цієї книжки та вчений, чиїм ім’ям названо кафедру історії України в Гарвардськомууніверситеті, розглядав свій предмет як історію нації, яка існувала з незапам’ятних часів і знала періоди розквіту, занепаду та відродження, а останньою її кульмінацією вважав розбудову української державності під часПершої світової війнита після неї.

Грушевський заклав підвалини української історії як окремої галузі досліджень, але багато хто з його критиків та послідовників піддавав сумніву такий підхід. Учні Грушевського наголошували на історії української державності; радянськіісторики подавали історію України як історію класової боротьби; деякі західні автори підкреслюють її багатонаціональний характер; сьогодні дедалі більше науковців схиляються до транснаціонального підходу. Останні тенденції в написанні української та інших національних історій вплинули й на мою розповідь. Я також використав недавній культурологічний поворот в історичній науці та дослідженнях історії національної самосвідомості. Питання, що я їх порушую, сформовані сучасністю, але я намагався зробити все, щоб не проєктувати сучасних особистостей, симпатій, ідей, мотивів та почуттів на минуле.

Назва цієї книжки, «Брама Європи», є, звісно ж, метафорою, але не треба сприймати її легковажно чи відкидати як маркетинговий хід. Європа — це важлива частина української історії, так само як і Україна — європейської. Розташована на західному краю Євразійського степу, Україна протягом багатьох століть була брамою Європи. Інколи, коли «брама» зачинялася внаслідок війн чи конфліктів, Україна допомагала зупинити іноземні навали зі сходу та заходу; коли ж «брама» була відчинена, як це найчастіше траплялося в українській історії, вона правила за міст між Європою та Азією, сприяючи обміну людьми, товарами та ідеями. Протягом століть Україна також була місцем зустрічі різних імперій — від Римської до Османської, від Габсбургів до Романових. У ХVIII столітті Україною керували з Санкт-Петербурга й Відня, Варшави та Стамбула. У ХІХ столітті з цього переліку лишилися тільки перші дві столиці. У другій половині ХХ століття на більшості українських земель панувала лише Москва. Кожна з імперій претендувала на землю та її багатства, залишаючи відбиток на ландшафті та характері населення, сприяючи формуванню особливої прикордонної ідентичності та духу.

«Народ» та «нація» — це важливі, хоч і не домінантні категорії аналізу та елементи історії, які, поряд з ідеєю Європи, визначають характер цієї розповіді. Ця книжка оповідає історію України згідно з кордонами, які визначили етнографи та картографи кінця ХІХ — початку ХХ століття і які часто (але не завжди) збігалися з кордонами сучасної Української держави. Вона простежує розвиток ідей та характерні особливості, що єднають ці землі від часів Київської держави, відомої в історіографії як Київська Русь, і до постання сучасного націоналізму, та пояснює походження сучасної Української держави й політичної нації. Водночас оповідь фокусує увагу на українцях як найбільшій демографічній групі, а згодом — головній силі, що стояла за створенням сучасної нації та держави. Вона водночас приділяє увагу й національнимменшинамУкраїни, особливо полякам, євреям та росіянам, і трактує сучасну багатоетнічну та багатокультурну українську націю як таку, що ще формується. Українська культура завжди існувала в одному просторі з іншими культурами й від самого початку змушена була шукатиmodusvivendi2з «іншими». Здатність українського суспільствадолати зовнішні та внутрішні кордони й узгоджувати ідентичності, створені ними, є головною особливістю історії України, представленої в цій книжці.

Політичні події, вітчизняні та світові, створюють зручну сюжетну лінію, та під час написання цієї книжки я переконався, що географічні, екологічні та культурні чинники триваліші в часі й тому мають найбільший вплив у довгостроковій перспективі. Сучасна Україна, якщо розглядати її з точки зору longue durée культурних напрямків, є результатом взаємодії двох рухомих кордонів: один — між євразійськими степами та східноєвропейським лісостепом, інший — між східним та західним християнством. Перший кордон розділяв також осіле й кочове населення і — як наслідок — християнство та іслам. Другий бере початок від поділу Римської імперії між Римом і Константинополем і позначає відмінності в політичній культурі європейського заходу та сходу, що існують дотепер. Рух цих кордонів, що відбувався протягом століть, привів до утворення унікального набору культурних рис, що сформували основи сучасної української самосвідомості.

Про історію України неможливо розповідати, не згадуючи історії її регіонів. Культурний та соціальний простір, створений рухом кордонів, був неоднорідним. Щоразу, як державні та імперські кордони перетинали українську етнічну територію, вони утворювали окремі культурні простори, що стали основою для українських регіонів, — колишнє підугорськеЗакарпаття; підавстрійська в минулому Галичина; Поділля таВолинь, що були під контролем Польщі; козацьке Лівобережжя Дніпра з пониззям цієї річки;Слобідська Українаі, нарешті, узбережжя Чорного моря та Донецький басейн, колонізовані за часівРосійської імперії. На відміну від моїх попередників, я не намагаюся розглядати історію різних регіонів (таких як російська та австрійська частини України) в окремих розділах книжки, а переважно описую їх разом, здійснюючи порівняльний аналіз їхнього розвитку в конкретний період.

І наостанок — кілька слів про термінологію. Пращури сучасних українців жили в десятках різних домодерних та модерних князівств, королівств, імперій і протягом історії мали різні назви та особливості. Для позначення своєї землі вони використовували два основні слова —«Русь»та «Україна». Термін«Русь»(латиницею — «Rus’»), принесений до цього регіонувікінгамив ІХ—Х століттях, був перейнятий населеннямКиївської Русі, яке прийняло їхніх князів та воїнів до свого товариства і слов’янізувало їх. Предки сьогоднішніх українців, росіян та білорусів прийняли назву «Русь» у формах, що варіювалися від скандинавської/слов’янської«Русь»до еллінізованої «Россия». У XVIII столітті московські царі визначили останню форму офіційною назвою своєї держави та імперії.

Українців називали по-різному, залежно від періоду та регіону, де вони жили: русини — у Польщі, рутени — в імперії Габсбургів, малороси — в Російській імперії. У ХІХ столітті будівничі української нації вирішили покласти край цій плутанині, відмовившись від назви«Русь»і чітко відокремивши себе від решти східнослов’янського світу, особливо від росіян, і вибрали назви «Україна» та «українці» для позначення своєї землі та етнічної групи як у Російській імперії, так і в Австро-Угорщині. Назва «Україна» має середньовічне походження й на початку раннього Нового часу стосувалася козацької держави в Наддніпрянській Україні. У колективній свідомості громадських діячів ХІХ століття козаки, більшість із яких мала місцеве походження, становили основу українців. Щоб поєднати «руське» та «українське» майбутнє, Михайло Грушевський назвав свою видатну 10-томну працю «Історія України-Руси». Фактично кожен, хто сьогодні пише про українське минуле, мусить уживати два або навіть більше термінів для позначення предків сучасних українців.

У цій книжці я використовую термін «Русь» переважно (але не винятково) щодо середньовічної доби. Термін «русини» застосовую до українців раннього Нового часу, а «українці» — коли пишу про новітній час. З моменту проголошення незалежної Української держави 1991 року всіх її громадян стали називати українцями, незалежно від етнічного походження. Така номенклатура відображає поточні норми західної академічної історіографії і, хоча й викликає деякі ускладнення, сподіваюся, не спричинить плутанини.

«Прийди і виждь», — писав анонімний автор «Історії Русів», одного з основоположних творів модерної української історіографії, наприкінці передмови. Я не можу уявити кращого завершення й для цієї передмови.

