Дівчина, яка мовчить ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2023

ISBN 978-617-12-9988-7 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням: Gerritsen T. The Silent Girl: A Novel / Tess Gerritsen. — New York : Ballantine Books, 2011. — 336 p.

Переклад з англійськоїОлени Оксенич

Ґеррітсен Т.

Ґ39 Дівчина, яка мовчить : роман / Тесс Ґеррітсен ; пер. з англ. О. Оксенич. —Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля»,2023. —384 с.

ISBN 978-617-12-9886-6

ISBN 978-0-345-51550-6 (англ.)

Детектив Джейн Ріццоліменш за все вірила в те, що колись розслідуватиме витівки… потойбічних сил.Утім саме таке пояснення вона отримує, коли прибуває на місце злочину в бостонський Чайна-таун. Привид-убивця, щовідрубує жінкам руки та перерізає горлянки, залишаючи поряд із жертвою жмутик чужого волосся. Джейн переконана:містикою тут і не пахне. Хтось цілком живий та реальний розпочавкриваву різанину в місті. Розслідування виводить детективів на подію майже двадцятирічної давності: масовевбивство у китайському кварталі Бостона. Хтось вирішив повторити криваву історію з минулого? Чи завершити те, що почав колись?..

УДК 821.111(73)

©Tess Gerritsen, 2011

©Depositphotos.com / jochenschneider, Nik_Merkulov, VadimVasenin, обкладинка, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», виданняукраїнською мовою, 2023

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2023

Присвячується

Біллові Гейберу та ДженетТамаро,

бо вони повірили в моїх дівчат

«Ось що ти мусиш зробити, — мовив Мавпа. — Вимани чудовисько з його схованки, але будь певен, що зможеш вижити в цьому бою».

Ву Чен’ень, «Король Мавп: подорож на Захід», бл. 1500—1582

1

Сан-Франциско

Я стежу за цією дівчиною увесь день.

Вона нічим не дає зрозуміти, що знає про мене, хоча моє орендоване авто видно з рогу вулиць, на якому групка підлітків марнує час, як це властиво знудженим дітлахам. Вона здається молодшою за інших, але, можливо, це тому, що вона азійка — крихітна в свої сімнадцять, тоненька, мов тростинка. Чорне волосся стрижене коротко, по-хлоп’ячому, блакитні джинси пошарпані й усі в дірках. Гадаю, це не данина моді, а наслідки життя на вулиці. Дівчина затягується цигаркою, видихає дим із незворушністю вуличного бандита — це зовсім не пасує до її блідого обличчя з витонченими китайськими рисами. Достатньо гарними, щоб привабити голодні погляди двох перехожих. Дівчина помічає, як витріщаються на неї чоловіки, й сердито дивиться на них, без тіні страху; нескладно бути безстрашною, коли небезпека для тебе — щось абстрактне. Цікаво, як вона реагувала б, опинившись перед справжньою загрозою? Відбивалася чи зламалася б? Я хочу знати, з якого вона тіста, але наразі не схоже, щоб вона зазнала випробувань.

Вечоріє, підлітки починають розбрідатися. Спочатку йде один, тоді — інший. У Сан-Франциско ввечері прохолодно навіть улітку, тож ті, хто лишаються на розі, гуртуються тісніше, загортаються в куртки й светри, підкурюють одне одному, тішачись нетривкому теплу запальнички. Та голод і холод проганяють з вулиці останніх, і залишається лише вона: їй немає куди йти. Дівчина махає рукою друзям і ненадовго затримується на розі сама, немовби чекає на когось. Зрештою знизує плечима й крокує в мій бік, сунувши руки до кишень. Проминаючи моє авто, навіть не кине на мене погляду: дивиться просто перед собою, зосереджено й люто, наче прокручує в голові якусь дилему. Можливо, думає про те, на якому смітнику набрати чогось на вечерю. А можливо, їй ідеться про щось суттєвіше. Про майбутнє. Про виживання.

Вона, напевно, не усвідомлює, що слідом за нею ідуть двоє чоловіків.

Я бачу, як вони з’являються з провулка через лічені секунди після того, як вона проходить повз моє авто. Упізнаю їх: ті ж двоє, які витріщалися на неї раніше. Крокуючи по її слідах, один із чоловіків дивиться на мене крізь лобове скло. Швидкий погляд, аби оцінити, чи можу я стати загрозою. Побачене аніскільки його не тривожить, тож вони йдуть далі. Рухаються як досвідчені хижаки, якими вони і є, — переслідують слабку здобич, яка напевно не зможе відбитися.

Я виходжу з автівки, йду за ними слідом. Як і вони за дів­чиною.

Вона прямує до району, в якому забагато покинутих будинків, а тротуари наче вимощені розбитими пляшками. Дівчина не відає ані страху, ані вагань, схоже, ці місця їй знайомі. Жодного разу не озирається. Вона або відчайдушна, або нічого не розуміє про цей світ і те, що в ньому коїться з такими дівчатами. Її переслідувачі так само не озираються. Навіть якби вони мене помітили, чого я не дозволю, то не злякалися б. Завжди так.

У наступному кварталі дівчина звертає праворуч і зникає за дверима.

Я ховаюся в тіні й дивлюся, що буде далі. Чоловіки зупиняються перед будівлею, до якої вона увійшла, радяться. Тоді теж заходять усередину.

Стоячи на тротуарі, я дивлюся на забиті дошками вікна. Це порожній склад із табличкою «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Двері прочинені. Прослизаю всередину, у морок, такий густий, що доводиться зупинитися на мить, зачекати, доки призвичаються очі, а тим часом покластися на інші органи чуттів. Чую, як рипить підлога. Відчуваю запах свічного воску. Бачу ліворуч тьмяне світло дверного проходу. Зупиняюся перед ним і зазираю до кімнати.

Дівчина стоїть навколішки перед імпровізованим столом у світлі самотньої мерехтливої свічки. Навколо — усі ознаки тимчасового житла: спальний мішок, бляшанки консервів, туристичний пальник. Вона вовтузиться з упертою бляшанкою, не знаючи, що ззаду підступають ті двоє чоловіків.

Я вже набираю повітря, щоб попередити її, але дівчина різко розвертається до непроханих гостей. У руці в неї сама лиш відкривалка — жалюгідна зброя проти двох дебелих чолов’яг.

— Це мій дім, — промовляє вона. — Забирайтеся.

