Ліс рук. Картини з життя звичайної альтернативної школи ebook

Олександр Демарьов

Ліс рук

Картини з життя звичайної альтернативної школи

Київ

2022

УДК 37.018.58

Д30

Демарьов О.

Д30 Ліс рук. Картини з життя звичайної альтернативної школи. Київ : Видавництво Ліра-К, 2022. 284 с.

ISBN 978-617-520-308-8

Будь-яка школа — це ліс рук. І всюди ці руки тягнуться до роботи: побудувати, змінити, створити, перевернути — хай навіть увесь світ. Проте зазвичай їх привчають тягнутись угору, щоб заслужити оцінку. Недаремно всі сміються, почувши про «ліс рук». У цій книжці — про інший досвід. Автор розповідає, чим живе одна нестандартна школа, і показує, в чому полягає її альтернативність. Це — узагальнення роботи великої команди батьків, учителів і дітей.

Адресується всім, хто хоче виховувати розумно.

УДК 37.018.58

ISBN 978-617-520-308-8 © Демарьов О., 2022

© Видавництво Ліра-К, 2022

Розділ перший, вступний

Робочий день скінчився, але покидати прохолодне приміщення я не поспішав. Та ще й директорка попросила затриматися.

— Зараз прийдуть батьки Тимофія, з ними треба поговорити, — пояснила Лариса.

— Якого Тимофія? Того, що погано читає?

— Ні, Тимофія з другого класу. Я й сама можу, але тобі треба вчитись. Практикуйся.

Я вмів говорити з батьками, бо мав п’ятирічний досвід роботи з дітьми. Та раніше спілкувався тільки від свого імені як учитель свого предмета. А від імені школи — ні.

Я знав того Тимофія. Він не схожий на хлопчика, чиїх батьків треба викликати до школи у червні.

— А що з ним?

— З ним нічого. З батьками. Ірина тобі пояснить.

Одна співвласниця вийшла з кабінету, на директорське крісло сіла інша.

— Ну, Сашо, тут діло таке, — почала вона поважним тоном. — Ти ж знаєш, що Тіма із сім’ї Свідків Єгови, так?

Я кивнув.

— Тепер вони не впевнені, чи залишаться в школі на наступний рік. Їм щось не підходить. Що саме — ми поки не знаємо. Я телефонувала до Олі вчора, але вона не захотіла говорити по телефону.

Ірина замовкла. Я ж не знав, чим можу допомогти, тому мовчав і чекав.

— Сашко, як думаєш, можна їх відпустити?

— Не знаю… Ні?

Ірина підсунулась до мене.

— Не можна, не можна, Сашо, їх відпускати! Я ж кажу, що це сім’я Свідків, розумієш?

— Розумію, — але нічого не розумів.

— Якщо Тимофій піде, то за ним і Валя, і Оленка, і Ліза підуть. Вони всі разом сюди прийшли — і разом залишать нас. І тоді другий клас розпадеться. Ми не наберемо стільки дітей до осені. Нам треба їх зберегти.

Ірина мені все пояснила. Школа мусить дорожити клієнтами.

— Сашо, — Лариса повернулася в кабінет, — ти ж методист. Ти бачиш, якою школа буде восени. Треба, щоб ти зараз пояснив це батькам Тіми. Упораєшся?

— Не просто пояснив, а запалив нашими ідеями, — додала Ірина.

— Так, так, — погодилася Лариса, — треба переконати їх.

Прийшли Оля і Максим, батьки Тимофія. Вони сіли з одного боку столу, ми з Ларисою — з протилежного. Ірина поставила блюдця з печивом і чекала, поки завариться чай.

Після вступної частини Лариса перевела стрілки на мене.

— А зараз Саша розкаже вам, чому ми вирішили змінювати формат школи і чим займатимуться діти восени.

Я ще не встиг звикнути до нової ролі, а вже довелося говорити про головне.

— Це не наша примха — тримати учнів у школі аж до п’ятої вечора. Нам, школі тобто, легше було б здихатися дітей якомога раніше, — я почав із жарту, — та це не відповідає нашим прагненням. Ми хочемо, аби школа була не місцем підготовки дітей до дорослого життя, а стала самим життям. І щоб це життя було повноцінним і різнобічним. Ми за широкий, а не вузький підхід. Діти в нашій школі вчитимуться всьому, що вміє людство, ми будемо дертися на вершину піраміди людської культури, а для цього треба багато часу. Ми відмовляємося від поділу уроків на основні та другорядні, для нас усі уроки — важливі й обов’язкові…

— Обов’язкові — це як? — уточнила Оля.