Розділ 1. Край світу

Першим істориком України був Геродот, «батько історії» власною персоною. Така честь зазвичай випадає країнам та народам, які належать до середземноморського світу. Україна — смуга степів, гір та лісів на північ від Чорного моря, відомого грекам як Pontos euxeinos («Гостинне море», латинізоване римлянами як Pontus euxinus), — була важливою частиною цього світу. Світ Геродота починався в містах-державах Давньої Греції, простягаючись до Єгипту на півдні та Криму й понтійських степів на півночі. Якщо Єгипет був землею стародавньої культури та філософії, яку старалися вивчати й наслідувати, то територія нинішньої України становила прикордонну смугу, де грецька цивілізація зіткнулася зі своїм варварським alter ego3. Це був перший рубіж політичного та культурного простору, що пізніше стане відомим як «західний світ». Це було місце, де Захід почав визначати себе та «іншого».

Геродот, чиє ім’я грецькою звучить як «Геродотос» (Herodotos), походив із Галікарнаса, грецького міста, розташованого на території сучасної Туреччини. У V столітті до нашої ери, коли він жив, писав і декламував «Історію», місце, де він народився, було частиною Перської імперії. Геродот провів велику частину життя в Афінах, жив у Південній Італії, не раз перетинав Середземномор’я та відвідував Близький Схід, мандруючи їхніми просторами до Єгипту та Вавилону. Шанувальник афінської демократії, він писав іонійською грецькою, але його інтереси були настільки глобальними, наскільки це було можливим у ті часи. Його «Історія», пізніше поділена на дев’ять книг, розглядала витоки греко-перських війн, що почалися 499 року й тривали до середини V століття до нашої ери. Геродот був сучасником війн і досліджував цю тему протягом 30 років після їхнього завершення 449 року до н. е. Він змалював цей конфлікт як епічну битву між свободою тарабством: першу уособлювали греки, друге — перси. Хоч Геродот і мав власні політичні та ідеологічні симпатії, та все ж хотів розповісти про обидві сторони конфлікту. За його словами, він мав на меті «зберегти пам’ять про минуле, записавши дивовижні подвиги як греків, так і варварів».

Зацікавлення «варварською» частиною розповіді привернуло увагу Геродота до понтійських степів. 512 року до нашої ери, за 13 років до початку війн,Дарій Великий, безумовно один із наймогутніших правителів Перської імперії, рушив на територію цього регіону, щоб помститисяскіфам, які зіграли з ним злий жарт. Скіфські царі, кочові правителі величезної держави в Північному Причорномор’ї, змусили Дарія пройти маршем увесь шлях відДунаюдо Дону в гонитві за їхнімшвидким військом і не дали йому жодного шансу зав’язати битву. Це була принизлива поразка для правителя, який стане головною загрозою для грецького світу за якихось півтора десятка років. В «Історії» Геродот не шкодує зусиль для викладу всього, що він знав або колись чув про таємничихскіфів, їхню землю, звичаї та суспільство. Схоже, що, незважаючи начисленні подорожі, він ніколи не відвідував цього регіону і змушений був покладатися на історії, розказані іншими. Але складений ним докладний описскіфівта земель і народів, якими вони правили, робить його не лише першим істориком, а й першим географом та етнографом України.

Землі на північ від Чорного моря були вперше заселені неандертальськими мисливцями на мамонтів 45 000 років до нашої ери, про що відомо з археологічних розкопок їхніх жител. У VІ тисячолітті до н. е. носії так званої культури Кукутені-Трипілля заселили лісостепову прикордонну смугу між Дунаєм таДніпром, займалися скотарством таземлеробством, будували величезні поселення, виготовляли глиняні скульп­тури та фарбовану кераміку. Приблизно 3500 років до нашої ери люди, які населяли понтійські степи, уперше у світі приручили коня й за тисячу років принесли індоєвропейські мови в Центральну Європу. Деякі науковці, поєднуючи дані археології, лінгвістики та генетики, доводять, що степи між Волгою та Доном стали прабатьківщиною індоєвропейських мов та племен з виділенням балто-слов’янської групи племен на рубежі IV та III тисячоліть до нашої ери та поділом цієї групи на балтів та слов’ян у середині ІІ тисячоліття до нашої ери. Цей поділ стався в лісах Північної України та на просторах сучасної Білорусії та Польщі, тоді як причорноморські степи на той період контролювали носії іранських мов.

До того якГеродотпочав декламувати уривки зі своєї праці в середині І тисячоліття до нашої ери, більшість греків дуже мало знали про землі на північ відЧорного моря. Вони вважали їх краєм варварів та місцем ігрищ богів. Дехто вірив, що саме там, на острові в гирлі Дунаю чи Дніпра, Ахілл, герой Троянської війни та гомерівської «Іліади», знайшов свій вічний спокій. Амазонки — жінки-воїни, які відрізали праву грудь, щоб краще стріляти з луків, також жили в цих землях, десь біля Дону, дехто чув про жорстоких таврів із Криму, півострова, відомого грекам під назвою Таврика. Їхня правителька Іфігенія не виявляла жодного співчуття до мандрівників, яким не пощастило з пошуком прихистку від чорноморських штормів на скелястих берегах Криму. Вона приносила їх у жертву богині Артеміді, яка вберегла Іфігенію від смертної кари, оголошеної її батьком Агамемноном. Було мало охочих мандрувати до земель, таких небезпечних, як ті, що межували з «Гостинним морем», яке насправді було дуже складне для навігації та відоме суворими штормами, що з’яв­лялися нізвідки.

Уперше греки отримали більш-менш надійну інформацію про землі на північному узбережжі Чорного моря від народу-воїнів, названих кімерійцями, які з’явилися в Анатолії після того, як скіфи витіснили їх із понтійських степів у VIII столітті до н. е. Кочовики-кімерійці спочатку перебралися на Кавказ, а потім на південь, до Малої Азії, зустрівшись із середземноморськими культурами, які мали тривалу традицію осілого життя та поважні культурні досягнення. Там кочові воїни стали тими варварами, які згадуються в Біблії, де пророк Єремія описує їх так: «Лука та ратище міцно тримають, жорстокі вони й милосердя не мають, їхній голос, як море реве, і гарцюють на конях вони… Ушикований, мов чоловік той до бою, на тебе, о дочко Сіону!»4 Образ кімерійців як жорстоких воїнів потрапив до сучасної поп-культури. Арнольд Шварценеґґер зіграв Конана-варвара — фантастичного персонажа, вигаданого 1923 року письменником Робертом Е. Ґовардом, — короля Кімерії в голлівудському фільмі 1982 року.

Крим та Північне Причорномор’я стали частиною грецької ойкумени в VII—VI століттях до н. е., після того як кімерійці змушені були покинути батьківщину. Тоді розпочалося швидке зростання грецьких колоній у регіоні, більшість із них було засновано поселенцями з Мілета, одного з наймогутніших грецьких полісів того часу. Сіноп, заснований мілетцями на південному узбережжіЧорного моря, сам став метрополією. До колоній на північному березі належали Пантікапей біля теперішньої Керчі, Феодосія на місці сучасної Феодосії та Херсонес біля сучасного міста Севастополя. Та набагато відомішою мілетською колонією була Ольвія в гирлі Південного Бугу (інша назва — Бог) — там, де він впадає в ще більше гирло Дніпра, а їхні води разом вливаються в Чорне море. Характерними рисами цього міста були кам’яні мури, акрополь та храм Апполона Дельфійського. За археологічними даними, у часи найбільшого розквіту площа Ольвії становила близько 50 га. У місті, що мало демократичну форму правління та регулювало на договірних засадах відносини з Мілетом, мешкало близько 10 тисяч осіб.