Замість того щоб утрутитись, я залишаюся на місці й дивлюся, що буде далі. Хочу побачити, з якого ця дівчина тіста.

Один із чоловіків регоче.

— А ми в гості прийшли, мала.

— Хіба я вас запрошувала?

— Схоже, що товариство тобі не завадить.

— Схоже, що тобі не завадять мізки.

Не надто мудрий спосіб упоратися з такою ситуацією. Тепер хіть у них зливається з гнівом, а це — небезпечне поєднання. Та дівчина стоїть незворушно, цілковито спокійна, виставляє перед собою жалюгідне кухонне приладдя. Чоловіки кидаються на неї, і я вже навшпиньки готуюся атакувати.

Та вона робить це першою. Один стрибок, і її нога з гупанням влітає в грудину першого нападника. Удар неграційний, але цілком ефективний: чолов’яга затинається, хапається за груди, наче не може вдихнути. Перш ніж другий якось на це відреагує, дівчина розвертається до нього й гатить відкривалкою по голові. Той завиває й відступає.

Стає цікаво.

Перший нападник отямлюється і врізається у неї з такою силою, що обоє валяться на підлогу. Вона відбивається руками й ногами, гатить його кулаком у щелепу. Та злість зробила його нечутливим до болю, і він із ревінням навалюється на неї, знерухомлює своєю вагою.

Повертається другий чоловік. Він хапає її за зап’ястки, притискає до підлоги. Юність і недосвідченість завели дів­чину в біду, з якої їй не вибратися. Вона ще геть зелена, нетренована, якою б несамовитою не була, і ось-ось має статися неминуче. Перший чоловік розстібає їй джинси, стягує з худорлявих стегон. Його збудження помітне неозброєним оком, штани напинаються. У цю мить чоловік найвразливіший.

Він мене не чує. Ось розстібає ширінку, а наступної миті вже лежить на підлозі з розтрощеною щелепою, і з рота сиплються вибиті зуби.

Другий встигає відпустити руки дівчини й скочити на ноги, але йому бракує швидкості. Я — тигр, а він — хіба вайлуватий буйвол, тупий і безпорадний проти мого удару. Тож із вереском валиться на землю. Судячи з химерного кута, під яким вигинається його рука, кістка зламана надвоє.

Я рвучко піднімаю дівчину на ноги.

— Ти ціла?

Вона застібає джинси, витріщається на мене.

— Ти хто взагалі?

— Це зачекає. Забираймося! — гарикаю я.

— Як це в тебе вийшло? Як вони так швидко лягли?

— Хочеш навчитися?

— Так!

Я дивлюся на чоловіків, які стогнуть і звиваються у нас під ногами.

— Тоді ось перший урок: знай, коли час тікати. — Я штовхаю її до дверей. — Тобто негайно.

Я спостерігаю за тим, як вона їсть. Апетит у неї вовчий як для такої тендітної дівчини: у неї влізло три тако з куркою, ціле озеро квасолевого паштету й велика склянка кока-коли. Їй хотілося мексиканської їжі, тож ми сидимо в кафе, де лунає музика мар’ячі, а стіни оздоблені крикливими зображеннями сеньйорит у танці. Дівчина на вигляд як китаянка, але вона істинна американка, від короткого волосся до подраних джинсів. Дика, неотесана істота, яка висьорбує зі склянки рештки коли, а тоді починає голосно гризти кубики льоду.

Я починаю сумніватися в мудрості свого задуму. Вона надто доросла для навчання, надто дика, аби вчитися дисципліни. Краще відпустити її назад на вулицю, якщо вона цього забажає, і знайти інший спосіб. Але я помічаю шрами на кісточках її пальців і пригадую, як близько вона була до того, щоб самотужки здолати двох дорослих чоловіків. Вонамає природний талант і не має страху, а цих двох речей навчити неможливо.

— Ти пам’ятаєш мене? — питаю я.

Дівчина ставить склянку на стіл і супить брови. На мить мені здається, що в її очах промайнуло впізнавання, але цей вогник зникає. Вона хитає головою.

— Це було давно, — кажу. — Дванадцять років тому.

Ціла вічність для такої юнки.

— Ти була ще мала.

Дівчина знизує плечима.

— Тоді зрозуміло, чому я тебе не пам’ятаю.

Вона занурює руку до кишені куртки, дістає цигарку, починає підкурювати.

— Ти забруднюєш своє тіло.

— Це моє тіло, — різко відповідає вона.

— Не зовсім, якщо ти хочеш навчатись. — Я тягнуся через стіл, вихоплюю цигарку з її вуст. — Якщо хочеш навчатися, мусиш змінити свою поведінку. Мусиш бути шаноблива.

Вона пирхає.

— Говориш як моя мати.

— Ми з твоєю матір’ю були знайомі. У Бостоні.

— Вона померла.

— Я знаю. Вона написала мені місяць тому. Сказала, що хвора і що часу має обмаль. Саме тому я тут.

Сльози, які блищать в очах дівчини, мене дивують. Вона швидко відвертається, наче соромиться проявленої слабкості. Але в цю мить вразливості, коли я бачу її очі, вона нагадує мені власну дочку, яка була ще молодша, коли її не стало. Очі мені пече від сліз, та я й не намагаюся їх приховати. Саме горе зробило мене мною.

Воно стало вогнем, у якому загартувалася моя рішучість, загострилася моя ціль.

Ця дівчина мені потрібна. І зрозуміло, що вона потребує мене.

— Я кілька тижнів витратила на те, щоб тебе розшукати, — кажу їй.

— Прийомна родина була паршива. Мені краще самій.

— Якби мати побачила тебе зараз, у неї розбилося б серце.

— Їй завжди бракувало часу для мене.

— Може, це тому, що вона працювала на двох роботах, аби тебе прогодувати? Тому, що вона не могла ні на кого покластися?

— Вона дозволяла усьому світові витирати об себе ноги. Я жодного разу не бачила, щоб вона щось відстоювала. Навіть мене.

— Вона була налякана.

— Вона була безхребетна.

Я нахиляюся до неї: ця невдячна дівка мене розлютила.

— Ти навіть не уявляєш, як страждала твоя бідолашна мати. Вона усе робила заради тебе.