— Обов’язкові — означає необхідні дітям для повноцінного розвитку, для формування широкої картини світу, розвитку здібностей, для того, аби дитина виросла гармонійно розвиненою особистістю. Це не ми придумали, це ми підгледіли у стародавніх греків, які керувалися принципом золотого перетину.

Потім я вдався до прикладів.

— Багато хто, — вів я думку, — вважає, що математика важливіша, ніж малювання. Але це не так. Доки в дитини не будуть складатися образи, доти вона не розумітиме, що таке число і навіщо рахувати. Я знаю дітей, яким важко даються точні науки. Їхні батьки питають мене: «Що робити?» Я кажу, що можна піти двома шляхами: примушувати завчати незрозумілі формули або відволіктися від цих наук на користь творчих занять. Ліплення, наприклад. Недаремно кажуть, що розум у дитини на кінчиках пальців. Не навчившись працювати з реальним предметом, дитина не зможе працювати з образом цього предмету. Це ж очевидно! Та й образу ніякого не буде. А коли предмет не простий — як шматок пластиліну чи іграшка, — а складний, як те ж число? Що тоді — як дитина навчиться рахувати?

Батьки пили чай і слухали, а я заведено роз’яснював.

— У нас склалося хибне уявлення про те, що кожна окрема наука — насправді окрема. Ні, це не так. Всі науки про одне й те ж: про природу, життя, людину в світі. Кожна наука по-своєму підходить до розгляду цих питань. Наука — це двері. Таких дверей багато, але всі вони ведуть до одного й того самого світу, просто різними коридорами. Наше завдання — поставити учня в такі умови, в яких він зможе побувати в усіх коридорах, зможе не тільки постукати, а й впевнено відчинити всі двері, аби побачити, що не самі двері й коридори важливі, а те, куди вони ведуть.

— Ба більше, — завершував я, — школа мусить навчити дитину ходити, стукати, відкривати. Тобто навчити вчитися. А це немислимо без широкого підходу в навчанні.

Я переможно дивився на батьків, знаючи, що під моїми словами підписалися б великі педагоги, яких знала історія. Просто тому, що це їхні ідеї.

Оля перша заговорила.

— От у вас написано в розкладі, що в понеділок буде театр. Він теж обов’язковий?

— Так, — відповіла Лариса.

— У вівторок, я бачу, шахи будуть — теж обов’язковий предмет?

— Так, — підтвердила Ірина.

— Тимофій любить шахи, я не проти, щоб він ходив. Але театр?! Я не уявляю Тимофія на сцені.

Вона знизала плечами, а чоловік поклав руку на її долоню. Я витримав паузу.

— Тут не йдеться про професійний театр. Ми не говоримо про трупу, яка роз’їжджає світом і дає вистави. Для нас театр — це засіб виховання. По-перше, театр вирішує добру половину психологічних проблем, конфліктів, допомагає розкритися дітям, побороти невпевненість. По-друге, він нам потрібен як те, що об’єднуватиме в собі інші предмети. На уроках літератури діти прочитають історію, на уроках праці — створять костюми, а в театрі — зіграють, проживуть ту історію, яку прочитали. Тепер вона буде не книжковою істиною, писаним текстом для дітей, тепер це буде частинка їх самих. Діти за допомогою театру вбирають у себе ту культуру, яка для них поки культурою не є...

Оля перебила мене:

— Я не хочу, щоб Тимофій ходив на театр.

На такі аргументи я не мав що зауважити.

Лариса і Ірина переглянулися між собою і по черзі стали розпитувати Олю. А поясніть? А чому так? А що вам заважає? Невже так буде краще для Тіми?

Оля відповідала твердо.

— В ті дні, коли у вас будуть шахи, Тимофій залишатиметься. А коли театр, ліплення і музика — ні. Я точно не уявляю, як Тіма співає! Ми будемо забирати його раніше.

— Це неможливо, — заперечила Лариса. — Ви ж розумієте, що сам Тимофій втрачатиме багато, якщо пропускатиме ті чи інші уроки.

— Це мій син, — втрутився Максим, — я не хочу, щоб він ходив на театр чи співав у хорі. Він цього не любить.

Ірина вийшла попити води. Запанувала тиша. Через привідчинене вікно долітало до нас щебетання пташок.

— Розумієте, — спокійніше сказав Максим, — якщо я не хочу, щоб мій син відвідував певні уроки, то вільний забрати його.

— Не забирайте, — заперечила Ірина, сівши на своє місце. — Можна знайти компроміс.