Подібно до добробуту інших грецьких міст та емпорій (місцьторгівлі) у регіоні, процвітання Ольвії залежало від добрих відносин із місцевим населенням понтійських степів. На момент заснування міста та в період його найбільшого розквіту місцевими мешканцями булискіфи — конгломерат племен іранського походження. Греки Ольвії та їхні сусіди не лише жили поруч і торгували одне з одним, а й створювали змішані шлюби, що призводило до появи мішаного населення з грецькою та «варварською» кров’ю, у звичаях якого поєднувалися грецькі та місцеві традиції. Ольвійські купці та моряки постачали збіжжя, сушену рибу й рабів доМілетута інших частинГреції, а додому привозили вино, оливкову олію та вироби грецьких ремісників, зокрема текстиль та металеві речі, для продажу на місцевих ринках. Були серед привезеного і предмети розкоші, виготовлені з золота, про які сьогодні відомо з розкопок могил скіфських царів. В українських степах багато таких поховань — курганів, що нині здебільшого перетворилися на маленькі пагорби.

Безсумнівно, найдивовижніший витвір мистецтва з так званого скіфського золота — триярусну пектораль — було відкрито 1971 року на півдні України, тепер її можна побачити в Музеї історичних коштовностей України в Києві. Пектораль, що датується, імовірно, IV століттям до нашої ери й колись прикрашала груди скіфського царя, крім усього іншого, дає добре уявлення про внутрішню структуру скіфського суспільства та його економіку. У її центрі — зображення двох бородатихскіфів, які стоять на колінах і тримають у руках овечу шкуру. Зважаючи на матеріал, з якого зроблено пектораль, це нагадує золоте руно аргонавтів — символ влади й царського сану. Ліворуч і праворуч від центральної сцени — фігури свійських тварин: коней, корів, овець та кіз. Є там і зображення скіфських рабів, один із яких, здається, доїть корову, а другий — вівцю. Пектораль залишає мало сумнівів у тому, щоскіфижили в патріархальному суспільстві, економіка якого залежала від тваринництва. Якщо зображенняскіфівта свійських тварин показують внутрішній скіфський світ, то фігурки диких тварин на пекторалі більше розповідають нам про те, яким греки бачили найвіддаленіший кордон свого світу, ніж про справжнє життя понтійських степів. Леви й пантери переслідують вепрів та оленя, тим часом крилаті грифони — наймогутніші тварини в грецькій міфології, напіворли-напівлеви — нападають на коней, найважливіших тварин у життіскіфів.

Переплетення культур, відображене в пекторалі, було наслідком тісних зв’язків між греками та скіфами, тому Геродот зумів зібрати таку інформацію про скіфське життя, яку не зможуть надати жодні археологічні розкопки. Записаний ним міф про походження скіфів, безперечно, належить до цієї категорії. «За свідченнями самих скіфів, вони є наймолодшим з усіх народів», — стверджував Геродот в «Історії». За легендою, він виводив їхнє походження від такого собі Таргітая, у якого було троє синів. «Коли вони ще правили цією землею, впали з неба чотири предмети, усі золоті: плуг, ярмо, бойова сокира та кубок» — так переповідав Геродот міф про походженняскіфів.Двоє старших братів спробували підняти дари, та обпеклися полум’ям, і лише наймолодшому братові вдалося взяти та утримати їх. Він негайно був визнаний верховним правителем царства й родоначальником скіфського племені, відомого під назвою царськихскіфів, яке панувало в понтійських степах і утримувало золото, що впало з неба.Скіфи,безумовно, вважали себе корінним населенням регіону, а не якимись зайдами. В іншому випадку вони б не заявляли, що батьками їхнього пращура Таргітая були бог неба та дочка Борисфена, нинішньогоДніпра — головноїрічки царства. Цей самий міф наводить на думку, що, хочскіфамий керували кочовики, вони вважали себе також і землеробами. Знаряддя, подаровані їм небом, включали не лише ярмо, а й плуг — виразний символ осілої культури.

Справді, Геродот описувавскіфів, поділяючи їх на вершників та землеробів, кожна група займала власну екологічну нішу в Північному Причорномор’ї. На правобережжіДніпра, якщо дивитися з корабля, що пливе на південь, просто над грецькою колонієюОльвією, від громадян та гостей якої Геродот дістав більшу частину знань про цей регіон, він ідентифікував калліпідів — імовірно, нащадків від змішаних шлюбів греків із місцевимискіфами. Північніше від земель царських скіфів, по Дністру, жили алазони, які «в інших відношеннях нагадуютьскіфів, особливо щодо звичаїв, але сіють та вживають у їжу зерно, а також цибулю, часник, сочевицю та просо». Північніше від алазонів, на правому березі Дніпра, Геродот розташував скіфів-орачів, які начебто вирощували зерно на продаж. На лівому березі цієї річки він розмістив скіфів-землеробів, або борисфенітів. Він писав, що ці племена суттєво відрізняються відскіфівна півдні, які жили в понтійських степах.

Геродот вважав землі вздовж Дніпра найродючішими у світі: «Борисфен, друга за величиною зі скіфських річок, є, на мою думку, однією з найбільш цінних та ефективних не лише серед річок цієї частини світу, а й будь-де, за винятком хіба що Нілу, який не надається до порівняння. Вона забезпечує найкращі та найбагатші пасовища, без сумніву, має найбагатші запаси найкращих сортів риби й найкращу воду для пиття — чисту та прозору, тоді як у навколишніх річках вона каламутна; ніде нема кращих врожаїв, як на її берегах, а там, де не сіють зерно, трава найпишніша у світі».

Це дуже реалістичний опис. Чорноземи в районі басейну Дніпра й досі вважають одними з найбагатших у світі, чим забезпечують сучасній Україні неофіційну назву «житниця Європи».

Землі середньогоДніпра, заселені хліборобами, ще не були краєм Геродотового світу. Північніше теж жили народи, про яких мало що знали не лише греки, а й скіфиз різних верств суспільства. Ці люди заселяли останній кордон грецької ойкумени. На правобережжі Дніпра їх називали неврами,на лівому, далі на схід та північ, — страхітливими канібалами. Геродот знав про них небагато, але розташування невріву прип’ятських болотах на сучасному українсько-­білоруському прикордонні збігається з одною з можливихбатьківщин давніхслов’ян, де виявлено групу найдавніших українських діалектів.

Якщо віритиГеродотута його джерелам, Скіфське царство являло собою конгломерат етнічних груп та культур, у якому географічні та екологічні чинники визначали місце кожної групи в загальній структурі держави та в поділі праці. Греки та еллінізованіскіфизаймали узбережжя, слугуючи посередниками між середземноморським світом Греції та внутрішніми районами в галузіторгівлій культури. Головні товари: зерно, сушена риба, а також раби — надходили зі степових чи лісостепових теренів. Щоб досягти чорноморських портів, такі товари, особливо зерно та рабів, доводилося провозити степами, де мешкали царськіскіфи, які контролювали торгівлю й забирали більшість прибутків собі, залишаючи частину золотих скарбів у курганах цього регіону. Геродотів поділ між узбережжям, степом та лісостепом стане одним із головних в українській історії й триватиме протягом століть, якщо не тисячоліть.

Багатогранний скіфський світ, відображений в «Історії» Геродота, перестав існувати в ІІІ столітті до нашої ери. Римлянам, які захопили грецькі колонії в Північному Причорномор’ї в І столітті до нашої ери, довелося мати справу з іншими господарями степів.

Нова хвиля кочовиків зі сходу —сарматів — розгромила, відтіснила і врешті заступила скіфських вершників, які контролювали торговельні шляхи між лісостепом та грецькими колоніями. Ці новоприбулі, як і скіфи, мали іранське походження. Геродот, що вказав на їхнє первісне розташування на схід від Дону, записав легенду, за якоюсарматипоходять відскіфівта амазонок, які втекли з грецького полону. Як і у випадку зі скіфами, до складу сарматської держави входили різні племена, що правили низкою народів, зокрема роксоланами, аланами та язигами.Сарматиправили понтійськими степами пів тисячі років, до IV століття нашої ери. У момент розквіту вони контролювали увесь простір відВолгина сході до Дунаю на заході та проникли в Центральну Європу аж до Вісли.