Я згиджено жбурляю в неї цигаркою. Вона не виправдала моїх сподівань. Може, вона й сильна, й безстрашна, та дочірній обов’язок не зв’язує її з мертвими батьком та матір’ю, вона не знає, що таке родинна честь. Не маючи зв’язку зі своїми пращурами, ми не більше ніж самотні порошинки, що пливуть у мороці, ні до кого й ні до чого не прив’язані.

Сплачую рахунок і підводжуся.

— Сподіваюся, одного дня ти віднайдеш мудрість і зрозумієш, чим мати пожертвувала заради тебе.

— Ти йдеш?

— Я нічого не зможу тебе навчити.

— Та й навіщо це тобі взагалі? Навіщо було мене шукати?

— У моїх надіях ти була інакшою. Тією, кого можна навчити. Тією, хто допомогла б мені.

— У чому допомогла?

Я не знаю, як на це відповісти. На мить єдиним звуком поміж нами лишається бляшана мексиканська музика, що лине з колонок ресторану.

— Ти пам’ятаєш батька? — питаю я. — Пам’ятаєш, що з ним сталося?

Вона пильно дивиться на мене.

— То ось у чому справа, так? Це тому я тобі потрібна. Бо мати написала про нього.

— Твій батько був хорошим чоловіком. Він любив тебе, а ти його зганьбила. Обох своїх батьків зганьбила. — Я кладу перед нею жмуток готівки. — Це на згадку про них. Забирайся з вулиці, повертайся до школи. Принаймні там тобі не доведеться відбиватися від незнайомих чоловіків.

Я розвертаюся й виходжу з ресторану.

За мить вона вибігає за мною.

— Зажди! — кричить. — Куди ти?

— Додому, до Бостона.

— Я тебе пригадую. І, здається, знаю, чого ти хочеш.

Я зупиняюся, розвертаюся до неї.

— Ти сама мала б цього хотіти.

— Що я маю робити?

Я роздивляюся її з голови до ніг, бачу кістляві плечі, стегна, такі вузькі, що джинси заледве тримаються на них.

— Ідеться не про те, що ти мусиш робити, — відповідаю я, — а про те, ким ти мусиш бути.

Повільно підходжу до неї. До цієї миті вона не бачила причин мене боятися — та й чому б? Я ж просто жінка. Але зараз вона бачить у моїх очах щось таке, що змушує її на крок відступити.

— Боїшся? — тихо запитую я.

Вона різко піднімає голову й з дурною бравадою відповідає:

— Ні. Не боюся.

— Маєш боятися.

2

Сім років по тому

— Мене звати докторка Мора Айлс, прізвище А-Й-Л-С. Я патологоанатом, працюю в бюро судово-медичної експертизи штатуМассачусетс.

— Докторко Айлс, розкажіть, будь ласка, суду про свою освіту та досвід роботи, — попросила помічниця прокурора округу Саффолк Кармела Аґілар.

Відповідаючи на запитання, Мора не зводила очей із помічниці прокурора. Було значно легше зосередитися на спокійному обличчі Аґілар, аніж ловити люті погляди підсудного та його прихильників, яких у залі суду зібралося кількадесят.

Аґілар,схоже, не помічала, що веде справу перед вороже налаштованою аудиторією, або ж її це просто не обходило, та Мора була боляче свідома того, що більшість присутніх належала до лав правоохоронців або ж була їхніми друзями. І те, що говоритиме Мора, їм не сподобається.

Обвинувачуваним був офіцер департаменту поліції Бостона Вейн Браян Ґрафф, квадратна щелепа та широкі плечі якого уособлювали образ всеамериканського героя. Прихильність присутніх була на боці Ґраффа, а не жертви — чоловіка, який пів року тому опинився на Мориному столі після побиття. Чоловіка, якого поховали неоплаканим. Чоловіка, який за дві години до смерті зізнався у смертному гріху: він стріляв у поліцейського і вбив його.

Переповідаючи своє резюме, Мора відчувала погляди на обличчі, пекучі, мов лазерні промені.

— Я закінчила Стенфордський університет як бакалавр антропології, — мовила вона. — Отримала медичну освіту в Університеті Каліфорнії у Сан-Франциско, у цьому ж закладі пройшлап’ятирічну резидентуру з патологічної анатомії. Сертифікована як спеціалістка з патологоанатомії та клінічної патології. Після резидентури закінчила аспірантуру з судово-медичної патології у Лос-Анджелеському відділенні Університету Каліфорнії.

— Ви маєте сертифікацію міністерства охорони здоров’я в своїй галузі?

— Так, мем. І в загальній патологоанатомії, і в судовій.

— І де ви працювали до місцевого, бостонського, бюро судово-медичної експертизи?

— Протягом семи років я працювала в судово-медичній експертизі Сан-Франциско, штат Каліфорнія. Також викладала патологоанатомію в Університеті Каліфорнії. Маю медичні ліцензії обох штатів, і Каліфорнії, і Массачусетсу.

Стільки інформації від неї не вимагалося, й Аґілар насупилася, бо Мора перебила заплановані нею запитання. Вона стільки разів розповідала про це в суді, що точно знала, що саме у неї запитають, і відповідала автоматично. Де вчилася, чим саме займалася на роботі, чи достатньо кваліфікована, щоб свідчити саме в цій справі.

Покінчивши з формальностями, Аґілар нарешті перейшла до справи.

— Це ви минулого жовтня проводили аутопсію особи на ім’я Фабіан Діксон?

— Так, — відповіла Мора.

Відповідь була коротка, однак жінка відчула, як зросло напруження в залі суду.

— Розкажіть, як містер Діксон опинився в патологоанатома.

Аґілар не зводила очей із Мори, наче казала: «Не зважайте на інших. Просто дивіться на мене й розповідайте факти».

Мора випросталася й заговорила, достатньо голосно, щоб її чули всі.

— Покійного, двадцятичотирирічного чоловіка, знайшли непритомним на задньому сидінні патрульного авто департаменту поліції Бостона. Це сталося приблизно за двадцять хвилин після його арешту. Швидка привезла його до Центральної лікарні штату Массачусетс, де його визнали мертвим по прибутті до приймального відділення.

— І це вимагало огляду судмедексперта?

— Саме так. Його перевели до нашого моргу.

— Опишіть для суду, яким ви вперше побачили містера Діксона.

Мора зауважила, що помічниця прокурора назвала померлого на ім’я. Не сказала «тіло» чи «загиблого». Це був її спосіб нагадати суду, що жертва була особистістю, мала ім’я, обличчя, життя.

Мора відповіла та само.

