Чат для дівчат ebook

Дванадцять оповідань від сучасних українських письменниць торкаються важливих тем підліткового життя. Мрії та страхи, любов і зрада, дружба і втрати, шкільні справи і стосунки з батьками, розваги і хобі... Тонко описані, багатогранні, сповнені гумору та справжніх емоцій історії зацікавлять і юних, і дорослих читачів.

ISBN 978-617-679-286-4

Видавництво Старого Лева © 2016

Чат для дівчат

Оля ляснула дверима кімнати й упала на ліжко. «Не вставатиму, не вставатиму, більше ніколи не вставатиму, — шепотіла вона. — Не вставатиму».

Оля так і заснула — у джинсах і светрі. Мама прийшла вночі, щоб вкрити її ковдрою. Оля не відчула, як мама гладила її по голові. І не бачила, як мама плаче. Не так, як вдень, ні. А тихо-тихо. Оля не чула, як мама каже: «Я люблю тебе». Олі снилося небо, і вона летіла на повітряній кулі.

Напередодні був відповідальний день. Вранці — контрольна з історії. Історію їхньому класу викладала директорка школи, сувора тітка з блідо-фіолетовим волоссям. Оля зі своєю подругою Мариною, та й усі діти в класі, між собою любили з неї пожартувати, називали Бастіндою і вигадували про неї історії за мотивами різних жахастиків. Та насправді всі дуже її боялись. Здавалося, від одного її грізного погляду можна було вилетіти зі школи.

Оля готувалася до цієї контрольної цілий тиждень.

— Мамо, зроби телевізор тихіше! Я мушу вчитися! У мене контрольна! — щовечора виголошувала Оля.

Мама незадоволено підбирала губи, але телевізор вимикала. «Знов їй все не те», — Олі хотілося кинути в маму книжкою. Мама мовчки сиділа над своїм виши­ванням.

Життя дивне. Чим більше ти робиш, тим більше від тебе хочуть. Так думали вони обидві, Оля і мама. Лише не казали про це одна одній.

Ввечері того ж таки дня, після контрольної, мала бути шкільна дискотека. Перша цього року. І вперше така важлива для Олі. Вона розуміла, що більше не зможе, як колись, танцювати і веселитись, ні на що не зважаючи. Ні, так більше не вийде. Бо тепер Іда з Наталкою пильним оком слідкують за тим, хто у що вдягнений, і чи нафарбовані по-дорослому очі, і чи зачесане як слід волосся. Минув час, коли, як раніше, можна було дозволити мамі зробити собі зачіску, «як у принцеси», і намазати блискітками щоки. Тепер все, кінець.

Мама сказала, що вони підуть разом, куплять Олі нові джинси і светр, який вона захоче.

— Напиши добре контрольну, і все купимо.

Мама сказала це радше для годиться. Вона знає, що Оля добре вчиться. Чи не досить добре? Чи цього мало для того, аби гарно вбратися на дискотеку?

— Напишу, обіцяю! А туш, а пудра, а підводка?

— В мене десь були... — знічено відповіла мама. — Я не знаю, навіщо воно тобі...

Оля благально глянула на маму.

— Я давно не фарбувалася. Але десь мають бути...

— Клас! Пошукаєш?

— Так. Навчу тебе користуватись, — мама раптом мрійливо усміхнулася. Та її обличчя дуже швидко набрало звичного заклопотано-сердитого виразу. — Іди, мені тепер треба швидше закінчити замовлення.

Після роботи і домашніх справ мама сідає вишивати. Кажуть, вона гарно вишиває. Їй замовляють цілі картини. Одного разу в школі навіть виставляли кілька маминих робіт. Оля, щоправда, зовсім на цьому не розуміється. Мама погано спить, а тому часто сидить над вишивкою майже всю ніч. Лише чути, як бубонить телевізор, який вона вмикає, аби було веселіше.

