Ведмідь ebook

Лауреат Гонкурівської премії в жанрі новели 2019 року, бельгійська письменниця Каролін Ламарш уславилась у різних жанрах: новели, есе, поезії, радіоп’єси, романи, казки. Однак ніде її вишукана сакральна багатогранність не сяяла так, як у густому і неймовірно поетичному тексті роману «Ведмідь», сповненому алюзій та підтекстів у дусі Анаїс Нін. Це щемка інтимна оповідь автора, яка розривається між двома почуттями: прагненням невинності та пристрастю до чоловіків. Сублімувати свою нестримну любов до священника з маленького містечка край лісу їй вдається винятково через літературу. І саме Слово і Любов — у центрі цієї «чорної перлини» творчості Ламарш, її улюбленого роману, за словами самого автора. Це вже третя її книжка в українському перекладі — після «Дня Пса» (1996, премія ім. Віктора Росселя) та «Галявини край лісу» (2019, Гонкурівська премія).

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7654-57-4

© Editions Gallimard, Paris, 2000

© Іван Рябчій, український переклад, 2021

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2021

Каролін Ламарш

Ведмідь

Наснилось мені однієї ночі: лежу на великому ліжку із незнайомим чоловіком. Він гарний і чимось нагадує Йогана, якого я вже не люблю. Ми кохаємось — але тяжко, ніяк не дійдемо до завершення. В узголів’ї нашого ліжка стоїть юнка — несамовиті очі, матова шкіра, коси довгі і темні. Я бачу, що вона не робить зусиль когось спокусити, викликати бажання — їй би лише дивитися і дивитися. Вона здається вродливішою і мудрішою за мене. Щось підказує мені, що вона зберігає цноту.

Минає три ночі — і я бачу інший сон: приймаю ванну. Заходить священник. Це худезний довгань, вочевидь страшенно розумний. Священник смиренно мовить: «Я ще ніколи в житті не бачив голої жінки». Я ж відказую, що мене дуже цікавить тема невинності. Тоді він скидає із себе одяг та стає навпроти мене. Я виходжу із ванни, обмотую стегна рушником. І тоді — у моєму сні — священник постає переді мною нагий, достоту Адам до гріхопадіння, мене ж він бачить прикритою. «Покажіть, — прошу я його, — як користуватися вогнегасником у випадку пожежі».

Невдовзі отримую лист. Він стосується мого першого роману — і вражає різкими словами. Наприкінці листа розлючений читач звертає мою увагу на те, що у нас є спільна знайома — Анна Андре.

Я відразу набираю номер Анни. І вона каже, що цей читач — священник.

Сан стає на заваді письмовій відповіді: я не можу змиритися з думкою, що чоловіка, про якого дізналася з його ж листа, доведеться втиснути в рамки «кюре». Тож аби полегшити собі завдання, я вирішую скористатися телефоном.

Голос священника мене розчаровує. Я сподівалася на грубий і мужній голос. А чую примерхлі слова, на диво стримані. Відразу виникає образ: вкрите полудою око.

Він каже, що служить у містечку Вюрт — це сільська парафія — і присвячує весь вільний час прогулянкам на самоті. Я пропоную прогулятися разом — у мене є детальна карта місцевості, і наодинці я не раз уже натрапляла на дивовижні пейзажі. А він відказує, що не потребує карт і знає усі шляхи напам’ять.

Того вечора я записала в щоденнику: «Багато думок про цноту. Гадаю, що у майбутньому стану невинною».

У мене є чоловік і двоє дітей, я щойно розійшлася з коханцем і мені дуже кортить писати.

У сорок сім років, озброєна цнотою, добровільно принесеною у жертву, Тереза з Авіли засіла за свій «Шлях досконалості». У сорок шість років Карен Бліксен, лікуючи сифіліс устрицями із шампанським, вирішила цілком присвятити себе літературі. Фригідна і слабка на розум Вірджинія Вулф у цей самий вік відчула духовний потяг до Віти Секвіл-Вест — що дало життя «Орландо», її блискучій книзі-дитині.

Мені сорок років. Хочеться, щоб і у мене росли книги-діти. А для цього я мушу стати цнотливою.

Я заявляю Полю:

— Завтра я йду гуляти з кюре.

Поль відмовчується. Можливо, він мене не почув, бо, за звичкою, пізно повернувся із офісу і поїв похапцем, аби ще попорати сад до ночі.

Ми з нашим цуциком виходимо на прогулянку. Це середніх розмірів вівчарка з чепурною мордочкою, хитренькими очима і чорно-білим негустим смухом. Я назвала її по-іспанськи: Чікіта.

На прогулянці не можу позбутися думки про майбутню подію: заміжня жінка відвідає священника не у справах парафії, не з прагненням сповідатися — вона призначає йому зустріч як чоловікові.

