Серія Unlimited. Жарт. Із життя психів ebook

Все дуже просто. Дівчина чекає на янгола. Янгол шукає дівчинку. Вона не знає, що їй потрібен янгол, вона носить у кишені зламане люстерко, товаришує із своїм другим «я», виховує гремліна та вчить теорію відносності. Все дуже складно: янгол не може вийти з психіатричної лікарні, бо його крила зламані. Все дуже заплутано: психіатричною лікарнею подорожують привиди, а лікар і сам не відмовився б навідати психіатра.

All rights reserved. No part of this publication may be reproduced, translated, stored in a retrieval system, or transmitted in any form or by any means (electronic, mechanical, photocopying or otherwise) without the prior consent in written of Calvaria Publishing House.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або переказувати у будьякій формі та будьяким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Кальварія».

ISBN 966-663-192-X

ISBN 966-663-191-1 (Серія «Unlimited»)

© Тетяна Винокурова-Садиченко, текст, 2006

© «Кальварія», 2006

Тетяна Винокурова-Садиченко

Жарт. Із життя психів

… література як упорядкована маячня,

а що таке життя, як не впорядкована маячня…

Я дивлюсь у своє маленьке розколоте дзеркальце. Мені трохи журно самій. Коханий десь забарився, а більше в мене нікого немає. Вони, всі інші, мені не дуже потрібні. Я — особистість самодостатня. Та часом від цієї самодостатності така туга огортає. От і спілкуюся з дзеркалом. Чуєш, дзеркальце, виявляється, самодостатність — перший крок до шизофренії. Моє відображення у дзеркалі трохи імлисте й розмите. Ніби я — це не я. Хоча що таке я? На це запитання існують відповіді, — забагато відповідей, з якими я ще не визначилася. Шкода ж обирати одну відповідь, гублячи всі інші. Тому поки що я — це дуже багато всього. У дзеркальці щось поворухнулося, певне, моє відображення. Тут мій порух точний, стрімкий, там — ледь помітний, розмазаний. Я завжди рухаюся надто вже стрімко й точно, намагаюся приховати свою невпевненість. Моє дзеркальце замурзане, тому не таке, як інші. Протерти? Та навряд. Це ви, панове, протирайте дзеркала, щоб день при дні розглядати свої пики й радіти білозубим посмішкам. Моє дзеркало — це моя чорна діра у вічність, прихована, замазана тиньком, заклеєна скотчем і павутинням. Коли мені сумно, я з нею розмовляю. Мої думки летять у діру, щоб розчинитися і залишитися там назавжди. Щоправда, мої діалоги з дзеркалом більше скидаються на монологи, та тільки не для мене. У своїх відповідях я відчуваю розуміння та мовчазні запитання. Взагалі, брудна поверхня дзеркала точніше відображає життя. У ній видно людські душі, яких не існує. Там, напевне, і бог є, — той, якого нема.

Я веду розмову зі своїм відображенням з приводу чергового філософського питання. Вчора, наприклад, мене цікавило, чому людина не може дістати язиком свого ліктя. Намагалася зробити це дуже довго. У результаті заболіла шия. Потім я вирішила, що ця справа просто була еволюційно непотрібна. Ну, навіщо нормальній людині (чи навіть нормальній мавпі) облизувати свій лікоть? Вважаєте, питання дурне? Авжеж, є трохи. Проте що мені ще робити? Якщо на всі розумні запитання відповіді вже існують, починаєш повертатися до дурних. Сьогодні мене цікавить загадка Джоконди. Ні, не її усмішки, а чому вона така популярна. Загадку усмішки я вже розгадала: за щільно стиснутими губами вона гидко щирить зуби. Гадає, ніби це смішно. Хоча ні, чесно сказати, вона вже нічого не думає, вона давно вже померла. А ми, дурники, знай собі гадаємо, про що ж вона думає, намагаємося загадки, ребуси вирішувати. А ребусів якраз і немає. Самі вигадуємо — самі й вирішуємо. Правда ж? Правда. Які ж ми гарні, які розумні, які геніальні (не побоїмося цього слова). Самоствердження? Воно. А, може, й просто нудьга. Ми всі любимо портрет Мони Лізи, тому що він цікавий. Незвичайний. Незвичний. Він вносить дисонанс у постійну повсякденну нудьгу. Так само, як і наші загадки. Посміхаєшся, Джокондо? А, може, й справді вона живе? Може, портрети, як і боги, живуть доти, доки їх пам’ятають і доки вони комусь потрібні? Я показую відображенню язика. Воно відповідає тим же. Молодець. Я впевнена, що коли відвертаюся, відображення починає корчити мені різні гримаси. Так просто теж цікавіше жити. Цікаво, чи корчитиме дзеркало гримаси в порожнечу, якщо обернути його в інший бік?

