День Пса ebook

Каролін Ламарш є авторкою кількадесяти романів, повістей, есе і радіоп’єс.

Член Королівської академії французьких мови і літератури Бельгії.

Роман Каролін Ламарш «День Пса» (1996) отримав найвизначнішу літературну премію Бельгії — імені Віктора Росселя. Це була перша книжка авторки, якій судилося закласти канон сучасного бельгійського роману в новелах. Події у творі обертаються навколо начебто банальної ситуації: посеред автостради жене ошалілий собака. Однак кожен, хто це бачив, сприйняв образ через призму власних життя і проблем. Священик, далекобійник, гомосексуал, удова — для кожного Пес став точкою відліку нового самоусвідомлення.

ISBN 978-617-7192-79-3

© 1996 by Les Éditions de Minuit

© Іван Рябчій, український переклад, 2017

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2017

Каролін Ламарш

День пса

Певно, у редакції «Родинної газети» зраділи, отримавши лист від далекобійника. Еге ж, не часто таке буває. Ось що я писав: «Одного дня насипом посередині автостради біг покинутий пес. Це дуже небезпечно, бо може створити нещасний випадок зі смертельними наслідками». Написавши це, я замислився: дієслово «створити» видалося мені не вельми вдалим, проте я залишив його, не знайшовши кращого; зрештою, це слово має певний стосунок до мого фаху. А втім, до написаного я додав: «Працюю я далекобійником». І зауважив, що покинуті пси — це серйозна проблема, що я бачив подібне не вперше, тож хотів би висловитися — здебільшого не заради того, щоби люди схаменулися, а радше заради моїх дітей: нехай вони знають, що далекобійник помічає більше, ніж якийсь кабінетний щур, що, зрештою, далекобійник за словом далеко не піде, хоч і не тримає в шухляді гарний диплом. Приміром (писав далі я), зранку, коли я сідаю до вантажівки і рушаю, ніщо не відволікає мене від спостережень, тож я помічаю всі аномалії — і не мовчу про них. Згадую про бачене при оказії, зустрічаючи тих, хто воліє послухати — а трапляється це нечасто, бо на стоянках, де ми зупиняємося на перепочинок, усі втомлені, тож говорити немає бажання. Та й сам я за вдачею небалакучий. І з дітками майже не бачуся. Добре хоч їхня мати має змогу опікуватися ними — вона, ніде правди діти, справжнісінький янгол. Та коли вони підуть до університету, а я вийду на пенсію, все ж доведеться про щось із ними розмовляти, інакше дивитимуться на мене зверхньо; усі діти дивляться так на батьків, і наша родина не виняток, навіть якщо дітки отримають освіту — на відміну від мене (до речі, саме через моїх батьків).

Написав я все це і став чекати відповіді. До газет я пишу досить часто, і зазвичай там тішаться, що людина, якій нібито нічого повідати світу, насправді має чим поділитися. Ну, скажімо, коли вранці я вирушаю в дорогу, то дуже уважно роздивляюся і помічаю, що фрамуга в сусідньому будинку у цей час завжди прочинена. І я кажу собі: еге, отой, що спить там, нагорі, також прокидається на світанні! Аж ось одного разу я бачу наволочку на подушку, розстелену на даху, і міркую: отже, наволочка, що сохне, вночі намокла або забруднилась, а це означає, що в будинку є дитина, і дитина відригнула. І я відразу згадую свого шибеника (або своїх шибеників — залежно від дня), який теж час від часу вередує, як і всі діти: то переїсть, то до школи не хоче йти — цілком звичні речі.

Тоді інше спадає мені на думку, і я пишу до іншої газети («Сучасної жінки», скажімо), що мій синок щоранку відригує, перш ніж піти до школи, то як мені бути; оскільки моя дружина соромиться про це казати, то я відважився їм написати і сподіваюся, що вони дадуть відповідь. І мені радо відписують, припускають, що у школі, до якої ходить мій син, є психолог, і саме з ним варто порадитися; або ж припускають, що у нашій родині бракує спілкування; тож із дитиною слід спробувати поговорити про цю справу (еге ж, вони навмисно вживають слова, які не примусять вас почуватися винним) — обережно, почавши, приміром, зі свого робочого дня, з того, що ви бачили з віконця своєї вантажівки, з подушки і фрамуги; авжеж, месьє, це прекрасна ідея, — ви дуже спостережливий, тож скористайтеся цим, а тоді запитайте синочка, що він думає про все це, чи не здається йому, що там теж є хлопчик, який відригує, перш ніж іти до школи, і чому він так робить? І тоді ваш синок, уявивши (саме так вони пишуть) життя іншого хлопчика, розповість вам про себе. Ось так. А ви, месьє, на додачу до роботи далекобійника, відбудете, таким чином, і «роботу батька»; вони пишуть «роботу», бо саме таке слово вжив я; авжеж, бути батьком — також робота, досить далека від костюмів, краваток і лакованих черевиків.

Будь-що можна назвати «роботою». Навіть якщо це творчість. Взяти хоча б мене: дітей у мене насправді немає, та й дружина від мене пішла. Пса я теж — цілком можливо — вигадав, і все ж я зупинив вантажівку, виліз із кабіни, стояв там і махав водіям, аби вони пригальмували, й усі (хоч і витискали зі своїх автівок хто 120, а хто й 140 км/год) слухняно вповільнювались; усі гадали, що десь далі сталась аварія; до того ж далекобійники мають поважний вигляд, принаймні коли сидять у кабінах або ж стоять поруч зі своїми вантажівками. Тож, цілком імовірно, водії пригальмовували заради вигаданого пса чи неіснуючої аварії. Та щодо мене, я впевнений, що бачив, як псюра прожогом мчав посеред автостради. Це було звичайне спостереження (на кшталт наволочки, що сушилася на даху), тож я вчинив, як слід, і зупинив свою вантажівку. Цілий потік автівок пригальмував через мене — і нарешті я побачив обличчя, які зазвичай не бачу, бо вони завжди зашвидко проносяться повз мене. Обличчя поглядали на мене із подивом, хтось подякував жестом, а хтось інший опустив скло і запитав: «Що трапилося?». Часу на відповідь не було. Хоча, цілком можливо, що я й відказав: «Там собака!». І коли я вперше вигукнув «Там собака!», — саме тоді в мене зненацька уперше в житті виникло бажання заплакати привселюдно, упасти на землю, кинутись під колеса машин...