— Містер Діксон був добре розвинутим чоловіком середнього зросту й ваги, він прибув до нашого закладу вбраний лише у бавовняні труси й шкарпетки. Інший одяг із нього зняли під час спроб реанімації у приймальному відділенні. На грудях у нього досі були наліпки для ЕКГ, а в лівій руці залишився внутрішньовенний катетер…

Вона замовкла. Тут починалася незатишна територія. Хоча Мора й не дивилася на аудиторію та підсудного, вона знала, що вони дивляться на неї.

— У якому стані було тіло? Можете описати? — натиснула Аґілар.

— На грудях, лівому боці та верхній частині живота були численні синці. Обидва ока заплющені від набряків, на губі й голові рвані рани. Бракувало двох зубів — верхніх перед­ніх різців.

— Заперечую! — підвівся захисник. — Ми не можемо знати, коли він втратив зуби. Це могло статися багато років тому.

— Один зуб ми побачили на рентгенівському знімку, — відповіла Мора. — У нього в шлунку.

— Свідкам належить утримуватися від коментарів без дозволу, — суворо відрубав суддя й подивився на захисника. — Заперечення відхилено. Міз Аґілар, продовжуйте.

Помічниця окружного прокурора кивнула, злегка усміхнувшись, і знову зосередилася на Морі.

— Отже, містер Діксон мав чимало синців, рвані рани і принаймніодиннещодавно вибитий зуб.

— Так, — підтвердила Мора. — Це можна побачити на знімках з моргу.

— Якщо суд не заперечує, ми хотіли б продемонструвати ці фотографії, — сказала Аґілар. — Мушу попередити: це неприємне видовище. Якщо хтось із присутніх не має бажання на них дивитися, пропоную залишити залу суду.

Вона замовкла й роззирнулася.

Ніхто не вийшов.

Коли з’явився перший слайд із зображенням побитого тіла Фабіана Діксона, було чути, як люди в залі гучно втягують повітря. Мора стрималася, описуючи синці Діксона, бо знала, що знімки розкажуть цю історію краще за неї. Фотографію не звинуватиш у брехні чи в тому, що вона стала на чийсь бік. Тож правда, що дивилася з цього знімка, була очевидною: Фабіана Діксона жорстоко побили, перш ніж запхати на заднє сидіння патрульного авто.

У міру того як Мора описувала побачене на аутопсії, з’яв­лялися нові слайди. Численні зламані ребра. Зуб, що опинився у шлунку. Кров у легенях після вдихання. І причина смерті: розрив селезінки, що викликав обширну черевну кровотечу.

— Яким був рід смерті містера Діксона, докторко Айлс? — запитала Аґілар.

Це було головне запитання, воно жахало Мору неминучими наслідками.

— Це було вбивство, — відповіла вона.

Називати винних — не її робота. Вона обмежилася короткою відповіддю, але не змогла втриматися і не глянути на Вейна Ґраффа. Звинувачений поліцейський сидів нерухомо, вираз обличчя, неначе вирізьбленого з граніту, неможливо було прочитати. Він більше десяти років чесно служив Бостону. Передсудом уже виступили з десяток свідків, які розповіли, що офіцер Ґрафф мужньо ставав на їхній захист. Вони казали, що він був героєм, і Мора їм вірила.

Утім, уночі 31 жовтня, коли Фабіан Діксон убив поліцейського, Вейн Ґрафф із напарником перетворилися на янголів по­мсти. Вони провели арешт, і Діксон помер, перебуваючи підїхнім наглядом. «Затриманийповодивсязбудженойагресивно,ймовірнопідвпливомфеніциклідинуабокреку», — написали вони у звіті. Описали, як шалено, з надлюдською силою, опирався Діксон. Знадобилися зусилля обох офіцерів, щоб запхати його до патрульного авто. «Контрольнадзатриманимвимагавзастосуваннясили, алевіннереагувавнабіль.Підчасборотьбистогнав, видававтвариннізвуки, намагавсязнятизсебеодяг, хочатемпературабулане більшечотирьохградусівзаЦельсієм». Вони майже занадто ідеально описали ажитований делірій — знаний медичний стан, від якого не раз помирали арештанти, перебравши кокаїну.

Однак кілька місяців по тому токсикологічний звіт показав, що в крові Діксона був лише алкоголь. У Мори не залишилося сумнівів: це було вбивство. І один із убивць сидів зараз на лаві підсудних, дивлячись на Мору.

— Більше запитань не маю, — сказала Аґілар і сіла на місце, випромінюючи впевненість в успіху справи.

Морріс Вейлі, захисник підсудного, підвівся для перехресного допиту, і Мора відчула, як напружилися її м’язи. Вейлі підходив до трибуни свідка з приязним виразом обличчя, наче мав намір просто по-дружньому потеревенити. Якби вони зустрілися на коктейльній вечірці, він міг би скласти приємне товариство —доволі привабливий чоловік у костюмі від «Брукс бразерс».

— Гадаю, ми всі вражені вашими регаліями, докторко Айлс, — мовив він, — тож я не марнуватиму часу суду, переглядаючи ваші наукові досягнення.

Мора промовчала, вона просто дивилася на його усміхнене обличчя й думала про те, з якого ж боку він вдарить.

— Не думаю, що хтось із присутніх сумнівається в тому, що ви сумлінно працювали, аби стати тією, ким ви є, — вів далі Вейлі. — Особливо якщо взяти до уваги деякі проблеми особистого характеру, які переслідували вас в останні місяці.

— Заперечую, — підкреслено втомлено зітхнула Аґілар і підвелася. — Це не стосується справи.

— Стосується, ваша честь. Це впливає на висновки свідка, — зазначив Вейлі.

— Яким чином? — запитав суддя.

— Минулий досвід може вплинути на те, як саме свідок трактує докази.

— Про який досвід ідеться?

— Якщо ви дозволите розвинути тему, усе буде зрозуміло.

Суддя пильно подивився на Вейлі.

— Наразі я дозволяю продовжити тему. Але лише наразі.

Аґілар скривилася й сіла на місце.

Вейлі знову перевів увагу на Мору.

— Докторко Айлс, чи пригадуєте ви дату огляду покійного?

Мора завагалася, заскочена різким поверненням до теми аутопсії. Утім, зауважила, що він не назвав імені жертви.

— Ви говорите про містера Діксона? — перепитала вона й побачила, як в очах адвоката блимнуло роздратування.