— Почекайте, пані Ірино, — Лариса зупинила її і звернулась до батьків. — Позиція нашої школи вам зрозуміла. Якщо ви будете регулярно пропускати важливі уроки, — а в нас усі уроки важливі, — то це шкодитиме вашому сину. Ви це повинні розуміти.

— Ми розуміємо, — сказала Оля. — Але й ви зрозумійте. Ви хочете весь день, з ранку до самого вечора тримати нашого сина в школі. Ми батьки. Ми теж хочемо бути з ним. Ми згодні залишати його на те, що йому подобається, але шахи тільки двічі на тиждень. В інші дні ми будемо забирати його раніше.

— Чому ви вирішили, що ліплення, театр і малювання йому не подобаються? — запитала Лариса. — У вас є негативний досвід?

— Ну, не подобаються, — сказав батько, — значить, не подобаються! Що ж тут неясного? Я свого сина знаю, він таке не любить.

— Наші вчителі докладуть усіх зусиль, аби полюбив, — переконувала Ірина.

— Та не старайтеся так, не буде мій син туди ходити.

І знову пауза.

— Скажіть, — промовила Лариса, — може, є ще якась причина, яку ви замовчуєте?

Трохи пом’явшись, Оля сказала:

— Ми хочемо більше часу проводити з нашою дитиною.

Батько підтвердив.

Я зовсім не знав, як вести бесіду далі. У цій розмові почувався і зайвим, і слабким. Тому подумки радів, що директорка взяла на себе модерацію.

— Судіть самі, — взялася пояснювати вона. — Ми говоримо про якихось шість годин на тиждень. Ви принципово не хочете йти на компроміс. Усього лише шість годин на тиждень. Це багато?

— Для нас багато, — відповіла Оля.

— Я з вами повністю згодна. Жодна школа, жоден учитель, жоден урок не замінять дитині дорогоцінного часу, проведеного з батьками. Це так. Але тепер подивімося, чи ви насправді зможете бути з Тимофієм? Ви ж будете водити його на додаткові заняття?

— На якісь будемо.

— А навіщо вам водити його десь на стороні, платити за це окремо гроші, якщо тут, у школі, вже все є. Без зайвих переїздів, без додаткових витрат, без нервів, без заторів. А ми ще й годуємо дітей тричі на день. Так чи інакше, вам доведеться, вам захочеться віддати Тимофія на ще якісь заняття. То чому не тут, де для цього є всі умови?

— Куди віддати? — насмішкувато запитав Максим. — Театр? Малювання?

— Ну, малювання — це важливо, — заперечила Оля.

— О, — підхопила Лариса, — бачите, тепер мова йде всього лиш про чотири години на тиждень. Ви вже готові прийняти наші умови.

— Театр? Глина? — не здавався батько.

— Про глину і про театр ми пояснили, важливості цих мистецтв ніхто не заперечить. Навпаки, глина навіть використовується для реабілітації психологічно нездорових дітей. Ліплення з глини розвиває дрібну моторику, формує нейронні зв’язки, а театр — запорука нормальної соціальної адаптації...

Батьки мовчки сиділи і дивилися то на нас, то у вікно. Лариса вирішила дотиснути до кінця.

— Ви боретеся за чотири години вільного часу, але чи буде він по-справжньому вільним? Ні, не буде. Ви хочете як краще для Тимофія — і ми хочемо того самого. Давайте робити це разом.

Оля нахилилася до чоловіка і прошепотіла йому щось. Він кивнув і тихо, але впевнено промовив:

— Давайте по-простому. Розумієте, нам просто не подобається, що вихованням нашої дитини займаються чужі люди.

Сказав і якийсь час розглядав нас. Та скоро опустив голову. Його дружина теж дивилася в підлогу.

Ми ще трішки поговорили, намагалися жартувати, та розмова вже не клеїлась.

Розділ другий, про дороги, які ми вибираємо

За рік до моєї першої розмови в ролі методиста, коли ми тільки познайомились, Лариса та Ірина ділились:

— Ми хочемо побудувати школу, яка буде позбавлена всіх поганих рис традиційної школи. Таку школу, куди вчителі й діти ходитимуть із радістю. Де діти не готуватимуться до життя, а житимуть: тут і тепер. Ми не хочемо займатися з усіма підряд і аби з ким. Ми хочемо працювати з талановитими дітьми, в яких є внутрішня мотивація і які знають, чого прагнуть. У нас будуть лише вмотивовані, цікаві вчи­телі, вчителі нового типу, які працюють не за гроші, а тому, що не можуть не працювати з дітьми. Ми зробимо такий простір, де кожен зможе розвиватися в бажаному напрямі, де знайдеться місце для всіх, де не сварять за помилки, де зростають і діти, і їхні батьки. Ось чим ми займаємося.

