Ілюзія ebook

Головна героїня роману працює секретарем у туристичній фірмі й живе дуже одноманітно. Але якось вона знайомиться з Ізею. Він упевнений, що існує деяка могутня організація, котра зомбує всіх людей на Землі. Й, у першу чергу, вона використовує для цього різноманітні канали інформації: рекламу, телебачення, Інтернет, газети, журнали і навіть фільтри для води.

Хоча героїня й не вірить у переконання Ізі, вони стають друзями й проводять довгі вечори за розмовами у нього вдома. Але тут Ізя гине за дивних обставин…

All rights reserved. No part of this publication may be reproduced, translated, stored in a retrieval system, or transmitted in any form or by any means (electronic, mechanical, photocopying or otherwise) without the prior consent in written of Calvaria Publishing House.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або ін­шим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Кальварія».

ISBN 978-966-663-276-3

© «Кальварія», 2008

Тетяна Винокурова-Садиченко

Ілюзія 

Сидимо у Ізі вдома. У нього спокійно, затишно. У нього купа дисків, пилюка на поличках і мереживо павутиння попід стелею. У нього немає телевізора, радіо та Інтернету. Жодних засобів зв’язку з навколишнім світом, окрім невеличкого брудного віконця. Мені здається, що він навмисне ніколи не миє цього віконця, — так йому легше відгородитися від світу, який, на думку Ізі, намагається пролізти у його мозок.

Ізя палить цигарки без фільтра. Він не визнає фільтрів. «Хто знає, що вони можуть напхати у той фільтр?», — питає він, виділяючи слово «вони». Ці загадкові вони — найзапекліші вороги мого дорогого друга.

Щоразу, як я відвідую його барліг, він сканує мене якоюсь штукою, схожою на ті, якими вимірюють радіа­цію. Може, й справді шукає на мені залишки якогось випромінювання… Потім питає кодове слово — перевіряє, чи не зомбована я. І лише тоді дозволяє пройти.

Ізя дуже боїться, аби вони мене не завербували. Він у них так щиро вірить, що іноді ця віра, мов зараза, перекидається й на мене.

Давно вже хотіла припинити ці відвідини, аби й собі з глузду не з’їхати, постійно думала: «Сьогодні зайду — і все…», — щодня, заходячи до нього, так думала.

Ізя їсть яблуко. Він схожий на щура. Товстого брудного сірого щура зі скаженими очицями й довгими жовтими іклами у пащі. Цікаво, що думають про нього люди, коли бачать на вулиці? Мабуть, люди також помічають, що він схожий на щура. Якщо хтось помічає його взагалі, то помічає, що він схожий на щура.

Я теж помітила саме це, коли ми познайомилися.

Я їхала додому в маршрутці. Сиділа біля вікна й роздивлялася знайомі пейзажі. Згадувала, чи не забула щось на роботі, — у мене давно такий пунктик, мені постійно здається, що я щось забула. Може, колись і справді забула якусь фігню, яку досі не можу пригадати, тому й муляє…

— Ви ж не рахуєте дерев? — спитав мій сусіда.

Я швидко глянула на нього, трохи відсунулася. Він був схожий на пацюка — бридкого, гладкого, неголеного пацюка.

— Ні, — відповіла я й відвернулася.

— Правильно, — зрадів пацюк, — ніколи не рахуйте дерев! Чи машин… чи будь-чого… Кажуть, що це — ознака психічної хвороби, та хіба то — головне? Головне, що це може ввести вас у транс. Ви й так у трансі зараз. Подорож у транспорті вводить вашу свідомість у стан легкого трансу. А як почнете рахувати — уявляєте, в який транс зможете увійти?

— Я нічого не рахую, — відказала я, не обертаючись до нього.

Господи, подумала я, ну чому я мешкаю у цьому кля­тому районі? Чому тут постійно вільно тиняються усілякі придурки, шизики, маніяки, й ніхто не контролює їхню діяльність і вплив на нормальне життя нормальних людей?

— Стан трансу небезпечний тим, що у цьому стані вам дуже легко щось навіяти…

— Дякую за лекцію, — я нарешті обернулася й звелася, аби пройти до виходу, — ви не будете виходити?

— А чому зараз? — він навіть не зробив спроби про­пустити мене.

— Бо я тут живу, — збрехала я. Мені треба було проїхати ще декілька зупинок, але їхати поруч із цим ненормальним було не надто комфортно.