— Так.

— Розтин було проведено першого листопада минулого року.

— І ви саме в цей день визначили причину смерті?

— Так. Як я вже говорила, він помер від значної внутрішньої кровотечі, викликаної розривом селезінки.

— І рід його смерті ви встановили у цей же день?

Мора завагалася.

— Ні. Принаймні не остаточно…

— Чому ж?

Вона глибоко вдихнула, розуміючи, що всі дивляться лише на неї.

— Я хотіла зачекати результатів токсикологічного аналізу. Щоб перевірити, чи перебував містер Діксон під упливом кокаїну або інших хімічних речовин. Волію бути обачною.

— І це схвально. Бо ж ваше рішення може знищити кар’єри, а то й життя двох відданих офіцерів поліції.

— Мене обходять лише факти, містере Вейлі, до чого б вони не вели.

Відповідь адвокатові не сподобалося — Мора зрозуміла це з того, як смикнулася його щелепа. Уся подоба приязності розвіялася: це була битва.

— Отже, ви провели аутопсію першого листопада, — мовив він.

— Так.

— Що сталося після цього?

— Я не зовсім розумію, про що ви.

— У вас були вихідні? Ви провели наступний тиждень за іншими розтинами?

Мора пильно подивилася на нього. Тривога змією скрутилася в її шлунку. Вона не знала, до чого він хилить, але напрям їй уже не подобався.

— Я поїхала на конференцію з патологоанатомії, — відповіла вона.

— До Вайомінгу, чи не так?

— Так.

— Де вам довелося пережити травматичний досвід. На вас напав продажний офіцер поліції.

Аґілар скочила на ноги.

— Заперечую! Це не стосується справи!

— Відхиляю, — відповів суддя.

Вейлі усміхнувся. Це була вільна дорога до запитань, яких так страшилася Мора.

— То це правда, докторко Айлс? На вас напав офіцер поліції?

— Так, — прошепотіла вона.

— Боюся, я не розчув.

— Так, — повторила Мора голосніше.

— І як ви пережили цей напад?

У залі стояла мертва тиша, усі чекали на її розповідь. На розповідь, про яку вона і думати не хотіла, бо ті події досі виринали у нічних жахіттях. Вона пригадала самотній пагорб у Вайомінгу. Пригадала, як грюкнули дверцята автомобіля заступника шерифа, замикаючи її в полоні заґратованого заднього сидіння. Пригадала власну паніку, те, як калатала руками по склу, намагаючись утекти від чоловіка, який збирався її вбити.

— Докторко Айлс, то як ви врятувалися? Хто вам допоміг?

Мора глитнула.

— Юнак.

— Шістнадцятирічний Джуліан Перкінс — здається, так. Юнак, який застрелив того офіцера поліції.

— Він не мав вибору!

Вейлі схилив голову.

— Захищаєте хлопця, який убив копа?

— Продажного копа!

— А тоді ви повернулися до Бостона. І назвали смерть містера Діксона вбивством.

— Бо так воно і було.

— Або ж це був трагічний нещасний випадок? Неминучий наслідок того, що агресивного арештанта довелося заспокоювати силою?

— Ви бачили фотографії з моргу. Поліція вдалася до значно більшої сили, ніж це було необхідно.

— Як і хлопчина у Вайомінгу, Джуліан Перкінс. Він застрелив заступника шерифа. Ви вважаєте, що це було виправдано?

— Заперечую, — втрутилася Аґілар. — Це суд не над докторкою Айлс.

Вейлі викотив наступне запитання, не зводячи погляду з Мори.

— Що сталося у Вайомінгу, докторко Айлс? Чи не зійшло на вас одкровення, поки ви боролися за життя? Чи не усвідомили ви раптом, що копи — ваші вороги?

— Заперечую!

— Або ж копи завжди були ворогами? Схоже, у вас у родині панує така думка.

Бахнув молоток судді.

— Містере Вейлі, негайно підійдіть сюди.

Мора ошелешено дивилася, як обидва юристи схилилися до судді. Ще й до цього дійшло — до перемивання кісток її родини. Певно, кожен бостонський коп знав про Амальтею, її матір, яка зараз відбувала довічне ув’язнення у жіночій в’язниці у Фремінґемі. «Мені дало життя чудовисько, — подумала вона. — І тепер, дивлячись на мене, усі чудуються, чи не тече в моїх венах те ж зло». Вона побачила, як пильно дивиться на неї підсудний, офіцер Ґрафф. Їхні погляди зустрілися, і його вуста вигнулися в посмішці. «Ласкаво прошу до наслідків, — читалося в його очах. — Ось що буває, коли перетинаєш цю тонку синю лінію1».

— Суд іде на перерву, — оголосив суддя. — Засідання продовжиться о другій по обіді.

Присяжні вервечкою вийшли з зали, і Мора відкинулася на спинку стільця, не помітивши, що Аґілар стоїть поряд із нею.

— Брудна гра, — мовила вона. — Цього не мали дозволити.

— Він усе перевів на мене, — сказала Мора.

— Ну, у нього нічого більше не було, бо ті фотографії з розтину до біса переконливі. — Погляд Аґілар був важкий. — Я маю щось іще дізнатися про вас, докторко Айлс?

— Окрім того що моя мати засуджена за вбивство, а сама я розважаюся, катуючи кошенят?

— Мені не до сміху.

— Ви вже сказали — тут не мене судять.

— Ні, але вони намагатимуться перевести увагу на вас. Чи ненавидите ви копів. Чи є у вас прихований мотив. Ми можемо програти справу, якщо присяжні вирішать, що ви маєте невідповідний рівень. Тож якщо вони можуть підняти ще якусь тему — скажіть. Якщо ви змовчали ще про якісь таємниці.

Мора подумала про сором, який так ретельно охороняла. Заборонений роман, який нещодавно закінчила. Історію насильства в родині.

— Усі мають таємниці, — мовила вона. — Мої справи не стосуються.

— Сподіваюся, що це так, — відповіла Аґілар.