Може, й так. Воно ж, мабуть, геній, як і я.

Інка мила посуд і мізкувала над черговим питанням світової ваги. Вона полюбляла мити посуд. Коли зайнято руки, то ніщо не відволікає мозок, та й саму Інку ніхто не відволікає, бачачи, що дитина щось робить у хаті, золота просто дитина. Зараз Інка намагалась уявити нескінченність якось інакше, ніж у вигляді замкненого кола або лежачої вісімки. Нескінченність незамкнену, розгорнуту у просторі… У якому просторі, якщо це нескінченність? У певному просторі. Інка зморщила веснянкуватого носика. Вона дуже не любила «припустимо», «уявімо», «певний». Та як без цього? Отже, припустімо, нескінченність, розгорнута у певному просторі…

— Інко! — гукнула з ванної мама. — Запізнишся до школи!

Інка позіхнула. «Невдача спіткала українських спортсменів». Її знову перебили, не дали додумати. Цікаво, а як це мама у ванній дізнається, що Інка запізнюється? Не бере ж вона туди годинника. Проте якось дізнається, коли запізнюється Інка, коли — Ерастович.

Цей огидний Ерастович сидів зараз у кімнаті та вмочав свої вуса у каву. Інка сіла на дивані та взялася до вельми важливої справи — запихання досить великого конспекта в досить маленьку сумочку. Часом Ерастович кидав на неї трохи зверхні погляди: контролював, як дитина збирається до школи. Ерастович узагалі полюбляв контролювати, — нічого не робити й контролювати.

— Куди розширюється Всесвіт, якщо він нескінченний? — спитала його Інка. Хай краще головою працює, ніж контролює. Звичайно, якщо він таке вміє. Він замислено вмочив свої вуса у каву ще раз. Треба сказати, чашку він тримав геть наче йолоп. Трохи відставляючи мізинця вбік. І дідусь у нього, мабуть, був йолоп. Яка ж нормальна людина назве свого сина Ерастом?

— У десятому вже вчать астрономію? — здивувався він.

— Ні… я сама вчу... — відповіла Інка крізь сопіння. Сопіла, бо конспект не вміщався, навіть якщо скласти його удвічі. Тому зараз складала вчетверо.

— Та ти що? — він підняв куці брови. — Жінка-астроном? Оригінально!

Мама вийшла з ванної — на голові в неї був пов’язаний рушник, — ніжно поглянула на Інку. І це мине, промовляв її розуміючий погляд. Конспект нарешті піддався.

— Підеш батьковими слідами? — поцікавився Ерастович.

Інка насупилася. Вона не любила, коли отакі чіпають її тата. Тато був гарний, м’який і бородатий, це все, що вона пам’ятала про нього. Вона різко зашморгнула блискавку на сумці. Ура, вийшло! Варто було тільки розсердитися на Ерастовича.

— Коли повернешся? — спитала її мама.

— Сьогодні, — якось невпевнено відповіла Інка. Ніби хотіла додати: припустимо. Коли вивчаєш Всесвіт, ні в чому немає певності. Інка грюкнула за собою дверима.