— Ні, — не погодився пацюк, — ви живете за три зупин­ки звідси. Я частенько вас помічаю. Я знаю всіх, із ким їжджу у цій маршрутці. І знаєте чому? Бо всі дивляться у вікно, а я — на людей. У вікно дивитися небезпечно…

— Ага, — кивнула я й протиснулася повз нього до виходу (він навіть не посунувся), — бо можна увійти у транс. До побачення.

— Я серйозно! — гукнув він наздогін.

Ще б пак, подумала я, виходячи. Ви, шизики, завжди серйозні…

Ізя жере яблуко. Він зосереджений на цьому. Зосеред­жено вдивляються у нещасний плід маленькі чорні очиці, зосереджено працюють жовті щурячі ікла… Раніше це видовище викликало у мене огиду, ледь не відразу. Те­пер — звикла. Ізя знає це. Він частенько говорить: люди звикають до всього, як таргани або пацюки. Це смішно: людина, схожа на пацюка, вважає схожими на пацюків інших людей.

— Як на роботі? — питає він. — Нічого дивного не помітила?

Мабуть, Ізя вважає мене своїм агентом у боротьбі з ними. А я не можу бути ним, бо як можна бути агентом у боротьбі з тим, у кого не віриш? Я — єдина істота, що пов’язує мого Ізю із реальним життям.

— Нічого, — відповідаю я. — Як завжди. Люди як люди. Робота як робота. Шеф як шеф. Ніхто не вербує, ніхто не пхає до мого мозку ніяких чіпів.

— Ти просто погано спостерігаєш, — виносить вердикт Ізя.

— Добре, — усміхаюся я, — завтра буду дивитись ­уважніше.

Я не знаю, що саме шукає Ізя, але я не проти допомогти йому. Він подобається мені. За його щурячою зовнішністю ховається хороша, трохи чимось налякана людина, яка вигадала свій власний сенс життя, свою ціль і своїх ворогів. Припускаю, колись він працював із тим, чого панічно боїться зараз, бо знає чимало про техніки гіпнозу, навіювання, НЛП і навіть проведення спіритичних сеансів. Певно, колись він був непоганим спеціалістом, а зараз — трохи поїхав дах. З ким не буває?

Ще я вдячна йому за те, що допоміг мені зіскочити з телебачення. От чим я точно була зомбована! Коли згадую про це, починаю вірити й у те, що мій Ізя може мати рацію і в іншому…

Мене дивує те, що в його хаті завжди приємно пахне. Це викликає дисонанс. Смітник не може приємно пахнути. Щуряче лігво має бути сповненим відповідними арома­тами. Тим паче, коли щур постійно палить цигарки без фільтра…

— Ізю, — кажу я, — мені сьогодні наснилося, що я невиліковно хвора…

— Усі ми хворі, — він догризає те, що лишилося від яблука, він завжди їсть яблука цілком, утилізує, — усі ми хворі невиліковно, від життя помирають.

Він сміється. Сміх у нього на диво приємний. Світлий, щирий, заразний. Хочеться сміятися разом із ним. При­наймні, посміхнутися. Його сміх дисонує з ним так само, як пахощі в його хаті з її виглядом. Цей сміх пови­нен належати героєві, блискучому акторові, принцові на бі­лому мерседесі, але аж ніяк не цьому гладкому переляка­ному пацюкові.

Може, він украв цей сміх? А чому б і ні? Він розповідав, що після деяких гіпнотичних сеансів люди вистрибували з вікон. У відповідь на кодове слово люди віддавали життя… Чому б комусь не віддати й свій сміх?

— Кажуть, якщо померти уві сні, помреш і в реальному житті, — згадую я.

— Хто це каже? — хитро всміхається Ізя. — Режисер «Жаху на вулиці В’язів»?

— Та ні, — відповідаю я, кидаючи погляд на його диски, — мама, здається, казала…

У Ізі є диск із першим «Жахом…», найулюбленішим. З дитинства обожнювала цей фільм. Та й не тільки я. Моя молод­ша сестра під нього дуже швидко засинає — це її колискова…

Ніколи не розуміла, навіщо Ізі диски з фільмами. Мабуть, вони з його попереднього життя — того, у якому він був відомим експертом із впливу на свідомість. Певно, вони — єдине, що він залишив собі з того життя. Єдине, чого не він так і не зміг позбутися.

