Чаклун та сфера ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2021

ISBN978-617-12-8949-9(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Друкується за сприяння «Andrew Nurnberg Associates International Limited»

Перекладено за виданням:

King S. Wizard and Glass. Тhe Dark Tower : A Novel / Stephen King. — New York : Penguin Group, 2003.

Обережно! Ненормативна лексика!

Дизайнер обкладинкиСергій Ткачов

ХудожникОлександр Семякін

Кінг С.

К41 Чаклун та сфера. Темна вежа IV: роман/ Стівен Кінг ;пер. з англ. О.Любенко. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2021. — 784 с.

ISBN 978-617-12-8587-3

ISBN 978-0-451-21087-6 (англ.)

У четвертій книзі циклу «Темна вежа» останній стрілець Роланд зі своїми друзями потрапляє з одного світу в інший. Дивом виживши після поєдинкузі штучним інтелектом Блейна Моно, компанія опиняється за межами Серединного світу. Їх перекинуло через розлом у реальності до альтернативної версії містечка в Канзасі, знищеного внаслідок пандемії. Це місто нагадує Роланду про його кохання до Сюзен та її трагічну загибель. При цьому спогад про дівчину — тільки початок. Минуле триматиме Роланда в тенетах, заважаючи рухатися вперед Шляхом Променя. Лише зустріч із давнім ворогом, хитрим підступним Мартеном, розв’яже Роландові руки. Щоб нарешті відпустити останню та найжахливішу таємницю стрільця…

УДК 821.111(73)

© Stephen King, 1997, 2003

© Hemiro Ltd, видання укра­їнською мовою, 2009, 2015, 2017, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», пере­кладіхудожнєоформлення, 2009, 2015

Цю книгу присвячую Джулі Юґлі йМарші Діфіліппо, адже вони відповідають на листи, абільшість листів за останні кілька років було присвячено РоландоⳠ祳леаду, стрільцю.Власне, це Джулі йМарша примушували мене взятися за комп’ютер іпрацювати втекстовому редакторі. Джулі, твій примус подіяв краще,тож твоє ім’я стоїть першим.

ВСТУП. Коли тобі дев’ятнадцять (і ще про дещо)

1

Коли мені виповнилося дев’ятнадцять (в історіях, які ти збираєшся прочитати, це число має певне значення), гобіти були великими.

Під час Великого музичного фестивалю у Вудстоці у бруді на фермі Макса Язґура бебралися десь півдюжини Меррі та Піппінів, удвічі більше Фродів і незліченна кількість гіпарів Ґендальфів. «Володар перснів» Дж. Р. Р. Толкіна в ті дні мав шалену популярність, і хоча я так і не зміг потрапити на «Вудсток» (про що шкодую), по-моєму, я був наполовину гіпі, принаймні достатньо гіповим, щоб прочитати ці романи й захопитися ними. Книги «Темної вежі», як ібільшість довгих історій-фентезі, написаних чоловіками та жінками мого покоління («Хроніки Томаса Ковенанта» Стівена Доналдсона, «Меч Шаннари» Тері Брукса — і це тільки два приклади), народилися під впливом Толкіна.

Але попри те, що ті книжки я прочитав у 1966 і 1967 роках, від свого писання я все ж утримався. З якоюсь зворушливою приязністю реагував я на розмах Толкінової уяви (на честолюбність задуму розказаної ним історії), але хотів написати власну історію.Якби я почав це робити тоді, то неминуче повторив би його витвір. Аце, як полюбляв казати покійний Хитрун Дік Ніксон, було б неправильно. Завдяки панові Толкіну двадцяте століття було під саму зав’язку забезпечене всіма необхідними ельфами і магами.

У 1967 році я не мав жодного уявлення про те, якою буде мояісторія, але це не важило. Я був на сто відсотків упевнений, щовпізнаю її, коли вона проходитиме повз мене на вулиці. Мені булодев’ятнадцять, і я був гордовитий. Авжеж, я був досить зарозумілий,щоб відчути, буцімто ще можна трохи почекати на прихід музи йпояву мого шедевра (я не сумнівався, що так і станеться). Схоже,в дев’ятнадцять років людина має право на самовпевненість —оцій порі час зазвичай іще не починає свою паскудну підривну діяльність, позбавляючи вас волосся і кидка в стрибку, як співають у популярній пісні кантрі. Та насправді час забирає значно більше. У 1966 і 1967-му я цього не знав, та навіть якби знав, то мені булоб начхати. Я ще міг собі уявити (ледве-ледве), як мені виповниться сорок, але п’ятдесят? Ні. Шістдесят? Та ні вякому разі! Про шістдесят років не могло бути й мови. І це цілком природно, коли тобі дев’ятнадцять. Дев’ятнадцять — це такий вік, коли ти кажеш: «Дивіться, я курю тринітротолуол і п’ю динаміт, і якщо ви знаєте, що для вас добре, то геть з дороги — бо ось іде Стіві!»

Дев’ятнадцять — егоїстичний вік, пора обмежених турбот. Ябув вельми амбітний і прагнув досягти вершин. Іце все, що мене хвилювало. Я мав друкарську машинку, яку переносив із одного задрипаного помешкання до іншого, завжди з пакетиком марихуани в кишені і з посмішкою на обличчі. Компроміси середнього віку були далекою перспективою, обрáзи літнього віку — за лінією горизонту. Мов ліричний герой тієї пісні Боба Сеґера про те, що зараз вони звикають продавати вантажівки, я почувався безмежномогутнім і надзвичайно оптимістичним. У кишенях вітер гуляв,але в голові роїлися думки, котрі яхотів висловити, а душа булапереповнена історіями, які я хотів розказати. Зараз це звучитьбанально, але тоді здавалося дивовижним. Я почувався дуже крутим. Понад усе на світі хотів прорвати оборону своїх читачів, здобути над ними перемогу, змусити захоплюватися і змінити їх назавжди, орудуючи тільки сюжетом, більше нічим. І я відчував, що мені під силу це зробити. Що я просто створений для цього.

Наскільки помпезно це все звучить? Сильно чи не дуже? Хай там як, я не вибачаюся. Мені було дев’ятнадцять. У моїй бороді не було жодного сивого пасма. Я мав три пари джинсів, пару чобіт, думку про те, що світ — це моя устриця, і за двадцять наступних років не сталося нічого такого, що могло б мене переконати у помилковості поглядів. А потім, десь років у тридцять дев’ять, почалися проблеми: алкоголь, наркотики, нещасний випадок на дорозі, через який у мене змінилася хода (та й не тільки). Все це явже детально описував і тут не повторюватимуся. Крім того, вам однаковісінько, правда? Врешті-решт світ виставляє на вашому шляху підлого Патрульного, щоб уповільнити ваш розвиток і показати, хто тут господар. Ти, читачу, поза сумнівом, зустрічав уже свого Патрульного (або у тебе ще все попереду). Я зустрів свого івпевнений, що він іще повернеться. Бо знає мою адресу. Це неприємний хлопець, Поганий Лейтенант, запеклий ворог наркотиків, трахання, гордощів, амбіцій, гучної музики — усього, що властиво дев’ятнадцяти рокам.

Але я й досі вважаю, що то був дуже гарний вік. Може, навіть найкращий період життя. Цілу ніч можеш танцювати рок-н-рол, аколи музика стихне і з голови вивітриться пиво, ти в змозі думати. І мріяти про велике. Підлий Патрульний зрештою вкаже вам на ваше місце, і якщо почати змалого, то коли він із вами розбереться, від вас точно не залишиться й мокрого місця. «Ще один готовий!» — вигукне він і покрокує далі з книжкою квитанцій у руці. Тож трохи (чи навіть багато) зарозумілості — не так вже й погано, хоча ваша мати, поза сумнівом, не цього вас учила. Моя так точно. «Гординя призводить до падіння, Стівене», — казала вона… а потім яз’ясу­вав — десь у віці 19 помножити на два, — що падіння неминуче. Ти падаєш сам чи тебе зіштовхують у канаву. Вдев’ятнадцять утебе можуть перевірити документи в барі й звеліти забиратися до дідька, виставити твої вибачення (і дупу, яка теж шкодує) назад на вулицю, але, бігме, ніхто не перевірить у тебе посвідчення, коли ти починаєш писати картину, вірша чи розповідати істо­рію, і якщо ти, читачу, зараз дуже молодий, то не дозволяй старшим і (на їхню думку) ліпшим переконати тебе в протилежному. Авжеж, ти ніколи небував у Парижі. Так, ти ніколи не бігав з биками уПамплоні. Звісно, ти шмаркач, у якого лишень три роки тому почало рости волосся під пахвами — то й що з того? Якщо від самого початку ти будеш недооцінювати себе, то що станеться з тобою, коли ти подорослішаєш? Давай, уперед, і не слухай, що тобі кажуть, — ось що я думаю. Сядь і викури цю сигарету до кінця.

2

Гадаю, письменники-романісти поділяються на дві категорії (включаючи ту, до якої наприкінці 1970-х, як новачок, належав ія). Ті, хто дотримуються більш літературного, тобто «серйозного» боку цієї праці, розглядають кожну ймовірну тему в світлі такого питання: «Що означатиме написання такої історії особисто для мене?» Ті ж, чия доля (абока, якщо вам це більше до вподоби) — писати масові романи, схильні ставити зовсім інше питання: «Що означатиме написання такої історії для інших?» «Серйозний» романіст шукає відповідей і ключів до власної особистості, «масовий» письменник — читацьку аудиторію. Обидварізновиди літераторів однаково егоїстичні. Я знав багатьох ізних, тож б’юся об заклад на свій годинник.