3

Куди не кинеш оком у китайському кварталі Бостона — всюди привиди. Вони заповнюють тихий район Тай-Тун-віллідж і сліпучу Біч-стрит, зависають над вуличкою Пін-Он, носяться темним провулком за Оксфорд-плейс. Ці вулиці повні привидів. Принаймні так вважав вуличний екскурсовод Біллі Фу. Байдуже, чи вірив він у це сам: його роботаполягала в тому, щоб переконати туристів, що цей район аж кишить примарами. Людихотіливірити у привидів —саме тому стільки людей були готові викласти 15 баксів з носа, щоби тремтіти на розі Біч та Оксфорд, слухаючи криваві оповідки Біллі. Сьогодні на вечірню екскурсію «Привиди Чайнатауна» підписалася доречна чортова дюжина, включноз двома десятирічними близнюками, яких годилося букласти спати ще години три тому. Та коли потребуєш грошей, не гребуєш ніким зі платоспроможних клієнтів, навіть нахабною пацанвою. Біллі мав ступінь магістра з театральних мистецтв і не мав жодних перспектив роботи, а цей вечір міг би принести йому солідні 195 баксівплюс чайові. Непогана сума за дві години ляпання язиком,навіть якщо для цього доводиться принижуватися, вбравшись в атласний вишитий халат і зав’язавши собі на голові штучний хвостик.

Біллі відкашлявся й здійняв руки вгору, покладаючись на навички, отримані за шість семестрів вивчення акторської майстерності, аби привабити їхню увагу.

— Надворі 1907 рік! Друге серпня, спекотний вечір п’ят­ниці.

Його низький зловісний голос злетів понад звуками дорожнього руху. Наче смерть, що знаходить у натовпі наступну жертву, Біллі вказав на той бік вулиці.

— Там, на площі, відомій як Оксфорд-плейс, б’ється серце китайського кварталу Бостона. Ходіть зі мною, і ви повернетеся в ті часи, коли ці вулиці кишіли іммігрантами. Коли літня ніч парувала запахами поту й дивних спецій. Повернетеся у ніч, коли у повітрі бриніла смерть!

Він драматично змахнув рукою, запрошуючи туристів за собою на Оксфорд-плейс. Там вони згуртувалися навколо нього й уважно слухали. Дивлячись на зацікавлені обличчя, Біллі подумав: «Саме час зачарувати їх, сплести закляття, на яке спроможний лише талановитий актор». Він розкинув руки, набираючи повітря, і рукави вишитого халата затріпотіли, немов атласні крила.

— Ма-а-а-а-а-мо! — запхинькав один з малих. — Він штовхається!

— Майкле, припини! — гарикнула на нього мати. — Припини негайно!

— Я нічого не робив!

— Ти дратуєш брата.

— А він дратує мене.

— Хлопці, хочете назад до готелю? Хочете?

«О господи, будь ласка, повертайтеся до свого готелю», — подумав Біллі. Але брати замовкли, люто зиркаючи один на одного й склавши руки на грудях, наче відмовлялися цікавитися екскурсією.

— Як я вже казав… — завів Біллі. Але це втручання зіпсувало всю сцену, і він практично чув «пуффф», із яким драматичне напруження зникло, мов повітря з розірваної кульки. Тож він продовжив, скрегочучи зубами.

— Стояла парка серпнева ніч. Просто на цій площі сиділа група азіатів — вони відпочивали після довгого робочого дня у своїх пральнях та крамницях.

Він ненавидів слово «азіати», але був змушений вичавити його з себе, аби воскресити ті часи, коли газети регулярно згадували «підступних і зловісних уродженців Сходу». Коли навіть журнал «Тайм» вважав за можливе писати про «єхидні бліді напівпосмішки на жовтих, мов телеграфні бланки, обличчях». Ті часи, коли американець китайського походження Біллі Фу не мав би перспектив, окрім важкої фізичної роботи або ж гарування у пральні чи на кухні генделика.

— Тут, на цій площі, ось-ось почнеться бій, — вів далі Біллі. — Бій між двома ворожими китайськими угрупованнями, Он Леон та Хіп Сін. Бій, що омиє кров’ю цілу площу… Хтось запалює петарду. Раптом ніч вибухає пострілами! Китайці тікають, вони нажахані! Але декому бракує швидкості, й коли замовкають кулі, п’ятеро чоловіків лежать мертві або ж при смерті. Останні жертви кривавих та горезвісних війн між тонгами2…

— Мамо, може, підемо вже?

— Цс-с. Слухай розповідь.

— Але вона нудна-а-а-а-а.

Біллі замовк, руки смикнулися в пориві схопити невдячного малого за горло. Він кинув на хлопця убивчий погляд, але той тільки знизав плечима, аніскільки не вражений.

— У такі туманні ночі, — цідив Біллі крізь стиснуті зуби, — іноді можна почути віддалений звук тих петард. Можна побачити тіні, що мчать, охоплені смертним жахом, і вічно сподіваються втекти від куль, що літали тут тоді!

Він розвернувся, махнув рукою.

— Ходіть за мною на інший бік Біч-стрит. До іншого пристанища привидів!

— Мамо. Мамо!

Біллі проігнорував малого гівнюка й повів групу через дорогу. «Усміхайся й продовжуй триндіти. Тобі потрібні чайові». Лишилося протриматися годину. Спочатку вони зайдуть на Напп-стрит, там наступна зупинка. Далі — Тайлер-стрит і гральне кубло, де в дев’яносто першому було вбито п’ятьох чоловіків. У Чайнатауні було повно місць, де когось убили.

Він повів групу по Напп-стрит. Вона була хіба трохи ширша за провулок, погано освітлена й малолюдна. Коли вони звернули від вогнів та трафіку Біч-стрит, здалося, що температура різко опустилася. Біллі здригнувся й тісніше загорнувся у свій халат. Він уже помічав таке в цій частині вулиці. Навіть теплими літніми вечорами тут завжди було зимно, наче холод давно оселився у провулку, щоб ніколи не зникнути. Його туристи, схоже, теж це помітили: він почув, як застібаються блискавки, побачив рукавиці, що до того лежали по кишенях. Усі затихли, тільки кроки відлунювали від будинків, що височіли обабіч них. Навіть пацани мовчали, наче відчули, що тут зовсім інше повітря. Що тут щось є, щось таке, що поглинає радість і сміх.

Біллі різко зупинився біля закинутої будівлі, де на дверях висів замок, а вікна першого поверху були заґратовані. Іржава пожежна драбина піднімалася до третього та четвертого поверхів, де всі вікна були ретельно забиті дошками, немовби стримуючи щось, що чаїлося всередині. Група збилася тісніше, аби трохи зігрітися. Або ж вони відчули в провулку щось інше, щось таке, що змусило їх скупчитися, наче шукаючи захисту?