Днина була м’якою й теплою. Схожою на її татуся. Звично задерши веснянкуватого носа і міркуючи про будову світу, Інка попрямувала до тролейбусної зупинки. Хто сказав, що світ неможливо пізнати? Яка ж тоді мета може бути в людини? Інка обов’язково у всьому розбереться. Та вона вже розбирається. Вона вже міркує над такими речами, про які навіть не підозрюють усілякі там ерастовичі вкупі з їхніми дідусями-йолопами. Сіра маса. Тварини. Не живуть, а існують. Щоби жити, людині потрібен зміст. А який зміст у таких? Пожерти, поспати, отримати зарплатню, подивитися телевізора, полапати її матусю… Сірі, порожні особистості, позбавлені будь-якої індивідуальності…

— Ой, вибачте!

— Куди преш, дурепо?!

Не звертаючи уваги на образу, Інка попрямувала далі. От і знову врізалася в когось дорогою. Це щоб менше задирала свого веснянкуватого носа. Мислить вона! Міркує вона! Простих речей навколо не помічає, а над будовою Всесвіту міркує!

До школи Інка, звичайно ж, не дійшла. Вона туди не дуже й збиралася. Величезний конспект був конспектом з теорії відносності Айнштайна, яка, взагалі-то, застаріла, та кращого ще не вигадали, тому й намагалися запхати все нове в айнштайнівські рамки. Влазило воно не дуже, та якось влазило. Як Інчин конспект у сумку.

У сусідньому дворі був дуже гарний гараж із не менш гарним дахом. Цей дах впадав у вічі своїми розмірами: якщо сісти приблизно посередині, то знизу тебе не буде видно. Хіба що здалеку. Та кого цікавить здаля руде дівчисько, що тихенько собі смалить цигарку на даху гаража? Інка закурила, заглибилась у конспект. Дістала з кишені олівець — підкреслювати потрібні фрази. Олівець виявився ні до чого: конспект був стислий, і кожна фраза була наповнена змістом.

Вона вже відкинула недопалок, поклала олівець і, прикусивши кінчик язика, старанно вивчала написане, аж на плече лягла чиясь долоня.

— Привіт, руде! — гукнули весело. — Знову вчишся?

Ні, вона так ніколи й не навчиться розмовляти тихо. Знай кричить, полохаючи думки. Це була сусідська дівчина з екзотичним ім’ям Елоїза. Елка-людожерка. Подруга дитинства. Колись вони разом знайшли цей дах. Тепер мають право разом ним користуватися. Шкода. Інка із величезним задоволенням нагнала б зараз Елку. Вона була непогана, та якось дуже швидко втомлювала своєю присутністю. Доводилося терпіти.

Інка вже звикла терпіти. Останнім часом вона не співіснувала з людьми, вона терпіла. Поблажливу матусю разом з її ерастовичами (так званими інтелігентами), прибацаних друзів, які ніколи навіть не намагалися її зрозуміти, школу, вчителів, які виявилися дурнішими, ніж повинні бути вчителі, коханого, який був просто твариною із ненормально розвиненим інстинктом продовження роду. Інка зачинялася від них у комірці своїх знань, у власному маленькому нескінченому всесвіті й терпіла.

— Елко, куди розширюється Всесвіт, якщо він нескінченний?

— Цигарки є?

Елка зручно вмостилася поруч, закурила. З утіхою почала випускати димові кільця. Дивися, руде, як я можу! Яка я гожа й розумна! Елка була чорнява, завжди носила важкі грубі черевики, подерті джинси, яскраву бандану, й зі своєю різкістю, яку називала почуттям гумору, зараз була й геть не до речі.

— Татусик знов якусь мимру додому припер, — повідомила вона. Може й тому терпіла її Інка, що проблеми у них були схожі: в Інки з ерастовичами, у Елки — з мимрами. — А така вже ж бридка! Така дурепа! Спермотоксикоз у нього, чи що?

І вона з гордістю позирнула на Інку, чекаючи, доки та спитає, що воно за слово таке розумне — спермотоксикоз. Інка промовчала. Пауза затягнулася.

— До школи підеш? — спитала Елка нарешті.

— Після занять піду, — відповіла Інка.

— А чому після занять? — здивувалася подруга.

— До Бориса Едуардовича.