Хай там як, здається, що навіть у дев’ятнадцять років я відносив історію Фродо і його намагань позбутися Одного Велико­го Персня до другої категорії. То були пригоди купки пілігримів, більшість із яких походила з Британії, на тлі обрам­лення, уякому вгадувалися елементи давньоскандинавської міфології. Мені сподобалася ідея подорожі — чесно кажучи, я був од неї у захваті, — але мене геть не цікавили ні Толкінові витривалі сільські парубки (не те щоб вони мені не подобалися, навпаки), ні лісисті скандинавські пейзажі. Якби я спробував просуватися в цьому напрямку, то мене б неминуче спіткала невдача.

Тож я чекав. На початку 1970-х мені вже було двадцять два, івбороді почали з’являтися перші пасма сивини (гадаю, це було якось пов’язано з тим, що я викурював по дві зполовиною пачки «Пел-Мела» на день). Та навіть у двадцять два роки ти можеш дозволити собі чекати. У двадцять два час іще на твоєму боці, хоча той гидкий Патрульний вже поряд і розпитує про тебе сусідів.

А тоді якось, умайже порожньому кінотеатрі («Біжу» в Бан­ґорі, штат Мен, якщо це має якесь значення), я подивився фільм режисера Серджіо Леоне. Називався він «Хороший, Поганий, Злий».Не минуло ще й половини стрічки, як я зрозумів, що хочу написати роман, у якому толкінівський зміст пошуків пригод і чаклунства поєднувався б із леонівським майже до абсурду величавим обрамленням вестерну. Якщо ви дивилися цей ексцентричнийвестерн по телевізору, то не зрозумієте, про що мені йдеться, — можете голосно репетувати про незгоду, але це правда. Наекрані кінотеатру, через проектор із належними лінзами Panavision,«Хороший, Поганий, Злий» ви­глядає епічною сагою, що може змагатися з «Бен Гуром». Зріст Клінта Іствуда сягає п’яти метрів, кожна волосина шорсткої, мов дріт, щетини на його обличчі виступає вперед, наче молоде червоне дерево. Борозни навколо рота Лі ван Кліфа глибокі, немов каньйони, а на дні кожного з них міг би бути тонкохід (дивіться книгу «Чаклун та сфера»). Пустельні декорації простягаються аж до орбіти планети Нептун. А дуло кожного пістолета виглядає не меншим за тунель «Голанд».

Навіть більше, ніж тло, мені потрібне було відчуття епічного, апокаліптичного простору.Те, що Леоне ні біса не знав про географію Америки (за словами одного з персонажів, Чикаго — це десь поблизу Фенікса, штат Аризона), додало картині відчуття дивовижного зміщення у просторі. Сповнений енту­зіазму (того штибу, на який, гадаю, здатна тільки молода людина), я хотів написати не просто товсту книжку, а найдовший масовий роман уісторії людства. Мені це не вдалося, але я відчув, що старт непоганий. «Темна вежа», томи один-сім, справді становить одну істо­рію, іперші чотири книги тягнуть на понад дві тисячі сторінок ум’яких обкладинках. Останні три томи — це ще дві тисячі п’ятсот сторінок рукопису. Яне хочу сказати, що обсяг має якесь відношення до якості, апросто маю на увазі, що намагався написати епічну сагу, і певною мірою це в мене вийшло. Якби ви запитали мене, звідки таке бажання, я б не зміг відповісти. Можливо, частково це пояснюється тим, що так зростають американці: будуй найвище, копай найглибше, пиши найдовше. І це почухування потилиці, коли постає питання мотивації? Здається мені, це теж частина американського життя. Врешті-решт все закінчується тим, що ми кажемо: «На той час це здавалося не такою вже й поганою ідеєю».

3

Ще один аспект дев’ятнадцятиліття, якщо вас це потішить: якнамене, то це вік, у якому багато хто з нас застрягає (розумом тапочуттями, якщо не фізично). Роки спливають, іодного дня тидивишся у дзеркало зі справжнісіньким збентеженням. «Чому це в мене на обличчі такі зморшки? — дивуєшся ти. — Звідки це ідіотське пузце? Чорт, мені ж усього дев’ятнадцять!» Не надто оригінальна думка, але збентеження не стає від цього меншим.

Час сріблить твою бороду, час віднімає у тебе кидок у стрибку, і все це відбувається, поки ти вважаєш, дурнику, що він досі на твоєму боці. Логічній частині твого єства це добре відомо, але серце відмовляється у це вірити. Якщо тобі пощастить, той самий Патрульний, котрий оштрафував тебе за перевищення швидкості та надмірні розваги, піднесе тобі до носа нашатир. Щось подібне сталося й зі мною під кінець двадцятого століття. Сталося у подобі фургона «Плімут», що збив мене у придорожню канаву в моєму рідному місті.

Десь через три роки після того нещасного випадку я підписував книжки на презентації роману «Майже як бьюїк» у крамниці «Бордерс» у Дерборні, штат Мічиган. Коли підійшла чер­га одного хлопця, він сказав, що дуже-дуже радіє, що я залишився живий. (Мене це дуже зворушує і відбиває охоту думати «Чого ти, в біса, не здох тоді?»)

«Я був зі своїм близьким другом, і раптом ми почули, що вас збили. Ми просто затрясли головами і почали наперебій говорити: “А як же Вежа, вона хилиться, падає, ооох, блін, він уже ніколи її не закінчить!”»

Щось подібне спадало на думку ймені. Тривожна думка про те, що, збудувавши Темну вежу в колективній уяві мільйонів читачів, я, можливо, несу відповідальність за її безпеку доти, доки читачам хочеться про неї читати. Це може тривати лише п’ять років, а може й п’ятсот — звідки мені знати? Схоже, що в романів фентезі, як поганих, так і хороших (навіть зараз хтось десь, імовірно, почитує «Вампіра Варні» чи «Монаха»), довге життя. Роландів захист Вежі полягає у тому, щоб спробувати відвернути загрозу од Променів, які її тримають. А мені (я збагнув це після аварії) доведеться зробити це, закінчивши історію про стрільця.

Під час тривалих пауз між написанням і публікацією перших чотирьох романів серії «Темна вежа» я отримував сотні листів типу «як вам не соромно, це ви в усьому винні». У тисяча де­в’ятсот дев’яносто восьмому (інакше кажучи, коли я працював, помилково вважаючи, буцімто мені досі дев’ятнадцять) прийшов лист від вісімдесятидворічної бабці: «Не хочу діймати вас своїми турботами, АЛЕ!!! зараз дуже слаба». Бабуся повідала мені, що їй, мабуть, залишилося жити усього рік («од сили чотирнадцять місяців, у мене рак — пішли метастази»). Оскільки вона не сподівалася, що я спеціально для неї закінчу історію Роланда, то просто питала, коли моя ласка (ласка!), чи не розповім я їй, чим усе закінчиться. Від одного рядка у мене просто стислося серце (хоч і не досить сильно для того, щоб знову сісти за писання) — це була її обіцянка «не казати ні одній живій душі». За рік по тому, можливо, після нещасного випадку,внаслідок якогояопинився улікарні, одна моя помічниця, Марша Діфіліппо, отримала листа від чоловіка, засудженого до страти в Техасі чи Флориді, котрий хотів знати те саме: чим усе закінчиться? (Він обіцяв забрати таємницю з собою в могилу, від чого моє тіло взялося сиротами.)

Якби на те моя воля, я б дав обом цим людям те, що вони вмене просили, — стислу версію подальших пригод Роланда, але, на жаль, у мене не було такої можливості. Я просто не знав, як усе обернеться для стрільця та його друзів. Для того щоб знати це, ямусив писати. Колись я тримав уголові короткий начерк, але потім згубив. (Та байдуже — мабуть, він усе одно не вартий був ані шеляга.) Все, що в мене залишилося, — кілька записів («Чусіт,чисіт, чосик, щось-щось-кошик» — так написано на одномуізцихаркушів, який лежить у мене на столі, поки я пишу ці рядки). Зчасом, починаючи з липня дві тисячі першого, я знову почав писати. На ту мить я вже твердо знав, що мені не дев’ятнадцятьімені не оминути жодного з тілесних ушко­джень, які можутьспіткати людину. Я розумів, що мені буде шістдесят, а може, навіть сімдесят. І хотів закінчити свою історію, поки гидкий Патрульний не прийде по мене востаннє. Наміру зостатися в пам’яті людей із чимось на кшталт «Кентерберійських оповідань»1та«Таємниць Едвіна Друда»2в мене не було.

Результат — на краще це чи на гірше — лежить перед тобою, Постійний Читачу, незалежно від того, чи ти приступаєш до першого тому, чи готуєшся почати том п’ятий. Подобається це тобі чи ні, історія Роланда вже закінчена. Сподіваюся, ти отримаєш від неї насолоду.

Що ж до мене, то я відірвався на повну котушку.

Стівен Кінг

25 січня 2003 року

19. НАБЛИЖЕННЯ

КОРОТКО ПРО ЗМІСТ ПОПЕРЕДНІХ РОМАНІВ

«Чаклун та сфера» — четвертий том довжелезного циклу, джере­лом натхнення для якого стала епічна поема Роберта Браунінґа «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов».

У першому томі, що має назву «Стрілець», розповідається про те, як Роланд із Ґілеаду переслідує йнарешті наздоганяє Волтера — чоловіка в чорному, який вдає з себе друга Роландового батька, але насправді прислуговується могутньому чаклунові Мартену. Втім, упіймати це напівлюдське створіння — неостаточна мета Роланда, це радше засіб досягти мети: стрілець хоче добутися Темної вежі, де сподівається зупинити прискорене руйнування Серединного світу, можливо, навіть повернути його узворотний бік.