— То передай своїй мамі, що це — брехня, — каже Ізя, — і не входь у транс. Ти допіру щось згадувала, ти ж пам’ятаєш, цього робити не можна. Це — легкий транс.

За його словами, у легкому трансі кожна людина перебуває принаймні декілька разів на день. Коли згадує щось, коли виконує монотонну роботу, коли дивиться у вікно, їдучи у транспорті, коли дослухається до свого дихання…

І саме у цьому трансі людину гіпнотизують. Вони гіпнотизують.

— Звідкіля ти знаєш, що це брехня? — питаю я. Об­ражаюся, що маму звинувачують у брехні.

— Сам помирав, — підморгує мені.

— І як воно? — питаю я.

Я, здається, жодного разу не помирала уві сні.

— Дивно… Легко… Летиш над своїм тілом, над землею, над родичами… і шкода їх, а повертатися — зась!

— У тебе є родичі? — дивуюся я.

— Були, — відповідає Ізя.

Мені здається, що десь глибоко (а може, й не глибоко) підсвідомо він не проти померти. Він не любить цього світу. Він боїться його, ховається від нього…

Вигадана ціль виявилася надто недосяжною, а вигадані вороги — надто серйозними. Якось Ізя сказав, що не може дочекатися ядерної війни.

— Чому? — здивувалася тоді я. — Ми ж загинемо!

— Подивися на Чорнобиль, — відказав він, — там немає людей. Там усе квітне. Там листя на деревах зелене. Зелене! А не сіре, як у нас…

— Коли це ти подався в екологи? — посміхнулась я.

Він не відповів. Він не слухав. Він провадив далі.

— Втім, не треба буде й війни. Ми й без неї помремо. Вимремо. Потонемо в інформаційних потоках. Ми вже тонемо. Ми перенасичені…

— Треба просто у них розібратися, — знизала плечима я, — у потоках. Розставити пріоритети.

— Ну вперед, — невесело всміхнувся він, — розставляй. А я подивлюся…

Я спробувала. І я зрозуміла, що не знаю, яка інформація з навколишнього середовища цікавить мене. Мене нічого не цікавить, із жахом подумала я, геть нічого!

— Мені не потрібна жодна інформація, — повідомила я.

— А знаєш чому? Ти вже увібрала в себе її максимальну кількість. Не лізе далі, розумієш? І це не лише з тобою, це — з усіма. І скоро ми вибухнемо. Всі.

— Інформаційний апокаліпсис, — посміхнулася я.

— Типу того, — посміхнувся Ізя.

Дерева справді сірі.

Сиджу на канапі, розглядаю попіл неба крізь шибку. Думаю про те, що дерева справді сірі. Мертвий телевізор стоїть навпроти мене. Він мертвий вже декілька тижнів. Я вбила його. Просто вимкнула з мережі — і вампір помер. Чи оживе, якщо ввімкну? Чи почне мерехтіти кольорами, словами, очима, усмішками? Геть непотрібними, зайвими. Чи затягне знову? Тримаю у руці пульт. Тримаю пальця на червоній кнопочці. Червоній… Ніби для запуску ракет. Ядерних.

Чому я слухаю маячню свого щуроподібного товариша? Можливо, тому що теж не люблю цього світу? Тому що теж інколи думаю про його знищення. Натиснути на червону кнопку — і полетять ракети, і закричать люди, і загуде земля… Натиснути червону кнопку… Лише одну кнопку… Лише раз натиснути…

Я натискаю. Обличчя, сміх, голоси. Я вдивляюся. Прислухаюся. Комедійний серіал. Сміх за кадром. Хтось падає. Сміх. Підводиться. Сміх. Мені теж стає смішно. Смішний хлопець. Де у ньому може ховатися небезпека? У якій рисі його смішно-серйозного обличчя?

Треба відірвати погляд. Просто відірвати погляд. Лише відірвати погляд… Відірвати… Обидві руки… Я дивлюся на обидві свої руки… На них треба зосередитися… Яка з них підійметься раніше?.. Погляд… Яка з них випередить мій погляд?.. Погляд…

… Я дивлюся на попіл неба.

Я щойно двічі входила у транс.

Я примусила себе увімкнути й вимкнути вампіряку. Увімкнути — несвідомо. Вимкнути — свідомо. Ізя пишався би мною.