Дивна пригода.

Галявина за нашим будинком уже скошена, тож Чікіта, задерши морду, кидається сторчголов ганяти ластівок, ніби збирає зграю. Собача примха, що впадає в очі, бо Чікіта щодуху жене, нагадує мені мій сон. Я зачаровано зупиняюсь, збагнувши, що снила священником ще до зустрічі з ним і що він скинув переді мною одяг ­по-юнацьки хвацько.

Цієї ночі я погано сплю. Картаюсь думками: завтра буде спека, треба обрати, що одягнути — шорти чи спідницю. І ще мені хочеться зробити гарний жест, прийти не з порожніми руками. Адже він прочитав мою книжку і так серйозно її прокоментував. Але що зазвичай дарують кюре? Поруч безтурботно спить Поль — певно, снить своїм садом.

Зненацька мене осяює думка: наріжу квітів у садку Поля! Я кажу «садок Поля», хоча насправді сад належить нам обом, однак опікується ним Поль: він вовтузиться у саду із захватом і вправно, змішуючи різні сезонні види рослин — флокси, далії, старенькі троянди, айстри, жовті й пурпурні іриси, півонії, лілійники, бегонії — великі та малі, а ще чемерники, орлики та герань. Отже, наріжу квітів і принесу священникові. А він уже хай як хоче — ставить на стіл чи прикрашає церкву.

Наприкінці травня на пагорбі, що відділяє нас од галявини сусідів, розквітає люпин. Масний ґрунт на клумбах, перекопаний і щедро удобрений стараннями Поля, дбайливо тримає майже відцвілі червоні півонії. Їх треба збирати в бутонах, аби трималися, бо щойно розпустяться — пізно. А люпин тільки почав квітнути, і коли квіти опиняться у вазі, то стануть витись, мов змії. Отже, дресировані люпинові змії та падолист півоній.

Ось що не йде мені з голови, і саме так усе розпочинається: я засинаю, легенько гойдаючись над собою на хмаринці думок про півонії та люпин, про багряний альянс, де червоний оксамит пелюсток перших без опору сиплеться, тимчасом як гачкуваті квіточки другого жадібно хапають пелюстками повітря. На столі у кюре чи на вівтарі в його церкві розстилається килим із червоних пелюсток, тремтливо стирчать лише роздвоєні посередині гладенькі шабельки-серцевини півоній. Поруч люпин, мов піхви — скільки квіту, стільки й гачків: стиснеш квіточку — і виступить золотава слина.

В умовлений час я у Вюрті з букетом в руці стою перед пресвітерієм. Переді мною масивні високі двері, тряхле дерево дбайливо пофарбоване у червоне. Натискаю на дзвоник. Сходами повагом спускаються кроки. Двері з легким опором відчиняються.

Рославий, худезний, трішечки згорблений, він одразу ж нагадує мені того чоловіка зі сну. Та це мало мене дивує: як Бог існував задовго до сотворіння, так і сон передує дійсності. І якщо Бог насправді не існував, це не має жодного значення, поки я сплю. Той, хто спить, виробляє секрецію світу прийдешнього — він кличе, до нього приходять. Священник явився — і дійсність прикрасила сон: виявилося, що кюре має бороду та розкошлане сиве волосся, а його індигові очі з розширеними зіницями, достоту як у кота вночі, дивляться пильно і нашорошено. Має він також довгі сухі руки та ноги, захуджений торс аскета. В іншу епоху і в іншому місці він, блукаючи лісами і степом, складав би «Відверті оповіді мандрівця духовному своєму отцеві»[1].

Відчуваю раптове бажання з усіх сил схопити його за плечі та розправити їх, аби прибрати цей горб. Цілком абстрактний потяг — адже торкатися священників не можна. І від усвідомлення цієї заборони мене охоплює страшенна туга: за рік чи два цей чоловік уже не розігнеться. Я думаю: тільки від мене залежить, щоб цього не сталося! Звідки у мене такі думки? Певно, це від півоній та люпину, від юного патлатого букета, що ледве помітно тремтить у моїй руці. Від тієї жінки, якою я є: розпоротої роками шлюбу, затаєного вогню, вагітностями — ця виснажена жінка, «жінка квітка бездиханна», цієї миті в усій своїй красі зникає — і з’являється інша, пряма і чиста перша Аполлінерова шпага «з чистого срібла»[2]. А він, цей чоловік, пройшов у іншому напрямку шлях, він чекає, що я розгорну його тіло — так само чекаю і я, що він згорне моє.

У пресвітерії вази немає, а в церкві всі вази зайняті. Священник знаходить слоїк з-під яблучного джему чи маринованих огірків і вертикально встромляє туди мій букет. Після цього ми вирушаємо до Вюртського лісу.