«Прекрасно, але чому ви такі впевнені, що у вас вийде? — так я подумав. — Побудувати зразкову школу хочете — це похвально. Таку, де всім буде добре, — чудово. Але як же створювати її у суспільстві, де не всім добре? Чи може існувати ідеальна школа, яка не для всіх? Платна ідеальна школа... Нова школа у старому суспільстві?»

Я тут-таки подумав, що, коли справа не вдасться, то вийде принаймні хороша… книжка. Із цього вийде прекрасна книжка. Оце буде історія!

У голові сама собою склалася схема, про що йтиметься в книжці. Спочатку я покажу благі наміри засновниць, їхній оптимізм, зображу світлу ідею, яка ними керувала. Потім опишу, як ці абстрактні благі наміри й світлі ідеї під тиском життя загрубіли і поступово перетворились на звичайний бізнес. Закінчуватиметься книжка просто: ми матимемо звичайну школу, розхвалену адміністрацією, співробітниками й батьками, які платять багато грошей за ілюзію «не такого» навчання.

Могло статись так, а могло — інакше. У будь-якому разі ідея видалась мені цікавою.

Спершу я працював учителем природознавства. І саме з позиції вчителя вивчав життя альтернативної школи.

Я міг би понавигадувати і розписати свою схему без роботи в тій школі. Але ж я пам’ятав, що сказав письменник одному хлопчику, який забажав писати книжку: «Ти не знаєш, що буде далі. Щоб писати, що відбудеться потім, треба це дізнатися, але щоб дізнатися, треба до цього дійти». Цей випадок описано в оповіданні Рувіма Фраєрмана «Мандрівники вийшли з міста». Якщо хтось сказав, що мандрівники вийшли з міста, то сам мусить вийти з міста, — і тільки тоді дізнається, що станеться далі.

Я написав у чернетці: «Сьогодні почав працювати в школі, яка хоче бути не такою, як усі інші школи». А далі писати не міг. Далі мусив іти разом з нею.

Але я не хотів проходити той шлях, який (для мене це було майже очевидно) чекав на школу. Мені гидко було навіть думати, що ми неминуче скотимося до явища під назвою «школа наша середня».

Коли я став учасником цього проєкту, мені розхотілося просто спостерігати. Почав докладати зусиль, аби відхилитися від прогнозованого мною курсу. Не міг просто споглядати. Вийшовши з міста, я хотів іти найкращою дорогою.

Сталося так, що за якихось кілька місяців від мого плану написати хорошу книжку про поганий досвід нічого не залишилося. Я вже не міг сприймати себе окремо від школи. Та найгірше — воно ж і найкраще водночас: повірив у те, що й сам важливий для школи.

До того ж я став одним із партнерів. Мені запропонували частку від прибутку, який поки що був тільки в перспективі, і, що куди важливіше, — мій голос набув вагомості, до моїх думок і порад прислухалися. Я отримав нові повноваження, більше прав. Я отримав можливість суттєвіше впливати на школу.

Відтоді я формулював для себе завдання категорично: створити зразкову школу.

Я бачив, наскільки загальноосвітні школи відстали від життя. Та я в такому закладі освіти промучився одинадцять років! А хто не пройшов цей шлях?

Водночас видно, що і в звичайнісіньких школах працюють хороші вчителі, є розумні батьки. Люди розуміють, що так, як є, нікуди не годиться і що треба щось змінювати. Сама поява нових і нових альтернативних закладів освіти вказує на те, що і батьки, і педагоги, і діти — усі хочуть чогось іншого, більшого, кращого, ніж згаяні на висиджування за партою дитинство та юність.

Так наша школа і з’явилася. Лариса, мати трьох дітей, остаточно втомилася від батьківських зборів, вечорів, проведених за «домашкою», від «потьомкінських» відкритих уроків, від пихи й невігластва вчителів, різкості й нетактовності адміністрації, від нудних свят у старих костюмах, від поділу дітей на хороших і поганих, від оцінювання… Багато що виснажило Ларису, так як виснажує сотні тисяч батьків у нашій країні і сотні мільйонів у світі. Тому Лариса вирішила припинити цю каторгу й шукати альтернативу. Не знайшовши того, чого шукала, створила своє.

Втім, думка моя починає блукати. Я хочу сказати, що якоїсь миті відчув революційність нашої справи. Побачив неоформлений поки що суспільний запит на зразкові школи, досвід яких перейматимуть інші, в тому числі загальноосвітні. До мене дійшла думка, що в нас можуть вчитися. Відтоді не міг я від неї відкараскатись. Але вона й надихала мене. І досі надихає.