Роланд — лицар, останній зі своєї когорти, лицар, одержимий Вежею, яка стала для нього єдиною метою існування. Саме таким він постає перед нами вперше. Ми дізнаємося, що він був змушений рано пройти випробування на дорослість — його спонукав до цього Мартен, який звабив Роландову матір, зробивши її своєю коханкою. Мартен щиро сподівається, що Роланд невитримає випробування ійого відішлють «на захід», абатькові револьвери назавжди зостануться тільки в мріях хлопця. Проте Роланд ущент руйнує Мартенові плани, бо гідно витримує випробування... здебільшого тому, що мудро обрав собі зброю.

Ми також знаємо, що уякийсь дивний істрашний спосіб світ Роланда у своїй основі пов’язаний із нашим. Спершу цей зв’язок виринає на поверхню, коли на придорожній станції впустелі Роланд зустрічає Джейка, хлопчика зНью-Йорка 1977року. Знашого світу відкриваються проходи всвіт Роланда, і, як виявляється, одним із таких проходів є смерть. Саме через неї Джейк потрапляє до Серединного світу — його штовхають на проїжджу частину Сорок третьої вулиці, де хлопчика розчавлює колесами автомобіль. Його вбивцею став чоловік на ім’я Джек Морт… але тільки тієї миті його свідомістю керував інший — старий Роландів ворог, Волтер.

Та не встигають Джейк із Роландом дістатися до Волтера, як хлопчик знову помирає. Цього разу через Роланда: поставши перед вибором між своїм символічним сином і Темною Вежею, стрілець обирає Вежу. Перед тим, як впасти у прірву, Джейк каже: «Вперед. Цей світ не єдиний, існують інші».

Фінальне протистояння між Роландом іВолтером відбувається неподалік Західного моря. Удовгу ніч розмови чоловік учорному пророкує Роландове майбутнє за допомогою дивної колоди карт таро. Особливу увагу Роланд мусить звернути на три карти — В’язня, Даму тіней іСмерть («але недля тебе, стрільцю»).

Другий том, «Крізь час», починається на березі Західного моря невдовзі після того, як Роланд прокидається після сутички ззапеклим ворогом ібачить, що Волтер давно мертвий, перетворився на мощі там, де йбез того повно кісток. На виснаженого стрільця нападає орда зажерливих «омаромонстрів», і,невстигаючи порятуватися втечею, він зазнає тяжких поранень та втрачає два пальці правої руки. Отрута від укусів потрапляє в кров, і, просуваючись на північ узбережжям Західного моря, Роланд слабне. Можливо, смерть уже дихає йому в потилицю.

Дорогою він натрапляє на троє дверей, які стоять просто на пляжі. Вони відчиняються вмісто нашого світу, Нью-Йорк, утри різні часові проміжки. З 1987 року Роланд видобуває Едді Діна, в’язня, бранця героїну. З1964-го — Одетту Сюзанну Голмс, жінку, що втратила нижні кінцівки під колесами поїзда метро… іто не був нещасний випадок. Вона достоту Дама тіней, бо всередині молодої чорношкірої активістки руху за права людини, якою її знають друзі, криється друге «я» — злобна істота на ім’я Детта Волкер. І коли Роланд видобуває її в Серединний світ, це жорстоке, підступне й винахідливе створіння твердо вирішує вбити стрільця й Едді.

Треті двері ведуть до міжчасся — в1977 рік, де Роланд входить у диявольську свідомість Джека Морта, який уже не раз, а двічі завдав Одетті/Детті болю. «Смерть, — провістив чоловік у чорному, — але не для тебе, стрільцю». Одначе Морт — не той третій, про кого казав Волтер. Роланд перешкоджає Мортові вбити Джейка Чебмерза, іневдовзі Морт гине під колесами того-таки поїзда, що відтяв ноги Одетті в 1959-му. Відтак Роланд неспро­можний видобути маніяка в Серединний світ, але він не шкодує про це, бо такої істоти йому не треба.

Втім, на того, хто насмілився опиратися майбутньому, чекає покарання, чи не так? «Ка, шмаркачу, — сказав би на це старий Роландів учитель Корт, — це велике колесо, яке завжди обертається. Не раджу тобі стояти перед ним, коли це станеться, бо воно тебе розчавить і твоїй порожній довбешці й усьому тому непотребу, що в тебе в пузі, настане кінець».

Тож Роланд має здогад, що Едді йОдетта — це троє, бож особистість Одетти роздвоєна. Втім, коли Одетта йДетта зливаються воєдино вСюзанні (цим варто завдячувати любові йвідвазіЕдді), то стрілець починає розуміти, що третього ще невидобуто.Йому відомо ще дещо: думки про Джейка, хлопчика, який, помираючи, сказав йому про інші світи, недають стрільцеві спокою, вони буквально шматують його. Половина його «я» вважає, що хлопчика взагалі ніколи небуло, що це виплід фантазії. Завадивши Джекові Морту задля вбивства штовхнути Джейка під машину, Роланд створив часовий парадокс, який тепер мучить стрільця, ні на мить неполишаючи його думки. Авнашому світі від того самого потерпає Джейк Чемберз.

Із цього парадоксу починається третій том циклу — «Загублена земля». Вбивши велетенського ведмедя, якого звали чи то Мір (таке ймення йому дав стародавній народ, що трепетав перед ним від страху), чи то Шардик (так його нарекли Великі Древні, які його створили, — бож ведмідь виявився кіборгом), Роланд, Едді йСюзанна йдуть ведмежою стежиною йвідкривають Шлях Променя. Цих променів існує шість — вони сполучають між собою дванадцять порталів, які позначають межі Серединного світу. Стрілець вірить, що втому місці, де промені перетинаються, — в центрі Роландового світу або ж навіть усіх світів разом узятих, — він ійого друзі нарешті знайдуть Темну вежу.

На той час Едді зі Сюзанною вже перестали бути бранцями у світі Роланда. Закохані, вони невдовзі самі стануть стрільцями, тож тепер з головою поринають у пригоди й з доброї волі простують за Роландом Шляхом Променя.

У велемовному кружалі неподалік Порталу Ведмедя час відновлює звичний плин, герої знаходять розв’язання для парадоксу івидобувають на світ справжнього третього. Джейк, Едді, Сюзанна йРоланд здійснюють небезпечний обряд, упродовж якого поводяться гідно йпам’ятають лиця своїх батьків, авкінці обряду Джейк знову потрапляє до Серединного світу. Невдовзі Джейк потоваришує зпухнастиком-шалапутом, іїх стане п’ятеро. Шалапути, які зовні скидаються на покруч борсука, єнота йсобаки, вміють трохи розмовляти. Джейк називає нового друга Юком.

Шлях приводить мандрівників до Лада, занедбаного міста, де ведуть свою стародавню війну вцілілі дегенерати з двох ворожих кланів — Юнів і Сивих. Перш ніж потрапити до великого міста, вони приходять до містечка під назвою Річкове Перехрестя, у якому досі живе дехто з його древніх мешканців. Ці люди впізнають уРоланді втілення давнини, часів, коли світ ще не зрушив з місця, і з почестями приймають стрільця та його супутників. Старі розповідають їм про монорейковий поїзд, який, можливо, досі курсує між Ладом і спустошеною землею, уздовж Шляху Променя, прямуючи до Темної Вежі.

Зачувши цю новину, Джейк лякається, але подиву невідчуває. Перед тим, як Роланд видобув його зНью-Йорка, він отримав укнижковій крамниці, власником якої був чоловік із промо­вистим прізвищем Кельвін Тауер (тобто Вежа, Кельвін «Вежа»), дві книжки. Одна з них — книга загадок, із якої вирвано відповіді. Друга, «Чарлі Чух-Чух», — дитяча книжка про поїзд. Певно, багато хто вирішив би, що це кумедна маленька казка… але для Джейка в історії Чарлі немає нічого смішного. Навпаки — вона страшна. А Роландові відомо ще дещо: Високою Мовою його світу слово «чар» означає смерть.

Тітонька Таліта, матріарх народу зРічкового Перехрестя, обдаровує Роланда срібним хрестом, і мандрівники знову вирушають у путь. Неподалік від Лада вони натрапляють на рештки літака з нашого світу — німецького винищувача 30-х років XX століття. В кабіні пілота сидить мумія велетня, в якому вони впізнають напівміфічного принца-ізгоя — Давида Спритного. Сумнівів, що це він, майже не лишається.

Під час переходу через напівзотлілий міст, який поєднує два береги річки Сенд, Джейк іЮк мало непадають уводу. Цей випадок відвертає увагу Роланда, Едді йСюзанни, атим часом до них вискакує розбійник на ім’я Ґешер — він украй небезпечний, хоч іперебуває на порозі смерті. Викравши Джейка, він тягне його до підземної криївки Сивих, де засів останній їхній лідер, Цок-Цок, чиє справжнє ім’я — Ендрю Спритний; він правнук чоловіка, що загинув, намагаючись посадити літак зіншого світу.

Роланд вирушає на пошуки Джейка, взявши собі за проводиря Юка, аЕдді зіСюзанною тим часом знаходять Колиску Лада, де прокидається Блейн Моно. Блейн — останнє наземне знаряддя величезної комп’ютерної системи, що стоїть упідземеллях Лада, івйого житті залишився один-єдиний інтерес: загадки. Блейн обіцяє відвезти мандрівників до останньої зупинки поїзда, якщовони будуть спроможні розгадати його загадку. Інакше, кажеБлейн, вони вирушать уостанню подорож до тієї галявини, де закінчується земний шлях… іншими словами, помруть. Та, якщо це станеться, вони ненудьгуватимуть, бо Блейн підкине їм компанію, випустивши нервово-паралітичний газ, який уб’є всіх, хто ще залишився вЛаді, — Юнів, Сивих істрільців, різниці немає.