Сармати були не менш загрозливою силою в регіоні, ніж скіфи, але відомо нам про них набагато менше. Здебільшого це через те, що торгівля між грецькими колоніями та внутрішніми районами України (а з торгівлею й потік інформації), що розквітла за скіфського панування, за сарматів майже припинилася. Вони витіснили скіфів до Криму, де колишні правителі цієї держави створили нове скіфське царство, відоме як Мала Скіфія. Скіфи контролювали півострів і степи на північ від нього, зокрема й грецькі колонії. Сармати утримували решту степу, але не мали доступу до колоній. Конфлікт між старими та новими господарями степів підірвав місцеву торгівлю та добробут, а з часом і безпеку грецьких колоній (скіфи та інші кочовики вимагали грошей і товарів від колоністів, незалежно від того, була успішною торгівля чи ні). Іншим, так само потужним чинником, що завдавав збитків комерції, була поява нових постачальників сільськогосподарської продукції на середземноморський ринок. Тепер збіжжя на Іонічне та Егейське узбережжя привозили з Єгипту та Середнього Сходу торговельними шляхами, що були убезпечені завоюваннями Александра Великого та підйомом Римської імперії.

Коли римляни розширили свій вплив на Північне Причорномор’я в І столітті до нашої ери, вони відродили деякі видиторгівлі, забезпечивши грецькі колонії, тепер уже під своєю опікою, певним захистом. Але це не була безпека минулих часів. Овідій (Публій Овідій Назон), засланий римським імператором Августом (8 рік нашої ери) до міста під назвою Томіс на березі Чорного моря (територія сучасної Румунії), залишив нам яскравий опис небезпек повсякденного життя в прибережній грецькій колонії на порозі І тисячоліття нашої ери:

Незліченні племена загрожують запеклою війною

І вважають ганьбою існування без грабунку…

Ми ледве захищені стінами фортеці: і навіть

Варварські юрби усередині, перемішані з греками,

вселяють страх

Через варварів, які живуть серед нас, без утисків,

І до того ж зайняли більш ніж половину будинків.

Такий жалюгідний стан справ, зумовлений ворожими відносинами з «варварськими» сусідами, не міг не вплинути на колись квітучі колонії цього регіону. Діон Хрисостом, грецький красномовець та філософ, який стверджував, що відвідав місто Ольвія (відоме пересічним людям його часу як Борисфен), так розповідав про занепад колонії: «Місто Борисфен, якщо казати про його розміри, не відповідає своїй давній славі через нескінченні захоплення та війни. Оскільки місто лежить в оточенні варварів (до того ж найбільш войовничих з усіх) протягом такого тривалого часу, воно завжди перебуває у стані війни… З тієї причини становище греків у цьому регіоні справді гірше нікуди, деякі з них більше не об’єднуються в міста, у той час як інші ще володіють ними, але як спільноти перебувають у жалюгідному стані, більшість там становлять варвари, які стікаються до них».

Таким був стан грецьких колоній більш ніж через століття після приходу римлян. Цей регіон уже ніколи не зміг повернути собі те економічне процвітання, торгівлю та зв’язки з внутрішніми материковими районами, що ними він користувався за часів Геродота. Постійно перебуваючи у стані війни або в очікуванні сутичок із місцевим населенням, колоністи мало що знали про сусідів. «Босфор, Дон, скіфські болота лежать за його межами, — пише Овідій, дивлячись на північ та схід з місця заслання в Томісі, — у регіоні ледь відома дещиця назв. Далі немає нічого, крім холоду, у якому неможливо жити. Ах, як близько я від краю світу!»

Сучасник ОвідіяСтрабон, автор відомої «Географії», знав про понтійські степи дещо більше, ніж відомий римський засланець. Від Страбона до нас дійшли назви сарматських племен та земель,що були під їхнім контролем. За його словами, язиги та роксолани були «мешканцями кибиток», або кочовиками. Водночас відомий географ геть нічого не повідомляє про осіле населення лісостепу навколоДніпра, не кажучи вже про лісисті райони далі на північ. На відміну від Овідія, він не жив серед народів регіону, та і його джерела не були такими добрими, як у Геродота.Страбонскаржився на непоінформованість «щодо народів, які оселилися далі на північ». Він писав: «…через це я не знаю ані про бастарнів, ані просавроматів, одне слово, про жодні народи, які живуть над Понтом, і про те, як далеко вони від Атлантичного моря та чи межують із ним їхні землі».

Якщо Геродот часто згадуєДніпро, то Страбон, схоже, був краще знайомий із Доном. Його джерела, імовірно, походили з Танаїса, грецької колонії в гирлі Дону, що належала до Боспорського царства, наймогутнішого об’єднання грецькихколоній, що відродилося з приходом римлян. Для СтрабонаДон мав особливе значення. Він слугував «найсхіднішим кордоном Європи» — термін, використовуваний егейцями для того, щоб описати простір грецької присутності в зовнішньому світі. Страбон започаткував традицію, згідно з якою Європа лежала на захід від Дону, Азія починалася на схід від нього.

Отже, на початку І тисячоліття нашої ери, коли римляни прийшли до понтійських колоній, українські землі знову опинилися на самому краю того, що стане західною цивілізацією. Дон, або північний кордон еллінського світу, тепер став східною межею Європи. Там він залишатиметься майже дві тисячі років до того часу, коли розростання Російської імперії у XVIII столітті перекроїть карту Європи, відсунувши її східний кордон аж до Уралу.

Поділ понтійських степів на європейську та азійську частини позиціонував територію України як частину Європи, але мало що означав на практиці в римські часи.Страбонпише просарматівна лівому й правому берегах Дону, а Птолемей, один із його наступників, у ІІ столітті нашої ери писав про дві Сарматії — європейську та азійську — поділ, що лишатиметься незмінним у працях європейських географів наступні півтора тисячоліття. Набагато важливішим від уявного східного кордону Європи був справжній цивілізаційнийкордонміж віддаленими колоніями на північному узбережжі Чорного моря та кочовиками понтійських степів. На відміну від грецьких колоній з їхніми укріпленнями, цей кордон ніколи не мав чіткої лінії поділу, утворюючи широку зону взаємовпливів між колоністами та місцевим населенням, де перемішувалися мови, релігії й культури, і створюючи нові культурні та соціальні реалії.

Надважливий кордон між кочовиками степу та землеробами лісостепу, що був відомий Геродоту, за часів Страбона став невидимим. Важко сказати, чи зник він повністю, чи середземноморські автори просто не знали про нього. Географія та екологія залишилися тими самими, а населення, імовірно, ні. Воно незаперечно прийшло в рух у середині І тисячоліття нашої ери, коли ми знову натрапляємо на згадки про регіон у працях грецьких учених.

Розділ 2. Поява слов’ян

У той час як торгівля та культурний обмін здебільшого були характерною рисою відносин греків із народами українських степів в останні століття перед нашою ерою, римляни не мали іншого вибору, як поєднувати торгівлю з війною. Їхністосунки зі степовиками стали особливо войовничими в IV столітті, з початком періоду, названого «варварськими набігами» в старій історіографії, а зараз відомого як Велике переселення народів. Цей процес являв собою великий рух з Азії та Східної Європи до центру та заходу Європи й призвів до краху Римськоїімперіїпід тиском «варварів» у другій половині V століття. Хоча й ослаблена, східна частина імперії, відома в історіографії як Візантія, змогла пережити навалу степових кочовиків, супроводжувану міграцією землеробів із півночі. Вона продовжила існувати до середини XV століття.