А якщо так, то треба робити свою роботу не просто на рівні, «щоб не соромно було», а якомога краще. Так, щоб інші могли й хотіли вчитися у нас.

Розділ третій, в якому описується те, що ми мали на початку навчального року

Прийшов вересень. Свято першого дзвоника було геть не таким, яким я запам’ятав його зі своїх шкільних років. Ніяких лінійок, ніяких урочистих промов директора, представників батьківського комітету і поважних гостей. Навіть дзвіночка не було. Та й зустрілися ми не в приміщенні школи, а на вулиці, біля Русанівської коси.

І діти, і вчителі, і батьки одягнені однаково: шорти, футболка, картуз. Чоловіки тримають у руках пакети з продуктами, жінки в капелюшках, розбившись на групки, обговорюють щось своє.

Першокласник приніс квіти, щоб подарувати їх першій вчительці. Та, нікуди дітися, мусила брати й дякувати. Ми просили батьків обійтися без квітів, пояснювали, що вся ця урочистість ні до чого. Та деякі не зуміли втриматися. Наважилися прийти в альтернативну школу, але виявилися не готовими до аж настільки радикальних змін: на перше вересня — і без букета. «Ну, знаєте, це вже занадто!»

Хтось приїхав на самокаті, хтось на велосипеді, інші припаркували машини неподалік, хтось пішки прийшов. Без запізнень не обійшлося — і цю традицію не зрадили. Коли зібралися, вирушили в лісок.

Спочатку діти розділилися: хто кого знав — того й тримався.

Тоді у нас було лише п’ять класів. Найменший — перший, найстарший — шостий. Четвертого класу ми не мали, бо його просто нереально набрати. Отже, п’ять невеликих класів. У деяких класах, як, наприклад, у першому, дванадцятеро дітей, а у шостому — всього троє. Скромно як для школи, яка хоче стати зразковою, але що поробиш.

Ми бігали з дітьми, гралися в усе, що можна гратися на природі, починаючи від бадмінтону й закінчуючи конкурсом стрибків з дерева. Батьки спершу сиділи окремо від учителів, але довго так тривати не могло. Усе змішалося, важко було відрізнити педагогів від родичів. До обіду майже всі діти звикли до нових людей і більше не соромились їх. Проте деякі боялися відпустити материну спідницю.

Я, страхуючи малечу, яка вслід за старшими подерлася на дерево, думав, що буде нам несолодко. Усі такі різні! Так, їх небагато, трохи більше тридцяти — це один великий клас у звичайній школі. Але там — то один клас. А тут — це п’ять різних класів. Кожен учень — інша сім’я, інші інтереси, звички, погляди. Як їх об’єднати?

Та довго думати про це я не міг. Наступного дня починалося навчання.

Вчитися ми мали в новому приміщенні — красивому, просторому, у гарному місці на березі Дніпра. Усе літо робітники приводили приміщення до ладу. Лариса щодня їздила до них, підказувала, керувала, пояснювала, планувала, креслила, сварилася, мирилася і знову сварилася, коли робота виконувалася недбало. Робота кипіла все літо. Та того виявилося недостатньо.

— Ларисо, коли ми переїдемо? — питав я її сто разів на день.

Розділ тридцять другий і останній, який доводить, що школа — для людей

Відомо, що колектив не формується за розпорядженням згори, а виростає довкола справи. Саме тому я шукав такі справи, які могли б виховати колектив, організувати його. Звісно, цікавив мене колектив загальношкільний. Я хотів мислити масштабно — і дарма.

Сухомлинський, наш славний Сухомлинський, вказав мені на мою помилку. Є у нього така думка: «Школа виховує тим, що в ній панує атмосфера різнобічного насиченого інтелектуального життя». Саме для того, щоб ця атмосфера не просто склалась, а панувала, в Павлиській середній школі існували десятки гуртків. Гуртки, на думку Василя Олександровича, і є тими маленькими колективами, бурління яких формує загальношкільну атмосферу. Як невеличкий колектив поєднує в собі різних індивідів, так і більший колектив формується з дрібніших, менш постійних, мінливих. А я, бачте, мислив навпаки. Хіба треба дивуватися, що жодна моя затія для усієї школи одразу не уквітчалась успіхом?

А з гуртками, колективами маленькими, у нас вийшло ось як. Склалось так, що добра половина вчителів школи була знайома раніше. Ми давненько були друзями, ходили в походи, відпочивали і вчились разом. Опинившись у школі, ми дружби не припинили і не збирались. Ми собі робили те, що хотіли, вміли й любили. І діти це помітили чи принаймні відчули. Наш вчительський колектив виявився тим, до якого почали тягнутися інші, на який рівнялися, в який хотіли потрапити. Коли ми самі це помітили, негайно взяли курс на «розширення».