Роланд рятує Джейка, водночас припускаючись помилки: він хибно вважає, що Цок-Цок мертвий. Але це нетак. Напівсліпого, зжахливою раною на обличчі, його рятує чоловік, який називається Річардом Фанніном. Утім, Фаннін каже, що внього єще одне ім’я — Вічний Чужинець. Демон, про якого попереджав Роланда Волтер.

У Колисці Лада Роланд із Джейком возз’єднуються зЕдді та Сюзанною, іжінка (з невеличкою допомогою «тієї сучки» Детти Волкер) розгадує Блейнову загадку. Ґрати відчиняються перед ними, пропускаючи до поїзда, івони змушені ігнорувати застереження переляканогоальтер егоБлейна, психічно здорового,проте фатально слабкого «я» (Едді охрещує цей голос Маленьким Блейном). Але марно: увагоні вони дізнаються, що Блейн маєнамір вчинити самогубство, забравши їх разом ізсобою. Той факт, що розум, який керує монопоїздом, існує насправді невньому, а в комп’ютерах, які невдовзі залишаться далеко позаду, під містом, що перетворилося на бійню, не матиме жодного значення, коли рожева куля зійде зрейок на швидкості понад вісімсот миль за годину.

У них єлише один шанс вижити: це Блейнова любов до загадок.Роланд із Ґілеаду пропонує відчайдушну угоду. Цією угодою закінчується «Загублена земля», інеюж починається «Чаклун та сфера».

Ромео: Клянусь цим місяцем благословенним,

Що сріблом облива верхи дерев…

Джульєтта: О, не клянися місяцем зрадливим,

Який так часто свій міняє вигляд,

Щоб і твоя любов так не мінялась.

Ромео: То чим я поклянусь?

Джульєтта: Не треба зовсім.

Або, як хочеш, поклянись собою —

Душі моєї чарівним кумиром, —

І я повірю3.

Вільям Шекспір. Ромео і Джульєтта

На четвертий день, на превелику її [Дороті] радість, Оз погодився її прийняти і, коли вона переступила поріг тронної зали, приязно знею привітався.

— Сідай, дитинко. Здається, япридумав, як тобі вибратися звідси.

— І повернутися додому вКанзас? — знадією спитала вона.

— Ну, щодо Канзасу янеможу нічого обіцяти, — сказав Оз, — бо немаю ані найменшого уявлення, де це…

Л. Френк Баум. Чарівник Країни Оз

Спитав я вітру, що багато пам’ятав:

Чи до снаги мені все те, що я обрав.

Подумай спершу, потім в бій.

Солдат, що смак старих часів згадав!

Роберт Браунінґ. Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов

ПРОЛОГ. БЛЕЙН

— ЗАГАДАЙТЕ МЕНІ ЗАГАДКУ, — попросив Блейн.

— Пішов ти, — спокійно, непідвищуючи голосу, відповів Роланд.

— ЩО ТИ СКАЗАВ? — від такої неочікуваної відповіді голос Великого Блейна став дуже схожий на голос його близнюка, про чиє існування він навіть не підозрював.

— Я сказав: пішов ти, — спокійно повторив Роланд. — Якщо ти не розумієш, то я можу розтлумачити. Ні. Відповідь — ні.

Блейн надовго замовк. Аколи нарешті відповів, то несловами. Стіни, підлога йстеля вагона знову почали втрачати колір іматеріальність. За якихось десять секунд баронський вагон вкотре перестав існувати. Зараз вони летіли над гірським хребтом, якийвиднів на обрії, коли вони виїхали зміста: сталево-сірі верхівки зубивчою швидкістю мчали їм назустріч, апотім раптово зникли, поступившись безплідним долинам, на яких, наче наземні черепа­хи, повзали велетенські жуки. Роланд побачив, як із печерираптом вискочило щось схоже на величезну змію, вхопило жука йпотягло його назад усвоє лігво. Ніколи вжитті стрілець небачив таких тварин ітакої землі. Від цього видива мороз продирав по шкірі. Здавалося, Блейн завіз їх до якогось чужого, іншого світу.

— МАБУТЬ, ТРЕБА ЗІЙТИ ЗРЕЙКИ ТУТ, — сказав Блейн. Голос звучав розважливо, але Роланд чув, що під маскою роздумів вирує глибинна лють.

— Мабуть, — байдуже відповів стрілець.

Едді аж перекосило.Самими губами він розлючено зашепотів: «Що ти РОБИШ?» Але Роланд незвернув на нього ані найменшої уваги: він був зайнятий Блейном ічудово тямив, що робить.

— ТИ ГРУБИЙ ІЗАРОЗУМІЛИЙ, — сказав Блейн. — МОЖЛИВО, ТОБІ САМОМУ ЦІ ЯКОСТІ ЗДАЮТЬСЯ ЦІКАВИМИ, АЛЕ Я ІНШОЇ ДУМКИ.

— Та ти мене ще грубим не бачив.

Знявши руки зколін, Роланд із Ґілеаду повільно звівся на ноги. Він стояв начебто уповітрі, широко розставивши ноги, йтримавправу руку на поясі, аліву — на сандаловому руків̕ї револьвера. Він стояв так, як стояв безліч разів до того — на брудних вуличкахвсіма забутих містечок, учисленних кам’янистих каньйонах, де смерть чигає всюди, внезліченних темних салунах, де тхнуло прогірклим пивом іпідгорілою старою олією. Це був просто черговий вирішальний поєдинок на безлюдній вулиці, от івсе. Але цього було цілком досить. Кхеф,каіка-тет — сутичка завжди ставала центральним фактом його життя йвіссю, навколо якої оберталосяколесо його власногока.Цього разу зброєю вбитві будуть слова, анекулі, але це немало значення. Все одно битва буде на смерть.

У повітрі тхнуло вбивством незгірш, ніж у болоті смердить падлом.

А потім його охопив шал битви, і стрілець втратив над собою контроль.

— Я можу назвати тебе абсурдною, пустоголовою, дурною, пихатою машиною. Яможу назвати тебе ідіотським створінням, у якому не більше сенсу, ніж у завиванні зимового вітру в дуплі трухлявого дерева.

— ПРИПИНИ.

Але Роланд пропустив Блейнову репліку повз вуха і вів далі тим самим спокійним тоном: 

— Ти лише машина. Едді називає такі бляшанками. Якби ти був чимось більшим, я б тебе ще не так обізвав.

— Я НЕ ПРОСТО ЯКАСЬ ТАМ…

— Я міг би, приміром, назвати тебе членососом, але втебе нема ні рота, ні члена. Яміг би сказати, що ти мерзенніший за наймерзеннішого волоцюгу, що повзав унайогиднішому усвіті сміттєзвалищі, але навіть така істота краща за тебе — втебе нема колін,щоб повзати, та йупасти на них ти незможеш, бо немаєш жодного поняття про таку людську ваду, як милосердя. Янавіть неможу сказати, що ти трахав свою матір. Бо втебе навіть матері небуло.

Роланд замовк, щоб набрати в легені повітря. А його супутники навпаки — затамували подих. Навколо них панувала запаморочлива мовчанка Блейна Моно, враженого до глибини своєї комп’ютерної душі.

— Але я можу назвати тебе бездушним створінням, яке допустило, щоб його єдина подруга втопилася, боягузом, що тішиться, коли катує дурнів і цілими натовпами вбиває невин­них, розгубленим механічним гобліном, котрий обвішався шмарклями і…

— Я НАКАЗУЮ ТОБІ ЗАМОВКНУТИ, ІНАКШЕ Я ВБ’Ю ВАС УСІХ НА МІСЦІ!

Аж раптом Роландові очі спалахнули таким несамовитим синім полум’ям, що Едді з переляку сахнувся від нього. І невиразно почув, як зойкнули Джейк із Сюзанною.

— Можеш убивати, але несмій мені наказувати! — прогримів стрілець. — Ти забув обличчя тих, хто тебе створив! Або вбийнас, або мовчи іслухай мене, Роланда 祳леаду, сина Стівена,стрільця іволодаря стародавнього краю!Недля того яза багато років пройшов тисячі миль, щоб сидіти тут іслухати твоє дитяче квиління! Затямив? Атепер ти слухай МЕНЕ!

Якусь мить усі шоковано мовчали. Ніхто не наважувався навіть зітхнути. Роланд рішуче дивився поперед себе, високо підвівши голову й тримаючи руку на руків̕ї револьвера.

Сюзанна Дін підняла руку йнамацала всебе легку усмішку — так жінка перевіряє, чи добре сидить на ній новий одяг, наприклад капелюшок. Вона боялася, що це все, кінець життя, проте душу переповнював нестрах, агордість — гордість за Роланда. Скосивши погляд ліворуч, вона побачила, що Едді дивиться на стрільця, захоплено усміхаючись. Із Джейком усе було навіть простіше: він дивився зобожнюванням, чистим, як сльоза.

— Так йому! — прошепотів Джейк. — Нехай знає! Гад!

— Раджу тобі до нього прислухатися, Блейне, — докинув Едді. — У нього дах геть перекособочений. Не дарма ж його називають Скаженим Псом із Ґілеаду.

Після довгої мовчанки Блейн нарешті спитав:

— ЦЕ ПРАВДА? ТЕБЕ ТАК НАЗИВАЛИ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА?

— Можливо, — відповів Роланд, спокійно стоячи в повітрі над безплідними передгір’ями.

— НАВІЩО ВИ МЕНІ, ЯКЩО ВІДМОВЛЯЄТЕСЯ ЗАГАДУВАТИ ЗАГАДКИ? — ображено запитав Блейн. Тепер у його голосі лунали буркотливі нотки невдоволеної дитини, якій дозволили не лягати спати допізна, а вона втомилася, та не хоче в цьому зізнатися.

— А я не казав, що ми відмовляємося.