Територія та населення України відіграли важливу роль у цій «драмі» переселень. Деякі з головних «дійових осіб» вторг­нень, що спричинили падінняРимської імперії, жили тут або проходили цією територією. Серед них булиготий гуни, останні — на чолі з королем Аттилою. У понтійських степах міграції поклали край тривалому періоду, упродовж якого регіон був під контролем кочовиків іранського походження, зокрема скіфів та сарматів. Нові володарі степів, готи, мали германське коріння, у той час як гуни, місцем походження яких більшість учених вважають степи Монголії, прийшли до регіону в супроводі численних племен Центральної Азії. До середини VI століття гуни пішли, а на зміну їм прийшли племена, які розмовляли тюркськими діалектами.

Усі вищезгадані «дійові особи» під час міграцій приходили в Україну, населяли її степи, ненадовго залишалися і врешті прямували далі. Проте одна група, піднята на поверхню хвилею міграцій, відмовилася «зійти зі сцени». Це булислов’яни — конгломерат племен, що характеризувався спільними мовними такультурними рисамий був представлений різноманітними політичними утвореннями. Індоєвропейські витоки їхніх мов наводять на думку, що слов’яни потрапили до Європи зі сходу десь між VII та III тисячоліттями до нашої ери, а отже, оселилися у Cхідній Європі задовго до того, як Геродот уперше описав цей регіон та його мешканців. Затвердившись на північ від понтійських степів, мов у себе вдома, вони залишалися поза увагою середземноморських авторів більшу частину своєї ранньої історії.

Уперше слов’яни привернули до себе загальну увагу на початку VI століття нашої ери, коли масово з’явилися біля кордонів Візантійської імперії, ослабленої готами та гунами, і почали переселятися наБалкани.Йордан, візантійський автор готського походження (VI століття), виділяв серед тогочасних слов’ян дві основні групи. «Хоча їхні імена тепер розсіяні серед різних племен та місцевостей, — писав він, — однак називаються вони здебільшого склавинами та антами». Він розміщував склавинів між Дунаєм та Дністром, залишивши дляантівземлі між Дністром таДніпром, «у вигинах Понтійського моря». Лінгвістичні дані наводять на думку, що прабатьківщинаслов’ян лежить у лісовій та лісостеповій зоні між Дніпром і Віслою, головним чином на Волині та в прип’ятських болотах сучасної України. На час, коли про них писав Йордан, слов’яни, мабуть, перейшли з лісового затишку в степи, підкоривши інші неслов’янські племена та ставши серйозною проб­лемою для імператора Юстиніана Великого.

Юстиніан правивВізантійською імперієюміж 527 та 567 роками й був достатньо амбітним, щоб спробувати відновити Римську імперіюу всій її повноті, на сході та заході. На дунайськомукордоні, де імперія потерпала від безперервних нападів місцевих племен, Юстиніан вирішив перейти в наступ.Прокопій, візантійський автор VI століття, який залишив докладний опис війн Юстиніана, пише, що на початку 530-х роківХільбудій, воєначальник, наближений до імператора, був відправлений воювати на північ від Дунаю. Він здобув кілька перемог надантами, що дало змогу Юстиніану додати слово «Антикус» («переможець антів») до свого імператорського титулу. Та цей успіх був короткочасним. За три рокиХільбудійзагинув у битві, і Юстиніан повернувся до старої політики захисту кордонів на Дунаї, замість того щоб намагатися розширити їх.

Юстиніан повернув стару римську тактику «поділяй та володарюй». На кінець 530-х років, підбурюючи та спонукаючи Візантію, анти вже воювали зі склавинами, у той час як візантійські воєначальники вербували представників обох груп до імперської армії. Та навіть за таких умов слов’янські набіги тривали. Воюючи зі склавинами, анти зуміли вдертися до візантійської провінції Фракії у Східних Балканах. Вони пограбували край та взяли велику кількість рабів, яких переправили на лівий берег Дунаю. Показавши руйнівний потенціал, анти запропонували імперії послуги. Юстиніан узяв їх під своє крило й віддав покинуте грецьке місто Турріс, на північ від Дунаю, для створення їхньої опорної бази.

Як і багато інших ворогів імперії,антистали її захисниками в обмін на регулярну платню з імперської скарбниці. Вони намагалися підвищити свій статус, стверджуючи, що захопили кращого полководця імператора,Хільбудія, якоговимагали визнати лідером. Щойно Юстиніан нагородив би його титуломmagister militum5, або командувача всіх імперських військ у регіоні, таке визнання зробило б їх законнимигромадянами імперії, а не тільки її охоронцями. Задум не вдався. СправжнійХільбудій, ясна річ, уже давно був мертвим, Юстиніан заарештував самозванця, і антамдовелося змиритися зі статусомfoederati6 — союзників, а не громадян великої імперії.

Ким були ці нові союзникиВізантійської імперії? Який вони мали вигляд? Як билися? У кого вірили?Прокопійне­одноразово згадує про те, щоантитасклавинимали спільну мову, релігію та звичаї. Тому ми можемо вважати його докладний опис слов’янського життєвого устрою характерним для обох груп. За свідченнямПрокопія,слов’янибули напівкочовиками, які жили «в жалюгідних халупах, побудованих далеко одна від одної». Вони постійно змінювали місця проживання. Слов’янські воїни були «чоловіками виняткового зросту та міцної статури».Прокопійповідомляє про їхню зовнішність таке: «Їхнє тіло та волосся не є ані дуже світлими, ані білими, ані схильними до темного типу, але всі вони мають трохи червонуватий відтінок».Слов’янижили тяжко, не звертаючи ніякої уваги на тілесні зручності… в усі часи вкриті брудом; однак вони жодним чином не є грубими чи лиходіями, але зберегли гунський характер у всій його простоті».

«Укриті брудом» слов’яни увійшли в історію під прапором демократії. «Цими народами, — зазначає Прокопій, — склавинами й антами, не править одна людина, а здавна живуть вони в демократії, а отже, в усіх питаннях, що стосуються їхнього добробуту, доброго чи поганого, звертаються до людей». Вони вважали за краще битися напівоголеними та, на відміну від середньовічних шотландців у блокбастері Мела Гібсона «Хороб­ре серце», усе ж таки носили штани. «Коли вони вступають у бій, — розповідає Прокопій, — більшість із них ідуть проти своїх ворогів пішки, несучи маленькі щити та списи в руках, але вони ніколи не носять панцирів. Більше того, деякі з них не вдягають навіть сорочки та плаща, а, підкотивши штани аж до інтимних частин тіла, вступають у бій із супротивником».

Інформацію про слов’янські методи ведення війни доповнює візантійський «Стратегікон», створення якого близько 600 року приписують імператорові Маврикію. Автор доволі докладно описує слов’ян, які перетнули дунайський кордон й оселилися на Балканах. Він вважав їх гостинними до подорожніх, але нічим не обмеженими й такими, які неохоче дотримуються договорів або думки більшості. На своїй батьківщині, північніше від Дунаю, вони побудували житла в лісах уздовж річок і в болотистій місцевості, важкодоступній для загарбників. Їхньою улюбленою тактикою були засідки. Слов’яни воліли не битися у відкритому полі й не любили регулярних військових формувань. Їхньою зброєю були короткі списи, луки, короткі дерев’яні стріли, подеколи намащені отрутою. Вони робили рабами полонених, але період поневолення був обмежений певним терміном.