У цьому і проявляється у нас рівність між педагогом і учнем: і ті, й інші — люди. До того ж не прості люди, а ті, що завжди вчаться, яким до всього є діло. Вчителі сприймають дітей як рівних собі, а діти бачать, що і вчителі над собою працюють. І все у нас невимушено, просто, натурально. Само собою. Це найбільша наша заслуга, це те, що ми встигли побудувати.

Буває, до нас приходять гості. Так, подивитись, порозпитувати, помилуватись дітьми. Не всі гості нам до вподоби, хоча бувають приємні. Коли людина проста, вона приємна. А коли бродять, вивчають методику, спостерігають, випитують, — і все відсторонено, — це відштовхує. Ми на таких гостей не зважаємо.

А якось завітав до нас особливий гість, точніше ціла делегація гостей. Бізнесмен у супроводі помічників прийшов «переймати досвід». Його цікавила наша школа, бо сам він витратив чималу купу грошей на модернізацію своєї рідної школи у селі, де народився й виріс.

— Знаєте, я хочу дати приклад всім нашим підприємцям, депутатам, олігархам, просто успішним людям, — пояснював він. — Я хочу створити зразкову школу. Ідея проста: беремо звичайну сільську відсталу школу, вкладаємо в неї (не так уже й багато треба), а на виході маємо розумних дітей із сучасною освітою.

— Мирослав — ідеаліст, — похвалив його Сергій Володимирович.

Сергій Володимирович заробляв гроші тим, що читав лекції, семінари й курси з усіх можливих предметів. Він мав ступінь кандидата наук, викладав теологію в університеті, освічував публіку в Україні й за кордоном. Давній друг Мирослава, він переконав його зайнятись реформуванням школи. І ця ідея так припала до душі підприємцю, що він уже два роки все вкладав і вкладав у рідне село. Навіщо це треба було теологу, я не знав і не розпитував.

Вище я вже згадував Захаренка, засновника «педагогіки співробітництва». Він, очоливши сільску школу, розвивав її спільно з громадою. То було співробітництво села і закладу освіти, а сама школа перетворилась на осередок культурного життя цілого району.

Нічого схожого Мирослав і не думав організовувати. Він тільки скаржився, що вчителі у школі, м’яко кажучи, несучасні, що діти нічого не цінують, що ніхто, крім нього, у розвитку села не зацікавлений. Мирослав вклався у капітальний ремонт школи — тепер вона мала кращий вигляд, ніж середньостатистична столична. У кожному класі — мультимедійні дошки, в туалетах — сенсорні крани. Облагородив теориторію, побудував стадіони, майданчики, алеї. Запросив розхвалених учителів із Києва, дав їм несказанно велику платню, про яку і в приватних школах не мріють, організував для них переїзд, побудував учительський гуртожиток.

І нічого не виходило. Діти не берегли зробленого для них. Ті вчителі, які працювали в сільській школі ще за Горбачова, вставляли спиці в колеса, сварилися й відмовлялись приймати нововведення. Звісно — їм же довелось учитися, змінюватися, старатись. Батьки учнів не розуміли, до чого і для чого всі ті реформи. Атмосфера насиченого багатогранного інтелектуального життя у тій школі не складалась. Одним словом, сталося все не зовсім так, як Мирослав собі уявляв. До відчаю йому було ще далеко, та ентузіазм його розбивався об звичайну байдужість українського села, в якому, як відомо, хати — скраю. Щоб надихнути друга, Сергій Володимирович влаштував йому екскурсії до кількох шкіл. Наша потрапила у список завдяки вчительці театру, яка називала себе ученицею кандидата наук.

Мирослав привіз із собою директорку з розвитку, Катаріну. Вся трійця пів дня провела в школі, дивилася за тим, як чергують діти, як вчителі бісяться на перервах із учнями, як відбуваються уроки. Мирослав розпитував Ларису про те, де вона шукає вчителів, скільки платить, як мотивує.

— Не треба їх мотивувати, — відповіла Лариса. — Вони й так вмотивовані. Дивіться он, як Богдан, учитель шахів, керує командою. Хіба йому треба додаткова мотивація?

Богдан саме допомагав капітану чергової команди прибирати у їдальні після обіду. Все в нього з гумором, весело, з добротою.

— Для нас не важливо, яка освіта в людини, — ділилась директорка. — Якщо людина приємна й легка у спілкуванні, якщо може вести за собою, бути зразком, — нам підходить. І головне, щоб оптимізмом заряджала.