— ХІБА НІ? — здивувався Блейн. — ЯЦЬОГО НЕРОЗУМІЮ, АЛЕ АНАЛІЗ СОНОГРАМИ СВІДЧИТЬ ПРО ТЕ, ЩО ВЦИХСЛОВАХЄРАЦІОНАЛЬНИЙЗМІСТ.ПОЯСНИ, БУДЬ ЛАСКА.

— Ти сказав, що загадка потрібна тобі негайно, — відповів стрілець. — От я й відмовив. Через свою жадібність ти поводився непристойно.

— НЕ РОЗУМІЮ.

— Ти був нечемний. Це ти розумієш?

Повисла довга мовчанка — Блейн думав. Уже багато століть поспіль комп’ютер не стикався з якимось іншим виразом людських емоцій, крім невігластва, недбальства і забобонної запобігливості. А простої людської хоробрості він не бачив уже цілу вічність. Врешті-решт:

— ЯКЩО МОЇ СЛОВА ЗДАЛИСЯ ВАМ НЕЧЕМНИМИ, Я ВИБАЧАЮСЯ.

— Прийнято, Блейне. Але є ще одна, гірша проблема.

— ПОЯСНИ.

— Поясню, коли повернеш стіни. — Роланд сів, усім своїм виглядом демонструючи, що подальша суперечка, як і негайна смерть, немислима.

Блейн виконав його вимогу. Стіни знову стали кольоровими, краєвид — утілення нічних кошмарів — зник з-попід ніг. Плямка на карті вже блимала ближче до крапки, над якою стояв напис «Кендлтон».

— Гаразд, — сказав Роланд. — За грубість можна пробачити, Блейне, так мене вчили в юності. А от дурість не пробачають. Цього мене теж навчили.

— У ЧОМУ ЖЯПРОЯВИВ ДУРІСТЬ, РОЛАНДЕ ЗҐІЛЕАДУ? — водночас іпогрозливо спитав Блейн. ІСюзанна подумкипобачила перед собою ласого кота, що причаївся біля мишачої нірки, метляючи хвостом інетерпляче виблискуючи зеленими очима.

— У нас є те, що тобі треба, а єдина винагорода, яку ти за це пропонуєш, — смерть. Це дуже нерозумно з твого боку.

Блейн замислився і не озивався довго-предовго. А потім:

— ПРАВДУ КАЖЕШ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ. АЛЕ ЯКІСТЬ ВАШИХ ЗАГАДОК НЕДОВЕДЕНА. ЗА ПОГАНІ ЗАГАДКИ ЯВАМЖИТТЯ НЕ ПОДАРУЮ.

Роланд кивнув.

— Розумію, Блейне. А тепер слухай і спробуй зрозуміти сам. Своїм друзям явже розповідав дещицю цієї історії. Як ябув малий, у баронії Ґілеад щороку було сім святкових днів, коли проводили ярмарки, — Зима, Широка Земля, Посів, Літнє Сонцестояння, Повна Земля, Жнива іСтарий Рік. Іна кожному ярмарку обов’язково влаштовували змагання загадок, але на свята Широкої і Повної Землі вони були головним обрядом, бо вважалося, що загадки віщують гарний чи поганий урожай.

— ЦЕ ЗАБОБОН, ЩО НЕСПИРАЄТЬСЯ НА ЖОДНІ ФАКТИ, — перебив Блейн. — ЯВВАЖАЮ ЙОГО ПРИКРИМ.

— Звісно, це забобон, — погодився Роланд, — але ти навіть неуявляєш собі, як добре загадки передбачали врожай. От, наприклад, розгадай загадку: «Коли вартовий буває квіткою?»

— ЦЕ ДУЖЕ СТАРА ІНЕНАДТО ЦІКАВА ЗАГАДКА, — пробурчав Блейн, але вйого голосі вчувалася радість від того, що йомудали нарешті щось розгадати. КОЛИ ВІН БУВАЄ НЕЗА БУДКОЮ.ЦЯ ЗАГАДКА ҐРУНТУЄТЬСЯ НА ФОНЕТИЧНОМУ ЗБІГОВІ. МОЖУ НАЗВАТИ ЩЕ ОДНУ ТАКОГО ТИПУ, ЇЇ ЗАГАДУЮТЬ НА ТОМУ РІВНІ, ДЕ РОЗТАШОВАНА БАРОНІЯ НЬЮ-ЙОРК: ЯКЕ СЛОВО ЗАВЖДИ ЗВУЧИТЬ НЕПРАВИЛЬНО?

Тут уже першим відповів Джейк. 

— Язнаю. Неправильнозавжди звучить слово «неправильно».

— ТАК, — підтвердив Блейн. — СТАРА ДУРНА ЗАГАДКА, ПРИДАТНА ХІБА ЩО ДЛЯ РОЗВИТКУ МНЕМОНІЧНИХ ЗДІБНОСТЕЙ.

— Хоч у чомусь я з тобою погоджуюся, друже Блейн, — сказав Едді.

— Я ТОБІ НЕ ДРУГ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА.

— А наче янабиваюся… Поцілуй мене вдупу ірушай до раю.

— РАЮ НЕ ІСНУЄ.

Едді не знайшов, що відповісти.

— Я ХОТІВ БИ ПОЧУТИ БІЛЬШЕ ЯРМАРКОВИХ ЗАГАДОК З ҐІЛЕАДУ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА.

— У дні Широкої іПовної Землі для цього відкривали Залу Прадідів, іопівдні там збиралося десь шістнадцять чи навіть тридцять учасників змагання. Лише отій порі року вхід до Зали Прадідів був відкритий для простих людей — торговців, фермерів, скотарів. Івті дні Зала Прадідів стояла вщерть заповнена, яблуку ніде було впасти.

Погляд стрільця став далекий ізамріяний. Тільки одногоразу Джейк бачив його таким — утому туманному іншомужитті, коли Роланд розповідав йому, як вони здрузями, Катбертом іДжеймі, прокралися на балкон утій самій Залі, щоб подивитися танці. Роланд розказував про це під горами, коли вони переслідували Волтера.

«Мартен сидів коло моїх батьків, — сказав тоді Роланд. — Я їх упізнав навіть з висоти балкону. Коли мати пішла танцювати з Мартеном, вони повільно кружляли по підлозі, решта людей розступилися, а коли танець закінчився, всі заплескали в долоні. Але стрільці не аплодували…»

Джейк глянув на Роланда, подумки вкотре дивуючись, звідки з’явився цей дивний відсторонений чоловік… і навіщо він прийшов.

— Посеред Зали ставили величезну бочку, — вів далі Роланд, — і кожен учасник вкидав туди жменю берестяних сувоїв, на яких було записано загадки. Багато там було і старих загадок, бо ж чули їх від літніх людей, а часом знаходили в старих книжках, і нових, вигаданих із нагоди свята. Коли давали дозвіл, троє суддів, що зних один обов’язково мав бути стрільцем, прочитували ці загадки йобирали, які зних гідні брати участь узмаганні.

— ТАК, ЗАГАДКИ МАЮТЬ БУТИ ГІДНИМИ, — погодився Блейн.

— Отже, починалося змагання, — сказав стрілець. Від згадки про дні свого дитинства, коли він був таким самим хлопчаком, як і Джейк, що весь у синцях зараз сидів навпроти нього, тримаючи на руках пухнастика-шалапута, його вуста торкнула легка посмішка. — Змагалися годинами. Посеред Зали Прадідів шикувалася черга. Місце в ній кожен отримував за жеребом, ікожен сподівався витягти велике число, бож бути ухвості черги краще, ніж на початку. Хоча переможець мав розгадати бодай одну загадку.

— ЯСНА РІЧ.

— Кожен чоловік або жінка (бо серед кращих відгадників Ґілеаду були й жінки) підходив до бочки, тягнув звідти шматочок кори й простягав Майстрові. Майстер ставив пісочний годинник і загадував цю загадку. І якщо за три хвилини учасник не міг відгадати, то він покидав чергу.

— І ЗАГАДКА ПЕРЕХОДИЛА ДО НАСТУПНОГО УЧАСНИКА?

— Так.

— ОТЖЕ, В НЬОГО БУЛО БІЛЬШЕ ЧАСУ, ЩОБ ПОДУМАТИ.

— Так.

— РОЗУМІЮ. КЛЬОВО.

— Кльово? — насупився Роланд.

— Тобто весело, — тихо підказала Сюзанна.

Роланд знизав плечима. 

— Весело, мабуть, було глядачам, бо учасники ставилися до змагання дуже серйозно. Часто-густо після вручення призу між ними траплялися бійки.

— А ЯКИЙ БУВ ПРИЗ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА?

— Найбільший гусак у баронії. І рік за роком цей приз незмінно діставався моєму вчителеві, Корту.

— МАБУТЬ, ВІН БУВ НЕПЕРЕВЕРШЕНИМ ВІДГАДНИКОМ, — з повагою відгукнувся Блейн. — ШКОДА, ЩО ЙОГО ТУТ НЕМАЄ.

— Так, був. Блейне, ти готовий почути мою пропозицію?

— АВЖЕЖ. ЯВИСЛУХАЮ ТЕБЕ ЗПРЕВЕЛИКОЮ ЦІКАВІСТЮ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ.

— Нехай ці наступні кілька годин стануть нашим ярмарком. Ти не загадуватимеш нам загадок, бо тобі кортить почути нові, а не самому розповідати мільйони тих, які тобі вже відомі…

— ПРАВИЛЬНО КАЖЕШ.

— Все одно ми незможемо розгадати більшу їх частину, — вів далі Роланд. — Япевен, що ти знаєш загадки, які навіть Кортові булиб недо снаги, якби він витяг їх із бочки. — Уцьому він дуже сумнівався, але час битви минув інастав час перемир’я, тож Роланд вирішив трохи прикрасити дійсність.

— АВЖЕЖ, — погодився Блейн.