Ну, це вона так каже — «аби було веселіше». Насправді вона ніколи не буває веселою. Уже дуже давно не була.

Того дня перед сном вони мріяли, як Оля збиратиметься на свою дискотеку. Уявляли новий одяг, гарно нафарбовані очі і зачіску. Думали про це обидві, лише кожна сама собі окремо і одна одній не розповідали.

Зранку перед контрольною мама навіть не спитала Олю, чи та готова. Мовчки пила свою каву і дивилася в якусь точку неподалік від Олі, але не на Олю. О восьмій вони вийшли з дому й пішли кожна в інший бік.

— Хорошого тобі дня, сонечко, — механічно промовила мама, прощаючись.

— Побажай мені успіху на контрольній, — попросила Оля.

— О, так, у тебе контрольна. Ти впораєшся, я знаю, тримаю за тебе кулаки, — мама підняла вгору два міцно стиснуті кулаки.

Оля швидко обійняла її, а вона, не встигнувши, ма­буть, відповісти, стояла, рівна як стовп, тримаючи кулаки, і дивилась кудись не на Олю.

«Мушу написати добре», — повторювала собі Оля всю дорогу до школи.

Бастінда, нашкрябавши на дошці два варіанти запитань, грізно походжала поміж рядів, орлиним оком споглядаючи, аби ніхто не списав, не підглянув і ні в ко­го нічого не спитав. Вона навмисне голосно вистукувала підборами по підлозі. Але Оля почувалася більш-менш спокійно: вона все знала. І свій варіант, і сусідчин. І здається, встигала все написати. Годинника вона поклала перед собою на парту. Щоб Бастінда не подумала, ніби в неї шпаргалка схована під рукавом. Їй бо всяке може в голову встрілити. Маринка сиділа попереду через парту. Вона кілька разів озирнулася на Олю, роблячи при цьому круглі перелякані очі. Але швидко відверталася назад, зачувши огидне постукування масивних підборів.

Врешті Бастінда перестала курсувати між рядів і вста­ла перед вікном, за яким, судячи з криків, старшокласники на фізрі грали у футбол. Марина знову стала про щось сигналити Олі, але та ніяк не могла дотумкати, у чому проблема. І тут сталося нечуване. Необережно запущений кимось м’яч долетів до вікна другого поверху і, різко вдарившись об раму, відскочив назад. Аж всі смикнулись від несподіванки. А Бастінда, якій, очевидно, на секунду здалося, що м’яч зараз вріжеться прямо в її ніжно-фіолетову голову, ледь не впала. Та вона швидко випросталася і, розлючена, кинулась до вікна, прочинила його й заходилася кричати на старшокласників.

Оля вирішила не втрачати ані секунди. Вона швидко підбігла до Маринки.

— Що?

— В якому році була Люблінська унія?! — випалила Маринка.

— 1569! 1569! — голосним шепотом повторила Оля, задкуючи до свого місця. — 1569!

— Всім стояти! — викрик Бастінди, наче команда «замри» у грі «Море хвилюється», змусив усіх застигнути.

Оля боялася підняти очі. До її стільця лишалося менше метра.

— Ти і ти — двійки, на вихід. Ти і ти теж.

Директорка упіймала на гарячому усіх списувальників.

— І ви обидві, — Бастінда зробила такий жест, ніби своїми викривальними вказівними пальцями викидала Олю і Марину з класу. — Щоденники на стіл!

Дівчата разом з іншими поплентались до дверей. У коридорі Оля розплакалася.

— Вибач мені, ну вибач. Не треба так, не плач. Ну... — Марина втішала подругу, як могла.

— Та ти не винна, — крізь сльози повторювала Оля. — То я, то все я.

Вдома Оля якийсь час просто сиділа за столом і дивилася перед собою. Мами ще не було вдома. Хотілося сидіти й сидіти отак, нічого не роблячи. Але годинник цокав невблаганно, ніби підбори Бастінди. Оля стала збиратися на дискотеку. Вбралася у новий одяг і відчула себе значно ліпше.