Тому я й написав до «Родинної газети». Написав через оте нестримне бажання ридати, що охопило мене перед усіма тими людьми. І я вирішив, що маю розповісти про своїх дітей (навіть якщо їх ніколи не існувало) і про їхні негаразди, пригадуючи історію з псом; кортіло крикнути на весь світ, що ображати тварин — це те саме, що заохочувати рабовласництво, еге ж, це те саме, просто замість рабів — собаки, корови, коні й кури. До слова (але про це я, напевно, напишу до журналу «Натуральні продукти»), я став вегетаріанцем; і сталося це тоді, коли мав рушати о першій ночі, аби ще до світу приїхати до Ренжіса й придбати м’ясо — саме лише м’ясо. Читачі журналу «Натуральні продукти» мають знати, що таке рі́зниця, що таке бійня — варто було б улаштовувати для них туди екскурсії і починати з рундуків, де за найвигіднішою в місті ціною можна знайти найсвіжіше м’ясо і найсмачніші ковбаси (скажімо, «У Лізетти» чи «Апетитний біфштекс»); потім читачів можна завести до подвір’я, де, мекаючи й мукаючи, купчаться бідні тварини — це дуже нагадує останнє зібрання родини, коли, виходячи із вантажівки, всі розминають ноги і перезираються полохливо; в одному з кутків лежить величезна купа ще теплих тельбухів, і зупиняючись саме на ній, погляди деяких тварин змінюються; деякі з бідолах прикипають до місця, і доводиться колоти їх довжелезним гаком, аби примусити йти. Далі на них чекає коридор смерті. Це вузький прохід, де є місце лише для однієї тварини, і з обох боків люди підганяють її гострими гаками, аби тварини рухались швидше. Страх густішає. Кілька місяців скотині не дозволяли рухатись, щоб наросло ніжне біле м’ясце — і нині бідолашних тварин завели до коридору смерті й підганяють; і жертви вперше й востаннє в житті змушені бігти. Я бачив, як вони підстрибують на неймовірну висоту, як люто кидаються на стіни; ці жирні тварини з ніжною шкірою раніше не мали іншого клопоту, окрім як пити збагачене молоко, яке їм щедро підливали; вони не мали іншої розваги, окрім як вилизувати (замість материнського вимені) храпу сусіда, ледве дотягуючись через ґрати. У коридорі смерті темно, наче у стайні, однак очі виблискують; це очі тварин і очі людей, і вилискують ці очі однаково: у них відбивається світло в кінці тунелю, де завдають смерті. Туди я жодного разу не довідувався. Головне, що я збагнув у цьому коридорі: тварини знають, що це кінець. І в їхніх зіницях це вилискує так само чітко, як пляма на наволочці на даху, варто лише придивитися. Однак різники ніколи не придивляються, хоча в декого з них є діти — і не уявні, як у мене, а справжні діти, яких вони зачали разом із якоюсь доброю жінкою; і ці дітки облуплять різників живцем, адже їм закортить, напевно, вчитися в університетах, і одного дня ці дітки з власної волі стануть вегетаріанцями.

Щодо мене, то я безбатченко. Почасти це спрощує життя. Себто, хочу сказати, що ніколи не мав причин скаржитися, як решта бідолашних дітей у журналах Ado чи Teens. Ну ні́чого мені туди писати — я й сам достоту не знаю, чому. Просто читаю історії підлітків, які нарікають: батьки не дозволяють курити, або гуляти, або покинути школу, або кермувати автом, або ночувати у подружки. Якось у мене виникло бажання й собі туди написати, та стало мене лише на: «Я — безбатченко». І все — баста! Бо позаяк батьків немає, то немає й проблеми, еге ж? Немає її — і все. Рухаєшся собі по прямій, точнісінько як той пес, що біг за автівкою — невидимою автівкою, зашвидкою для нього, автівкою, яку ніхто не бачив, адже, звісна річ, ніхто не помітив, як бідолашного пса викинули... Люди кричать, гукають, намагаються врятувати тварину або ж попестити замість тих, хто її прогнав, проте пес уперто вистежує слід, тримає цей клятий слід, який поступово слабшає. Але це нічого, адже цю звичку доведено до автоматизму, треба лише взяти правильний курс і бігти. Ця своєрідна омана — найпростіший із душевних станів; він не передбачає жодних думок; так далекобійник дорогою з Брюсселя до Парижа просто суне вперед — і десь у кінці на нього чекає гора мертвого м’яса, з якого вже не сочиться кров; це просто купа червоного, рожевого, білого і холодного, страшенно холодного м’яса. Саме так стають вегетаріанцями — без вагань, без варіантів! Авжеж, почати це доволі просто — лише не обертатися, не бачити очей тварин, яким судилось померти, лише не брати на себе відповідальність, залишаючись безвинним і ошатним... О, газети обожнюють подібні речі! Безвинний і вичепурений далекобійник-вегетаріанець пише про покинутих тварин і дітей, яких варто виховувати, щоб у майбутньому такого не траплялося.