Прокопіймав що сказати й про слов’янські вірування.Слов’янибули аж ніяк не монотеїстами. «Вони вірять, що один бог, творець блискавки, сам править усім, і приносять йому худобу та інші жертви», — писав він. Та, шануючи одного головного бога, слов’яни не відмовлялися від старих звичок поклоніння природі й жертвоприношень. Прокопій зазначав: «Вони… шанують річки, німф та інших духів і також приносять усім їм жертви, здійснюючи ворожіння разом із цими приношеннями». Візантійський автор вважав дивним не звичай слов’ян приносити жертви (цю традицію мали й дохристиянські римляни), а їхню відмову прийняти християнство, як це вже давно зробили інші піддані імперії. «Вони не знають і ні в який спосіб не визнають, що воно має владу над людьми, — пишеПрокопійіз певним подивом, якщо не розчаруванням, — але щоразу, коли поруч стоїть смерть, коли вони потерпають від хвороби або від початку війни, вони обіцяють, що якщо врятуються, то негайно принесуть богу жертву в обмін на їхнє життя, і якщо рятуються, жертвують тільки те, що обіцяли, і вважають, що їхню безпеку куплено саме цією жертвою».

Те, що Прокопій та інші візантійські автори розповідають про слов’ян, частково підтверджується і матеріалами археологічних досліджень в Україні.Антівзазвичай пов’язують з пеньківською археологічною культурою, назва якої походить від одного з поселень в Україні. Носії цієї культури жили в VI, VII і на початку VIII століття в українському лісостепу між Дністром таДніпром, населяючи обидва береги останнього. Ця область, імовірно, є однією з територій, приписанихЙорданомдоантів. Як і анти тасклавиниПрокопія, пеньківські племена мешкали в простих житлах, виритих у землі. Також вони часто змінювали місце проживання. Поселення кидали й засновували на новому місці; це дає змогу припустити, що їхні мешканці практикували мандрівну формуземлеробства. Археологія, на відміну відПрокопія, також свідчить, що пеньківські племена мали укріплені міста, що були за резиденції місцевих правителів і центри адміністративної та військової влади.

Період, колислов’янивідігравали самостійну роль у регіоні, завершився на початку VII століття із вторгненням аварів — конгломерату тюркомовних племен з Північного Каспію, який зруйнував Антську державу.

Авари залишили про себе погані спогади, частина з яких дійшла до ХІ—ХІІ століть, коли київські християнські ченці склали історичні записи, пізніше відомі як «Початковий літопис», або «Повість минулих літ». Їхні перші записи базувалися на місцевих легендах, об’єднаних із візантійськими джерелами. «Обри» — так літописець називав аварів — «воювали проти слов’ян і примучили дулібів, що [теж] були слов’янами»7. Що означало «примучувати» в той час, літописець пояснив такою фразою: «І насильство вони чинили жінкам дулібським». Коли авар збирався в подорож, то замість коня чи вола він начебто наказував запрягти трьох, чотирьох чи п’ятьох жінок, щоб ті тягнули його воза. За таку поведінку аварів було покарано божественним гнівом. «Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, — продовжує літописець, — і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І єсть приказка в Русі й до сьогодні: “Погинули вони, як обри”, — бо нема їхнього ні племені, ні потомства».

Авари поступилися контролем над понтійськими степами булгарам, а потім хозарам, які поклали край періоду міграцій у регіоні та встановили відносний мир до кінця VII століття. Хозари залишили дещо кращі спогади серед населення українських степів. «І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, — писав київський літописець, маючи на увазі наддніпрянських слов’ян, — і сказали хозари: “Платіте нам данину”». За словами літописця, місцеві, які були людьми з племені древлян («лісових людей»), заплатилиданинумечами — це означало непокору та обіцяло реванш у майбутньому. Натяк був на звільнення з-під хозарського контролю.

Хозари мали обмежений контроль над лісостеповим прикордонням; Дніпро став західною межею їхнього панування в лісовій зоні. Тюркська хозарська знать, зацікавлена в мирі й торгівлі, була відкритою до іноземних впливів. Хозарські правителі запросили до свого краю християнську місію й навіть на якийсь час прийняли юдаїзм, що породило легенду про хозарські витоки східноєвропейського єврейства. Географічне ядро держави, створеної хозарами, розташовувалося на Північному Кавказі, а також у районі нижньоїВолгита Дону, де основними її центрами були Ітіль на Волзі таСаркелна Дону. Хозарська еліта накопичила статки, контролюючи торгові шляхи, серед яких найважливішим був шлях Волгою до Перської імперії та арабських земель.

У 620-х роках хозари уклали договір ізВізантією, що на той час відновила присутність у Північному Причорномор’ї.Ольвію, захопленуготамив IV столітті, греки втратили назавжди, та візантійські полководці захопили частину південного узбережжяКриму, захищену гірськими хребтами від степів півострова. Там, у Херсонесі, виник адміністративний центр кримських володіньВізантії. За часів імператораЮстиніана, який воював зі слов’янами на Дунаї, у головних містах Криму було поставлено гарнізони, і імперія вербувала кримських готів (нащадки готів, які відкололися від загалу, коли основна маса рушила на захід, спочатку до Центральної Європи, а потім аж до Піренейського півострова) для захисту володінь. Імперські інженери допомогли готам зміцнити їхні печерні міста, розташовані високо в горах Криму. Хозари стали союзниками візантійців у боротьбі з персами та арабами, намагаючись захистити торгові шляхи до тодішнього найбагатшого ринку у світі —Константинополя.

Що нам відомо прослов’ян, які мешкали в Україні, коли хозари контролювали її східну та центральну частини? Більше, ніж у раніші періоди їхнього існування, але все-таки небагато. Археологія говорить нам, щоКиїв, який став найзахіднішим аванпостом хозар у лісовій зоні України, заснували незадовго до початку VI століття. А літопис дає нам зрозуміти, наскільки важливим було це місце й чому його обрали для поселення. Місцева легенда, записана літописцем, пов’язує заснування Києва з річковою переправою, розташованою неподалік. Мешканцістверджували, що місто заснував місцевий правитель, Кий, чиї брати дали імена горам, на яких воно зросло, а річку,що тече Києвом і впадає в Дніпро, названо на честь сестри Либідь. Скульптурна композиція, що зображує цих чотирьох засновників міста, стоїть на березі річки й сьогодні є однією з найвизначніших пам’яток української столиці.

Київський літописець нарахував дванадцять слов’янських племен на схід від Карпат. На півночі їхні поселення простягалися до озера Ладога, біля сучасного Санкт-Петербурга; на сході — до верхів’їв Волги та Оки; на півдні — до пониззя Дністра та Середньої Наддніпрянщини. Ціслов’янибули предками сучасних українців, росіян та білорусів. Лінгвісти визначають їх як східних слов’ян на основі діалектних відмінностей, що почали розвиватися в VI столітті, відокремивши їх від західних слов’ян — предків сучасних поляків, чехів та словаків, а також південних слов’ян, зокрема сербів, хорватів та інших слов’янських народів колишньої Югославії.

Сім із дванадцяти племен, які перелічив київський літописець, жили на території сучасної України, вздовж річокДніпро, Дністер, Буг, Прип’ять та Сож. Лише кілька з цих племен були під контролем хозарів. Решта зберегла незалежність. Попри різних правителів слов’янські племена мали однакові або дуже схожі звичаї та моральні норми. Принаймні таке враження склалося в київського літописця, який був християнським ченцем і вважав членів усіх нехристиянських племен дикунами: «…Жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте», — писав «просвічений» київський літописець.

Археологи свідчать, що східні слов’яни вели радше осілий спосіб життя. Вони мешкали в дерев’яних житлах, утворюючи поселення, що налічували від 4 до 30 будинків. У географічному центрі кожної групи поселень була розташована дерев’яна фортеця, яка перетворювалася на центр оборони під час ворожого нападу. Слов’яни займалисяземлеробством і тваринництвом. У них були власні вожді, і можна припустити, що вони практикували військову демократію, як і слов’яни, описаніПрокопієм. Подібно доантівтасклавинів, вонишанували бога грому, Перуна, якого вважали в них головним божеством.