— Ласкаво прошу на місце одного з найпохмуріших злочинів у Чайнатауні, — промовив Біллі. — Таблички на будівлі вже немає, але дев’ятнадцять років тому за ґратами на цих вікнах був невеличкий ресторанчик під назвою «Червоний фенікс». Це був скромний заклад, лише на вісім столиків, але він уславився тим, що тут подавали свіжі молюски. Був пізній вечір тридцятого березня, прохолодний і вологий. Схожий на цей — зазвичай галасливі вулиці китайського кварталу були на диво тихі. У «Червоному феніксі» тоді працювало лише двоє людей — офіціант Джиммі Фан та кухар, нелегальний іммігрант із Китаю на ім’я Ву Веймінь. Троє клієнтів прийшло на вечерю — останню для них, бо щось на кухні пішло дуже не так. Ми ніколи не дізнаємося, що змусило кухаря оскаженіти, перетворившись на кровожерногобезумця. Можливо, довгі й виснажливі години роботи. А може, й розбите життям на чужині серце.

Біллі помовчав, а тоді продовжив моторошним шепотом:

— А може, ним оволоділа якась чужа сила? Може, в нього вселилося зло? І саме це зло змусило його дістати зброю, увірватися до зали? Зло, яке досі живе тут, на цій темній вулиці. Ми знаємо лише, що він дістав пістолет і…

Біллі замовк.

— І що? — нетерпляче підбурив його хтось.

Але увага Біллі була прикута до даху — він міг присягнутися, що там щойно щось ворушилося. Ледь помітний рух чорного на чорному, наче крило велетенської пташки проти нічного неба. Він випростався, намагаючись роздивитися щось іще, але тепер бачив лише скелетоподібний обрис пожежної драбини, що тулилася до стіни.

— То що сталося? — запитав один із хлопчаків.

Біллі оглянув тринадцять облич, що вичікувально дивилися на нього, й спробував згадати, на чому зупинився. Але його досі тривожило те, що промайнуло на тлі неба. Йому відчайдушно захотілося негайно забратися з темного провулку, втекти подалі від цієї будівлі. Так сильно хотілося, що всі крихти волі пішли на те, щоб не побігти назад, до Біч-стрит. До світла. Він набрав повітря й вибовкнув:

— Кухар їх застрелив. Усіх застрелив. А тоді вкоротив собі віку.

Із цими словами Біллі розвернувся й швидко махнув їм рукою, ведучи подалі від цього клятого будинку з його привидами та відлунням жахів. До Гаррісон-авеню залишався один квартал, вулиця заманювала світлом та гуркотом автівок. Місце для живих, не для мертвих. Біллі йшов так поспішно, що його туристи відстали, але він не міг позбутися відчуття загрози, що стискалася навколо нього все міцніше. Відчуття, що хтось стежить за ними. Стежить заним.

Його змусив озирнутися голосний жіночий вереск. Серце калатало. Тоді група раптом голосно розреготалася, й один із чоловіків сказав:

— Слухай, класний реквізит! На всіх екскурсіях такі маєш?

— Що? — не зрозумів Біллі.

— Ми мало не обгидилися з переляку! До біса реалістична штука.

— Не розумію, про що ви.

Чоловік вказав на те, що вважав частиною шоу.

— Малий, покажи йому, що ти знайшов.

— Отам, біля смітників, знайшов, — сказав один з хлопчаків, піднімаючи знахідку. — Фу-у, надотиктеж як справж­нє. Гидота!

Біллі зробив кілька кроків до них і раптом зрозумів, що неможе поворухнутися, не може сказати ані слова. Він завмер, витріщаючись на те, що тримав малий. Дивився на чорнильні краплі, що забризкали куртку хлопчиська, хоч він того, схоже, й не помітив.

Першою закричала мати хлопчика. Тоді заверещали, відступаючи, інші. Спантеличений малий тримав свою знахідку, а кров усе крапала йому на рукав.

4

— Я лише минулої суботи тут вечеряв, — сказав детектив Баррі Фрост, коли вони рушили до Чайнатауна. — Водив Ліз на балет, до театру Вóна. Вона любить балет, але я його просто не доганяю. Заснув серед вистави. А потім ми пішли до ресторану «Океанське місто».

Була друга година ночі — надто пізно для такої балакучості, але детектив Ріццолі не заважала напарникові теревенити про своє останнє побачення, зосередившись на кермуванні. Для втомлених очей усі ліхтарі були занадто яскравими, усі зустрічні фари атакували сітківку. Годину тому вона спала в затишному коконі поруч із чоловіком, а тепер намагалася прокинутися серед дорожнього руху, який незбагненним чином ледь повз у годину, коли всі притомні громадяни мали б спати вдома.

— Ти там бувала? — запитав Фрост.

— Що?

— У ресторані «Океанське місто». Ліз замовляла чудових молюсків із часником та соусом з чорних бобів. Згадую, і аж їсти хочеться. Із задоволенням навідаюся туди ще.

— Що за Ліз? — запитала Джейн.

— Я минулого тижня про неї розповідав. Ми познайомилися в оздоровчому центрі.

— Я думала, ти зустрічаєшся з якоюсь там Маффі.

— Меґґі. — Фрост знизав плечима. — Не склалося.

— Як і з тією, що була до неї. Як там її звали?

— Слухай, я намагаюся зрозуміти, чого хочу від жінки, ясно? Я надто давно залишив шлюбний ринок. Чорт, навіть і не думав, що навколо стільки незаміжніх дівчат.

— Жінок.

Він зітхнув.

— Так, так. Еліс намагалася вдовбати це мені в голову. Тепер треба казати жінки.

Джейн вдарила по гальмах перед світлофором і зиркнула на напарника.

— Ви з Еліс зараз часто спілкуєтеся?

— Про що нам розмовляти?

— Може, про десять років у шлюбі?

Фрост розвернувся до вікна, за яким не було нічого цікавого.

— Нема чого більше сказати. Вона живе далі.

«А Фрост — ні», — подумала Джейн. Вісім місяців тому Еліс, його дружина, виїхала з їхнього дому. Відтоді Ріццолі була в курсі хроніки активних, але безрадісних пригод напарника з жінками. Була пишногруда білявка, яка одразу сказала йому, що не носить білизни. Лячно спортивна бібліотекарка із зачитаним примірником «Камасутри». Рожевощока квакерка, яка його перепивала. Фрост розповідав усі ці історії із зачудуванням і ніяковістю, та в його очах Джейн здебільшого бачила сум. Він у всьому був бажаною здобиччю — стрункий, спортивний, по-м’якому привабливий, тож із побаченнями все мало б складатися значно краще.