— Так, я вас розумію, — погодився Мирослав. — У нас там все інакше. Ходять ті вчительки вічно набурмосені, поширюють свій настрій, знаєте, такий якийсь… апатичний чи що. Ніколи не всміхаються, аж страшно.

— Ні, дітей у такій атмосфері виховувати, я вам скажу, заборонено, — додав теолог.

— Добре, що у вас так весело тут, — сказала Катаріна.

Мирослав цікавився всім. Хотів зрозуміти, що у нас за школа, випитавши директорку, спостерігаючи за життям збоку.

— Записуйтесь на пробний день, — жартувала Лариса. — Пожити тут треба, щоб «в’їхати» в суть.

— А все-таки поясніть мені одне, — не здавався підприємець. — Які вимоги ви ставите перед учителями? Те, що це мають бути хороші люди, які не припиняють вчитися самі, я зрозумів. А щодо викладання у вас є якісь вимоги?

Відповідати довелось мені. Я розповів про Юрія, який у нас викладав математику в кількох класах. Якось він сказав, що, на його думку, завдання вчителя — пояснювати свій предмет так, щоб усім було зрозуміло. Але оскільки це утопія, — щоб усі знали дисципліну на однаково високому рівні, — то вчитель мусить з часом все більше рівнятись на сильних. «Я ж не можу закохати в свій предмет!» — зізнавався Юрій. От він пояснював, викладав, доносив, старався — заради чесності треба визнати, що дуже старався. Чи вийшло в нього? Досить буде сказати, що він, розчарувавшись у шкільній педагогіці, кинув роботу, і працює зараз репетитором — з тими учнями, яких сам обирає.

Одразу за цим прикладом я розповів про інший. Є у нас вчитель хімії, Сергій. Якось він викликав до дошки Алісу, дівчинку, яка на уроках не надто старалась. Він дав їй звичайну задачу, побачив, що вирішити її учениця не може, тому задав складне завдання, набагато складніше — із програми для третього курсу університету. Аліса стояла біля дошки, думала-думала, ніяк не могла второпати, що робити. Сергій якось так повернув це діло, щось таке підказав і так непомітно, що Аліса впоралась із завданням. Відтоді вона обожнює і хімію, і Сергія. Настільки обожнює, що це очевидно для всіх однокласників, які, бачачи її одержимість наукою, не дозволяють собі глузувати з неї.

— Тобто, — мовив Мирослав, — ви вважаєте, що вчитель мусить закохати у свій предмет?

— Я думаю, що це його пряме завдання.

— Цікаво… Але ж усіх закохати в хімію неможливо?

— Не знаю, не пробував, — чесно відповів я.

Підхопила бесіду Катаріна. Як директорка з розвитку, вона цікавилась розвитком учителів.

— Мені здається, що вчителі повинні ставати директорами, — повторив я думку, яку попереднього дня відкрив для себе на філософському гуртку для вчителів.

Лариса зиркнула на мене з подивом. Так, про це ми з нею ще не говорили.

— Філософами не народжуються, — тут я зустрівся поглядом із теологом. — Навчитись мислити філософськи може кожен, навіть повинен кожен. Те ж саме з будь-якою іншою професією. А бути вчителем, який веде один предмет, рано чи пізно набридає. Вчителям теж треба розвиток.

Я розповів про свій досвід. Почавши як учитель шахів, я з часом захотів викладати ще щось. У своєму предметі мені стало тісно. А потім стало тісно в ролі викладача якоїсь дисципліни. Так я став методистом.

— Це у вас так вийшло, — зазначила Катаріна, бажаючи підловити мене на тому, що у кожного свій шлях.

— У нашій школі є ще дві людини з таким самим шляхом. Це Влад, тьютор, і Богдан, якого ви бачили. Те саме: шахи — природознавство — ширша виховна робота.

— І Леся теж взяла собі природознавство, — додала Лариса.

— Так, усе правильно, — підтвердив я, — вчителька англійської мови тепер веде ще один предмет. Лише в одному класі, щоправда. Та це ми навмисно так робимо. Не задля навантаження, не для годин — для того, щоб не закиснути у своїй англійській.

— Взагалі, природознавство у нас, як і література, це такі предмети, які, ми так вважаємо, може вести кожен, — підтвердила Лариса. — Звісно, якийсь час це непросто: опановувати нову сферу, але, погодьтесь, за літо перечитати всі твори із зарубіжної літератури в шостому класі — це під силу навіть математикам.

Катаріна посміялась із усіма, але зауважила:

— Прочитати можна, а як же програми? Методики?