У дитинстві я своє весілля уявляла приблизно так: прибуваю уся така розкішна-прекрасна, у білій сукні на церковний ґанок, де у рядок вишикувалися претенденти — всі у костюмах, дбайливо зачесані, свіжо поголені, — і поміж них я мушу обрати собі чоловіка на все життя. Усе вирішується блискавично — без сумнівів і жалів. Наскільки я пам’ятаю, саме так я обрала Поля. Я запропонувала йому: «А що, як ми поберемось?» Так само кількома роками згодом сказала Йоганові: «А що, як ми покохаємось?» Отак, швидко приймаючи рішення, я пригортала до себе найкращих чоловіків.

А тепер я гуляю зі священником і розпитую його:

— Скажіть, як стати невинною?

Ми вперше гуляємо разом. Ліворуч ліс. Праворуч розлога лука, де пасуться білі корови.

Він дає зважену і вочевидь об’єктивну відповідь. Та я відчуваю у ній глибоку зневагу до тіла, підкріплену нездоланними аргументами і цитатою зі Святого Письма:

— Око то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле. А коли б твоє око лихе було, то й усе тіло твоє буде темне[3]...

Дивно, але трохи згодом він зізнається: жінки чомусь не відчувають провини у прихильності до його персони. Натомість його знайомі священники потерпають від цього, жаліються приблизно такими словами: «Як же тобі пощастило, що тебе не домагаються!» Йому ніби бракує чогось, чого його досвідченіші колеги заледве уникають.

Анна серйозним тоном пояснила мені, що в нього є маленька «проблема». Здається мені, що цим словом вона хотіла підвести риску під спогадом, який був або надто болісним, або неприємним.

Повернувшись із прогулянки, ми смакуємо кавою за столом на кухні, який прикрашають квіти, розправлені моєю впевненою рукою. Одна за одною, упродовж розмови, падають перші пелюстки півоній.

— Хочу набути невинності, щоб мати більше часу, аби в житті залишилися тільки сім’я і література. Писати — це єдине, що вдихає у мене життя, і це досить практично, бо коли в тебе діти, вбивати себе не можна.

Священник нагадує, що поетеса Сильвія Плат засунула голову до духовки на кухні, перед тим вклавши спати дітей.

Я на це зауважую:

— Іноді думаю, що якби чоловіком Плат був мій Поль, вона би не вбила себе.

Можливо, ця думка хибна, але вона необхідна мені.

Священник на це мені каже, що, якби він не читав, якби не витрачав щоранку годину чи дві на читання сидячи, непорушно, з олівцем у руці, то — хтозна — також міг би засунути голову до духовки. І додає, що у пресвітерії духовкою користуватися не можна, бо його попередник спалив там чимало страв.

Я сміюся. Він відвертається, хмурячи брови. І глухим голосом каже, що ніхто не сприймає всерйоз його захоплення літературою. Ані єпископ, який вимагає від нього бути «добрим пастором» і більше ніким, ані парафіяни, які ставлять йому завжди однакові запитання — про втрату інтересу до церкви і брак священників.

Промовляючи ці слова, священник уникає мого погляду. Я бачу його чіткий профіль на тлі вікна. Вгадую пекучий гнів, настільки майстерно прихований під незворушним обличчям, що помітити його може тільки дуже уважний співрозмовник, зайнятий не собою, не спасінням світу, а ним і любов’ю до нього. Можливо, бачила це і Анна Андре. Помітила і я, хоча того дня я ще нічого не розуміла. Днина була пречудова, я була у сорочці з глибоким вирізом — коли я сіла, вона зненацька широко розстебнулася. Не знаю, чи встиг священник побачити верх моїх грудей і чи саме ця деталь — а не пригніченість нереалізованого літератора — пробудила у ньому гнів.

У листі, якого написав мені того ж вечора, він уточнює: «Термін невинність[4], окрім усього, про що ми вже говорили, мені хотілося б пов’язати з іншим словом: поштивістю[5], «сердечним тактом», за висловом Джорджа Стейнера, що наштовхує мене на думку про тактильність очей — звісно, тактильних на відстані, але від того це відчуття не менш яскраве».

Священник читає есе та робить нотатки на берегах. Однак частіше він звертається до поезії і романів — вони щільно закривають три стіни у його кабінеті. Саме пристрасть до літератури стала причиною нашого листування. Я відповіла йому щодо Стейнера, потім прийшла черга Бахтіна, Кафки і Цвейґа. Він дуже детально коментує мої думки. Часте спілкування з письменниками — ніби навкір його зневазі до жінок — обдарувало розум кюре сміливістю.