«Але він досі сумує за Еліс».

Вони звернули на Біч-стрит, в’їхали у саме серце китайського кварталу, й Ріццолі мало не засліпило блимання вогнів патрульної автівки. Вона зупинилася поруч, і вони з напарником вийшли у вологу весняну ніч, прохолода якої пробирала до кісток. Попри глуху годину, на тротуарі зібралися роззяви, і Джейн чула, як вони перешіптуються китайською й англійською, безсумнівно, обмінюючись універсальним запитанням: «Хтось знає, що тут сталося?»

Вони з Фростом пройшли далі по Напп-стрит і пірнули під поліційну стрічку, туди, де стояв патрульний.

— Детективи Ріццолі та Фрост, відділ розслідування вбивств, — відрекомендувалася Джейн.

— Вам туди, — коротко відповів коп і показав на провулок біля смітника, де стояв його колега.

Підходячи до нього, Джейн зрозуміла, що коп охороняє не смітник, а щось, що лежить на землі. Вона різко зупинилася, дивлячись на відрубану праву руку.

— Ого, — видихнув Фрост.

Коп розреготався.

— От і я сказав так само.

— Хто її знайшов?

— Екскурсійна група «Привиди Чайнатауна». Малий підібрав її, бо думав, що то реквізит. Вона була свіжа, ще кров крапала. Щойно він зрозумів, що рука справжня, впустив її точно на те місце, де вона й лежить. Гадаю,такоговони від екскурсії не чекали.

— Де тепер ці туристи?

— Вони всі перелякалися. Відпросилися до своїх готелів, але імена та контактну інформацію я записав. Екскурсію вів місцевий хлопчина, каже, що готовий говорити з вами, коли захочете. Ніхто нічого, крім руки, не бачив. Вони набрали дев’ять-один-один, диспетчер спочатку подумав, що це якийсь розіграш. Ми не одразу приїхали, бо затрималися з хуліганами у Чарльзтауні.

Джейн присіла, посвітила на руку ліхтариком. Край був на диво рівний, вкритий шкоринкою засохлої крові. Рука здавалася жіночою — бліді тонкі пальці, бентежно елегантний манікюр. Ані каблучок, ані годинника.

— Вона так і лежала на землі?

— Так. На таке свіже м’ясо швидко збігаються пацюки.

— Не бачу, щоб її хтось гриз. Отже, лежить недавно.

— Я там іще дещо побачив.

Коп увімкнув ліхтарик, промінь висвітлив блякло-сіру річ на відстані кількох ярдів.

Фрост підійшов, щоб роздивитися.

— «Геклер і Кох». Дорогий, — мовив він і глянув на Джейн. — Із глушником.

— Хтось із туристів чіпав пістолет? — запитала вона.

— Його ніхто не торкався, — відповів коп. — Вони його не бачили.

— Отже, маємо автоматичний пістолет із глушником і свіжовідрубану праву руку, — підбила підсумки Джейн. — Із ким побитися об заклад, що вони пов’язані?

— Прекрасна річ, — озвався Фрост, досі милуючись зброєю. — Не можу уявити, щоб хтось його просто так викинув.

Джейн підвелася, подивилася на смітник.

— Решту тіла там не шукали?

— Ні, мем. Я вирішив, що руки більше ніж достатньо, щоб викликати одразу вас. Не хотів нічого порушити на місці злочину до вашого прибуття.

Ріццолі дістала з кишені пару латексних рукавичок. Поки надягала їх, завважила, як почало гупати серце в передчутті знахідки. Разом із Фростом вони підняли зі смітника кришку, і в обличчя їм вдарив сморід зіпсованих морепродуктів. Долаючи нудоту, Джейн опустила погляд на розчавлені картонні коробки та великий чорний сміттєвий пакет. Вони з Фростом перезирнулися.

— Зробиш нам честь? — запитав Баррі.

Ріццолі потяглася, смикнула за пакет і одразу ж зрозуміла, що тіла там немає: мішкові бракувало ваги. Кривлячись від смороду, вона розв’язала його й зазирнула всередину: самі рештки креветок та крабові панцирі.

Напарники зробили крок назад, кришка смітника опустилася з гучним брязкотом.

— Удома нікого нема? — запитав коп.

— Тут нема. — Джейн зиркнула на відрубану руку. — То де ж вона вся?

— Можливо, хтось розкидає її частинами по місту.

Коп засміявся.

— А може, один із цих китайських ресторанів приготував з неї нічогеньке рагу.

Джейн глянула на Фроста.

— Добре, що ви замовляли молюсків.

— Ми вже обійшли район, — сказав патрульний. — Нічого не знайшли.

— Я думаю, ми однаково зробимо ще один обхід.

Вони з Фростом повільно рушили по Напп-стрит, розбиваючи тіні вогнями ліхтариків. Бачили уламки розбитих пляшок, папірці, сигаретні недопалки. Жодних частин тіла. Вікна будинків, що височіли обабіч, були темні, але Ріццолі питала себе, чи не дивилися на них очі з цих неосвітлених кімнат, чи не стежив хтось за кожним їхнім кроком цим тихим провулком. Удень доведеться знову все перевірити, але пропустити щось нагальне не хотілося. Тож напарники поволі просувалися далі вуличкою до наступної поліційної стрічки, що перекривала вхід із Гаррісон-авеню. Тут уже були тротуари, ліхтарі, дорожній рух. Однак Джейн із Фростом продовжували ретельний огляд кварталу, від Гаррісон-авеню до Біч-стрит, не піднімаючи поглядів від землі. Коли завершили коло, повернувшись до смітника, уже приїхали криміналісти.

— Схоже, ви теж не знайшли решти тіла, — сказав їм коп.

Джейн спостерігала, як запаковують зброю та відрубану руку, і питала себе, навіщо вбивці викидати кінцівку в такому відкритому місці, де хтось точно її помітить. Він працював поспіхом? Чи її мали знайти як своєрідне повідомлення? Тоді Джейн підняла погляд до пожежної драбини, що звивалася вздовж чотириповерхового будинку, який виходив у провулок.

— Треба перевірити дах, — мовила вона.