Оля стояла перед дзеркалом, повертаючись до нього то одним боком, то іншим, коли клацнув дверний замок. Мама, як і обіцяла, прийшла трошки раніше, аби допомогти Олі зі зачіскою й косметикою. Усе потрібне Оля вже витягла на світ Божий з дальньої шухляди і розклала на столику: пудру, туш, чорну підводку, лак для волосся.

— Привіт, кицю! — мама усміхалась. — Ну що, до діла?

Оля сиділа на стільчику, а мама розчісувала їй волосся. Як же це приємно, думали вони обидві, але не казали цього вголос.

Олі було неспокійно: вона мусила розповісти мамі про вранішню катастрофу з контрольною. Мусила, бо так правильно. Бо вона не бреше.

— Мамо, мене вигнали з контрольної, тому що я допомагала Маринці.

— Вигнали? — мама завмерла. Усмішка вмить зникла з її лиця.

— Так. Басті... Наталя Григорівна вигнала. І поставила двійку, — Оля відчула, як шиєю побігли маленькі огидні мурахи.

— Вигнали?! — мама підвищила голос. Увесь її спокій, ніби та кулька, луснув зі страшним вибухом. Від вибуху, здалось, задзвеніли вікна.

— Вигнали?! — кричала вона. — Чому, ну чому так? Чому я не можу покластися на тебе? Я ж все роблю! Глянь! Усе, що обіцяю! Більше навіть! Я стараюсь, як можу. А ти? А ти?

— А що я? — Оля раптом схопилась зі стільця. Захотілося розтрощити все довкола, втекти, ніколи більше не бачити цю кімнату. — А що я?

— А що ти? — кричала мама. — А нічого! У тому то й річ — нічого! Ні-чо-го!

Оля відчула, як по обличчю течуть сльози. Вона кинулася до своєї сумки, згребла все розкладене на столику на­чиння й побігла до передпокою.

— Що ще я повинна зробити?! Чого я не додала тобі?! — ридала мама.

Вибігаючи з дому, щоб піти до Маринки, Оля з усієї сили ляснула дверима.

Коли вона повернулася з дискотеки, красива, розпашіла і дуже задоволена своїм успіхом, мама сиділа над вишиванням. Вона навіть не повернула голови, коли Оля увійшла до вітальні.

Оля вмить згадала все, що сталося вдень. На душі стало гидко. Вона ляснула дверима кімнати й упала на ліжко. «Не вставатиму, не вставатиму, більше ніколи не вставатиму, — шепотіла Оля. — Не вставатиму».

Мама прийшла вночі, щоб вкрити її ковдрою.

На ранок вони мовчки сиділи за кухонним столом. Була субота. Мама так уважно вдивлялася у каву в своїй чашці, ніби чекала, що звідти зараз хтось випірне. Наприклад, чарівник, який начаклує їм казку, усмішки і спокій. Оля жувала кукурудзяні пластівці. І цього суботнього ранку пластівці були несмачними.

— Олю, — мама порушила тишу. — Пробач мені.

Голос її здавався механічним і пустим. Оля нічого не відповіла.

— Пробач, — повторила мама. — Ти ні в чому не вин­на. Я хочу, щоб ти знала про це.

Ще трошки помовчавши, мама спитала:

— Пам’ятаєш ту книжку, яку ти так любила раніше? Про дівчинку, яку ураганом занесло до чарівної країни?

Оля врешті глянула на маму.

— Там на обкладинці, — вела далі мама, дивлячись кудись вбік, — була дівчинка, а поруч із нею Опудало з головою, повною соломи. І Лев-Боягуз. І Залізний Лісоруб без серця.

— Так, — вирвалось у Олі.

— З того часу, як мій Артем... Тобто твій вітчим... — мама затнулась. — З того часу, як Артем помер, і я лишилася сама, я — як ті Опудало, Лев і Лісоруб. А дівчинка з мене кудись поділася.