Борис Едуардович викладав фізику та був єдиною людиною, яка серйозно відповідала на Інчині питання.

— Слухай, — з підозрою примружилася Елка, — а у тебе з ним не того… не роман?

Елка, як і всі дівчата її віку, трохи схибнулася на статевих стосунках.

— Не того, — ображено відповіла Інка. Як таке взагалі можна подумати? Хіба їй, Інці, зараз до роману? Зараз, коли потихесеньку, крок за кроком відкриває вона для себе величезний Всесвіт?

Позаду почулося чиєсь напружене сопіння.

— Хімік лізе, — не обертаючись, повідомила Елка. Та це було ясно і без неї.

Так на гараж залазив лише він. Хімік, худорлявий хлопчина в окулярах, який мешкав у сусідньому будинку, теж був із тих, кого доводилося терпіти. Щоправда, його терпіти було трішечки легше, ніж інших. Він цікавився хімією, тому спільних тем для розмов із ним було достатньо, часом він міг навіть пояснити щось незрозуміле. Хімік був закоханий в Елку, нерідко навіть намагався освідчитися їй звичайним для його віку насмішкуватим, грубувато-обережним способом. За що постійно заробляв по мармизі. Теж стандартна ситуація — це означало, що й він їй подобається. Чудні діти! Хіба не можна просто сказати про це одне одному? Ні, не можна. Буде нецікаво жити. Підлітки!.. Інка вкотре вже зловила себе на трохи зверхньому ставленні до однолітків. Так дорослі дивляться на бешкетування малої дитини.

— Хіміку, а куди розширюється Всесвіт, якщо він нескінченний?

— У нескінченність, — безапеляційно відповів той.

— У яку нескінченність, якщо він там уже є? — спробувала розтлумачити своє запитання Інка. Хімік замислено глянув у небо. Це означало, що точної відповіді він не знає. А якщо Хімік не знав точної відповіді, то вважав за краще взагалі не відповідати. І хутко намагався звернути розмову на інше.

— О, ти, пацанко, теж сюди приперлася? — здивувався він, мовби щойно угледівши Елку.

— Не приперлася, а майже злетіла. А ти, дохлику, з півгодини залізти не міг, — білозубо сяйнула вона у відповідь.

— Дохлик? — образився Хімік. — Зате розумний, а ти — дурепа.

— Зате гарна, а ти — бридкий…

Інка вернулася до конспекту. Її вже дістали ці двоє, вкрай дістали. Зараз вона особливо гостро відчувала, як дістали її всі — ерастовичі, Елка, Хімік і навіть Айнштайн зі своєю теорією. Хотілося самоти, більше того, хотілося самотності. І ще не хотілося разом із ось цими марнувати свій час. Хотілося чогось розумнішого, яскравішого від них, від себе, від Айнштайна, від життя. Все наше життя ми фактично марнуємо час. А що таке час? Він до нас прив’язаний? Чи існує самостійно? Та й чи існує він узагалі?

— Хіміку, що таке час?

— Міра зміни стану простору, — завчено буркнув той, не покидаючи гиркатися з Елкою.

— Ми його вигадали? Його не існує? — спробувала викликати на розмову.

Марно. Хлопець геть поринув у словесні баталії з подругою. Інка позіхнула. Просто любовний трикутник якийсь. І все одно, навіть якщо час і несамостійна величина, то марнувати його не хотілося. Інка рішуче застебнула порожню сумку, притиснула до грудей конспект і стрибнула з гаража. Зазвичай злазила вона з нього дуже обережно, майже як Хімік. Аж захотілося показати Елці, що не лише вона така крута. Боляче забила п’яти, та загалом приземлилася вдало. З такої висоти можна і вбитися, якщо постараєшся. Інка подумки вилаяла себе. Вона ще каже про їхній вік! На себе глянула б!

— Гей, руде, ти куди?!

Над дахом вигулькнула Елчина, а потім і Хімікова голова.

— Піду прогуляюся, — відказала Інка.

— Ти чого? Образилася, чи що? — гукнули їй навздогін. Не обертаючись, вона відмахнулася.