Починається осінь. Сіра і зовсім не така гарна, як її малює моя сестра, — та сама, що засинає під «Жах на вулиці В’язів». Вона все бачить яскравіше, ніж воно є. Вона не хоче бачити сірість. Що сказав би на це Ізя? Ізя сказав би, що перший-ліпший гіпнолог скористається цим, щойно роздивиться її малюнки. Ізі постійно здається, що його всі хочуть загіпнотизувати.

Я кажу йому: ти надто велику вагу надаєш своїй персоні. Ти вважаєш себе надто крутим. Кому ти потрібен?

Я думаю: кому ти потрібен, переляканий ти пацюче? Усі спецслужби світу, усі інопланетяни, усі вони тільки і мріють про те, аби завербувати, загіпнотизувати, затягти тебе у свої тенета? Навіщо? Хто ти такий?

Хто ти такий?

До речі — а хто він такий?

Я досі не знаю цього. Ким він був до того, як пере­творитися на пацюка, що сховався у своїй нірці? Ким є зараз? Де знаходить гроші на свої цигарки без фільтра, на маршрутки? Куди на цих маршрутках їздить? Як його звуть? Так. Я не знаю, як його звуть насправді. Під час знайомства він чесно попередив, що Ізя — це його несправжнє ім’я.

Ми зустрілися на зупинці біля мого будинку. За два дні після нашої першої зустрічі у маршрутці. Я одразу впізнала його. І, звісно ж, зробила вигляд, що не впізнаю.

— Привіт! — вигукнув він і помахав рукою.

Я відмахнулася у відповідь. Може, відчепиться?

Не відчепився. Підійшов.

— От бачите, — сказав він, — ви мешкаєте саме тут.

Він, пацюк, був задоволений собою, широко посміхався.

— Так, — я була вимушена погодитися, — я мешкаю тут.

— Я теж, — зрадів він, — давайте знайомитися!

— А давайте не будемо, — спробувала відмовитись я, але було запізно — він уже тягнув мені свою щурячу лапку.

— Ізя, — відрекомендувався він, — це, звісно, не справ­жнє ім’я…

— Чому? — здивувалася я.

— Що чому?

— Чому «звісно, не справжнє ім’я»? Ви шпигун?

— Майже, — відповів він.

— Чому майже?

Він підсунувся до мене й швидко прошепотів:

— Шпигую не я. Шпигують за мною.

— А! — зрозуміла я. — Контррозвідка!

— Ні, — він помотав головою, — не контррозвідка. Вони!

— Інопланетяни? — здогадалася я.

— Ні. Вони!

— Хто такі вони?

Він замислився, тоді відмахнувся, відповів:

— Ви, головне, дорогою нічого не рахуйте! — і почалапав геть.

— Гей! — гукнула я.

Він обернувся.

— А звідкіля ви знаєте, що я не з них? — спитала я.

— Бо ви вмієте входити у транс! — відповів він і пішов.

А увечері вже чекав на мене на тій самій зупинці.

— Я хочу вам дещо розповісти, — прошепотів мені на вухо, підхоплюючи під лікоть, — дещо дуже важливе! Про них!

Так ми познайомилися: я і шизик, який назвав себе Ізею. Втім, пізніше я зрозуміла: він не шизик. Він – параноїк.

Ізя надто збуджений, навіть як на себе. Його очі хвороб­ливо палають, він знову знайшов істину. Вкотре знайшов істину. Чергову істину…

— Це павутиння! — виголошує він. — Це павук! Ними керує павук! Вони плетуть, плетуть, плетуть, павутиння зростає, зростає, дивись — воно за вікном, воно вже оплело всіх, весь світ у павутинні…

— Ізю, — кажу я, десь глибоко всередині усвідомлюючи, що він усе одно не почує, — павутиння не за вікном, воно у тебе на вікні.

— Воно скрізь, воно спіймало нас, і ми не можемо рухатися, ми робимо лише ті рухи, на які воно нас спо­нукає… вони нас спонукають… павутиння тут! — він стукає кулаком по голові. Гучно. Мабуть, боляче. Та зараз він не відчуває болю, він у стані афекту.

— Воно вже тут!!! — кричить він.

Я підіймаюся, йду за яблуком. Ізя полюбляє яблука, тому ними можна його затикати.