Оля мовчала. Вона згадувала побляклу від постійного читання обкладинку колись улюбленої книжки. Згадувала вітчима. Вона теж його любила. Хоч і не так, як батька. Батька, який завжди десь на іншому краю Землі. Раптом вона зірвалася на ноги і всміхнулася.

— Я знаю, мамо. Я знаю!

Мамині брови злетіли вгору від несподіванки.

— Ти просто не годуєш свою дівчинку морозивом! — вигукнула Оля. — От вона і поділася десь. Вона ж дів­чинка. Ану збирайся. Підемо почастуємо її шоколадним морозивом з вершками!

Вони йшли вулицею і дивилися на людей довкола: веселих, сумних, заклопотаних, знуджених, смішних і насуплених. Їм дуже хотілось взятися за руки, але вони не знали, як сказати про це одна одній.

Я блондинка, Ксюня — брюнетка. Я середнього зрос­­ту, вона — висока. Я обожнюю Гаррі ­Поттера, а Ксю­ня — Натана Бірна з «Напівлихого». Отож зрозуміло: я консерватор, Ксюня — новатор. Вона любить усе незвичайне й надзвичайне. Вона ніколи не погоджується з моєю думкою. Не тому, що я завжди помиляюся, а тому, що для Ксюні будь-яка проблема складається з двох половин. Як у її улюбленій книжці, нема стовідсотково добрих або стовідсотково лихих. У всіх усе наполовину.

Минулої чверті сотня учнів отруїлася в шкільній їдаль­ні. Нашу школу згадували навіть по телебаченню. Батьки зараз дивляться новини з ранку до ночі, особливо той нудний «П’ятий». Новини, новини, новини. А що в них нового? Якщо щодня те саме.

— Не сто, а сорок вісім, — сказала Ксюня. — Я медсестру питала. Сорок вісім, зуб даю!

Уявіть собі, як дванадцятирічна худорлявка (бо Ксюньчині ніжки, як курячі кістки: п’ятка-тростинкаколіно) заявляється до медпункту, щоб дізнатися кількість отруєних.

Я б ні за що не пішла. Ну, у тому сенсі, що мені було б соромно постукати, просунути голову до кабінету... Раптом там хтось сидить. Хтось з учителів або старшокласників. Вони б на мене витріщилися, типу, чого тобі треба, мала?

А Ксюня й бровою не поведе, підборіддя догори — й уперед. Вона, як у кіно перед камерою, нікого не соромиться.

А я часто почуваюся незручно навіть серед своїх. Буває, завалимо з Ксюнею до їдальні, вона з кимось поч­не балакати, а я — упс! — і ніби опиняюся всередині скляної посудини — я всіх бачу, вони бачать мене, але я за прозорою стіною: нікого не торкаюся, і мене ніхто не чує.

Це іноді мене лякає, тому що я цілком нормальна людина: багато друзів, багато справ, шкільна газета, карате, гітара. Але буває, час йти до музичної студії, вже майже запізно, доведеться бігти, а я не можу себе змусити переступити поріг.

Гітару я люблю. У мене добре виходить. Я на концертах акомпаную тріо дівчат аж із десятого класу. Вони називають мене «наша Ельза». Не тільки тому, що мене звати Ліза, а й тому, що ми частенько виконуємо щось із репертуару «Океану Ельзи».

Уявіть, що я на сцені нічого не боюся, а без Ксюньки чи ще когось і за булкою на великій перерві не піду. Буду голодна, а все одно залишуся в класі й занурюся в мобільник.

Я зазвичай виступаю в джинсах і білій сорочці. А минулого тижня Вероніка, наша найголосистіша плюс ще й найгарніша, сказала, що на різдвяному концерті всі маємо бути в сукнях.

Вероніка зустрічається із солістом нашого рок-бенду, Сашком Палієм. І ще вона просто най-най, тому з нею ніхто не сперечається.