Пацієнт розсівся на м’якому диванчику, очі його сяяли, срібна сережка у вусі зухвало виблискувала. Василь Анатолійович сидів навпроти, з розумінням дивився на нього і думав, що геть не розуміє цього хлопчину. До буйних він не належав, проте всі знали, що без сталевих ґрат на вікні йому не можна, бо все намагався полетіти. Він був знаним літуном — про його польоти знала вся лікарня. Одного разу він зумів стрибнути з другого поверху (тоді в лікарні ще не тямили, наскільки серйозний його стан). Слава Богові, то був усього лиш другий поверх. Після цього невдалого польоту пацієнта охопила тяжка депресія, з якої він вийшов лише декілька тижнів тому.

— Як справи, Янголе? — спитав Василь Анатолійович. Особу пацієнта встановлювали майже рік. І все дарма. Ні прізвища, ні місця проживання, ані взагалі якихось відомостей про нього знайти не змогли. Тому називали його Янголом, як сам себе він і відрекомендував.

— Поки що нічого не змінилося, — коротко всміхнувся Янгол.

Усміхався він рідко і якось дуже скупо, усмішка на його обличчі була мов спалах, було в ній щось таке… А що саме, роздивитися не встигали — вона миттю згасала.

— Ти чекаєш на зміни?

— Я не чекаю, — він швидко зиркнув на вікно, та Василь Анатолійович помітив цей миттєвий погляд.

— Янголе…

— Угу?

— Хочеш, про щось побалакаємо?

— Особисто мені все одно. Якщо хочете…

Отак він завжди! Все обертає таким боком, ніби всім від нього щось потрібно, а він, такий добрий і мудрий, всім допомагає, хіба що автографів не роздає. Хлопче, дідько б тебе вхопив, це ти в лікарні, а не я, це ти псих, а я — лікар, це тобі потрібно допомагати… Василь Анатолійович мало зубами не заскреготів. Він і сам не тямив, чому цей Янгол так нервує його, та нервував його він дуже. Мабуть, найбільш нервувало те, що він геть не піддається лікуванню. Й комфортно почувається, на відміну від лікаря. Було у ньому щось… було щось від нормальної людини, навіть більше, людини розумної, гарної, хіба що трохи, може, гордовитої. Та в ньому все було нормальне, а не щось, усе, крім цього янгольства. Василь Анатолійович часто навіть питав себе, чи не прикидається пацієнт, чи не симулює. Та певності в цім не було. Коли він розмовляв із Янголом, то взагалі ні в чому не був упевнений.

— Може… може, знову спробуємо згадати твоє дитинство?

Янгол трохи втомлено позіхнув і глянув на лікаря, мов на дебільну дитину.

— Ну, я ж казав уже: дитинства в мене не було. Ну, був херувимом. Та хіба херувим — це дитина? Він повинен лише виглядати по-дитячому, не мислити. У нього ж дуже відповідальні справи, розумієте?

— Добре, — погодився лікар, — був ти херувимом. А чи були в нашого херувима друзі?

— Друзі? А що таке друзі?

А очі аж горять! Знає він, що це таке. Знущається, падлюка, насміхається, як завжди.

— Ну… такі собі інші хлопчаки-херувими, з якими ви разом бавилися.

— Друзі — це ті, з ким разом бавляться — підняв тонкі брови Янгол. І цей глум в очах!.. У його очах завжди був глум, не те, що був, а так, спалахував, проглядав, прослизав.

— Для дитини — так, — відповів Василь Анатолійович. Тільки не треба, Янголе, не треба цієї своєї вічної полеміки розводити, ти ж ховаєшся за нею, від мене, від себе, боїшся чогось і ховаєшся.

— Друзі — одне, і для дитини, і для дорослого, — похитав Янгол головою, — й це зовсім не ті, з ким бавляться.

— Ну, тоді… Друзі — це ті, хто не кине у біді…

Заперечно похитав головою. Ні, не так.