У порівнянні з покритими брудом слов’янамиПрокопія, племена, описані київським літописцем, мали певний прогрес у сфері особистої гігієни. Літописець вкладає такі слова у вустасвятого Андрія, апостола, який нібито принісхристиянстводо Києва: «Дивне бачив я в землі Словенській. Коли йшов я сюди, бачив бані дерев’яні. І розпалять вони їх вельми, і роздягнуться, і стануть нагими, і обіллються мителем, і візьмуть віники, і почнуть хвостатись, і [до] того себе доб’ють, що вилізуть ледве живі».

Київський літописець, який проживав і, ймовірно, виріс в околицях Києва, явно глузує з процедури купання, поширеної в північних районах сучасної Росії та Скандинавії. Набагато суворіше він ставиться до старих дохристиянських звичаїв земляків, які вважає варварськими. «А древляни, — пише літописець про колишніх зверхників Києва, — жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води». За словами літописця, інші слов’янські племена грішили тою самою поведінкою. «І весіль не бувало в них, — повідомляє він, — а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси й на всякі бісівські пісні і тут умикали жінок собі, — з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві й по три жони».

Було б помилкою вважати літописний опис слов’янських шлюбних традицій (або їхньої відсутності) радше нормою, ніж відхиленням. Київський літописець був ревним християнином більш пізнього періоду і, звичайно ж, боровся проти всіх відхилень від християнської моралі, фокусуючи увагу на ігрищах молоді як на явищах, що суперечили усталеному інституту шлюбу.Ібрагім ібн Якуб, мавританський єврей із Кордови, який відвідав землі західнихслов’яну середині Х століття, вважав слов’янські шлюби міцними, а отримання посагу — одним із головних способів нагромадження багатства. Однак він зазначав, що й від юнаків, і від дівчат вимагали наявність сексуального досвіду ще до весілля. «Їхні жінки, коли вийдуть заміж, не чинять перелюбу, — пише Ібн Якуб, — але дівчина, коли закохається в того чи іншого чоловіка, іде до нього та вгамовує пристрасть. Якщо чоловік одружується з дівчиною і виявляє, що вона незаймана, то каже їй: “Якби в тобі було щось хороше, то чоловіки б тебе хотіли й ти б напевно знайшла когось, хто зняв би твою цноту”. Потім він відправляє її назад і стає вільним від неї».

Прослов’яндо Х—ХІ століть відомо дуже мало. Те, що ми знаємо, за великим рахунком, походить або від їхніх ворогів — візантійців та готів, або відхристиянськихентузіастів пізніших століть, як-от київський літописець, який бачив у слов’янах лише носіїв язичницьких забобонів. Обидва види джерел змальовують їх як варварів, що борються проти християнської імперії чи християнського віровчення та традицій. Не поміченим літописцями та переважно невідомим для нас залишається процес їхнього, переважно мирного, освоєння Східної Європи, що розпочалося від батьківщини слов’ян, частина якої була розташована в північно-східних регіонах сучасної України, і сягнуло аж до Балкан на південь, за Віслу й до Одеру на захід, до Балтійського моря на півночі та до Волги й Оки на сході. Слов’яни були хліборобами, які йшли слідом за навалами кочовиків, котрі зазвичай не знали, що робити із землею, яка не була степом і не годилася як пасовисько для їхньої худоби. Розселення слов’ян було повільним і здебільшого мирним, а його наслідки виявилися тривалими.

Розділ 3. Вікінги на Дніпрі

В Україні, як і майже в усій Європі, доба Великого переселення народів, або «варварських набігів», змінилася добоювікінгів, що тривала з кінця VIII до другої половини ХІ століття. Як і слід було очікувати, кінець «варварських набігів» не означав кінця вторгнень узагалі. Нові нападники прийшли з територій нинішніх Швеції, Норвегії та Данії. Це буливікінги, відомі також як нормани в Західній Європі, абоварягиу Східній. Вони грабували, підкорювали та керували цілими країнами чи їхніми частинами. Вони також змінили природу деяких держав, що вже існували на той момент, і створили нові.

Коли ж усе це почалося? Є точна дата початку епохи вікінгів у Британії — 8 червня 793 року. Цього дня пірати-вікінги, які, ймовірно, прибули з Норвегії, напали на християнський монастир на острові Ліндісфарн біля англійського узбережжя та пограбували його. Вони втопили частину ченців у морі, а решту забрали в рабство і зникли з монастирськими скарбами на дракарах. Протягом того самого десятиліття вікінги/нормани, які пізніше дадуть назву провінції Нормандія, з’явилися біля берегів Франції. Так почалася доба вікінгів.

Візантійський двір започаткував перші контакти з вікінгами не пізніше 838 року, коли посли від короля Русі (Rhos) з’явилися в Константинополі, пропонуючи імперії мир і дружбу. Вони прибули з півночі, але не захотіли повертатися додому тим самим шляхом, побоюючись зіткнення з ворожими племенами, тому імператор відправив їх через Німеччину. При дворі Людовіка Благочестивого, сина знаменитого Карла Великого, у них впізнали шведів чи норвежців і запідозрили у шпигунстві. Хоча посли, можливо, зовсім не були шпигунами й мали всі підстави побоюватися нападу якслов’ян, так і (що більш імовірно) кочовиків понтійських степів на зворотному шляху до Північної Європи.

Знайомство візантійців із вікінгами, що почалося так мирно, невдовзі завершилося конфронтацією. 859 року флотиліявікінгівпотривожила Середземномор’я. Наступного року інша група спустилася Дніпром, перетнула Чорне море і, увійшовши в Босфорську протоку, атакувала Константинополь. Як і у випадку з нападом вікінгів на Ліндісфарн, нам відома точна дата нападу варягів на столицю могутньої Візантійської імперії — 8 червня 860 року. Місто та імперія були заскочені зненацька, оскільки імператор Михаїл у цей час був у поході в Малій Азії. Його флот перебував у Егейському та Середземному морях, захищаючи імперію не лише від арабів, а й від вікінгів, які побували там минулого року. Ніхто не очікував, що вони нападуть ще й з півночі.

Нападники не мали знарядь для тривалої облоги й не могли зруйнувати мури міста, але натомість напали на передмістя, грабуючи храми та палаци, вбиваючи й топлячи тих, хто чинив опір, і залякуючи населення. Потім вони пропливли Босфор, увійшли в Мармурове море й почали грабувати Принцові острови біля столиці. ПатріархФотій, верховний християнський та імперський посадовець у місті, просив у Бога захисту в молитвах та проповідях. В одній із проповідей він змалював беззахисність містян перед загарбниками: «Повз місто проходили човни, на них були воїни з піднятими мечами, ніби погрожували місту смертю від меча, і всяка надія полишила людей, і місто покладалося лише на Божу допомогу». Нападники таки відступили, і Фотій пояснив чудесне спасіння міста заступництвом Божої Матері. Це трактування переросло в легенду, що стала основою для святкування дняПокрови Божої Матері. За іронією долі, це свято так і не закріпилося у Візантії, зате стало надзвичайно популярним в Україні, Росії таБілорусі — землях, з якихвікінгиприйшли, щоб напасти наКонстантинополь.