Ми будемо співати новий сингл англійки Адель й «Обій­ми» «Океану Ельзи». Вероніка сказала, щоб сукні були «сексі» й обов’язково чорні.

— Ма, мені потрібна чорна сексі-сукня для концерту, — пробурмотіла я мамі.

Мама зайшлася від сміху й давай батькові через усю квартиру: «Уявляєш, що твоїй доньці вже треба купувати!» Я ледве не луснула від сорому, почервоніла від п’яток до вух. Ненавиджу, коли вона так поводиться. Якісь жіночі таємниці існують чи ні? Потім вона подружкам те ж саме доповіла по телефону, не зважаючи, що я ж тут, поруч.

— Забудь, — сказала я. — Це тільки співачок стосується. Я сиджу на стільці, закрита гітарою, і мене ніхто не бачить.

— Ти така красуня, доню, — промуркотіла мама, — чого тобі соромитися. Йдемо обирати сукню!

І поволокла мене до торговельного центру.

І от ми заходимо до магазину, дитячого відділу, звичайно ж, вона тицяє пальцем у манекен і репетує:

— Нам, будь ласка, щось подібне ось на цю кралечку, — пальцем в мене, — тільки щоб парадове для сцени, щоб таке — наповал! — і хихотить.

Продавчиня теж заливається сміхом й витягує плічка з сукнями: то виріз до пупа, до пухнаста фатинова спідниця-пачка стирчить, мов після електричного розряду. Наче я дурнувате курча, що виперлося на сцену танцювати «Лебедине озеро». Саме такий вигляд я матиму в цьому біля Вероніки й компанії. Вони стовідсотково вберуться, як дівчата з «ВІА Гри». Навіть до школи примудряються напівголі приходити, хоча в нас «світлий верх — темний низ», як заведено.

— Я це не вдягну, — твердо кажу я.

— Ти хоча б приклади до себе, — мама ліпить до мене те рожеве страхіття, дряпає гострим пластиком вішака мені під шиєю.

— Ма, чорна сукня, ти що, забула? — а сама вже ніякої не хочу.

— Окей, ось чорна й дуже, як на мене, урочиста.

Ну, так, нічого. Я йду до примірки і виявляю, що в сукні відкриті груди. Тобто геть відкриті, а в мене там ще нічого, дякувати Богові, немає. І виріз відкопилюється, як кишеня. Я стягую сукню, перевіряю розмір — мій. А виріз не мій. І не Ксюнін, точно. Мабуть, Козлюченчин. Так, Козлюченка вища за всіх, і взагалі вона, як то кажуть, трішки крупніша. Грає в сценках сварливу бабу або злющу училку.

Мама заглядає:

— А чого ж мені не показала? — і відкидає волосся з лоба. Її довгі світлі кучері завжди викликають захоп­лення. Я теж від них у захваті. — Одягни ще раз.

— Я втомилася, — бурмочу я, — пішли додому.

— Що то за жінка, яка не любить шопінг, — сміється мама. — Одягни, сказала.

Вона вважає, що крізь сміх її накази наказами не здаються. Я натягую сукню. До неї не повертаюся, тому що вона бачить мене в дзеркалі.

— І що це? — я набурмосено мацаю мереживо облямівки. — Ти бачиш?

— Чудово! — мама захоплено сплескує долонями. — Ти як маленька Малефісента!

О Боже, думаю я. Вони з татом ходять зі мною в кіно. Це, звичайно, супер, але не супер, коли замість «класно — відстійно» вони починають розмірковувати, про що ж насправді йшлося. Наприклад, дивимося «Посвя­ченого», мені там дуже подобається головний герой Джо­нас. Тато: «Однокольорове життя — це ж не про майбутнє, це про сіру масу тут і тепер». І дивиться на мене. Я хитаю головою. Він дивиться. Я хитаю. Нарешті видаю: «Так, мабуть».