— Пропоную як приз замість гусака подарувати нам життя, — сказав Роланд. — Дорогою до Топіки ми будемо загадувати тобі загадки. Якщо, прибувши на кінцеву станцію, ти розгадаєш усі наші загадки, то можеш нас убити, як і задумував. Це буде твій гусак. Але якщо ми тебе переплюнемо… якщо в Джейковій книжці чи внашій пам’яті знайдеться загадка, на яку втебе не буде відповіді, то ти муситимеш відвезти нас до Топіки і випустити. Це вже буде наш гусак.

Тиша.

— Ти зрозумів?

— ТАК.

— Згода?

Блейн Моно мовчав. Едді напружено чекав, обійнявши Сюзанну, й дивився в стелю баронського вагона. Сюзанна на мить поклала руку на живіт, думаючи про таємницю, яка там, можливо, криється. Джейк лагідно гладив Юка, намагаючись непотривожити рани від ножа. Всі чекали, поки Блейн (справжній Блейн, який перебував зараз дуже далеко, на відстані кількох тисяч миль від них, живучи своїм недожиттям упідземеллях міста, в якому всі мешканці загинули з його волі) поміркує над Роландовою пропозицією.

— ТАК, — нарешті озвався Блейн. — ЯЗГОДЕН. ЯКЩОЯРОЗГАДАЮВСІВАШІЗАГАДКИ,ТОВИПІДЕТЕЗІМНОЮНА ТУ ГАЛЯВИНУ, ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ЗЕМНИЙШЛЯХ.КОЛИЖХТОСЬІЗВАСЗАГАДАЄЗАГАДКУ,ІЯНЕЗНАЙДУ РОЗВ’ЯЗКУ, ТО ЯПОДАРУЮ ВАМ ЖИТТЯЙВІДВЕЗУВАСДОТОПІКИ,АТАМВИВИЙДЕТЕЗПОЇЗДАЙПІДЕТЕДАЛІ —ШУКАТИТЕМНУВЕЖУ.ЯПРАВИЛЬНО ЗРОЗУМІВ УСІ УМОВИ ЙОБМЕЖЕННЯ ТВОЄЇ ПРОПОЗИЦІЇ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА?

— Так.

— ГАРАЗД, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ. ГАРАЗД, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА.ГАРАЗД,СЮЗАННОЗНЬЮ-ЙОРКА.ГАРАЗД, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА. ГАРАЗД, ШАЛАПУТЕ ЮК ІЗ СЕРЕДИННОГО СВІТУ.

Зачувши своє ім’я, Юк нашорошив вуха.

— ВИ КА-ТЕТ, ОДИН ІЗ БАГАТЬОХ. ЯТЕЖ. АЗАРАЗ ПЕРЕВІРИМО, ЧИЙ КА-ТЕТ СИЛЬНІШИЙ.

На мить запала тиша, яку порушувало тільки рівномірне двигтіння слоутрансових турбін, що везли їх над спустошеною землею, туди, де лежала Топіка, туди, де закінчувався Серединний світ і починався Останній.

— ОТОЖ, — вигукнув Блейн. — ЗАКИДАЙТЕ НЕВІД,МАНДРІВЦІ! ВИПРОБУЙТЕ МЕНЕ. ХАЙ ПОЧНЕТЬСЯ ЗМАГАННЯ!

ЧАСТИНА ПЕРША. ЗАГАДКИ

РОЗДІЛ 1. ПІД МІСЯЦЕМ-ДЕМОНОМ (I)

1

Містечко Кендлтон лежало вруїнах, отруйних ірадіаційних,але мертвим небуло. Навіть після всіх століть, що минули,уньому ще смикалося сяке-таке життя — повзали жуки завбільшки зчерепах, літали пташки, більше схожі на крихітних позбавлених форми дракончиків, кілька роботів, спотика­ючись, заходили врозвалені будинки йвиходили звідти,скриплячишарнірами йсвітячи ядерними очима, наче сталеві зомбі, непід­владні дії іржі.

— Покажіть пропуск! — вигукнув робот, що сто тридцять чотири роки тому застряг укутку вестибюля кендлтонського готелю, та так іпростояв там увесь цей час. На іржавому лобі голови-ромба було вибито шестикутну зірку. За всі ті роки робот тільки йспромігся, що видовбати вобшитій сталлю стіні, яка стала завадою на його шляху, неглибоку ямку.

— Покажіть пропуск! На півдні й сході від міста підвищений рівень радіації! Покажіть пропуск! На півдні й сході від міста підвищений рівень радіації!

Роздутий сліпий щур, волочачи за собою в мішку, наче гнилу плаценту, свої нутрощі, насилу переліз через ноги робота-правоохоронця. Але роботу було байдуже: він і далі стукався об сталеву стіну сталевим лобом.

— Покажіть пропуск! Підвищений рівень радіації, розтуди його!

Позаду нього, в барі готелю, шкірилися черепи чоловіків іжінок, що колись прийшли сюди випити, незнаючи, що скоро катастрофа і ця чарка буде останньою. Здавалося, вони так і померли — усміхнені. Аможе, деякі все-таки посміхалися останньої миті.

Коли вгорі, розрізавши небо, як куля, випущена зревольвера, промчав Блейн Моно, шибки увікнах розбилися, зусіх шпарин посипався порох, акілька черепів розвалилося, неначе глиняні вази сивої давнини. Надворі здійнявся невеликий ураган радіаційного пилу, істовп перед рестораном «Добірний біфштекс», наче дим, засмоктало ушквальний висхідний потік. Кендлтонський фонтан на міському майдані розколовся навпіл, ізвідти полилася невода, апилюка навпереміш зі зміями, скорпіонами-мутантами йкількома сліпими жуками-черепахами, що швидко-швидко перебирали ногами.

А тоді куля, яка зі свистом промчала над містечком, зникла, як і не було, і Кендлтон знову поволі занурився у свій сонний стан, який з успіхом правив йому за життя впродовж останніх двох із половиною століть… поки не вибухнув звуковий удар. Уперше за сім років він прогримів над містечком, і сила вібрації була такою потужною, що розвалилася крамниця навпроти дальнього кінця фонтану. Робот-охоронець спробував видати останнє попередження: «Підвищений рів…» і замовк назавжди, втупившись у куток, наче якась неслухняна дитина.

За дві чи три сотні коліс від Кедлтона, якщо йти вздовж Шляху Променя, рівні радіації йконцентрації діетил­полі­карбонату-3 в ґрунті стрімко зменшувалися. У цій місцині монорейка різко спускалася йпроходила менш ніж за десять футів від землі. З хвойного лісу тут зграбно вийшла самиця оленя, майже нормальна на вигляд, і нахилилася напитися до струмка, в якому вода на три чверті вже була очищеною.

Олениця не була нормальною. З її черева знизу, наче сосок, стирчала недорозвинена нога без кісток, безсило мотиляючись з боку в бік, коли тварина йшла. На лівому боці морди сліпо зорило молочно-біле третє око. Втім, давати потомство вона могла, і ДНК в неї була в більш-менш нормальному стані як для мутанта вдванадцятому поколінні. За шість років життя вона встигла народити трьох жвавих оленят, і двоє з них були не лише життєздатні, але й нормальні — породиста худоба, як назвала б їх Тітонька Таліта з Річкового Перехрестя. Третього, крикливого й потворного, що народився без шкіри, невдовзі після народження затоптав батько-олень.

Світ — принаймні ця його частина — вже почав зцілюватися.

Олениця опустила язик у воду, заходилася пити, потім підвела погляд широко розплющених очей. З морди стікала вода. Десь віддалік вона почула тихе гудіння. За мить показався іпромінець світла, тонкий, неначе вія. В її нервових клітинах стрепенуласятривога,алехайнавітьїїреакціябулашвидкою, а світло першого променя перебувало на віддалі багатьох коліс, вона все одно не встигла б порятуватися. На це не було жодного шансу. Перш ніж вона встигла навіть ворухнути м’язами, далека іскра збільшилася в розмірі до вогняного ока голодного вовка, що залило струмок і галявину своїм сліпучим полум’ям. Разом зі світлом весь простір заповнило осатаніле двигтіння слоутрансових двигунів Блейна, запущених на повну потужність. Над бетонним узвишшям, на якому трималася рейка, промайнула розмита рожева пляма, слідом за нею летів хвіст куряви, каміння, маленьких замордованих тварин і круговерть листя. Олениця загинула миттєво, від потужного струсу, який пройшовся околицями, щойно проїхав Блейн. Надто велика, щоб її могло засмоктати до почту монопоїзда, вона, з мордою й копитами, з яких крапала вода, все одно потрапила у вир, що близько сімдесяти ярдів тягнув її вперед. Шкура, зірвана з більшої частини тіла (й нога, що не мала кісток), полетіла слідом за Блейном, наче скинутий одяг.

На частку секунди настала тиша, тонка, ніби шкіра новонародженого чи кірка криги на ставку наприкінці року. А потім примчала хвиля звукового удару, ніби якесь галасливе створіння, що запізнилося на весільну гулянку, розірвавши навпіл тишу, вбивши пташку-мутанта (ймовірно, ворону). Пташка каменем упала в струмок, здійнявши бризки.

Вдалині зменшувалося червоне око: хвостовий ліхтар Блейна.

А вгорі, з-за полотна хмар, вийшов повний місяць, за­барвивши галявину йручай устрокаті відтінки дешевої біжутерії.На місяці вирізьблювалося обличчя, але незтих, на які радо задивляються закохані. Скупими обрисами воно нагадувало череп, схожий на ті, що лежали вкендлтонськомуготелі; обличчя, що зцікавістю божевільного дивилося на тідекілька вцілілих істот, які борсалися внизу. ВҐілеаді, дотого як світ зрушив ізмісця, повний місяць Кінця Року називалиДемоном. Дивитися на нього прямо вважалося поганою прикметою.