— Друзі повинні завжди розуміти…

Знову ні. Василь Анатолійович подумки вилаявся. Ну, хіба ж так можна?! Замість того, щоб лікувати цього скаженого Янгола, він починає прислухатися до нього, мало того, стає з ним на один рівень, мізкує над його загадками, намагається знайти відповіді на запитання, розводить тут бозна-що… Та, хоч як дивно, опинившись із ним на одному рівні, Василь Анатолійович відчував, що стає вищим, ніж був. І хоч як опирався він сам собі, а майже завжди здавався на милість Янгола.

— … завжди зможуть підтримати?

Знову ні.

— Гаразд, — позіхнув лікар і підняв руки, — здаюся. То хто ж такі друзі?

— На ваш погляд, друзі – це ті, хто просто віддає вам усе, нічого не беручи взамін.

— Але ж…

— Я про те і кажу. Друзів не існує. Таких, якими ви собі їх уявляєте. Всіма вами рухає корисливість: гроші, зв’язки, а часом вам хочеться, щоби вас просто вислухали. Ви можете брати з них одну користь, вони з вас — іншу. Всього лиш різновид безгрошової торгівлі.

— Маячня! А якщо я хочу дружити з людиною, бо вона просто мені приємна?

— Тож бо й воно, лікарю. Ви отримуєте свій зиск від спілкування з нею — задоволення.

Василь Анатолійович вже розтулив було рота, щоб устряти в суперечку. Та вчасно згадав, хто він і що тут робить.

— Отже, в тебе не було друзів?

Янгол знову глянув на лікаря, мов на безнадійну дитину.

— Друзів, — наголосив він на цьому слові, — не було.

Ага, он воно що. Самотнє дитинство.

— Навколо мене існували інші особистості. Такі ж, як і я. Досить розвинені й самодостатні…

От же нещастя! Яке ж воно самовпевнене, га!

— … самодостатні, щоб не шукати чиєїсь, як ви кажете, дружби: підтримки, схвалення…

— Ти спілкувався з ними?

— Коли було потрібно.

Не подобалося йому, видно, спілкування з однолітками. Напевне, був замкненою в собі дитиною. А батьки змушували — тоді й було це «потрібно». Говорити з ним про батьків узагалі неможливо. Намагався вже разів сто. Воно постійно ту саму пісню заводить. «Мене створила сила, яку в цьому світі називають Богом…» — і так далі. Потім іде про якусь циркуляцію світів, про якісь рівняння сталості, про… е-е… знов забув! Може, притягти до нього якогось фізика? Ану ж бо допоможе? Бодай зрозуміти, про що воно балакає і чи мають усі його розумні слова хоч якийсь зміст. Так, на чому ми зупинилися? Ага.

— А не розкажеш, де пройшло твоє дитин... пробач, херувимство?

— Тут.

Лікар здивовано глянув на нього.

— Тут — не в лікарні, — пояснив Янгол, — тут — у цьому світі.

— Знаєш, Янголе, я людина, проста людина. Я не можу мислити твоїми масштабами, тому спробуймо ще раз: пройшло твоє дитинство у цьому Всесвіті, більше того, на цій планеті, — а де саме?

— Скрізь. Але майже ніде.

— Що означає майже? Ти точно не можеш сказати? Не пам’ятаєш?

— «Майже», лікарю, означає наближення. Наближено ніде, приблизно ніде, для простішого розуміння можна знехтувати моєю присутністю.

— Тобто можна вважати, що тебе не було?

Янгол злегка кивнув.

— А де ж ти був, — Василь Анатолійович заплутався, — якщо ти був у цьому світі, але тебе тут не було? Яке тут простіше розуміння? Скільки можна знущатися з нещасного лікаря?

— Я ж сказав, майже не було, — Янгол пронизливо глянув йому у вічі. Від цього погляду серце провалювалося кудись униз і щось аж скімлило у шлунку. Цей погляд, як і глум, деколи проривався назовні, та відразу ховався, танув, щезав.

— Припустімо, я був на іншій грані.

— Грані чого?

— Світу. До речі, Василю Анатолійовичу, світ і Всесвіт — поняття зовсім різні, можна сказати, з різних сфер, тому, будь ласка, не плутайте їх.