Вікінги, які напали на столицюВізантіївлітку 860 року, навряд чи були зовсім невідомі Фотію та його сучасникам. Патріарх називає їх «руссю», так само як представників руського посольства 838 року. Фотій навіть стверджує, що вони були колись підданими Візантії, але з’ясування подробиць залишилося для наступних поколінь учених. Ким вони були? Пошук відповіді на це питання триває останні два з половиною століття, якщо не більше. Сьогодні більшість науковців вважає, що слово«Русь»має скандинавське походження. Візантійські автори, які писали грецькою, мабуть, запозичили його у слов’ян, а ті — у фінів, які використовували слово «Руотсі» («Ruotsi») для позначення шведів, що шведською означає «люди, які веслують». А вони справді веслували. Спочатку Балтійським морем до Фінської затоки, потім озерами Ладога, Ільмень та Бєлоозеро до верхів’ївВолги — річки, що пізніше стала уособленням Росії і в ті часи становила основну частину Волзького торгового шляху до Каспійського моря та арабських країн.

«Руські» вікінги, що являли собою за теперішніми географічними ознаками конгломерат норвезьких, шведських та, можливо, фінських норманів, спершу потрапляли до Східної Європи здебільшого як торговці, а не завойовники, бо в лісах регіону було мало поживи для грабунків. Справжні скарби були на Близькому Сході, за землями слов’ян, через які вони мусили мати право проходу. Та, судячи з того, що нам відомо про вікінгів-русь, вони не вважали торгівлю та війну (точніше, торгівлю й насильство) несумісними. Зрештою, їм доводилося захищатися в дорозі, бо місцеві племена не схвалювали їхньої присутності. А торгівля, якою вони займалися, мала й елемент примусу, бо вони торгували не лише продуктами лісу — хутром і медом, а й рабами. Щоб отримати їх, вікінги повинні були встановити контроль над місцевими племенами та брати данину, яку вони потім відправляли Волзьким торговим шляхом. Вони обмінювали товар на каспійських ринках на срібні арабські дирхеми, скарби з яких пізніше виявлять археологи. Ці скарби позначають торговий маршрутвікінгіввід Скандинавії до Каспію.

Проблема полягала в тому, що вікінги були не першими, хто придумав таку «бізнес-модель». Вони зіткнулися з конкуренцією з боку хозар, чиї правителі контролювали торгівлю на Волзі таДону, збираючиданинуз місцевих племен. Крім того, хозари мали на своєму боці Візантію, і деякі вчені вважають, що напад русі на Константинополь був помстою за те, що візантійці допомогли хозарам збудувати фортецюСаркел. Розташований на лівому березі Дону,Саркелдавав змогу хозарам повністю контролюватиторгівлюна Азовському морі. Крім того,хозаримали форпост у Києві, на дніпровському торговому шляху, але їхнє правління не поширювалося на лісисті райони на захід від річки, і невдовзі вони втратили контроль над Києвом.

«Повість минулих літ», джерело більшості наших знань процей період, розповідає про боротьбу за місто між різними групами вікінгів, що відбувалася близько 882 року. Двоє з їхніх вождів, Аскольд і Дір (могилу першого й нині можна побачити в Києві), були вбитіГельґі, який був відомий літописцеві якОлег. Він захопив місто нібито для дому Рьоріка (Рюрик у літописі), який уже керував Новгородом (Великий Новгород) на півночі нинішньої Росії. Хоча в цій історії ще потрібно з’ясувати чимало подробиць, зокрема хитку хронологію (літописець відтворив її здебільшого на основі пізніх візантійських джерел), згадана легенда, імовірно, повторює реальні процеси зосередження влади в руках однієї групивікінгіву лісових регіонах Східної Європи між нинішніми Великим Новгородом та Києвом.

У наявній літературі цей регіон переважно визначають як землі, що лежали уздовж торгового шляху «з варяг у греки», але останні дослідження свідчать, що такий маршрут, якщо й існував, то почав функціонувати не раніше другої половини Х століття, і одні його ділянки були активнішими за інші. Деякі науковці пропонують натомість говорити про Дніпровсько-Чорноморський шлях. Якщовікінгий не були першими, хто використовував цей коротший маршрут, то вони відродили його, коли почали поставати перед дедалі більшими проблемами на Волзькому «шляху сарацинів». За якийсь час внутрішні чвари в Хозарському каганаті зробили Волзький шлях небезпечним. Приблизно в той самий час експансія арабів у Середземномор’ї порушила візантійську торгівлю з Південною Європою. Хозари спробували допомогти і візантійським союзникам, і собі, виступивши посередниками в торгівлі міжКонстантинополемта Близьким Сходом, що тепер проходила обхідним шляхом, через Азовське та Чорне моря. Північна торгівля набула для греків нового значення, можливо, навіть більшого, ніж будь-коли з часів Геродота. На цей час основними товарами, що постачалися на південь, було вже не збіжжя з українського лісостепу, а раби, мед, віск і хутра, отримані в лісових районах, що лежали далі на північ. Найціннішим продуктом, якийвікінгипривозили назад, був шовк. Русичі-вікінги забезпечили свої торгові привілеї в Константинополі, уклавши договори з Візантією спочатку 911, а потім 944 року.

Візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний пояснював у трактаті«De administrando imperio»8, написаному близько 950 року, невдовзі після укладення другого договору, що товари надходили від слов’янських племен, конт­рольованих руськимивікінгами: «Коли починається місяць листопад, їхні вожді разом з усієюРуссювідразу залишають Київ і йдуть наполюддя, що означає “обхід”, тобто до слов’янських земель древлян, дреговичів, кривичів та сіверян та інших слов’ян, які платятьданинуРусі». У той час одні племена платили данину, інші повставали.Древляни, які жили на правому березіДніпрай колись контролювалиКиїв, платиливікінгамданину.

Але після того, як данина стала збільшуватися з року в рік, древляни зрештою повстали.

Опис повстаннядревлянта його придушення, наведений у «Повісті минулих літ», дає нам першу можливість зазирнути в навколокиївський світ, який опанували князі-­вікінги в Х столітті.

Згідно з «Повістю», повсталі древляни напали на наступника Гельґі —Інґвара,у літописі названогоІгорем, який, зібравши традиційну данину, потім повернувся по додаткову. «Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: “Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній усе стадо, якщо не вб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить”», — писав літописець, пояснюючи причину повстання. Древляни здійснили те, що задумали, і вбили Ігоря. А потім зважилися на ще нахабніший вчинок. Натхненник перевороту, древлянський князь Мал, запропонувавшлюбвдові Ігоря, Хельзі, відомій у літописній та історіографічній традиції як Ольга. Літописець пояснює, що Мал зробив цю спробу примирення, щоб здобути контроль над сином Ігоря,Святославом(скандинавське ім’я — Свенельд).

Ця історія свідчить, що дружини вікінгів та місцеві слов’янські еліти конфліктували не лише з приводу данини, а й боролися за контроль над торгівлею та державою загалом. Мал, напевно, хотів посісти місце Ігоря на престолі, а не просто одружитися з Ольгою. Та Ольга обдурила Мала, запросивши його та його людей до київського замку лише для того, щоб спалити їх живцем, нібито в човні, у якому вони прибули. Потім вона запросила іншу групу сватів із древлянської еліти й теж убила їх, цього разу в лазні. Ольга сказала гостям, що не хоче бачити їх, доки вони не помиються. Вочевидь, древляни не мали жодного уявлення про те, що таке скандинавська парова лазня. Їм швидко стало гаряче — Ольга спалила їх живцем.

Той факт, що човни та лазні є важливими елементами скандинавської культури, викриває скандинавське походження цієї легенди. До руського в розумінні скандинавського поховального обряду входило спалювання померлого в човні. Водночас ця історія містить натяк на слабкість влади вікінгів у Києві. Перед тим як спалити Мала живцем,Ольга, здається, переконалася, чи будуть кияни на її боці. За її порадою, Мал та його оточення відмовилися їхати або йти до замку, натомість зажадали, щоб місцеві мешканці понесли їх у човні, що обурило киян. Згідно з літописом, вони скаржилися: «Рабство