Утім, тепер такі речі немали значення. Бо тепер демони були скрізь.

2

Сюзанна глянула на карту, де зелена крапка, що позначала поточне місце їхнього перебування, вже пройшла півдороги від Кендлтона до Райлі, наступної зупинки Блейна. «Та тільки хто ж зупинятиметься?» — подумала вона.

Відвернувшись від карти, вона подивилася на Едді. Той втупився у стелю баронського вагона та й досі так сидів. Простеживши за його поглядом, Сюзанна побачила квадрат, який міг бути лише люком (хоча увипадку зтаким лайном ізмайбутнього, як цей балакучий потяг, мабуть, цю штуку слід урочисто величати шлюзом чи навіть якось ще модніше). На нього було нанесено простий малюнок червоною фарбою, який зображав людину, що ступає вотвір. Сюзанна спробувала уявити собі, як хтось, дотримуючись інструкції, вигулькує злюка назовні, поки поїзд мчить зі швидкістю понад вісім тисяч миль за годину. І побачила чітку, хоч і нетривку картину: голова жінки відривається від шиї, наче квітка від стебла, ілетить уздовж усього баронського вагона, один раз навіть стукається об його дах, апотім зникає утемряві — очі вибалушені, волосся розвіює вітер.

Сюзанна притьмом відігнала від себе цей моторошний образ. Все одно той шлюз зачинено на замок, майже сто відсотків. Блейн Моно немав жодного наміру випускати їх назовні. Можливо, їм і пощастить здобути собі право на вихід, але Сюзанна сумнівалася в задовільному завершенні цієї оборудки, навіть якщо вони спроможуться втерти Блейнові носа загадкою.

«На жаль, сонце, всі твої слова для мене — це одна велика лажова обіцянка білого мудака, — прозвучав унеї вголовімеханічний голос, трохи подібний до голосу Детти Волкер. —Недовіряю ятвоїй механічній мармизі.Схоже, переможений,тибудешщенебезпечніший,ніжколивдаєшізсебелюб’язного, причепивши до своїх блоків пам’яті блакитного бантика».

Джейк простягував стрільцеві свою пошарпану книжечку загадок, так, наче хотів зняти зсебе відповідальність за її зберігання. Сюзанна здогадувалася, що малому зараз непереливки. Можливо, десь на цих замусолених сторінках криєтьсяпорятунок для їхніх життів. Вона чудово розуміла Джейка, бо якби книжка була внеї вруках, то їй самій нехотілосяб за неї відповідати.

— Роланде! — прошепотів Джейк. — Хочеш взяти?

— Ати! — сказав Юк, нагородивши стрільця непривітним поглядом. — Олан-еш-яти! — Шалапут узяв книжку зубами,забрав її вДжейка івитягнув свою непропорційно довгу шиюдо Роланда, пропонуючи йому «Загадки йголоволомкина будь-чий смак!»

Роланд виглядав відсторонено істурбовано. Затримавши погляд на книзі, він похитав головою.

— Ще нечас. — Ізнову подивився на карту маршруту. УБлейна небуло обличчя, тож єдиним місцем, на яке можна було дивитися під час розмови, залишалася карта. Зелена крапка вже блимала ближче до Райлі. Сюзанна на мить замислилася над тим, як виглядає місцевість, яку вони зараз перетинають, але потім вирішила, що краще їй цього не знати. Особливо після того, що вони побачили, виїхавши з Лада.

— Блейне! — покликав Роланд.

— ТАК.

— Ти можеш залишити нас самих? Нам треба порадитись.

«Та ти геть здурів, якщо сподіваєшся, що він на таке погодиться», — подумала Сюзанна. Але Блейн незабарився із відповіддю.

— ТАК, СТРІЛЬЦЮ. ЯВИМКНУ ВСІ СВОЇ ДАТЧИКИВБА­РОНСЬКОМУ ВАГОНІ. КОЛИ ВИ ЗАКІНЧИТЕ СВОЮРАДУ ЙБУДЕТЕ ГОТОВІ ГРАТИ ВЗАГАДКИ, ЯПОВЕРНУСЯ.

— Ага, разом із генералом Макартуром, — пробурчав собі під носа Едді.

— ЩО ТИ СКАЗАВ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА?

— Та нічого. Тихо сам із собою побалакав.

— ЩОБ ВИКЛИКАТИ МЕНЕ, ПРОСТО ТОРКНІТЬСЯ КАР­ТИ.ПОКИКАРТАЧЕРВОНА,МОЇДАТЧИКИВИМКНЕНО. ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ. БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ. — Пауза. Апотім: — ОЛИВКОВА ОЛІЯ, АЛЕ НЕ КАСТОРКА.

Прямокутник карти спереду вагона зненацька запалахкотів червоним, та так яскраво, що Сюзанна мимоволі примружилася.

— Оливкова олія, але некасторка? — повторив Джейк. — Що це в біса таке?

— Це не має значення, — відповів йому Роланд. — У нас мало часу. Все одно моно швидко їде до кінцевої зупинки, байдуже, присутній із нами Блейн чи ні.

— Ти ж не думаєш, що він справді нас залишив? — спитав Едді. — Отой слизький тип? Та годі тобі, спустися на землю. Він підглядає, повір.

— Дуже в цьому сумніваюся, — відказав Роланд, і Сюзанна відчула, що ладна погодитися з ним. Принаймні, поки що. — Ти ж чув, як він зрадів, що після стількох років нарешті випала можливість погратися в загадки. І…

— І до того ж він впевнений у собі, — докинула Сюзанна. — Знає, що з такими, як ми, впорається легко.

— А він справді впорається? — спитав у стрільця Джейк. — Чи ми йому насиплемо на хвіст солі?

— Не знаю, — сказав Роланд. — Умене нема туза врукаві, якщо ти про це питаєш. Це чесна гра… Та принаймні цю гру язнаю, грав унеї раніше. До певної міри ми всі внеї грали.От такі справи. — Він кивнув убік книжки, яку Джейк забравуЮка. —Тут діють певні сили, могутні сили, але невсі вони хочуть, аби ми трималися подалі від Вежі.

Сюзанна слухала його, але думала вцей час про Блейна — Блейна, котрий забрався геть ізалишив їх самих. Наче дитина, якій випало шукати угрі впіжмурки, він слухняно заплющивочі, поки його товариші розбіглися хто куди йховаються. А хіба вони нестали зараз товаришами Блейна? Товаришами угрі. Ця думка чомусь здалася їй ще нестерпнішою, ніж картина того, як вона намагається втекти через шлюз устелі іїй відриває голову.

— То що ж нам робити? — спитав Едді. — Мені здається, ти щось замислив, інакше не відіслав би його геть.

— Можливо, він сам про це не здогадується, але зараз його могутній інтелект, подвоєний за роки довгої самотності й вимушеної бездіяльності, більше подібний до людського. Принаймні, я на це сподіваюся. Спочатку нам треба зробити розвідку. Маємо з’ясувати його сильні і слабкі сторони, у чому він впевнений, а в чому не дуже. Вправність відгадника залежить не лише від його розуму, навіть не думайте. Багато ще залежить від прогалин у його знаннях.

— А в нього вони є, ці прогалини? — з сумнівом спитав Едді.

— Якщо нема, — спокійно відповів Роланд, — ми помремо у цьому поїзді.

— А ти вмієш заспокоїти, — насилу видушивши з себе посмішку, сказав Едді. — Мені це подобається, це твоя фішка.

— Для початку ми загадаємо йому чотири загадки, — вів далі Роланд. — Просту, складнішу, складну і дуже складну. Він відповість на всі чотири, я в цьому не сумніваюсь, але ми дослухатимемося до того, як він відповідатиме.

Едді закивав, і Сюзанна відчула, як глибоко в душі заворушився маленький, майже неохочий проблиск надії. Здавалося, підхід був правильний.

— Потім ми відішлемо його геть і знову радитимемося, — провадив стрілець. — Може, тим часом якісь ідеї з’являться. Ці загадки можна брати скільки завгодно, проте… — він серйозно кивнув у бік книжки, — судячи з того, що Джейк розповідав про книжкову крамницю, відповідь, якої ми потребуємо, має бути десь там, а не в моїх спогадах про ярмаркові загадки. Вона мусить бути там.

— Запитання, — озвалася Сюзанна.

Роланд зиркнув на неї, звівши брови над збляклими небезпечними очима.

— Ми шукаємо питання, а не відповідь, — пояснила вона. — Цього разу саме відповіді, ймовірніше за все, можуть нас убити.

Стрілець кивнув. У нього був спантеличений, навіть засмучений вигляд. Сюзанні зовсім не подобалося бачити такий вираз на його обличчі. Втім, цього разу, коли Джейк простягнув книжку, Роланд її взяв. Якусь мить потримав її (вицвіла, проте досі весела червона обкладинка виглядала якоюсь чужою, неприродною в його великих засмаглих руках… особливо у правій, суттєво вкороченій на два пальці), а потім передав Едді.

— Ти — проста, — сказав Роланд, повертаючись до Сюзанни.

— Можливо, — злегка всміхаючись, відповіла вона, — та все одно не дуже ввічливо з твого боку казати таке дамі, Роланде.

Він повернувся лицем до Джейка.

— Ти підеш другим, загадаєш трохи складнішу загадку. Я — третім. Ати, Едді, підеш останнім. Вибери якусь із книжки, тільки складну…

— Найскладніші загадки — вкінці книжки, — підказав Джейк.

— …але, будь ласка, без дурниць. Це питання життя й смерті. Час дурощів минув.