— Це, я вас запевняю, діло похідне від любові до самої суті предмета.

Помітивши, що така відповідь Катаріну не задовольнила, я продовжив:

— Чесно кажучи, це тільки початок. Вчитель одного предмета опановує інші — в цьому немає нічого дивного. Потім він стає тьютором, тьютор стає завучем. Вчителі вчаться і вчать одне одного. А далі що? Вони стануть директорами, повинні стати. Це не означає, що обов’язково займуть місце Лариси, може, їй пощастить, і ніхто її не потіснить.

Лариса всміхнулась, як і всі ми. Я підсумував:

— Це принцип постійного зростання. Застій — смерть, а якщо хочеш жити — рухайся. Все повинно рухатися, правда ж?

Сергій Володимирович мусив погодитись. Він кивнув, помовчав, а тоді запитав, чи є у нашої школи мрія.

— Аякже, — відповіла Лариса. — Ми швидко виросли з цього приміщення. Пора рухатись далі. Я мрію про нове власне приміщення з майстернями, садом, оранжереєю, теплицями, обсерваторією, спортзалами. Я про це давно мрію. А мрії матеріалізуються, значить, скоро це в нас буде.

Нам справді настав час переїжджати у нове і обов’язково своє приміщення. Це й не стільки мрія, як питання часу. Особисто я мріяв про це і ще дещо.

Мені страшенно не подобається погодинна оплата роботи вчителів. Це найгірше, що вигадало людство. Наші вчителі не тільки серце, а й душу віддають дітям. І готові робити це весь день. А це неможливо. Провівши кілька уроків у нас, вчителі йдуть до інших шкіл або на інші роботи, постійні, які, може, зовсім не подобаються, зате приносять дохід. От було б добре, якби вчителі приходили до школи на стільки часу, скільки їм хочеться, і зовсім не думали про заробітки! Якби ми їх забезпечували так, щоб їм залишалось тільки збагачувати атмосферу шкільного життя! Якби у нас сформувалась «асоціація вільних учителів»! Хоча це теж, певно, питання часу.

— А яка у вас мрія, Мирославе? — поцікавилась Лариса.

Він сказав, що хоче, щоб його досвід реформування сільської школи перейняли інші бізнесмени. Він хотів того ж, чого я: щоб у нас училися.

— Нам час уже їхати. Дякую, що дали можливість побувати у цьому чудовому просторі, — мовив підприємець.

— Ну то як, Мирославе, побачив щось цікаве для себе? — запитав Сергій Володимирович.

— Усе цікаво, все. Але я бачу тут сформовану систему, яка підходить тільки для однієї школи, для цієї. У нас це все неможливо.

«Сформована система…» Знав би він, скільки у нас проблем, то мовчав би.

Вони поїхали.

Минули місяці. Сергій Володимирович, який встиг потоваришувати з Ларисою, завітав знову. Він розповів, що тепер у селі перед входом до школи стоїть пам’ятник Данте.

— Мирослав не хотів, сумнівався, та я його переконав, — хвалився теолог. — Це називається «педагогіка подиву». Данте, який у раю зустрічає Беатріче, — ось що зображує та композиція. Вона символізує подив — початок педагогіки.

— І як жителі до того поставились?

— Вони поки не розуміють, — зітхнув чоловік.

Я уявив Данте, який загубився посеред українського села. Ніколи не думав, що Данте може видаватися сміховинним. Ніколи раніше.

Ех, Мирославе!.. Такі можливості, стільки ентузіазму і грошей! Можна майстерні будувати, тракторів накупити, дати можливість дітям заробляти, опановувати спеціальності, хоча б найпростіші. Така база! Натомість — Данте.

Що ж, Мирославе, таки добився ти свого, таки здивував.

Літературно-художнє видання

Олександр Демарьов

Ліс рук

Картини з життя звичайної альтернативної школи

Керівник видавничого проєкту В. І. Зарицький

Комп’ютерний дизайн О. П. Щербина

Художниця й авторка обкладинки С. А. Томіленко

Редакторка А. М. Бідонько

Коректорка Н. П. Манойло

Підписано до друку 14.06.2022. Формат 60х84 1/16.

Папір офсетний. Друк офсетний. Гарнітура Minion Pro.

Умовн. друк. аркушів – 16,5. Обл.-вид. аркушів – 12,53.

Видавець і виготовлювач: ТОВ «Видавництво Ліра-К»

Свідоцтво № 3981, серія ДК.

03142, м. Київ, вул. В. Стуса, 22/1

тел./факс (044) 247-93-37; (050) 462-95-48

Сайт: lira-k.com.ua, редакція: [email protected]