Едді змірив його поглядом — старого довготелесого паскудника, який усвоєму житті вже вчинив бозна-скільки паскудств вім’я своєї Вежі, — іподумав, ачи, бува, Роланд здогадується, якого болю завдає йому такими словами.Самимлише попередженням про те, що йому, Едді, неслід поводитися як малій дитині: нелибитися інежартувати, бо ставка вгрі — їхні життя.

Він розтулив рота, щоб дати гідну відповідь — щось удусі Едді Діна, щось смішне йсаркастичне водночас, підпустити колючку, які зазвичай змушували його брата Генрі нетямитися від люті, але так ізакрив, нічого несказавши. Можливо, довготелесий паскудник був правий, можливо, настав час забути про дотепи йжарти про мертве немовля. Можливо, нарешті настав час подорослішати.

3

Минуло три хвилини, впродовж яких усі приглушено бурмотіли, радячись, аЕдді зіСюзанною нашвидкуруч погортали«Загадки і головоломки» (Джейк уже знав, яку загадку загадає Блейнові першою, так він сказав), Роланд вийшов уперед і поклав руку на прямокутник, що несамовито палахкотів на стіні баронського вагона. Карта з’явилася одразу. Всередині закритого вагона не відчувалося жодного руху, одначе зелена цятка вже майже впритул наблизилася до Райлі.

— ОТЖЕ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА! — прогримів Блейн. Цей голос здався Едді не просто бадьорим — Блейн мало не повискував від радості. — ТВІЙ КА-ТЕТ ГОТОВИЙ РОЗПОЧАТИ ГРУ?

— Так. Перший раунд почне Сюзанна зНью-Йорка. — Роланд повернувся до Сюзанни, стишив голос (хоча вонасумнівалася, що це допоможе, якщо Блейн захоче підслухати) ісказав: — Тобі недоведеться виходити на крок уперед, як нам усім, оскільки втебе немає ніг. Але говори чітко іщоразу звертайся до нього на ім’я. Якщо… тобто коли він правильно відповість на твою загадку, скажи: «Дякую-сей,Блейне, ти відгадав». Потім уперед виступить Джейк івиголосить свою загадку. Гаразд?

— А якщо він неправильно зрозуміє або взагалі не відгадає?

Роланд похмуро всміхнувся.

— Мені здається, що це єдине, про що ми можемо зараз не хвилюватися, — він знову підвищив голос. — Блейне?

— ТАК, СТРІЛЬЦЮ.

Роланд глибоко втягнув повітря.

— Почнімо.

— ЧУДОВО!

Роланд кивнув Сюзанні. Едді стис їй одну руку, Джейк погладив другу. Юк захоплено подивився на неї своїми очима із золотою облямівкою.

Сюзанна нервово всміхнулася їм усім іпідвела погляд на карту.

— Привіт, Блейне!

— ЗДОРОВ, СЮЗАННО З НЬЮ-ЙОРКА.

Її серце лунко гупало в грудях, під пахвами було мокро, і знову накотило відчуття, яке вона відкрила для себе ще впершому класі: починати завжди важко. Важко стати перед класом ізаспівати пісню, сказати жарт, розповісти, як ти провела літні канікули… або виголосити загадку, якщо вже на те пішло. Вона вибрала загадку з божевільного англійського твору Джейка Чемберза, який він майже дослівно цитував їм під час їхньої довгої розмови, коли вони залишили позаду старих іРічкове Перехрестя. Утворі під назвою «Що таке правда іяк яїї розумію» було дві загадки, йодну зних Едді вже випробував на Блейні.

— СЮЗАННО? ТИ ТАМ, МАЛЕНЬКА СЕЛЮЧКО?

Знову дражниться, але цього разу незлостиво, по-доброму. По-доброму. Блейн міг бути люб’язним, коли отримував те, що хотів. Як деякі знайомі їй зіпсовані діти.

— Так, Блейне, ятут. Іось моя загадка. Що це таке — на чотирьох колесах і смердить?

Щось клацнуло, наче Блейн зімітував людину, яка прицокує язиком. Потім запала коротка мовчанка. Коли Блейн відповів, веселі нотки з його голосу щезли.

— МІСЬКА СМІТТЄЗБИРАЛЬНА МАШИНА. ЦЮ ЗАГАДКУ КОЖНА ДИТИНА ЗНАЄ. ЯКЩО РЕШТА ВАШИХ ЗАГАДОК ТАКІ САМІ, ТО МЕНІ СТАНЕ ВКРАЙ ПРИКРО, ЩО ЗБЕРІГ ВАМ ЖИТТЯ БОДАЙ НА КОРОТКИЙ ЧАС.

Картазаблимала,алецьогоразунечервоним,асвітло-рожевим.

— Не треба його сердити, — благально звернувся до нихголос Маленького Блейна. Щоразу, коли він говорив, Сюзанна мимохіть уявляла собі впрілого лисого чоловічка, який рухався дещо запопадливо. Голос Великого Блейна линув звідусіль (наче голос Бога уфільмі Сесіла Б. Деміля), аМаленький Блейн говорив через один гучномовець: той, що був розташований прямо уних над головами. —Будь ласка, тільки незліть його, люди, він уже розігнав поїзд до краю. Компенсатори колії ледве витримують. Відтоді, як ми востаннє їздили, дорога дуже попсувалася.

Сюзанна, якій свого часу перепало поїздок удеренчливихтрамваях іметро, невідчувала жодного дискомфорту: вони їхали так само рівно, як і після виїзду з Колиски Лада… але Маленькому Блейнові вона, втім, повірила. Вона здогадувалася, що якби вони справді підстрибнули від нерівності на колії, то це було б останнє, що вони відчули у своєму житті.

Роланд тицьнув її ліктем у бік, повертаючи до реальності.

— Дякую-сей, — сказала вона і, запізніло здогадавшись, тричі постукала себе по горлу пальцями правої руки. Так робив Роланд, коли вперше розмовляв з Тітонькою Талітою.

— ДЯКУЮЗАГАЛАНТНІСТЬ, —уБлейновомуголосізнову звучали нотки подиву, але Сюзанна вирішила, що це добре, хай навіть цей подив викликала вона сама. — ВТІМ, ЯНЕЖІНКА. ЩО СТОСУЄТЬСЯ СТАТІ, ТО ВОНА ВМЕНЕ ЧОЛОВІЧА.

Нічого нерозуміючи, Сюзанна спантеличено подивилася на Роланда.

— Для чоловіків — ліва рука, — підказав він. — По грудній кістці. — І він постукав себе, показуючи, як це робиться.

— Оу.

Роланд повернувся до Джейка. Хлопчик підвівся, посадив Юка на крісло (марно, бо Юк негайно скочив на ноги і подріботів слідом за Джейком, коли той виступив у прохід і став перед картою) і звернувся до Блейна.

— Привіт, Блейне, це Джейк. Цейво… син Елмера.

— КАЖИ СВОЮ ЗАГАДКУ.

— Що не має ніг, але біжить, із ложем, та на місці не лежить, буває довгим і широким, ворожим, добрим і двобоким?

— НЕПОГАНО! ХОТІЛОСЯ БСПОДІВАТИСЯ, ЩО СЮЗАННА ПОВЧИТЬСЯ НА ТВОЄМУ ПРИКЛАДІ, ДЖЕЙКУ, СИНУ ЕЛМЕРА. ВІДПОВІДЬ ОЧЕВИДНА ДЛЯ БУДЬ-КО­ГО, ХТО НАДІЛЕНИЙ БОДАЙ ЯКИМОСЬ ІНТЕЛЕКТОМ, АЛЕ, ХАЙ ТАМ ЩО, ЦЕ ПРИСТОЙНА СПРОБА. ВІДПОВІДЬ — РІКА.

— Дякую-сей, Блейне, ти відгадав, — пучками пальців лівої руки він тричі постукав себе по грудній кістці ісів. Сюзанна обійняла його йзлегка притисла до себе. Джейк відповів їй вдячним поглядом.

Тепер підвівся Роланд.

— Гайл, Блейне.

— Гайл, стрільцю, — у голосі Блейна знову забриніли нотки здивування… певно, його здивувало привітання, якого Сюзанна ще ніколи не чула. «Що за гайл такий?» — подумала вона. Згадався Гітлер ійого «хайль», ідумка помандрувала до розбитого літака, який вони знайшли неподалік від Лада. «Фоке-вульф», як назвав його Джейк. Улітаках вона нетямила, але точнознала,щовйогокабінісидіводинукраймертвий­розбійник, такий старезний, що вже навіть несмердів. —КАЖИ СВОЮ ЗАГАДКУ, РОЛАНДЕ, ІНЕХАЙ ВОНА БУДЕГАРНОЮ.

— Гарні вчинки кращі за гарні слова, Блейне. Осьзагадка: на чотирьох уранці, на двох удень іна трьохувечері. Що це таке?

— СПРАВДІ ГАРНО, — виніс свій вердикт Блейн. — ПРОСТО, АЛЕ ГАРНО. ВІДПОВІДЬ — ЛЮДИНА. НЕМОВЛЯМ ВОНА ПОВЗАЄ НА ЧОТИРЬОХ, ДОРОСЛОЮ ХОДИТЬ НА ДВОХ НОГАХ, А В СТАРОСТІ СПИРАЄТЬСЯ НА ЦІПОК.

Блейн говорив так самовдоволено, що Сюзанна зненацьказрозуміла одну цікаву річ: вона ненавидить цю самозакохану, кровожерну істоту. Машина чи ні, воно чи він — вона все одно ненавидить Блейна. Іненавиділаб так само, навіть якби він непримусив їх ціною власних життів грати вдурні загадки.

Утім, Роланд ані на крихту не втратив самовладання.

— Дякую-сей, Блейне, ти відгадав, — він сів, не постукавши себе в груди, і глянув на Едді. Той негайно підвівся і виступив у прохід.

— Що відбувається, дорогесенький Блейне? — спитав він, і